Основні питання філософії

4. "Негативна" діалектика, на думку її творців, має дати таке уявлення про "заперечення", котре не зможе за будь-яких умов перейти у позитивність (Адорно). Це й буде означати, що діалектика сама себе заперечує, доводячи заперечення до кінцевої риски, до абсолютної негації. Адорно навіть марксистів звинувачував у недостатній "революційності", "консерватизмі", оскільки вони, мовляв, визнають спадкоємність у суспільному розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації - ось характерна риса "негативної" діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею виключно як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що "ця річ неякісна", то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні. Це по-перше, і, по-друге, в неякісній речі не може бути все неякісне.

Різновидами антидіалектичного методу є софістика і еклектика. Вони перекручують основні положення діалектики - гнучкість, рухливість, суперечливість, плинність відносність понять. Зокрема, софістика і еклектика перебільшують, абсолютизують в діалектиці момент відносного. Діалектика також ототожнюється ними з запереченням.

Софістика - це однобічний, суб'єктивно довільний метод аргументації, який, використовуючи гнучкість та відносність понять, висмикує із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом різних засобів прагне обґрунтувати і виправдати як суттєву і вирішальну. Софістика передбачає використання у якості аргументів неправильних доводів, вивертів, що маскуються зовнішньою правильністю. Так, відомий античний софізм: «Що ти не загубив, те маєш; ти не загубив роги, отже у тебе є роги».

Еклектика - це поверхове, безпринципне, механічне поєднання в одній концепції різних позицій без виділення головного, визначального.

Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами є догматизм та релятивізм.

Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні - як теорії пізнання.

Зворотним боком догматизму є релятивізм. Релятивізм (з грецької - релятивний, відносний) - теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна" діалектика; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Альтернативами діалектики як теорії пізнання є догматизм та релятивізм.

Розділ 1.8 Суспільство: основи філософського аналізу

1. Філософські концепції суспільства

У розгляді суспільства філософська думка представлена безліччю різноманітних концепцій, які пропонують відповіді на питання: що таке суспільство, яка його структура, джерела, закономірності й спрямованість розвитку, а також - етапи еволюції, роль і місце різних груп людей і окремих індивідів у соціальних процесах.

Вчення Платона й Аристотеля можна вважати історично першими філософськими концепціями, що запропонували рішення проблеми походження, історичних форм і ідеального устрою суспільного життя. Характерними рисами обох концепцій було ототожнення суспільства й держави, соціального й політичного життя, детальний аналіз еволюційної послідовності форм правління: монархії, аристократії, олігархії, демократії й тиранії. Кожним з філософів був запропонований свій варіант ідеального суспільного устрою, розроблена його соціальна структура, базові соціально-політичні й моральні цінності.

Наступний розвиток філософських, історичних і соціологічних знань істотно збагатив теоретичні уявлення про суспільство, виникли школи й напрями, які з різних ідейних позицій пояснювали сутність соціального життя, її структуру й закономірності. Соціальна філософія Нового часу розглядала суспільство не тільки як існування однієї країни або держави, а як буття всіх країн і народів, як історію людства. В інтерпретацію суспільного життя була внесена ідея розвитку.

У поясненні першооснов соціального життя, факторів, що впливають на існування суспільства, причин соціально-культурних розходжень людських спільнот можна виділити кілька підходів:

1. Натуралістичні концепції. Вони домінували в суспільно-політичній думці в 18 - першій половині 19 ст. Характерні представники натуралістичного підходу - Ш.Монтеск'є, Й.Гердер, К.Гельвецій, Ж.-Ж.Руссо, Г.Бокль. Натуралістичний підхід у соціальній філософії був орієнтований на вивчення природно-кліматичних факторів як визначальних для існування суспільства, рівня і характеру його розвитку. Посиланнями на розходження у природному середовищі існування народів пояснювалося розходження їхньої історичної ролі й долі. Наприкінці 19 - початку 20 ст. ідею географічного детермінізму, у рамках натуралістичного підходу, замінили ідеї і принципи, запозичені з біології.

2. Ідеалістичні концепції. Для ідеалістичного підходу характерним є твердження, що свідомість людей - чи то надособистісна (наприклад, "дух народу" - у філософському вченні Г.Гегеля, Ф.Шеллінга й ін.), чи то потреби, інтереси, ідеї окремих особистостей (наприклад, у вченнях Д.Мілля, О.Конта), є першоосновою суспільного життя, тому що визначає характер суспільних інститутів, відносини між людьми. Загальним для ідеалістичного розуміння суспільства, незалежно від специфіки концепції, є те, що воно розглядається як духовна єдність, спільність свідомості, усвідомлених інтересів, що породжують об'єднання й спільне існування людей один з одним. Розвиток свідомості визнається визначальним фактором розвитку суспільства.

3. Історико-матеріалістична концепція була розроблена у філософії марксизму внаслідок інтерпретації суспільного життя через принцип матеріального монізму й ідеї розвитку. У даній концепції вихідним було твердження, що суспільство - це частина, що відокремилася від природи, матеріального світу. Основою суспільного життя є матеріальне виробництво, матеріальні (виробничі) відносини, які складаються між людьми в процесі трудової діяльності, визначаються рівнем розвитку продуктивних сил (насамперед, знарядь праці й технологій) і існують незалежно від волі й свідомості людей.

Особливий акцент у концепції марксизму робиться на тім, що громадське життя є історичним процесом життєдіяльності людей, що розвивається, проходить у цьому розвитку певні стадії, і саме суспільство завжди має певну історичну форму. Історично визначений тип суспільства, його конкретно-історична форма отримали назву "суспільно-економічна формація".

2. Сутність та структура суспільства

У цілому сучасна філософія розглядає суспільство як складну суперсистему, що не має жорстко фіксованої програми розвитку, схильну до нестабільності й зміни різних фаз розвитку.

Соціальна система розглядається як цілісне утворення, основними елементами якого є люди, їхні зв'язки, взаємодії, відносини. Ці зв'язки, взаємодії й відносини мають сталий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Соціальні зв'язки встановлюються не по волі людей, а об'єктивно. Установлення цих зв'язків диктується соціальними умовами, в яких живуть і діють індивіди. Сутність соціальних зв'язків проявляється в змісті й характері дій людей, що становлять дану соціальну спільноту.

Соціальна взаємодія - це процес, у якому люди діють і впливають один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті або інші дії, зміни в соціальній спільноті або суспільстві в цілому, що викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів, що становлять соціальну спільноту, і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних взаємин.

Соціальні відносини - це відносно стійкі й самостійні зв'язки між індивідами й соціальними групами.

Суспільство - сукупність людей, які об'єднані формами їхнього взаємозв'язку і взаємодії, що склалися історично, з метою задоволення потреб, і яка характеризується сталістю, саморегулюванням і саморозвитком, досягненням такого рівня культури, коли з'являються особливі соціальні норми і цінності, що лежать в основі взаємозв'язку і взаємодії людей.

Таким чином, суспільство складається з безлічі індивідів, їхніх соціальних зв'язків, взаємодій і відносин. Але суспільство - це не сумативна цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв'язки й відносини утворюють нову якість, системну якість. Системна якість - це особливий якісний стан, яку не можна розглядати як просту суму елементів. Суспільні відносини й взаємодії мають надіндивідуальний характер, тобто суспільство - це певна самостійна субстанція, що стосовно індивідів первинна. Кожний індивід, народжуючись, застає певну структуру зв'язків і відносин і в процесі соціалізації включається в неї.

Тому суспільство являє собою цілісну систему з якостями, яких немає в жодного із включених у неї окремих елементів. Внаслідок своїх інтегральних якостей соціальна система набуває певної самостійності стосовно її складових елементів, відносно самостійний спосіб свого розвитку.

Теоретичні уявлення про суспільство як систему безпосередньо пов'язані з аналізом головних сфер суспільного життя, гармонічна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства, і навпаки - їхня дисгармонія призводить до істотних конфліктів і деформацій.

Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, відносини, цінності, інститути, детермінанти як матеріальні, так і ідеальні, об'єктивні й суб'єктивні. Діалектика сфер суспільства розглядається в конкретно-історичних, соціокультурних і природних вимірах.

Виділяють такі сфери суспільного життя:

а) матеріальна - охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання; мова йде про продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес й технологічну революцію;

б) соціально-політична - містить у собі соціальні й політичні відносини людей у суспільстві - класові, національні, групові, міждержавні й т. ін. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна, класова боротьба. У цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партії, держава, громадські організації;

в) духовна - це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), її трансформацій, перетворення в індивідуальний духовний світ людини;

г) культурно-побутова - це такі явища, як виробництво культурних цінностей, життя родини, побутові проблеми (організація відпочинку, дозвілля), освіти, виховання тощо.

Всі сфери суспільного життя взаємозалежні, тому їх необхідно розглядати тільки в єдності. Абсолютизація однієї із цих сфер може призвести до створення деформованої моделі суспільства. У центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має перебувати людина, яка охоплює всі сфери, поєднує їх, оскільки це її реальне життя, що називається суспільним.

Історія людської життєдіяльності являє собою історію пошуку гармонії сфер суспільного життя, органічної єдності людини й природи, людини й суспільства, людини й людини. Таку гармонію і єдність Платон спробував відбити в проекті ідеальної держави; Августин Блаженний - у вченні про "град Божий", соціалісти-утопісти, а потім і марксисти - у гіпотезі майбутнього комуністичного суспільства, Карл Поппер - у теорії "відкритого суспільства" як вершини цивілізаційного розвитку людства.

Докладне знайомство із цими вченнями, гіпотезами й проектами дозволяє виявити ступінь реалізму (науковості) і суб'єктивізму (утопічності) у баченні тим або іншим дослідником перспектив досягнення соціальної гармонії, характеру реального й майбутнього суспільства, місця й ролі в ньому людини, людського й людяного. Життя, проте, розвивається суперечливо й досить часто інакше, ніж того бажали б завбачливі теоретики.

Слід зазначити, що суспільство - це надскладна система, джерело розвитку якої являє собою вектор різних сил - природних, власне соціальних і духовних, співвідношення яких змінюється в ході історії й не може бути передбачене з абсолютною точністю. Суспільство - це імовірнісна система, у ході розвитку якої реалізуються далеко не всі потенційні можливості, а непередбачуваність багатьох подій є загальною закономірністю.

3. Історичні форми спільності людей

Суспільство, як і будь-яка інша система, має структуру, утворену сукупністю елементів, певним чином взаємозалежних між собою й утворюючих цілісність.

Соціальне середовище є складно організованою системою, що історично розвивається, включає велику кількість різнорідних елементів: від окремих індивідів до великих спільнот або груп людей.

Кожний історичний етап у розвитку суспільства характеризується своєю соціальною структурою, тобто тими соціальними суб'єктами, елементами соціальної взаємодії, які являють собою певний "каркас" суспільної системи.

Соціальна структура суспільства - це історично визначена сукупність класів, соціально-етнічних спільнот, суспільних шарів, прошарків, груп людей і окремих індивідів, а також система відносин між ними. Важливо відзначити, що соціальна структура суспільства не має однозначного трактування.

У марксизмі (історичному матеріалізмі) соціальна структура суспільства розглядається головним чином з погляду основних видів суспільного виробництва. Залежно від того, яку роль відіграють спільності в матеріальному виробництві, і, виходить, відтворюються самі як суб'єкти суспільного життя, у марксизмі нерідко виділяють три їхні види.

1. Спільності, головною соціально-історичною функцією яких є виробництво матеріальних цінностей, засобів існування за допомогою праці (класи, соціальні шари, професійні прошарки, групи, до деякої міри - касти тощо).

2. Історичні спільності, де основною соціальною функцією є виробництво чужого життя - родина.

3. Соціально-історичні спільності або соціально-етнічні спільності (рід, плем'я, народності, нації). Вони здійснюють обидві основні функції матеріального виробництва й нерідко є формами суспільства, суспільного життя.

Рід базується на кровно-родинних зв'язках, виникає у первісному людському стаді (первісний колективізм, панування спільної власності). Чисельність родових сімей у середньому становила 30-50 осіб.

Плем'я утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин (єдина мова, племінна самосвідомість, спільна первісна культура).

Народність характеризується спільністю території, єдиною мовою, елементами єдиної культури. Народність формується за територіальною ознакою.

Нація виникає в процесі ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та внаслідок дії інших факторів.

Поряд з марксистською концепцією в сучасній соціальній філософії існують і інші теорії, що виникли як відбиття нових соціально-історичних умов.

Найпоширенішою концепцією, покликаної пояснити соціальну структуру сучасного суспільства, є концепція соціальної стратифікації й соціальної мобільності.

Деякі ідеї концепції стратифікації можна знайти у вченнях Платона й Аристотеля про державу; теоретично вона була розроблена М. Вебером. У сучасній західній соціальній філософії вона домінує. У концепції соціальної стратифікації марксистське поняття "клас" стало трактуватися як поняття "статусна група", що звичайно інтерпретується як суб'єктивно-об'єктивна спільність, що виникає в результаті існуючих у суспільстві розходжень індивідів за рівнем прибутку, володінням власністю, відношенням до влади й престижу.

Одним з основних критеріїв виділення соціальних шарів, груп у теорії стратифікації визнається рівень прибутку. Відповідно до нього традиційно виділяються кілька класів. Перші три: "вищий", "середній", "нижчий". Кожний з них також може стратифікуватись на кілька класів, наприклад, за концепцією Л. Уорнера, у середньому класі можуть виділятися "вищий шар середнього класу (високоосвічені, зайняті інтелектуальною працею люди - бізнесмени, лікарі, юристи тощо) і "нижчий шар середнього класу" (так звані "білі комірці", тобто діловоди, менеджери, секретарі тощо).

Як ознаки для виділення в соціальній структурі суспільства класів, шарів і прошарків можуть, поряд з такими критеріями, як прибуток, власність, влада й престиж, використовуються й соціальні ознаки - професія, релігійні погляди, спосіб життя, система цінностей, вік, національна приналежність і т. ін.

Логічним доповненням теорії соціальної стратифікації є концепція соціальної мобільності. У ній акцент робиться на визначенні факторів і механізмів, за допомогою яких індивіди й групи можуть змінити своє становище в суспільстві, свій соціальний статус.

Як традиційно визнані "соціальні ліфти" сучасного суспільства, що дають можливість окремим особистостям і групам переміщатися в соціальному просторі, по його вертикалі й горизонталі, виступають, як правило, ті ж фактори, які вважаються причинами соціальної стратифікації: прибуток, влада, професія, освіта, шлюб, релігія, популярність і іноді (наприклад, у американському суспільстві) служба в армії.

Особлива увага в концепціях соціальної мобільності приділяється дослідженню взаємовпливу економіко-політичних процесів і соціальної структури суспільства, специфіці індивідуальної й групової мобільності.

4. Необхідність і свобода в суспільному розвитку

З давніх часів людина ставила перед собою питання, чи є певні закони, згідно з якими функціонує і розвивається суспільство, чи ці процеси протікають стихійно?

З позицій деяких мислителів, у суспільному житті не існує ніяких об'єктивних закономірностей. На думку багатьох сучасних соціологів, суспільство є проста, механічна сукупність людей. Все суспільне життя, його закони, вважають вони, є породження людської свідомості. Закони можуть існувати лише тоді, коли вони створені людиною. Таке розуміння суспільства і закономірностей його розвитку є суб'єктивістським і веде до волюнтаризму.

Заперечення закономірностей суспільного розвитку веде до заперечення історичної необхідності, ставить суспільний розвиток у сферу випадковостей і свавілля окремих людей.

Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Така діалектико-матеріалістична точка зору. Закони суспільного життя подібні до законів природи, вони існують і діють незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати суспільні закони. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати у своїх інтересах у процесі суспільної практики.

Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об'єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об'єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це - історична необхідність. Але дія законів суспільства проявляється як тенденція. Це зумовлено взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивного фактора.

Під об'єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін.

Суб'єктивним фактором є діяльність народних мас, держави, класів, політичних партій, громадських рухів, окремих осіб - їх свідомість, воля, рівень розуміння об'єктивних потреб розвитку суспільства тощо.

Люди у своїй діяльності змушені зважати на об'єктивні умови. Тільки їх врахування у конкретних історичних обставинах дає змогу вирішувати проблеми суспільного життя й розвитку. Разом з тим, наявність об'єктивних умов недостатня для перемоги нового, перетворення можливості в дійсність у розвитку суспільства. Рушійною силою історичного процесу виступають прогресивні, революційні елементи суб'єктивного фактора. Своєю активно-творчою діяльністю прогресивні елементи дають простір для дії об'єктивних законів розвитку. Але поряд з ними є й такі елементи, які перешкоджають соціальному прогресу, дії об'єктивних законів розвитку суспільства - фашизм, расизм, неонацизм та ін.

Дію об'єктивних умов і суб'єктивних факторів у суспільному розвитку треба розглядати нероздільно, в їх діалектичній єдності. Абсолютизація ролі свідомості, волі людей чи соціальних інституцій, ігнорування об'єктивних умов і законів веде до волюнтаризму й авантюризму. Фетишизація об'єктивних законів і умов при ігноруванні ролі суб'єктивного фактора, навпаки, породжує фаталізм, поклоніння перед стихійністю.

Співвідношення історичної закономірності і свідомої діяльності людей треба розглядати в діалектичному взаємозв'язку, який розкривається в категоріях необхідності і свободи.

Історична необхідність - це те, що закономірно випливає з дії об'єктивних законів розвитку суспільства. Вона впливає на дії, вчинки людей, які, в свою чергу, зворотно впливають (як позитивно, так і негативно) на цю необхідність. Тим самим людина (суспільство) відкриває шляхи для розширення своєї свободи.

Свобода є продуктом історичного розвитку людства. Дії об'єктивних законів людина уникнути не може. Свобода зовсім не означає протиставлення суб'єкта цим законам або «звільнення» від них. Такий шлях до свободи є ілюзорним. Від необхідності втекти неможливо. Реальна свобода досягається шляхом пізнання і використання необхідності. Свобода людини полягає не в уявній незалежності від законів природи й суспільства, а в пізнанні їх та вмінні використовувати у своїй діяльності.

Оволодіння природною необхідністю реалізується в розвитку продуктивних сил. Їх прогрес можна інтерпретувати як поступовий процес звільнення людства від підкорення стихійним силам природи, тобто розширення свободи суспільства стосовно природи. Відношення до природи завжди опосередковане певною формою суспільних відносин, законами суспільного розвитку. Свобода суспільства визначається мірою оволодіння цими законами, їхнім перебування під свідомим контролем, подоланням панування соціальної стихії. В процесі розвитку суспільства, його продуктивних сил і виробничих відносин свобода розширює свої межі, панування людини над природними і суспільними процесами посилюється.

У живій і неживій природі немає прикладів абсолютної свободи, свободи від усього, від будь-якої залежності. Ще складнішим і багатограннішим є соціальний зміст поняття свободи. До його аналізу необхідно підходити завжди конкретно-історично. Людина як частина природи і суспільства всіма своїми діями вплітається в різноманітні відносини з природою і суспільством, державою і нацією, класом та партією, трудовим колективом і сім'єю. Тому підчас визначенні свободи особистості природно виникають питання: свобода від чого і від кого, а також свобода для чого і для кого? Свобода в чому?

Абсолютна свобода неможлива не тільки тому, що людина включена у всезагальні зв'язки з природою і суспільством, а ще й тому, що завжди обмеженими є її власні можливості. Природні й соціальні умови завжди обмежували і будуть обмежувати свободу особистості. Але можливості останньої постійно розширюються. Людина не може бути повністю незалежною від зовнішніх природних і суспільних умов. Це означає, що вона завжди має лише відносну свободу. При цьому, зрозуміло, рівень її свободи залежить від міри свободи суспільства, в якому вона живе.

Для розуміння свободи важливе значення має пізнання необхідності. Однією із особливостей взаємозв'язку свободи і необхідності є те, що необхідність виступає основним елементом свободи, її об'єктивним змістом. Характеристика свободи як пізнавальної необхідності складає сутність її гносеологічного аспекту. Однак свободу не можна зводити тільки до необхідності. Досягнення свободи пов'язане з пізнанням дійсності й активною практичною діяльністю людини. Історична необхідність, на відміну від необхідності в природі, реалізується в діяльності людей.

Необхідність обмежує свободу діяльності й разом з тим утверджує її.

Існування необхідності в реальному світі створює умови для свідомої діяльності особистості, для вибору. Людина в процесі і в результаті своєї діяльності пізнає необхідності не тільки в природі, але й у людському суспільстві. В результаті пізнання необхідності особистість спрямовує свою діяльність у відповідності з нею. В процесі практичної діяльності наше пізнання необхідності може коригуватися, доповнюватися, уточнюватися тощо. За рахунок цього відбувається розширення нашої свободи, яка необхідна людині для її розвитку. Чим краще ми пізнаємо природні й суспільні явища, власну природу, потреби, ідеали і т.д., тим ефективніше використовуємо свої сили, тим ширшої свободи набуваємо.

Розділ 1.9. Людина як предмет філософії

1. Поняття природи та сутності людини

Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстракцією, це поняття має два реальні втілення - окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою, вільною від інших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спільного всім людям. Людство в цілому складається з окремих людей, і кожна окрема людина є членом людської спільноти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук - анатомії, психології, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх цікавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті її проявів піддається осмисленню тільки засобами та методами філософії.

Людина в цілому, безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення такої дисципліни, як філософська антропологія; соціальне буття людини вивчає соціальна філософія. Особливістю філософської антропології є те, що цей розділ філософії служить не тільки потребам пізнання світу, але й цілям самоусвідомлення людини.

Людина - унікальне явище у Всесвіті. Питання: «Що таке людина?» - одне з найдавніших питань, які ставило собі людство. Але ані сучасна наука, ані філософія, ані релігія не мають змоги повною мірою розкрити таємницю людини. Коли філософи говорять про природу та сутність людини, то йдеться не стільки про остаточне розкриття цих понять, їх змісту, скільки про намагання уточнити роль означених абстракцій у філософських поглядах на людину.

Поняття «природа» та «сутність» людини часто розглядаються як синоніми. Але між ними можна провести концептуальне розмежування. Під «природою людини» розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки та властивості, у яких виражено її особливості як живої істоти, притаманні Homo sapiens в усі часі незалежно від біологічної еволюції та історичного процесу. Розкрити ці властивості - означає виразити людську природу.

Розглядаючи ті, або інші людські якості, філософи доходять висновку, що серед них є визначальні, принципово значущі. Наприклад, розумність притаманна тільки людині. Вона також опанувала мистецтво суспільної праці та складні форми соціального життя, створила світ культури. Отже, у людини є постійні і специфічні ознаки, але якою мірою вони розкривають таємницю людини в цілому?

Людська натура розкривається в багатьох властивостях, але в чомусь, можливо, проявляється найголовніша якість людини. Виявити цю найголовнішу рису означає розкрити сутність людини. Яку якість можна вважати специфічно людською? Чи існує взагалі в людині певне внутрішнє стале ядро? Філософи відповідають на ці питання по-різному. Багато тут залежить від загальної світоглядної позиції, тобто від того, що певний філософський напрямок розглядає як найвищу цінність. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родо-видове визначення, як наприклад: людина - це політична тварина, людина - це розумна тварина, людина - це тварина, яка виробляє знаряддя праці.

Кожна історична епоха пропонувала своє вирішення питання про те, що являє собою людина та якими є її сутнісні властивості.

Для мислителів Стародавньої Греції основною була ідея єдності буття людини й природи (з її духовними або матеріальними першоосновами). Призначення людини, сенс її життя уявляється як пошук єдності й гармонії з вищими проявами зовнішнього світу. У зв'язку із цим у багатьох вченнях античності проблема буття людини, сенсу її життя не представлена як самостійна, незважаючи на те, що міфологія й філософія цього періоду антропоморфічні.

Філософи античності вперше назвали людину мікрокосмом, тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму - великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія - все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів.

На тлі традиційного для античної філософії підходу до розгляду сутності людини виділяються погляди Сократа, софістів, Епікура та його послідовників, для яких характерне прагнення розглядати проблему буття людини як відносно самостійну й основну. Для Протагора людина є мірою усіх речей. Сократ вважає, що саме пізнання самого себе є найважливішим. Епікур багато уваги приділяє пошукам засад поведінки, що ведуть людину до задоволення та щастя.

У філософії Платона й Аристотеля з'являється нова тенденція в оцінці сутності людини. Зберігаючи багато попередніх ідей про нерозривний зв'язок людини зі світом природи, ці філософи звертають увагу на специфіку духовного й соціального буття людей. У вченнях Платона й особливо Аристотеля акцентується увага на тому, що людина - істота суспільна, її життєдіяльність протікає в спілкуванні з іншими людьми. Ототожнюючи суспільство й державу (грецький поліс), Аристотель доходить висновку, що поліс належить до природних утворень, і що людина від природи є політична тварина.

У добу середньовіччя під впливом християнства відбувається істотна корекція уявлень про сутність людини. Пануючими стають церковні догми.

Християнство відкидає античну ідею про переселення душ і природне походження й статус людини. У релігійному, офіційно-теологічному розумінні, людина - створіння Бога: тілесно - через створення роду людського подібно до усіх земних тварин; духовно - індивідуальним актом створення кожної людини.

Для християнства людина - це єдність природного (тіла) і надприродного (душі). Тіло смертне, душа як втілення властивостей особистості, здатності до розуму й волі, має безсмертя. Дуалізм душі й тіла стає причиною трагічної роздвоєності, суперечливості буття людини. По суті, людина належить двом світам - земному (гріховному, тимчасовому) і божественному (світу вічності й благодаті). Суперечливість людського буття проявляється в тому, що життя - безперервний процес боротьби між устремліннями плоті й духу. Проблема сенсу існування людини розкривається в християнстві через ідеї гріхопадіння, індивідуального безсмертя й порятунку душі, її нового й вічного життя після возз'єднання з відродженим тілом.

Філософія Нового часу деміфологізує уявлення про сутність людини, намагаючись пояснити її з позицій природознавства. Іноді такий підхід призводить до натуралізму, тобто твердження про те, що людина є тільки природною істотою, а всі людські властивості, у тому числі душа, розум, є не що інше, як прояв матеріального світу, що підкоряється законам природи.

Образ людини Нового часу є антропоцентричним, у цьому значною мірою відбивається вплив поглядів гуманістів доби Відродження. Поступово Бог переміщується на периферію людського життя. Людина відтепер вірить у себе та у можливості власного розуму. Позначила перехід від старого до нового образу сутності людини філософія Рене Декарта. Суть відкриття французького філософа - «людина є мисляча річ». Суб'єктивність - найдостовірніша реальність, вона є критерієм усього існуючого. Центральна теза Декарта - «мислю, отже, існую». Головна сфера людської діяльності - пізнання.

Німецька класична філософія формує уявлення про людину як про розумну істоту, яка пізнає світ. Але, якщо у філософії Гегеля акцент був зроблений на мисленні людини, то вже у філософії Фейєрбаха - на предметності й на розумінні діяльності як найважливішої характеристики сутності людини.

На думку Маркса, людина є предметною істотою, вона завжди має справу із предметами й предметним способом діяльності. Будучи предметною істотою, вона не зводиться тільки до мислення, свідомості. Це лише одна зі здатностей цілісної людини. Діяльнісні здатності людини перетворюються на властивості предмета (опредметнення), і, навпаки, характеристики предмета перетворюються на діяльнісні здатності людини (розпредметнення).

Як предметна істота людина є, насамперед, природною істотою, живим почуттєвим предметом. Як природна предметна істота вона має природні сили, свої життєві прояви вона здійснює на інших природних предметах і, у свою чергу, є істотою, яка стає предметом впливу інших предметів. Предметність є єдиною формою існування життя. Непредметне існування - недійсне, тільки мислиме, продукт абстракції.

Відповідь на питання про те, що є сутнісною, найважливішою якістю людини продовжує хвилювати філософів і в ХХ столітті. Проблематика філософської антропології знаходить втілення в творчості М. Шелера, який стверджував, що найважливішим філософським питанням є питання про те, що таке людина. Проблеми самоусвідомлення людини хвилюють також М. Хайдеггера, К. Ясперса, Х. Ортегу-і-Гассета, Е.Кассирера, представників філософії екзистенціалізму тощо.

Отже, властивості людини, що становлять її сутність, визначаються в історії філософської думки по-різному, але більшість дослідників виходять із того, що людина - унікальна істота, наділена багатогранними здатностями й спроможна перетворити світ відповідно до своїх цілей та ідеалів. Сучасна ситуація існування людства ставить нові питання перед філософською антропологією. Філософія цікавить сучасну людину як шанс відшукати і зрозуміти себе, як простір суспільно значущих духовних пошуків, до якого варто приєднатися.

2. Антропосоціогенез - проблема походження людини та суспільства

Насамперед виникає питання: де, коли і яким чином з'являється людина? Хто були наші предки? Дискусії із цих питань ідуть із незапам'ятних часів. Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Вирішення цієї проблеми тривалий час здійснювалося в межах міфології та релігії. Природничо-наукові знання про походження життя на Землі, а отже і людини, особливо швидко почали накопичуватись у ХХ столітті. Але значна кількість наукових досліджень антропосоціогенезу - походження людини і суспільства - та накопичені знання все ж таки не дають змоги вважати цю проблему вирішеною в межах науки.

З приводу походження людини існують лише гіпотези, кожна з яких не має достатнього підтвердження. Основні гіпотези про походження людини - космологічна та еволюційна.

Космологічна гіпотеза в своєму першому варіанті стверджує, що процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з Космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі. Другий варіант космологічної гіпотези виходить з того, що Землю відвідали представники інопланетної цивілізації, які залишилися на Землі, пережили низку катастроф, змінилися до сучасного виду людини і досягли сучасного розвитку

Прихильники еволюційної гіпотези вважають, що виникнення життя на Землі є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.

Справжній переворот у науці пов'язаний із книгою англійського натураліста Ч. Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору» (1859), а пізніше й книгою «Походження людини й статевий відбір» (1871). У них уперше було емпірично показане природне (а не божественне) походження людини, її генетичний зв'язок з вищими ссавцями. Головний висновок Ч. Дарвіна - генетична спорідненість людини з твариною, таким чином, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість та природний відбір, який відбувається в процесі боротьби за існування.Книги були піддані анафемі із церковних кафедр, їдко висміювалися у світських салонах. Інші ж захоплювалися сміливістю автора й науковою обґрунтованістю його суджень.

У світлі сучасних наукових досліджень (особливо відкриття генів) теорія Дарвіна має певну обмеженість. Taк, він перебільшує значення статевого відбору, не зміг оцінити якісну різнорідність «інстинктивного розуму» тварин і інтелекту людини, вважаючи, що вони розрізняються тільки кількісно. Разом з тим ідеї Дарвіна про мінливість, еволюцію й природний відбір як рушійні сили еволюції тваринного світу дали потужний поштовх розвитку наукової думки.

Передісторія людства, проблема виділення людини із тваринного світу, так само як і виникнення самого життя на Землі, багато в чому залишаються загадковими і дотепер. У середині XІХ ст. у Німеччині були знайдені останки неандертальців, що проживали в епоху раннього й середнього палеоліту. Деякі антропологи поспішили оголосити їх предками сучасного виду «людини розумної» (homo sapіens). Однак у другій половині XX в. у районі Східно-Африканського розламу й у Південній Африці були знайдені останки попередників людей, вік яких змусив відмовитися від колишніх уявлень про родовід людини. Опираючись на новітні способи визначення віку, антропологи запропонували нову модель еволюції, вказавши більш давню дату встановлення поділу між мавпами й предками людини. Більше п'яти мільйонів років тому з'явилися істоти нової породи - людиноподібні мавпи, названі австралопітеками (у перекладі - південними мавпами). Морфологія їхнього кістяка свідчить про те, що вони вже добре трималися на задніх кінцівках.

Два мільйони років тому одна з форм австралопітеків перетворилася в «людину вмілу» (homo habіlіs), яка мала більше розвинутий головний мозок і вміла користуватися кам'яними й іншими знаряддями. «Людина вміла» - це перший відомий до теперішнього часу вид роду людини. Приблизно півтора мільйона років тому від нього походить «людина прямоходяща» (homo erectus), що заселила значну частину Євразії. Неандертальці ж, більш близькі сучасним людям, з'явилися тільки 200 тисяч років тому й зникли 30 тисяч років тому.

Треба, однак, відзначити, що останнім часом сценарій еволюції людини, запропонований палеонтологами-еволюціоністами, зазнає критики з боку антиеволюціоністів. Посилаючись на колишні й нові, знайдені в 80 - 90-х рр. XX століття останки, вони вважають, що процес антропогенезу був хоча й тривалим, але зовсім не поступовим, і що представлена еволюціоністами як окремий вид «людина вміла» насправді була різновидом мавп, як і всі інші австралопітеки. Вона не могла бути предком людини.

Сучасні вчені схиляються до того, що становлення людини зайняло тривалий історичний період (приблизно 3,5 мільйони років), що завершився грандіозним стрибком - виділенням людини із тваринного світу. Важлива особливість цього процесу полягає в тому, що становлення людини (антропогенез) було в той же час і становленням суспільства (соціогенез). Вони являють собою дві сторони єдиного процесу - антропосоціогенезу.

Найважливішими факторами перетворення тварин (гомінідів) на людей були: діяльність зі знаряддями, розвиток мови, регулювання шлюбних відносин, виникнення первісно-родової спільноти, формування моральних цінностей і норм, соціокультурного об'єднання людей на базі матеріального виробництва. Названі фактори діяли не в якійсь простій сукупності й лінійній послідовності, а в діалектичній взаємодії, боротьбі, пристосуваннях і модифікаціях протягом багатьох століть людської історії.

Антропологічні дослідження показують, що виготовлення найдавніших елементарних знарядь пралюдьми відбувалося на мільйон років раніше, ніж з'явилися членороздільна мова й понятійне мислення. Первісна діяльність зі знаряддями мала досвідомий, інстинктивний характер. Вона призвела до поступового ослаблення інстинктивної основи поведінки й тим самим сприяла формуванню мови й переходу від стадного способу спілкування до спілкування в первісній спільноті. Лише з появою мови примітивна діяльність зі знаряддями стала перетворюватися на усвідомлено доцільну працю, що набула у філософії категоріального статусу предметно-практичної діяльності.

Ще в стародавніх культурах мова вважалася за дарунок богів і засіб священнодійства, ритуальних культів. Спочатку вона з'являється у формі інформаційних знаків для спілкування з богом і між людьми. Уже в простому акті називання люди повідомляли одне одному однакове для них розуміння називаної речі. Мовна спільність налаштовувала їх на взаєморозуміння й давала можливість розпізнавати «своїх» і «чужих». З точки зору сучасних уявлень мова не просто відбиває й фіксує предмети, але й бере участь у породженні їхнього змісту, їхнього буття як реально існуючого. Тому М. Хайдеггер резонно розглядав мову як «дім буття».

Наступним важливим фактором перетворення передлюдини на людину з'явилося радикально нове ставлення до проблем статевих зв'язків. Колишнє суперництво самців за володіння стадним «гаремом самок» (яке супроводжувалось застосуванням знарядь убивства у внутрішніх стадних конфліктах) змінилося встановленням заборони на статеві зв'язки усередині своєї групи, табу на близькі родинні, кровозмісні зв'язки вже в ранніх первісно-родових спільнотах. Тим самим стимулювалися пошуки шлюбних партнерів в інших спільнотах, гасилися внутрігрупові конфлікти, формувалася потреба в самообмеженні й терпимості заради збереження внутрішнього світу спільноти, а потім і миролюбства між родами, племенами. Мотивуванням цього табу з'явилися, звичайно, не якісь міркування про біологічну шкоду інцесту, а розуміння неприпустимості вступу в статеві відносини з міфологічним тотемом своєї групи, що вважався прабатьком всіх її членів (наприклад, «люди Змії», «люди Крокодила» тощо).

У первісно-родовій спільноті створювалися умови, коли знаряддя праці й основні продукти споживання ставали власністю колективу. Цю общинну організацію можна назвати первісною комуною.

Таким чином, лише з виділенням із тваринного світу й дотриманням найпростіших моральних вимог, у процесі трудової діяльності почався перехід до власне людського існування, формування надбіологічної, соціальної сфери, історичного розвитку культури. Саме наявність культури відрізняє людське суспільство від будь-якого об'єднання тварин.

3. Єдність природного та соціального в людині

Яким чином виникають саме людські риси? Чи природа людини є цілком соціальною, чи вона зумовлена також і впливом біологічних чинників? На ці питання також немає однозначних відповідей.

Крайні точки зору, що склалися в результаті теоретичних пошуків відповіді на питання про співвідношення біологічного та соціального в людині, можна умовно розподілити на два напрями: перший - це біологізаторські концепції, другий - соціологізаторські концепції.

Біологізаторські концепції виходять із розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення людині як біологічному видові. Теоретична неспроможність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла людину від інших живих істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної поведінки, елементи соціальної організації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінцевому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними - природного добору, розвитку популяції і т. ін.

Прихильники біологізаторських концепцій прагнуть пояснити людину, виходячи тільки з її біологічних властивостей, і зовсім ігнорують вплив суспільства або власний вибір особистості. Так, Т. Мальтус у ХVIII ст. запропонував розглядати суспільне життя як арену боротьби окремих людей за своє існування, де перемагають найсильніші, а слабкі приречені на загибель (за аналогією із тваринним світом).

Соціал-дарвінізм на рубежі ХІХ - ХХ ст. розвиває цю ідею, озброївшись вченням Ч. Дарвіна про природний добір та еволюцію. Соціобіологія в ХХ ст. наголошує на генетичній спадковості. Поведінка людини так само, як і тварини, генетично визначена, і ніхто не може перебороти вплив своєї спадковості, якою б вона не була - поганою чи гарною (суспільство тут теж не помічник). Расистські концепції заявляють про перевагу одних людей над іншими за ознакою приналежності до «вищої» або «нижчої» раси, що яскраво виявилося у фашистській ідеології, яка закликала до «расової чистоти» та «расової гігієні». Значною мірою ці ідеї спиралися на євгеніку - вчення про те, якими засобами і яким чином можна досягати «вищої якості спадковості людини». Фрейдизм із його розумінням культури як сублімації сексуальних потягів теж можна віднести до біологізаторського напрямку.

Соціологізаторські концепції, навпаки, абсолютизують вплив суспільства на формування людини. Вони намагаються звести сутність людини до її належності до соціальної структури суспільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною суспільства, тобто частиною певної виробничо-цивілізаційної структури. Яскравим прикладом такої концепції є ідеї К. Маркса, який писав, що сутність людини - це сукупність усіх суспільних відносин. Теоретична недостатність такого підходу полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до певних соціальних, виробничих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких теоріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості.

Абсолютизація ролі суспільства в формуванні людини призводить до висновку: яким є соціальне середовище, що оточує людину, такою є і вона сама. У ній, як у дзеркалі, відбиваються вади суспільства або його чесноти. Злою людину робить недосконалість суспільних відносин і неправильне виховання. Створіть людині ідеальні умови, і вона стане досконалою. Такою є установка всього соціального утопізму, починаючи з епохи Просвітництва, закінчуючи К. Марксом і втіленням його ідей у дійсність - соціалізмом. Однак, у дійсності усе виявилося складнішим. Людина - це не tabula rasa (чиста дошка), на якій суспільство пише свої письмена (які захоче). Не враховуються не тільки генетичні особливості певного індивіда, але й свідомий вільний вибір цінностей і напрямку життєвого руху, що часто взагалі не може бути пояснений навколишнім соціальним середовищем, а іноді навіть протистоїть останньому.

І біологізаторські, і соціологізаторські концепції мають спільну рису - вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось - природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну властивість людин бути цілісною єдністю всіх своїх проявів. Людина не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Такий підхід до людини виявляється ще в античності, у відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей.

У формуванні людини відіграють велику роль і біологічні задатки, і соціальне виховання, і власний вибір (Я). Жоден із цих трьох чинників сучасна наука не вважає визначальним. Кожен з них є важливим і необхідним. Людина - це цілісна система, відкрита світу і можливостям.

Підходячи до людини як до цілісності, ми повинні визнати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії виділяли різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та духовне, розум і воля.

Отже, людина - представник Homo sapіens, генетично пов'язаний з іншими формами живого, наділений розумом, рефлексією, мовою, здатністю створювати знаряддя праці.

Людина - це жива система, що являє собою єдність трьох складових:

1) біологічної (анатомо-фізіологічні задатки, тип нервової системи, статеві й вікові особливості тощо),

2) психічної (почуття, уява, пам'ять, мислення, воля, характер тощо),

3) соціальної (світогляд, ціннісні установки, знання й уміння тощо).

Людина - істота цілісна, яка поєднує в собі фізичне, психічне і духовне начало. Вона є істотою універсальною - здатною до будь-якого виду діяльності. Людина є унікальною істотою - відкритою світові, неповторною, вільною, творчою, прагнучою до самовдосконалення й самоподолання.

Розглядаючи людину, як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти того висновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не випливає існування окремої людини. Швидше - навпаки, існування окремої людини є первинним відносно людської сутності, тобто кожен із нас, навіть будучи ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй належить «з нуля» створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою - на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім'ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною.