Концепція громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України: авторський проект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

Концепція громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України: авторський проект

Осадчий І.Г., ректор Комунального навчального закладу Київської обласної ради "Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів", доктор педагогічних наук.

У статті представлено авторську концепцію громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України - розкрито теоретико-методологічні засади організації громадянського виховання, презентовано виховну систему освітньої інституції як основний засіб громадянського виховання учнів та запропоновано методичні рекомендації щодо здійснення громадянського виховання.

Ключові слова: система загальної середньої освіти, громадянське виховання учнів, концепція громадянського виховання учнів, виховна система навчального закладу.

Осадчий И.Г. Концепция гражданского воспитания учащихся в системе общего среднего образования Украины: авторский проект

В статье представлена авторская концепция гражданского воспитания учащихся в системе общего среднего образования Украины - раскрыты теоретико-методологические основы организации гражданского воспитания, подана воспитательная система образовательной институции как основное средство гражданского воспитания учеников, предложены методические рекомендации относительно реализации гражданского воспитания.

Ключевые слова: система общего среднего образования, гражданское воспитание учащихся, концепция гражданского воспитания учеников, воспитательная система образовательного учреждения.

Osadchy I.H. Concept of Civil Education of Students in the System of Secondary Education in Ukraine

The author sets forth the theoretical and methodological foundations of civil education in the Ukrainian secondary school system. In the article he demonstrates the importance of this primary means of civic formation for students and proposes methodological recommendations for the implementation of civic education.

Key words: system of secondary education, civil education of students, the concept of civic education of students, educational system educational institution.



Вступ

Концепція громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України (далі - Концепція) - це документ, у якому розкрито цілісну систему поглядів на сутність, засоби та способи організації громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України.

Кожна освітня інституція - загальноосвітній навчальний заклад, муніципальна (місто або селище, адміністративний район), регіональна (область, край) система загальної середньої освіти - на основі Концепції розробляє власну виховну систему як цілісний комплексний засіб системної педагогічної діяльності у сфері громадянського виховання та методичні рекомендації щодо способів здійснення виховної роботи в конкретних умовах та за наявності певних ресурсів.

Рішення про організацію громадянського виховання учнів на засадах Концепції, вибір або розроблення власної виховної системи та методичних рекомендацій для конкретних суб'єктів виховання приймаються освітньою інституцією після їх схвалення органом колегіального управління цієї інституції. Процеси громадянського виховання в різних загальноосвітніх навчальних закладах та територіальних системах загальної середньої освіти можуть різнитися виховними системами і методичними рекомендаціями, але мають здійснюватися на єдиних засадах цієї Концепції.



1. Теоретико-методологічні засади організації громадянського виховання

1.1 Людина в системі суспільних відносин

Людина - це істота суспільна. Її життя відбувається в суспільстві, яке зумовлене історично змінним способом виробництва матеріальних і духовних благ, перетворенням природи і суспільства та власного життя. Сучасна людина народжується, формується, активно діє в суспільстві зі складною динамічною структурою, до складу якої входять різноманітні соціальні інститути, головним із яких є держава. У житті кожної людини важливу роль відіграють також й інші соціальні спільноти та інститути - сім'я, трудові колективи, територіальні громади, об'єднання за інтересами або видами професійної діяльності, політичними поглядами, а також міждержавні об'єднання (союзи, блоки, асоціації), мережеві спільноти різних типів та видів тощо. Соціальні спільноти сучасного суспільства інтенсивно взаємодіють між собою через боротьбу та співпрацю, а тому взаємозумовлюють одна одну та стосовно особи виступають як громадянське суспільство - об'єднання активних індивідів, соціальних спільнот та інститутів.

Людина, яка живе в суспільстві, що має державу, є громадянином, тобто особою, яка належить до населення держави, користується її охороною, правами і виконує обов'язки, встановлені законами цієї держави. Держава як політична організація суспільства постійно змінюється. Сучасна демократична держава одночасно характеризується визнанням джерелом влади волі більшості її громадян, а також природного права особистості на задоволення індивідуальних (персоніфікованих) потреб у різних сферах матеріального, соціального, політичного, духовно-культурного життя тощо. З одного боку, за це держава, як і громадянське суспільство, "платять" значним зростанням рівня внутрішньої складності та зниженням рівня стійкості (стабільності, рівноваги тощо). Тому турбота про державу, яка постійно змінюється й одночасно гарантує людині дотримання її прав та основних свобод людини і громадянина, є визначальним обов'язком кожного. Ця турбота лежить не в площині пасивного і бездумного підпорядкування державі, а реалізується через активні дії з удосконалення, зміцнення, захисту держави як політичної організації, яка забезпечує неперервність життєдіяльності особи і суспільства. З іншого боку, громадянське суспільство як середовище продукування змін постійно бореться за збільшення простору свободи та ресурсів для активної діяльності членів соціальних спільнот.

Загалом суспільство змінюється в процесі розв'язання суперечностей, які постійно виникають у процесі його функціонування. Головними з них є суперечності суспільного виробництва та розподілу національного валового продукту, а також ідеологічні, етнічні, релігійні суперечності тощо.

В умовах відсутності або обмеженого доступу до нових матеріальних ресурсів, у т. ч. до нових територій, невичерпним джерелом поступального розвитку суспільства є найбільш повне та ефективне використання соціально-біологічного потенціалу кожної людини, її обдарувань, схильностей, здібностей, інтелекту, освіченості, здоров'я тощо та інтегративних можливостей соціальних спільнот як об'єднань окремих людей. Використати людський потенціал повною мірою можливо, з одного боку, лише через створення державою законодавчо-нормативного простору "прирощування" цього потенціалу (через системи освіти, охорони здоров'я, культури, соціального захисту тощо), вільної природовідповідної діяльності індивіда і соціуму, а з іншого боку - через постійні турботливі, патріотичні, професійно досконалі, відповідальні дії громадянського суспільства - індивідів і соціуму з підтримки та вдосконалення власної держави. Подібність співгромадян в окремих сферах життєдіяльності суспільства така ж велика цінність, як і їх відмінність, навіть неповторність в інших сферах.

Поступальний розвиток суспільства в нинішню епоху можливий лише через відповідальний вибір індивіда, соціуму і держави щодо можливих напрямів прогресивного змінювання, а не через фанатичне поклоніння чинним нормам права, анархію соціуму або ж волюнтаризм індивідів.

Відповідальний вибір будь-якого суб'єкта (індивіда, соціуму, держави, міждержавних утворень) - це така природовідповідна, усвідомлена і вільна його дія, яка відкриває перспективи подальшого розвитку особи і суспільства і не руйнує самого суб'єкта та середовища його життєдіяльності.

Кожна людина належить до певної етнічної спільноти. Сучасна людина обов'язково належить до певної нації - стійкої історичної спільності людей, що неперервно змінюється під дією внутрішніх і зовнішніх чинників і характеризується спільністю території проживання, економічного і духовного життя, культури, мови, побуту, традицій і звичаїв, національного характеру. Сучасні держави, як політичні організації суспільств, є національними державами, а патріотизм, як почуття відданості та сердечної прив'язаності до своєї держави (країни, народу, Батьківщини), завжди має конкретний історичний зміст та існує у формі національного патріотизму.

На кожному історичному етапі розвитку національна спільнота має власну актуалізовану національну ідею, яка є серцевиною національної свідомості, й одночасно визначає найважливішу або кілька найважливіших проблем її сучасного життя та вказує напрям, засоби і спосіб власного поступального розвитку впродовж періоду, не меншого за тривалість становлення одного покоління людей (близько 15-25 років). Національна ідея виконує роль основного закону упорядкування національної спільноти через самоорганізацію в конкретну історичну епоху. Загалом закон самоорганізації складного об'єкта передає характер функціональної залежності між його макропараметрами. Він є об'єктивним, а його формулювання залежить від використаних для цього засобів (звичайна мова, спеціальні мови наукових концепцій або теорій, символів культури, мистецтва, побуту тощо). Національна ідея розкриває механізм саморозвитку нації, яка постійно змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників змін. У різних сферах життєдіяльності національна ідея, як основний закон самоорганізації суспільства, має конкретний, у т. ч. галузевий, зміст.

Національною ідеєю сучасного українського суспільства є імператив: через єднання нації, збереження і вдосконалення держави, захист її територіальної цілісності, самовіддану працю зі зміцнення економіки країни і до процвітання нації та благополуччя особи серед вільних народів світу на засадах загальноєвропейських цінностей, прав та основних свобод людини і громадянина.

Для консолідації нації, створення можливостей для індивіда, соціуму і держави демонструвати прихильність до національної ідеї як механізму саморозвитку суспільства, інших національних цінностей, забезпечення блискавичної та ефективної суспільної комунікації національні спільноти використовують спеціальний засіб - мову національних символів: державних (прапор, герб, гімн, територія, столиця країни, найвищі державні органи влади і посади тощо) та соціальних (заклики, публічні оцінки історичних і культурних подій та артефактів, стилізовані очікування щодо майбутнього, національний побут тощо). Усі члени національної спільноти повинні вміти досконало користуватися мовою національних (державних і соціальних) символів як у суспільному, так і в особистому повсякденному житті.

1.2 Сутність громадянського виховання

У широкому суспільному розумінні суспільне виховання - це стихійна або спеціально організована діяльність із передачі новим поколінням соціального досвіду, підготовка його до суспільного життя. Щодо цього суспільне виховання тотожне процесу становлення індивіда як особистості, тобто як суспільної істоти.

Суспільне виховання здійснюється на рівні головних суб'єктів суспільного життя - держави і соціуму, відбувається стихійно або цілеспрямовано, за активної або пасивної участі вихованця. Оскільки українське суспільство, як і європейське загалом, останні 300-400 років існує у вигляді такої етнічної спільноти, як нація, то сучасне суспільне виховання молодої людини в Україні є національним вихованням.

Цілеспрямовану складову національного виховання як суспільного явища забезпечує національна держава через діяльність власних освітніх та інших інституцій. Саме тому суспільне виховання, яке здійснює національна держава через державні (комунальні) освітні інституції та системи, за характером є національним та існує у вигляді громадянського виховання.

Громадянське виховання - це конкретно-історична форма суспільного виховання як цілеспрямованого процесу формування громадянина конкретної держави, здатного успішно діяти в суспільстві з національною державою та соціумом і досягати благополуччя. Нині більшість національних держав є демократичними, а соціум існує у вигляді добре розвинутого та структурованого громадянського суспільства.

Громадянське виховання як цілеспрямоване зрощування людини як особистості, тобто людини суспільної, є цілісним об'єктивним процесом. З метою аналізу, планування, здійснення та оцінювання результатів цього процесу застосовується теоретичне моделювання його окремих сторін та організовується відповідна педагогічна діяльність. Як конкретні педагогічні моделі та системи діяльності можуть використовуватися такі поняття, як військово-патріотичне, моральне, трудове, фізичне, екологічне виховання тощо. Таке абстрагування дає змогу розв'язати окремі педагогічні проблеми, але часто призводить до спрощення та руйнування сутності і цілісності єдиного процесу громадянського виховання як конкретно-історичної форми суспільного виховання, як суспільного явища.

Особистісні риси, якості та цінності індивіда як громадянина формуються як завдяки діяльності держави, так і соціуму, а результат завжди залежить від позиції (активної або пасивної) самого індивіда як об'єкта (суб'єкта) громадянського виховання.

1.3 Суспільні цінності громадянського виховання

Функціонування, самовідтворення і розвиток суспільства можливі лише тоді, коли молодь засвоїть соціальний досвід, набутий попередніми поколіннями, способи і форми матеріальної і культурної (духовної) діяльності, буде керуватися правовими та моральними нормами суспільного співжиття.

У структурі цілісного процесу підготовки молодого покоління до життя і діяльності доцільно виділяти державне виховання, яке здійснюється засобами державних інституцій (органів влади, системи освіти, засобів масової інформації тощо), і громадське (соціальне) виховання, яке здійснюється завдяки діяльності спеціальних інституцій усіх інших (недержавних) соціальних інститутів - окремих людей, сім'ї, громад, трудових колективів, професійної, культурної, етнічної та інших спільнот, у т. ч. Інтернет-спільнот, тощо.

Державне виховання існує у формі громадянського виховання, тобто як цілеспрямований і планомірний процес виховання громадянина конкретної держави, яка перебуває на певній стадії історичного розвитку. Громадянське виховання завжди є національним, оскільки його здійснює держава як політична організація конкретної нації. Громадянське виховання завжди є патріотичним, оскільки необхідною умовою сталого існування держави є патріотизм її громадян.

Громадянське виховання обмежується сферою формування особистості як типового представника певного суспільства, громадянина-патріота національної держави на певній стадії її історичного розвитку і не поширюється на сферу індивідуального і неповторного в людині.

Отже, громадянське виховання учнів - це цілеспрямований і планомірний процес формування свідомого громадянина-патріота конкретної національної держави. Громадянське виховання учнів здійснюється засобами системи загальної середньої освіти країни, яка забезпечує інтеграцію власних дій, зусиль усіх інших державних і соціальних інституцій у сфері суспільного виховання.

Суспільні інститути з позицій їх значущості для громадянського виховання виступають як суспільні цінності громадянського виховання.

Суспільні цінності громадянського виховання - це історично обумовлені суспільні інститути, а також смисли, цілі, зміст, засоби і способи діяльності людей та соціальних спільнот як імперативи найбільш доцільної організації життєдіяльності суспільства, що забезпечують його неперервне функціонування і розвиток. До суспільних цінностей громадянського виховання належать народ, нація, етнос, особистість, держава, громадянське суспільство (соціум), право, мораль, життєдіяльність та благополуччя.

Упорядкована сукупність суспільних цінностей, у просторі яких здійснюється громадянське виховання учнів, називається матрицею громадянського виховання учнів (далі - МГВУ). Змінюючи склад і структуру МГВУ та зміст суспільних цінностей, які її утворюють, суб'єкти виховання забезпечують досягнення певних цілей громадянського виховання. Модель МГВУ подано на рис. 1.

Зміст суспільних цінностей громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України в сучасних умовах представлено нижче.

Народ:

1. Масова соціальна спільнота як головний суб'єкт соціально-історичного розвитку, до якої входить усе населення, жителі країни.

2. Формується на основі одного, кількох або ж значної кількості етносів.

3. Є політичним утворенням, має власну державу або ж існує як складова частина якоїсь держави.

Нація:

1. Історична спільність людей, яка утворилась унаслідок розвитку ринкових відносин, має власну державу, єдину недоторканну територію, спільні політичне, економічне і культурне життя, науку і побут, національний характер, усвідомлює свою відмінність від інших етносів та демонструє це через національно-державні інститути і символи та загальнонаціональні інтереси.

2. Нація обов'язково має одну або кілька державних мов.

3. Нація на кожному з етапів власного історичного розвитку декларує спосіб досягнення загальнонаціональних цілей через формулювання національної ідеї.

Рис. 1. Матриця громадянського виховання учнів

Етнос:

1. Стійка масова соціальна спільнота, що склалася історично та має спільну оригінальну соціальну, культурну та поведінкову цілісність.

2. Існує у вигляді племені, народності або нації.

3. Окрема частина народу, цілий народ або кілька народів однієї етнічної групи.

Держава:

1. Основна політична організація, апарат політичної влади в таких масових соціальних спільнотах, як народ, нація.

2. Здійснює управління та захист території, соціальної, економічної та культурної структури конкретного суспільства.

3. Виконує свої функції в тісному взаємозв'язку з окремими громадянами та соціальними спільнотами (громадами).

Громадянське суспільство (соціум):

1. Соціальна сфера суспільства, яка взаємодіє з державою, представляє його політичну сферу, утворює цілісний соціальний організм країни.

2. Асоціація окремих громадян та різноманітних громад, рухів, об'єднань, спілок тощо, які вони утворюють для самоствердження і самореалізації. громадянське виховання освітня учень

3. Сукупність економічних, соціальних, культурних, духовних, родинно-побутових інститутів, які взаємодіють між собою винятково на ґрунті власних інтересів, норм права і моралі, спільно погоджених чи вироблених регуляторів задля реалізації власних ініціатив, планів, проектів і програм.

Право:

1. Історично конкретна сукупність норм і правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою.

2. Норми і правила, дотримання яких забезпечується примусовою силою держави.

3. Норми і правила, за недотримання яких держава застосовує покарання.

Мораль:

1. Історично конкретна система поглядів й уявлень, норм й оцінок, що регулюють поведінку людей, забезпечуючи узгодження інтересів та вчинків окремих осіб, соціальних спільнот (громад), суспільства взагалі.

2. Спирається на силу переконання, громадської думки, традицій, привабливості ідеалів, авторитету осіб або соціальних спільнот (громад).

3. Є внутрішнім регулятором дії та контролюється самосвідомістю особи і соціальних спільнот (громад).

Особистість:

1. Людина як типовий представник певного суспільства (соціуму) на певній стадії його історичного розвитку.

2. Індивід як суб'єкт соціальних відносин і свідомої діяльності.

3. Системна якість індивіда, через яку зовнішній соціальний вплив пов'язується з його психікою.

Життєдіяльність:

1. Історично обумовлений спосіб буття людини, який полягає в активній адаптації до існуючих умов та в їх змінюванні, реалізується через життя і діяльність та має на меті досягнення благополуччя.

Життя людини - це суспільно та історично обумовлений спосіб існування людського організму, а діяльність - це специфічна людська форма активного ставлення до навколишнього світу.

Існує дві основні форми діяльності, які людина використовує для задоволення власних потреб: гра як діяльність в умовних ситуаціях; праця як основний історично обумовлений спосіб взаємодії людини з природою і суспільством із метою створення матеріальних та духовних цінностей для задоволення об'єктивних і суб'єктивних потреб особи та соціальних спільнот.

Гра є основною формою діяльності для дитини та дитячих спільнот, а праця - необхідною умовою існування дорослої людини як суспільної істоти та суспільства взагалі. Основним видом праці для учнівської молоді є здобування освіти. Спілкування розглядається як спосіб зв'язку між людьми за допомогою знакових засобів (мова, символи тощо) у процесі їхньої взаємодії.

2. Життєдіяльність особистості, як і функціонування суспільства загалом, відбувається за постійної присутності боротьби - суспільно визначеного способу розв'язання суперечностей через активне суперництво, яке може набувати також і форм агресії - як одноосібної, так і колективної. Під час гри боротьба виступає як змагання, а в процесі праці - як створення, досягнення чого-небудь або ж подолання, руйнування, знищення тощо.

3. Життєдіяльність особистості передбачає постійну необхідність здійснення відповідального вибору на всіх етапах життя і діяльності та персональну відповідальність за його результати.

Благополуччя - це суспільно та історично визначені як найбільш прийнятні та гідні людини умови проживання, життєдіяльності, здобутки і смисли та їх самооцінка. Для сучасної людини і суспільства загалом - це безпечні та комфортні умови життєдіяльності; матеріальна забезпеченість та духовне багатство; внутрішнє задоволення життям, відчуття радості, щастя.

1.4 Модель ідеалу громадянського виховання

Держава і громадянське суспільство, спираючись на національну ідею, використовуючи МГВУ, розробляє ідеал громадянського виховання - упорядковану сукупність інтеріоризованих індивідом суспільних цінностей (імперативів) - суспільно та історично визначених безумовних вимог до життєдіяльності людини, яка прагне досягти благополуччя.

Ідеал громадянського виховання (далі - ІГВ) можна представити аналітично, скориставшись інформаційно-синергетичною моделлю складного об'єкта (формула (1)):

ІГВ = < А, В, Х >, (1)

де: А = {а ₁, а ₂,… а_і} - множина мікропараметрів (а_і) складного об'єкта;

В = {b₁, b ₂,… b_m} - множина макропараметрів (b_m) складного об'єкта;

Х = {Х ₁, Х ₂,… Х_k} - множина законів самоорганізації складного об'єкта (Х_k) як функціональних залежностей між його макропараметрами (b_m).

Щодо ІГВ під мікропараметрами особистості (а_і) розуміють велику кількість особистісних рис людини - особливостей, ознак, відтінків, складників її особистісних якостей (b_m) - макропараметрів особистості як відносно стійких, утворених на масиві мікропараметрів (а_і), інтегративних характеристик особистості. Законами самоорганізації особистості (Х_k) є її особистісні цінності - найбільш загальні стійкі характеристики особистості як функціональні залежності між макропараметрами особистості (b_m). Для особистісних якостей і цінностей домінантною є їх суспільна значущість, для особистісних рис - індивідуальна. Особистісні риси людини можуть бути предметом цілепокладання на рівні окремих педагогічних дій. Особистісні якості і цінності виступають предметом цілепокладання на рівнях відповідно мети та завдань громадянського виховання. Використання під час моделювання та здійснення громадянського виховання поняття "особистісна риса" дає змогу залучати до сфери цілеспрямованої педагогічної діяльності у сфері громадянського виховання необмежену кількість ресурсів, форм і методів виховання, а понять "особистісна якість" та "особистісна цінність" - розробляти цілісні системи (технології) педагогічної діяльності й одержувати прогнозовані результати виховної роботи.

Оскільки масиви особистісних рис (а_і) інтегруються в особистісні якості (b_m), то ІГВ можна однозначно представити за допомогою формули (2), більш зручної для практичного використання.

Ідеал громадянського виховання в сучасній Україні (далі - ІГВ (Україна)) розроблений на основі національної ідеї сучасного українського суспільства і теоретико-методологічних засад організації громадянського виховання та з використанням таких засобів педагогічного дослідження, як МГВУ та ІГВ (2), представлено аналітично за допомогою формули (3) як кортеж конкретних, історично обумовлених особистісних якостей і цінностей:

ІГВ = < { b₁, b ₂,… b_m}, {Х ₁, Х ₂,… Х_k} > (2)

ІГВ (Україна) = < { b₁,… b₁₀}, {Х ₁,… Х ₃} > (3)

Отже, людина як ідеал громадянського виховання в сучасній Україні має такі особистісні якості:

1. Є свідомим громадянином України, відчуває себе частиною українського народу, знає і поважає його історію, мову, цінності та традиції (b₁).

2. Є активним учасником життя держави і громадянського суспільства (b₂).

3. Дотримується норм права, поділяє європейські цінності щодо прав та основних свобод людини і громадянина демократичної держави (b₃).

4. Добровільно дотримується норм гуманістичної моралі (b₄).

5. Здатна боротися для досягнення цілей соціальної демократичної держави, соціальних спільнот та особистих цілей, готова зі зброєю в руках захищати національні інтереси, цілісність і незалежність України (b₅).

6. Здатна робити відповідальний вибір та нести персональну відповідальність за власні дії перед державою, соціальними спільнотами та собою (b₆).

7. Під час здійснення відповідального вибору визнає пріоритет цінностей більшої соціальної спільноти над цінностями меншої спільноти та особистими цінностями, здатна до жертовності (b₇).

8. Веде здоровий спосіб життя, піклується про зміцнення власного здоров'я, постійно працює над підвищенням рівня освіченості (b₈).

9. Любить та вміє працювати, є сучасною функціонально компетентною особистістю (b₉).

10. Наполегливо діє для досягнення власного та суспільного благополуччя, відчуває внутрішнє задоволення життям, є щасливою (b₁₀).

До особистісних цінностей людини як ідеалу громадянського виховання в сучасній Україні належать патріотизм (Х ₁), соціальна активність (Х ₂), особистісна успішність (Х ₃).

Патріотизм:

Х ₁ = ѓ (b₁, b₂, b₃, b₄, b₅, b₆, b₇, b₁₀)

- це загальна характеристика людини як свідомого громадянина конкретної країни, яка проявляється через почуття турботливої відданості, сердечної прив'язаності до своєї держави (країни, народу, Батьківщини), відповідальність за її долю, готовність служити її інтересам, активно діяти для її вдосконалення та зміцнення, боронити її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, йти заради неї на жертви і подвиги.

Соціальна активність:

Х ₂ = ѓ (b₁, b₂, b₃, b₄, b₅, b₆, b₇, b₉, b₁₀)

- це загальна характеристика людини як свідомого громадянина конкретної країни, яка проявляється у внутрішній готовності та практичній здатності в умовах конкретних держави і громадянського суспільства активно, компетентно та результативно діяти, дотримуючись норм чинного права і гуманістичної моралі.

Особистісна успішність:

Х ₃ = ѓ (b₁, b₂, b₃, b₄, b₅, b₆, b₇, b₈, b₁₀)

- це загальна характеристика людини як свідомого громадянина конкретної країни, яка проявляється в досягненні особистого благополуччя через постійне підвищення рівня освіченості, зміцнення здоров'я та активну і продуктивну діяльність у матеріальній та духовній сферах суспільного життя.

1.5 Організаційно-психологічні засади спрямованого розвитку особистості

Особистість - це індивідуально упорядкована, відносно стійка сукупність особистісних рис, якостей та цінностей, що забезпечує певний відгук на вплив зовнішнього у психіці індивіда. Через особистість відбувається і зворотний процес - об'єктивація, інколи навіть матеріалізація суб'єктивного в зовнішньому середовищі. Кожна особистісна риса, якість і цінність містять інформаційний, діяльнісний і ціннісно-оцінний компоненти.

Особистість формується завдяки наявності в людини природної видової властивості активно взаємодіяти із зовнішнім середовищем, пізнавати та перетворювати його для задоволення власних потреб - від нагальних до дещо відтермінованих у часі, але не менш важливих. Саме під час діяльності (коли індивід проявляє соціальну активність) з'являється можливість для суспільних цінностей, об'єктивованих у зразках матеріальної і духовної культури та механізмах соціальної організації (право, мораль, традиції, звички, ритуали тощо), відображатися у психіці людини та існувати у вигляді особистісних рис, якостей і цінностей, а завдяки свідомості і механізмам несвідомого набувати форм особистісних орієнтирів, перетворюватися на засоби соціальної регуляції поведінки індивіда.

Тому зміст особистості, її багатство, а тому і суспільні значущість та продуктивність обов'язково залежать від змісту соціального середовища, в якому відбувається становлення вихованця.

Особливо зростає роль вихователя (виховної системи) в періоди якісних змін особистості - її внутрішньої структурної перебудови. Саме в такі моменти вихователь (виховна система) повинні привнести, інвестувати, запропонувати суспільно та особистісно цінний порядок, тобто закон самоорганізації як функцію узгодженості, підпорядкованості, залежності між макропараметрами особистості.

Особистість може змінюватися лише під час якісного переходу через власний нерівноважний стан. Необхідною умовою такого переходу є зміна сукупності актуалізованих потреб людини, яка настає природно або ж штучно зініціюється. Для переведення особистості з рівноважного стану через динамічний до нерівноважного педагоги користуються великою кількістю спеціальних технік створення проблемних ситуацій. У подальшому вже у спільній діяльності, організованій як освітній процес, розв'язуються суспільно-особистісні проблеми, забезпечуючи змінювання (кількісне і якісне) особистості вихованця.

Змінена особистість як носій нового порядку, нових законів самоорганізації особистого і суспільного лише через діяльність та за умов перебування вже суспільства в нерівноважному стані може кількісно та якісно його змінювати. Суспільство наближається до нерівноважного стану природно (еволюційно), або ж такий стан суспільства створюють спеціально, застосовуючи відповідні засоби і технології (економічний тиск, управлінські рішення, соціальні збурення, пропаганда тощо).

Важливо, що людина має природну властивість самостійно переводити себе в нерівноважний стан, ставити перед собою мету щодо змінювання власної особистості, вчиняти дії (довготривалі, системні) для досягнення омріяних змін. У цьому випадку маємо справу із самовихованням.

Розвиток особистості, тобто її прогресивне змінювання, відбувається винятково завдяки діяльності людини в соціумі, яка є способом розв'язання суперечностей між потребами особи в індивідуалізації буття та бажаними для соціуму комунальними очікуваннями, тобто між природною потребою індивіда в персоніфікації буття і прийнятті соціумом лише тих проявів індивідуальності, які відповідають наявним суспільним цінностям. Тому в соціальному житті об'єктивними і необхідними є не лише співпраця, а й боротьба (між окремими особами, між особою, соціумом і державою, різними соціумами тощо). Наслідком таких процесів є незворотні зміни у структурі особистості і в самому зовнішньому середовищі. Змінені особистість і соціум мають інші потреби, ресурси і прийнятні способи їх задоволення. Усе це викликає новий виток потреб - суспільних й особистісних, а тому суперечностей і нових змін. Входження індивіда нового покоління в соціум у будь-якій формі - адаптації, індивідуалізації, інтеграції - завжди приводить до змінювання як індивіда і молодого покоління, так і суспільства загалом. Відбувається суспільний розвиток, з'являється нова соціальна реальність та інша її інституалізація й організація.

Отже, забезпечувати спрямований розвиток особистості можливо лише в процесі її природного становлення завдяки та під час спеціально організованої діяльності в соціумі.

1.6 Організаційно-педагогічні засади цілеспрямованого формування особистості

Становлення особистості відбувається через соціалізацію - стихійний процес та через виховання - планомірний процес інтеріоризації суспільних цінностей за певної активності самого вихованця. Відмінності між процесами соціалізації й виховання лежать не в площині особливостей психологічних процесів інтеріоризації суспільних цінностей, які є ідентичними, а в площині винятково організаційній, педагогічній.

Соціалізація відбувається в умовах реального середовища, тобто такого, яким воно є в конкретному місці і в конкретний час. Виховання ж, як спеціально організована діяльність із досягнення наперед визначених цілей, потребує спеціального, педагогічно організованого (оформленого) середовища. Потреба в такому середовищі є об'єктивною. Не завжди в конкретному місці наявні та активовані суспільні цінності й відношення, привласнення яких вихованцями необхідно забезпечити; окремі ідеї, норми, правила дитині через її вікові особливості не під силу осягнути у формі їх реального буття; для засвоєння окремих суспільних цінностей, норм, способів діяльності тощо потрібно мати особливі духовні і матеріальні (у т. ч. речові) умови.

Тому суспільно-історично склався такий підхід: гаму взаємин, в які потрапляє дитина безпосередньо чи опосередковано, намагаються взяти під контроль, певним чином відтіняють потрібне, перетворюють і збагачують існуюче або ж спотворюють необхідний вплив. Способи створення педагогічно організованого середовища поділяють на три групи: способи акцентування; способи перетворення; способи створення.

Загалом педагогічно організоване середовище становить упорядковану сукупність певним чином відібраних та активованих суспільних цінностей, які мають бути інтеріоризовані вихованцем, та достатніх умов і ресурсів для забезпечення цього процесу.

Формування педагогічно організованого середовища з метою використання його надалі для забезпечення процесів виховання може здійснюватися на індивідуальному рівні (коли людина свідомо змінює характер і зміст своєї соціальної активності), на рівні сім'ї (позиція батьків та інших членів сім'ї), навчального закладу (виховна система), мікрорайону (комплексні програми виховання), регіону (регіональні виховні системи), країни (державна політика у сфері виховання молодого покоління), планети (міжнародні проекти і програми).

Спрямованість педагогічно організованого середовища, зрештою, визначає суспільство відповідно до тих цінностей, які воно проголосило з погляду на майбутнє. З часом суспільство може змінювати напрям формування педагогічно організованого середовища. Централізовані суспільні системи визначаються суттєвою глибиною внесених змін (застосовують здебільшого способи перетворення й створення), великими масштабами (у межах суспільної системи), чітко вираженим напрямом перетворень. Такі суспільні системи намагаються сформувати молодих людей "чіткої орієнтації". У децентралізованих суспільних системах кожна спільнота визначає напрям і глибину перетворень більш-менш самостійно (залежить від міри децентралізації суспільної системи). У таких системах формування молодого покоління здійснюється здебільшого через соціалізацію, яка забезпечує відтворення існуючих суспільних відносин, і через виховання шляхом селекції та підтримки лише найбільш фундаментальних суспільних цінностей.

Як реальне середовище, так і педагогічно організоване неможливо розглядати з точки зору педагогіки як суто зовнішнє, як механічну сукупність. Доцільно його розглядати лише у зв'язку з дійовим ставленням самого вихованця до цього середовища. Активність дитини поширюється не на всі об'єкти як реального, так і педагогічно організованого середовища. Тільки окремі з них є об'єктами внутрішньої активності дитини. Тому об'єктивно існують такі шляхи цілісного процесу формування особистості: пасивна соціалізація, активна соціалізація, активне виховання, пасивне виховання (рис. 2).

Рис. 2. Модель цілісного процесу формування особистості

Пасивна соціалізація - це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який відбувається в умовах реального середовища і не характеризується свідомою цілеспрямованою активністю вихованця.

Активна соціалізація - це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який відбувається в умовах реального середовища і характеризується свідомою цілеспрямованою активністю вихованця.

Активне виховання - це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який протікає в умовах педагогічно організованого середовища і характеризується цілеспрямованою активністю вихованця.

Пасивне виховання - це процес привласнення суспільних цінностей у будь-якій соціальній спільноті, який протікає в умовах педагогічно організованого середовища і не характеризується цілеспрямованою активністю вихованця.

Активна соціалізація та активне виховання є складовими процесу самовиховання особистості.

У тих випадках, коли події суспільного життя об'єктивно "працюють" на задум вихователя і свідомо включені ним (навіть без змін) у простір виховного процесу, вони розглядаються як елементи педагогічно організованого середовища. Це свідчить про відсутність якихось матеріальних меж між реальним середовищем і педагогічно організованим. Але процеси соціалізації й виховання з точки зору педагогіки як науки і практики принципово відрізняються.

Для забезпечення цілеспрямованої активності вихованця у просторі педагогічно організованого середовища необхідно спільну з вихованцем діяльність здійснювати з дотриманням вимог принципу поетапного привласнення мети діяльності, сутність якого полягає в такому: для того щоб зовнішня ідея або пропозиція стала для людини внутрішньою спонукою до дії, необхідно, щоб вона пройшла три етапи колективно-особистісного вибору.

Загалом мета спільної діяльності в межах освітнього процесу, ідея якоїсь конкретної справи може бути запропонована довільною соціальною спільнотою або її інституціями, вихователем або ж окремим вихованцем чи їх групою. Мета повинна "пройти" перший етап - оформлення її як зовнішніх цінностей дитини або дитячого колективу. Оформлення цього етапу може бути довільним, що залежить від природи самої справи та особливостей дитячого колективу, його попереднього досвіду, але обов'язково передбачає моменти мотивації діяльності колективу. Другий етап - оформлення мети діяльності як внутрішньої цінності колективу - реалізується обов'язково через вибір дитячим колективом або групою вихованців одного з можливих варіантів справи та структурне планування змісту діяльності (етапи, блоки, проміжні образи тощо, без деталізації). Третій етап - оформлення мети діяльності як особистісної цінності вихованця. Цей етап реалізується як деталізація вихованцем структурних планових одиниць діяльності вже під час вибору ним особистого шляху і способів діяльності або у процесі виконання справи.

Отже, пройшовши через три етапи колективно-особистісного вибору, мета спільної діяльності з цінності зовнішньої перетворюється на цінність внутрішню, особистісну, втрачає барви нав'язаного, чужого, привнесеного ззовні.

Модель цілісного процесу формування особистості дає змогу сформулювати такі фундаментальні організаційно-педагогічні умови, наявність яких дає можливість здійснювати процес активного виховання, а саме його й намагається організувати вихователь:

· наявність педагогічно організованого середовища (цілеспрямована активність середовища);

· можливість для вихованців самореалізовуватися через вибір мети, змісту і способів діяльності (цілеспрямована активність вихованця).

Забезпечувати названі вище фундаментальні організаційно-педагогічні умови процесу активного виховання покликана виховна система освітньої інституції.



2. Виховна система освітньої інституції як основний засіб громадянського виховання учнів

Для здійснення громадянського виховання всі освітні інституції обов'язково повинні мати власну виховну систему - цілісний комплексний засіб системної педагогічної діяльності, який як компоненти містить мету і завдання, зміст, форми і методи, діагностику результатів виховної роботи у сфері громадянського виховання учнів, а також механізми самовідтворення і розвитку виховної системи. Під виховною роботою розуміють спільну діяльність суб'єктів й об'єктів виховання, у процесі якої забезпечується досягнення мети громадянського виховання.

2.1 Мета і завдання виховної роботи

Метою виховної роботи у сфері громадянського виховання учнів у системі загальної середньої освіти України є формування особистості вихованця, яка відповідає ідеалу громадянського виховання (далі - ІГВ (Україна)). Вона конкретизується в завданнях виховної роботи. Формулювання завдань виховної роботи здійснюється виховною системою освітньої інституції з урахуванням:

· наявних невідповідностей між особистісними якостями і цінностями ІГВ (Україна) та виявленим у процесі діагностування рівнем їх сформованості в конкретного вихованця або групи вихованців;

· актуалізованих соціальних запитів щодо вихованості учнів із боку суспільних (держава і громадянське суспільство) інститутів;

· вікових особливостей вихованців;

· наявних умов та ресурсів.



2.2 Зміст виховної роботи

Змістом виховної роботи у сфері громадянського виховання учнів є організація психолого-педагогічних процесів цілеспрямованої інтеріоризації суспільних цінностей, цілеспрямованого формування особистості. Такі процеси відбуваються лише під час спільної діяльності вихованців і вихователя в умовах педагогічного організованого середовища.

Підходи до упорядкування реального середовища та формування на його основі педагогічно організованого середовища можуть різнитися. Для досягнення мети громадянського виховання найбільш доцільним є створення педагогічно організованого середовища на рівні кожного з основних видів соціальних спільнот або ж відповідно до сфер чи напрямів діяльності.

Відповідно до переліку основних видів соціальних спільнот та з урахуванням необхідності забезпечувати простір для реалізації природної активності вихованця, педагогічно організоване середовище найбільш доцільно формувати як сукупність каналів привласнення суспільних цінностей (з точки зору вихованця):

Я - людина.

Я - член сім'ї.

Я - учень школи.

Я - житель села (міста).

Я - житель краю (області).

Я - громадянин України.

Я - житель планети Земля.

Для формування цілісного педагогічно організованого середовища також можна використовувати упорядковану сукупність напрямів діяльності, наприклад, таких, як: "Почни з себе", "Ерудит", "Світ захоплень", "Тепло сердець", "Краєзнавець", "Мандрівник", "Перші старти" тощо, або ж сфер діяльності - "Патріотизм", "Соціальна активність", "Природа", "Особистість", "Суспільство", "Культура", "Екологія", "Економіка", "Самоврядування" тощо.

Технологічними одиницями, за допомогою яких вихователь створює педагогічно організоване середовище як сукупність суспільних цінностей, є методи виховної роботи.

2.3 Методи виховної роботи

Під час вибору методів виховної роботи у сфері громадянського виховання, як способів доцільно організованої спільної діяльності об'єкта і суб'єкта виховання, необхідно врахувати такі особливості процесів формування особистості:

· кожна особистісна риса, якість або цінність містить інформаційний, діяльнісний і ціннісно-оцінний компоненти;

· особистісні риси, якості і цінності, які утворюються в процесі інтеріоризації суспільних цінностей, потребують постійної підтримки, корегування, зміцнення тощо.

Для досягнення цілей громадянського виховання необхідно використовувати як інформаційні методи виховання (далі - І) - для передачі інформації, формування понять, забезпечення правової та етичної оцінки явищ, так і діяльнісні методи виховання (далі - Д) - для організації діяльності, формування умінь і навичок суспільної діяльності тощо.

Найбільш ефективними методами громадянського виховання є комплексні методи, які інтегрують можливості інформаційних та діяльнісних методів виховання. Прикладом комплексного методу виховання є соціальна вправа.

Соціальна вправа - це комплексний метод педагогічної дії, створений на основі конкретної справи, яка відбувається або може відбутися в соціальній спільноті, відповідно до мети і завдань громадянського виховання та з використанням способів акцентування, перетворення і створення.

До критеріїв відбору конкретних справ, які відбуваються в соціальних спільнотах і на основі яких можуть розроблятися соціальні вправи, належать:

· наявність у дітей інтересу до цієї справи;

· відповідність змісту справи тим ролям, які виконують діти в конкретній спільноті;

· актуальність справи для функціонування спільноти;

· погодженість у часі з іншими справами, якими живе спільнота і дитячий колектив.

Соціальні вправи можуть мати різну структуру:

1. І-Д. У дитячому колективі виникає задум здійснити конкретну справу. Пропозицію обговорили, ухвалили рішення, спланували роботу (І), а потім узяли участь у спільній діяльності (Д).

2. Д-І. У силу певних обставин вихованці стали безпосередніми учасниками суспільної діяльності (Д). У вихованців виникли особисті враження, можливо, й певні суперечності, власні оцінки події. Під час її обговорення (І) суперечності були розв'язані, вихованці змогли дати об'єктивну оцінку того, що відбулося.

3. І-Д-І. Класична модель соціальної вправи, в якій логічно поєднано в одне ціле інформаційну підготовку справи (І), організацію діяльності (Д) й оцінку результатів діяльності та суспільних відносин, суб'єктами яких стали вихованці (І).

4. І-Д-І-Д-І. Соціальна вправа є аналогічною до попередньої, але передбачає здійснення складних форм суспільної діяльності. Тому вихователь засобами інформаційних методів виховання (І) постійно супроводжує діяльність вихованців (Д) аж до її завершення та аналізу.

2.4 Форми виховної роботи

Для досягнення цілей громадянського виховання використовується весь арсенал форм виховної роботи - від індивідуальних і групових до колективних (використовуються можливості як первинних колективів - класу, гуртка, секції тощо, так і колективу освітньої інституції), а також масових, що відбуваються за участі великої кількості дітей та дорослих, які не входять до постійного колективу освітньої інституції.

Вибір форм виховної роботи повністю залежить від обраного змісту виховання, який, у свою чергу, визначається метою громадянського виховання, умовами та ресурсами.

2.5 Діагностика результатів виховної роботи

Доцільно вирізняти два види діагностики результатів виховної роботи у сфері громадянського виховання учнів - діагностику процесу (розв'язання виховних завдань) та діагностику результатів (досягнення мети) громадянського виховання.

Для здійснення діагностики процесу громадянського виховання добирається (створюється) відповідний інструментарій з урахуванням як особливостей виховного завдання, так й особистісної риси, якості або цінності, яка діагностується. Така діагностика може проводитися на всіх етапах процесу громадянського виховання.

Діагностику результатів громадянського виховання доцільно здійснювати шляхом визначення рівня сформованості сукупності особистісних цінностей об'єктів виховання, до якої входять патріотизм, соціальна активність та особистісна успішність вихованців. Така діагностика проводиться не частіше одного, інколи двох разів впродовж навчального року.

2.6 Механізми самовідтворення та розвитку виховної системи освітньої інституції

Самовідтворення та розвиток виховної системи освітньої інституції відбувається завдяки діяльності творчої групи педагогів-вихователів та системи учнівського самоврядування.

Творча група педагогів-вихователів забезпечує розроблення та корегування виховної системи освітньої інституції - мети і завдань, змісту, форм і методів, діагностики результатів виховної роботи у сфері громадянського виховання, власних механізмів самовідтворення і розвитку.

Основною організаційною формою роботи творчої групи педагогів-вихователів є засідання, які проводяться відповідно до річного плану роботи. Хід та результати засідання творчої групи педагогів-вихователів фіксуються у протоколі засідання.

На засіданнях творчої групи педагогів-вихователів обговорюються проблеми організації громадянського виховання, розробляються системи діяльності та затверджуються методичні рекомендації, які впроваджуються у практику через рішення колегіальних органів управління та накази адміністрації освітньої інституції.

Для виконання своїх функцій творча група педагогів-вихователів може проводити наукові дослідження, здійснює заходи щодо вивчення, впровадження та поширення перспективного педагогічного досвіду тощо.

До складу творчої групи педагогів-вихователів входять керівник групи - директор (керівник) освітньої інституції, а також члени групи - заступники директора (керівники) освітньої інституції, педагог-організатор дитячого колективу, соціальний педагог, практичний психолог, класні керівники, методисти, спеціалісти та інші педагоги.

Для забезпечення змістовної, цілеспрямованої та продуктивної життєдіяльності учнівського колективу та кожного вихованця в освітній інституції обов'язково створюється система учнівського самоврядування.

Система учнівського самоврядування охоплює органи учнівського самоврядування та організаційні механізми функціонування учнівського самоврядування.

Важливо, щоб зміст життєдіяльності учнівського колективу, яким опікується учнівське самоврядування, відповідав змісту діяльності, організованої для досягнення мети і завдань громадянського виховання, і не обмежувався лише питаннями шкільного побуту. Найбільш доцільно, щоб в освітній інституції діяла учнівська громадська організація, а формою життєдіяльності учнівського колективу була гра (змагання, турнір тощо), яка тривала б упродовж навчального року (інколи кількох років).