Философія як наука: основні питання

Визначальне значення у філософсько-етичному вченні Сковороди займає концепція "сродної праці". Спираючись на закладену античною філософією ідею про залежність долі людини від його природних схильностей, Сковорода сенс людського буття бачить у праці ("життя і справа є те саме"), а істинне щастя - у вільній праці за покликанням. Усі заняття приносять користь людині і суспільству, якщо вони відповідають схильностям людини до даного виду діяльності. Сковорода говорить про «сродність до хліборобства», «сродність до воїнства», «сродність до богослов'я» тощо. Думка про визначальну роль "сродної праці" в забезпеченні щасливого життя у Сковороди набула значення загального принципу в вирішенні проблеми сенсу людського буття. Спорідненість, покликання і є істинний "бог" у людині. Сковорода розрізняє процес праці і її результат. Насолода процесом споживання не є істинною людською насолодою. Істинне задоволення в насолоді самим процесом праці, а його приносить тільки сродна праця. Таким чином, Сковорода вперше у вітчизняній філософії ставить проблему перетворення праці в потребу людини й у вищу насолоду.

Щастя Сковорода пов'язує з почуттями подяки, любові, дружби, що виникають внаслідок спорідненості. Усвідомивши свою залежність від природи, визначивши свою міру щастя і змирившись з нею, людина одержує найбільшу насолоду від задоволення найнеобхідніших потреб.

Таким чином, погляди професорів Києво-Могилянської академії і Г.С.Сковороди вплинули на весь наступний розвиток не тільки української, але й російської філософії. Зверненість до людини, до її внутрішнього світу, проблеми щастя, сенсу життя одержали подальший розвиток у «філософії серця» П.Д.Юркевича, В.С.Соловйова, М.О.Бердяєва, тим самим зміцнивши гуманістичну традицію вітчизняного філософствування з його критичним відношенням до західноєвропейського раціоналізму.

3. Розвиток філософської думки в Україні в ХІХ - ХХ століттях. Безпосереднім продовжувачем ідей Г.С.Сковороди став Панфіл Данилович Юркевич (1826-1874). Юркевич відстоює ідею цілісності людського духу, що не зводиться лише до розуму. Він доводить, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя людини - у цьому він бачить недолік раціоналізму, який вважає, що мислення є сама сутність душі, а волю і відчуття серця проголошує лише видозмінами мислення. На думку філософа, завдання, які покликано вирішувати мислення, виходять, врешті решт, від схильностей і вимог серця.

Для філософії П.Д.Юркевича характерний кордоцентризм (від лат. cardios - серце). Таке розуміння серця походить від неоплатонізму, християнській філософії, а також від української філософії ХVII - XVIII століть (І.Голятовський, Е.Словянецький, К.Ставровецький). Серце, відповідно до цього вчення, - це й осередок усього духовного життя, тому що в ньому народжуються наміри і бажання, рішучість і воля; серце - це також вмістилище пізнавальних дій душі, центр моральнісного життя людини, свого роду стан і вектор, що надають цілісність свідомості. “Якщо світло знання повинне зробитися теплотою і життям духу, - відзначає Юркевич, - воно повинно проникнути до серця, де б воно могло увійти у цілісний настрій душі. Так, якщо істина падає нам на серце, то вона стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом. Тільки за цей скарб, а не за виокремлену думку, людина може вступати в боротьбу з обставинами і людьми”.

Кордоцентризм, як стійка світоглядна позиція, закріпився в українському романтизмі. Він знайшов відображення у творчості М.В.Гоголя, П.О.Куліша, Т.Г.Шевченка, М.О.Максимовича. Його вплив на українську культуру настільки значний, що кордоцентричні мотиви можна знайти в літературі і мистецтві України й у ХХ столітті. Таємниця такого впливу багато авторів вбачають у відповідності характеристикам національної психології і світосприймання українців.

Середина ХIХ століття характеризується початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Основи української національної ідеї були закладені М.Максимовичем, М.Гулаком, М.Костомаровим, П.Кулішем - членами Кирило-Мефодіївського братства - суспільно-політичної і культурно-просвітницької організації, яка таємно існувала в Києві у 1845-47 роках.

З Кирило-Мефодіївським братством пов'язана діяльність великого українського поета і художника Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861). І хоч він не залишив цілісних онтологічних і гносеологічних концепцій, його вплив на українську філософію важко переоцінити. Доля України - одна з головних тем поетичної творчості Т.Г.Шевченка. «Зла доля» українського народу є результат дій, з одного боку, зовнішніх ворогів, а з іншого боку - фальшивих і злих синів власної країни. Корінь цього лиха - у втраті національної пам'яті, національної гідності. У своїх міркуваннях Шевченко наголошує на моральних переживаннях конкретної людини. Смерть, віра, надія, любов, совість - ці проблеми вказують на екзистенціальну спрямованість філософствування Т.Г.Шевченко.

У центрі уваги історіософських шукань кирило-мефодіївців - самість українського народу, доля України, її минуле, теперішнє і майбутнє. Наприклад, Микола Іванович Костомаров (1817-1885) відстоював ідею самобутності українського народу, його волелюбного духу, мови, культури, психології, що ставило його в опозицію до офіційної російської історіографії. Світоглядним фундаментом його поглядів були ідеї рівності людей і етносів, національного взаєморозуміння, досягнутого на ґрунті науки і християнської освіти. Ідеал політичного устрою Костомаров вбачав у слов'янському федералізмі, відповідно до якого кожна народність зберігала свої особливості «при загальній особистій і суспільній волі».

Пантелеймон Куліш вважав місією всього свого життя вивищення українського народу до національного самоусвідомлення. Романтизуючи історичне минуле, Куліш протиставляв самобутній шлях розвитку України ворожій і бездуховній урбанізації. Ідеалом національного способу життя Куліш вважав хутір. Це дало можливість Дм.Чижевському охарактеризувати його філософію як україноцентричну.

Основні ідеї кирило-мефодіївців отримали своє продовження в працях В.Антоновича, М.Драгоманова, В.Русова, А.Потебні.

У 1917-1921 роках недовгий досвід української державності обумовив підвищену увагу до соціально-філософських, етнополітичних, соціокультурних проблем. Серед мислителів, що залишили помітний слід у розвитку національної філософії і, зокрема, у теоретичному осмисленні питань державного будівництва, не можна не згадати М.С.Грушевського і В.К.Винниченка. Зокрема, М.С.Грушевський розробляв ідею самовизначення українського народу як суб'єкта історичного процесу зі своїми етнічними і духовно-культурними уподобаннями, бажаннями, ідеалами. Філософські і соціологічні погляди В.К.Винниченко викладені в його тритомнику “Відродження нації”, у романах “Великий молох”, “Сонячна машина”, “Нова заповідь” та ін. Як і його попередник, Винниченко підкреслює нерозривний зв'язок людини з природою, селянську основу українського суспільства, висловлює протест проти урбанізації і модернізації.

Вагомий внесок у вирішення науково-просвітницьких і освітніх задач в Україні зробив академік В.І.Вернадський. Розробка Вернадським філософських проблем методології науки, наукового світогляду, наукової творчості й освіти, знайшла свою реалізацію в конкретно-практичній діяльності вченого в Україні. З його ім'ям пов'язане створення Української Академії Наук, Таврійського та Катеринославського університетів, Головної фізичної обсерваторії в Миколаєві, педагогічної академії в Ніжині, Комісії з вивчення Продуктивних Сил України, низки музеїв, бібліотек, інших культурно-просвітницьких установ.

Втрата Україною незалежності привела до еміграції з країни ряду визначних мислителів, у числі яких слід відзначити В.К.Липинського, Д.І.Донцова, А.Ю.Кульчицького, Д.І.Чижевського та ін. Якщо перші два дослідники присвячували свої праці, головним чином, розробці національної ідеї - «інтегрального націоналізму» (Д.І.Донцов вважається фундатором українського націоналізму), а А.Ю.Кульчицький займався переважно соціально-психологічними, антропологічними проблемами, то Д.І.Чижевський відомий як історик філософії. Його перу належать роботи, що стали класичними - “Нариси з історії філософії на Україні”, “Філософія Г.Сковороди” і “Гегель у Росії”.

Труднощі становлення Радянської влади в Україні знайшли відображення у філософській і літературній творчості В.Юринця, С.Семковського, П.Демчука і М.Хвильового. Однак, їх романтичні національні ідеї не могли знайти свого місця в моноідеологічній програмі перших років соціалістичного будівництва.

Подальший розвиток філософської творчості в Україні пов'язаний з відродженням у 1944 році філософського факультету в Київському університеті і створенням у 1946 році Інституту філософії АН УРСР. Саме при Інституті філософії сформувалася так званна «київська філософська школа», початковий період діяльності якої пов'язаний з іменами П.В.Копніна і М.Л.Злотіної. Для цієї школи характерне специфічне трактування розуміння філософії як форми світогляду, синтез діалектики, теорії пізнання, логіки, філософської антропології, аксіології, відкритість і діалогічність із західними філософськими новаціями, зокрема, з екзистенціалізмом і т.д.

Ці тенденції знайшли розвиток у роботах В.І.Шинкарука, М.В.Поповича, О.Я.Яценка, І.Ф.Надольного, С.Б.Кримського та ін. У фокусі уваги цих дослідників, як і раніше, знаходяться суперечливі, що помітно загострилися останнім часом, відносини в системі «людина - суспільство - природа». Враховуючи технічний профіль навчання студентів, хотілося б звернути увагу на роботи з філософії техніки М.Ф.Тарасенко, який показав неоднозначність трактування феномена техніки, вказуючи на ековітальні та антропологічні потреби сучасного суспільства.

Резюмуючи матеріал даної теми, слід зазначити, що філософська думка в Україні пройшла тривалий шлях свого становлення, виробила власне оригінальне бачення «вічних філософських проблем». Це і визначає її своєрідність і вселяє надію, що величезний потенціал української софійної мудрості буде служити на благо людини і людства.

4. Філософія буття

1. Поняття буття. Становлення проблеми буття в історії філософії. Філософське вчення про буття, матерію і дух виконує в сучасних умовах важливу методологічну евристичну функцію. Майбутнім інженерам необхідно не тільки засвоювати його основні положення, але разом з тим виробляти вміння користуватися ними як методологічними регулятивними принципами дослідження при вирішенні конкретних наукових проблем. В наш час у зв'язку з загостренням глобальних проблем, з погрозами і ризиками, що постають перед сучасними цивілізаціями, проблема буття набуває особливої актуальності.

У повсякденній мовній практиці поняття буття співвідноситься з дієсловами «бути», «не бути», «мати буттєвість», «бути в наявності», «існувати». Зв'язка "є", що вказує на буття, (англ. is, нім. ist, франц. est) присутня практично у всіх мовах, але іноді опускається, та значення приписування суб'єкту якості буттєвості завжди мається на увазі.

Розділ філософії, що вивчає буття, називається онтологією. Для опису буття онтологія не обмежується тільки однією цією категорією, незважаючи на її виняткову важливість, і вводить цілий ряд інших: «реальність», «світ», «субстанція», «матерія», «дух», «свідомість», «рух», «розвиток», «простір», «час», «природа», «суспільство», «життя», «людина». Їх зміст і методологічне навантаження розкриваються в наступних питаннях і .х курсу, що вивчається.

Постановка проблеми буття і специфічне її вирішення виявляється вже в античній філософії. Вперше зробив спробу визначити поняття буття Парменід. На його думку, буття підрозділяється на два світи. Буття - це те, що сприймається розумом і те, що вічно є і не може осягатися органами почуттів. Буття подібне величезній кулі, що заповнює собою все, і тому воно нерухоме. Світ речей, об'єктів, що чуттєво сприймаються, за Парменідом, є мінливим, тимчасовим, минущим. Це, скоріше, світ небуття. Однак, у філософії Парменіда ще не прослідковується взаємозв'язок цих світів, тобто буття і небуття.

Наступний крок у цьому напрямку зроблено Гераклітом. Він розглядає світ у вічному становленні і підкреслює єдність буття і небуття, «одна і та ж річ і існує, і не існує», «єдина природа - буття і небуття». Кожна річ, зникаючи, не переходить в ніщо, а переходить в інший стан. Звідси випливає світоглядний висновок про безпочатковість і бескінечність світу. Цей світ не був створений ніким - ні богами, ні людьми і вічно буде живим вогнем, що часом спалахує і часом згасає.

Ще один варіант вирішення проблеми буття ми виявляємо в атомістів. Демокріт ототожнює буття з речовиною, з мінімальною, неподільною, фізичною часткою - атомом. Під небуттям Демокріт розумів порожнечу, яка непізнавана. Пізнати можна лише буття.

Родоначальник об'єктивно-ідеалістичної філософії Платон подвоює буття на світ ідей (світ духовних суттєвостей) і світ речей. При цьому світ ідей, за Платоном, є первинним, вічним, справжнім буттям, а світ речей - несправжнім і тільки тінню вічного світу ідей.

Учень Платона Арістотель відкидає його навчання про ідеї як надприродні умоосяжні сутності, відділені від речей. Вчення ж самого Арістотеля відзначається суперечливістю. По-перше, буття він розуміє як принцип (форма) організації речі, але існуючий реально в єдності з її матеріальним субстратом. По-друге, під буттям він розумів існування першодвигуна (чи першопричини) всіх речей, форму усіх форм, що існують у матеріальному світі. При цьому він трактував матерію як пасивну, податливу, сприймаючу вплив ідеального, організуючого принципу (форми). Арістотель зробив спробу визначити специфіку руху конкретних речей через просторово-часові координати. По-третє, заслугою Арістотеля є і постановка питання про онтологічний статус одиничного і загального, що одержав подальший розвиток у середньовічній філософії.

Західноєвропейська середньовічна філософія, ґрунтуючись на античній онтології, запропонувала нове трактування буття, приписуючи істинне буття вже не космологічному, а Абсолюту, що розуміється теологічно а неістинне буття - створеному цим Абсолютом світу. У християнському світорозумінні, що прийшло на зміну античному, Бог є найдосконаліше суще, безмежна всемогутність, а всяке обмеження, невизначеність сприймається як ознака кінечності і недосконалості. За Августином, Бог - найдосконаліша сутність, тобто той, хто має абсолютне і незмінне буття, осередок всякого буття взагалі. Бог дав буття всім створеним речам, «але буття не найвище, а одним дав більше, іншим менше і, таким чином, розподілив природи істот по ступенях. Бо як від мудрування одержала назву мудрість, так від буття (esse) названа сутність (essentia)». Тим самим була сформульована важлива онтологічна проблема сутності та існування.

Нові концепції буття формуються в XVII - XVIII ст., де буття розглядається з позицій матеріалізму як фізична реальність, що ототожнюється з природою. Буття розглядається як реальність (об'єкт), що протистоїть людині (суб'єкту), яка опановує ним. Характерним для метафізичних вчень цього періоду є визнання субстанції як самототожної, незмінної, стійкої першооснови. Істотний внесок у розвиток уявлень про неї зробив Рене Декарт. З позицій раціоналізму він визнавав рівноправне і незалежне одна від одної існування двох субстанцій - матеріальної з її атрибутом протяжності і духовної - з атрибутом мислення. Сполучною ланкою між цими субстанціями, за Декартом, виступає вища - божественна субстанція як причина самої себе (causа sui), що породжує і протяжну, і мислячу субстанції. Визнаючи реальність цих субстанцій, Декарт, разом з тим, вважає, що лише одна субстанція відкрита нашій свідомості: вона сама. Центр ваги зміщений на знання, а не на буття як у концепції Августина. Перевага віддається мислячій субстанції, звідси - картезіанська теза «мислю - отже, існую».

Послідовником Декарта був Лейбніц, який розвив вчення про протяжну субстанцію. Він ввів поняття монади («духовного атома») для з'ясування структури світу і складових його частин. Реальність мають тільки прості (нематеріальні, непротяжні) монади, «що ж стосується тіл, що завжди протяжні і ділимі, то вони не субстанція, а агрегати монад».

Представники німецької класичної філософії Кант і Гегель стали розглядати буття переважно в духовно-ідеальному аспекті, акцентуючи увагу на проблемі ідеального начала (абсолютного духу), основних ступеней його саморозвитку, об'єктивації цього начала у всесвітній історії і конкретних областях культури. Примітно, що в Гегеля буття розумілося як безпосередня дійсність, яка ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається процес пізнання. Адже сутність споконвічно не дана, тому відсутня і її кореляція - явище. Головними визначеностями буття, за Гегелем, виступають якість, кількість і міра.

У марксистській філософії XIX століття поняття субстанції було витіснене категорією “матерія”, евристичний потенціал якої в силу її визначеності був, безсумнівно, вище. Практично, у марксизмі відбувається максимальне зближення змістів понять “буття” і “матерія”. З одного боку, під буттям розуміється філософська категорія, що служить для позначення всього того, що існує реально: це - і природні явища, і соціальні процеси, і творчі акти, що відбуваються у свідомості людини. З іншого боку, “у світі немає нічого крім матерії, що рухається”.

Категорія буття була збагачена за рахунок введення К.Марксом і Ф.Енгельсом у загальне уявлення про реальність поняття “суспільне буття”. Під суспільним буттям розумівся реальний процес життєдіяльності людей, і, в першу чергу, сукупність матеріальних умов їх життя, а також практика перетворення цих умов з метою оптимізації.

У ХХ столітті у філософії екзистенціалізму проблема буття сфокусована на суперечностях людського існування. В екзистенціалістській традиції одержує нове звучання проблема сутності й існування людини. На думку Хайдеггера, буття природи і суспільства характеризується як несправжнє, чуже, абсурдне стосовно людини. На відміну від класичної філософії тут проблема буття без вирішення питання про сенс існування людини втрачає всяку значимість. Таким чином, екзистенціалісти спробували виявити характерні риси справжнього людського буття і привернути увагу до унікальності, самоцінності, крихкості кожного людського життя.

Закінчуючи розгляд першого питання, підкреслимо, що у вченні про буття інтегруються основні ідеї, вичленовані в процесі послідовного осмислення питання про існування світу і людини в ньому: 1) світ є; існує як безмежна і неминуща цінність;

2) природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоча й у різних формах;

3) у силу об'єктивної логіки існування і розвитку світ утворює сукупну реальність, дійсність, наперед задану свідомості і дії конкретних індивідів і поколінь людей.

2. Філософське розуміння структури буття. Короткий огляд трактувань категорії буття в історії філософії показує, що в різні історичні епохи актуалізується той чи інший аспект даної проблеми. Осмислення цілісності буття, у свою чергу, вимагає уявлення про будову (організацію) буття, що припускає аналіз його структури. Онтологія, розглядаючи структуру буття, виділяє і досліджує ряд його стійких форм, що не зводяться одна до одної і у той же час взаємозалежні між собою. Основними формами буття є:

- буття речей, процесів і станів природи. Воно підрозділяється на стани природи, що виникли, існували до людини - «перша природа», і на «другу природу» - зроблені людиною речі, процеси, стани;

- буття людини, що підрозділяється на буття людини у світі речей і специфічно людське буття. Як би не було буття людини унікальним, воно має загальні сторони з будь-якою минущою річчю природи. У свою чергу, специфічно людське буття постає як взаємозв'язок трьох його складових: природно-тілесної, психологічної і соціально-історичної. Взяті в єдності ці виміри людського існування є вихідними характеристиками його буття;

- буття духовного (ідеального), що поділяється на індивідуалізоване духовне й об'єктивоване (надіндивідуальне) духовне. Видом індивідуального буття духовного є свідомість. Специфіка існування свідомості полягає в тому, що вона невіддільна від природно-біологічних процесів, але до них принципово не зводиться, оскільки ідеальна по своїй суті. Специфіка буття як об'єктивованого духовного полягає в тому, що його елементи і фрагменти, ідеї, ідеали, норми, цінності, природні і штучні мови здатні зберігатися і переміщатися в соціальному просторі і часі.

- буття соціального, котре поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Вичленовування форм буття дає уявлення про буття в статичному аспекті. Але для того, щоб зрозуміти повноту буття, треба вказати на основні моменти його динаміки, що пов'язано з поняттям «стан (спосіб) буття».

Так, наприклад, природа має буттєвість як сукупна - і в той же час розчленована реальність. Для цілісного сприйняття природи важливо розуміти, що стан природи - це стан зв'язків усіх її видів, підвидів, усіх її специфічних проявів. Врахування глибини і складності цих природних зв'язків і взаємодій - необхідна умова для адекватного існування людини в природі. «Друга природа» - або культура - постає як єдність діяльності людини по перетворенню «першої природи» і результатів такої діяльності, головним з яких є сфера цінностей і значень, що забезпечують зв'язок між людьми, розділеними простором і часом.

Специфіка способу буття людини полягає в з'єднанні, перетинанні, взаємодії трьох щодо різних буттєвісних вимірів. Серед форм буття людини виділимо, насамперед, її предметно-практичну діяльність. Тут вона - мисляча річ серед інших речей. Друга форма буття людини - практика соціального творення. Люди прикладають сис.тичні і значні зусилля для їхнього соціального устрою. Третя форма буття людини - це її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, конструюючи і переживаючи деяку ієрархію моральнісних цінностей і естетичних уподобань; по-друге, людина прагне одержати максимально адекватні уявлення про світ; по-третє, вона постійно конструює проекти перетворення світу.

Спосіб буття соціального - діяльність і комунікація. Чим діяльність і спілкування людей багатіше і різноманітніше, тим повноцінніше і їх власне, і суспільне буття.

Розглядаючи форми і способи буття неможливо залишити без уваги спроби сучасних авторів виділити нову форму і відповідний їй спосіб буття, а саме - віртуальне буття. Відзначаючи дискусійність даної проблеми, наголосимо, що надання статусу самостійної форми буття віртуальній реальності залежить від того, як трактується дане поняття.

Найчастіше віртуальний світ асоціюється із синтетичним середовищем, породженим взаємодією техніки та інформаційних технологій, людини з її діяльністю і свідомістю. Так, наприклад, Ж.Бодрийар показав, що точність і досконалість технічного відтворення об'єкта, його знакова репрезентація конструює інший об'єкт - симулякр, у якому реальності більше, ніж у власне «реальному», який надлишковий у своїй детальності. Симулякри як компоненти віртуальної реальності, по Бодрийару, занадто видимі, занадто близькі і доступні. Віртуальна реальність як би абсорбує, поглинає, скасовує реальність. Однак, слід враховувати, що такі «віртуальні реальності» мають місце не тільки в інтерактивному середовищі, створеному інформаційно-комп'ютерними технологіями, але й у кібернетиці, психології, естетиці, духовній культурі в цілому. Існує точка зору, відповідно до якої категорія «віртуальне» може бути також ефективно використана при описі явищ і процесів, що відносяться безпосередньо до природи («віртуальні частки» у фізичному світі).

Таким чином, «віртуальне» доцільно розглядати не стільки як окрему форму буття, а як момент, як аспект у становленні всіх інших форм буття.

Сказане змушує звернути увагу на тезу про те, що аналітичне структурування буття не означає реальної ізоляції форм і способів буття. На жаль, в умовах панування сцієнтистської установки сьогодні усе ще спостерігається розчленовування і поглиблення міждисциплінарної диференціації, а значить - відокремлення і гіпертрофію «часткових онтологій». Так, онтологія, вироблювана комплексом наук інформаційно-технічного профілю, редукує статус інших онтологій до залежного, підлеглого положення аж до повного їхнього заперечення. Втрата цілісності в розумінні буття ставить під сумнів перспективи існування людської культури, а значить - і долю самого Буття.

3. Проблема субстанції. Матерія і дух, їхні атрибутивні характеристики. Проблема єдності світу. Цілісне розуміння буття залежить від того, що лежить в основі усіх форм буття, тобто від того, що одержало у філософії назву субстанції.

Субстанція - те, що існує саме по собі, на відміну від акциденції, чи властивостей, що існують в іншому, а саме - в субстанції, і через інше. Як відзначалося в першому питанні, в історії філософії існують різні варіанти вирішення проблеми субстанції. В онтологічному аспекті в залежності від загальної світоглядної спрямованості виділяються одна (монізм), дві (дуалізм) і множинність (плюралізм) субстанцій.

Монізм, у свою чергу, підрозділяється на матеріалістичний та ідеалістичний, у залежності від того, що саме - матерія чи дух - розглядає як субстанцію.

Відповідно до матеріалістичної філософії субстанція означає першооснову всього сущого, внутрішню єдність багатоманіття конкретних речей, подій, явищ і процесів, за допомогою яких і через які вони існують. При цьому як першооснова всіх конкретних явищ дійсності розглядається матерія.

Категорія матерії є наріжним каменем науково-матеріалістичного погляду на світ. У кожну історичну епоху зміст цього поняття визначався рівнем розвитку наукового знання. У залежності від цього в історії філософії виділяють такі етапи розуміння матерії:

Перший етап - етап наочно-чуттєвого уявлення про матерію. У ранніх давньогрецьких філософських вченнях Фалеса, Анаксімена, Геракліта в основу світу покладалися ті чи інші природні стихії: вода, повітря, вогонь. Все існуюче вважалося модифікацією цих стихій.

Другий етап - етап речовинно-субстратного уявлення. Матерія ототожнювалась з речовиною, атомами, комплексом їхніх властивостей, в тому числі - із властивістю неподільності. Найбільшого розвитку таке сцієнтистське розуміння матерії досягло в працях французьких матеріалістів XVIII століття Ламетрі, Гельвеція, Гольбаха.

Третій етап - філософсько-гносеологічне уявлення про матерію сформувалося на початку ХХ століття в умовах кризи речовинно-субстратного розуміння матерії і розвивалося далі марксистською філософією.

Четвертий етап - етап філософського субстанціонально-аксіологічного уявлення про матерію. Зародившись в середині минулого століття як реакція на зведення поняття матерії лише до одної, хоча й істотної, її властивості - об'єктивності, це трактування вбачало в матерії систему багатьох атрибутів. Витоки такої концепції можна знайти ще у філософії Спінози, і тому її можна було б кваліфікувати як неоспінозизм.

У роботі В.И.Леніна «Матеріалізм і емпіріокритицизм» міститься класичне визначення матерії: «Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що дана людині у відчуттях її, що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них».Сьогодні деякі автори вважають дане визначення трохи обмеженим, аргументуючи це твердження тим, що увага в дефініції зосереджена лише на гносеологічних аспектах матерії при зневазі власне до онтологічного змісту. Якщо розглядати матерію в цілому, то, з урахуванням досягнень сучасної науки, необхідно виділяти онтологічні (рух і його форми, простір, час, детермінація) і гносеологічні характеристики (пізнаванність, об'єктивність, реальність). З урахуванням сказаного пропонується скорегувати визначення матерії.

Таким чином, матерії як субстанції притаманні такі властивості як об'єктивність, загальність, несотворимість і незнищуваність, бескінечність у просторі і в часі, здатність у силу своєї внутрішньої суперечливості до саморозвитку.

В основі сучасних наукових уявлень про матерію лежить ідея її складної системної організації. У структурі матерії можна виділити:

- рівні (мікросвіт, макросвіт, мегасвіт);

- види (речовина, поле з їх особливими станами у виді фізичного вакууму і плазми);

- стани (нежива, жива, соціально-організована).

Усі названі структурні компоненти матерії знаходяться між собою у взаємодії і взаємозв'язку. І тому в міру переходу пізнання на нові структурні рівні будуть неминуче відкриватися якісно нові, невідомі раніше стани і властивості матерії, її зв'язки і взаємодії, форми структурної організації та інші ознаки.

Невід'ємним атрибутом матерії є рух.

Слід розрізняти поняття «рух» і «розвиток». Рух у самому загальному значенні слова означає зміну взагалі. Розвиток - це спрямована, необоротна зміна, що приводить до виникнення нової якості. У цьому випадку розвиток є сутністю руху. Рух і матерія нерозривно пов'язані між собою. Матерія також немислима без руху, як і рух без матерії. Тому руху притаманні ті ж властивості, що і матерії: об'єктивність і реальність, несотворимість і незнищуваність, загальність.

Важливими характеристиками руху є його абсолютність і відносність. Абсолютність руху полягає в тому, що він є загальним способом існування матерії. Рух разом з тим і відносний, тому що в природі він існує не як рух «взагалі», а як зміна конкретних матеріальних явищ чи систем.

Рух внутрішньо суперечливий. Моментом усякого руху виступає спокій. Взаємозв'язок руху і спокою відбиває стійкість і мінливість матеріальних процесів. Спокій виражає динамічну рівновагу, що характеризує матеріальний об'єкт із погляду його стійкості. Спокій минущий, тимчасовий, відносний, а рух постійний, вічний, абсолютний.

Основним видам матерії, що якісно розрізняються повинні відповідати свої якісно відмінні форми руху. Під формою руху матерії розуміється рух, пов'язаний з певним матеріальним носієм. Традиційно виділяються п'ять основних форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна і соціальна.

Розглядаючи взаємозв'язок форм руху матерії, слід виходити з того, що, по-перше, порядок розташування основних форм руху визначається ступенем зростання їх складності. По-друге, кожна форма руху пов'язана з певним матеріальним носієм. По-третє, вища форма руху генетично і структурно обумовлена нижчими, при цьому зберігаючи їх у собі в знятому вигляді. По-четверте, кожна вища форма руху матерії має свою якісно специфічну визначеність стосовно нижчих.

Найважливішими формами існування матерії, що рухається, є простір і час. Питання про статус цих категорій вирішувався в історії філософії по-різному. Одні філософи вважали простір і час об'єктивними характеристиками буття, інші - чисто суб'єктивними поняттями, що характеризують спосіб сприйняття світу. Були і філософи, які, визнаючи об'єктивність простору, приписували суб'єктивний статус категорії часу, і навпаки. Але простір і час є настільки ж об'єктивними характеристиками буття як його матеріальність і рух. В історії філософії існували дві точки зору про відношення простору і часу до матерії. Першу з них можна умовно назвати субстанціональною концепцією. У ній простір і час трактували як самостійні сутності, що існують поряд з матерією і незалежно від її (Демокріт, Ньютон). Другу концепцію можна назвати релятивістською. Її прихильники розуміли простір і час не як самостійні сутності, а як системи відношень, утворених взаємодіючими матеріальними об'єктами (Арістотель, Лейбніц).

Матеріалістична філософія розглядає простір і час як форми, що виражають певні способи координації матеріальних об'єктів і їх станів. Змістом цих форм виступає матерія, що рухається.

Оскільки простір і час є формами існування матерії, то вони мають усі характеристики матерії: об'єктивність, загальність і т.п. Крім того, до властивостей простору відносяться протяжність, тривимірність, зв'язаність і безперервність і, разом з тим, відносна перервність, що виявляється в роздільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, а також однорідність і ізотропність. Час характеризується такими властивостями як тривалість, одномірність, необоротність, спрямованість від минулого до майбутнього, асиметричність.

Конкретні властивості простору і часу залежать від особливостей матеріальних об'єктів, їх руху і розвитку. Це положення підтверджується спеціальною і загальною теорією відносності А.Ейнштейна. Спеціальна теорія відносності установила, що просторово-часові властивості тіл змінюються зі зміною швидкості їх руху. Так, при наближенні швидкості руху тіла до швидкості світла його лінійні розміри скорочуються в напрямку руху, хід часу сповільнюється.

Відповідно до загальної теорії відносності, простір у різних частинах Всесвіту має різну кривизну й описується неевклідовою геометрією. Кривизна простору обумовлена дією гравітаційних полів, створюваних масами тіл. Ці поля викликають уповільнення ходу протікання матеріальних процесів. Тим самим підкреслюється не просто єдність простору, часу і матерії, що рухається, але і залежність властивостей простору і часу від матерії, що рухається, і один від одного.

Повертаючись до існуючих в історії філософії варіантів вирішення проблеми субстанції, відзначимо, що в ідеалістичному монізмі під субстанцією розуміється не матерія, а дух.

У той же час слід зазначити, що вказаний об'єктивістськи-трансцендентний аспект категорії “Дух” помітно поступається по своїй еврістичності її антропологічному виміру. Для нас важливо підкреслити, що під “Духом” можна мати на увазі і “вищу здатність людини, що дозволяє їй стати джерелом смислопокладання, особистісного самовизначення, осмисленого перетворення дійсності; можливість, що відкривається, доповнити природну основу індивідуального і суспільного буття світом моральних, культурних і релігійних цінностей; граючу роль керівного і зосереджуючого принципу для інших здібностей душі” .

У рамках онтології питання про співвідношення духу і матерії було і залишається дуже дискусійним. Більшість філософів і сьогодні дотримується протиставлення матерії і духу , що стало традиційним і, отже, релятивізації одного з начал світобудови. Найчастіше дух ототожнюється зі свідомістю як функцією, властивістю високоорганізованої матерії відбивати світ.

Одночасно намітилася тенденція зближення матеріальної і духовної субстанцій, зняття “межі протилежностей” у новому синтезі. Так, незмінне, вічне, інваріативне (матерія) і мінливе, відносне і таке, що саме творить нову реальність (дух) не виключають, а доповнюють, взаємообумовлюють одне одного. У сучасних онтологічних концепціях у єдиному бутті Універсуму поряд з фізичною визнається наявність інформаційної, семантичної складової, деякого об'єктивного розуму, невіддільного від речовинно-матеріального субстрату. Слід підкреслити, що різні і засоби осягнення цих двох паралельних "Всесвітів”: фізичний осягається наукою, а семантична - філософією, мистецтвом, релігією.

Подібний синтез набуває особливої значимості у контексті проблеми єдності світу, методологічна принциповість якої визнається як ученими, так і філософами, як матеріалістами, так і ідеалістами. Усвідомлення багатоманіття форм буття з необхідністю привело до постановки проблеми єдності світу і створенню декількох варіантів її вирішення. Спроби виявити єдність світу передбачають виявлення в різних формах буття єдиної логіки, виведення універсальних законів (зв'язків), на основі яких забезпечується цілісність всього існуючого.

З матеріалістичної точки зору єдність світу може бути пізнана через осмислення:

- абсолютності і вічності матерії, її несотворимості і незнищуваності;

- взаємного зв'язку й обумовленості всіх матеріальних систем і структурних рівнів;

- багатоманіття взаємних перетворень форм матерії, що рухається;

- історичного розвитку матерії, виникнення живих і соціально організованих систем на основі менш складних форм;

- наявності у всіх форм руху певних загальних властивостей і підпорядкуванні їх універсальним діалектичним закономірностям.

Власні варіанти рішення проблеми єдності світу передбачає й ідеалістична філософія, у якій постулюється єдність через духовну (мислячу) субстанцію, через універсалії культури (Істина, Добро, Краса), через метафізику свободи і творчості, через прагнення до абсолютної мети буття («вічний світ»).

Істотними моментами проблеми єдності світу є:

- у світоглядному відношенні - створення універсальної картини світу;

- у пізнавальному плані - проблема міждисциплінарного синтезу науки і ненаукових форм знання;

- в антропологічному ракурсі - проблема єдності людини і природи;

- в історіософському аспекті - проблема єдності Людства.

У будь-якому випадку, конкретизація проблеми єдності світу і спроби її вирішення впираються в проблему мінливості, становлення або розвитку. Остання має самостійну «історію» і в найбільш загальному вигляді представлена в діалектиці як філософській теорії розвитку.

5 Діалектика як теорія розвитку

1. Історичні форми і види діалектики. У буденному житті людина має справу переважно з речами стійкими, визначеними, несуперечливими. Відповідно, звідси виникає підтверджена здоровим глуздом вимога до несуперечливості нашого мислення. Не випадково у формальній логіці існують закони «тотожності», «несуперечності», «виключеного третього» і «достатньої підстави». Однак, прагнення повніше пізнати світ рано чи пізно приводить до того, що людина зіштовхується з суперечностями, з необхідністю їх осмислення і виведення висновків, що стосуються перспектив зміни досліджуваного об'єкта. Ще в більшій мірі формально-логічний підхід виявляє свою обмеженість у сфері наукового знання, де явища і процеси розглядаються в їх взаємозв'язку, взаємопереході і розвитку. У науці цей формально-логічний підхід породжує чимало розумових утруднень і колізій. Гегель навіть запропонував розмежовувати зони дії людського розсудку буденним мисленням, а розуму - діалектичним.

Однак, таке розуміння прийшло не відразу. На самому початку діалектика трактувалося як мистецтво діалогу, суперечки, однак згодом в античній філософії визріло розуміння світу як вічного процесу зміни, рушійною силою якої є боротьба протилежностей (Геракліт, Емпедокл, Сократ, Платон). Антична діалектика носила стихійно-інтуїтивний характер і спиралася на спостереження, була першою спробою узагальнення фактуального зрізу реальності.

У німецькій класичній філософії діалектика постає вже у вигляді стрункої системи знання. Вона еволюціонує від кантівської невирішуваності антиномій розуму через системи Фіхте і Шеллінга до визнання Гегелем суперечності як джерела розвитку. «Суперечність є критерій істини, відсутність суперечності - критерій омани». За Гегелем, діалектика є вчення про саморозгортання Абсолютного Духу, про саморух понять. Сформульована ним теза про тотожність мислення і буття дозволила упритул підійти до такого способу пізнання реальності, при якому світ пояснюється не з нашої голови, а з нього самого.

Однак остаточно цю місію виконали мислителі діалектико-матеріалістичного напрямку в європейській філософії (К.Маркс і Ф.Енгельс). Вони підкреслювали, що діалектика характерна не тільки для людського мислення, але і для об'єктивних процесів і явищ природи і суспільства. Виходячи з логіки саморозгортання власного предмета для перетворення класичної філософії в науку Маркс був також необхідний після Гегеля, як сам Гегель необхідний після Канта. Подальший свій розвиток діалектичний матеріалізм одержав у роботах В.І.Леніна, Г.В.Плеханова, радянських (П.В.Копнін, Е.В.Іл'єнков, В.О.Босенко) і західних філософів-марксистів (А.Грамші, П.Тольятті, Д.Лукач) та ін.

Усі три названі вище історичні форми діалектики мають свою онтологічну і гносеологічну складові, що дозволило Ф.Енгельсу зробити висновок про наявність двох видів діалектики: об'єктивної і суб'єктивної. «Так звана об'єктивна діалектика, - писав він у «Діалектиці природи», - панує у всій природі, а так звана суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення, є тільки відображення пануючого у всій природі руху шляхом протилежностей, які і обумовлюють життя природи своєю постійною боротьбою і своїм кінечним переходом одне в одного, або в більш високі форми».

Таким чином, можна резюмувати, що в найзагальнішому вигляді під діалектикою розуміється сукупність об'єктивно обумовлених, суб'єктивно усвідомлюваних і практично вивірених пізнавальних прийомів і навичок суспільно-перетворюючої діяльності людини.

2. Поняття зв'язку і розвитку. Принципи і закони діалектики. Разом з тим, які б історичні форми і види не набувала діалектика, у центрі її уваги завжди була проблема розвитку. Для розуміння сутності процесу розвитку в діалектиці використовуються такі фундаментальні категорії як «відношення», «зв'язок», «взаємодія»,

Категорія відношення означає форму буття, форму співвіднесення об'єкта з іншим об'єктом. Уявлення про відношення виникає як результат порівняння будь-яких предметів за обраною основою порівняння. Зокрема, порівняння за величиною породжує поняття про числові відношення; порівняння за часом появи чи зникнення - поняття про часові відношення. Найчастіше у філософії розглядаються два види відношень: 1) відношення зв'язку (вираження загальної залежності) і 2) відношення ізольованості (відособленості).

Категорія «зв'язок» служить для позначення специфічного відношення, при якому наявність чи зміна одних об'єктів виступає умовою наявності чи зміни інших об'єктів. Можна сказати, що зв'язок - це розділена в просторі-часі взаємозумовленість існування явищ і процесів. Відповідно, відношення ізольованості визначаються як відношення об'єктів, при якому існування чи зміна одного з них не породжує існування і зміни іншого.

Особливим типом відношень є «взаємодія». Взаємодія є загальна форма відношення предметів або явищ, результатом якого є їх взаємна зміна. Два і більш взаємодіючих предмети чи явища складають систему, у якій відбувається процес перетворення руху, причини в дію і навпаки.

Філософія і наука фіксують багатоманіття зв'язків. Виділяються, наприклад, просторові і часові; механічні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні зв'язки; суттєві і несуттєві; випадкові і необхідні; можливі і дійсні; внутрішні і зовнішні; повторювані й унікальні; об'єктивні і суб'єктивні; причинні і наслідкові зв'язки і т.д.

Якщо зв'язок можна характеризувати як суттєвий, стійкий, повторюваний, внутрішній, об'єктивний і необхідний, то йдеться про закон. Поняття «закон» відбиває внутрішньо притаманну природі явищ реального світу тенденцію зміни, руху, розвитку, що визначає загальні етапи і форми становлення і самоорганізації конкретних систем явищ природи, суспільства і духовної культури людства, які розвиваються. При цьому формою конкретного прояву закону виступає закономірність. Пізнана закономірність, покладена в основу того чи іншого виду діяльності, називається принципом (від лат. principium - начало, основа). Принципами називають фундаментальні наукові положення, в яких виражаються об'єктивні тенденції розвитку світу і конституюються параметри теоретичної і практичної діяльності людини.

Діалектика являє собою систему принципів, законів і категорій, яка дозволяє теоретично охопити світ, що розвивається, як цілісність у єдності і багатоманітті його об'єктивних зв'язків і відношень.

Слід підкреслити, що на відміну від конкретних наук, філософія акцентує увагу на загальних зв'язках, що виявляються у всіх сферах буття - у природі, соціумі, духовному житті - хоча в кожній з них специфічно. Конкретні ж науки мають справу зі зв'язками, що виявляються в окремих зрізах реальності.

Діалектичний принцип розвитку вказує на певний тип якісних змін об'єкта, що розгортає з самого початку закладений у ньому потенціал. Розвиток є виробництво, породження предметом своїх власних станів, або, за Гегелем, розвиток є самоздійснення предмета. Він є безперервний процес розгортання, переходу від одного якісного стану до іншого.

Свою конкретизацію принципи діалектики знаходять в основних законах діалектики. Це закони: 1) єдності і боротьби протилежностей; 2) взаємопереходу якісних і кількісних змін; 3) «заперечення заперечення».

Процес розвитку проходить через три необхідні стадії: стадію тотожності, стадію відмінності, і стадію протилежності. При цьому мається на увазі не абстрактна тотожність, що критикував ще Гегель, а конкретна тотожність, що містить у собі й відмінності. Відмінність розуміється як нерівність предмета самому собі, як намагання вийти за межі тотожності, як іманентна "заклопотаність" предмета, внутрішнє бажання вийти за межі самого себе. У реальній дійсності предмет завжди являє собою єдність тотожності і відмінності, даючи поштовх руху. Це єдність поступово приводить до протилежностей, що одночасно: а) взаємно обумовлюють і б) взаємно виключають одна одну, при цьому не тільки в різних, але і в одному і тому самому значенні; в) взаємопроникають і, за певних умов, взаємно переходять одна в одну. Взаємодія протилежностей між собою породжує суперечність. У процесі розв'язання (зняття) суперечності народжується нова основа, що містить нову тотожність, і процес повторюється.

Таким чином, даний закон вказує, що розвиток являє собою процес виникнення, росту, загострення і розв'язання численних суперечностей, серед яких вирішальну роль грають внутрішні суперечності даного процесу чи предмета. Саме вони виступають як джерело, рушійна сила розвитку. Більше того, за словами Леніна, саму «діалектику можна визначити як вчення про єдність протилежностей. Цим буде схоплене ядро діалектики».

Зміст цього закону розкривається через категорії «якість», «кількість», «міра», «стрибок».

Якість, за Гегелем, є тотожна буттю визначеність; якщо предмет втрачає свою внутрішню визначеність, він втрачає свою якість. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається нашими органами чуттів, і якість як сукупність суттєвих властивостей предмета, яке сприймається опосередковано через мислення шляхом абстрагування.

Кількість - це сукупність зовнішніх властивостей предметів і явищ дійсності, що вказує на величину, розміри, обсяг, інакше кажучи, - на просторово-часове положення цих предметів.

Якість не існує без кількості - і навпаки. Єдність якості і кількості, межа стійкості якості і рухливості кількості в рамках даної якості є міра. У випадку перевищення даної межі відбувається перехід до нової якості, порушення міри, що здійснюється у вигляді стрибка.

Взаємозв'язок цих категорій і виражає сутність закону взаємопереходу якісних і кількісних змін: поступове нагромадження кількісних змін (ступінь і темп розвитку предмета, число його елементів і т.п.) у певний момент часу обов'язково приводить до якісного перетворення предмета (стрибка) і виникнення нового предмета, нової якості. Остання, у свою чергу, чинить зворотну дію на характер кількісних змін.

Найважливішою категорією даного закону є категорія «заперечення», що виражає: а) деструкцію, тобто процес знищення предмета в результаті дії переважно зовнішніх сил і факторів, кінець його розвитку (зовнішнє або "зряшне" заперечення); б) самозаперечення як внутрішній момент розвитку зі збереженням позитивного змісту того, що заперечується (зняття). У процесі розвитку обидва види заперечення тісно взаємопов'язані, але визначальну роль грає внутрішнє заперечення.

Форма циклічного розвитку в цьому законі - "тріада", вихідний пункт якої - твердження; другий момент - заперечення цього твердження; третій момент - заперечення даного заперечення. Гегель схематично пояснив це такою логічною формулою: теза - антитеза - синтез. Друге заперечення (синтез) є повернення до початкової тези, але повернення на вищому високому рівні розуміння, з урахуванням антитези. Дію даного закону можна знайти в цілісному, відносно завершеному відрізку розвитку.

Закон заперечення заперечення виражає поступальний, спадкоємний, циклічний характер розвитку і його форму: "спіраль". Разом з тим, цей закон не можна представляти як жорстку схему, якою слід користуватися у всіх сферах без винятку, тим більше "втискувати" у цю схему всю дійсність у її розмаїтості, включаючи і поліваріантний процес пізнання.

Таким чином, закони діалектики мають важливе методологічне значення для наукової і практичної діяльності. Кожний з них дає можливість виявити окремі сторони процесу розвитку, вказати на його джерело, причини, механізм, форми і спрямованість розвитку.

3. Категорії діалектики. Подальше поглиблення і деталізацію принципи і закони діалектики знаходять у системі категорій. Категоріями (від грец. «висловлювання», «рішення», «свідчення») називають найбільш загальні поняття, що виражають універсальні характеристики і відношення притаманні всім без винятку феноменам реальної дійсності. Історії філософії відомі три найбільш видатні спроби створення категоріальних систем. Перша з них належить Аристотелю, друга - Канту, третя - Гегелю. Саме остання в її матеріалістичній інтерпретації стала пануючою у вітчизняній філософській традиції.

Крім названих і описаних вище фундаментальних категорій (матерія, дух, рух, розвиток, простір, час і т.п.), у діалектиці задіяні так званні парні категорії, які відбивають суперечливу єдність світу, що розвивається. Фіксація парними категоріями протилежних (полярних) сторін, моментів розвитку, підкреслює процес переходу предметів (понять) у «своє інше», в інобуття. При такому розумінні одна категорія виступає необхідним моментом іншої.

Парні категорії діалектики, у свою чергу, можна умовно підрозділити на 1) категорії, що відбивають рівні структурної організації буття; 2) категорії, що фіксують відносини детермінації. Невірно було б трактувати таку класифікацію як поділ на статичні і динамічні категорії, оскільки такий підхід суперечить діалектичним принципам загального зв'язку і розвитку.