Философія як наука: основні питання

Інше поширене трактування суспільного життя - натуралізм - проводить пряму аналогію між явищами природи і суспільства, пояснює специфіку суспільних процесів і відносин посиланнями на закономірності природних явищ, апелює в науках про суспільство до понять з області природних і технічних наук.

Так, наприклад, трактування соціального життя на основі закону всесвітнього тяжіння привели Ш.Фур'є до погляду на людину і суспільство як на творіння природи, що утворилися в результаті природних законів «притягання по пристрасті». Представник російського космізму О.Л.Чижевський стверджував, що сонячна активність збуджує психіку людей і може змінювати вектор їх діяльності. Тому поворотні етапи всесвітньої історії (повстання, революції, війни, хрестові походи, релігійні хвилювання) пов'язані з епохами максимумів сонячної активності. Поза сумнівом, що вплив фізичних полів планети і її оточення повинен враховуватися в життєдіяльності людини, але, можливо, не як основна причина.

До числа концепцій, що висувають на перший план природний фактор, відноситься географічний детермінізм (Геродот, Ш.Монтеск'є, Г.Бокль, Л.Мечников). Представники даного напрямку вбачали специфіку суспільного життя в природних особливостях (клімат, рельєф, ґрунт, водяні ресурси і т.д.).

Представники біологізаторських течій у суспільствознавстві, зокрема, соціального дарвінізму (У.Беджгот, Л.Гумплович, А.Смол) і біоорганіцизму (Г.Спенсер, А.Шеффле, П.Лілієнфельд) описували соціальні процеси термінами біологічної науки. Деякі варіанти цієї течії пов'язані з расизмом, у якому в залежності від морфологічних особливостей робляться висновки про долі окремих народів, їх повноцінності чи неповноцінності, їх різної історичної ролі.

Демографічний детермінізм акцентував увагу на проблемах народонаселення, його чисельності, показниках народжуваності, смертності, тривалості життя і їхнього визначального впливу на розвиток суспільства. Англійським економістом і священиком Т.Мальтусом був сформульований «вічний закон народонаселення», відповідно до якого темпи росту народонаселення збільшуються в геометричній, а засобів існування - лише в арифметичній прогресії. Розбіжність між ними повинна врівноважуватися непосильною працею, голодом, епідеміями, війнами. Але якщо сам Т.Мальтус був в подальшому стривожений власними поглядами і реальними подіями і вважав за необхідне намітити певні заходи (приборкання полової розбещеності, регулювання народжуваності, поліпшення засобів обробки землі і т.д.), то неомальтузіанці бачили вихід з демографічних труднощів у світовій термоядерній війні, у необхідності масової стерилізації населення слаборозвинених країн. Ця теорія народонаселення не визнає специфіку соціального життя в порівнянні з іншими формами існування. У живій природі дійсно виявляються прояви закону Т.Мальтуса, але в людському світі такої закономірності не існує, а регулювання росту народонаселення при необхідності повинне здійснюватися відповідними соціальними програмами.

Сучасний натуралізм у соціології нерідко переносить на суспільство пояснювальні схеми зі сфери інженерно-технічної діяльності, принципи устрою комп'ютерів і технічних об'єктів, категорії інформатики і системотехніки, приймаючи таким чином форми техноцентризму та інформаціоцентризму. За старих часів соціологічний натуралізм апелював до ідей і образів, запозиченим зі сфери ботаніки, зоології, анатомії, географії, геології, фізики, зокрема, з механіки і термодинаміки. Суспільство як біологічний організм (рослина і тварина) чи біологічне співтовариство (мурашник, вулик, колонія коралових поліпів, череда), суспільство як годинниковий механізм чи теплова машина, суспільство як автомат чи кібернетична сис., - такий неповний перелік трактувань суспільного цілого соціологічним натуралізмом.

Третьою концепцією, що намагається дати відповідь на питання про корінні причини і основи буття суспільства, є матеріалізм, у найбільш розгорнутій формі поданий у філософії К.Маркса і Ф.Енгельса. Відповідно до матеріалістичного підходу до суспільного життя вища (соціальна) форма матерії включає нижчі (див.: Тему 4). Суспільство розуміється як матеріальне утворення, що розвивається в рамках об'єктивних і необхідних природно-історичних закономірностей. Соціальна матерія надбудовується над природними матеріальними процесами, але не зводиться до них. К.Маркс запропонував діалектико-матеріалістичне пояснення системи суспільного життя, виділивши як його основу матеріальне виробництво, а економічну сферу - як системоутворюючу всіх інших сфер соціального цілого. Сутність матеріалістичного розуміння суспільства буде розглянута далі.

2. Поняття суспільних відносин, їх сутність і структура. Суспільне життя ґрунтується на спільній діяльності людей. Людська діяльність - джерело формування, умова і спосіб існування цього життя, рушійна сила його розвитку. Про людську діяльність можна говорити з моменту виготовлення людиноподібною істотою перших знарядь праці. Їх створення є процес не тільки його виділення з природно-тваринного світу, але і формування ним самого себе і світу свого буття, забезпечення себе в ньому життєвими засобами, підтримання функціонування власного організму.

Зрозуміло, життя людини не обмежується біологічним існуванням. Вона живе також у соціальному і духовному вимірах. Людина є єдність біологічного, соціального і духовного. Діяльність у всіх трьох вимірах постає як процес універсалізації людського відношення до світу й одночасно як становлення цілісності самої людини - основи суспільства, суб'єкта і мети історичного розвитку.

Багатоплановість людського життя дозволяє класифікувати діяльність у залежності від об'єктів (економічна, політична, правова, релігійна) і суб'єктів (індивідуальна і колективна, народний рух, класова боротьба); на основі об'єктивних тенденцій розвитку суспільства (прогресивна, консервативна, революційна) і його системи цінностей (позитивна і негативна, законна і незаконна, моральна й аморальна). Однак будь-яка діяльність пов'язана з її основними видами: матеріальною і духовною. Вони виникають (і надалі самі диференціюються) у ході становлення і розвитку суспільства. Отже, діяльність виступає способом буття людини і суспільства.

Діяльна сутність людини переломлюється в таких поняттях як праця, виробництво. Праця людини являє собою цілеспрямовану зміну речовини природи, а разом з нею і самої людини. Будучи вираженням творчої сутності людини, праця не просто формує відповідні основи життя, а виступає системоутворюючим чинником суспільства. Терміном виробництво позначається особлива форма взаємодії матеріальних перетворень - обмін речовиною, енергією між людським суспільством і всім іншим зовнішнім світом, природою. Процес цього обміну являє собою соціальне перетворення природи з метою задоволення зростаючих людських потреб. Власне, тільки у виробництві суспільство стає системою, що саморозвивається. Тут створюється матеріальний продукт, духовне багатство людства, формується сама людина, виникають об'єктивні зв'язки і відносини людей.

Сучасна соціальна філософія вбачає в суспільних зв'язках ту «клітинку» соціуму, з якої необхідно починати його вивчення. Суспільні зв'язки різноманітні за формою і змістом, який вони організують. Безпосередня взаємодія людей один з одним здійснюється у вигляді спілкування.

Спілкуванням називаються живі, міжсуб'єктні відносини людей. Структура людського спілкування діалогічна. Хід спілкування передбачає соціальну дію: постановку цілей і визначення засобів їх досягнення, заняття (чи зміну) суб'єктом певної соціальної позиції, виконання людиною конкретної соціальної ролі, обмін інформацією, досвідом, безпосередню й опосередковану кооперацію людей, тобто з'єднання розділених ланок людської діяльності в єдине ціле. Змінюючи соціальну позицію, людина реально чи думкою ставить себе на місце іншого, діє за нього. У ході спілкування виявляється таким чином соціальна еквівалентність і взаємозамінність індивідів.

У складно організованому суспільстві безпосереднє спілкування переростає в соціальний зв'язок, що називається суспільними відносинами.

Суспільні відносини поєднують розрізнених індивідів у єдине «багатополярне» ціле, надають їх діям певну одноманітність, стабільність і соціальну ефективність. Соціальна філософія розрізняє відносини між людьми двох типів: відносини особистого спілкування і соціально-анонімні відносини.

Особисті відносини між людьми виростають з життєдіяльності кожної людини і тому їх іноді називають «природними» і «органічними». У ході ускладнення суспільного життя ще в оболонці особистих відносин починають формуватися відносини більш складного типу. Особисте у відносинах набуває перетворену (заміщену чи відчужену) форму. В особисті відносини людей вклинюється посередник, найчастіше - «дзвінка монета». Вона обумовлює перехід до опосередкованих (чи власне соціальних) відносин.

Власне соціальними відносинами філософія вважає відносини, що інтегрують роздроблених чи «атомізованих» індивідів. Відносини такого роду пов'язують людей опосередковано, без безпосереднього контакту між ними, а іноді - без чіткого усвідомлення людиною характеру і навіть наявності таких зв'язків. У суспільні асоціації людей підштовхують об'єктивні потреби, що диктують їхнім носіям необхідно примусові форми зв'язку, обумовлені найчастіше своєкорисливим інтересом і меркантильним розрахунком. Особисті відносини заміняються відносинами речовими (через речі). Масові форми об'єднання людей у рамках соціально-корисливих відносин виникають у суспільствах з ринковою економікою. В приватно-підприємницькому суспільстві індивіди взаємодіють, входячи у виробничо-фінансові об'єднання, акціонерні компанії, приймаючи участь у діяльності транснаціональних корпорацій, фірм, будучи представниками ділових кіл і взагалі об'єднань «людей свого кола». До об'єднань такого роду належать різні політичні групи: асоціації, партії, рухи, адміністративні інститути - аж до держави. На тлі формальної рівності людей, що об'єднані соціально-суспільним видом відносин, ніхто не ховає, що бачить у своєму контрагенті засіб для досягнення власної вигоди. Суспільні відносини виконують роль форм виробничого, торгово-економічного, соціально-політичного, міжетнічного і міжкультурного спілкування і т.д.

У матеріалістичному трактуванні суспільні відносини поділяються на первинні (матеріальні, базисні) і вторинні (ідеологічні, надбудовні). Головними і визначальними є матеріальні, економічні, виробничі відносини, що визначають політичні, правові, моральнісні.

Ідеалістичне розуміння суспільних відносин виходить із примату духовного начала як об'єднуючого, системоутворюючого принципу. Це може бути ідея єдиного Бога, раси, нації і т.д. У цьому випадку державна ідеологія виконує роль кістяка суспільного організму, «псування» ідеї приводить до розвалу держави і деградації людини.

Виділення всього багатоманіття суспільних відносин, і насамперед матеріальних і духовних, дозволяє побачити в суспільстві самостійну цілісну систему.

Суспільство має надскладний і ієрархічний характер; багатоманіття його підсистем певним чином скоординоване і субординоване. Але те, що робить його системою, пов'язує людей і їх розрізнені дії, засоби і механізми цих дій у єдиний соціальний організм, - це суспільні відносини. Саме сис. цих відносин і складає специфічну природу суспільства.

3. Суспільне виробництво. Матеріальне і духовне виробництво. Спосіб виробництва. Суспільним виробництвом називають процес відтворення всієї сукупності суспільного життя, що охоплює як сферу матеріального, так і духовного виробництва, веде за собою зміни всього суспільства, його соціальної структури, політичної організації та інших сфер суспільного життя.

К.Маркс виявляє і вибудовує таку логіку відтворення суспільного життя:

- відтворення людей та їх соціальної сутності;

- виробництво матеріальних умов людського існування;

- виробництво суспільних зв'язків і відносин;

- духовне виробництво чи виробництво суспільних ідей та інших продуктів і форм духовного життя суспільства.

Усі ці види суспільного відтворення знаходяться в тісному взаємозв'язку, відбиваючи повноту суспільного життя, і дозволяють характеризувати суспільство як єдиний соціальний організм. В основі конкретного соціального організму лежить економіка пануючого способу виробництва - способу, яким визначається специфічний тип виробничих відносин, насамперед, тип власності, організації праці й обміну, поєднання і поділи різних видів суспільної праці, а також споживання.

Способом виробництва називають єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Люди діють на речовину природи з метою асиміляції її корисних властивостей і нейтралізації тих властивостей, які діють на людину негативно, руйнівницьки. В процесі трудової діяльності люди змінюють речовину природи, перетворюючи її в предмети, які служать задоволенню їх потреб. Стан і рівень продуктивних сил є одним з об'єктивних показників історичного розвитку даного суспільного організму.

У складі продуктивних сил виділяється насамперед працююча людина (жива праця), потім знаряддя праці та предмет праці (тобто речові чинники виробництва). Знаряддя праці - це ті чинники виробництва, які виробник ставить між собою і природою в процесі безпосереднього виробництва і якими він діє на природний субстрат, що включається трудящим у виробничий процес.

До складу предметів праці входить та частина об'єктів виробництва, на яку спрямована виробнича, знаряддєво-інструментальна активність працівника. Це - сировина, напівфабрикати, комплектуючі деталі і т.д.

Найбільш активним агентом виробництва є виробник - працююча людина чи професійно-трудове об'єднання людей (бригада, працівники ділянки чи ферми, цеху, підприємства, галузевого комплексу спеціалізованої робочої сили, а також одночасно живі носії живої - функціонуючої праці). Праця минулих поколінь акумулюється (у тому числі) у речових чинниках виробництва, що технологічно успадковуються носіями живої праці. Це ставить проблему двох різних форм виробничих відносин, одна з яких сфокусована на минулому, а інша - на живій праці.

У широкому значені виробничими називають і техніко-організаційні, і виробничо-економічні відносини. Соціальна роль тих і інших неоднозначна. Технологічна єдність засобів виробництва і техніко-виробничих зв'язків між працівниками і засобами виробництва утворюють технічний базис суспільства. У зв'язку з безперервністю і динамічністю розвитку технічного базису суспільства його продуктивні сили ніби пов'язують суміжні фази історичного розвитку конкретного суспільства, в той час як виробничі відносини, і, зокрема, відносини власності типологічно розмежовують ступені в розвитку суспільних формацій. Міру єдності і розбіжності історично конкретної сукупності продуктивних сил і виробничих відносин у рамках даного способу виробництва фіксує закон відповідності типу виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Ланки і рівні соціально-економічного життя об'єднані в єдине ціле відносинами взаємопокладання і взаємовиключення його основних моментів, суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, що складають структуру способу виробництва й об'єктивну основу соціально-економічних класів. «Що ж таке суспільство, яка б не була його форма? - писав К.Маркс, - Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди у виборі тієї чи іншої суспільної форми? Аж ніяк ні. Візьміть певну ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви одержите певну форму обміну (commerce) і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання, і ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім'ї, станів і класів, - словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, що є офіційним вираженням громадянського суспільства».

Таким чином з економічної організації суспільства виростає відповідна соціальна організація чи сис. соціальних груп, кожній з яких притаманні специфічні відношення до засобів виробництва. Класам належить особливе місце в громадянській організації і поділі праці, особлива частка суспільного багатства, яку привласнює кожен клас, використовуючи своє місце в системі суспільного виробництва. Класові ознаки виникають з відносин власності, які поєднують чи роз'єднують людей за їх корінними економічними інтересами. Класові відносини пронизують усе суспільство, накладають відбиток на всі сторони суспільного життя. Крім класів і страт у соціальну структуру суспільства включаються взаємовідносини інших суспільних груп: сімейних, етнічних, територіальних (регіональних), професійних груп і спільнот. Їх взаємини складають громадянське суспільство, поняття про яке змінює середньовічні моделі релігійного і політичного суспільного «організму».

Громадянське суспільство - це соціально-структурована сис. різних суспільних груп і організацій, за допомогою яких самодіяльний індивід захищає свої невід'ємні права й інтереси від позаюридичних зазіхань офіційних, насамперед - державних інстанцій. Будучи областю спонтанної самореалізації громадянське суспільство допомагає їм вистояти в боротьбі з тоталітарними і паразитарними проявами політичної влади в економічній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей, сприяє розвитку економічної ініціативи громадян, функціонуванню органів самоврядування за місцем проживання, захисту свободи совісті, думки і слова. Через важелі ринкових відносин неурядові організації громадянського суспільства контролюють економічне багатство країни і - в ідеалі - політичні інститути, перетворюючи державу в інструмент захисту приватних інтересів кожного.

Над сферою соціально-економічних відносин знаходиться сфера суспільної надбудови - сис. соціально-політичних і ідеологічних відносин із приводу влади, політичних інтересів і інститутів (зокрема - держави), процесів здійснення владних повноважень і керування.

Держава є вираженням політичної і територіальної цілісності конкретних суспільств, яка реалізується, насамперед, в інтересах економічно і політично пануючих еліт і класів. Теоретично держава призначена для підтримки стабільного юридичного порядку і застосовує в цих цілях узаконені форми насильства, маючи збройні сили, органи внутрішнього контролю, каральні і пенітенціарні установи. Законодавчі основи політичного устрою, у тому числі визначення форми державного правління (республіка, монархія), зафіксовані в конституціях країх. Серед внутрішніх функцій сучасної держави головна полягає в охороні конституційного ладу даної країни і захисті в такий спосіб корінних економічних інтересів панівних класів суспільства. До числа інших внутрішніх функцій держави відносяться функції підтримування господарсько-економічного, екологічного, культурно-освітнього порядку й охорони здоров'я в межах територіально-державної юрисдикції. Зовнішня функція держави полягає, в основному, у захисті територіальної цілісності країни. Для здійснення зовнішніх і внутрішніх функцій держава створює управлінський апарат чиновників і систему оподатковування. У площині політичної організації найчастіше формуються конфлікти (чи відносини співробітництва) держави і громадянського суспільства.

Завершує суспільну надбудову духовна сфера, найбільш віддалена від економічного базису суспільної формації. Сфера духовного або ідеологічна «надбудова» включає елементи соціальної психології та ідеології, буденного і теоретичного, правової і політичної свідомості, науку, мистецтво, філософію, релігію, інші культурні зразки, цінності і норми. Компоненти суспільної надбудови у свою чергу чинять вторинний або опосередкований вплив на хід, характер і темпи розвитку економічного базису.

Отже, запропонована К.Марксом структура суспільного виробництва пов'язує всі сфери суспільного життя єдиною матеріальною основою. При такому розумінні суспільства виділяються економічні пріоритети: базис визначає надбудову, продуктивні сили - виробничі відносини. У свою чергу, зміна певних способів виробництва виступає як фундамент для більш глибокого розуміння історичного процесу.

8 Філософія історії

1. Філософське розуміння історії. Чи необхідно людям історичне бачення світу? Питання не просте. Людина - істота суспільно-історична, створена в ході історії. Суспільство теж пережило складну історію. Тому історія завжди цікавила людей, що роздумували над питаннями: хто ми, звідки ми, для чого ми? При цьому одні залишались на етапі констатації фактів чи хронології подій, інші йшли далі, намагаючись усвідомити загальні закономірності історичного процесу.

Неоднозначність подібних підходів пояснюється тим, що історія людей багатопланова. По-перше, історія є сукупність діянь людей, рух суспільства в часі, ланцюг взаємопов'язаних і взаємообумовлених подій. Це - реальна, подієва історія. По-друге, історією називають опис соціально-значимих подій. Безпристрасно-фіксована історія цікавила людей як колективна пам'ять і водночас - як школа виховання. У цій якості історія цікавить будь-яку людину і сьогодні. По-третє, від емпіричного аналізу історичних фактів, як правило, вислизає проблема ефективності засобів їх узагальнення і тлумачення. Дослідник-емпірик використовує методологічні інструменти пізнання історії без їх безпосередньої підготовки, перевірки й обґрунтування. Однобічний емпіризм фахівців, які тяжіють до фактології, породжує ілюзію безпосередньої даності і непогрішності спірних висновків. Реальні погрішності історичних ілюзій виявляються в науковій кооперації вчених різних спеціальностей і різних поколінь. Під тиском нових даних дослідники історії підходять до осмислення бази дослідження, тобто до перевірки вихідних методологічних основ. Тому для вирішення складних питань пізнання й оцінки минулого потрібна допомога філософського знання, зокрема філософії історії, центральним методом якої виступає історичний метод.

На відміну від тварини людина є «істотою історичною». Вона живе в потоці подій і тому людині властиво задумуватись над зв'язком часів - зв'язком між «сьогодні», «вчора» і «завтра». З майбутнім кожний з нас пов'язує свої надії, з минулим - спогади, із теперішнім -- плани і наміри. Тому-то людей завжди хвилюють структура, логіка і сенс історичних процесів. Структура історії розкривається в системі стадій, ступенів і етапів розвитку суспільства. Є багаторівневі, сферні, «шкатулкові» («матрьошкові») інтерпретації структури історії. Відомі лінеарні (стрічкові, лінійні) і плюралістичні (паралельно-множинні) схеми історичного процесу. У різних періодизаціях виділяють дві, три, п'ять і більше стадій історичного процесу. Різнобій у тлумаченні структури історії визначений вибором історичної логіки й основ періодизації, критеріїв виокремлення історичних стадій.

Пошук сенсу історичного процесу складає одне з основних завдань філолофсько-історичного мислення. Термін «філософія історії» було введено до наукового обігу у ХVIII столітті Вольтером на противагу середньовічної - теологічній філософії історії. Основні ідеї філософії історії виникають, однак, значно раніше. Філософія історії аналізує - чому історія вчить людство. Вона надає філософське розуміння історії, тлумачення цілісності і спрямованості історичного процесу як в цілому, так і в зв'язках теперішнього, минулого і майбутнього. Філософія історії розробляє методи відтворення історичного процесу, з'ясування структури, сенсу, джерел і рушійних сил історичного розвитку.

Що поєднує різні історичні часи і сприяє розумінню їх специфічної логіки? Логіку історії прояснює ступінь досягнення суспільством висот прогресу і базових соціально-історичних цінностей: гуманності, свободи, самосвідомості, щастя, соціальної справедливості, духовної гармонії і благополуччя. Вона задає сенс історії. Якщо історія суспільства загубить сенс, то в наше життя нестримним потоком хлине втрачений «зв'язок часів (генерацій)», дезінтеграція суспільного життя, терор, аморалізм, нігілізм, варварство й анархія. Сам факт самозбереження людства - в історії і через історію - служить, можливо, одним із самих значних уроків, який історія дала людству.

Але що таке людство, хто його представляє і як воно виявляє себе в історії? Відповідаючи на ці питання, ми звертаємося до поняття суб'єктів і рушійних сил історії.

2. Поняття суб'єкта історичного процесу. Розглядаючи питання про суб'єкта історичного процесу, слід враховувати, що всякий процес розвитку містить в собі деякий субстрат чи носія, у межах яких процес здійснюється чи відбувається.

Стосовно до історії, де має місце сукупна (хоча і різноспрямована) діяльність людей, можна говорити про суб'єкта соціально-історичного розвитку.

Категорія «суб'єкт історичного процесу» хоча і має визначену традицію розробки, проте, є розпливчастою і неоднозначною. Ця обставина пов'язана з різними підходами у вирішенні цієї проблеми. Суб'єкт історичного процесу - утворення ступінчасте, багаторівневе і динамічне. Можна припустити, що як і всякий суб'єкт, суб'єкт історії архітектонічно включає в себе афективне, розумне і вольове начала, які визначають характер його історичної творчості. Вкажемо основні варіанти категоризації суб'єкта історії.

Найвідоміший погляд на суб'єкта історії «прив'язаний» до етнічних процесів, до тих типів етнічної спільності людей, що формуються відповідно до логіки етноісторії. Етнос - поняття, що вказує на деяку сукупність людей, що мають загальне походження, мову, психологічний склад, своєрідну культуру і усвідомлюючих себе як цілісність. Етнічні відносини в історії пройшли тривалу еволюцію, у результаті якої послідовно кристалізувалися такі етно-соціальні структури і соціально-політичні спільності: рід - плем'я - народність - нація. Кожне з цих утворень має певну специфіку. Якщо рід і плем'я - це кровно-родинні осередки первісного суспільства, зайняті регуляцією відносин між одноплемінниками та іншими подібними групами, то народ і нація - це політично і інституційно оформлені спільності людей, генезис яких припадає на перехідну епоху від феодалізму - до капіталізму. Уніфікація економічної сторони життя, боротьба за політичні цілі, громадські права і свободи, поширення протестантизму допомогли етносам Західної Європи утворити нації (національні держави). Останні проіснували до нашого часу, однак, своє буття (як буття національної держави) вони «розчинили» у наднаціональному утворенні - Єдиній Європі.

Інший, більш пізній погляд на всесвітню історію, дозволяє розглядати її динаміку через діяльність соціальних класів (К.Маркс, В.Ленін) або, як варіант, стратів (П.Сорокін). Структура суспільства, представлена за допомогою класів, дозволяє визначити: а) місце класу в системі суспільного виробництва; б) відношення класу до засобів виробництва; в) роль класу в суспільній організації праці; г) спосіб одержуваної їм частки суспільного багатства. Взаємовідносини різних класів, на чому наполягають представники цього підходу, є ключом до розуміння історії. Причому, це трактування суб'єкта історії задіяне і зараз, хоча в сучасній теорії історичного процесу його застосування обмежене в силу «розмитості» меж між класами.

Третій варіант у вирішенні проблеми суб'єкта історії пов'язаний з діяльністю великих історичних особистостей (героїв, всесвітньо-історичних особистостей, харизматичних лідерів). Діяльність цих людей (наприклад, Олександра Великого, Конфуція, Цезаря, Наполеона та ін.), їх внесок в історичну творчість, неспівмірний із внеском народів, що втілюють пасивне начало. Деякі сучасні автори наполягають на тому, що суб'єктом історичного процесу може виступати не тільки велика особистість, але і узагалі всяка людина. До цього підходу примикає і його альтернатива. Вважається (М.Бердяєв, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Канетті та ін.), що внаслідок масовизації історії, демократизації соціальних процесів у ХIХ - ХХ ст. на арену історії як суб'єкт вийшли саме маси. Роль мас досить тривіальна, тому що їх творчий потенціал значно нижче, ніж у великих діячів.

Особливий інтерес при аналізі сучасного етапу історії являє категорія «цивілізація». Асоціюючи суб'єкта і цивілізацію, теоретики цього напрямку вказують на історичне буття обширних соціально-історичних систем, що включають в себе як етно-соціальні, політико-економічні, так і культурні (духовно-моральнісні) параметри. Наголос, зроблений на культурному факторі, дозволив виділити в єдиному людстві унікальні цивілізаційні світи, що контактують між собою в часі і просторі. У цій концепції не людство є єдиним і одним суб'єктом, а навпаки - розмаїття цивілізацій, лад культури робить історію мультикультурною, суб'єктивно різнорідною і різноплановою.

Нарешті, існує погляд, що стверджує наявність в історії єдиного асоційованого суб'єкта - людства. У всесвітній історії пропонується бачити життя і дії (внутрішньо диференційованого) людства, зайнятого вирішенням як власне соціальних завдань, так і завдань по гармонізації відносин між ним і природою. Подібна точка зору популярна нині, оскільки процес глобалізації (що має кілька аспектів: економічний, політичний, антропологічний, інформаційно-культурний) довершує те, що готувала попередня історія - конституювання єдиного людства. Однак соціальні спільноти, що знаходяться на різних ступінях соціально-економічного, техніко-технологічного і культурного рівнів, поки не визначили єдиної стратегії історичного життя на Землі. Створені для оптимізації відносин між державами і регіонами міжнародні організації (ООН, ВТО, ЮНЕСКО) поки не є органами, що маніфестують єдину волю людства.

Таким чином, проблема суб'єкта історії має кілька варіантів свого вирішення, кожний з який містить власні сильні і слабкі сторони. Разом з тим, найбільш вагомої в теперішній час постає концепція культурно-цивілізаційного плюралізму, що стверджує (на тлі насильницької глобалізації, що розгортається) культурно-цивілізаційний плюралізм.

3. Проблема єдності і різноманіття всесвітньої історії. Філософія історії розрізняє всесвітню історію й історію окремих держав і народів. Всесвітня історія є системна єдність історій різних країн і етносів.

Чим задається системна єдність історичного процесу, що виявляється насамперед у подіях загальнолюдського значення? На перший погляд - подієвою і хронологічною безперервністю історії, необоротністю історичного процесу. Однак у ході безперервної історії зникали величезні держави, валились давні цивілізації, гинули цілі народи. Відповідаючи на питання про загальне в історії, ідеалісти апелюють до духовної єдності людей. Матеріалістичне розуміння історії зводить єдність історичного процесу до об'єктивної логіки економічного розвитку, в руслі якого формується єдина історія людства, а сама історія приймає форму виникнення, розвитку, розквіту і загибелі суспільних формацій, послідовна зміна яких, згідно з марксовою концепцією, утворює магістраль чи вісь збереження і розвитку історії.

К.Маркс визначив суспільну формацію як форму і тип суспільства, що знаходиться на певному ступені історичного розвитку і має своєрідні відмінні характеристики. Він трактує історію як процес руху по ступенях всесвітньо-історичного прогресу. Ступені формаційного розвитку обумовлені проходженням суспільством таких економічних форм як первісність, азіатський спосіб виробництва, антично-рабовласницьке господарство, феодальна і буржуазна системи економіки. Формаційні «координати» чи стадіальне положення конкретно-історичного суспільства визначають тип і рівень розвитку його господарсько-економічної організації, а в ній - визначальний спосіб виробництва матеріальних благ (у випадку, якщо конкретне суспільство є багатоукладним). Спосіб виробництва (з притаманними йому виробничими відносинами) використовується як критерій віднесення конкретного суспільства до тієї чи іншої суспільної формації. Суперечності способу виробництва розкривають механізми і джерела розвитку та зміни формацій. «Жодна суспільна формація не гине раніше, ніж розвинуться всі продуктивні сили, для яких вона надає достатньо простору, і нові вищі виробничі відносини ніколи не з'являються раніше, ніж визріють матеріальні умови їх існування в надрах самого старого суспільства», -- підкреслює К.Маркс. Тим самим задані чинники вісі спадкоємності (розвиток продуктивних сил) і перервності стадій формаційної історії (по типу виробничих відносин). Маркс пояснив послідовність ступенів світової історії об'єктивною логікою і закономірною єдністю економічного розвитку світу, зокрема -- розвитком продуктивних сил і виробничих відносин в основних регіонах світу, формуванням світового ринку і міжнародного поділу праці, які, врешті решт, задали зближення соціальних структур, суспільно-політичних форм і характер культурного спілкування різних народів, що знаходяться на однотипних ступенях розвитку.

Врахування виробничо-економічної специфіки формаційних стадій історії дозволяє виявити об'єктивну структурованість історії. Кожна сис. суспільних відносин народжується, розвивається і сходить з історичної арени, закономірно поступаючись місцем новій, розвинутішій формації. Послідовність зміни формацій об'єктивна й історично виправдана. Історія постає закономірним процесом проходження конкретною країною формаційного стану даного типу, який є необхідним наслідком економічного розвитку. Серед країн одного рівня економічного розвитку, як правило, немає формаційних виключень -- «кентаврів» чи формаційних «перевертнів». Первісність не може змінити суспільство підприємницького типу. Селянську країну, звичайно, можна іменувати «соціалістичною», але прямого відношення до соціалізму (комунізму) формаційної схеми К.Маркса така країна мати не буде. Однотипні, близькі по формах історичного розвитку, суспільства ніби повторюють історичний досвід іншої країни, що пройшла більше у формаційному розвитку. Таким чином, процес розвитку і зміни суспільних формацій закономірний, хоча виражає не жорстку послідовність проходження всіх формацій кожною країною, а лише тенденцію формаційного розвитку тих чи інших конкретних суспільств.

Місце кожної формації серед інших суспільних форм виявляється завдяки чітко фіксованим об'єктивним ознакам, пов'язаним з типом виробничих відносин. При цьому конкретно-формаційним потокам всесвітньої історії властива варіативність градацій і варіацій суспільних і регіональних форм. У моделі конкретної формації відтворюються збірні риси суспільства історично зрілого типу, бо реальним прототипом подібної моделі є країна, група країн чи історичний регіон, у яких формаційний тип виробничих відносин досяг класичного рівня зрілості. «Германо-ірокезька» первісність, «домогольська» Індія, антична Греція і Рим, західно-європейське середньовіччя (Франція) і буржуазна Британія ХІХ століття послужили конкретно-історичними прототипами стадій формаційної історії, стали орієнтирами в діагностиці формаційного стану інших суспільств. У випадку «випереджаючого» і «відстаючого» розвитку країн ці орієнтири застерігають сили, що персоніфікують суспільний прогрес (чи регрес), від ігнорування послідовності ступенів прогресу - утопічно-авантюрного декретування нових суспільних відносин, так само як і від реакційних спроб силової консервації і реставрації порядків, що історично зжили себе.

Одні країни являють визначену формацію в класично наближеному варіанті її розвитку. У розвитку інших країн даний формаційний тип (модель) менше виражена. Треті, у силу тих чи інших суттєвих конкретних обставин, проходять дану формаційну ступінь розвитку в «згорнутому» вигляді - ніби обминають її. Обставинами, коригуючими формаційну логіку, можуть стати організація міжнародного поділу праці (наприклад, африканські країни обминули розвинений феодалізм), погроза національної катастрофи (Китай у його відношенні до світової капіталістичної системи), економічна (сировинна чи людинно-ресурсна) недостатність або надмірність основних агентів господарювання, що є ключовими моментами економічної організації формації (земля на нових континентах, рабство у варварському суспільстві Скандинавії та Ісландії, нові технології в епоху міжнародної конфронтації).

Отже, еволюція суспільних форм після К.Маркса перестала бути предметом свавілля, здогадів чи демонстрації історичної одноманітності суспільств, що залишаються в усі століття «на одне обличчя»: суспільствами «вічного рабовласництва» (від Авраама до Освенцима), «вічного феодалізму» (від Вавілона до Наполеона) чи «вічного капіталізму» (від Хаммурапі до Рокфеллера). Звичайно, у переліку формаційних способів виробництва - нагадаємо, що в класовій фазі історії формацій (котра займає центральне місце в ідеології пролетаріату) К.Маркс виділяє азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва) - неважко бачити розвиток гегелівської схеми руху до свободи стадіально-регіональних «світів» патріархально-деспотичного «Сходу», античного «світу» вільних і рабів, феодально-буржуазного «світу» Західної («християнсько-німецької») Європи. Становлення передісторії (первісність) і Гегель, і Маркс віднесли до нульової фази історії. Порівняємо «передісторію», яка, за Гегелем, ще протікала в його час на африканському континенті, і «природне суспільство» доекономічної схеми історії молодого К.Маркса. Просвітителі ХVIII століття, соціалісти-утопісти і Л.Фейєрбах прогнозували майбутнє «істинно-людське» («природно-гуманне») завершення світової історії. Всі вони залишили слід у марксовій типології формацій у гіпотезі про суспільство, що виникне на основі вищого - комуністичного способу виробництва (соціалістичного на першому етапі розвитку цього суспільства), і в колективістській моделі первісно-общинного ладу. Пізніше К.Маркс надав економічне обґрунтування формаційної моделі єдності і стадіальної цілісності історії. Різний ступінь проробленості ланок формаційної концепції не відбитий поки в достатній мірі в сучасній філософії історії.

Обширний матеріал для історіософських узагальнень надає радянський період вітчизняної історії. Відповідаючи на питання про типологічну специфіку суспільства, що склалося в СРСР, слід констатувати, що радянське суспільство не вписувалося у формаційну типологію. Реальне суспільство СРСР спиралося на багатоукладну економіку, але це була економіка не класичного, а перетвореного, вірніше - перекрученого, типу. Поява подібної форми бути результатом волюнтаристськи-протиприродної еволюції феодальних структур в індустріально-буржуазні форми життя в умовах егоїстичного відтворення класу номенклатури чиновників. Зрозуміло, що подібне суспільство не описується логічним апаратом формаційної типології історії і є формаційним «перевертнем». Радянський семидесятирічний соціально-історичний експеримент, таким чином, не спростовує, а підтверджує («від зворотного») правильність формаційного розуміння єдності всесвітньої історії.

Поряд з єдністю історії притаманне зростання внутрішнього розмаїття подій. Єдність подій богатьом здається неочевидним, світове співтовариство - хаотичним скупченням людей, розсіяних по країнам і континентам, а їх зв'язок із загальною магістраллю історичного процесу - ірраціональним зв'язком.

Зовнішнім замінником єдності подій і процесів історії спочатку виступає їх хронологія. Часто замість системної єдності історії деякі дослідники випинають плюралістичну унікальність одиниць, що її складають. Свідчення тому - концепція неповторності культурно-історичних типів суспільства («культур») і множинності самобутніх цивілізацій, у якій уявлення про історичну унікальність соціокультурних «організмів» об'єднані з твердженням багатолінійності і паралелізму їх історії. Ця версія історії має назву культурно-цивілізаційного циклізму і плюралізму. Представниками цього підходу до історії були М.Я.Данилевський і О.Шпенглер. Аналогічні ідеї висловлювали також К.М.Леонтьєв, ідеологи «євразійства» і Л.М.Гумільов. Найбільше поширення одержала концепція А.Дж.Тойнбі про плюралізм локальних цивілізацій.

Прихильники ідеї культурно-цивілізаційного циклізму вбачають у «культурах» особливі типологічні одиниці історії, неповторні «етнографічні» організми і соціокультурні регіони з унікальною історичною долею. Частина теоретиків історичного циклізму, наприклад, А.Дж.Тойнбі, аналогічним чином трактує зміст поняття «цивілізація», хоча цивілізацією деякі прихильники концепції циклізму (О.Шпенглер) називають стадію занепаду і виродження суспільств певного культурно-історичного типу, «саван», у який обгортається соціально-історичний організм у момент підготовки його до «поховання».

Критикуючи європоцентристський погляд на історичний процес, О.Шпенглер і А.Дж.Тойнбі справедливо протестують проти нав'язування всім народам уніфікованої схеми історії, притаманної західному суспільству. Ще раніше ця теза була висловлена в роботі М.Я.Данилевського «Росія і Європа». На перше місце представники концепції культурно-цивілізаційного циклізму висувають релігійні і культурно-регіональні особливості розвитку окремих країн і народів. Поняття прогресу і єдиного русла всесвітньої історії оголошуються ними недоліками європоцентристського мислення. Закони життєвого циклу культур (цивілізацій) оголошуються або неіснуючими (О.Шпенглер), або простими емпіричними узагальненнями, що дозволяють робити імовірнісні пророкування (А.Дж.Тойнбі). Якщо такі закони й існують, то нагадують про себе у вигляді неясних образів підсвідомого, які ініціюються Богом. Їх тлумачення доступне «культурним героям» локальних цивілізацій.

В теперішній час багатоманіття соціально-історичного світу найрезонансніше виражає концепція цивілізаційних розламів сучасності. Їй властиві методологічні підходи культур-цивілізаційного циклізму, що включають тезу про релігійну винятковість локальних культур-цивілізацій, негативна реакція на європоцентристську схему історії і, нарешті, агностичне трактування історичного процесу. Вже Тойнбі відчував необхідність уточнення культур-цивілізаційної моделі історії у зв'язку з уніфікацією світових контактів і зміною цивілізаційної перспективи. Переборовши колоніалізм, тоталітаризм і світові війни, людство може опинитися перед «зіткненням цивілізацій», - гадав Тойнбі. Найповніше ідея конфлікту цивілізацій розвинута С.Хантінгтоном у книзі «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку» (1996). «Демаркаційними лініями», що поділяють сучасний світ, є межі між суспільствами різних цивілізаційних типів. У числі цивілізацій С.Хантінгтон називає західну (атлантичну), слов'яно-православну, конфуціанську (китайську), японську, ісламську, індуїстську, латиноамериканську й африканську. Національні держави не зникнуть, продовжує він. Але найфундаментальнішими відмінностями у світі залишаться не ідеологічні і політичні відмінності, а культурні відмінності між цивілізаціями.

У сучасну епоху прогнозується, що основні міжцивілізаційні конфлікти будуть відбуватися між мусульманським Півднем і немусульманською Північчю. Християнство й іслам не здатні до засвоєння духовних цінностей одне одного на відміну від язичеських цивілізацій, які спираються на політеїзм і допускають асиміляцію чужих богів. Кожне з них вважає себе єдиним носієм світових цілей Бога. Звідси - конфлікти між ними на ґрунті прозелітизму, нових «хрестових походів», «джихада», терористичні акції типу атаки на Нью-Йорк і Вашингтон 11 вересня 2001 року.

Антизахідні настрої виходять за рамки ісламського світу. Навіть суспільства «українського» типу «живуть в умовах все більшої і більшої напруги». Україна, по С.Хантінгтону, розколота по лінії: окатоличена Західна та православна Східна України (при наявності анклавів ісламської цивілізації в Криму і Донбасі). Цю тезу яскраво підтвердили президентські вибори 2004 року. Цивілізаційний розлам у нашому суспільстві підігрівають і могутні глобально-політичні імпульси. Спроба Заходу об'єднати інші цивілізації навколо захисту інтересів «світового співтовариства» зустрічає опір. Китай і країни ісламського світу відкрито заявляють, що в дійсності США і НАТО захищають власні інтереси, видаючи їх за інтереси всіх народів. Інтеграція економіки незахідних суспільств у глобальну економічну систему розглядається на Сході як форма просування Сполученими Штатами своїх інтересів по каналах МВФ і інших міжнародних економічних інститутів. Те, що західним країнам уявляється «універсалізмом», у східних суспільствах сприймається як «імперіалізм», який експропріює чужі багатства і нав'язує іншим недемократичні правила господарської і політичної діяльності.

Отже, концепція культурної самобутності і неповторності історії різних народів на початку ХХІ століття виливається в ідею їх цивілізаційного протистояння. Людство ніби «розводиться» по своїх релігійно-культурних «квартирах». Це чревато новими небезпеками. «Розлами» цивілізацій дійсно заряджені гігантською перетворюючою енергією. Потенціал цієї енергії сформований тривалою історією економічних, господарських, соціальних, політичних і ідеологічних відносин і подій теперішнього і минулого багатьох народів. Тому релігійно-культурна напруженість може стати «детонатором» багатьох конфліктів, «гарячих» і «холодних» війн, провокацій екстремістів.

Досвід історії свідчить, однак, що культура не тільки роз'єднує, але і поєднує людей різних оріентацій. Світові релігії виникли зі сплаву елементів попередніх релігій, організованого іншим баченням вічних проблем людства. З іншого боку, формами духовного об'єднання різних етносів, прихильників різних релігій стали філософія, мистецтво, далі - рух за освіту, боротьба за соціальне звільнення, за справжню демократію, за національне самовизначення, за гуманізм. Тому не слід ігнорувати погрозу розколу цивілізацій по культурній ознаці, але і перебільшувати її теж не можна.

4. Спрямованість історії. Проблема прогресу і його критерії. Спрямованість історичних змін характеризується формами історичного коловороту, регресу і прогресу, у рамках яких фіксована загальна структура стадіально-часової організації потоку історії - напрямок історичної «стріли часу».

Першої в історії суспільної думки піддалася осмисленню схема історичного коловороту (циклізму) історії, відповідно до якої суспільство еволюціонує по замкнутому колу, а в реальному історичному часі - хвилями або по синусоїді. (Термін «цикл» (грец.) позначає колесо, коло, коловорот, синусоїда ж є відображення криволінійного руху (траєкторії) точки кола, що котиться.) Явища циклізму в людській історії помічені давно. Індуїстсько-ведична традиція поділяє повний цикл історії («кальпу») світу на величезні субцикли, кожний з який проходить через особливі періоди розвитку.

Цикли виникнення і загибелі світових імперій, утворення і розпаду (деколонізації) колоніальних систем Англії, Франції, Іспанії, Португалії, Голландії, епох виникнення, розквіту і занепаду багатьох національно-державних і культурних комплексів свідчать начебто на користь схеми коловоротів історії. Сучасний глобальний порядок, що встановлює систему світових центрів «торгового ладу» і залежної від нього нерозвиненої світової окраїни, ніби повторює і нагадує початковий етап у створенні колишніх колоніальних імперій. Але тільки нагадує. Форма історії народів у системі світового поділу праці близька скоріше не циклу, а спіралі, повторенню на більш високому рівні. Тому поставимо запитання: чи набув історичний циклізм практично-завершені системно-глобальні форми і всесвітньо-історичні масштаби? Ні, напевно це стверджувати не можна. Багато циклів в історії носять не закритий, а відкритий характер - закінчуються «точками біфуркації» - потенційної поліваріантності виходу з циклу історії. З покоління в покоління люди не тільки створюють строкату тканину подієвої людської історії, але й намагаються усвідомити її багатовекторну ритміку. Розуміння багатомірної структури історії передбачає врахування не тільки циклічності деяких її процесів, але й інших - доповнюючих її форм: прогресу, регресу, синтезу циклічності і поступальності.

Концепція історичного регресу. Під регресом розуміють тип розвитку, що характеризується зворотним рухом, переходом від вищого до нижчого, від багатосторонього - до вузькоспеціалізованого, від складного - до елементарного. Історичний регрес означає занепад, втрату досягнутого, даремність зусиль, втрату переважної соціальної якості, процес віддалення від деякого вихідного - ідеального стану, який виступає мірилом оцінки втрат, понесених суспільством у ході його розвитку. Якщо давні міфи вважали, що люди загубили здатність предків чудесним чином спускатися під землю чи сходити на небо, то претензії побутового регресизму виражає формула, за якою «раніше все було краще». Регресизм абсолютизує позитивний зміст минулого стану. Визначаючи вихідний пункт історії, регресизм використовує метод «від противного», прийом контрасту (з точністю до «навпаки») при побудові моделі деякого ідеального прастану, співвідносячи його з «золотим віком». В образі «золотого віку» відбилася туга людей по началу світобудови з її загубленою простотою і теплотою людських відносин. Пізніше ідея «золотого віку» знайшла друге дихання у концепціях утопічного соціалізму, комунізму і «пост-економічного суспільства».

Схему історичного регресизму сприйняли і деякі сучасні версії історії. Політичний ідеал корпоративно-фашистської держави Б.Муссоліні бачив у зниклих порядках Римської імперії. А.Гітлер мріяв відродити в Німеччині 30-х років ХХ століття станово-феодальні структури німецького Середньовіччя. Сильними є позиції регресистського традиціоналізму на Середньому і Близькому Сході (Саудівська Аравія, Іран, Афганістан). На концепцію історичного регресу орієнтований світогляд представників європейського традиціоналізму: Р.Генона, Ю.Еволи, М.Еліаде, в українській діаспорі - Л.Силенко. Тенденція регресу не характеризує загальносистемні якості суспільства, які саме і є критеріями спрямованості історичних змін. Регрес стає незворотним тільки тоді, коли він вражає ключову чи слабку ланку системи суспільного життя.