Философія як наука: основні питання

Поставлені Кантом гносеологічні проблеми еволюціонували в працях Шеллінга і Фіхте в бік діалектики, поки, нарешті, не були сформульовані Гегелем у вигляді тези про тотожність мислення і буття.

Представивши весь природний історичний і духовний світ як процес, тобто в безперервному русі і розвитку, Гегель робить спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху, формулює основні закони і категорії діалектики. Багатоманітні прояви реальності є саморозгортання абсолютної ідеї - спочатку вона розвивається сама в собі, потім формується неорганічний і, зрештою, соціальний світ. Абсолютна ідея є не тільки початком, але і завершенням розвитку світу в цілому, тією метою, до якої прагне цей розвиток. У цьому виражається суть об'єктивного ідеалізму Гегеля.

Філософська сис. Гегеля носить енциклопедичний характер, торкаючись розвиток духу, суспільства і природи. В створенні своєї системи філософ керується принципом тріади: теза - антитеза - синтез. Таким чином, філософська конструкція Гегеля суть діалектична логіка. Враховуючи, що всяка сис. вимагає закінченості, оформленості, ієрархічності й увіковічнення існуючого стану речей, Гегель впадає в суперечність між системою і розробленим ним діалектичним методом, що не терпить завершеності, передбачає відкритість, гнучкість, постійний розвиток. Можна сказати, що діалектичний метод Гегеля підпорядковується метафізичній системі.

Учень Гегеля Людвіг Фейєрбах критикує гегелівське розуміння людини як іманентно діяльної істоти, підкреслюючи при цьому вплив на нього природи. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха виходить з біологічної природи людини, що залишається незмінною відносно соціальної історії. Характерно, що в поглядах на суспільство матеріаліст Фейєрбах залишався ідеалістом, оскільки причину зміни форм соціального устрою він бачить у зміні релігійної свідомості. Піддавши ґрунтовній критиці у своїй роботі «Сутність християнства» зміст релігії, Фейєрбах, проте, визнавав за нею певні конструктивні функції, для чого запропонував створити нову - «земну» релігію, релігію любові.

Таким чином, німецька класична філософія XVIII - XIX століть, незважаючи на значні відмінності у світорозумінні, проте, являє собою цілісний напрямок філософської думки, об'єднаний навколо усвідомлення принципу тотожності мислення і буття. Зосередившись на проблемі суб'єкт-об'єктних відносин, німецькі філософи створили діалектичні системи руху думки від чуттєво даних речей до логічних категорій і понять - і далі до їх синтезу. Теоретичні досягнення німецької філософії суттєво вплинули на розвиток подальшої філософії і культури в цілому.

4. Основні напрямки і тенденції розвитку сучасної філософії. Сучасна західна філософія бере початок з 30-х років ХIХ століття. Бурхливе зростання науки і техніки обумовло інтенсивний розвиток виробництва, загострення суперечностей у соціальному житті, політичну нестійкість, і, як наслідок, відчуття кризи, що насувається. Процес поділу праці і вузька спеціалізація призвели до фрагментації людського буття і свідомості. Усе це знайшло відображення в переосмисленні співвідношення філософії і науки, філософії і релігії в житті людини і суспільства. Зміна соціально-економічної обстановки приводить до зміни змісту проблеми методів і типів філософствування.

У філософській літературі існує значне число класифікацій шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Серед них підкреслюється наявність двох тенденцій філософствування: сцієнтистської і антисцієнтистської.

Сцієнтистськая тенденція (від “scientia” - наука) ґрунтується на уявленні про наукове знання як найвищу культурну цінність і достатню умову орієнтації людини у світі. До сцієнтизму належать: позитивізм, структуралізм, прагматизм, неокантіанство, неогегельянство, марксизм.

Антисцієнтистська тенденція, навпаки, була пов'язана з тими негативними сторонами розвитку наукового знання і суспільного життя, які особливо різко виявили себе після Першої світової війни й абсолютизировали антираціоналістичні ідеї раннього періоду некласичної філософії (А.Шопенгауер, С.К'єркегор, Ф.Ніцше). До антисцієнтистського типу слід віднести: «філософію життя», усі види релігійної філософії, екзистенціалізм, герменевтику.

Слід зазначити, що даний поділ досить умовий і схематичий, але, як відомо, усі схеми грішать однобічністю. У даному випадку однобічність виявляється у виділенні наскрізної проблематики, але при цьому не враховується взаємозв'язок і взаємовплив різних шкіл, а також тих тенденцій, які присутні в одному з напрямків, але актуалізуються в іншому, інколи протилежному. Так, наприклад, неможливо однозначно класифікувати такі напрямки як феноменологія, фрейдизм - наукоподібні за формою, але такі, що змістовно тяжіють до антисциієнтизму.

У найбільш завершеній формі сцієнтистський тип філософствування реалізується в позитивізмі. Даний напрямок виникає в 30-40-і роки ХIХ століття як реакція на втрату пануючих позицій класичної філософії в обліку гегелівської і кантівської систем. Сама назва напрямку випливає із сутності наук, що добувають позитивне (positive) знання про світ - фізика, хімія, астрономія, біологія і т.д. Філософія ж, з погляду засновника позитивізму Огюста Конта, по-перше, не може дати позитивного знання про світ, і, по-друге, світоглядні питання метафізики (проблема буття, сенсу життя і т.п.) утрачають свою актуальність. У роботі “Курс позитивної філософії” О.Конт ототожнював науку і філософію, стверджуючи, що кожна наука “сама собі філософія”. Іншими словами, йдеться тільки про “філософію ма.тики”, “філософії фізики” і т.д.

Представники першого позитивізму (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.Мілль) окреслили коло проблем - методологія наукового пізнання, питання логіки і мови науки - і визначили ставлення до суттєвих питань всього подальшого розвитку позитивізму, незалежно від його конкретних проявів.

Так званий другий позитивізм був представлений ученими- натуралістами (Е.Мах, Р.Авенаріус, Е.Геккель), методологічні настанови яких тяжіли, врешті решт, до агностицизму.

У 20-і роки ХХ століття починається новий етап розвитку позитивізму (неопозитивізм або аналітична філософія). Його представниками були Л.Вітгенштейн, М.Шлік, Р.Карнап. Предметом неопозитивізму виступає аналіз форм мови і знання через можливості вираження цього знання в мові. Причини, що обумовили формування проблематики неопозитивізму такі:

- розвиток науки (процеси абстрагування, новий етап формалізації, розробка логіко-ма.тичного аналізу знання, наприклад, завдання інтерпретації ма.тичного апарата в теоретичній фізиці);

- набуття гносеологічною проблематикою після т.зв. лінгвістичного повороту семантичного забарвлення: рівень абстракції наукового знання, представленого в штучних, формалізованих мовах зробили недостатніми методи безпосереднього співвіднесення мисленного змісту й об'єктивного стану речей, як це традиційно розглядалося у філософії. Виникла проблема змісту використовуваного наукового апарату, внаслідок чого в гносеології формується особлива область логіко-гносеологічного дослідження знаків, тобто почалося вивчення семантичних значень знаків, що мали потребу в чіткому гносеологічному визначенні.

Таким чином, у неопозитивізмі теоретико-пізнавальні і методологічні проблеми науки тісно сходяться з особливим комплексом питань логіки, теоретичної лінгвістики, семантики та їх дослідження в різних площинах так званої «проблеми значення». Результати аналізу процесу мислення і його складових, що здійснювався різними школами неопозитивізму (логічним позитивізмом, логічним атомізмом, філософією лінгвістичного аналізу), були покладені в основу розвитку кібернетики, обчислювальної техніки, програмування.

Разом з тим, самі неопозитивісти усвідомили обмеженість свого підходу, необхідність перегляду вихідних методологічних настанов і повернення до деяких положень класичної філософії. Поступова трансформація неопозитивізму наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ століття в постпозитивізм (Т.Кун, К.Поппер, И.Лакатос) остаточно розкрила внутрішні суперечності неопозитивістської методології на прикладі вирішення соціально-філософської проблематики і питань філософії науки.

Продовження позитивістський тип мислення знайшов у структуралізмі, представники якого (К.Леві-Строс, Ж.Деррида, Р.Барт, М.Фуко) спробували надати гуманітарній галузі знання строгість точних наук. Вони акцентували увагу на проблемах комунікації, знакових систем, ментальних структур та інш.

У США сцієнтистський тип філософствування знайшов вираження у прагматизмі (Дж.Дьюї, У.Джемс, Ч.Пірс), у якому позитивістські тенденції переплітаються з ірраціоналізмом А.Бергсона. Це відбилося на вирішенні проблеми істини, у дослідженні соціально-політичних і етичних питань.

На відміну від позитивізму, який свідомо дистанціювався від класичної спадщини, такі напрямки як неокантіанство, неогегельянство, марксизм продовжують традиції німецької класичної філософії.

Основні принципи неокантіанства виходили з трактування філософії як критики пізнання, заперечення онтології як наукової дисципліни, з визнання апріорних норм, що визначають процес пізнання. У неокантіанстві виділяють дві школи - Марбургську (Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассірер) і Баденську (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт).

Для неогегельянства характерне прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля (Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд).

Марксистська філософія логічно продовжила методологічну лінію німецької класики, сумістивши в собі діалектичний метод Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха. Послідовно застосовуючи діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу природних процесів, соціальної історії і самої людини, К.Маркс і Ф.Енгельс акцентували увагу на ролі практики в процесі зміни світу і подоланні того відчуження людини, яке набуло з розвитком капіталізму загрозливих масштабів.

В області соціальної філософії марксисти виходили з положення про те, що джерелом розвитку суспільства є вирішення суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами. Матеріальне виробництво спрямоване на задоволення потреб людини, а економічний базис суспільства виступає визначальним щодо феноменів суспільної свідомості. На відміну від попередників, К.Маркс і Ф.Енгельс саме в матеріальному виробництві вбачають основу історичного процесу. Синтез матеріалізму і діалектики дозволив їм відкрити закони суспільного розвитку. Певні способи виробництва лежать в основі суспільно-економічних формацій, зміна яких через боротьбу класів складає суть історичного процесу. У цьому процесі людство неминуче повинно прийти до комуністичної формації, що не знає класових відмінностей взагалі.

Подальший розвиток марксистської філософії набуло в різних країнах світу специфічні риси як у теорії, так і в застосуванні її на практиці. Серед найзначніших представників філософії марксизму слід назвати И.Діцгена, А.Бебеля, Ф.Мерінга (Німеччина), Г.В.Плеханова, В.І.Леніна (Росія), Д.Лукача (Угорщина), А.Грамши (Італія), П.Лафарга (Франція) та інш. Слід особливо підкреслити, що марксизм, як і вся класична філософія, виходить з головного принципу раціоналізму - визнання розуму основою пізнання і поведінки людини, що прагне організувати суспільне життя саме на раціональних засадах. Йому властивий пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання, наука (в якій у найбільш адекватній формі знаходить висвітлення могутність розуму) і є та сила, що здатна вирішити всі проблеми, що стоять перед людиною.

Антисцієнтистський тип філософствування, навпаки, бере під сумнів домагання розуму на остаточне осягнення істини, акцентуючи увагу на складній природі людини і суспільства, що включає не тільки раціональні, але й ірраціональні моменти буття. Вперше дану проблему поставив А.Шопенгауер у своїй роботі «Світ як воля і уявлення». Сутність особистості, по Шопенгауеру, складає незалежна від розуму воля - абсолютно вільне бажання, невід'ємне від тілесного існування людини. Сама ж індивідуальна воля є проявом космічної світової волі, що є основою і істинним змістом всього існуючого.

Філософія А.Шопенгауера стала одним з основних джерел «філософії життя», а також передувала деяким сучасним психологічним концепціям. Слід зазначити, що поняття «життя» трактувалося різними філософами по-різному. Так, наприклад, Фрідрих Ніцше трактує життя як біологічний прояв волі до влади, Вільгельм Дільтей - як реальний душевно-духовний зв'язок представників різних епох і культур, Освальд Шпенглер - як «долю», «душу» культури.

Найповніше антисцієнтистський тип філософствування розкрився в екзистенціалізмі - філософській течії, що висуває на перший план сенсожиттєві питання, що не піддаються раціональному поясненню. Філософія екзистенціалізму протиставляє сутність і існування (екзистенцію) людини, чи взагалі заперечує сутність як щось наперед задане буттю людей.

Представниками екзистенціалізму були Г.Марсель, Л.Шестов, М.Бердяєв, М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр, А.Камю, К.Ясперс. Цей напрямок був викликаний до життя двома світовими війнами, революціями та іншими соціальними катаклізмами, що потрясли Європу в ХХ столітті. Основними проблемами екзистенціалізму були проблеми людини, її справжнього буття, свободи і відповідальності, життя і смерті. Як модуси людського буття (екзистенціали) вони розглядали турботу, занедбаність, провину, страх, відповідальність, вибір, смерть. Екзістенциали відбивають абсурдність буття відчуженої людини у відчуженому світі. Абсурд - ведучий мотив міркувань екзистенціалістів, що виражає безглуздість існування як світу, так і людини. Символічність назв творів екзистенціалістів - «Нудота», «Мертві без поховання», «Слова» Ж.-П.Сартра, «Чума», «Людина, що бунтує» А.Камю та ін. - орієнтована на те, щоб емоційно передати стани й умонастрої несправжнього людського існування.

В екзистенціалізмі виділяють два напрямки: релігійне (Г.Марсель, К.Ясперс, М.Бердяєв) і атеїстичне (Ж.-П.Сартр, А.Камю). Екзистенціалізм був реакцією філософії на засилля позитивістської методології в області науки і соціальних процесів, зниження цінності людської особистості в технізованому, раціоналізованому суспільстві, у якому спілкування стає анонімним, а людина - безликою.

Наступним напрямком, який було викликано пошуком сенсів людського буття в межах суспільства, що трансформується, стала філософська герменевтика. Цей напрямок отримав свою назву від ім'я Гермеса, персонажа давньогрецьких міфів, що віщав людям волю богів. З самого початку герменевтика - це теорія і практика тлумачення, розуміння та інтерпретації текстів, насамперед, Святого Писання, а також вчення про передумови і засоби такого розуміння. Ведучими представниками герменевтики виступають Х.-Г.Гадамер, К.-О.Аппель, П.Рікер, Е.Бетті. Для Х.-Г.Гадамера, по-перше, герменевтика є не методом, а універсальною філософією сучасності. Вона повинна дати відповідь на питання: як можливе розуміння навколишнього нас світу? Як у цьому розумінні втілюється істина буття? У широкому розумінні, герменевтика повинна стати самосвідомістю сучасної людини. На противагу раціоналістичному засиллю неопозитивізму, Гадамер апелює до етики й естетики, що формують смак, забарвлюючи процес переживання. По-друге, справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди також і продуктивним відношенням між інтерпретатором і традицією. Особлива роль інтерпретатора полягає в тому, що йому належить право доповнювати традицію новими смислами.

Ключовою ідеєю Гадамера є ідея мови як особливої онтологічної реальності. З його погляду, «буття є мова». Тільки в мові відкривається людині істина, через нього пізнається світ у всій його розмаїтності. Філософська герменевтика надала гуманітарним наукам особливий метод, що спирається на теоретико-пізнавальні категорії: (інтуїція, розуміння, передрозуміння, інтерпретація, пояснення, «герменевтичне коло»). Герменевтичний метод найбільш затребуваний в історії і семіотиці, логіці і гносеології мови, філології, літературній критиці, перекладацькій діяльності, юридичній практиці.

Сучасна релігійна філософія представлена різноманітними течіями, пов'язаними з різними конфесіями. Найбільш впливовим напрямком західної релігійної філософії є неотомізм - офіційна філософія католицької церкви. Неотомізм виходить з вчення Фоми Аквінського (Фома по-латинському - Томас, звідси і назва «неотомізм»). У центрі уваги неотомізму - проблема співвідношення віри і розуму. Представники сучасного неотомізму (Е.Жильсон, Ж.Марітен, Іоанн-Павло II (К.Войтила)) намагаються довести, що католицькому віровченню притаманні універсальні можливості піднятися над протиставленням наукового знання і віри.

Онтологічні особливості неотомізму зводяться до таких положеннь: 1) Бог створив світ (ідея креаціонізму) і, отже, світ є проявом його сил і можливостей, його мудрості; 2) людина створена «за образом і подобою Бога», і їй властивий розум і свобода волі; 3) Бог не тільки створив світ, але й керує ним.

У гносеології неотомисты розрізняють два джерела пізнання - розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тім, що Бог відкрив людині істину через Слово). Однак в ієрархії філософських проблем особливе місце належить людині, яка розуміється як складна духовно-матеріальна субстанція, що створюється в результаті єдності душі і тіла.

Величезний вплив на філософію ХХ століття, включаючи як сцієнтистський, так і антисцієнтистський типи філософствування, справила феноменологія Е.Гуссерля. Об'єктом філософського дослідження, по Гуссерлю, виступає наукове знання і пізнання; метою - побудова «науки про науку», універсального «науковчення». Головне у філософії Гуссерля - феноменологічний метод, спрямований на аналіз свідомості. Першим кроком цього методу виступає феноменологічна редукція як спосіб очищення свідомості від емпіричного змісту з метою сприйняття чистих значень предметів, затемнених суперечливими думками й оцінками. Ці значення переживаються в досвіді чистої свідомості й обробляються нею до рівня смислових структур.

Гуссерль відмовляється від виділення суб'єкта й об'єкта в гносеології. Феноменологія внутрішньо суперечлива: з одного боку, вона традиційно орієнтується на науку і наукове знання на противагу психологізму в логіці, що склався наприкінці ХIХ століття, а з іншого боку, вона орієнтована на розробку проблеми ірраціонального в культурі за допомогою таких понять як «життєвий світ» і «наука».

Пограничне положення між сцієнтистським і антисцієнтистським типами філософствування займає також психоаналіз, який формально зародився як науковий напрямок, що змістовно вивчає несвідоме, тобто ірраціональне в людській психіці. Засновником психоаналізу став австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд, який представив психіку у вигляді трьох рівнів - свідомого «Я», підсвідомого «Воно» і передсвідомого «Над-Я». Головне досягнення З.Фрейда полягало у відкритті підсвідомого - глибинного шару людської психіки, сукупності активних психічних станів і процесів, не усвідомлюваних у буденному досвіді особи. Підсвідоме, по Фрейду, детермінує зміст нашої свідомості. У повсякденному житті людина змушена постійно вибирати між «принципом задоволення» і «принципом реальності», що складає основу внутрішньо-особистісного конфлікту і причину сублімаціїї особистості.

Розроблена З.Фрейдом техніка психоаналізу спрямована на оволодіння підсвідомим, перекладі його змісту в усвідомлені поняття й образи. Пізнання в психоаналізі розуміється як пізнання підсвідомого, що виявляється нічим іншим, як пригадуванням, поновленням у пам'яті людини давно забутих, витіснених у підсвідоме знань. В області соціальної філософії З.Фрейд доходить до висновку, що культура веде до зменшення людського щастя і посилення почуття провини через зростаюче обмеження реалізації, природних бажань, виражає песимістичні погляди на можливості людського суспільства.

Вплив психоаналізу на сучасну західну, зокрема, американську філософію важко переоцінити. Послідовниками фрейдизму були К.-Г.Юнг, А.Адлер, Г.Маркузе, В.Райх, Е.Фромм, К.Хорні, що піддали класичний фрейдизм критиці за абсолютизацію біологічного начала в житті суспільства і людини.

Короткий огляд основних напрямків західної філософії демонструє, по-перше, що філософія розвивається в контексті основних проблем сучасності, таких як проблеми розвитку науки, методології наукового пізнання, сутності науково-технічної революції, ролі техніки і місця людини в технізованому світі, соціальних і політичних проблем; по-друге, названі школи не ізольовані, а взаємодоповнюють, уточнюють положення одна одної. Історія філософії в ХХ столітті свідчить, що сучасний багатомірний світ не може бути досліджений лише одним універсальним методом, необхідний методологічний синтез результатів пошуків різних філософських напрямків. Можна прогнозувати, що в ІІІ тисячолітті саме ця тенденція отримає свій подальший розвиток.

5. Російська філософія ХІХ - першої половини ХХ століття. Своєрідний тип філософствування сформувався протягом ХVIII - ХІХ століть у Росії. У “широкому” значенні російська філософія є історія становлення російської самосвідомості, духовної ідентичності російської людини. «Проміжний» - між Заходом і Сходом - характер російської цивілізації обумовив подвійний вплив західної і східної філософії на вітчизняну традицію. Разом з тим, «російська філософія, звичайно ж входить у західну філософську традицію, і весь її розвиток пов'язаний з активним засвоєнням і переробкою західної філософії. Безпосередній вплив на неї східної філософії був значно менш істотним, ніж західної, і зводився до епізодичного запозичення ідей. Російським філософам був близький містичний елемент східних систем, але зовсім неприйнятне заперечення значимості особистого начала в людині, її індивідуальності».

При цьому російська філософія має ряд специфічних відмінностей, що не дозволяють ототожнювати її з західною. По-перше, на неї вплинули особливості російської ментальності. Як писав М.Бердяєв, «широта російських рівнин обумовила широту російської душі». Для російської філософії характерна широта постановки проблем, рефлексія питань світобудови, космосу, людського буття.

По-друге, на відміну від Західної Європи, у Росії християнське світорозуміння стало не стільки непорушною основою життя, скільки болісною проблемою, від вирішення якої залежав сенс життя і окремої людини, і всієї нації, але яка ніколи не була вирішена остаточно.

По-третє, на перший план філософських міркувань виходять дві тісно пов'язані проблеми: 1) сутності і сенсу людського буття і 2) закономірностей історії.

По-четверте, у розумінні світу, людину та історії був присутній граничний дуалізм: «людина в одному вимірі укорінена у вічному, духовному бутті, в іншому вона належить матеріальному, тимчасовому буттю». Цим пояснюється паралельний розвиток матеріалістичної й ідеалістичної традицій.

По-п'яте, російська філософія наполягала на недостатності односторонньо раціоналістичного підходу. У ній образне, художнє, інтуїтивне відношення до світу співіснує - а в деяких філософів і переважає - з абстрактно-раціональним його освоєнням. Цільне філософське знання припускає єдність раціонального, релігійного, етичного, естетичного начал. Таке розуміння не могло не вплинути на концепцію істини - морально невдосконалій людині істина не дається.

У своєму розвитку російська філософія пройшла ряд етапів, включаючи дохристиянську епоху, архетипи якої зафіксовані в епосі, що відбив основні риси давньоруської культури: її язичеські корені і вірування, соціально-психологічні особливості її субетносів, характер їх комунікації із суміжними народами, особливості моральної свідомості, натурфілософії і т.п.

Перший етап інституювання російської філософії пов'язаний з іменами О.Новікова, О.Радищева, із самобутньою, опозиційною “академізму” творчістю Г.Сковороди. Створення російської філософської школи пробудило інтерес до досягнень закордонних колег - представників філософії Просвітництва, німецької ідеалістичної діалектики, французького матеріалізму, а також до містичних і ірраціоналістичних вчень. Характерні риси російської філософії цього періоду - гострий соціальний критицизм, чітко виражені гуманістичні настрої, аксіологічні домінанти, інтуїтивний пошук шляхів і перспектив розвитку національної духовної культури.

Водночас в надрах природознавства, що зароджується, у цей період визріває і матеріалістичний напрямок, пов'язаний, насамперед, з ім'ям М.В.Ломоносова. Енциклопедична ерудиція, широта поглядів цього вченого, його прагнення до створення «повної системи природи» супроводжувалися атомістичним трактуванням світобудови, вимогою автономії наукового і релігійного знання. В епоху Просвітництва матеріалістичну філософію розвивали Д.С.Анічков, Л.П.Козельский, С.Е.Десницький. В подальшому даний природничонауковий матеріалістичний напрямок у вітчизняній філософії був представлений такими мислителями як В.Г.Белінський, В.П.Боткін, А.І.Герцен, М.Г.Чернишевський, Д.І.Менделєєв, В.І.Вернадський та ін.

У XIX ст. складається основна опозиція російської філософії, зовнішнім чином “знята” пізніше, але така, що не втратила свого значення й донині. Предмет суперечки між «західниками» і «слов'янофілами», зафіксований у назвах цих напрямків, прийняв форму питання про способи входження Росії у світову культуру. Західники (серед них - П.Чаадаєв, декабристи, революційні демократи-різночинці, ліберали і марксисти) відстоюють європейський шлях розвитку країни. Їм протистоять слов'янофіли, які вважають, що російська культура має унікальність, і що її “ідея” - “єдність православ'я, самодержавства і народності” - не підлягає якому-небудь перетворенню. Маніфестація їхніх поглядів дана в роботах О.Хом'якова, І.Аксакова, К.Аксакова, І.Кіреєвського, П.Кіреєвського, у яскравій полемічній формі вона виражена у Ф.М.Достоєвського.

Кінець XIX-перша чверть ХХ вв. знаменується розквітом російської філософії, що іменується іноді її “срібним віком”. Спектр напрямків і систем, що його репрезентують, простирається від консервативної академічної філософії (О.Новіцкий, С.Гогоцький, П.Юркевич) до ліберальної філософії права (Б.Чичерін, Л.Петражицький) і від філософської антропології В.Розанова, що передбачила окремі ідеї фрейдизму, до філософії російського космізму М.Федорова.

Російській філософії в цілому притаманне загострене почуття реальності. Ще слов'янофіли стверджували, що пізнання реальності є безпосереднім (А.Хом'яков пише про «живознання»). Для позначення такого типу пізнання російські філософи використовували поняття «віра». Різні форми інтуїтивізму в гносеології розроблені В.Соловйовим, М.Лосським, П.Флоренським, О.Лосєвим та ін. Створюючи вчення про розуміння Бога, російські філософи вважали, що релігійна віра є найбільш досконала форма пізнання. На відміну від кантівського гносеологічного ідеалізму російський інтуїтивізм є формою гносеологічного реалізму. Зворотною стороною цього реалізму є довіра російських філософів до містичної інтуїції, що дає пізнання методологічних принципів. Вони розглядали пізнання як органічну всеосяжну єдність, аналізували його чуттєву, інтелектуальну і містичну інтуїцію. Тільки зібравши в єдине ціле усі свої духовні сили - чуттєве сприйняття, раціональне мислення, естетичну перцепцію, моральнісний досвід і релігійну свідомість - людина починає розуміти істинне буття світу, осягати надраціональні істини про Бога, а її знання стає цільним. Людина як осередок цих чуттєвих і духовних актів постає як повноцінний суб'єкт буття і діяльності. На відміну від односторонньо-раціональних пізнавальних процедур західної людини, людина, що володіє цілісним знанням, здатна знайти сенс вселенського існування. Особливий акцент робився на антропологічних і етико-аксіологічних питаннях.

Слід особливо підкреслити, що російська релігійна філософія, що оформилась як самостійна течія в середині ХІХ століття, не була повторенням середньовічної схоластики. Вона активно використовувала досягнення сучасної науки і філософії, особливо гносеології, тому, будучи прогресивним явищем в історії російської філософії, вона багато в чому передбачила чимало філософських ідей Заходу. Християнські системи російських філософів є реалістичними, вони уникають однобічного моралізування і суб'єктивізму церкви.

Особливе місце серед цих систем належить “філософії Всеєдності” В.С.Соловйова. Історико-культурний зміст і зовнішній пафос її полягав в “діалектиці тотожності” - синтезі різнорідних напрямків західної науки, східної містики, образно-символічного світу мистецтва і досягнень самої філософії на базі розробленої мислителем оригінальної філософії “софійности”. На відміну від гегелівської системи, з якою полемізував Соловйов, його теорія базувалася не на абстрактній, «холодній» ідеї історії, а на живому, часом драматичному житті народів і держав. Її смисловим ядром стала етика, “онтологія добра”, що прагнула гармонізувати суперечливі соціальні відносини, зокрема, відносини між Сходом і Заходом. Моральнісно-гуманістична домінанта філософії Соловйова дозволяє вважати цю систему характерним зразком російської філософії, логічним підсумком її попереднього ідеалістичного розвитку.

Для російської релігійної філософії характерне вчення про Софію - мудрість, так званна софіологія (В.Соловйов, П.Флоренький, С.Булгаков, В.Зеньковський). В її основі лежить визнання наявності онтологічних зв'язків між всіма істотами у світі - зв'язків, що переборюють усі перешкоди в часі і просторі. В російській філософії стверджується ідея соборності, сполучення єдності цілого і свободи особистості на основі їх загальної любові до Бога й абсолютних моральних цінностей.

У ХХ ст. основні тектонічні розломи російської філософії різко змінюються, відбиваючи головний політичний конфлікт епохи. Опозиційні марксизму російські філософи, за рідкісним винятком, опиняються в змушеній еміграції. Далеко від Батьківщини розробляє свою систему християнського екзистенціалізму і “антроподицею” М.Бердяєв, ведуть філософські дослідження М.Лосський, І.Ільїн, С.Франк, Л.Карсавін, В.Зеньковський, продовжують філософський самоаналіз російської культури спадкоємці “зміновіховського” руху, формується молоде покоління російських філософів-емігрантів.

Серед тих, хто залишився в країні, в явній чи прихованій опозиції марксизму розробляють свої оригінальні ідеї П.Флоренський, О.Лосєв. У рамках марксизму протистоять його відвертій догматизації О.Богданов, М.Бухарін, М.Бахтін, а в другій половині ХХ століття - видатні дослідники О.Зінов'єв, Е.Іл'єнков, М.Мамардашвілі та ін.

З кінця 80-х рр. у Росії відроджується відкритий діалог філософських систем, вільне висловлювання альтернативних думок, отримують новий і інтенсивний розвиток “російська ідея”, проблеми “євразійства”, “російського космізму”, ноосферології, проводяться лінгвістичні, семіотичні, культурологічні дослідження. У 2003 р. російські філософи взяли активну участь у Всесвітньому філософському конгресі в Стамбулі, продемонструвавши закордонним колегам високу професійну культуру, активність життєвої позиції і готовність успішно вирішувати творчі задачі, що стоять перед людством глобальні проблеми в ситуації соціальних криз.

3. Розвиток філософської думки в Україні

1. Світогляд Київської Русі. Докласичний період української філософії. Звертаючись до даної теми, слід виходити з того, що українська філософія є органічною складовою світового історико-філософського процесу. Історія української філософської думки в тій чи іншій мірі перегукується з основними етапами розвитку європейської філософії.

Разом з тим, сама українська філософія може бути сприйнята через самобутність свого ідейного змісту, що, у свою чергу, з'являється як раціональне вираження духовно-світоглядних пошуків народу України, його культурної самосвідомості.

Сам історико-філософський процес в Україні доцільно диференціювати на три етапи:

- докласичний (ХI - XVII ст.);

- класичний (XVII- серед. XІХ ст.);

- посткласичний (серед. XІ - XХ ст.).

Зрозуміти специфіку української філософії неможливо без аналізу джерел світогляду протоукраїнського суспільства. Вітчизняна філософія виникає у вигляді оригінального і слабо розчленованого сплаву світоглядних форм, характерного для докласичної фази розвитку будь-якої регіонально-етнічної філософії. Міф, релігія і світська мудрість перших філософів існували в культурній єдності життєвих проблем людини і суспільства язичеської і християнської епохи Київської Русі - першої держави східних слов'ян.

Докласична вітчизняна філософія, як тип світогляду, що змінює давній міф («кощюну»), заявляє про себе в ході історико-культурної самоідентифікації предків українського етносу. Філософія такого самовизначення займає цілу епоху. Подальше поглиблення та ускладнення народного життя призвели до появи прошарку грамотних книжників (з ХІ століття) і до відносного розмежування колишніх світоглядних форм, що існували раніше в синкретичній єдності.

Офіційне прийняття Київською Руссю візантійського православ'я в Х столітті привело до світоглядної революції. Новий світогляд зміцнювався на ґрунті ранньофеодальної цивілізації. Воно активно вбирало ідеї античної і християнської мудрості, адаптуючи до них язичеську культурну спадщину. Світським елементом філософської мудрості стають, як і в Елладі, афоризми і сентенції з місцевого східно-слов'янського і закордонного культурного досвіду. Багато з них назавжди ввійшли у вітчизняну світоглядну культуру і народну (фольклорну) філософію.

Важливим елементом нової картини світу стали християнсько-філософські уявлення: про устрій видимого - земного і невидимого - горнього світів; про будову людської душі і тіла; про співвідношення добра і зла, Божого промислу і життя людини, його долі і призначення; про співвідношення церковної і світської влади.

Зіткнення і реальна взаємодія християнської і язичеський релігійно-міфологічної традицій стимулювало плюралізм і розмаїття філософських позицій у культурі Київської Русі. Формування філософської думки відбувалося в специфічній ситуації творчого діалогу києво-руської міфологічної свідомості з візантійським християнським світоглядом і домінуючими в ньому елементами платонізму і неоплатонізму. Якщо в західноєвропейській культурі переважала "платонівсько-арістотелівська" лінія філософії, що формувала тип мислення, який прагне до осягнення незалежної від людини істини, то в протоукраїнській культурі переважає "александрійсько-біблейська" лінія, орієнтована на осягнення істини як результат пошуку людиною сенсу власного буття. Можливо, саме тому в українській культурі логіко-технічна філософська освіченість, абстрактні теоретизування, вишуканий "гносеологізм", категоріальна системотворчість не пускають глибоких коренів. Тут виробляється своєрідний тип філософствування, де "любомудр"-філософ не обмежується осмисленням об'єктивно-безособової дійсності, а переломлює її через власну долю. Філософське знання спрямоване не стільки на зовнішній світ, як кінцеву мету пізнання, скільки на осягнення через цей світ божественної істини, що є таємницею людського буття. Мудрість у цьому плані виступає своєрідним разгадувачем таємниці власного "Я". Відповідно до цього виробляється і розуміння призначення філософа і філософії. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто осягає сенс людського існування, а перетворює осягнену істину в керівництво для власного життя.

У рамках цих уявлень розвиваються натурфілософські ідеї, зароджуються наукові методи пошуку знань про природу, формується гносеологічна проблематика. Яскравим проявом теоретико-пізнавальних орієнтацій у філософії Київської Русі є культ книги, писаного Слова, книжної науки в житті людини. "Книжність" осмислюється як одна з вищих чеснот людини, як запорука мудрості. Акцентування уваги на ролі розуму в пізнавальній діяльності людини є характерною і яскраво вираженою в києво-руській духовності тенденцією до інтелектуалізму.

Спадкоємцями місії слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія стають митрополит Ілларіон, літописець Нестор, князь-мораліст Володимир Мономах. До ідей саме цих людей і їх послідовників неодноразово повертається вітчизняна філософська традиція, яка пізніше підніметься до висот відрефлексованної, класичної філософії.

Зв'язавши поняття «філософії» і «філософа» із з'ясуванням смислу «книжних слів» і пропагандою величі Божої, києво-руські книжники зберегли обережне ставлення до попередньої, античної (язичеської) філософії. Літописець Нестор вважав, що «філософ» відданий язичеській скверні і не може бути справжнім християнином. Викладаючи Платона й Аристотеля, Климент Смолятич підкреслював, що він «філософа із себе не будує». Його філософія, роз'ясняв він, у тому, щоб, викладаючи євангельські чудеса, розуміти їх іншомовно і духовно. Поширеним було відоме визначення філософії Іоанна Дамаськіна і Михайла Пселла, у якому філософським знанням вважається знання речей невидимих («божественних») і видимих (людських). Філософія «вчить людину справами (своїми) бути за образом і подобою того, хто сотворив її». В «Ізборнику 1073 року» присутній аналіз філософських понять «сутність», «суще», «єство» (природа), «випадкове».

Існував й інший підхід до предмета (і методу) філософії. Відповідно до Сократа, філософія є знання того, як правильно задавати головні для людини питання. Тому Володимир Мономах риторично перелічує такі питання: «як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і темряво і світло, і земля на водах покладені». Відповідь, звичайно, дається в богословському ключі -- «промислом Бога», але з урахуванням рівня знань і побутової поінформованості того часу.

Земний світ бачиться мудрецю-християнину ареною боротьби світлого і темного начал, добра і зла, вічного і минущого, краси і потворності, священного і буденного, християнського і язичеського («поганського»). Ця боротьба відбувається, насамперед, у серці і душі людини. Бо людина складна і в тілесному, і в духовному вимірах. Душа людини, відповідно до Никифора, знаходячись у голові, «по всьому тілу діє через п'ять слуг своїх, тобто через п'ять чуттів...». Розум вище інших душевних здібностей людини: він старший над волею і почуттями, відрізняє людину від тварини і спрямований на розуміння істин Бога і пізнання його створінь. Разом з тим розум амбівалентний: розумними були і язичники Гомер, Платон, Арістотель, розумним був і «темний», занепалий ангел, який розум використовував для підступу проти Бога і для нанесення втрат людині.

У структурі душевних сил особистості відзначається дія волі, «серця», як вмістилища любові до Бога, і соціальних почуттів -- смирення, благовірності, ревного ставлення до Бога. Особливе місце відведено словесній функції «душі» - слову як засобу спілкування людей і Слову як Посереднику між Богом і людиною.

Аналізуючи погляди давньоруських мислителів на сутність людини, сенс її життя не можна не відзначити специфічний антропоцентризм їх поглядів. Їм уже притаманний погляд на людину не як на частину природного космосу, що завершує ряд природних утворень, а як на створіння, що стоїть над природним космосом, який і створений відповідно до Божого задуму для послуг людини. Людині віжводиться роль центральної ланки, що забезпечує комунікацію між Богом і створеним ним світом.

Не менш складною філософською проблемою того часу у визначенні сутності людини стала проблема співвідношення в ньому індивідуально-особистісних і колективних "соборних" начал. З одного боку, стосовно Бога людина мислилась як індивід, що особисто відповідає за свої земні вчинки. Однак, такий принцип персоналізму суперечив характерним для тодішнього громадського життя традиціям ієрархізму і корпоративності, відповідно до яких кожній людині відводилась чітко визначене місце в соціальній структурі суспільства і жорстко визначені рамки поведінки. Тому індивідуальні начала зіштовхувалися з "колективною особою", де індивід виявляється злитим з родом, сім'єю, родиною і т.п. Що стосується протоукраїнського етносу, то для нього було характерне посилення індивідуальних начал. На світоглядному рівні це знайшло свій прояв у домінуванні екзистенціальних мотивів в українській філософській думці.

У новому світогляді трансформуються історичні погляди києво-росів. Автор «Слова о полку Ігорове» пам'ятає дохристиянську давність Київської землі, героїчні віки Трояна і часи Бусови. Однак і нинішні князі виявилися на висоті своєї місії і підняли статус молодої держави до рівня імперії («каганату»). Тому автора поеми тривожать відцентрові тенденції міжусобиці удільних князів, він закликає їх до об'єднання в ім'я збереження історичного існування рідної землі. Києво-руська практична філософія перетворюється таким чином у джерело історичного оптимізму, що дозволив пізніше пережити нашим предкам страшне потрясіння ординського іга.

Першим власне історіософським твором вважається «Слово про закон і благодать» Ілларіона, у якому з'являється уявлення про свого роду цілісність світового історичного процесу і його рушійні сили.

Підводячи підсумки сказаному, слід підкреслити, що в Київській Русі сформувався тип світогляду, який зіграв істотну роль у розвитку філософської культури українського народу. У вітчизняній літературі світового рівня зберігається і понині спадкоємний шар світоглядних образів, почерпнутих у фольклорно-християнській народній філософії. Києво-руська філософська думка вийшла за рамки своєї епохи. Вона проповідувала мир, міжетнічну згоду, патріотизм, віру в добрі начала в людині й оптимістичну переконаность в майбутньому свого народу і країни. Строго кажучи, докласичний період є передфілософським. Філософія ж у власному значенні слова формується в наступний період, що одержав назву класичного.

2. Класичний період розвитку української філософії. Києво-Могилянська Академія. Г.С.Сковорода. Становлення на Україні професійної філософії, як самостійної складової частини культури українського народу, відноситься до XVII століття і нерозривно пов'язаноий з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року - академії), названого так на честь Петра Могили - видатного просвітителя і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була представлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, І.Гізель, И.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. Саме з цього періоду філософія стає навчальною дисципліною.

Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмета філософії. Якщо мислителі києво-руського періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обгрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи.

На філософські позиції «академіків» відчутний вплив зробили такі західноєвропейські течії, як гуманізм, реформація і раннє просвітництво, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, обумовив формування культури українського барокко. Починаючи з 30-х років XVII ст. і до кінця XVIII ст. саме культура барокко визначала своєрідність духовного - у тому числі філософського - життя більшості українських мислителів.

Центральним об'єктом дослідження «бароккової філософії» стала сучасна людина, "героїчна особистість", яка, однак, втілювала в собі ідеал, цілком досяжний у реальному, земному житті. Перед новою філософією постає насущне завдання дати адекватне трактування місця людини у Всесвіті, виявити її зв'язок із природою і визначити те особливе, що відрізняє людину від усього навколишнього в мінливому і нескінченому світі. У київських академіків превалював запозичений з античності підхід до людини як "мікрокосмосу", існуючому як модель Всесвіту, тобто макрокосмосу. Людина - невід'ємна частина природи, підпорядкована законам останньої. Однак, людині властивий субстанціональний елемент, що визначає виняткову роль людини в навколишньому світі. Це - мислення.

Сказане обумовило підвищений інтерес до гносеологічної проблематики. У курсах психології і логіки велика увага приділялась характеристиці пізнавальних здібностей людини: відчуттям, розуму, сприйняттю, пам'яті, уявленню, мисленнєвої діяльності. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова сис., використовувана для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмета, який воно означає.

У навчальному процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов'язані з розумінням свободи і необхідності, свободи волі людини. На відміну від західноєвропейської філософії, яка ототожнювала розум і волю, тим самим розуміючи волю як пізнану необхідність, київські академіки визнавали взаємозалежність і взаємозв'язок розуму і волі, чітко їх розділяючи. На їхню думку, воля не вільна від розуму, вона втілює рішення розуму, який, сприймаючи об'єкт або факт, аналізує його, робить висновки і пропонує волі програму дій. Разом з тим і воля може впливати на розум, а в стані сильного афекту вона може і паралізувати його, здійснивши свій вибір без участі розуму.

Опосередкованою ланкою, що з'єднує розум і волю є розсудливість, за допомогою якої досягається гармонія між розумом і волею. Якщо вчинок відбувається завдяки розуму, який придушує волю, або навпаки, шляхом вольового вибору, що суперечить розуму, то він може бути досконалий фізично, але не морально. Внутрішня гармонія людини залежить не тільки від гармонії між розумом і волею, але і від реалізації обраної життєвої мети. Тим самим, актуалізувалась надзвичайно гостра для епохи українського барокко проблема сенсу життя, визначення її мети. Цю проблему києво-могилянські філософи вирішували в двох аспектах, розрізняючи "фізичну" і "моральну" цілі людини. В уявленні києво-могилянських академіків "моральна" ціль пов'язана із земним життям і реалізується через досягнення блага в реальному бутті. Благо є загальною мрією всіх людей, але в кожної конкретної людини моральна мета своя. Загальним благом вважалося все, що веде людину до чесноти. На шляху досягнення чеснот людина змушена постійно переборювати такі стани, які примушують її доходити до крайнощів. Істинна чеснота - у золотій середині, але її дотримання породжує внутрішній конфлікт. Однак такий стан є необхідним елементом життєдіяльності, тому що вносить у неї боротьбу і рух, без чого життя не могло б існувати.

Завершення епохи барокко в Україні було відзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовича Сковороди (1722-1794). Вихованець Києво-Могилянської академії, він обрав неспокійну долю мандрівника, демонструючи дивну відповідність переконань і способу життя. Саме тут виявляється протест філософа проти дисгармонії реального буття. Не випадково він заповідав на своїй могилі написати: «Світ ловив мене, але не піймав».

Усі, хто вивчав життєвий шлях філософа, пишуть про нього як про трудолюба, енциклопедиста-подвижника, аскета. Філософські погляди Г.С.Сковороди сформувались під впливом античної, святоотцівської середньовічної, західний новоєвропейської традицій філософствування.

Основою онтологічного вчення Сковороди є концепція «трьох світів» і «двох натур». Реальність, на думку філософа, - це гармонічна взаємодія макрокосмосу, у якому живе все породжене; мікрокосмосу - людини і символічного світу (світу книги чи Біблії).

Великий світ (макрокосм) - це увесь світ речей, Всесвіт, Сковорода часто називає його по-латині «Універсумом». У макрокосмі перебуває все породжене, Сковорода має на увазі, що сам макрокосм є вічний і безмежний. Вслід за античними мислителями він вважає, що субстрат речовинного світу утворюють чотири елементи: вогонь, повітря, вода і земля; а вслід за Коперником визнає множинність світів, вічних у часі і безмежних у просторі.

Малий світ (мікрокосм) - це людина. Людина (мікрокосм) для Г.С.Сковороди - це центр, у якому сходяться і здобувають своє значення всі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ є стрижень всієї антропологічної філософії Сковороди.

Нарешті, третій світ - світ символів (Біблія, а також міфологія і народна мудрість) виступає як самостійна реальність, яка забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Усі три світи мають дві натури - видиму і невидиму, зовнішню і внутрішню. Видима натура - це речовина, матерія, плоть; невидима натура - Бог, Дух. Важливо підкреслити, що ці дві натури містяться і в Біблії. Сковорода відкидає істинність зовнішньої сторони Біблії, заперечує реальність біблійних чудес, відзначає неправдоподібність легенд і сказань, вважаючи, що в Біблії схований глибинний, алегоричний зміст.

Як і увесь світ, так і людина має дві натури: зовнішня, видима, тлінна - це емпірична (тілесна) сутність людини; внутрішня, істинна "натура" людини - його душа. Поки плоть панує над людиною, істина буде схована і як така, і як істина людського існування. Формування істинної людини відбувається тоді, коли людина в процесі самопізнання відкриває в собі «невидиму натуру», Бога, Дух. Сковорода розуміє цей процес одухотворення як народження в людині «нового серця».

У визначенні сутності людського буття - індивідуальна неповторність філософії Г.С.Сковороди. Філософія подібна смужці Аріадни, що допомагає вибратися з життєвого лабіринту і знайти шлях до щастя. Шлях до щастя лежить через моральне вдосконалювання людини. Філософа цікавило питання: як люди розуміють щастя, як домагаються його, і в чому насправді полягає призначення і щастя людини. Безпосереднім суб'єктивним проявом людського щастя Сковорода вважав "внутрішній світ, сердечну веселість, душевну міцьність". Щастя в нас самих, воно породжується вірою і любов'ю людини. Тому щастя залежить від самої людини. Усі люди створені для щастя, але не всі його досягають. Чому це відбувається? Люди захоплюються зовнішніми атрибутами щастя (влада, багатство), але це не щастя, а примара, порох. Категорії любов і віра мають у Сковороди і глибокий пізнавальний зміст: "крізь любов і віру людина пізнає себе". "Пізнай самого себе" - сократівський заклик по-новому звучить у філософа Сковороди: він не просто закликає, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням умов її формування.