Застосування різних методів професійного навчання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Якісна підготовка кваліфікованих робітників потребує творчого підходу викладачів та майстрів виробничого навчання професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) до вибору змісту, форм, методів та засобів навчання, максимального використання досягнень сучасної педагогічної науки, нових педагогічних і виробничих технологій. Які мають бути орієнтованими не лише на передачу готових знань, а й відображати ідеї розуміння та визнання чужої точки зору, повагу до особистості, організації співпраці та самовираження в діяльності, в творчості, тобто на формування комплексу особистісних якостей учнів. Розвиток сучасної техніки та виробництва неможливий без висококваліфікованих робітничих кадрів, яких готує професійно-технічна освіта.

Сучасна наочність - це універсальний засіб навчання й виховання, який відображає різноманіття конкретних явищ, предметів навколишнього світу; організує сприйняття та спостереження учням реальної дійсності; значно впливає на сенсорну сферу учня, розвиває його спостережливість, мислення, просторову уяву тощо. Демонструватися можуть різні види наочних посібників: реальні об'єкти на уроці (наприклад, зразки об'єктів виготовлення), а також у навколишній дійсності (під час екскурсій), умовно-об'ємні посібники (муляжі, моделі, макети); об'єкти в їх плоскому зображенні (картини, малюнки, фотографії); екранні засоби (діапозитиви, діа та кінофільми); символічні (плани місцевості, карти, схеми, креслення тощо); наочно-словесні посібники (таблиці нових слів, назв тощо).

Особливістю сучасного уроку технологій є навчання учнів не лише конкретним трудовим операціям, але й підготовка їх до життя, формування таких цінностей особистості, які допоможуть стати успішним у виборі свого життєвого шляху [7]. Навчальний процес необхідно організовувати на творчій основі з використанням нових інформаційних технологій, ефективних форм і методів навчання, які забезпечують ґрунтовну трудову підготовку, високий рівень знань, умінь і навичок та свідомого вибору професії.

Мета дослідження полягає у з'ясуванні тенденцій розвитку професійно- технічної освіти у 1969 р. - на початку ХХІ ст. й обґрунтуванні шляхів удосконалення професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників сфери обслуговування у ПТНЗ України.

Об'єкт дослідження - процес навчання у професійно-технічних навчальних закладах України.

Предмет дослідження - наочність як ефективний засіб навчання у професійно-технічних навчальних закладах України

Для реалізації поставленої мети визначено такі завдання дослідження:

1. З'ясувати соціально-економічні та суспільно-політичні умови розвитку професійної освіти в Україні

2. Виокремити й охарактеризувати методи та прийоми професійної підготовки майбутніх кваліфікованих робітників у ПТНЗ України.

3. Визначити ефективні види наочності, що застосовуються в навчальній роботі в ПТНЗ.

4. Визначити шляхи ефективної реалізації наочних методів організації навчальної роботи в ПТНЗ.

Структура роботи. Бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи - 35 сторінок, основний - 28 сторінок, 30 літературних джерел, 2 додатки.

1.Теоретичне обгрунтуванння понять методів та прийомів професійного навчання

1.1 З історії розвитку професійної освіти в Україні

освіта технічний тенденція

Громадсько-політичні та соціально-економічні зміни, що відбувалися в Україні у другій половині ХХ століття, об'єктивно зумовили посилення уваги органів державної влади, управління, громадськості, науковців до розв'язання проблем поєднання професійного навчання з виробничою працею у закладах профтехосвіти ( СМОЛЯНА)

Історичні дослідження довели, що підвалини професійної освіти як організованої системи підготовки кваліфікованих спеціалістів було закладено ще в часи Київської Русі, коли Ярославом Мудрим при Софії Київській (ХІ ст.) була заснована школа перекладачів і переписувачів. Першим західноруським училищем, що відбило у своєму устрої вплив історичних просвітницьких течій того часу, було Острозьке.

Традиції професійної підготовки молоді продовжилися у діяльності ремісничих цехів українського середньовіччя, коли досить розвинутою була система індивідуального учнівства (ХІІ-ХУІІІ ст.ст), у козацькому суспільстві та на Слобожанщині у другій половині ХV-ХVІІІ ст.

У травні 1804 р. у м. Чернігові почала працювати перша реміснича школа. Певних зусиль до розвитку професійної освіти на українських землях, що входили до Російської імперії, на початку ХІХ ст. доклали земства. Земства гостро ставили питання про запровадження в земських школах лекцій і практичних занять із хліборобства, садівництва чи будь-якого ремісництва.

На території України лише у 1869 р. було дозволено приватним особам відкривати технічні школи після погодження з відповідним державним міністерством та губернатором. Так у 1873 р. було відкрито школу штейгерів (майстрів рудних робіт) у Лисичанську; в 1878 р. - гірниче училище в Горлівці; у 1880 р. - Портову ремісничу школу в Миколаєві.

Коли суспільні потреби у підготовці кваліфікованих робітничих кадрів стали особливо гострими, російський царський уряд був вимушений створити кілька систем підготовки кваліфікованих спеціалістів. З 80-их років ХІХ в Російській імперії стала закладатися нормативна база для системи підготовки робітничих кадрів [7, c. 32].

Розвиток професійно-технічної освіти в Україні включає шість етапів:

1-й етап - з 1888 р. до 1920 р. У цей час закладалась нормативна база для функціонування системи підготовки робітничих кадрів. В Україні формувалися кілька систем нижчої професійної освіти: промислово-технічна освіта, підготовка спеціалістів для водного та залізничного транспорту, сільськогосподарська освіта, жіноча професійна освіта, мережа курсів на виробництві [4, c. 27]. Масово поширювалися нижчі ремісничі школи, в яких

здійснювалася підготовка робітничих кадрів для кустарного та промислового виробництва. В цей період значний вплив на розвиток системи професійної освіти здійснили промисловці та купці України. Інтереси буржуазії в галузі освіти зосереджувались на підготовці кваліфікованих робітників, спеціалістів середньої лаки та управлінців промислових об'єктів. Тому найбільш вагомою формою її активності в сфері освіти була підтримка передусім професійних навчальних закладів різних освітніх рівнів [8, c. 82];

2-й етап - 1920-1929 рр. Була вже створена українська освітня система, однією із її складових була нижча професійна освіта. Цей період завершився уніфікацією освітніх систем Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) з Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою, а саме, 11 вересня 1929 р. в Україні було оголошено постанову ЦВК і РНК СРСР «Про встановлення єдиної системи індустріально-технічної освіти», на підставі якої визначалися три єдині форми підготовки і перепідготовки кваліфікованих робітників у системі індустріально-технічної освіти: шкільне навчання, додаткова (курсова) освіта для зайнятих на виробництві, заочне навчання; два типи освітніх закладів - школи фабрично-заводського учеництва (ФЗУ) та нижчі професійно-технічні школи [3, c. 45];

3-й етап - 1929-1940 рр. Постановою РНК СРСР від 30 березня 1929р. всі школи ФЗУ, розташовані на території України, були передані у підпорядкування ВРНГ УРСР (господарським наркоматам). За органами НКО залишилося загальне керівництво та контроль за навчальною роботою. При президії ВРНГ УРСР було створено раду робітничої освіти, при секторі кадрів - методичну раду, при НКО - науково-методичну раду, в професійних школах - предметні комісії, методичні кабінети, між окремими школами - методичні комбінати. З кожним роком зростала кількість ФЗУ. У 1928-1938 рр. мережа шкіл ФЗУ України та кількість учнів випускників неупинно зростала. 1928-1938 рр. [5, c. 79];

4-ий етап - 1940-1959 рр. Підготовка робітничих кадрів, підпорядкована різним господарським наркоматам, не допускала перенаправлення робітників, підготовлених для своєї галузі, що гальмувало зростаючі потреби військовопромислового комплексу Радянського Союзу. Указом Президії ВР СРСР від 2 жовтня 1940 р. № 37 була створена державна система трудових резервів, якій були передані у підпорядкування всі ФЗУ. Перед Україною постало завдання організованої підготовки робітників із числа міської та сільської молоді. иЗа 1940-1959 рр. у закладах трудових резервів було підготовлено 2014 тис. робітників різних професій [1, c. 29];

5-й етап - 1959-1991 рр. Система трудових резервів припинила своє існування після прийняття ВР СРСР 24 грудня 1958 р. Закону СРСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти СРСР». Всі навчальні заклади трудових резервів реорганізувалися в професійно-технічні училища (ПТУ). За 1960- 1965 роки мережа ПТУ збільшилася з 624 до 680 училищ. 6 березня 1966 р. Указом Президії ВР УРСР Головне управління професійно-технічної освіти було реорганізовано в Державний комітет Ради Міністрів УРСР з професійно-технічної освіти. У 1969 р. в УРСР вже діяло 884 ПТУ. Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 3 квітня 1969 р. «Про заходи по дальшому поліпшенню підготовки кваліфікованих робітників у навчальних закладах системи професійно-технічної освіти» почалося поступове перетворення існуючих ПТУ з терміном навчання (на базі 8 класів) 1-3 роки у навчальні заклади (на базі 8 кл.) з 3-4-річним терміном підготовки робітників з отриманням повної середньої освіти або середні професійно-технічні училища (СПТУ. З 1984 р. всі денні ПТНЗ були реорганізовані в СПТУ, до яких зараховувалися учні після 9-го кл. загальноосвітньої школи. У 1984 р. - 1123 ПТНЗ з контингентом 670,0 тис. учнів. У 1985 р. нараховувалося 1196 ПТНЗ (у т. ч. 112 відомчих, які влилися в державну систему професійно-технічної освіти). У 1991 р. - 1278 ПТНЗ [2, c. 346];

6-й етап - була затверджена «Концепція професійно-технічної освіти України», яка відповідала розвитку суспільства на той час і визначила стратегічні напрями розвитку. З проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 р. тривають пошуки національного шляху розбудови професійно-технічної освіти, її адаптації до ринкової економіки.

У 1998 р. приймається перший в історії України Закон «Про професійно-технічну освіту». Аналіз процесів, що відбувались в державі на той час, дав поштовх до створення професійно-технічних навчальних закладів нового типу. ПТУ поступово стали перетворюватися у багатофункціональні регіональні та галузеві професійні-освітні центри. Почали формуватися також інші навчальні заклади професійної освіти, курси для перепідготовки незайнятого населення,з'явилися вищі професійні училища, центри професійно-технічної освіти, професійні ліцеї.

Наказом Міністерства освіти і науки України від 20 червня 2000 р. затверджене Положення про вище професійне училище та центр професійно-технічної освіти. Ним визначено статус вищого професійного училища (ВПУ), що здійснює підготовку робітничих кадрів високого рівня кваліфікації з технічно і технологічно складних професій або діяльність яких пов'язана із складною організацією робіт. Діяльність центрів професійно-технічної освіти (ЦПТО) спрямована на підвищення кваліфікації і перепідготовку робітників і молодших спеціалістів, які впроваджують нові технології виробництва або сфери послуг. ( ПОЛОЖЕННЯ) У ВПУ та ЦПТО, які пройшли акредитацію, також здійснюється підготовка молодших спеціалістів, що передбачено Законом України «Про професійно-технічну освіту» (статті 15, 16). Крім того, почала функціонувати мережа галузевих навчально-курсових комбінатів, в яких здійснюється початкова професійна підготовка та підвищення кваліфікації робітників [ЗУ Про освіту].

За професійними напрямами діяльності ПТНЗ державної форми власності розподіляються за такими профілями: промислові; сільськогосподарські або агропромислового комплексу; будівельні; сфери послуг.

На початку ХХІ століття система професійно-технічної освіти помітно змінилася. Оновлюються та розширюються її функції, розвивається соціальне партнерство, здійснюється пошук співпраці з роботодавцями. В ПТНЗ існує триступенева професійна освіта. Кожен ступінь навчання визначається теоретичною та практичною завершеністю та закріплюється присвоєнням випускникам ПТНЗ відповідної кваліфікації. Випускники нижчого ступеня за власним бажанням можуть продовжити навчання на вищому [10, c. 347].

Періодизація розвитку професійно-технічної освіти в Україні вперше була розроблена М. Пузановим та Г. Терещенком у праці “Нариси історії професійно-технічної освіти в Українській РСР” у 1980 р.

Вчені виділили такі періоди розвитку професійно-технічної освіти:

1) дореволюційний період (1917 р.);

2) період радянської системи професійно-технічної освіти (1917-1940 рр.);

3) розвиток державних трудових резервів (1940-1959 рр.);

4) подальший розвиток (1959-1980 рр.).

С. Батишев у праці “Нариси історії професійно-технічної освіти в СССР” [2, с. 5] поділяє історію професійно-технічної освіти на дві частини: до 1917 р. та після 1917 р.

Перша частина поділяється на три періоди.

Перший - із початку XVIII ст. до середини XIX ст. - в цей час з'являються перші професійні навчальні заклади.

Другий - із середини XIX ст. і до 90-х рр. XIX ст. - держава потребує покращення економіки, у зв'язку з цим з'являються нові училища: залізничні, сільськогосподарські, мореплавні та інші.

Третій період - з 90-х рр. XIX ст. до 1917 р. - в 1888 р. було затверджено “Основне положення про промислові училища”, розроблені навчальні плани та програми, а також положення навчальних закладів. Здійснюється робота над формуванням загальних підходів до організації професійно-технічної освіти, видаються підручники, здійнізації професійно технічної освіти, видаються підручники, здійснюється підготовка викладачів для професійних шкіл.

Друга частина поділяється також на три періоди, які мають ще детальніший поділ. Перший період - 1917-1940 рр.: 1917-1920 рр. - перебудова старої ремісничої школи, пошук нових форм підготовки кваліфікаційної робочої сили; 1921-1933 рр. - формування системи профтехосвіти, перетворення школи ФЗУ в основну форму підготовки кваліфікованої робочої сили, в цей період створюються наукові та методичні центри;

Другий період - 1940-1958 рр.: 1940-1945 рр. - створення шкіл та училищ трудових резервів, які стали джерелом поповнення заводів і фабрик кваліфікованими робітниками з числа неповнолітніх, які замінили дорослих, що пішли на війну; 1945-1958 рр. - удосконалення та спеціалізація навчальних закладів трудових резервів, виходить закон “Про зміцнення зв'язку школи з життям та подальшим розвитком системи народної освіти в СРСР”.

Третій період - 1959-1980 рр.: 1959-1965 рр. - створення єдиного типу профтехшколи - сільських і міських ПТНЗ, перехід їх на базу школи; 1966-1980 рр. - здійснюється перетворення професійно-технічних навчальних закладів у середні профтехучилища, які дають можливість здобути професійну і загальну середню освіту одночасно.

Таким чином, проаналізувавши вище викладене, можна констатувати, що система професійно-технічної освіти пройшла довгий та складний шлях становлення та розвитку.

На сьогодні проблеми становлення системи професійно-технічної освіти зумовлені економічною й політичною нестабільністю в суспільстві, посиленням розриву між конституційними гарантіями здобуття доступної й безкоштовної професійно-технічної освіти та реальним державним забезпеченням цієї освіти; незбалансованістю потреб особистості в професійних освітніх послугах і суспільства в професійно-кваліфікаційній структурі підготовки робочих кадрів; недостатнім бюджетним фінансуванням, недосконалістю основних напрямів розвитку системи професійно-технічної освіти.

1.2 Методи навчання в ПТНЗ

“ Метод (від грецької - шлях дослідження, пізнання, теорія, вчення) - форма практичного і теоретичного засвоєння дійсності, яке виходить із закономірностей руху вивчає мого об'єкту, система регулярних принципів практичної або теоретичної діяльності. В педагогіці - система виховних і навчальних засобів, в науці - способи дослідження і викладення матеріалу ”. Метод навчання -- спосіб упорядкованої взаємопов'язаної діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти, виховання і розвитку в процесі навчання. [7]

Існують різні підходи до здійснення цієї класифікації залежно від вибору основи.

За основними дидактичними завданнями, які необхідно вирішувати на конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями, формування умінь і навичок, застосування отриманих знань, умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов).

За характером пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові, дослідницькі (М. Скаткін, І. Лернер).

Відомий дослідник педагогіки Ю. Бабанський виділяє три великі групи методів навчання (кожна передбачає декілька класифікацій), в основу яких покладено

а) організацію та здійснення навчально-пізнавальної діяльності;

б) стимулювання і мотивацію навчально-пізнавальної діяльності;

в) контроль і самоконтроль навчально-пізнавальної діяльності.

2. Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності

Методи організації навчально-пізнавальної діяльності -- сукупність методів, спрямованих на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок.

До них належать словесні, наочні й практичні методи навчання.

Словесні методи навчання

Пояснення -- словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, наочних посібників, слів, термінів тощо.

Розповідь - послідовне розкриття змісту навчального матеріалу. Розповіді поділяють на: художні, наукові, науково-популярні, описові. Лекція - усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. Лекції читають на визначені теми. Методи пояснення, розповіді й лекції використовують здебільшого при повідомленні нових знань і меншою мірою в процесі закріплення, їх перевага полягає в тому, що учням за порівняно короткий час може бути повідомлено значний обсяг знань. Бесіда - метод навчання, що передбачає запитання-відповіді.

За призначенням у навчальному процесі розрізняють бесіду вступну, бесіду-повідомлення, повторення, контрольну. Вступну бесіду проводять з учнями як підготовку до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу. Бесіда-повідомлення базується переважно на спостереженнях, організованих учителем на уроці за допомогою наочних посібників, записів на дошці, таблиць, малюнків. Бесіду-повторення використовують для закріплення навчального матеріалу. Контрольну бесіду -- для перевірки засвоєних знань.

За характером діяльності учнів у процесі бесіди виділяють такі їх основні види: репродуктивна, евристична. Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного матеріалу, її проводять з вивченого навчального матеріалу. Відповідаючи на запитання вчителя, учні повторюють пройдений матеріал, закріплюють його, водночас демонструючи рівень засвоєння. Така бесіда може бути супутньою, поточною, підсумковою, систематезуючою.

Робота з підручником - організація самостійної роботи учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні. Існують різні види самостійної роботи з підручником. Найпоширеніший - читання тексту підручника з метою закріплення знань, здобутих на уроці. Розпочинаючи читання підручника, учень повинен пригадати матеріал, який вивчався на уроці. Це допоможе йому глибше проникнути в зміст прочитаного. Дуже важливо навчити учнів схоплювати порядок викладу і в процесі читання подумки складати план. Прочитавши текст, учень повинен подумки відтворити основні положення теми.

Наочні методи навчання

Ілюстрування -- оснащення ілюстраціями статистичної наочності, плакатів, рисунків на дошці, схем та ін.

Демонстрування -- використання комп'ютера при поясненні нового матеріалу. Цей метод ефективний, коли всі учні мають змогу сприймати предмет або процес, а вчитель зосереджує їхню увагу на головному, допомагає виділити основне, роблячи відповідні пояснення.

Самостійне спостереження -- безпосереднє сприймання явищ дійсності

Практичні методи навчання

Передбачають різні види діяльності учнів і вчителя, але потребують великої самостійності учнів у навчанні.

Вправи -- багаторазове повторення певних дій або видів діяльності з метою їх засвоєння, яке спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем і коригуванням. Використовують такі види вправ: підготовчі -- готують учнів до сприйняття нових знань і способів їх за-стосування на практиці; вступні -- сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій; пробні -- перші завдання на застосування щойно засвоєних знань; тренувальні -- набуття учнями навичок у стандартних умовах (за зразком, інструкцією, завданням) Додаток 3; творчі -- за змістом і методами виконання наближаються до реальних життєвих ситуацій; контрольні -- переважно навчальні (письмові, графічні, практичні вправи). Практичні роботи -- вивчення певних прийомів роботи на комп'ютері. Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми чи розділу курсу. Практичні роботи мають важливе навчально-пізнавальне значення, сприяють формуванню вмінь і навичок, необхідних для майбутнього життя та самоосвіти. Дослідні роботи -- пошукові завдання і проекти, що пе-редбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів. Елементи пошуковості, дослідницької діяльності сприяють вихованню у них активності, ініціативи, допитливості, розвивають їхнє мислення, спонукають до самостійних пошуків.

У практичній діяльності вчителя словесні, наочні та практичні методи навчання тісно взаємопов'язані.

Вибір методів навчання

Методи навчання в училищі відповідають освітній і виховній меті, змістові освіти. Вони ставлять перед кожним учителем завдання виховувати людей професійно грамотних, які б мали широку освіту й свідомо використовували свої знання і здібності на користь держави, суспільства. Особливої уваги заслуговують методи, що потребують від учнів свідомого підходу, активності, самостійності й творчості у навчально-пізнавальній діяльності. Таким чином, методи навчання у своїй сукупності залежать від загальної мети освіти та виховання.

Кожен урок має певну структуру, що визначає послідовність його етапів. На кожному етапі вирішуються конкретні завдання, що також позначається на виборі методів навчання. Так, перевірку домашнього завдання можна здійснити, вдавшись до індивідуального, ущільненого чи фронтального опитування, а для вивчення нового матеріалу потрібні зовсім інші методи.

Вибір методу залежить і від вікових особливостей дітей. Обираючи метод навчання, вчитель має враховувати необхідність зміни видів діяльності учнів на уроці, щоб підтримувати їх увагу, зацікавленість. Адже одноманітність набридає, учням стає нецікаво, вони починають нудьгувати, що знижує ефективність процесу навчання.

Зазначимо, що живе слово майстра виробничого навчання в процесі виробничого навчання відіграє меншу роль, ніж слово викладача теоретичного навчання, але без пояснення, діалогу та бесіди не обходиться жоден урок виробничого навчання. Здійснюючи розповідь, майстер виробничого навчання повинен передбачити та врахувати, що вона має будуватися відповідно до послідовністю викладу інформації та забезпечувати політехнічну спрямованість викладання.

Як правило, розповідь присутня на кожному уроці виробничого навчання. Це стосується питань запровадження нової техніки матеріалів, змін в технологічних процесах тощо.

Пояснення за своєю суттю має характер міркувань і доказів. Розглянемо деякі вимоги до пояснення, як методу виробничого навчання: відповідність змісту навчального матеріалу достовірним фактам; умілий підбір конкретних прикладів; при поясненні майстер не повинен дублювати викладача спеціальної технології; дотримання послідовного та системного викладу навчального матеріалу; пояснення має бути чітким та переконливим; активна позиція майстра виробничого навчання в процесі пояснення [2, 20-22].

Окрім того, пояснення має будуватися в строгій логічній послідовності, яка передбачає ознайомлення з видом дій, вимогами до організації робочого місця учня, застосуванням раціональних пристроїв, робочого та контрольно-вимірювального інструменту, механізмів, обладнання, вибором матеріалів. Однак головну увагу надається поясненню практичних показу виконання різних способів дій. Зміст пояснення залежить від виду навички, що формується. На перших етапах - це доскональне пояснення показаного практичного прийому, обговорення правильної робочої пози, яка може змінюватися в процесі виконання самостійних робіт по декілька разів, хватку інструмента тощо.

Бесіда, як різновид словесного методу, застосовується у практиці виробничого навчання на всіх етапах уроку. Разом з тим, плануючи бесіду, майстер виробничого навчання має пам'ятати, що вона є складним методом навчання. Як зазначає І. П. Підласий, бесіда вимагає часу, напруги, сил, відповідних умов, а також високого рівня фахової майстерності педагога [6, 301]. Так, при актуалізації опорних знань майстер виробничого навчання звертається до учнів з питанням, які викликають у них зацікавленість, пропонує зробити аналіз, порівняння, висновки. Для досягнення поставленої мети майстер виробничого навчання може ставити і питання у вигляді: Чим відрізняється ...?, Зробіть порівняння ..., Виявіть тотожність у ..., Як на вашу думку ...?

У процесі формування нових способів дій доречно застосовувати проблемну бесіду, яка не тільки підвищує пізнавальну активність учнів, а й розвиває у них творче мислення. Це досягається завдяки діалогу між майстром виробничого навчання та учнів. Однак, розробляючи питання для проблемної бесіди майстрові необхідно враховувати особливості змісту теми виробничого навчання, індивідуальні особливості окремих учнів, попередню їх підготовленість, активність і зацікавленість. Ставлячи питання, майстер заздалегідь має продумати вихід з непередбачених ситуацій. Так, питання для проблемної бесіди, наприклад, «Що буде, якщо ...?» можуть трактуватися учнями по-різному, а тому мета майстра виробничого навчання - спрямувати їх в необхідне русло наступними проблемними питаннями.

1.3 Прийоми, що застосовуються в ПТНЗ

З поняттям «метод навчання» пов'язане поняття «прийом навчання».

Прийом навчання -- деталь методу, часткове поняття щодо за-гального поняття «метод». Наприклад, розповідь -- метод навчання, але в лекції вона може бути прийомом активізації уваги учнів. Педагогічна майстерність учителя потребує не лише знання ним свого предмета, а й володіння методами і прийомами навчання.

Прийом навчання - елемент методу, що становить сукупність навчальних ситуацій, спрямованих на досягнення його проміжної мети. Якщо метод - спосіб діяльності, що охоплює весь шлях її перебігу, то прийом - це окремий крок, дія в реалізації методу.

Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності (логічні прийоми) - виділення головного, аналогія, конкретизація, порівняння та ін., а також прийоми навчальної роботи - розв'язування задач, прикладів, граматичний розбір тощо. Логічні прийоми є однаковими в різних методах. Тільки системне поєднання прийомів утворює певний метод навчання, тому важливою є послідовність їх застосування. Одні і ті ж самі прийоми можуть входити в різні методи навчання, але в поєднанні з іншими прийомами вони утворюють зовсім інший метод навчання. Наприклад, прийом запам'ятовування має місце як в репродуктивних, так і в проблемно-пошукових методах навчання. Але, якщо в першій групі методів він домінує, то в другій - є допоміжним, бо сприяє запам'ятовуванню основних результатів проблемних міркувань. Окрім цього слід пам'ятати, що метод може стати прийомом, а прийом - методом. Коли прийом починає виконувати основне навчальне навантаження (допомагає розкрити суть того чи іншого питання), він стає методом. Наприклад, корегування відповідей учнів (як прийом) під час проведення бесіди може трансформуватися у дискусійну площину. За такої умови цей прийом може стати самостійним методом навчання (дискусія). Важливо підкреслити, що діалектика переходу методу в прийом чи навпаки обумовлена логікою процесу навчання, наявністю суперечливих аспектів між метою і засобами її досягнення, різними елементами пізнавальної діяльності.

Прийоми навчання - окремі операції, розумові чи практичні дії вчителя або учнів, які розкривають або доповнюють спосіб засвоєння матеріалу, що виражає даний метод. Наприклад, прийоми активізації розумової діяльності при усному викладі знань (порівняння, зіставлення); прийом стимулювання, контролю, взаємоконтролю й самоконтролю; метод бесіди включає такі прийоми: виклад інформації, активізацію уваги та мислення, прийоми запам'ятовування, ілюстрації.

Методи навчання і методичні прийом можуть мінятися місцями, замінювати один одного в конкретних педагогічних ситуаціях. Одні й ті ж методичні прийоми можуть бути використані в різних методах. І навпаки, один і той самий метод у різних учителів може включати різні прийоми.

Таким чином, метод включає в себе ряд прийомів, але сам він не є їх простою сумою. Прийоми визначають своєрідність методів роботи вчителя й учнів, надають індивідуальний характер їх діяльності [11, 129].

Прийом навчання (основний компонент) - це складова частина або окрема сторона методу навчання, завдяки якій реалізуються окремі дидактичні завдання.

Наприклад, метод вправ складається з прийомів:

- показ вчителя, як необхідно застосовувати знання на практиці;

- повторення показаних дій учнями;

- тренування учнів по формуванню і удосконаленню умінь і навичок.

Прийом навчання включає цілеспрямовану діяльність вчителя і учня, дії яких складаються з кількох операцій.

Метод навчання покликаний вирішувати основну дидактичну мету, а прийоми, дії, операції - конкретні завдання, які спрямовані на досягнення основної мети. Наприклад: проблемний метод роботи з підручником може бути реалізований завдяки наступним прийомам:

- створення проблемної ситуації;

- самостійний аналіз тексту учнями;

- робота з ілюстраціями;

- фіксування в зошитах основних понять;

- складання плану, тез, конспектів.

Отже, кожний метод навчання є цілісною дидактичною системою зі складною структурою, яка включає прийоми навчання, прийоми розумової та фізичної діяльності, мотивації, творчого підходу (проблемно-наукова і конструктивна діяльність) моделювання.

Потрібно пам'ятати, що вправи з виробничого навчання проводяться у відповідній системі: кожна попередня вправа повинна здійснювати підготовку до наступної, а наступна - допомагати засвоїти нову та закріпити попередню [2, 51]. Так встановлена система вправ має привести до усвідомленого і якісного формування навички в учнів. Це спостерігається протягом всього навчально-виробничого процесу: вправи з виконання простих прийомів, трудових рухів, вправи з виконання операцій, вправи з виконання трудових процесів, які в своїй структурі складають прості та складні комплексні роботи.

Приклади деяких сучасних прийомів навчання.

1. «Відстрочена відгадка». За допомогою цих прийомів на уроці створюється установка, за якої учні позитивно налаштовують себе на сприйняття нових знань, а відстрочена відгадка буде стимулювати пізнавальну активність протягом усього уроку.

2. Змагання. Це прийом введення в урок елементів гри. Він заснований на груповій діяльності учнів. Мета -- навчитись самостійно організовувати власну навчальну діяльність, розв'язувати дидактичні завдання; формувати уміння виділяти головне, істотне; закріплювати спеціальні та загальнонавчальні знання, уміння та навички.

3. Гра «Так -- ні». Цю гру доцільно застосовувати під час закріплення нового матеріалу. Правила гри: уважно слухати голос учителя, запитання читаються тільки один раз, перепитування не дозволяється. Під час читання запитання необхідно записати відповіді «так» чи «ні».

4. Гра «Світлофор». Учитель уголос висловлює 12 тверджень, частина з яких містить помилки. Після кожного речення учні піднімають зелені (погоджуються), червоні (не погоджуються), жовті (можуть доповнити) жетони. Учні, які підняли правильний жетон, ставлять собі 1 бал. За 12 набраних балів - оцінка «12».

5. «Здивуй» - один з прийомів роботи на уроках, які дають можливість активізувати пізнавальну активність учнів. Учитель знаходить такий кут зору, щоб навіть повсякденне стало дивовижним.

6. «М'яч зі словами». Це один з прийомів опрацьовування термінології. Кидаючи м'яч, учитель (або учні) називає термін, а той, до кого м'яч потрапив, дає стисле пояснення, про що йдеться.

7. «Спіймай помилку». Один з прийомів який привчає дітей миттєво реагувати на помилки. Учнів заздалегідь попереджають про те, що пояснюючи матеріал, учитель навмисно припускається помилок. Також домовляються про умовний знак, яким користуватимуться учні аби звернути увагу на знайдену помилку. Учням пропонується підготувати домашнє завдання у формі складеного невеличкого оповідання на певну тему, в якому навмисно допущено не менше п'яти помилок. На уроці учень читає перед класом свій твір, а завдання слухачів -- помітити помилки.

8. «Шпаргалки». Учням пропонується прочитати текст. Необхідно передати його зміст з допомогою малюнків, умовних позначень або схем. Ці шпаргалки (підписані) віддаються вчителю. За бажанням учні підходять до вчителя і витягують шпаргалку. За цією шпаргалкою потрібно відтворити текст. Відзначаються найкращі шпаргалки та доповідачі.

Кожен учитель створює низку прийомів шляхом спроб і відбору найефективніших, відкидаючи ті, що не сприймаються учнями. Учитель створює свій власний почерк завдяки застосуванню індивідуальних прийомів.

2.Використання наочності під час уроків виробничого навчання

2.1 Наочність як ефективний засіб в процесі навчання учнів

Враховуючи вимоги до здійснення підготовки майбутніх фахівців у сфері виробництва, перед майстром виробничого навчання постає питання як і завдяки чому можливо підвищити ефективність навчально-виробничого процесу в ПТНЗ. Для того, щоб здійснити якісне

формування професійних умінь і навичок тих, хто навчається, необхідно вміло застосовувати різні методи виробничого навчання.

Методи навчання є одним з найважливіших структурних компонентів навчального процесу в ПТНЗ. Вважається, що метод є серцевиною процесу навчання, тією ланкою, яка зв'язує запроектовану мету і кінцевий результат. З позиції сучасних педагогічних поглядів методи навчання характеризуються як багатостороннє, багатовимірне, багатоякісне, поліфункціональне педагогічне явище.

Виробниче навчання - обов'язкова складова професійної підготовки кваліфікованих робітників у ПТНЗ, метою якої є формування у тих, хто навчається, професійних умінь і навичок з відповідної професії.

Розглянемо підходи до запровадження методів навчання в навчально-виробничий процес і суттєві їх ознаки. Насамперед методи навчання є способом взаємодії майстра виробничого навчання і учнів; отримання інформації та оволодіння учнями практичними уміннями і навичками; управління в процесі навчання професійно-практичною діяльністю учнів; стимулювання та мотивації учнів; сукупність прийомів і способів дій, необхідних для досягнення якісних результатів в процесі виробничого навчання учнів.

Як відомо, наочність в навчанні - один з перших і основних принципів, вироблених педагогікою в ході її історичного розвитку. Важливим з органів чуття, за допомогою якого людина сприймає навколишню дійсність, є зір. Вченими встановлено, що через органи зору в мозок поступає від 80 до 90% інформації з оточуючого світу, 80% всіх робочих операцій здійснюється під зоровим контролем [1, 257]. Все це зумовлює необхідність вмілого включення в процес сприйняття засобів навчання, пов'язаних з органами зору, тобто засобів наочності.

Під наочними методами навчання розуміються такі методи, при яких засвоєння навчального матеріалу знаходиться в істотній залежності від застосовуваних у процесі навчання наочного посібника і технічних засобів. Наочні методи використовуються у взаємозв'язку зі словесними і практичними методами і призначені для наочно-чуттєвого ознайомлення учнів з явищами, процесами, об'єктами в їх натуральному вигляді або в символьному зображенні за допомогою всіляких малюнків, репродукцій, схем і т.п. У ПТНЗ з цією метою широко використовуються екранні технічні засоби.

Вважається, що функції засобів наочності можуть бути різними: в одних випадках вони є ілюстрацією до пояснення нового навчального матеріалу, в других - засобом для складання в учнів уявлення про навальний предмет, явище, технологічні дії, а в третіх - наочні засоби навчання є самостійним джерелом навчальної інформації [2, c.49].

Відомо, що у виробничому навчанні застосовуються різноманітні наочні методи, які поділити на три основні групи:

- демонстрація об'єктів і процесів, що вивчаються, у натуральному та природному вигляді. З цією метою використовуються макети, моделі, показ прийомів роботи, проведення дослідів;

- демонстрація зображень - креслень, монтажних, кінематичних і радіо-електричних схем, виробничо-технологічної документації;

- демонстрація технологічних процесів та явищ за допомогою інформаційних технічних засобів навчання, передусім комп'ютерів і відеозаписів.

У сучасних умовах особлива увага приділяється застосуванню такого засобу наочності, як персональний комп'ютер. Застосування комп'ютерів дозволяє учням наочно побачити в динаміці багато процесів, які раніше засвоювалися з тексту підручника. Комп'ютери дають можливість моделювати певні процеси і ситуації, вибирати з ряду можливих рішень найбільш оптимальні але певним критеріям, тобто значно розширюють можливості наочних методів у навчальному процесі.

Використання наочності дозволить вчителю технологій [4 с. 87, 89]:

- індивідуалізувати, диференціювати та інтенсифікувати процес навчання (оптимальність поєднання індивідуальної, групової, колективної роботи навчання на уроці);

- діяльності і джерел інформації (комп'ютер не є новиною на уроках інформатики, але є новим засобом на уроках предметів);

- формувати уміння орієнтуватися в проблемі і шукати шляхи її вирішення

- змінити характер пізнавальної діяльності учнів (підтримка особистих намагань учнів сформувати власний стиль навчальної роботи);

- діагностувати помилки і оцінки результатів;

- здійснювати контроль із зворотним зв'язком за наслідками діяльності учня;

- візуалізувати навчальну інформацію;

- моделювати та імітувати об'єкти, що вивчаються або досліджуються, (наприклад, комп'ютер може не тільки створити модель, а й дозволяє змінити умови демонстрування, відтворивши інформацію з оптимальним темпом її сприймання);

- забезпечити доступ до мережі інформації (доступ до Інтернету, електронних довідників і т. д.);

- формувати інформаційну компетенцію вчителя та учнів.

Використання відеонаочності якнайкраще дозволяє реалізувати визначене ще Я. А. Каменським золоте правило дидактики - принцип наочності, за яким чим більше аналізаторів або органів почуттів беруть участь у процесі навчання й виховання, тим краще й ефективніше цей процес.

Використання наочності на технологічних уроках сприяє всебічному розвитку особистості учня, насамперед, розвитку його творчих здібностей [1]. Мультимедійна система не тільки на 10-15 % прискорює темп уроку за рахунок посилення його емоційного фону, а й дозволяє підвищити ефективність занять на 30%. Учитель одержує можливість експериментувати й поліпшувати окремі методики викладання, може збільшити щільність уроку, збагатити його новим змістом. При цьому учні не залишають пасивними отримувачами інформації, а стають активними учасниками навчального процесу. Результати досліджень науковців доводять, що навчальний матеріал, представлений у вигляді відео (одночасне застосування зорового і слухового сприйняття інформації), засвоюється набагато краще, ніж переказаний педагогом матеріал [18, с.524-526].

Для підвищення зацікавленості учнів у вивченні будь-якої нової теми доцільно перший урок проводити із застосуванням відеонаочності або мультимедійної презентації. Використання відеонаочності особливо доречно, коли матеріал уроку містить практичну інформацію. Наприклад, відеоматеріал, який демонструє прийоми роботи.

Успішне застосування наочних засобів навчання та їх демонстрація залежить від дотримання таких дидактичних вимог:

- учні мають знати, що їм необхідно спостерігати і з якою метою;

- забезпечення якісного демонстрування наочного засобу майстром виробничого навчання;

- забезпечити включення в сприйняття учнями не тільки зору, а й слуху і дотику.

Але головна вимога - це ефективне керівництво процесом сприйняття учнями того, що демонструється. Так, демонструючи механізм чи обладнання, спочатку майстер звертає увагу на його загальний вигляд, потім розглядає окремі його складові, прагнучи забезпечити сприйняття кожної з них, а лише після цього переходить до демонстрації принципу дії.

Результати сприймання будуть значно вищими, якщо майстер буде ставити супутні питання до учнів, заставляючи їх аналізувати, уточнювати дій, самостійно узагальнювати та робити висновки. Наочність у виробничому навчанні застосовується як у процесі вхідного і поточного інструктування, так і при заключному, коли майстер демонструє учням та разом з ними аналізує їх виконанні роботи.

Відомо, що практичний показ трудових прийомів і процесів теж відноситься до наочного методу навчання, завдяки якому майстер демонструє найскладніші та незнайомі способи дій. Цей вид повністю залежить від практичного досвіду й обізнаності майстра виробничого навчання у виконанні відповідних прийомів та операцій, які він демонструє.

Якість виконання практичного показу буде досягнута в тому випадку, коли майстер правильно вибере обсяг практичного показу, розділить його на складові, визначить основні дії в даному практичному показові і забезпечить ефективне сприймання елементів показу учнями та їх пізнавальну активність.

Для більш ефективного сприймання учнями нової дії майстер виробничого навчання розчленовує трудовий процес на окремі прийоми. Виконуючи обпилювання металу, він повинен показати та пояснити учням, як тримати напилок, які рухи мають бути, коли напилок знаходиться в крайньому передньому положенні, в крайньому задньому та в середині робочого ходу. Пояснюючи положення, майстер має зробити паузу, обговорити прийом і лише після цього здійснити повний прийом обпилювання.

У практиці ПТНЗ існують два шляхи формування у тих, хто навчається, практичних трудових дій. Перший - це копіювання дій майстра, спрямоване на швидке формування рухових навичок, однак вони не відрізняються гнучкістю дій, а розумова сторона діяльності учнів залишається не розвиненою. Другий шлях забезпечує вирішення практичних дій частково самостійно тими, хто навчається: вибрати пристрої, інструмент, самостійно координувати рухи, слідкувати за результатом виконаних дій тощо.

Pвертається особлива увага інструктуванню як методу виробничого навчання, який по суті поєднує перераховані вище методи виробничого навчання.

Прийнято вважати, що інструктаж - це чіткий виклад характерних вказівок і рекомендацій для практичного виконання трудових дій. Крім того, вважає Н. Ничкало, інструктаж є основним методом діяльності майстра виробничого навчання та учнів, який спрямований на формування професійних знань, умінь і здібностей [13, 136-139].

Отже, зміст і особливість методів виробничого навчання залежать від змісту навчального матеріалу, форм організації навчально-виробничого процесу, етапів формування професійно-практичних умінь і навичок, досвіду майстра виробничого навчання, а також врахування вікових та індивідуальних особливостей тих, хто навчається.

2.2 Види наочності та вимоги до використання

До групи наочних методів відносять демонстрацію, ілюстрацію, Демонстрація - це метод навчання, який передбачає показ предметів, явищ і процесів у їх натуральному вигляді, динаміці, дії (показ конкретної рослини, тварини, механізму в дії тощо).

Ілюстрація -- метод навчання, який передбачає показ предметів і процесів у їх символічному зображенні (світлини, малюнки, схеми, графіки та ін.

Спостереження можна розглядати як самостійний метод і як прийом при застосуванні інших методів. Спостереження передбачає сприймання певних предметів, явищ, процесів у природному, виробничому середовищі, в соціумі без втручання у ці явища і процеси (спостереження за розвитком рослин у теплиці, в саду, в лісі; ознайомлення з процесом цукроваріння на заводі та ін.). [11,c. 24-28]

У практиці роботи розрізняють пряму й опосередковану наочність.

Пряма наочність реалізується шляхом демонстрації вправ майстром, підготовленим і непідготовленим учнем, образним описом вправи, яка вивчається.

Оперування вже наявними уявленнями для формування нових уявлень спирається на так звану внутрішню, або опосередковану наочність (наприклад, отримання уявлення про нове через порівняння з тим, що вже відоме). Суть опосередкованої наочності полягає в тому, що образ вправи, яка вивчається, передається учням за допомогою інших форм зображення (кінограм, малюнків, таблиць, діаграм та ін.).

Всі види прямої й опосередкованої наочності використовуються як на початковому етапі навчання, так і на наступних, оскільки наочність є не тільки передумовою успішного оволодіння вправами, але й обов'язковою умовою їх удосконалення.

Ефективність використання методів навчання в сучасній школі значною мірою обумовлене наявністю матеріально-технічних засобів.

Технічні засоби навчання (ТСО) включають технічні пристрої (наприклад, проекційна і кінопроекційна апаратура, магнітофони) і засоби навчання (наприклад, діафільми, кінофільми, звуко- та відеозапису), останні служать носієм навчальної інформації. Головне завдання технічних засобів - підвищення ефективності навчально-виховного процесу.

Технічні засоби навчання розрізняють: за особливостями використовуваного матеріалу (словесний, образотворчий, конкретні мовні одиниці та схематичний показ); за видом сприйняття (зорові, слухові, наочно-слухові, аудіо, візуальні та аудіовізуальні); за способом передачі матеріалу (за допомогою технічної апаратури чи без неї - традиційним способом; в статиці чи динаміці; готові таблиці та матеріали для їх складання; картини, моделі, кінокадри, плівки); за організаційними формами роботи з ними (фронтальна - на основі демонстраційних засобів та індивідуальна - на основі розданого учням образотворчого матеріалу).[6]

За призначенням технічні засоби поділяються на інформаційні, контролюючі та навчальні. До інформаційних відносяться аудіовізуальні, тобто слухо-зорові технічні засоби навчання, а саме: радіомовлення, навчальний кіно і навчальне телебачення, статична проекція, лінгафонне обладнання. За допомогою інформаційних засобів навчаються надається навчальна інформація, а також посилюється її наочність. Аудіовізуальні технічні засоби використовуються не тільки при груповому навчанні, але також при самостійному навчанні, особливо лінгафонне обладнання. Контролюючі технічні засоби призначені для визначення ступеня та якості засвоєння навчального матеріалу. Навчальні технічні засоби призначені для індивідуалізації процесу навчання. Дидактичні можливості навчальних машин визначаються ступенем досконалості закладених в них навчальних програм.

Психологічні особливості: в основі використання технічних засобів навчання в якості джерела знань лежать цілком певні психічні процеси. Учитель вводить в клас такі подразники, які сильно впливають на органи почуттів учня, ґрунтовно перебудовуючи всі його психічні функції. Беруть участь у процесі сприйняття зорові і слухові аналізатори сприяють отриманню більш повних і точні уявлень про досліджуваних процесах.

Технічні засоби навчання можна поділити на дві великі групи - інформаційні та засоби програмованого навчання.

До інформаційних відносять технічні пристрої і посібники, що дозволяють передавати інформацію по каналу прямого зв'язку, т. е. від вчителя до учнів. Їх підрозділяють на візуальні, звукові і комбіновані.

Візуальні - діапозитиви, діафільми та об'єкти проекції, демонстровані на екрані діапроекторами, німі кінофільми, що показуються кінопроекторами. Навчальне кіно демонструють на уроці, коли необхідно показати динаміку явища і процеси, недоступні для спостереження в класі; розглянути явища і процеси, що протікають дуже швидко чи повільно; демонструвати досліди або складні машини та прилади; розкрити закономірність чи явище за допомогою мультиплікаційного моделювання і т. п. Діафільм - статичні кадри, надруковані в певній системі на безперервній плівці і утворюють твір, в якому за допомогою виразних прийомів монтажу зміст подається в динаміці, розвитку, що наближає діафільм до кінофільму. У цьому головна відмінність діафільму від серії діапозитивів. На уроці особливо важливо вдаватися до діафільми, коли потрібно закріпити навчальну інформацію, що міститься в кінофільмі, теле - або радіопередачі. Точно також його застосовують у всіх тих випадках, коли дидактично важливо розглядати кадр стільки часу, скільки вчитель вважатиме за необхідне для засвоєння його змісту. Так, за допомогою діафільму створюють проблемну ситуацію, вивчають твори мистецтва, на уроках рідної та російської мови вживають специфічні мовні конструкції і т.п.

Діапозитиви - серії окремих об'єктів, перевага яких в тому, що порядок їх показу цілком залежить від учителя. Більшість серій діапозитивів ілюстративні.

Звукові - це прослуховування радіопередач, магнітофонних і грамофонних записів за допомогою радіоприймачів, магнітофонів і т. п. Навчальні радіопередачі сприймаються тільки слуховим аналізатором. Магнітофільми - це звукозапису на магнітній плівці, змонтовані в певній системі, яка продиктована поставленої дидактичної завданням. Матеріалом для створення магнітофільми часто служать уривки з радіопередач. Грамзапис механічний вид запису звуку, застосовуваний у навчальній та виховній роботі. Прослуховування платівок розвиває в учнів стійкість уваги, слухову пам'ять, уяву, формує навички спостереження за словом, виховує естетичний смак.

Комбіновані - це навчальне кіно (звукове) і телебачення, а також озвучені діафільми; вони впливають одночасно на зір і слух. Навчальне кіно (звукове) - звук у навчальному кіно не тільки несе інформацію, але і здатний надавати зображенню цілком певне емоційне забарвлення (музика). Озвучені діафільми - це звичайні діафільми зі звуковим супроводом на грамплатівки або на магнітній стрічці.

До технічних засобів програмного навчання відносять контролюючі та інформаційно-контролюючі пристрої. Останні зазвичай називають навчальними машинами. Контролюючі пристрої дозволяють перевіряти знання учнів, тобто вести опитування, а інформаційно-контролюючі видають інформацію, контролюють знання і автоматично аналізують правильність відповідей учнів. Є й спеціалізовані навчальні машини, призначені для вироблення професійних навичок. Їх називають тренажерами.