Аналіз ефективності самоосвіти як одного із шляхів самовдосконалення людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Передумови зародження та риси інформаційної епохи

1.1 Проблеми і тенденції

1.2 Сучасне мережеве суспільство

Розділ 2. Самоосвіта як потреба людини в інтелектуальному розвитку

2.1 Поняття та історія розвитку самоосвіти

2.2 Функції та проблеми самоосвіти

2.3 Форми, види, результативність самоосвіти

2.4 Технології самоосвіти постіндустріального суспільства

2.5 Теорія самоосвіти особистості (за П. І. Підкасистий)

Розділ 3. Організація самоосвіти у людей покоління Z

3.1 Самоосвіта молоді

3.2 Інформаційні технології як джерело саморозвитку студенства

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Протягом всього існування людства знання було основним його надбанням, оскільки це результат спільної інтелектуальної діяльності людей, що заснований на результаті завоєння людиною дійсності, її пізнання. Знання -- це теоретично узагальнений суспільно-історичний досвід. Зустрічаючись з незнайомими предметами, ми прагнемо перш за все одержати знання про те, як з ними обходитись, як їх використовувати. Необхідні певні теоретичні знання про деякі властивості, закономірності та особливості явищ. Ці знання можуть набути зі спеціальної літератури або з використанням електронних джерел. Оскільки ми стоїмо на порозі нової інформаційної епохи це відкриває нам широкі можливості для безперешкодного отримання знань, в тому числі для самоосвіти.

Актуальність теми дослідження. Умови розвитку сучасного суспільства, становлення інформаційної епохи по-новому визначають соціальний сенс самоосвіти, стратегії і технології її реалізації. Феномен самоосвіти знаходить статус масового соціального явища, невід'ємного компонента діяльності багатьох соціальних груп і способу життя їх членів. Будучи важливим чинником самоконструювання, самовдосконалення індивіда в професійній і поза професійною сферах, відтворення і зміни соціального запасу знання, розвитку соціуму в цілому, самоосвіта має високу індивідуальну і суспільну цінністю. Актуальність дослідження самоосвіти обумовлена ??не стільки його сутнісними і функціональними характеристиками, скільки новою соціальною роллю, сформованої під впливом факторів макрорівня на даному етапі суспільного розвитку. До їх числа відносять, соціально-економічні, соціально-політичні, соціокультурні фактори. У центрі нашої уваги стоїть взаємозв'язок, взаємозумовленість самоосвіти і соціального феномену. Дане дослідження є перспективним, тому що пояснює зміни у вимогах соціуму до особистості, її освітнім здібностям, виявляє сприйняття, спонукальні мотиви, цілі самоосвіти, що формуються під впливом розвитку громадської діяльності.

Самоосвітня діяльність сприяє підтримці індивідуальності, цілісності «Я» особистості в умовах динамічних змін соціуму і в більш широкому контексті - глобалізації, сприяє успішному самовизначенню, самоідентифікації суб'єкта в системі суспільних відносин. Триваюча історична зміна технологій комунікації тягне нововведення в способах самоосвіти. Суб'єкт самоосвітньої діяльності сьогодні виявляється перед обличчям безлічі нових можливостей і обмежень соціально-пізнавальної сфери. Серед них: підвищення цінності знань і швидкість їх старіння: наявність широкого соціального простору і необхідність вміння працювати з потоком інформації, її декодування; існування різноманітних джерел інформації і диференціація доступу різних соціальних груп до них з метою самоосвіти, щоб задоволенити свої потреби в знанні.

Сьогодні очевидним є зростання значущості освіти і, особливо, самоосвіти як умови адаптації та конкурентоспроможності особистості на ринку праці. Завдання щодо забезпечення мобільності, свободи і широких можливостей людини в освітній і самоосвітній сферах стають пріоритетними напрямками наукової, освітньої та соціальної політики ряду європейських держав. Даний факт демонструє високу соціальну цінність освіти і самоосвіти, потребу державного рівня в оптимізації системи освіти і створення комфортних умов для самоосвітньої діяльності громадян. Вирішення цих питань вимагає проведення соціологічних досліджень природи освіти і самоосвіти, результати яких дозволять пояснювати, контролювати і регулювати процес створення оптимальної освіти, що забезпечує відповідність знань особистості соціальному замовленню, потребам соціально-професійних груп і цілям індивідів.

Об'єктом мого дослідження виступає самоосвіта як соціальний феномен когнітивних здібностей індивіда в суспільстві.

Предмет: вплив інформаційної епохи на розвиток самоосвіти.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі теоретичного аналізу обґрунтувати ефективність самоосвіти, як одного із шляхів самовдосконалення людини, розкрити суть інформаційного суспільства та його вплив на самоосвіту окремо кожного індивіда.

У зв'язку з поставленою метою в роботі вирішувалися наступні завдання:

1) Теоретичний аналіз дослідження ефективності самоосвіти.

2) Характеристика самоосвіти як соціального феномену (поняття, функції, форми і види).

3) Вивчення самоосвіти як спосіб підвищення кваліфікації.

4) Дослідити вплив інформаційної епохи на саморозвиток особистості.

5) Пояснити проблеми і тенденції сучасного мережевого суспільства.

Соціологічними методами дослідження теми курсової роботи стали контент-аналіз соціологічної та педагогічної літератури, періодичної преси, а також метод спостереження (відвідування майстер-класів, воркшопів, онлайн-курсів, перегляд аудіо та відеоматеріалу).

Як пише професор Л.М. Коган: «Основою придбання потрібних для життя знань завжди була, є і буде самоосвіта». Спираючись на роботи найбільш відомих західних дослідників соціологічних проблем освіти, таких як: Ч. Бідуелл, Р. Будон, П. Бурдьє, Дж. Беллентайн, Й. Дронкерс, Дж. Коулмен, Ф. Кумбс, В. Саймон, У. Сьюелл, Д. Фітерман, Н. Фрідкін, Л. Каваллі, в західній соціології також не відзначається звернення до питань самоосвіти. За матеріалами XIII Всесвітнього соціологічного конгресу (Білефельд, 1994 г.) жодна з 200 доповідей, надісланих в дослідницький комітет "Соціології освіти", ще не торкалась цієї проблематики. Наше суспільство практично не формує передумов для розвитку найважливішого компонента освіти - самоосвіти, без якого ні сама система навчання і виховання, ні вступ в цивілізоване суспільство не можуть відбутися. Самоосвіта пов'язана з розвитком особистості, що здійснюється на основі вільного вибору видів діяльності в процесі самореалізації. Перенесення акценту на самоосвіту, актуалізацію особистісного моменту в освітній діяльності людини є вимогою часу. Суть його в тому, щоб особистість самостійно формувала, "утворювала" себе, використовуючи інституційні форми освіти як інструмент самореалізації, самоактуалізації, самовдосконалення. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків та списку джерел інформації. Список літератури містить 15 найменувань.



Розділ 1. Передумови зародження та риси інформаційної епохи

Протягом останнього двадцятиріччя в світі йде процес формування інформаційного суспільства, а тому все більше розвиваються обчислювальні та інформаційні мережі. У сучасному суспільствознавстві поширена думка, що суспільство у своєму розвитку проходить три ступені, або три хвилі: перша - аграрне суспільство; друга - індустріальне; третя хвиля - постіндустріальне. Третій ступінь суспільство переживає в наш час. Інша його назва - "інформаційне суспільство". Інформація є продуктом наукової та дослідницької діяльності, необхідним компонентом у ході наукових досліджень. Тому зростає потреба у засобах структурування, накопичення, зберігання, пошуку та передачі інформації - задоволення саме цих потреб і є метою створення та розвитку інформаційних мереж [14]. Філософи та науковці називають цю еру по-різному: інформаційною епохою (Мануель Кастельс), постіндустріальним суспільством (Деніел Белл), "економікою знань" (Пітер Друкер), суспільством "третьої хвилі" (Елвін Тоффлер) чи "плинною модерністю" (Зиґмунт Бауман).

Своїми передумовами інформаційна ера завдячує наслідкам інформаційної революції в галузі інформаційних технологій, а саме: створення перших електронно обчислювальних машин, винайдення транзисторів, мінітюаризація, глобальні мережі. Ці досялгення зробили можливим створення складних технічних систем, які дозволили обробляти просто величезні порівняно з попередніми роками обсяги інформації [9].

Недостатність механістичного пояснення процесів у світі, призвела до появи нового підходу у методології досліджень -- системного підходу. В середині ЧЧ ст. Н. Вінером створено нову науку про взаємозв'язки та керування систем -- кібернетику, а теорія інформації, розроблена К. Шенноном дозволила підійти до інформації як певної величини, що можна виміряти та передавати її на задано великі відстані без втрати її якості. Все це заклало підґрунтя для інформаційної революції, основним наслідком якої стала все зростаюче велике значення якісної, потрібної інформації.

Зміст інформаційної епохи визначений кумулятивним ефектом глибоких трансформацій у різних сферах людського буття -- політичній, економічній, соціальній та культурній, -- які відбуваються під впливом сучасних інформаційних технологій: інтернету і соціальних медіа, глобальних комунікацій, аналізу великих масивів даних, штучного інтелекту та робототехніки, а також біотехнологій, генної інженерії тощо [4].

Завдяки виникненню нових технічних засобів та нових технологій інформаційне суспільство характеризується низкою ознак:

1. Повсюдне впровадження науко- та інформаційномістких технологій;

2. У сфері освіти, науки, комп'ютерної діяльності, ЗМІ тощо продукується більше половини національного продукту;

3. Мотивація людини до можливостей самовираження та саморозвитку;

4. Зростання індустрії знань;

5. Радикальні зміни у співвідношенні робочого і вільного часу;

6. Формується новий тип споживача інформації;

7. Формування у громадян певних економічних, соціальних і політичних позицій.

Є декілька спільних загальних закономірностей, які характеризують усі три етапи розвитку суспільства. По-перше, технологічний прогрес породжує нові форми виробництва, політичних інститутів, а також нові типи цінностей та духовної культури. По-друге, кожній наступній фазі притаманний вищий рівень знань, технологій, креативності, а також складніші форми соціальної організації. По-третє, перехід до наступної фази -- це конфліктний і часто конкурентний процес, в якому перемагають ті сили, які йдуть в ритмі прогресу, а ті, які не змогли до нього пристосуватись, часто зникають.

Разом з розвитком інформаційного суспільства прогнозується перехід до економіки послуг, яка має за основу не виробництво товарів, а надання послуг. В культурі спостерігається тенденція до масовості, виникає і розвивається масова культура. Виникає ряд субкультур зі своїми унікальними характеристиками: мовою, уподобаннями, цінностями. Виникає кіберспорт, з якого регулярно проводяться світові змагання. Зростає популярність соціальних мереж і інтернет-ЗМІ.

В одному з виступів, Маршалл Маклуен зазначає про нову, електронну (тобто інформаційну) людину: «Ми говоримо про грамотну людину: грамотна людина всмоктує все як губка, чого не хоче робити нова електрична людина. Так, грамотність котиться з гори.» Тобто гостро постає питання формування в людей нової інформаційної культури.

Широке застосування для соціальної взаємодії новітніх засобів інформаційної обробки зробило можливим швидку обробку великих обсягів інформації, що може надходити все більш оперативно до споживача. Пов'язане з цим зростання ролі засобів масової інформації в організації суспільства робить можливим нові форми правління суспільством -- нетократію і медіакратію.

Зростання ролі інформації як ресурсу призвело до офіційного визнання провідними державами світу нового виду війн -- інформаційної війни, мета яких не знищити фізично супротивника, але, використовуючи інформацію (інформаційні операції, психологічні операції) здобути і закріпити конкурентну перевагу над ним, тобто зробити супротивника залежним в плані власної інформаційної самодостатності, нав'язати йому використання таких інформаціних ресурсів, які б в першу чергу служили власним інтересам (держави чи корпорації).

1.1 Проблеми і тенденції

Зазначені зміни не тільки принесли нові виклики людству, які пов'язані з прямопропорційною залежністю інтенсивності інформатизації та урбанізації зі зростанням числа захворювань, пов'язаних з гіподинамією та постійними стресами міського жителя, а й впроваджують позитивних такі концепцій, як ноосфера та коеволюція. Однією з проблем є вибір потрібної інформації [11].

Хвилі спаму і флуду роблять отримання дійсно потрібної, корисної інформації завданням важко виконуваним. Використання мережевих технологій (на основі інформаційних) зробило можливим не лише тотальне об'єднання ресурсів всього людства, а й організацію терористичних акцій. Тероризм став серйозною проблемою.

Дуже швидко виникають і застарівають цілі сектори економіки, що створює проблему для низькокваліфікованої робочої сили, зумовлює постійну міграцію та високу конкуренцію між людьми. Неоднозначною є проблема витіснення людської праці штучним інтелектом. В майбутньому це може призвести до формування цілого прошарку "зайвих" людей та поглиблення соціальної напруги. Праця може стати привілеєм, а не необхідністю, атрибутом статусу і самореалізації. Інформаційна цивілізація "третьої хвилі" лише набирає обертів. Утім, вже сьогодні можна говорити про суперечності в її розвитку, які дуже нагадують суперечності суспільства "другої хвилі". Хотілось би виділити увагою суперечність між силою соціальних медіа, як інструмента політичного визволення, та їхнім пристосуванням для соціальної інженерії та контролю над суспільством.

Як окрему тенденцію фахівці виділяють посилення організуючої й координуючої ролі держави в процесах розбудови інформаційного суспільства та інформатизації.

Розбудова інформаційного суспільства й розвиток інформатизації надає змогу підвищити національну конкурентоспроможність за рахунок розвитку людського потенціалу - насамперед у високоінтелектуальних сферах праці; підвищити якість життя громадян за рахунок економічного зростання, надання рівного якісного доступу до інформації, освіти, послуг закладів охорони здоров'я й адміністративних послуг органів державної влади й місцевого самоврядування, створення нових робочих місць і розширення можливостей щодо працевлаштування населення, підвищення соціального захисту вразливих верств населення (зокрема людей, що потребують соціальної допомоги й реабілітації); сприяти становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян.

Окрім позитивних моментів прогнозуються і небезпечні тенденції:

· збільшиться вплив на суспільство засобів масової інформації;

· інформаційні технології можуть зруйнувати приватне життя людей і організацій;

· з'явиться проблема відбору якісної і достовірної інформації;

· багатьом людям буде важко адаптуватися до середовища інформаційного суспільства.

Існує небезпека розриву між "інформаційною елітою" (людьми, що займаються розробкою інформаційних технологій) і споживачами.

1.2 Сучасне мережеве суспільство

Поняття мережевого суспільства є одним з визначальних при аналізі сучасної інформаційної епохи. Вивчення мережевого суспільства в першу чергу пов'язано з ідеями вчених, які розробляли так званий мережевий підхід (Л. Фріман, Д. Ноук, П. Марсден, С. Вассерман, Б. Веллман, С. Берковіц) та використовували його методологічну базу для дослідження різноманітних аспектів соціального життя. Поняття «мережа» у своїх дослідженнях застосовували П. Бурдьє, Ж. Дельоз і Ф. Гваттарі та інші. Серед вчених, які наголошують на зростаючій ролі мереж у функціонуванні сучасного суспільства ? М. Манн та М. Кастельс, який ввів поняття «мережеве суспільство». Серед вітчизняних авторів, які займаються вивченням різноманітних аспектів дослідження мережевого суспільства, можна виділити такі імена як І.О. Вершинська, С.В. Цвєтков.

М. Кастельс, який вперше вжив словосполучення «мережеве суспільство», називає сучасне глобальне суспільство - суспільством мережевих структур, коли «влада структури виявляється сильніше за структуру влади», а сам факт приналежності до тієї чи іншої мережі стає найважливішим джерелом влади і змін в суспільстві. Особливістю сучасного суспільства у трактуванні М. Кастельса є не стільки домінування інформації, скільки трансформація варіантів її використання, коли провідну роль в суспільстві набувають глобальні мережеві структури, що витісняють традиційні форми взаємовідносин. За М. Кастельсом, мережева структура є комплексом взаємопов'язаних вузлів. Конкретний зміст кожного вузла залежить від характеру тієї конкретної мережевої структури, про яку йде мова.

В узагальненому вигляді, поняття «мережа» визначається як особливий тип зв'язків між позиціями індивідів, об'єктів або подій, які відбираються в залежності від цілей побудови мережі.

М. Кастельс виділяє основні характеристики мережі: децентралізація, горизонтальна система комунікації і, відповідно ? відсутність жорсткої структури, що зв'язує всі елементи системи в піраміду; підвищений ступінь самоорганізації; гнучкість, яка виникає завдяки взаємозалежності ланок мережі. Соціальна структура, що має мережеву основу, характеризується високою динамічністю і відкрита для інновацій, не ризикуючи при цьому втратити свою збалансованість. Мережі стають інститутами, які сприяють розвитку різноманітних галузей ? економіки, управління, інформатизації.

У дослідженні Н. П. Лукіної, Л. В. Нургалеєвої комунікаційне середовище розглядається як визначальний фактор формування соціальної реальності, як результат інтеріоризації еволюційних форм соціальної структурності та обміну. Тому мережеве суспільство являє собою систему, що розвивається навколо нового комунікаційного ядра, яке володіє певними стандартами стійкості і здійснює вплив на систему колективних та індивідуальних дій, думок, цінностей. Відповідно можна погодитися з Т. В. Володимировою, що сьогодні мережеві комунікації складають нову соціальну морфологію (структуру) спільнот і певною мірою є основою мережевого суспільства. Основні трансформаційні зміни, які стосуються побудови мережевого суспільства, відбуваються в комунікативному просторі, який розглядається соціологією комунікацій як деяке середовище, в якому відбуваються соціальні, культурні, духовні процеси, що супроводжуються безперервною транзакцією інформаційних ресурсів. У суспільстві відбувається трансформація соціального, його віртуалізація ? тобто підміна об'єктивної і суб'єктивної реальності ? реальністю віртуальною. Під віртуалізацією розуміється «заміщення реальних речей і вчинків образами ? симуляціями». На сьогоднішній день в глобальному масштабі формуються віртуальна економіка, віртуальна фінансова система, віртуальна зайнятість.

Мережеві відносини, мережева організація у суспільстві існували завжди, але сьогодні вони стали ключовими практично у всіх сферах суспільства і носять глобальний характер. Побудова мережевого суспільства носить глобальний характер і пов'язана зі збільшенням ролі наднаціонального а також з розвитком глобальних телекомунікацій, таких, як, наприклад, Інтернет, що забезпечує величезні можливості горизонтального спілкування між індивідами і групами, робить потенційною мережевою структурою значну частину світу. Отже, глобальне інформаційне суспільство побудоване в значній мірі за принципом мереж.

При визначенні сутності мережевого суспільства, необхідно керуватися узагальненим визначенням М. Кастельса, який зазначає, що мережеве суспільство - це специфічна форма соціальної структури, яка характерна для інформаційного суспільства. При цьому, для більш широкого розуміння даного поняття слід ураховувати, що існують певні фактори становлення сучасного суспільства, які стають вирішальними у його визначенні як мережевого. Серед них можна виділити: збільшення ролі інформації в житті суспільства, збільшення частки комп'ютерних комунікацій, створення глобального інформаційного (комунікативного) простору, і, відповідно, зміна самої соціальної реальності, в якій всі основні сфери життєдіяльності, ґрунтуються на «мережевій логіці». У сьогоднішній ситуації, за якої підвищується роль мережевих комунікацій, подальше вивчення сучасного суспільства як мережевого дозволить більш чітко окреслити суть соціальних змін, що мають місце в ньому, а також надати оцінку ролі та місця новим інформаційним технологіям та визначити їх вплив на розвиток суспільства в цілому.



Розділ 2. Самоосвіта як потреба людини в інтелектуальному розвитку

В існуючій соціогуманітарній літературі проблемами самоосвіти не займався жоден дослідник. Це обумовлено декількома причинами, дві з яких вважаються найбільш важливими. По-перше, сформовані стереотипи в науковій сфері: будучи тісно пов'язаним з освітою, самоосвіта традиційно розглядалась в руслі її проблем як супутнього елементу або фігури "замовчування", по-друге, специфіка самого феномена: самоосвіта як явище індивідуально-особистісне не відразу виявилося в дослідному полі соціології, будучи об'єктом уваги в першу чергу психології та педагогіки.

Соціальна обумовленість походження і розвитку самоосвіти надає все більше впливу на розвиток суспільства вцілому, яка в свою чергу виступає умовою формування нового ставлення до інформації, знань, комунікації, тобто основних компонентів інформаційного суспільства.

Правомірно вказати на існування закономірного взаємозв'язку освіти та самоосвіти, обумовленою тим, що на кожній стадії навчання, пояд з науковими основами досліджуваних предметів, освоюються і наукові методи пізнання, методика самостійного засвоєння знань і застосування їх на практиці. Самоосвіта орієнтована на цілеспрямоване залучення людини до освоєння соціального досвіду на основі розвитку його здібності, індивідуальних особливостей, мотивів і інтересів [2].

Самоосвітня діяльність служить рішенню завдань інтелектуального розвитку особистості, сприяє поглибленому вивченню тієї або іншої галузі знань, усебічному розвитку людини, її соціальному становленню, вибору професії, формуванню життєвих пріоритетів. Людині важливо не просто підготувати себе до певної професії чи виду праці, передбачити можливості адаптації до ймовірних нововведень, але необхідно постійно спостерігати за змінами професійної діяльності, більш того, розвивати здатність передбачати намічувані модифікації й самому прагнути до перетворень, що відповідають свідомо поставленим цілям самовдосконалення. Саме цьому й сприяє самоосвіта, що розглядається не тільки як підготовка людини до певної сфери, галузі праці й конкретної роботи, але і як умова підйому її загальної культури. Усебічно розвинена особистість має громадську спрямованість, колективістську позицію, в ній гармонійно переплітаються громадські і особисті інтереси. Підвищення рівня кваліфікації, а іноді і перекваліфікації в сучасних умовах середовища, що змінюється, дозволяють людині мати особистий напрямок розвитку інтелектуального і професійного рівня, що в сучасному суспільстві неможливо без самоосвіти.

Соціологічний підхід до самоосвіти може бути охарактеризований як комплексний, що включає в себе системний, культурологічний, аксіологічний, діяльнісний та інституційний підходи. Головними серед названих є останні два. Інституційний - оскільки дозволяє розглянути самоосвіту "вписаним" в структурно-функціональну характеристику освіти як соціального інституту; діяльнісний - в зв'язку з автономним розглядом самоосвіти як особливого, специфічного виду діяльності [5].

Соціолога самоосвіта цікавить як реальний феномен життя людей в системі суспільних відносин. Його підхід до визначення соціальної ролі і соціальних функцій самоосвіти, його місця серед основних форм діяльності, суб'єкт-об'єктних характеристик і ін. В рамках соціологічного підходу особливого значення набуває проблема соціального суб'єкта. Якщо самоосвіта є переважно індивідуально-особистісним видом діяльності (на відміну, скажімо, від освіти як соціального), то чи є воно поняттям соціології, а не психології або педагогіки? Самоосвіта виступає поняттям соціальної філософії, і соціології, і психології, і педагогіки. У плані соціально-філософського аналізу самоосвіти необхідно підкреслити в першу чергу його методологічний характер по відношенню до інших способів розгляду цього виду діяльності. З точки зору соціальної філософії особливого значення набуває бачення самоосвіти як сфери реалізації самості людини, його глибинного особистісного потенціалу. В рамках соціально-філософської характеристики самоосвіта - це те, що створює людину, "утворює", формує її в умовах процесу "самосоціалізаціі".

2.1 Поняття та історія розвитку самоосвіти

Самоосвіта -- певний період становлення освіти як такої. В добу відсутності сформованих навчальних закладів знання передавали в спілкуванні дорослих з молоддю. В середньовічній Франції центрами культури та освіти стають монастирі. Саме тут збирають і копіюють випадково збережені античні рукописи, роблять переклади з іноземних мов, переважно арабської. В середовищі ченців вітається спеціалізація за здібностями. Серед перших світських професій, що виокремилися від сакральних в добу романського стилю і добу готики -- фах архітектора.

В добу капіталізму самоосвіта стає важливим засобом отримання знань і фаху представниками непривілейованих, бідних класів суспільста, адже освіта -- привілей багатих верств населення. Для представників народу залишена лише початкова школа. Прагнення до широкої освіти спонукав і технічний прогрес, ознаки якого і вплив на реальність почали відчуватись з кінця 18 століття. Посвітницькі ідеї спонукають до пропаганди знань. Виникають народні бібліотеки, читальні, так звані народні будинки. У 1863-1864 в Петербурзі друкували навчально-літературний журнал «Самообразование». У 1893 р. в Москві створили комісію для сприяння домашньому читанню в складі товариства розповсюдження технічних знань. Були створені і особливі програми по курсам, що вивчали в тогочасних університетах. Друкувалися книги для «Бібліотеки самоосвіти». Зіграли відповідну роль публічні курси і університети для народу (наприклад, Шанявский університет тощо).

В Україні самоосвіта набула поширення з ХІХ ст. До неї вдавалися люди, позбавлені можливості здобути освіту в школах [1]. В цьому їм сприяли громадські організації, зокрема «Просвіта», які діяли на українських землях 1860-1940 роки.

Аналіз літературних джерел свідчить, що у психолого-педагогічній літературі немає єдиного погляду на те, що собою являє самоосвіта. Так, академік С. Гончаренко визначає самоосвіту як освіту, яку отримує людина у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання у стаціонарному навчальному закладі.

Дослідниця О. Бурлука вважає, що самоосвіта - це інформаційно-забезпечувальна діяльність, яка здійснюється шляхом придбання (засвоєння), накопичення, упорядкування, систематизації і відновлення знань з метою задоволення пізнавальних потреб особистості для здійснення різноманітних видів діяльності. Роль самоосвіти в житті особистості і суспільства визначається властивими їй соціальними функціями (загальноосвітньої і професійної підготовки, загальнокультурного розвитку, оптимальної організації вільного часу, адаптивної, компенсаторної, амортизаційної, терапевтичної і функції навчання принципам і навичкам самоосвітньої діяльності), що реалізуються в їх єдності і дозволяють оптимально вирішувати перспективні, довгострокові, короткострокові, ситуаційні й одиничні суспільно й індивідуально значимі завдання.

Учений Г. Зборовський під «самоосвітою» розуміє вид вільної діяльності особистості, що характеризується її вільним вибором і направленістю на задоволення потреб у соціалізації, самореалізації, підвищенні культурного, освітнього, професійного та наукових рівнів. М. Касьяненко визначає самоосвіту як цілеспрямований процес самостійного оволодіння цілісною системою знань і умінь, поглядів і переконань, прогресивним досвідом у певній сфері діяльності під впливом особистих та суспільних інтересів.

Так, за словами С. Татаринцевої, самоосвітня діяльність - це ціль та результати діяльності, а самостійна робота - це спосіб досягнення даного результату.

Попри різні визначення поняття самоосвіти, більшість науковців сходяться на думці, що самоосвіта є невід'ємною складовою неперервної освіти (Г. Зборовський, О. Шукліна, А. Мушиньскі та інші). Так, в дослідженні Д. Жарилгапової зазначено, що самоосвіта - це неперервний освітній процес, спрямований на розвиток і самоактуалізацію особистості, задоволення її пізнавальних інтересів та духовних потреб [10].

2.2 Функції та проблеми самоосвіти

У соціологічній літературі виділяються наступні функції самоосвіти:

· соціальної мобільності;

· соціально-репродуктивна;

· культурно-репродуктивна;

· Ресоціалізації;

· соціального захисту;

· соціальної інтеграції;

· самовдосконалення та самоствердження особистості.

В умовах жорсткої конкуренції на ринку праці завдяки постійній самоосвіті молоді фахівці здатні тривалий час підтримувати свою конкурентоспроможність та професіоналізм, швидко реагувати на виникнення та впровадження у виробництво нових технік та технологій. Завдяки самоосвіті задовольняється потреба молодих фахівців у повноцінних та різнобічних знаннях. Самоосвіта - це той засіб, який допомагає молодим фахівцям усвідомити, прийняти, розвинути та реалізувати свої здібності у професійній та будь-якій іншій сферах діяльності. Самоосвіта допомагає молодим фахівцям залучатися до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності та самовизначатися як творець власного життєвого шляху.

Згідно з реаліями сучасного життя можна виділити такі основні проблеми самоосвіти молоді. Насамперед:

1. Невмотивованість індивідів;

2. Відсутність вільного часу;

3. Спосіб життя «тут і зараз»;

4. Відсутність можливостей для самоосвіти (брак літератури, відсутність Інтернету та електронних засобів);

5. Низька особиста відповідальність.

Першу проблему, невмотивованість індивідів, можна пояснити дуже просто: індивід не розуміє навіщо йому самоосвіта, він вважає що це не поліпшить його життя та не змінить його якісь. Зазвичай такі люди займають прості робочі місця, заробітна плата яких може задовольнити основні життєві потреби, але не більше. Такі індивіди не здобувають нових знань, оскілки вважають, що вони нічим не допоможуть їм, вони не зможуть їх застосувати. Тобто вони не мають «вищої мети», до якої потрібно прагнути. Їхні бажання не перевищують їхніх можливостей. Відповідно, це може свідчити про відсутність змін, будь-якого прогресу та розвитку. Як відомо, людина або прогресує, або деградує. Останній варіант найбільш властивий для варіанту невмотивованості.

Відсутність вільного часу в умовах інформаційного суспільства є однією з головних проблем самоосвіти. Власне, причиною такої проблеми є нераціональний розподіл часу (проблеми з тайм-менеджментом) або щільний графік (в тому числі робочий). Звісно, сюди можна віднести проблему з розстановкою пріоритетів справ. Такі люди хотіли б займатися власною самоосвітою, але в силу причин браку вільного часу вони відсувають цю справу подалі від стандартних буденних справ. Проте, коли в людини з'являється вільний час, вони негайно береться до цього. В цьому є ще один недолік - непостійність, яка гальмує саморозвиток людини, розпочинаючи знаннями, що швидко забуваються, і закінчуючи неякісною інформацією.

Спосіб життя «тут і зараз» як стародавній буддійський підхід до життя втратив свій первинний сенс. В 21 столітті це інтерпретується молоддю дещо інакше, а саме: жити в своє задоволення, користуватись іншої людиною як способом втамування власних інстинктів, намагання спробувати все в житті тощо. І в плані «все» мається на увазі не завжди законні і далеко не корисні речі. В чому тут проблема самоосвіти? В тому, що в свідомості людей на першому плані перебувають пошук нових відчуттів, подорожі, тобто задоволення індивідуальних потреб, до яких самоосвіта не входить, оскільки це «марно витрачений час». Самоосвіта, щоб бути ефективною, повинна займати достатньо часу, який представники такого способу життя можуть витратити на більш важливіші для них речі. Відповідно питання самоосвіти взагалі зникає з їхнього життя.

Відсутність можливостей для самоосвіти є чи не найголовнішою проблемою країн третього світу. Візьмемо для прикладу найбідніші країни Африки, ці держави настільки зубожілі, що громадяни не можуть собі дозволити не лише комп'ютер чи телефон, а навіть книги. Проте стиль життя таких країн зводиться до банального виживання, на що йде більшість часу, отже про самоосвіту тут не думають, так як і за освіту взагалі. Якщо ми розглядаємо середньостатистичного європейця, то така проблема в них поширена досить рідко, оскільки це регулюється лише власним матеріальним становищем. До цієї проблеми ми не відносимо відсутність вільного часу, оскільки можуть бути можливості електронних пристроїв. Тобто, це дві різні проблеми. інформаційний самоосвіта інтелектуальний мережевий

Низька особиста відповідальність є найбільшим ворогом самоосвіти. Індивід може бути виключно відповідальним у своїх зобов'язаннях перед іншими і мало відповідальним щодо власного здоров'я, своєї долі і життя. Такі люди низького рівня психологічної культури, тобто безвідповідальні. Тому вони свідомо не займаються самоосвітою, не через якісь сторонні проблеми, які їм заважають, а через усвідомлення того, що це не потрібно. Вони не хочуть витрачати свій час, здоров'я та кошти, якщо без цього, звісно, можна обійтися. Зазвичай такі люди не досягають високих цілей, не займають високооплачувані посади, оскільки ключем до успіху є саморозвиток та вдосконалення. Відповідальність - це потужний інструмент зміни якості життя і дієвий засіб формування у своєму житті бажаних подій. Відповідальність, як один з найважливіших соціальних навичок, можна розвивати, а при його відсутності - виховати.

2.3 Форми, види, результативність самоосвіти

Здатність до самоосвіти визначається психологічними та інтелектуальними показниками окремо кожної людини, але також ця здатність виробляється в процесі роботи з джерелами інформації, аналізу і самоаналізу, моніторингу своєї діяльності і діяльності інших людей.

Всі форми самоосвіти можна умовно поділити на дві групи: індивідуальна і групова. В індивідуальній формі ініціатором є сам індивід, проте керівники методичних і адміністративних структур можуть ініціювати і стимулювати цей процес. Групова форма у вигляді семінарів, практикумів, курсів підвищення кваліфікації, творчих груп забезпечує зворотний зв'язок між результатами індивідуальної самоосвіти і самим індивідом [13].

Конкретні види самоосвіти: систематичний перегляд тематичних телепередач; читання конкретних фахових періодичних видань; читання професійної та предметної літератури; огляд в Інтернеті нової інформації; відвідування семінарів, тренінгів, конференцій, майстер-класів; дискусії, обмін досвідом; проходження курсів підвищення кваліфікації.

Джерела самоосвіти: телебачення; газети журнали; література (методична, науково-популярна, публіцистична, художня та ін.); інтернет; відео, аудіо інформація на різних носіях; курси; семінари та конференції, майстер-класи; заходи з обміну досвідом; екскурсії, театри, виставки, музеї, концерти; курси підвищення кваліфікації; подорожі.

Результати самоосвіти: підвищення якості виконуваної роботи; розробка нових ідей; підвищення інтелектуальної дієспроможності; проведення тренінгів, семінарів, конференцій, майстер-класів, узагальнення досвіду з досліджуваної проблеми (теми).



2.4 Технології самоосвіти постіндустріального суспільства

Переходячи до розгляду постіндустріальних рис технологій самоосвіти, відзначимо, що відбувається процес формування інформаційного типу культури, нового типу трудової діяльності людини, орієнтованого на роботу з інформацією.

Для окремих соціальних груп самоосвіта виступає умовою їх відтворення в певній суспільній позиції (соціально-професійні групи, зайняті творчою працею, для яких самоосвіта ? невід'ємний спосіб життєдіяльності). При цьому для них потреба в самоосвіті характеризується розвиненістю, стійкістю.

У той же час для будь-якої соціальної групи самоосвіта ? це спосіб відтворення професійної груповий субкультури, оскільки воно виступає механізмом засвоєння групових соціокультурних норм і стереотипів поведінки. Необхідно зазначити, що поряд з базовим соціально-професійними стратифікаційним поділом «в пізньоіндустріальних та інформаційних суспільствах» набуває самостійного значення культурно-статусна стратифікація. Статусні групи утворюються за ознакою культурної приналежності, мають загальні нормативно-ціннісні уявлення і стиль життя. Положення в соціально-професійних, культурно-символічних, культурно-нормативних стратах реально передається через освіту і виховання, досвід і секрети майстерності, санкціонування певних кодексів поведінки. Саме це дає підставу стверджувати, що освіта (а в значно більшому ступені самоосвіта) стане провідним механізмом формування соціальної структури постіндустріального суспільства. Існують всі підстави стверджувати, що самоосвітня активність стає серйозним чинником соціального розвитку.

У постіндустріальному суспільстві сфера знання - вісь, навколо якої організуються нова технологія, економічне зростання, стратифікація суспільства (Д. Белл). Тому чіткіше проявляється тенденція, коли самоосвітній процеси, що протікають стихійно, знаходять все більш усвідомлені і раціонально організовані форми, а самоосвіта в якості невід'ємної складової різноманітних видів діяльності людини набуває домінуючі позиції. Еволюція самоосвіти піде також по шляху збільшення різноманітності його форм і змісту. Процеси самоосвіти стануть основою переосмислення місця і ролі людини в суспільстві, переоцінки його інтелектуального, емоційного, творчого потенціалу. Суспільство, прогресуючи, ускладнюючи, підвищить свої вимоги і до самоосвітньої активності особистості.

Особливістю розвитку самоосвіти в постіндустріальному суспільстві можна вважати певний баланс між процесами диференціації та інтеграції. Доцентрові тенденції тотального розширення видового різноманіття самоосвіти починають врівноважуватися усвідомленими інтегративними зусиллями громади, пов'язаними з цілеспрямованою роботою щодо залучення своїх членів до універсальних морально-етичним, і ціннісно-нормативним системам, гармонізують стосунки в системі "індивід-соціальна спільність-соціум".

Аналіз процесів самоосвіти значно поглиблюється і знаходить нові риси в рамках концепцій інформаційного суспільства. Оскільки основним видом діяльності більшої частини членів цього товариства (базується на створенні, споживанні та поширенні інформації) є робота з інформацією, самоосвіту в ньому знаходить статус провідного виду діяльності. Інформаційна революція, корінним чином перетворюючи всю систему соціальних відносин, трансформує і самоосвітній процеси, створюючи новий тип технологій самоосвіти.

По-перше, якщо в доіндустріальний період суспільного розвитку самоосвіта переважно здійснювалося в контексті міжособистісних відносин (як аспект комунікативної діяльності), а в індустріальному суспільстві домінував "книжковий" тип самоосвіти, реалізованого в рамках текстової діяльності, то в постіндустріальний період нові інформаційні та комунікативні технології породили "екранну" культуру, засновану на комп'ютерно-космічних засобах зв'язку і обробки інформації.

По-друге, нові інформаційні та комунікативні засоби змінюють принципи організації і функціонування самоосвіти. Комп'ютерні технології не тільки забезпечують доступність і різноманітність інформації, а й активізують самоосвітній процеси, супутні виробничої, наукової, управлінської, організаційної, освітньої (навчальні програми), дозвіллєвої та іншої діяльності.

По-третє, інформаційні технології трансформують способи організації самоосвіти, забезпечуючи доступність інформації і полегшуючи її пошук, в той же час надаючи відповідні інструментальні засоби роботи з нею: логічні, математичні, статистичні та ін Поєднання цих процедур оптимізує і розширює можливості самоосвітньої діяльності, створює умови для творчості.

По-четверте, для "екранної" самоосвітньої діяльності виявилися властивими специфічні форми керування і соціального контролю. Слід зазначити, що у вигляді елементів соціальної політики ці форми виникли ще в індустріальних суспільствах. Наприклад, у вигляді різних систем державної та філантропічної допомоги самоосвіти, в появі народних бібліотек, випуск доступною за вартістю книжкової продукції, а пізніше і в розробці спеціальних методик і технологій для самоосвіти різних груп населення.

У постіндустріальну епоху, якій властивий інший рівень організації духовного виробництва, управління самоосвітою стає нормою його існування і видом професійної діяльності. Можна сказати, що самоосвітня сфера певним чином інституалізується. Це пов'язано з тим, що базова система освіти перестає грати колишню роль, терміни поновлення фундаментальної освіти різко скорочуються, і акцент з освітньої діяльності переноситься на самоосвітню.

В інформаційному суспільстві найбільш повно реалізується сенс управлінської діяльності, спрямованої на створення оптимальних умов для самоосвіти.

Отже, можна говорити про виникнення в інформаційному суспільстві нового типу самоосвітньої технології - комп'ютерної, що характеризує перехід самоосвіти на якісно інший рівень, коли воно стає фактором матеріального і духовного виробництва. Розвиток техніки і технології інформаційного суспільства сприяє формуванню такого типу соціальних відносин, при яких людина, позбавляючись від економічної залежності і різних форм соціального придушення, реалізує в самоосвіті свій творчий потенціал, виходячи на новий рівень духовної свободи. Соціальний зміст даної технології можна охарактеризувати з позицій різних концепцій постіндустріального суспільства, які групуються навколо двох полюсів: технокразму і антитехнократзму.

Самоосвіта суспільства постіндустріального типу відрізняється якісно новим рівнем і ступенем організованості. Управління самоосвітою здійснюється через вплив, у першу чергу, на інформаційну сферу (О. Тоффлер) і має не ієрархічний, а децентралізований, мережевий тип організації.

Саме тому самоосвіта, з одного боку, демократично і гранично вільно, з іншого, функціонуючи в рамках тих чи інших підструктур, може сприяти корпоративної ідентичності їх членів. Самоосвіта, як і в доіндустріальний період, реалізується в контексті конкретної діяльності, але в постіндустріальну епоху високий рівень розвитку самоосвіти перетворює цю діяльність в інноваційний творчий процес. Доіндустріальна технологія самоосвіти, що характеризується соціоцентризмом, пройшовши тривалий еволюційний шлях, трансформується в постіндустріальну епоху в технологію граничного індивідоцентризму.

Історична ретроспектива процесів становлення самоосвіти як соціального феномена, представлена ??тут у контексті суспільного розвитку, показує, що зміна технологій самоосвіти обумовлена ??сукупністю соціальних факторів, в тому числі і всією логікою розвитку освіти. Стає очевидним, що самоосвіта, розвивалося в руслі освіти, знаходить автономію, а соціальні наслідки функціонування і змін самоосвіти чим далі, тим більш серйозно позначаються на розвитку суспільства в цілому і, являють собою соціальні умови і чинники реальних і майбутніх соцієтальних трансформацій. Очевидно, що соціорегулятивні функції самоосвіти надалі будуть виявлятися все більш яскраво. Дані висновки обумовлюють необхідність постановки проблеми вивчення діалектики взаємодії суспільства і самоосвіти як соціального феномена.

Взаємозв'язок і взаємозумовленість суспільства та самоосвіти як явищ різнорівневих вельми неоднозначна. Тому виникає завдання окреслити межі даної взаємодії, показати його механізми, що можливо в рамках спеціальної галузі соціологічного знання - соціології самоосвіти.

2.5 Теорія самоосвіти особистості (за П. І. Підкасистий)

Як раніше говорилось, під самоосвітою розуміється пізнавальна діяльність людини, спрямована на перетворення ним своїх фізичних сил, душевних властивостей і соціальних якостей, в основі якої лежить безпосередній особистий інтерес людини. Як цілеспрямована самостійна діяльність людини з особистісного самовдосконалення, самоосвіта включає в себе два відносно самостійних процесу - самонавчання і самовиховання [12].

Основні положення теорії самоосвіти особистості (по П. І. Підкасистий) зводяться до наступного:

1. Цілеспрямоване формування у людини готовності до самоосвіти - одне з основних завдань системи освіти.

2. Виховання, освіта, розвиток і професійна підготовка індивідів повинні здійснюватися на основі нерозривного взаємозв'язку навчання з їх самоосвітньою діяльністю, науково-дослідною роботою, участю у вирішенні виробничих завдань.

3. Всі зусилля педагогічного процесу повинні бути спрямовані на підвищення рівня готовності особистості до самоосвіти.

4. У людей повинна формуватися потреба користуватися самоосвітою як засобом вирішення соціально значущих завдань і задоволення своїх інтересів:

- Забезпечувати високий рівень засвоєння системи узагальнених знань, умінь і навичок по всіх досліджуваних дисциплін;

- Виробляти вміння користуватися найбільш поширеними джерелами інформації, раціонально організувати свою діяльність в процесі самоосвіти.

5. Провідна ланка управління самоосвітою - системна взаємодія суб'єктів педагогічного процесу.

6. Поступове перетворення цілісного педагогічного процесу в самообразовательное процес, перетворення, що відбувається на основі підвищення рівня готовності до самоосвіти кожної особистості, - головний напрямок діяльності, націленої на вдосконалення процесу управління самоосвітою навчаються в системі додаткової освіти.

Для суспільства безперервна освіта стає провідною сферою соціальної політики, механізмом відтворення професійного і культурного потенціалу, умовою розвитку суспільного виробництва. Для кожної людини безперервна освіта повинна стати процесом формування і задоволення її пізнавальних запитів, духовних потреб, розвитку здібностей в різних навчальних закладах, за допомогою різних видів і форм навчання, а також шляхом самоосвіти і самовиховання.

Центральною ідеєю безперервної освіти є розвиток людини як особистості, суб'єкта діяльності і спілкування впродовж всього його життя. Ця ідея, усвідомлена суспільством, стає системотворчим чинником безперервної освіти.

В основі функціонування безперервної освіти лежать принципи, що визначають її специфіку: гуманізму, демократизму, мобільності, випередження, відвертості, безперервності.

Концепція навчання вродовж життя зорієнтована на людину у контексті забезпечення її зайнятості та активної громадянської позиції. Самоосвіта передбачає навчання як у межах, так і поза межами системи формальної освітиОсновним ключовим вмінням стає здібність людини здійснювати пошук нових знань та розвивати нові компетенції без підтримки з боку формальної освіти. Подальший розвиток концепції навчання впродовж життя передбачає пошук нових способів мислення в рамках системи освіти.

Розвиток особистості визначається навколишніми соціальними умовами, суспільними зв'язками й відносинами, у які вона включається в процесі свого життя. Це виглядає як якийсь ідеал, до якого прагне освітній процес, зміщаючи свої акценти розвитку від минулого до сьогодення й майбутнього. Ступінь пізнання й передбачення майбутнього в освітньому процесі може служити критерієм реалізації самоосвіти, як нового ефективного механізму цивілізаційного виживання. Саме тому самоосвіта стає необхідним, постійним додатком життя культурної, освіченої людини, заняттям, яке супроводить її завжди.



Розділ 3. Організація самоосвіти у людей покоління Z

До покоління Z належать діти, народженні після початку ХХІ століття. Вони прийшли у цей світ у цифрову епоху і вже ніколи не зможуть уявити своє життя без інтернету та різноманітних гаджетів. Від самого народження вони звикають жити у світі без кордонів, але з однією поправкою, дуже часто цей світ обмежений екраном.

Якщо дотримуватись «Теорії поколінь», то всі люди, які народилися в один час і отримали схожий досвід у дитинстві, мають однакові цінності. Саме вони й відрізнятимуть їх від людей інших поколінь. Наприклад, люди, які народилися під час війни, дуже боятимуться голоду і цінуватимуть працьовитість, а вже їх діти, більш щасливі та вільні, шукатимуть відпочинку та самореалізації [7].

Ще з дитинства люди Z починають аналізувати величезні обсяги інформації. Найголовніше -- вони також можуть швидко знайти потрібні відповіді, відкинувши зайве. Здібність водночас бачити та сприймати інформацію із різних джерел сприяю значному збільшенню швидкості сприйняття. Покоління «Зет» звикли до легкодоступності інформації, оскільки їм не потрібно чекати та заучувати. Покоління Z -- мультизадачне покоління. Відмова від чітких часових меж не заважає дітям виконувати свої обов'язки і ніяк не впливає на їхнє майбутнє. Робота та навчання для них -- це просто перелік завдань, що потрібно виконати в строк.

3.1 Самоосвіта молоді

Інтеграція української системи вищої освіти до загальноєвропейського простору зумовлює необхідність підвищення якості підготовки фахівців, які мають стати професіоналами своєї справи, бути здатними до здійснення постійного фахового самовдосконалення, вміти швидко орієнтуватися в постійно змінюваних економічних умовах та інформаційних потоках, творчо вирішувати виникаючі професійні проблеми. У зв'язку з цим важливо проаналізувати специфічні особливості організації самоосвіти молоді у сучасних умовах модернізації вітчизняної системи вищої освіти. На думку Ю.Сухарникова, “перенесення центру ваги освітнього процесу в Україні на окрему особистість, на виявлення і всілякий розвиток її здібностей, її інтелектуального потенціалу має відбивати не тільки соціально-економічні потреби суспільства, а й сприяти більш обґрунтованій реалізації особистих зазіхань, оскільки цілі особистості і суспільства складним чином взаємопов'язані й взаємообумовлені. Найістотнішою закономірністю становлення людини