Основні питання філософії

Розділ 1.10 Особистість і суспільство

1. Поняття особистості

Особистість - синтетичне поняття, що позначає об'єкт, на який монопольно не може претендувати жодна наука. Поняття особистості підкреслювало соціальну обумовленість природи людини й визначення її через місце або роль у суспільстві (цар, раб, поет).

Першим поняттям, з якого доцільно починати вивчення проблеми особистості, є поняття "індивід". Дослівно це поняття означає неподільну далі частку цілого. Це своєрідний "соціальний атом", окрема людина, що є не тільки одиничним представником роду людського, але й членом певної соціальної групи. Це найпростіша й абстрактна характеристика людини, що говорить лише про те, що вона відділена (насамперед тілесно) від інших індивідів.

Більш змістовний термін - "індивідуальність" - позначає унікальність і неповторність людини у всьому багатстві її особистісних якостей і властивостей. Спочатку кожна людина виступає як "випадковий індивід", потім як соціальний індивід, персоніфікована соціальна група (становий індивід), а потім як особистість. Людина як особистість немов вбирає в себе все різноманіття соціальних зв'язків і відносин. Разом з тим властивості особистості не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особистість тим значніше, чим більше в її індивідуальному переломленні представлено загальних, загальнолюдських характеристик. Індивідуальні властивості особистості - це не те саме, що особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість.

Таким чином, особистість у соціальній філософії визначається як суб'єкт суспільних відносин, носій свідомості й системи суспільно-значущих якостей, детермінованих конкретно-історичними умовами життя суспільства.

Процесом формування й визначення особистості є соціалізація. Суспільство постійно створює й відтворює спеціальні соціальні інститути, у яких відбувається становлення й функціонування людської особистості. Ці інститути: держава, система освіти, шлюб, родина, армія та інші різні за своїми завданнями, структурою та способами діяльності, але всі вони створені суспільством для свого розвитку й для відтворення людини. Процес соціалізації умовно можна поділити на особистісне, внутрішнє самовизначення, що включає в себе пошук ідентичності або рішення питання: хто я такий, і зовнішнє, соціальне самовизначення, як пошук свого місця в соціальній реальності.

Соціалізація здійснюється протягом всього життя й тісно пов'язана з віковими й статевими життєвими циклами, тобто вона містить у собі умови соціальних правил, пошук і ствердження людиною себе в соціальній ролі. У процесі свого становлення особистість проходить декілька етапів соціалізації: засвоєння правил соціальної поведінки, знаходження свого місця в соціальній реальності, активна й творча взаємодія із соціальним миром. У результаті особистість і суспільство розвиваються в діалектичному протиріччі між уніфікацією й індивідуалізацією. І тільки на цій основі особистість перетворюється з об'єкта соціального захисту й виховання в суб'єкт соціальної дії, коли вона сама здатна творити й змінювати соціальні норми й зразки поведінки.

Особистість характеризується унікальним поєднанням природних якостей (статево-вікових, нейродинамічних, біохімічних та ін.) і соціальних, сформованих у тому або іншому суспільстві. У цьому сенсі особистість являє собою синтез чуттєвого й надчуттєвого, тобто того, що не фіксується органами почуттів, але реально впливає на поведінку людини.

Особистість має складну внутрішню структуру. Виділяють, насамперед, так звану "фізичну особистість" або фізичне "я". Це тіло або тілесна організація людини, найстійкіший компонент особистості, заснований на тілесних властивостях і самовідчутті. Тіло - не тільки перший "предмет" для пізнання, але й обов'язковий компонент особистісного світу людини, який і допомагає, і може заважати в процесах спілкування. До фізичної особистості можуть бути віднесені також одяг і домівка .

Соціальна особистість, або соціальна складова особистості, складається в спілкуванні людей, починаючи з первинних форм спілкування матері й дитини. "Соціальна особистість" постає як система соціальних ролей людини в різних групах, думкою яких вона дорожить. Всі форми самоствердження в професії, суспільній діяльності, дружбі, любові, суперництві формують соціальну структуру особистості.

Духовна особистість становить невидимий стрижень, ядро нашого "я". Це внутрішні щиросердечні стани, що відбивають спрямованість до певних духовних цінностей та ідеалів. Вони можуть і не усвідомлюватися у всій повноті, але так чи інакше турбота про духовний розвиток є квінтесенцією особистісного розвитку. Рано чи пізно кожна людина, хоча б в окремий момент життя, починає замислюватися над змістом свого існування й духовного розвитку. Духовність людини не є чимсь зовнішнім, її не можна придбати шляхом освіти або наслідування.

Найчастіше вона не тільки "тримає" особистість, подібно стрижню, але і є вищим благом, верховною цінністю, в ім'я якої іноді жертвують життям. Потреба в духовному розвитку особистості в повному розумінні слова ніколи не може бути повністю задоволена, чого не можна сказати про фізичні й соціальні потреби.

Виділення фізичної, соціальної і духовної складових особистості має досить умовний характер. У людині всі ці сторони особистості утворюють систему, кожний з елементів якої може на різних етапах життя набувати домінуючого значення. Відомі, наприклад, періоди посиленої турботи про своє тіло або його функції, етапи збагачення й розширення соціальних зв'язків, піки посиленої духовної активності. Так чи інакше, але певна риса набуває системоутворюючого характеру і багато в чому визначає сутність особистості на даному етапі її розвитку. Разом з тим вік, важкі випробування, хвороби можуть багато в чому змінити структуру особистості, привести до своєрідного її "розщеплення" або навіть деградації.

2. Типологія особистості

Розмаїтість індивідуально-особистісного в людині відбивається в так званій типології особистості.

Всі люди одночасно унікальні й неповторні й разом з тим мають загальнолюдські характеристики. Різні природні задатки, свідомість, діяльність, ставлення до життя, світогляд, потреби, цілі кожної людини врахувати неможливо. Разом з тим у багатьох людей (соціальних груп) є багато соціально-загального, тобто такого, що має сутнісне значення для суспільства. Саме це і є основою для типологізації особистості.

На сучасному рівні розвитку науки, зокрема, психології, найпоширенішою є типологія особистості, що розділяє людей на інтровертів (звернених у свій внутрішній світ) і екстравертів (звернених до зовнішнього миру).

Психолог Б. Додонов в 70-ті роки запропонував як критерій класифікації типів особистості головний вид діяльності людини, від якого вона отримує максимальне задоволення. Цей учений виділяє такі типи особистості: альтруїсти (отримують задоволення від допомоги іншим); практичний тип (отримують задоволення від корисної праці); гностичний тип (отримують задоволення від пізнання, заняття наукою). Психолог Е.Куль, дослідивши особливості життя й навчання студентів, виділив такі типи особистості: гедоніст (головний принцип життя - отримати задоволення); діловий тип; інтелектуал.

Виділяють також кілька великих соціальних типів особистості, які простежуються на всьому історичному шляху розвитку людства.

Перший тип - "діячі". Це мисливець і рибалка, воїн і ремісник, хлібороб і індустріальний робітник, інженер і геолог, медик і педагог, політик і менеджер і т.д. Для таких особистостей головне - активна дія, зміна світу й інших людей, включаючи й самого себе.

Другий тип - мислителі. Це люди, які, за словами Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися й торгувати, а для того, щоб дивитися й міркувати. Образ мудреця, мислителя, що втілював у собі традиції роду і його історичну пам'ять, завжди мав величезний авторитет.

Третій тип - люди почуттів і емоцій, які гостро відчувають, як тріщина світу проходить через їхні серця. Насамперед , це діячі літератури й мистецтва, творчі особистості, геніальні прозріння яких найчастіше випереджають найсміливіші наукові прогнози й пророцтва мудреців.

Великий відгук у серцях мільйонів людей знаходять особистості, які зробили справою свого життя милосердя. Євангельська заповідь: "Возлюби ближнього свого, як самого себе" знаходить у їхній діяльності безпосереднє втілення. Такі особистості - гуманісти й подвижники - гостро відчувають душевний стан іншої людини, намагаються полегшити її страждання. Їхня сила - у вірі в своє призначення, у любові до людей і всього живого. В активному діянні.

Соціальна філософія завжди розглядала також питання про роль особистості в історії. Історична особистість втілює в собі суспільні ідеї, поєднує навколо себе соціальні групи, завдяки особливостям біографії й характеру забезпечує створення "своєрідності сучасного моменту". Історичні особистості безперечно існують, але причини їхньої появи й впливу на суспільне життя не має містичного характеру, а можуть бути досліджені в контексті культури певного суспільства.

Особистість і суспільство розглядаються в соціальній філософії як діалектичні протилежності. У сучасному суспільстві головною особистісною проблемою залишається пошук ідентичності в зростаючому різноманітті життєвої практики. Головною проблемою соціуму є створення суспільних інститутів, що забезпечують гармонію індивідуалізації й уніфікації особистості в життєвому процесі.

3. Свобода і відповідальність в діяльності особистості

Свобода - у найзагальнішій формі - це здатність людини діяти у відповідності зі своїми інтересами й бажаннями. Поняття свободи народилося в християнстві як вираження ідеї рівності людей перед Богом і можливості для людини вільного вибору шляху до Бога.

Очевидно, що найсуттєвішою характеристикою свободи є її внутрішня визначеність. Ф.М. Достоєвський вірно помітив, що "людині треба одного тільки самостійного бажання, чого б ця самостійність не коштувала й до чого б не привела". Тут міститься глибока думка, що людина не прийме ніякого суспільного устрою, якщо він не врахує права людини бути особистістю й мати свободу для реалізації цього права.

Виділяють кілька моделей взаємин особистості й суспільства із приводу свободи та її атрибутів. По-перше, це боротьба за волю, коли людина вступає у відкритий і часто непримиренний конфлікт із суспільством, домагаючись своїх цілей за всяку ціну. Цей важкий і небезпечний шлях чреватий тим, що в таких умовах людина може втратити всі інші людські якості й, борючись за свободу, потрапити в ще гірше рабство. По-друге, це втеча від світу, так звана ескапістська поведінка, коли людина, не маючи сил знайти свободу серед людей, біжить у монастир, у скит, у себе, у свій "світ", щоб там знайти спосіб самореалізації. По-третє, це адаптація до світу. Людина жертвує в чомусь своїм прагненням знайти свободу, ідучи в добровільне підпорядкування для того, щоб знайти новий рівень свободи в модифікованій формі.

Таким чином, свобода - це складний і глибоко суперечливий феномен життя людини й суспільства, що має найбільшу привабливість і є в той же самий час важким тягарем. Не дарма в західній філософській думці аналізувалося явище "втечі від свободи", яка ставала особливо актуальною тоді, коли реалізація свободи призводила до зростання нерівності й несправедливості.

У життєдіяльності особистості поняття свободи нерозривно пов'язане з поняттям відповідальності. Під відповідальністю розуміють усвідомлене виконанням людиною обов'язку перед суспільством і самою собою. Співвідношення свободи й відповідальності особистості являє собою складну проблему, де полюсами вирішення можуть бути або абсолютна відповідальність, або настільки ж абсолютна безвідповідальність. Той або інший спосіб вирішення цієї проблеми історично конкретний, але реалії початку ХХІ століття змушують шукати шляхи до підвищення відповідальності кожної особистості, так само як і соціальних груп, за результати їхніх діянь.

Необхідність - це об'єктивно зумовлений хід життя, що складається незалежно від конкретної людини. Стикаючись із необхідністю, людина намагається пізнати її причини, вимоги, особливості. Розум будує своєрідні мости, які зв'язують необхідність із людською діяльністю. Людина сама обирає варіанти діяльності на власному життєвому шляху.

Проблема вибору достатньо важка, оскільки історію не можна повернути назад, і людина відповідає за свій власний вибір. Перехід необхідності у свободу в марксистській соціальній філософії відбивають поняття свободи як усвідомленої необхідності й властивість людини "приймати рішення зі знанням справи" (Ф.Енгельс). Таким чином, марксистське розуміння свободи обмежує її необхідністю майже в такий же спосіб, як екзистенціалізм - смертю.

Люди мають свободу вибору цілей діяльності. Ніхто не заперечує необхідності пізнання, врахування життєвих обставин, важливості передбачення можливих наслідків діяльності, вибору відповідних засобів та ін. Все це - необхідні складові свободи, але ще не сама свобода. Феномен свободи визначається не тільки доцільним, діяльним входженням людини в існуючі форми людського буття, але й своєрідним творчим виходом за його границі. Звичайно, свобода - це не сваволя. Але без останньої свобода не можлива. Свобода зумовлена пізнанням необхідності й не зумовлена ним. Вона опирається на розум і в той же час пориває з його радами: зважає на об'єктивні обставини й зневажає їхніми вимогами.

Таким чином, свобода особистості - це суперечливий процес створення нових життєвих реалій за законами загальнолюдської культури. Саме через свободу людина здобуває й підтримує велич своєї особистості. Міра особистості безпосередньо визначається рівнем її свободи. Завдяки свободі людина входить в історію. Свобода є своєрідним показником людяності, однією з визначальних властивостей сутності людини.

Размещено на Allbest.ru