Философія як наука: основні питання

Формування особистості являє собою процес соціалізації, тобто входження індивіда в соціальний світ, у світ людської культури, оволодіння різними формами діяльності, мовою. Бути індивідуальністю означає постійну внутрішню, духовну роботу над собою, пов'язану із самопізнанням, прагненням до свободи, до самовдосконалення.

Особистість і суспільство знаходяться в складній суперечливій єдності. З однієї сторони вплив суспільства на особистість безсумнівний. Сім'я, традиції, школа, трудовий колектив, ідеологія, право, мораль та інші соціальні форми істотно впливають на становлення особистості, її ціннісні орієнтації, можливості реалізувати життєві плани і т.д.

Суспільство є невід'ємною умовою існування особистості. По-перше, лише в суспільстві можливе життєзабезпечення особистості. Спільна праця створює необхідні блага для задоволення вітальних потреб. По-друге, суспільство здатне акумулювати людську духовність у різних формах, що стають способом становлення особистості, своєрідною соціальною пам'яттю людства, без якої неможливе існування людей. По-третє, суспільство є своєрідним гарантом прав особистості від зазіхань інших. Саме в суспільстві створюються різні форми соціальної регуляції (норми, заборони, санкції і т.д.), вони певною мерою спрямовані на захист особистості.

Людина в суспільстві включений у соціальні зв'язки різних рівнів, починаючи від мікросередовища, де вона входить у малі групи (сім'я, друзі, школа, трудовий колектив), до макросередовища, де вона включається в зв'язки на рівні класу, нації, народу, різних соціальних інститутів. Так, наприклад, величезне значення в становленні особистості має сім'я, саме в ній уперше здійснюється включення індивіда в суспільне життя, в ній закладається багато рис характеру особистості, у ній особистість прагне знайти духовну підтримку і т.д.

З іншого боку, розвиток, удосконалювання суспільства відбувається завдяки знанням, здібностям, таланту, творчості особистості. Міра дії особистості на суспільство детермінується освітою, професією, суспільним становищем, активністю, тією соціальною роллю, що грає дана особистість.

Діапазон взаємовідносин особистості і суспільства дуже широкий - від відносного збігу їх інтересів до майже повного взаємовиключення; тут може бути і непримиримий конфлікт особистості із суспільством, і різні форми “втечі” від суспільства, і конформізм, і відносна гармонія. Особливо в концентрованій формі виявляється характер взаємовідносини особистості і суспільства у феномені свободи і відповідальності особистості. Особистість не мислима поза свободою. Свобода - це сутнісна риса людини, що полягає в можливості мислити і вчиняти у відповідності зі своїми уявленнями і бажаннями, а не по зовнішньому примусу.

Свобода особи, однак, не може бути абсолютної, вона не означає сваволю, вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути абсолютно незалежним від нього, від об'єктивних обставин, неможливо. Це б означало повний волюнтаризм, коли особистість зовсім не рахується з об'єктивними умовами буття, із законами суспільства, з історичною необхідністю. Причому волюнтаризм також є несвободою, як і фаталізм, коли хід життя особистості жорстко напередвизначений необхідністю і не залишає місця для вільного вибору.

Свобода суперечлива. З одного боку, людина обмежена зовнішніми обставинами (рівнем розвитку економіки, мірою пізнання об'єктивних законів, політичним ладом і т.д.), які диктують їй вибір форм і способів діяльності. І в цьому значенні свобода особи істотно обмежена цими обставинами, з якими потрібно рахуватися, знати їх. Але особистість вільна, тому що здатна робити вибір, здатна приймати рішення на основі врахування обставин, пізнання необхідності. Існують різні аспекти свободи особи - економічна, політична, духовна.

Мірою свободи особи є відповідальність. Відповідальність - це здатність особистості приймати рішення, передбачати наслідки своїх вчинків і відповідати за них перед суспільством. І, відповідно, чим більшу міру свободи має особиста, тим більша міра відповідальності на неї лягає.

4. Проблема сенсу життя в духовному досвіді людства. Звернення індивіда до сенсожиттєвої проблематики пов'язане зі специфікою людського існування. Людина - це істота вільна, розумна, здатна усвідомити свою смертність, яка з неминучістю приводить до роздуму над сенсом життя. На рівні індивідуального вирішення сенсожиттєвих пошук звичайно формується у вигляді питання: “Для чого жити?” Без відповіді на нього людське буття втрачає свій культурний смисл і зводиться до задоволення вітальних потреб, перетворюючи людське існування в абсурдне. Сенс життя, таким чином, є питання про призначення людини, про самовиправдання своєї життєдіяльності.

Не випадково багато філософів вважали це найважливішим питанням не тільки філософії, але і взагалі людського життя.

У питанні про сенс життя є суб'єктивна й об'єктивна сторони. Суб'єктивна сторона проблеми сенсу життя не має однозначної відповіді і вирішується кожною людиною індивідуально, у залежності від світоглядних установок, культури, традицій і т.д. М.Хайдеггер писав, що сенс життя не може бути виражений у формі відповіді, оскільки існує завжди у формі питання. Це означає, що він не має однозначного рішення для всіх часів і народів і для всіх людей, воно завжди існує як пошук, що вимагає напруги всіх духовних сил. Це питання належить до числа “вічних питань”, які виникають знову і знову.

Але проблема сенсу життя має й об'єктивну сторону. Адже кожна людина - це частка роду людського. У пошуку сенсу життя вона не повинна обмежуватися тільки індивідуальним досвідом, а враховувати досвід людства, тобто формування сенсожиттєвих пошуків можливо лише в поле людської культури, що акумулює духовний досвід людства.

В історії філософії неодноразово здійснювалися спроби сформувати відповідь на основне питання людського буття. Серед безлічі підходів до вирішення даної проблеми можна виділити три головні:

1) Сенс життя перебуває за межами життя. Це характерно для релігійного тлумачення життя. Сенс життя, відповідно до цієї позиції, не в цьому житті, а за його межами, у найвищому порядку буття, у Бозі. Єдине, що надає зміст людському існуванню - це любов до Бога і дієва співучасть у Боголюдському житті, спасіння своєї душі.

2) Сенс життя споконвічно притаманний життю, він іманентний, тобто сенс життя - у самому житті. У рамках цього підходу існували різні форми його прояву. Наприклад, у стародавності культивувався гедонізм, який проголошував, що життя повинно бути спрямоване на одержання власних задоволень і розваг. Особливо це культивувалося в римській культурі, частково така настанова мала місце в епоху Відродження. Гедоністичні установки виявляються в і наш час. Життя для себе, для власної насолоди стає пріоритетом життя багатьох людей, “достаток низькопробної, культурної продукції, що стимулює розгнузданість інстинктів, позбавляє життя людяності, знижуючи її цінність до продажної ціни”, - з гіркотою пише Л.П.Буєва.

Однак, поряд з цим у давній філософії стверджувалися й інші принципи людського життя. Стверджувалася ідея, що задоволення тільки вітальних потреб не може надати осмисленість людському існуванню. Підкреслювалося, що задоволення повинно бути помірним, розумним і переважно духовним (Демокріт, Епікур і ін.). Давні стоїки вважали, що справжнє призначення людини - творити добро. Мудра людина прагне вести життя відповідно до природи, керуючись розумом. Буддизм проголошує, що життя є страждання, що породжується тягою до почуттєвих задоволень, і тільки відмовившись від них, можна знайти спокій і сенс. У християнській філософії, у філософії Г.Сковороди, Л.Фейєрбаха, Е.Фромма сенс життя вбачається в любові, у сердечному ставленні, що і дають нам відчуття повноти життя, його осмисленість. В епоху Просвітництва й аж до XX ст. у філософії стверджується уявлення про сенс життя як шлях служіння благу, суспільному прогресу. Але саме поняття блага невизначене. Люди по-різному розуміють благо, і тому дуже часте благо перетворюється у зло. Адже невипадково говорять, що «благими намірами вимощена дорога в пекло», - життя в ім'я прогресу теж не може розглядатися, як заклик покласти своє життя заради прекрасного майбутнього, настання якого проблематичне й абсолютно недосяжне особисто для конкретної людини. У цьому зв'язку С.Франк писав, що служіння навіть абсолютному началу, в якому сама людина не бере участь і яке не зігріває його життя, не може надати сенс життю. У такій ситуації індивід скоріше приноситься в жертву ідеї.

3) У житті, самому по собі, взагалі немає ніякого раз і назавжди заданого сенсу. Тільки ми самі свідомо чи стихійно надаємо йому смисл, творимо своє життя, свою власну сутність. Людина може зробити своє життя осмисленим у тому відношенні, що вона, по-перше, сама дає щось життю (творча діяльність), по-друге, щось бере в нього (переживання цінностей, любов і т.д.). Людина вільна у виборі і реалізації сенсу життя, але це означає, що вона несе і відповідальність за правильність знаходження і реалізації істинного сенсу життя.

Знаходження сенсу життя, виявлення власного призначення пов'язане з процесом самопізнання і прагнення до самореалізації, яка повинна бути співмірна з моральним, гуманістичним критерієм. Міра ж реалізації ідеалів і наповнене смислом життя і є те, що називають щастям.

13 Глобальні проблеми і перспективи сучасної цивілізації

1. Поняття глобальних проблем, їх класифікація і динаміка. Сучасне людство, що увійшло в ХХІ століття, відчуває на собі весь тягар проблем попередньої Історії. Століття, що настало, пов'язане з великими надіями і перспективами по їх подоланню, але разом з тим, воно обіцяє бути століттям нових і несподіваних ризиків і невдач. Небезпеки, що таїть у собі попередній етап, тісно пов'язані з минулим і теперішнім.

Говорячи про сучасність, філософи найчастіше мислять її через категорію кризи. Про можливу кризу нашої епохи заговорили ще в ХIХ столітті, передбачаючи її дивовижні лики і небувалий масштаб. Тому перед науковою і філософською думкою стоїть завжди актуальне завдання по осмисленню регресивних тенденцій соціального розвитку, які виявилися в столітті, що відійшло, і продовжують тяжіти над людством нині. Характерною рисою ситуації, що склалася у світі, є сутнісно виявлена у різних аспектах соціального буття загальносвітової (глобальна) криза. Для осмислення останньої філософія оперує поняттям «глобальні проблеми сучасності».

Поняттям «глобальний» (від лат. globus - куля) користуються, коли хочуть вказати на міру важливості і масштабності проблем, що стоять перед людством. Якісними критеріями глобальности вважаються:

а) критерій, що вказує на те, що глобальні проблеми, по суті, торкаються інтересів і долі всього людства;

б) положення про погоджені зусилля всіх землян у їхньому вирішенні (подоланні);

в) факт об'єктивного їх розгортання і впливу на хід загальносвітового розвитку (з чим не можна сперечатися, чи заперечувати чи ігнорувати його);

г) висока мобільність глобальних проблем сучасності.

Крім того, глобальні проблеми, породжені попереднім етапом розвитку людства, носять комплексний характер, тобто вони взаємозалежні і взаємообумовлені.

Для того, щоб встановити це, знадобилося об'єднати зусилля багатьох учених, філософів, аналітиків і експертів, людей, зайнятих соціальною прогностикою. Так склалася міждисциплінарна область досліджень - глобалістика, у рамках якої здійснюється опис, фіксація, концептуалізація, пояснення глобальних проблем і їхньої динаміки. В царині глобалістики виділилися самостійні напрямки пошуків: технократичний, постіндустріальна глобалістика, екзистенціально-культурна глобалістика, еволюційно-детерміністська глобалістика; філософсько-методологічний, соціо-культурологічний та інтерсоціальний підходи. Усі ці напрямки, незважаючи на методологічні відмінності в плані освоєння предмета, сходяться на списку глобальних проблем. Найчастіше в цей список заносять: запобігання загальносвітової війни (із застосуванням зброї масової поразки), припинення гонки (стратегічних і звичайних) озброєнь, збереження і зміцнення миру; мінімізацію екологічних наслідків діяльності людини на Землі, головний з який - руйнування Природи; усунення економічної відсталості і її наслідків - голоду, злиденності і неграмотності; подолання розбалансованості тенденцій у сфері демографії; забезпечення необхідними ресурсами стрімко зростаючого населення планети; нарешті, утвердження рівноправних і справедливих умов для соціального, економічного і культурного розвитку країн і народів.

Всі існуючі проблеми можна диференціювати на власне глобальні, локальні (регіональні) і часткові. Перші виникають і розвиваються в масштабі континентів, великих соціально-економічних районів світу, у всій соціальній системі. Другі - відносяться до розвитку окремих держав або «внутрішніх» територіальних утворень, регіонів. У числі останніх - часткових чи місцевих - виявляються проблеми окремих районів держави (напр. Донбасу), великих міст (мегаполісів). Проте, саме глобальні проблеми проєцируються на весь соціально значущий масштаб життєдіяльності людей плюс їх найближче природне оточення. Звідси і виростає основа класифікації загальносвітових проблем.

Згідно варіанту, розробленому І.Т.Фроловим і В.В.Загладіним, а потім уточненому А.Н.Чумаковим, усі глобальні проблеми можна підрозділити на три великі групи.

У першу групу входять проблеми, пов'язані з відносинами між державами чи групами держав, «Сходом» і «Заходом», «Північчю» і «Півднем», що живуть своїми інтересами і нерідко конфліктуючих. Ці проблеми називають інтерсоціальними. До них відносяться проблеми: запобігання великомасштабних воєн і конфліктів, збереження миру, подолання відсталості і забезпечення економічного зростання.

У другу групу віднесені проблеми, що виникли в системі «людина - суспільство»: проблема народонаселення, проблема освіти, проблема охорони здоров'я, проблема адаптації людини до сучасних умов, що стрімко змінюються, розвиток різних культур і їх взаємодія, забезпечення соціальної стабільності і боротьба з антисуспільними явищами.

Нарешті, третю групу складають проблеми, що виникають при взаємодії суспільства і природи. Цю групу іноді розбивають на три підгрупи: 1) проблеми взаємодії суспільства з навколишнім середовищем (екологічні проблеми); 2) проблеми освоєння суспільством природи; 3) так звані «нові» глобальні об'єкти природи. У першу підгрупу входять: запобігання забруднення навколишнього середовища; збереження фауни і флори, збереження генофонду. В другу - проблема природних ресурсів і енергетична проблема. У третю - освоєння космічного простору і Світового океану.

Однак класифікація буде не повною, якщо не вказати на особливий статус продовольчої проблеми, проблеми науково-технічного прогресу, проблеми забезпечення і захисту основних прав людини в сучасному світі.

Знайомлячись з цією класифікацією, студенту потрібно врахувати ту обставину, що проблема забезпечення прогресивно зростаючого населення Землі продовольством «входить» в усі три групи проблем, що надає їй найскладніший структурний характер. Частково вона вирішується на шляху науково-технічного прогресу, що постає у вигляді самостійної проблеми і потрапляє в першу і другу групи одночасно. Сюди ж відноситься проблема правових гарантій життя людей у різних регіонах планети. Ці метапроблеми поки що далекі від свого вирішення, хоча вони складають основний соціальний каркас.

Глобалістика конкретизує джерело глобальних проблем і характер їх динаміки. В теперішній момент під джерелом глобальних проблем (куди входять їх причини і передумови) прийнято розуміти кількісні і якісні зміни самого соціуму і тих відносин (зокрема: між соціумом і природою, «всередині»- і інтерсоціальних), що кристалізувалися в єдиний масив у ХХ столітті. Це джерело криється в основі самої цивілізації західного типу і породжуваних нею стратегічних і тактичних методах і засобах діяльності. Саме західна цивілізація зробила ряд географічних відкриттів (що дозволило розгорнути експансію на ці території і створити колоніальну систему); саме західна цивілізація зробила ряд науково-технічних нововведень (кінець ХVIII - поч. ХIХ ст.), які дали їй величезні переваги в плані дії на природу і задоволенні зростаючих потреб; саме вона своїми політичними, військовими й економічними інструментами сприяла інтернаціоналізації буття народів і держав; саме її культурні символи і цінності стали привабливими для більшості землян; нарешті, саме їй ми зобов'язані глобальними засобами зв'язку і комунікації. Інакше кажучи, об'єднання людства в одне ціле може розглядатися як важлива передумова виникнення глобальних проблем.

Роздумуючи про причини кризового становища справ, що склався, філософи найчастіше звертаються до поняття «модерн», яким маркується епоха (з ХVII - по першу половину ХХ ст.) у становленні суспільства західного типу та його основних інститутів: капіталістичного способу виробництва, ліберальної держави і громадянського суспільства. Відмітними рисами епохи модерну є формальна раціональність і культ техніки. Ці риси пов'язує в одне ціле технологічне відношення до світу: як до природного середовища (природи), так і соціального середовища (суспільства). Вважається, що технологічне відношення до світу грунтується на почутті незадоволеності світом у сполученні з відчуттям своєї свободи від традиційних обмежень. У такому світовідчуванні, по-перше, знижений статус природи до рівня конгломерату сил, енергій, ресурсів. По-друге, раціонально обґрунтований спосіб виробництва стверджує свою повну незалежність від природних циклів і оголошується системою, щосамодетермінується. Процеси, що відбуваються в суспільстві, стають єдиним мірилом того, що суспільству не належить - біосфера і космос. Західний шлях розвитку породив і новий тип людини: піонером «модерну» стала «фаустівська» людина - підкорювач природи, а його вінцем - «людина споживаюча» чи «ненаситна тварина».

Для багатьох наших сучасників очевидним є факт дефектності проекту модерну, що розгорнувся в масштабах майже всієї планети, підсумком якого і можна визнати глобальні проблеми. У світового співтовариства, що обрало саме цю стратегію розвитку, залишається все менше і менше шансів уникнути глобальної катастрофи, оскільки стратегія технологічного росту передбачає як інтенсивний, так і екстенсивний вектори своєї реалізації. Про небезпеки, що таїть у собі ця стратегія, в свій час заговорили експерти Римського клубу (доповідь «Межі росту» 1972, «За межами росту» 1987), її постійно обговорюють на міжнародному рівні (напр. 1-я спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1992 році в Ріо-де-Жанейро, 2-я спеціальна сесія Генеральної Асамблеї в Нью-Йорку в 1997 році, самміт Землі в 2002 році в Йоганнесбурзі та ін.), з метою надання їй більш зваженого характеру.

У цьому зв'язку доречно сказати про те, що модель західної людини, як людини споживаючої, прийшла в противагу з імперативом виживання всього людства. Та й сама західна цивілізація практично вичерпала свій виробничий потенціал, а її подальший розвиток більше не укладається в звичні експоненціальні залежності. Як попереджали ті ж експерти Римського клубу, при збереженні експансіоністських тенденцій і тенденцій споживання, людство ризикує викликати до життя небувалу глобальну екологічну кризу. Відповідно до прогнозу теорії катастроф вона буде носити характер екологічного вибуху. Для того щоб її запобігти, необхідні певні спільні зусилля усього світового співтовариства.

2. Передумови і шляхи вирішення глобальних проблем. Необхідність єдиної планетарної свідомості. При розгляді другого питання важливо усвідомити, що гострота і масштабність глобальних проблем плюс тривога за майбутнє спонукують наукову і філософську громадськість шукати адекватні засоби по їх вирішенню.

Перше, на що слід звернути увагу в цьому питанні, так це на певні надії, що пов'язуються із самою людиною як суб'єктом глобальних дій. Така позиція заявлена, наприклад, засновником і першим президентом Римського клубу А.Печчеї. Свої помисли в справі запобігання навислої над нами загрози він пов'язував з людиною і її якостями. У своїй книзі «Людські якості» Печчеї вказував на те, що «не можна без кінця покладатися на суспільні механізми, на відновлення й удосконалення соціальної організації суспільства, коли на карту поставлена доля людини як виду». Ані соціальна організація, ані інститути, ані законодавство і договори не визначають долю людства. «Не буде йому порятунку, поки воно само не змінить своїх звичок, вдач і поведінки» - такий діагноз. Тому що виникла проблема знаходиться «усередині», а не поза людською істотою, її вирішення в «підсумку зводиться до людських якостей і шляхів їхнього удосконалення». А.Печчеї мріяв, як і багато великих мислителів минулого, «про революцію в самій людині». Його «новий гуманізм» має три аспекти: 1) почуття глобальності; 2) любов до справедливості; 3) нетерпимість до насильства. Культивуючи і розвиваючи їх, сучасне людство має шанс справитися з тією складною ситуацією, що дісталася йому від попередніх поколінь.

Подібний антрополого-аксіологічний погляд розвивав Е.Фромм. Він вважав, що ще можливі кроки по гуманізації технологічного суспільства, наданню вектору його розвитку так необхідних духовних координат. Гуманістичному плануванню і управлінню в цьому суспільстві приділяється ведуча роль, а людина в ньому повинна, насамперед, реалізовувати свою енергію через продуктивну установку. Самоздійснюючи себе, людина розкривається як справжній суб'єкт історичної творчості і допомагає іншим у цьому самоздійсненні. Скріплена любов'ю людська цивілізація має шанс вирватися з полону власних технократичних ілюзій.

Друга особливість у розумінні драматичності ситуації полягає в апеляції до Розуму як до тієї інстанції, що здатна забезпечити узгодження зусиль землян по спільному подоланню цивілізаційного тупика. Саме так думав академік В.І.Вернадський, коли розвивав свою тезу про етап ноосфери в житті людства і природи. Розум, що виявляє себе в науковому, художньому, релігійному і філософському інтервалах, зобов'язаний вивести людство на шлях загальнозначущої планетарної логіки. Він же є вищим мірилом усіх вітальних і соціальних процесів з погляду вічної цінності Життя і Смислу.

Зрозуміло, у плані його ефективності, доречно говорити про інституціоналізацію Розуму, тобто створенні глобального мозкового центра (уряду, групи вчених і експертів), чиє основне завдання - координувати і направляти зусилля людства в бік координат, що задаються Розумом. Однак решта людства не повинна стояти осторонь від такої тенденції. Тому в сучасних умовах вирішальне значення набуває вироблення єдиного планетарного мислення і свідомості, здатної забезпечити не тільки відображення (моніторинг) глобальних процесів, але і служити їх конституючим началом. Визначальними характеристиками цієї свідомості можна вважати: інтегральне знання про світ і про себе, орієнтацію на духовно-моральнісні цінності і норми, наявність ідеалу, який поділяють всі жителі Землі плюс ті покоління, що йдуть на зміну, пріоритет живого над неживим (технічним). У своєму функціонуванні загальнопланетарна свідомість покликана здійснювати регуляцію відносин між народами і державами, створювати оптимальні умови для плідного співробітництва в справі приборкання негативних глобальних тенденцій, мінімізації конфліктів і криз усіх рівнів.

Розвиток планетарної свідомості неминуче повинен привести до рівня глобальної самосвідомості як рівня, на якому реалізуються функції самоконтролю, осмислення, самокритики, самоідентифікації, санкціонування. Завдяки йому, усе більша кількість людей відчуває себе громадянами світу, космополітами, причетними до загальнолюдського життя і долі. І якщо довіряти інтуїції П.Тейяра де Шардена про те, що людство рухається до «диференційованої єдності», те потрібно визнати: ні особистість, ні окремі народи чи цивілізації не губляться в асоційованому суб'єкті - людстві, а виконують роль носіїв глобальної свідомості і самосвідомості на рівнях одиничного й особливого.

Завершуючи розгляд даного питання, укажемо на основні передумови в подоланні кризових колізій глобального масштабу. Перша - розгортання інформаційної революції, що покликана забезпечити світове співтовариство достовірною інформацією про те, що відбувається у всіх куточках планети. Друга - інтеграція людства на основі духовності як релігійного, так і світського характеру. Третя - кодификація принципу ненасильства у внутрішній політиці держав, а також у системі міжнародних відносин. Четверта - інтеграція в одне ціле економік із соціально орієнтованим і ринковим статусом. П'ята - міжкультурна і міжетнічна інтеграція людства за умови збереження унікальності етно-культурних комплексів. Далі звернемося до більш детального їх аналізу.

3. Людство в пошуках алгоритму діалога і згоди. Розглядаючи третє питання теми, слід зорієнтувати студента на положення про те, що людство до початку III тисячоліття в принципі випробувало більшість із можливих ідей, проектів, утопій для досягнення соціального щастя і переконалося в їх слабкій реалізуємості.

У світовій соціально-філософській і філолофсько-історичній літературі всі частіше зустрічається думка про те, що звичні форми організації суспільного життя - держава (правова і соціальна моделі) і громадянське суспільство, - вимагають свого перегляду під кутом зору соціальних інновацій і супроводжуючої їх кризи. Такого ж перегляду вимагають самі ідеологічні програми, що їх забезпечують. Більше того, у перегляді має потребу вся сис. норм міжнародного права, настільки безцеремонно порушуваного державами Заходу, і, зокрема, його лідером - США (наприклад, розв'язані ними війни в Югославії та Іраку). Слід розуміти, що міжнародне право саме і створювалось для запобігання насильства сильного над слабким, забезпечення принципу поваги суб'єктів права до суверенітету, самого народу і територіальної цілісності держав.

Вище йшла мова про тезу Ф.Фукуями «про кінець історії» як завершення ідеологічних «хитань» людства і настання повної й остаточної перемоги західної версії соціальної історії з втіленими в ній інститутами ліберальної демократії, капіталістичного (ринкового) способу виробництва і саморегулювання. Ця теза у своїй демонстрації наполягає на тому, що в єдиній ойкумені, що займає одну екологічну нішу, узяла гору єдино ефективна і гнучка модель соціального устрою і розвитку. Насправді, це положення суперечить еволюційної теорії, що бачить у цивілізаційному розмаїтті (а значить розмаїтті культурних укладів, мов, традицій, типів духовності і конституції людини) необхідний позитивний чинник, що благотворно впливає на всю природно-соціальну систему. По суті справи сучасний етап історії - це етап боротьби незахідних цивілізацій за право бути повноцінними учасниками глобального соціального процесу, за право мати свою частку участі в загальносвітових справах (ООН, ЮНЕСКО, ВТО, НАФТА і т.п.). Інакше кажучи: сучасність - це час пошуку алгоритму погодженого розвитку.

Пасьянс політичних сил, що склався в світі після розпаду СРСР і соцтабору, говорить про автономізацію (обгородження) західного співтовариства від решти світу, і більше того - про небажання «золотого мільярду» (країн т.зв. сімки) допускати до прийняття рішень тих, хто «відстав» у своєму історичному розвитку. Цей ракурс зветься «однополярний світ», де головує один суб'єкт (політичної, економічної і культурно-інформаційний) влади. Студенту потрібно звернути особливу увагу на те, що в контексті «однополярного світу» ніякий діалог і згода між народами неможлива, адже інший (незахідний) світ розглядається як об'єкт прикладання волі суб'єкта, він послідовно уніфікується під шаблон західної техноцивілізації.

У варіанті багатополярного світу відновлюється сам принцип діалогу як особливого рівня і способу комунікації, що забезпечує взаємопроникнення, а, отже, взаємозбагачення суб'єктів, що беруть в ній участь. Діалог культур і цивілізацій передбачає онтологічну рівноправність сторін плюс загальне - інтерсуб'єктивна підстава діалогу. Причому, ця підстава повинна бути такою, щоб ціннісно задовольняти сторони, що вступають у нього. У противному випадку, суб'єктів діалогу очікує нерозуміння і відчуження.

Говорячи про можливість діалогу між країнами «золотого мільярда» і рештою світу, «Північчю» і «Півднем», «Сходом» і «Заходом» у ХХІ столітті, слід зазначити: цей діалог можливий на основі цінностей і норм, що поділяються і підтримуються всім людством. Вважається, що вони - результат духовної і предметної творчості багатоманіття цивілізацій. Але якщо предметні цінності (у вигляді матеріальних благ) близькі всім людям, то з духовними справа обстоїть складніше. Схід і Захід запропонували свою ієрархію цінностей, у яких є момент спільності і відмінності. Наприклад, універсальна ціннісна перспектива, відкрита християнством, прижилася як на Сході, так і на Заході; те ж можна сказати про перспективу Просвітництва і деякіх іншіх варіантів світських, діяльнісних ідеологій. На Сході пріоритет був відданий споглядальним поглядам і цінностям. В ідеалі - споглядальний і діяльний аспекти - у глобальній культурі - повинні бути урівноважені, адже сама культура - це діалектична єдність традиції і новації. У силу цього, нормальний алгоритм діалогу повинен будуватися на взаємній повазі культур і цивілізацій, принципах толерантності і ненасильства, на світоглядно-етичному принципі гуманізму.

Підводячи підсумок у розгляді цього питання, вкажемо на те, що сам принцип діалогу поширюється не тільки на людське співтовариство (що має внутрішню культурно-цивілізаційну, державно-політичну, економічну диференціацію), але і на комплекс відношень між суспільством і природою. Сучасна соціальна філософія сформулювала його у вигляді принципу коеволюції природної і соціальної систем, інтегрованих у систему більш загальнішого порядку.

4. Майбутнє як філософська проблема. Сучасна футурологія про моделі майбутнього. Людство завжди прагнуло заглянути за той історичний обрій, що йому відкривається із теперішнього. Майбутнє манить, але воно ж вселяє страх, почуття тривоги і невпевненості, оскільки покрите завісою таємниці. Раніше це бажання «заглянути за обрій» реалізовувалося в пророцтвах, сьогодні воно пов'язується з науковим і соціально-філософським передбаченням і прогнозуванням. Вивчаючим це питання повинна бути зрозуміла різниця між релігійною, утопічною, раціонально-філософською і науковою версіями майбутнього. Якщо в першій закладено принцип божественної напередвизначенності всього ходу історії з позитивним фіналом, то друга (утопія) абсолютизує майбутнє як якісну величину (ідеал), нерівноцінну сьогоденню. Філософія ж і наука виходять з того, що майбутнє - продукт закономірних соціоприродних процесів, що розуміються раціонально, а, значить, доступних передбаченню.

Тому саме наука і філософія, як форми раціонального знання, зробили предметом свого розгляду майбутнє не як обітницю, ідеал, а як проблему, що вимагає свого вирішення. Так склалася одна із самих нових областей міждисциплінарних досліджень - футурологія (від лат. futurum - майбутнє; і грецьк. логос - слово, навчання). Один з її засновників американський соціолог О.Тоффлер вважав, що одне з завдань, що стоять перед футурологією - це допомогти сформулювати (прийнятні й адекватні) цілі майбутнього. Виникає питання: як же футурологія вирішує це завдання?

Всякий прогноз чи передбачення спирається на знання реальних взаємозв'язків, що існують у рамках соціальної системи, між системою і її оточенням. Саме це знання імовірнісне, оскільки його вірогідність не абсолютна, а відносна. Адже сама людина це не «малюсінька грудочка суміші вуглецю і води» (Б.Рассел), детермінована винятково «ззовні», а наділений свідомістю і волею, емоціями і пристрастями соціальний суб'єкт. Тому і соціальні процеси, як місце реалізації волі і спонтанності людей, не можуть бути покладені в прокрустове ліжко однозначних схем.

Міра вірогідності подібного знання залежить від ряду чинників: 1) від того, який часовий інтервал майбутнього береться як предмет прогнозу (найближче, доступне для огляду чи віддалене); 2) від того, чи обґрунтований сам прогноз знанням сутності предмета; 3) від того, наскільки знання системне, всебічне і конкретне. Звідси випливає необхідність у винесенні гіпотетичних суджень про майбутнє, суджень, що будуються на принципі випереджального відображення, але вкорінені у вже відомих законах і практиці.

Під прогнозом розуміють передбачення, імовірнісну модель, що являє собою теоретично й емпірично обґрунтоване судження про «поведінку» об'єкта в майбутньому, в його можливих якісних станах, альтернативах і хронологічних рамках реалізації. Соціальний прогноз природно охоплює - як свій об'єкт - ті можливі взаємодії між людьми, що складаються на основі суспільних відносин, що розвиваються, які породжують значимі результати чи продукти. Поряд зі звичними процедурами - плануванням, проектуванням, управлінням і програмуванням - соціальний прогноз забезпечує комплексність знань, формалізованих у проектах, програмах, планах.

В теперішній момент соціальна філософія має у своєму розпорядженні такі види прогнозів:

пошуковий, пов'язаний з екстраполяцією ведучих тенденцій дійсного етапу розвитку в майбутнє;

нормативний, що спирається на принцип реалізації (затребуваності) норм, ідеалів і цінностей сучасного суспільства майбутніми поколіннями людей;

реактивний, при якому майбутнє мислиться через можливу реакцію - як позитивну, так і негативну - на ведучі тенденції теперішнього;

аналітичний, який пов'язаний з вирішенням аналітичних завдань і виробленням комплексної, перспективний моделі майбутнього;

комплексний, що сполучує у собі елементи пошукового і нормативного прогнозування;

системне передбачення, у рамках якого знаходить свою реалізацію системна інтерпретація природи і соціуму в коеволюційній перспективі.

Зрозуміло, використовуючи ці та деякі інші засоби освоєння майбутнього, людство може адекватно зорієнтуватися в історичному моменті і побудувати стратегію свого шляху «за обрій». Адекватність самої орієнтації багато в чому визначається тим історичним багажем, який воно має, і який не розгубило на своєму звивистому шляху. Іншими словами, образ майбутнього - це зліпок тих дій, які зробила і робить людина у своєму історичному бутті.

Сучасна соціальна прогностика, крім сценаріїв майбутнього, зайнята створенням моделі майбутнього. У цьому філософам на допомогу приходять ма.тики, економісти, екологи, вчені-природники. Глобальне моделювання ставить своїм завданням вироблення і віртуальну перевірку тієї глобальної ситуації, що може кристалізуватися в недалекому майбутньому. Яскравим прикладом глобального моделювання є робота, пророблена академіком Н.Н.Моїсеєвим і групою його співробітників на початку 80-х років ХХ століття. Своєю комплексною ма.тичною моделлю вчені підтвердили гіпотезу американського дослідника К.Сагана про те, що у випадку повномасштабної ядерної війни на Землі настала б «ядерна ніч», а потім і «ядерна зима». У результаті цих робіт люди стали інакше ставитись до гонки озброєнь, що відбувається у світі.

В нинішній момент вчені зайняті моделюванням негативної екологічної динаміки, з урахуванням аналізу розташування сил у біосфері, що склалася, регресивних чинників і тенденцій «всередині» самого співтовариства, наростаючого протистояння багатої «Півночі» і бідного «Півдня», прихильників глобалізму та антиглобалізму. Таким чином, проведені в рамках футурології роботи є серйозним застереженням людству, а її висновки орієнтують і мобілізують усіх землян на оптимізацію життєдіяльності в системі «світ-людина».

14 Філософія техніки

1. Предмет, специфіка і завдання філософії техніки. Як самостійна область сучасного філософського знання, «філософія техніки» виникла і стала оформлятися більше ста років тому в Німеччині (Е.Капп, Ф.Дессауер) і водночас в Росії (П.К.Енгельмейєр). Сам термін “філософія техніки” ввійшов у науковий обіг завдяки Ернсту Каппу, який вважав, що технічна діяльність людини, як специфічний вид його активності, спрямований на природу, може і повинен бути підданий філософському аналізу. Е.Капп запропонував аналізувати технічну діяльність через принцип органопроекції (функціональна подоба природних органів праці людини і штучних - машинних “органів”) і антропологічний принцип (у виготовлених технічних виробах людина зустрічається із самою собою). Надалі цей термін не тільки одержав уточнення, але значно поглибилася його змістовна і смислова визначеність, тісно пов'язана з бурхливим розвитком техніки в ХХ столітті. Техногенні катастрофи і ряд глобальних проблем підтвердили важливість і актуальність аналізу технічної діяльності і її результатів.

Сучасна філософія техніки є вже системою концептуальних уявлень, що має власний предмет, набір методологічних програм аналізу і методів вивчення, інституціональних форм свого існування у вигляді Спілок, Асоціацій, Комітетів, друкованих видань у різних країнах світу.

Разом з тим, філософія техніки міцно увійшла в освітній процес на правах самостійної, проблемно-орієнтованої дисципліни. В нинішній час окремі курси з філософії техніки вже читаються в навчально-освітніх центрах ФРН, США, Великобританії, Франції, Росії і з недавнього часу - у ведучих вузах України (зокрема, у Київській і Донецькій політехніках).

Слід звернути увагу на ту обставину, що і сама філософія техніки - порівняно молодий напрямок філософських досліджень, - і навчальний предмет «філософія техніки» ще перебувають у стадії свого становлення.

Основними цілями філософії техніки як навчального курсу є:

1) дати уявлення тим, що навчаються, про ті основні знання, що рефлексивно добуває філософія техніки як галузь соціо-технічного, ценнісно-світоглядного і методологічно упорядковуючого знання;

2) допомогти майбутнім інженерам, профільованим на конкретні галузі технічної діяльності, набути знання, що дозволяють усвідомити феномен техніки (а, значить, і власну предметну діяльність), як складову частину загальнолюдського культурного процесу.

В теперішній момент філософія техніки зайнята дослідженням природи і сутності техніки, закономірностей її розвитку; включеності техніки в природні, соціальні і культурні процеси, її впливу на них. До її кола проблем, відносять: трактування феномену техніки, проблему співвідношення природного і штучного, а також - антропологічний, естетичний та аксіологічний вимір технічної діяльності, специфіку технічної раціональності і її структуру.

На відміну від інших, суміжних з філософією техніки дисциплін, вона прагне зрозуміти техніку через притаманні їй технічну дію, технічне знання і технічну свідомість.

Технічна дія приводить до створення артефакту, тобто техніки у вигляді технічного пристрою. Технічне знання приводить до технічної дії і фіксації артефакту. Технічна свідомість виявляється як рефлексія над технікою, технічною дією і технічним знанням у сучасному світі. Взяті в їхньому взаємозв'язку ці три аспекти й утворюють предметну своєрідність філософії техніки.

У зв'язку з загальнопланетарним характером розвитку техніки, основними завдяннями філософії техніки є: прояснення місця і ролі техніки, соціальної значимості технічної діяльності, визначення напрямку динаміки розвитку техносфери, оптимізації і регуляції техніко-технологічної практики за допомогою ціннісно-етичних параметрів.

2. Феномен техніки: категоріальний зріз аналізу. У сучасній мові термін “техніка” має широке і вузьке значення.

Техніка в широкому значенні - це сукупність різних навичок, стійких зразків діяльності, особливого роду уміння, майстерності, які можуть виявлятися в будь-якому виді людської діяльності (техніка живопису, техніка гри на музичному інструменті, техніка програмування, техніка керівництва виробництвом, балетна техніка і т.д.).

Техніка в більш вузькому значенні - це зроблені людиною інструменти, механізми і всіляке устаткування, що забезпечує процес матеріального виробництва й обслуговування духовних, побутових та інших невиробничих потреб суспільства.

Феномен техніки звичайно аналізують у трьох смислових аспектах. У першому - техніка постає як специфічна діяльність. Як і будь-яка діяльність, технічна діяльність містить у собі: “ціль”, “засоби”, “способи”, “процедури”, “відтворення”, “кооперацію” (актів діяльності), “технологію” та ін. В другому - техніка розглядається як “продовження” природи, а, значить, вона реалізується у вигляді природних процесів, сил, енергій і законів природи, затребуваних людиною в її життєдіяльності. У третьому - техніка виявляє себе як феномен культури, отже, вона постає в знаково-символічній формі як ідея, міф, картина світу, цінність.

Разом з тим, техніка включається в ширший контекст розгляду, а саме в техносферу. Як відносно самостійна сфера життєдіяльності людей техносфера включає наступні компоненти:

Суб'єкт (індивід, соціальна група, людство) діяльності, який постає у власному різноманітному суб'єктивному виявленні.

Саму діяльність по створенню і використанню предметів техносвіту з притаманним їй механізмом здійснення, тобто технологію (у вузькому значенні слова - як спосіб дії).

Предметні результати діяльності (артефакти) як соціокультурна цінність.

Систему відносин між суб'єктами, тобто систему суспільних зв'язків і відносин, що виникають у цій сфері.

Систему відношень між результатами цієї діяльності як штучно створеним середовищем і стихійно-природним світом.

Така структурно-компонентне розшифрування змісту поняття “техносфера” дозволяє усвідомити, що техносфера у своєму становленні виходить далеко за межі сукупності технічних засобів і споруджень, змінюючи вигляд природних ландшафти, деформуючи простір соціосфери, і, нарешті, задаючи новий темпоритм життя самої людини.

На підставі цього, під техносферою розуміється історично обумовлена, свідомо формована, підтримувана і вдосконалювана сис. відносин між людиною і природою, людиною і технікою (і її результатом), людиною і людиною на основі певного технічного світорозуміння.

Техносфера, будучи самостійною сферою, тісно пов'язана з природною, політичною, господарською і соціальною сферами життя суспільства. Поява нової техніки - це не тільки підвищення продуктивності праці чи її полегшення, але і більш глибоке усвідомлення сучасною людиною закономірностей розвитку об'єктивної реальності. Вона знаменує собою новий підхід до предмета праці чи зміну існуючих потреб. Перетворюючи природу, людина докорінно змінює і саму себе, своє мислення і духовний світ. Чим більше людина проникає в її таємниці, тим більше техніка виступає як чинник розвитку самої людини, реалізації її внутрішніх потенцій.

Розглядаючи соціальну роль техніки, слід враховувати, що існують дві точки зору в її принциповій оцінці: техніцизм і гуманізм.

Прихильники техніцизму вважають техніку визначальною стороною життя сучасного західного суспільства, з якою пов'язуються винятково позитивні зміни в його структурі і загальній динаміці соціальної системи.

У противагу їм, представники гуманістичної орієнтації виходять з того, що техніка, поряд з безсумнівним позитивним впливом на хід історичного процесу, завжди таїть у собі масу негативних тенденцій, небезпек, погроз, ризиків і породжує невизначеності. Так, стимулюючи ріст продуктивності праці, техніка збільшує такі соціальні проблеми як безробіття й організація дозвілля. Житловий комфорт усі частіше обертається роз'єднаністю людей. Зростаюча автомобілізація населення, підвищуючи його мобільність, разом з тим, викликає забруднення атмосфери, приводить до росту захворювань, згубно діє на природу.

Оскільки технічна діяльність пов'язана з інтерсуб'єктивністю, вважає авторитетний німецький філософ В.Хесле, то чи рано пізно вона створює небезпеку інструменталізації іншого суб'єкта, редукції його до простого об'єкта. Так, технічно оснащені засоби масової інформації не просто впливають на думку аудиторії, але і розглядають останню як об'єкт маніпулювання.

Критикуючи занадто оптимістичну позицію техніцизму в оцінці соціальної ролі техніки, сучасні філософи техніки, фіксуючи її амбівалентний характер, стверджують: людська техніка так само суперечлива, як сама людина.

3. Етика техніки. Проблема професійної і соціальної відповідальності інженерів. Стійкий і динамічний зв'язок техніки з іншими сферами діяльності і практики (наукою, виробництвом, економікою, ідеологією, культурними традиціями і способом життя) породжує чимало проблем етичного характеру.

Багато в чому завдяки технічному прогресу, сучасна техніка розширила свої межі і тепер крім загальних етичних проблем містить у собі і прикладні етики: ядерну, екологічну, біомедичну, технічну, комп'ютерну і т.д. У свою чергу, філософія техніки, що вивчає динаміку техносфери, зобов'язана фіксувати і пропонувати варіанти вирішення проблем, що виникають у зв'язку з технічною діяльністю людини.

Треба мати на увазі, що такого роду прикладні знання і діяльність, які здобувають і використовують інженери, техніки, підлягають внутрішній етичній і зовнішній правовій регуляції. Інженерно-технічна діяльність може перебувати в прямому підпорядкуванні у влади, а її регуляція повинна здійснюватися з опорою на етичні норми і принципи. Найважливішим моральним принципом, за допомогою якого реалізується діяльність сучасного інженера, є принцип відповідальності. У сучасній філософії техніки, заклопотаною негативними техногенними й антропогенними навантаженнями на природу, соціум і людину, стала усвідомлюватися необхідність включення принципу відповідальності в техніко-технологічну діяльність. На думку сучасного німецького філософа А.Хунінга, ми не можемо більше перекладати відповідальність за майбутній світ на Бога чи на внутрішню еволюцію природи.

По суті своєї технічна діяльність сучасної людини стала частиною природного еволюційного процесу, а людина - його співучасником. Звідси зросла відповідальність людини і всього людства за долю буття. Йдеться як про професійну, так і про соціальну відповідальність фахівців технічного профілю. У своєму якісному наповненні професійна відповідальність передбачає компетентне і сумлінне виконання покладених професійних обов'язків (перший професійний обов'язок інженера полягає в тому, щоб бути гарним інженером). А якщо говорити про соціальну відповідальність науково-технічних працівників і інженерів, то з очевидністю існує проблема відповідальності за наслідки впровадження і використання результатів технічної діяльності в соціальній реальності. Найзагальнішим регулятивом тут служить новий категоричний імператив, сформульований Г.Йонасом. Ця настонова наголошує: “Вчиняй так, щоб наслідки твоєї діяльності не були руйнівними для майбутньої можливості життя на Землі”. Частковим же прикладом регулятива, що носить конкретніший характер, є “Кодекси інженерних співтовариств”.

Треба підкреслити, що прийняті в багатьох державах світу такі кодекси (електротехніків, машинобудівників, системотехников, інженерів-атомників та ін.) структурно включають три типи норм: норми-обов'язки, норми-належності і норми, що обмежують творчу діяльність. На сьогоднішній день у практиці інженерної діяльності фахівці зіштовхуються з найапробованішими: нормами-обов'язками. Як моральні ідеали ці норми передбачають можливість запобігання зла (смерть, біль, обмеження дій суб'єкта, втрату свободи, нанесення зримого збитку і т.п.). Самі моральні ідеали перегукуються з традиційними уявленнями про сенсожиттєві цінності, а у світлі цього сучасна філософія техніки несе в собі стійку тенденцію до гуманізації технічної діяльності, що виражається в тезі про збереження тілесної і духовної ідентичності самої людини в техносфері, що стрімко прогресує. Цю тенденцію виявили у своїх роботах Л.Мамфорд, Х.Ортега-і-Гассет, М.Хайдеггер, Ж.Еллюль, В.А.Кутирєов, Х.Ленк та інші.

Більшість з них сходиться в думці, що тенденція в розвитку сучасної інженерії повинна корелюватися з ціннісною настановою на збереження і розвиток виду Homo sapiens в екологічно дестабілізованих умовах. Тим найсучасніше світорозуміння має потребу в коригуванні у бік пріоритетів Життя.

філософія буття суспільний свідомість

Размещено на Allbest.ru