Валентин Радін-Уцехівський (1890-1937) - останній директор Польського педагогічного інституту у Києві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Валентин Радін-Уцехівський (1890-1937) останній директор Польського педагогічного інституту у Києві

Кирило ГОРБУРОВ

У статті йдеться про українські сторінки біографії Валентина РадінаУцехівського (1890-1937) останнього директора (1934-1935) Польського педагогічного інституту у Києві, згодом керівника Польського відділення Київського педагогічного інституту (19351936). Він був чи не єдиним компартійним функціонером, який чинив спротив згортанню «польської комуністичної роботи» у республіці.

Ключові слова: польська національна меншина в УСРР, Польський педагогічний інститут у Києві, Валентин Радін-Уцехівський (18901937), репресії.

У поданому дослідженні у ширшому суспільно-політичному й культурно-освітньому контексті середини й другої половини 1930-х років реконструйовано та проаналізовано українські сторінки біографії Валентина Радіна-Уцехівського (1890-1937) останнього директора (1934-1935) Польського педагогічного інституту у Києві, згодом керівника Польського відділення Київського педагогічного інституту (1935-1936). Він був чи не єдиним компартійним функціонером, який чинив спротив згортанню «польської комуністичної роботи» у республіці. З'ясовано обставини, за яких він став жертвою репресій тоталітарного режиму, перебуваючи вже на доволі скромній посаді керівника відділу мовлення для національних меншин Радіокомітету УРСР. радін уцехівський польський репресія

Валентин Радін-Уцехівський народився 24 листопада 1890 р. у містечку Василькові «заштатному місті» Сокольського повіту Гродненської губернії (нині містечко Wasilk6w поблизу Білостока у Підляському воєводстві /Польща/) у єврейській родині місцевого аптекаря. Васильков (2909 мешканців на 1889 р.) розташовувався на білорусько-польському прикордонні й за етнічним складом городян був польсько-єврейським населеним пунктом. Отже, змалечку Валентин опанував не лише рідною, а й польською та державною російською мовами.

Завдяки батьківським грошам він отримав можливість навчатися за кордоном, закінчивши Медичний університет у Женеві (Швейцарія) й отримавши фах хірурга. Поділяючи модне тоді захоплення соціалістичними ідеями, юний Валентин Уцехівський упродовж 1911-1914 рр. у Женеві був членом соціал-демократичної групи «Вперед»; згодом (травень-листопад 1918 р.) належав до РСДРП(меншовиків) й лише наприкінці 1918 р. став членом РКП(б) Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБ Ук раїни), ф. 6, спр. 36980-ФП, арк. 6-6 зв.. Саме тоді родинне прізвище, інтелігентськом'якотіле, він змінив на виразніший, на його думку, псевдонім «Радін».

На початку Першої світової війни він повернувся додому й упродовж 1914-1918 рр. працював фельдшером й лікарем у лазареті Червоного Хреста у Олександрівську (нині Запоріжжя), старшим лікарем лазарету Румунського фронту в Одесі; 19181919 рр. лікарем місцевої лікарняної каси, помічником комісара комісії охорони здоров'я в Олександрівську; 1919 р. завідувачем відділу Наркомату охорони здоров'я УСРР. Після вигнання більшовиків з української території 1919 р. опинився у Москві, де був помічником завідувача медчастини ЦК Червоного Хреста; головою Червоного Хреста (Серпухов, 1919-1920). 1920-1921 рр. В. Радін дрейфував між більшовицькою «столицею» України Харковом й Мінськом та Смоленськом, обіймаючи керівні посади у Наркомздоров'ї УСРР та Санітарних управліннях Південного та Західного фронтів у червоних. 1921-1924 рр. Валентин Петрович послідовно переїздив з Харкова (завідувач лікувальним відділом НКОЗ УСРР) до Одеси (заступник завідувача губернського відділу охорони здоров'я) й Чернігова (завідувач губернським відділом охорони здоров'я завідувач агітпропу губкому КП(б)У). Відтоді він залишив УСРР й був «перекинутий» на керівну роботу до Росії, упродовж 1924-1934 рр. обіймаючи послідовно номенклатурні посади завідувача крайового відділу охорони здоров'я й заступника голови крайової Планової комісії у Хабаровську (1924-1928); завідувача Воронізького облздороввідділу (1928-1931); керівника облздороввідділу Московської області (1931-1932); у розпорядженні Військово-санітарного управління РСЧА у Москві (1932-1933); заступника начальника Санітарного управління Наркомату шляхів сполучення СРСР у Москві (1933-1934). Нарешті, у травні 1934 р. Валентин Петрович Радін-Уцехівський повернувся в Україну, отримавши призначення на посаду директора республіканського медичного видавництва «Медвидаву» Наркомату охорони здоров'я УСРР².

На підставі рішення Секретаріату ЦК КП(б)У й за особистим дорученням П. П. Постишева у жовтні на початку листопада 1934 р. відбулася ревізія видавництв «Радянська школа», «ЛІМ» («Література і мистецтво») та «Медвидав». 6 листопада 1934 р. нарком фінансів УСРР О. О. Рекіс доповідав секретареві ЦК КП(б)У П. П. Постишеву підсумки цієї перевірки, яка, мовляв, виявила «явища безгосподарності, зловживань, збитковості й т. ін.»³.

У розгорнутому меморандумі за результатами ревізії трьох видавництв діяльності республіканського медичного видавництва, яке лише упродовж півроку очолював В. П. Радін (з травня 1934 р.), приділялося порівняно менше уваги, аніж значно потужнішим «Радянській школі» й «ЛІМ». Одначе й щодо відомчого наркомздоровівського видавництва стверджувалося, що стан у ньому «свідчить про безгосподарність, відсутність керівництва з боку наркомату (Наркомздоров'я), що спричинило 1933 р. збитки й не лише не виправлено 1934 р., але, за усіма даними, у поточному році стан справ ще більше погіршився»⁴.

Констатувалося, що промфінплан 1933 р. «Медвидав» виконав лише на 59,8 %, а загальні збитки за той самий рік становили 256 тис. руб.; у першому півріччі 1934 р. план був виконаний на 54 %, що становило 24,7 % річного завдання; зросла собівартість книжкової продукції, збільшилися невиробничі витрати, невиправдано, на думку ревізорів, додатково фінансово заохочувався редакційний апарат ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6441, арк. 137..

За підсумками вищезгаданої ревізії Олександр Олександрович Рекіс пропонував Секретаріату ЦК КП(б)У (адресуючись персонально до П. П. Постишева) «накласти суворе стягнення за безгосподарність й порушення фінансової дисципліни на керівника видавництва "Медвидав" Радіна» Там само, арк. 141..

Втім, наскільки можна зрозуміти, враховуючи нетривале перебування В. П. Радіна на посаді директора медичного видавництва (неповні півроку), він відбувся лише зауваженням, й партійне стягнення на нього не накладалося. Тим більше, що у тому ж листопаді 1934 р. Валентин Петрович змінив місце праці, очоливши Польський педагогічний інститут у Києві (КППІ) Докладніше про цей вищий навчальний заклад див., напр.: Kupczak J.M. Polacy na Ukrainie w latach 1921-1939 / Janusz M. Kupczak. Wroclaw: Wyd-wo Uniwersytetu Wroclawskiego, 1994. S. 236-238, 321-322; Двірна К.П. Створення та ліквідація Польського педагогічного інституту в м. Києві в 30-хрокахХХст. (архівна розвідка) / Катерина Петрівна Двірна // Волинські історичні записки. 2011. Т. 6. С. 149-155; та ін..

Рішення про його призначення на цю посаду визріло у апараті ЦК КП(б)У ще наприкінці літа 1934 р., коли з подачі енкаведистів завідувач відділу культури й пропаганди ленінізму ЦК М. М. Кіллерог адресував секретарям ЦК КП(б)У таємний меморандум у «справі» тодішнього керівника КППІ Юрія БоднякаГрабського, у якому стверджувалося:

«По материалам НКВД установлено, что директор Польского педагогического института в Киеве Бодняк является одним из активных руководителей "ПОВ" на Украине [...]».

Завершувався меморандум традиційною пропозицією «зміцнити керівництво» Польського педагогічного інституту:

«Директором Польпединститута в Киеве предлагаю назначить т. Радина, ныне работающего директором Медиздата» ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6451, арк. 84-85; Горбуров К. Юрій Бодняк-Грабський (1895-1938): життєпис директора Польського педагогічного інституту у Києві / К. Є. Горбуров // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВДКГБ. 2013. № 1-2 (40-41). С. 307-309..

Після усунення з посади, а невдовзі й арешту Ю. Бодняка тимчасовим виконувачем обов'язків керівника КППІ був призначений завідувач навчальною частиною Польського педінституту Яків Тай, який не спромігся налагодити навчального процесу, а відзначався найбільше інтригами, які лише збурювали колектив. Пропозиція щодо його усунення з керівного становища також була підготовлена у культпропвідділі ЦК КП(б)У:

«Тов. ТАЙ, тво директора Польського Педінституту у Києві, знімається з роботи через хворобливий стан, який не дає йому можливості упоратися з надзвичайно важкою й складною обстановкою у Польпедінституті, яка склалася внаслідок шкідницької діяльності колишнього директора Інституту, нині арештованного БОДНЯКА» ЦДАГО України, ф. 1, оп. 7, спр. 369, арк. 217..

16 листопада 1934 р. опитом членів Секретаріату ЦК КП(б)У було ухвалено рішення «Про Київський польський педагогічний інститут», у якому йшлося:

«1. Затвердити т[ов]. Радіна на директора Київського Польського педагогічного інституту. 2. Звільнити т[ов]. Тая з роботи завідувача] учбової частини інституту. НКО протягом двох днів добрати кандидатуру на завідувача] учбової частини інституту, погодивши її з Культпропом ЦК» Там само, спр. 349, арк. 85..

Відповідно до законів функціонування компартійно-радянського режиму, наступного дня, 17 листопада 1934 р., В. П. Радін був призначений директором Київського польського педагогічного інституту наказом наркома освіти УСРР В. П. Затонського. Й, нарешті, до виконання посадових обов'язків Валентин Петрович безпосередньо приступив згідно з власноручно підписаним наказом по КППІ № 111 від 21 листопада 1934 р. Державний архів м. Києва (далі ДАК), ф. Р-920, оп. 13, спр. 39, арк. 74.

Новопризначеному керівникові проблемного вищого навчального закладу доводилося вирішувати безліч складних проблем як організації навчального процесу, так і не менш важливих питань матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності КППІ.

Проблемою, як і раніше, залишалося питання забезпечення викладання польською мовою усіх дисциплін у цьому «польському» ВНЗ. Особливо це стосувалося професорсько-викладацького складу з українців або росіян, які залучалися до навчального процесу, не маючи належного (або взагалі ніякого) знання польської мови. Валентин Петрович, який вочевидь польською володів на рівні польсько-єврейсько-українського суржика свого рідного містечка (додаткове тому підтвердження українська мова директорських наказів по КППІ), втім, усіляко заохочував опанування польською мовою викладацьким складом очолюваного ним ВНЗ.

Так, наприклад, у підписаному ним наказі № 67 по Польському педінституту від 10 квітня 1935 р., зокрема, йшлося:

«§ 6. Відвідування лекцій 3 квітня акад. [М. П.]. Кравчука й 10 квітня проф. [І. Б.] Селіхановича комісією по наданню права викладати польмовою показало великі досягнення професури в боротьбі за вивчення польмови. На основі встановлення комісією повної можливости вищезазначених товаришів перейти на польську мову викладання дозволити акад. Кравчуку і проф. Селіхановичу викладати польмовою. § 7. Оголошую подяку тт. Кравчуку і Селіхановичу, що дали дійсно більшовицькі темпи в праці над опануванням польмови, і ставлю їх в приклад цілому колективу педагогічному, адмін[істративно]-тех[нічному] персоналу, як і студентам. § 8. Вважаю за потрібне для вищезгаданих товаришів для дальнішого удосконалення знань систематично відвідувати семінар польмови [,..]»¹².

5 липня 1935 р. директор КППІ подав НКО УСРР кандидатуру (серед двох інших) керівника кафедри математики акад. М. П. Кравчука на персональну ставку. У додатку долучався життєпис ученого і його здобутки як викладача Польського педінституту: «Акад. КРАВЧУК М.П. Керівник Кафедри математики, багато працює над налагодженням роботи Кафедри математики, бере участь у громадському житті Інституту.

Традиційними проблемами Польського педагогічного інституту у Києві були низька загальноосвітня підготовка його слухачів (втім, характерна для загалу «нового радянського студентства»), неналежне знання (або й незнання) ними польської мови, перманентний брак кваліфікованого професорсько-викладацького складу (проблем додавали систематичні енкаведистські «чистки» й арешти), незадовільне матеріальне забезпечення, брак навчально-лабораторних приміщень й навчальної літератури, відсутність органічного зв'язку з «материковою» Польщею, табуйованою більшовицькою пропагандою. До речі, на ці особливості КППІ неодноразово звертали увагу представники дипломатичного корпусу II Речіпосполитої у Києві¹³.

Характерне у цьому відношенні звернення директора Польського педінституту у Києві В. П. Радіна до заступника наркома освіти УСРР А. А. Хвилі, датоване тим самим 10 квітня 1935 р. У листі йшлося:

«З огляду на те, що студенти нинішнього III курсу мовно-літературного факультету прийшли до інституту переважно з освітою за семирічку, не знаючи польмови, їх сьогодні ще 30 % студентів мають "незадовільно" з ортографії і стилістики, що основної профілюючої дисципліни польської літератури не слухали за відсутністю викладачів, не закінчили курсу теоретичного мовознавства (знято викладача) та взагалі підготовка ще недостатня настільки, що більшість студентів не зможуть писати дипломові праці. Подібний стан ми маємо на курсах хемічному та біологічному, де програмовий матеріал буде до повного 4-х річного курсу пройдено лише відсотків на 72. Рівень студентів низький. На хемічному курсі за відсутністю кваліфікованого методиста методики викладання хемії не пройдено.

Просимо дозволити III курс мовно-літерат[урного] фак-ту, хемічн[ого] та біологічного в 1934/35 р. не випускати.

Вважаємо, що для задовільної підготовки вчителів з вищезазначених фахів потрібно продовжити строк навчання на один рік. Просимо це санкціонувати» ДАК, ф. Р-920, оп. 11, спр. 4, арк. 115..

Однією з студенток Польського педагогічного інституту у Києві була Олена Станіславівна Ейсмонт, згодом відомий вітчизняний історик О. С. Компан (1916-1986) Докладніше про неї див., напр.: Історик Олена Компан: Матеріали до біографії / Упоряд. Я. Компан. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська ака демія», 20о7. 532 с.: іл.. До київського ППІ Олену Ейсмонт привела необхідність уродженка м. Єнакієво у Донбасі, вона закінчила у рідному місті семирічку й дворічний педагогічний технікум. Отримавши (як на той час) середню спеціальну освіту, О. Ейсмонт поїхала до Києва й вступила одразу на другий курс Українського інституту лінгвістичної освіти (УІЛО) (англійське відділення). Завершити навчання й отримати диплом з англійської філології їй завадило урядове рішення 1934 р. про перенесення столиці УСРР з Харкова до Києва. Нова/стара українська столиця очікувала напливу чиновництва з Харкова, яке треба було терміново розмістити у місті над Дніпром. Відтак «зайві» й «другорядні» навчальні заклади (принаймні частково) були відправлені до Харкова, куди помандрував й київський УІЛО. О. Ейсмонт вирішила залишитися у Києві, тим більше, що з'явилася відповідна нагода.

28 вересня 1933 р. директор Польського педагогічного інституту у Києві Ю. Бодняк звернувся з листом до сектору кадрів НКО УСРР та культпропвідділу (КПВ) ЦК КП(б)У, оскільки у ввіреному йому ВНЗ утворився «кадровий прорив» у професорсько-викладацькому й студентському складі. Попри усі намагання керівництва інституту, йому не вдалося цілковито укомплектувати перший курс ППІ, а насамперед поповнити другий й третій курси, які зазнали численних втрат студентського складу внаслідок перманентних партійно-політичних й оперативно-чекістських «чисток», постійних народногосподарських мобілізацій й перекидання недовчених педагогів на вакантні учительські посади у польській школі республіки¹⁶. Юрій Дмитрович просив «керівні органи» дати директиву щодо поповнення ППІ студентами-поляками з інших вищих навчальних закладів республіки гуманітарного профілю. У його листі, зокрема, йшлося:

«Наявний склад польського студентства в ідеологічних українських вузах значний. Можна було б лише у самому Києві, жартуючи, поповнити розбиті чисткою групи на ІІ-му й ІІІ-му курсах за рахунок поляків студентів відповідних профілів, не кажучи вже про вузи інших міст. Одначе ми тут зустрілися з впертим небажанням дирекцій цих вузів не лише допомогти нам у цьому, а й прямим небажанням відпустити цих студентів»¹⁷.

Втручання КПВ ЦК КП(б)У й НКО УСРР допомогло переломити (принаймні тимчасово) ситуацію у Польському педінституті. Так, зокрема, 9 квітня 1934 р. секретар УІЛО інформував керівництво КППІ:

«Укр[аїнський] Ін[ститу]т Лінгвістич[ної] Освіти при цьому надсилає справи тт. Ейсмонт та Зіневич, які відряджені до В/Ін[ститу]ту на навчання згідно ухвали НКО»¹⁸.

Відтак Олена Ейсмонт стала студенткою третього курсу гуманітарного факультету (історичного відділу) Польського педагогічного інституту у Києві.

Попри частково польське походження (батько залізничний технік Станіслав Йосипович Ейсмонт поляк; мати Любов Миколаївна Назарова росіянка) й анкетне декларування себе полькою ДАК, ф. Р-920, оп. 2, спр. 36, арк. 1., Олена Ейсмонт (типово для багатьох русифікованих поляків) польською мовою володіла незадовільно. Одначе навчалася вона старанно й, зокрема, прагнула опанувати батьківською мовою. Принаймні у наказі № 48 по ППІ від 8 березня 1935 р. за підписом директора вищого навчального закладу В. Радіна про преміювання «до дня 8-го березня за кращі покажчики виробничої та громадської роботи» згадувалася й «студенткаударниця» О. Ейсмонт:

«1) Ейсмонт О. студ[ентка] III [курсу] іст[оричного відділу], чл[ен] ЛКСМУ, по соцстану службовець. Оцінки з усіх дисциплін добрі, польмова "зд." ["задовільно"]. Зліквідувала "нз." ["незадовільно"] з польмови. Здала повністю військово-технічний екзамін, преміювати матерією на шовкову блузку [,..]» Там само, оп. 13, спр. 52, арк. 53..

Була відзначена О. Ейсмонт серед «студентів-ударників» й у наказі В. Радіна по ППІ № 84 від 9 травня 1935 р. -

«До дня ударника 1-го Травня, за гарні покажчики в виробничий та громадській праці» Там само, арк. 100, 104..

Після ліквідації восени 1935 р. Польського педагогічного інституту у Києві (його трансформування у Польське відділення при Київському (українському) педінституті) О. Компан завершувала своє навчання на історичному факультеті Київського державного університету (1936 р. вступила на третій курс, отримала диплом 1939 р.), а з вересня 1947 р. стала аспіранткою Інституту історії України АН УРСР, згодом захистила докторську дисертацію, стала старшим науковим співробітником й 1972 р. була звільнена як «неблагонадійна» з Інституту історії «за скороченням штатів»²².

20 вересня 1935 р. Політбюро ЦК КП(б)У у таємному рішенні «Про польські школи» ухвалило, по суті вже підбиваючи підсумки кампанії по скороченню мережі польських шкіл у республіці: «1. У зв'язку з тим, що польські націоналісти штучно створили ряд польських шкіл у районах з переважаючим українським населенням або населенням, яке розмовляє переважно українською мовою [...], запропонувати комісії у складі тт. Попова М.М. (скликання), Затонського, Ільїна, Чернявського, Дитюка й Карпова розробити проект пропозицій щодо реорганізації штучно створених польських шкіл й переведення їх на українську мову. Залишити польські школи лише у тих селах, де основна маса населення за походженням є польською; створити польські комплекти в українських школах тих сіл, де є компактні маси польського населення [...]. 2. Доручити тт. Попову М.М. та Балицькому замінити усіх учителів-націоналістів у польських школах й польських комплектах українських шкіл радянськими В особовому листку з обліку кадрів (5 березня 1969 р.) Олена Станіславівна зазначала, що вільно володіє українською, російською та польською мовами, читає й перекладає з чеської, болгарської, англійської (Науковий архів Інституту історії України НАН України, ф. 1, оп. 1-ос, спр. 866 [особова справа старшого наукового співробітника Компан Олени Станіславівни], арк. 5).

На початку вересня 1972 р. О. С. Компан була «скорочена за штатним розписом», згідно наказу № 152 від 12 вересня 1972 р. по Інституту історії АН УРСР за підписом його директора акад. АН УРСР А. Д. Скаби, у відповідності, мовляв, «з Постановою Бюро Президії Академії наук Української РСР від 31 липня 1972 р. № 294 «Про дальше вдосконалення тематичної спрямованості науково-дослідної роботи, структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР» пункту 3 про скорочення бюджетного фонду заробітної плати на 4 проценти та рішення Місцевого комітету Інституту історії АН УРСР від 12 вересня, протокол № 18 [...]» (НА ІІУ НАН України, ф. 1, оп. 1-ос, спр. 866, арк. 1); див. також: Компан Олена Станіславівна (нар. 19.03.1916, м. Єнакієве Донец. обл. пом. 17.07.1986, м. Київ) історик. Учасник укр. нац.-культ. відродження, укр. правозах. руху // Рух опору в Україні: 1960-1990: Енциклопедичний довідник. 2-ге вид., доповн. / Редкол.: Осип Зінкевич (голов. ред.) та ін.; передмова Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса; [Музей-архів і документаційний центр українського самвидаву при вид-ві «Смолоскип»]. К.: Смолоскип, 2012. С. 360-361.

учителями [...]. 3. Доручити комісії т. Попова М. М. у зв'язку з реорганізацією польських шкіл, що намічається, внести пропозиції щодо реорганізації Київського польського педагогічного інституту» ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 25, арк. 89-89 зв..

Нарешті 29 вересня 1935 р. вищезгадана комісія на чолі з третім секретарем ЦК КП(б)У М. М. Поповим запропонувала проект рішення ЦК «Про польський педагогічний інститут», затверджений опитуванням членів Політбюро ЦК КП(б)У як постанова Політбюро. Документ був виконаний рідною мовою ініціатора антипольських (й насамперед антиукраїнізаційних) заходів другого секретаря ЦК КП(б)У, сталінського намісника України П. П. Постишева:

«1. Учитывая потребность существующих польских школ на Украине в педагогах, считать нецелесообразным иметь специальный педагогический польский институт с количеством обучающихся в нём до 700 чел.

Ликвидировать польский педагогический институт, создав вместо него отделение при Киевском педагогическом институте на 100 чел., что полностью удовлетворит потребность в подготовке учителей для школ на польском языке.

Срок работы комиссии 10 дней» Там само, арк. 104..

Ця ж комісія мала розподілити решту студентів КППІ, який ліквідовувався, по інших навчальних закладах УРСР «з урахуванням бажання студентів». Будинок Польського педагогічного інституту передавався Інституту червоної професури, а його частина віддавалася під студентський гуртожиток Польського відділення Київського педагогічного інституту Там само..

17 жовтня 1935 р. Політбюро ЦК КП(б)У повернулося до справи розподілу нерухомого майна КППІ, розглянувши питан-ня «Про розподіл приміщень ліквідуємого польського педагогічного інституту». Зокрема, новозбудоване приміщення гуртожитку КППІ на вул. Обсерваторній передавалося ІЧП «для розміщення слухачів нового набору на основне відділення і для слухачів підготовчого відділення, що переводяться з Харкова».

Закінчення добудови корпусу покладалося на ІЧП. Недобудований навчальний корпус Польського педагогічного інституту у Києві по тій же вулиці передавався УАМЛІН (18 кімнат) й Наркомосвіти (18 кімнат). Ці ж установи зобов'язувалися добудувати корпус до кінця 1935 р. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 376, арк. 77.

Ситуацію у Польському педагогічному інституті у Києві напередодні його ліквідації виразно (принаймні частково) передає наказ № 165 по КППІ, підписаний його директором 29 вересня 1935 р., тобто того ж дня, коли Політбюро ЦК КП(б)У вирішило ліквідувати цей національний вищий навчальний заклад. Дев'ятий параграф цього наказу характеризував незадовільний стан з дисципліною у стінах навчального закладу:

«Підсумувавши стан дисципліни серед студентів інституту за вересень місяць, встановлено: а) неприпустиме ставлення студентів до відвідування лекцій (прогули без поважних причин), особливо на природничому факультеті [...]; б) студенти запізнюються на лекції (входять до авдиторії разом з викладачами); в) неввічливо-грубо поводяться як між собою, так і з викладачами [...]; г) під час лекцій бігання та спів по коридорах, а також псування соціалістичного майна (писання на столах, вивішування об'яв на стінках тощо). Все це свідчить про низьку дисциплінованість, а також культурність нашого студентства» ДАК, ф. Р-920, оп. 13, спр. 50, арк. 1 зв. 2..

Констатувавши незадовільний стан навчальної й побутової дисципліни студентів, Валентин Петрович наказував:

«1. Деканам факультетів проробити протягом трьох день на факультетах питання дисципліни та культурного поводження студентства [...]. 3. Довести до відома студентства, що пропуск лекцій можна робити лише за дозволом деканів факультетів, без зазначеного дозволу пропуск лекцій вважати за прогул.4. Заборонити студентам під час лекцій ходити та співати по коридорах. 5. Попередити студентів, що за порушення елементарних правил, встановлених по інституту, до винних будуть вжиті найрішучіші заходи аж до виключення з інституту. 6. Просити парткомітет, КСМ та профорганізації розгорнути відповідну роботу навколо зміцнення дисципліни та піднесення культурности серед студентів» ДАК, ф. Р-920, оп. 13, спр. 50, арк. 2..

На початку жовтня 1935 р. рішення Політбюро ЦК КП(б)У щодо ліквідації КППІ було доведене його директору. Перші ознаки такої поінформованості керівника Польського педінституту зустрічаємо у наказі по ВНЗ № 168 від 8 жовтня 1935 р., у § 4 якого йдеться:

«В зв'язку з реорганізацією Польського педінституту оголошую до відому всього адміністративно-технічного персоналу, що з 19 жовтня з роботи їх звільнюється» Там само, арк. 4 зв..

Цей параграф наказу, щоправда, згодом, було перекреслено, а звільнення технічного персоналу відтерміновано. Тим не менше, увесь жовтень й листопад Валентин Петрович постійно підписував накази про звільнення професорсько-викладацького складу (26 жовтня 1935 р. звільнення 46 лекторів ВНЗ) й допоміжного персоналу Польського педінституту. Нарешті, наказом № 182 від 25 листопада 1935 р. були звільнені працівники бухгалтерії (4 особи, завідувач господарством й секретарка інституту) Там само, арк. 8-9, 10 зв..

5 грудня 1935 р. опитуванням членів Секретаріату ЦК КП(б)У В. П. Радін був затверджений завідувачем Польського відділення Київського педагогічного інституту ЦДАГО України, ф. 1, оп. 7, спр. 385, арк. 201..

Вже наприкінці своєї директорської каденції на посаді очільника КППІ В. П. Радін-Уцехівський був додатково обтяжений цензорськими обов'язками. Так, 28 вересня 1935 р. на засіданні Секретаріату ЦК КП(б)У було заслухано інформацію секретаря ЦК П. П. Постишева «Про регулярний перегляд польських і німецьких газет». Було ухвалено наступне рішення:

«Визнати за потрібне регулярний перегляд центральних, обласних і районних польських, німецьких, єврейських, болгарських і інших нацменгазет відділом друку й видавництв ЦК КП(б)У, доручивши т[ов]. [К. І.] Топчієву періодично інформувати секретарів ЦК КП(б)У про наслідки перегляду цих газет.

Затвердити для щоденного перегляду польських газет т[ов]. Радіна (директор Польського педінституту) і Хінчину (інструктор відділу шкіл і ВИШів ЦК КП(б)У) та німецьких газет т[ов]. [Л. А.] Гіттеля й Кете Поль.