Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації викладено на 300 сторінках (основний текст дисертації на 209 сторінках). Список використаних джерел включає 493 найменування, розміщених на 40 сторінках. Робота містить 15 додатків, які займають 48 сторінок.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено об'єкт, предмет і мету, відповідно до якої сформульовані завдання дослідження; визначені теоретико-методологічна основа та наукова новизна дисертації, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; подано дані про апробацію та впровадження наукової роботи, публікації автора.

У першому розділі “Соціалізація особистості як науково-педагогічна проблема кінця ХІХ - першої третини ХХ століття” розкрито теоретико-методологічні основи дослідження проблеми соціалізації особистості; акцентується увага на різноманітних підходах до тлумачення поняття “соціалізація” вітчизняними та зарубіжними науковцями; простежуються витоки становлення основних ідей соціалізації в педагогіці України у 20-ті роки ХХ століття.

Вивчення феномена “соціалізація” засвідчує, що воно є багатоаспектним поліфункціональним терміном, який у кінці ХХ століття переосмислюється та уточнюється як у зарубіжній, так і вітчизняній педагогічній науці. До розв'язання зазначеної проблеми звертаються різні вчені: філософи (В. Асмолов, Л. Бєляєва, А. Волович, С. Дмитрієва, М. Каган, В. Москаленко, Л. Рубан, Л. Снежко та ін.), соціологи (В. Єхало, І. Кон, Г. Осипов, Я. Щепанський та ін.), психологи (А. Абдюкова, Н. Андрєєва, Л. Буєва, Я. Гіллінський, В. Куєвда, О. Леонтьєва, С. Міхаелі, М.Смирнов, та ін.) та педагоги (Л. Гордін, Р. Граніна, Б. Гребенюк, Р. Гурова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Н. Лавриченко, М. Лукашевич, Л. Міщик, А. Мудрик, С. Хлєбік, М. Шимановський та ін.).

Досліджено, що розуміння сутності поняття “соціалізація” в сучасній соціально-педагогічній науці ґрунтується на таких положеннях: а) соціалізація є процесом і результатом виховної діяльності всіх соціально-виховних інститутів; б) соціалізація - взаємозумовлена взаємодія індивіда із суспільством, у процесі якої змінюється не тільки індивід, а й через вплив його діяльності - суспільство; в) засвоєння індивідом соціального досвіду здійснюється через входження його до системи соціальних зв'язків і відтворення ним системи зв'язків шляхом активної діяльності; г) перехід від однорівневого підходу до соціалізації як такої, що торкається лише “соціальних поверхів” людини, до багаторівневого підходу, коли соціалізація охоплює також психофізіологічні рівні людини; д) урахування всіх соціальних і психологічних процесів, які складають основу перебігу процесу соціалізації (стихійні, спонтанні, контрольовані, відносно контрольовані, цілеспрямовані); е) засвоєння та відтворення соціального досвіду, системи суспільних зв'язків у процесі соціалізації відбувається в трьох основних сферах: предметно-перетворювальній діяльності, спілкуванні та самосвідомості; є) кінцевим результатом соціалізації є соціалізована особистість, яку характеризує засвоєння та відтворення нею соціального досвіду (певної суми соціальних знань, норм та цінностей, соціальних якостей, соціальних ролей, зразків поведінки тощо).

Базуючись на методологічних позиціях учених, ми сформулювали визначення феномена “соціалізація особистості”, який трактуємо як складний, тривалий процес засвоєння та відтворення особистістю соціального досвіду в предметно-перетворювальній діяльності, спілкуванні та самосвідомості (пере-конання, установки, ціннісні орієнтації, навички, уміння, здібності тощо), що передбачає врахування стихійних та цілеспрямованих впливів оточуючої дійсності, а також індивідуально-типологічні особливості особистості (динаміка психічного, анатомо-фізіологічного розвитку особистості, темперамент, характер, здібності, емоції, етнічна приналежність, віросповідання тощо), результатом якого є самостійно-активна й неповторна соціалізована особистість.

Досліджено, що основними джерелами розвитку ідей соціалізації підростаючого покоління у 20-ті роки ХХ століття були: гуманістична українська народна й наукова педагогіка, яка утверджувала принципи природовідповідності й народності у вихованні; боротьба українських діячів культури, науки й освіти за відродження національної культури, пробудження національної самосвідомості, формування у молоді національної гідності; вплив реформаторської педагогіки кінця ХІХ - початку ХХ століття, засадами якої було втілення гуманістичної педагогіки, прагнення до формування творчої, конкурентоспроможної активної самодостатньої особистості; зародження й розвиток наукових основ соціальної педагогіки; значний вплив мала й короткочасна державна незалежність України (1917-1920 рр.), яка започаткувала нову національну систему освіти на демократичних засадах; розвиток комуністичного виховання учнівської молоді на засадах класового підходу, принципу партійності.

Узагальнюючи наукові дослідження проблеми соціалізації особистості, констатуємо, що одним із могутніх джерел становлення української педагогічної думки у 20-х роках ХХ століття були ідеї, закладені Г. Сковородою, К. Ушинським, С. Русовою та їхніми послідовниками й соратниками щодо проблеми народності у вихованні, дотримання етнокультурних традицій (принципу етнізації) у процесі соціалізації дітей та молоді, виховання молоді в дусі “сродної праці”, розвиток творчих здібностей і обдарувань, формування національної самосвідомості (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Драгоманов, М. Коцюбинський, М. Грушевський, Б. Грінченко, І. Огієнко, Г. Ващенко та ін.).

Значний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні мали ідеї реформаторської педагогіки, які знаходили підтримку серед українських учених. Узагальнення та систематизація їхніх поглядів дозволили виділити й проаналізувати три напрями дослідження феномена “соціалізація”: соціоло-гічний (Е. Дюркгейм, Ф. Гіддінгс), соціально-психологічний (Г. Айзенк, Ч. Кулі, Дж. Мід, Г. Тард, Е. Торндайк, Дж. Уотсон, З. Фрейд) та соціально-педагогічний (Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнер, В. Лай, П. Наторп).

Установлено, що провідними ідеями соціалізації особистості в зарубіжній науці, які практично сприймалися всіма українськими вченими 20-х років ХХ століття, були: системний вплив різних соціальних інститутів на соціалізацію особистості (сім'я, школа та інші суспільні інститути); врахування в процесі соціалізації дитини впливу всіх сфер суспільного життя: економіки, політики, естетики, етики, релігії; поєднання біологічного та соціального, індивідуального та загального крізь призму індивідуальної психіки людини; соціалізація особистості відбувається згідно з індивідуальними здібностями, потребами та соціальними можливостями дитини; життя дитини - це розвиток, у якому кожна сходинка має особливу цінність, своє значення та вимагає тільки їй притаманного керівництва; міжособистісне спілкування є однією з провідних сфер соціалізації; формування суб'єкт-суб'єктних стосунків з вихованцями є умовою їхньої успішної соціалізації; довільність зовнішньої детермінації поведінки людини шляхом вироблення в ній соціально схвалених реакцій; “вільне самовиховання в житті спільноти дорослих”; беззаперечне підпорядкування державі в процесі інтеграції дітей та учнівської молоді в суспільне життя; інтеграція особистості в суспільство прямо пропорційно залежить від її професійної соціалізації; визнання вирішальної ролі дитячого колективу (общини) в процесі соціалізації підростаючого покоління.

У другому розділі “Ідеї соціалізації дітей та учнівської молоді в педагогічному доробку українських науковців у 20-30-х рр. ХХ століття” на основі використання історико-педагогічної літератури й архівних матеріалів, урядової документації та педагогічної преси досліджуваного періоду проаналізовано основні державні документи та провідні ідеї вітчизняних науковців та діячів освіти щодо соціалізації підростаючого покоління.

У процесі дослідження встановлено, що вже на Першій всеукраїнській нараді з народної освіти (березень 1920 р.) була прийнята система освіти України, яка визначалася державною політикою й була законодавчо закріплена Декларацією Наркомосу УСРР “Про соціальне виховання” (липень 1920 р.). В основу української системи народної освіти було покладене соціальне виховання дітей віком від 3 до 15 років, яке передбачало розширення впливу суспільства на життя дитини, її навчання та виховання й витіснення “несуспільних” виховних впливів, передусім сім'ї та неорганізованого середовища. Нова система мала “охопити правильно поставленим єдиним вихованням усе життя дитини”. Основним типом дитячого закладу, “формою соціального виховання” був визнаний дитячий будинок. Окремі соціально-виховні заклади - дитячий садок, школа, позашкільні заклади - повинні були злитися в “єдиний соціальний організм” - дитячий будинок, де б дитина перебувала протягом усього “соцвихівського” віку - до 15 років.

Прийнята в Україні система соціального виховання була зумовлена не лише турботою про безпритульних дітей. Офіційна позиція Наркомосу УСРР, підтримана багатьма педагогами, полягала в прагненні докорінно змінити виховання “всього дитячого населення” за новою ідеологією, а сім'я, на їхню думку, не здатна це зробити. Поширювалося уявлення про розпад сім'ї, тому й утвердилася ідея ізоляції дитини від сім'ї та перенесення соціального виховання в дитячий будинок (стаціонарний чи денний).

Обґрунтування системи соціального виховання й дитячого будинку як його основної форми мало й психолого-педагогічний аспект. Відстоювалася точка зору, що дитина - єдина цілісна істота, що розвивається, і виховний вплив на неї також має бути цілісним, єдиним. Уважалося непедагогічним “ділити дітей за віком, переміщуючи їх з одного закладу в інший”. Дитячий будинок, який об'єднає в собі всі освітньо-виховні заклади, зможе забезпечити безперервність і цілісність виховання дітей віком від 3 до 15 років. Цілодобове чи денне перебування дітей у дитячому будинку створить кращі умови для здійснення виховного процесу, оскільки буде забезпечено постійний цілеспрямований вплив.

У 1922 році був прийнятий “Кодекс законів про народну освіту УСРР”, який забезпечував нормативно-правову базу соціального виховання. Метою виховання й освіти ставилося “розкріпачення трудящих мас від духовного рабства, розвиток їхньої самосвідомості, створення нового покоління з твердою волею, суспільно необхідною кваліфікацією і з матеріалістичним світоглядом, що ґрунтується на чіткому розумінні законів розвитку природи й суспільства”. Визначилися завдання закладів соціального виховання: формувати покоління будівників нового комуністичного суспільства; в основу побудови виховних та освітніх установ покласти трудовий процес, життєві потреби, практику. Згідно з “Кодексом законів про освіту УСРР” у країні встановилася така система освіти: заклади соціального виховання (дитячий садок, школа-семирічка та позашкільні заклади), професійні школи, інститути, наукова робота й політична освіта дорослих, що взаємно доповнюють одна одну й становлять єдине органічне ціле. Українська та російська мови визнавалися загальнодержавними і були обов'язковими для вивчення, разом із тим “Кодекс законів про освіту УСРР” забезпечував право населення всіх націй і національних меншин, які населяють Україну, на виховання й навчання їхніх дітей рідною мовою.

У розвитку педагогічної думки в досліджуваний період виділяємо два етапи: перший (1920-1924 рр.) - збереження відносної свободи наукової думки; другий (1924-1931 рр.) - утвердження класово-партійного підходу до педагогічної науки, встановлення партійної цензури та контролю над закладами освіти й науки.

Аналіз наукової літератури та педагогічної преси 20-х років ХХ століття свідчить, що перший період характеризувався тим, що уряд прагнув кардинально змінити систему виховання, але науково-методологічного обґрунтування цих змін не було. Саме тому українські науковці звернулися до наукового доробку дореволюційних учених Росії в галузі фізіології, психології вищої нервової діяльності (В. Бехтерєв, М. Лоський, А. Нечаєв, І. Павлов, І. Сєченов та ін.) та праць зарубіжних учених (Дж. Болдуїн, О. Декролі, Дж. Дьюї, В. Лай, Е. Мейман, М. Монтесорі, А. Фер'єр, З. Фрейд та ін.). На цій основі в Україні розвивається педологія (наука, що сформувалася в кінці ХІХ століття в США), об'єктом і предметом дослідження якої була життєдіяльність дитини в усіх її виявах - онтогенезі та філогенезі. При розв'язанні завдань соціального виховання (що в той час ідентифікувалося з соціалізацією особистості) українські вчені спиралися на педологію як науку про дитину, в зв'язку з чим розвивалися потужні педологічні центри в Києві, Харкові (А. Володимирський, О. Залужний, Г. Костюк, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга та ін.).

У дослідженнях педологів України початку 20-х років простежуються два напрями: поєднання еволюційно-біологічного розвитку дитини з культурно-історичним (Я. Чепіга) і педоцентричний (Я. Мамонтов). Педагогічною основою педології були теорія та практика вільного виховання (С. Русова, О. Музиченко, Я. Чепіга, та ін.). Розвиток педології в Україні спирався на рефлексологію як “своєрідний радянський варіант біхевіоризму” (О. Сухомлинська). Рефлексологія всю поведінку людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводила до рефлексів, підкреслювала залежність реакцій від середовища. Рефлексологія стає підґрунтям для розвитку психотехніки - науки про професійні здатності людини на основі всебічного вивчення організму та характеру дитини (можливості органів чуття, моторики, розумової обдарованості, волі, естетичних почуттів). Поряд із рефлексологією важливого значення в цей період набувають ідеї психоаналізу в їх радянському варіанті як терапевтично-педагогічний засіб найбільшого проникнення у внутрішній світ людини: за допомогою аналізу умов суспільного буття пояснювалися особливості функціонування індивідуальних психологічних структур. Отже, для цього періоду характерною була орієнтація на індивідуальний розвиток особистості.

З'ясовано, що з 1924 року в країні утверджується класово-партійний підхід до педагогічної науки та практики, здійснюється зміщення акцентів із вивчення окремої особистості на вивчення впливу на особистість “соціально-класового середовища”, організації та діяльності дитячого колективу, питання дитячої праці, класової дисципліни, розвитку дитячого і молодіжного комуністичного руху. Колектив, забезпечуючи різні форми спілкування, розглядався як основний осередок формування соціально значущих якостей особистості (О. Залужний), основною сферою соціалізації визнавалася предметно-перетворювальна діяльність (праця), спрямована на розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом (О. Музиченко, Я. Чепіга). У зв'язку з цим перебудовується організація навчально-виховного процесу в школі (комплексні програми, Дальтон-план, бригадно-лабораторний метод навчання).

У третьому розділі “Практика соціалізації дітей та учнівської молоді України 20-х років ХХ століття” охарактеризовано соціально-виховні інститути в системі освіти України у 20-ті роки ХХ століття, розглянуто зміст, форми і методи соціалізації особистості в системі закладів соціального виховання.

Державні документи (Декларація Наркомосу України “Про соціальне виховання” (1920); Кодекс законів УСРР про освіту (1933)) визначили структуру освіти України, альтернативну РСФРР і основні соціально-виховні інститути. Згідно з Декларацією основним закладом соціального виховання було визнано дитячий будинок як комплекс навчально-виховних установ (дитячий садок, школа, клуби, майстерні, позашкільні заклади), які в деяких містах були об'єднані в дитячі містечка. Проте економічні труднощі країни не дали можливості забезпечити реалізацію цієї ідеї, тому на практиці одночасно з дитячими будинками існували окремі заклади соціального виховання. Для методичного забезпечення роботи дитячих будинків та інших закладів соціального виховання видавалися щорічно “Порадники із соціального виховання” (1921-1928 рр.).

Найбільш розповсюдженими формами соціального виховання дітей та учнівської молоді в досліджуваний період були: масові (40 і більше учасників) - мітинги, демонстрації, конференції, загальні збори, ранки, свята, концерти, спортивні змагання, політстудії, лекції, прослуховування музичних творів тощо; колективні (25-40 чоловік) - тематичні вечори, екскурсії, рухливі ігри, походи тощо; групові (5-7 чоловік) - гуртки: електромонтажний, краєзнавчий, політичний, літературний, музичний, фізичної культури, спортивний, радіо-любителів, біологічний, фізико-технічний, образотворчий, декламаційний, газетний, сільськогосподарський; підготовка стінгазет тощо; індивідуальні - бесіда, розмова наодинці, підготовка доповідей, номери художньої самодіяльності, написання заміток до стінгазети, виконання доручень, завдання з ручної праці тощо.

У процесі дослідження виявлено, що для соціального виховання дітей та учнівської молоді у 20-х роках ХХ століття використовувалися різні методи соціального виховання, зокрема методи формування свідомості; методи формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності і поведінки; методи контролю та аналізу ефективності виховання.

У ході наукового пошуку узагальнено позитивний досвід вітчизняних педагогів 20-х років ХХ століття й обґрунтовано перспективи його використання в сучасних умовах.

Проведене дослідження дало змогу зробити такі висновки:

1. У дисертаційному дослідженні уточнено сутність та зміст поняття соціалізації, здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми - соціалізації особистості в педагогічній теорії та практиці України у 20-ті роки ХХ століття, представленої у вигляді цілісного аналізу державної політики, наукових підходів та діяльності закладів соціального виховання у визначених хронологічних межах. На основі аналізу наукової літератури феномен “соціалізація особистості” ми трактуємо як складний, тривалий процес засвоєння та відтворення особистістю соціального досвіду в предметно-перетворювальній діяльності, спілкуванні та самосвідомості, що передбачає врахування стихійних та цілеспрямованих впливів оточуючої дійсності, а також індивідуально-типологічні особливості особистості, результатом якого є самостійно-активна й неповторна соціалізована особистість.

2. З'ясовано, що витоками становлення і розвитку проблеми соціалізації особистості у 20-ті роки ХХ століття в Україні були: українська народна і наукова педагогіка, що базувалася на принципах природовідповідності та народності, деонтології та антропології (Г. Сковорода, К. Ушинський, С. Русова, Т. Шевченко, І. Франко та ін.); прогресивний досвід утвердження національної системи освіти в роки незалежності України (1917-1920 рр.); вплив прогресивних педагогічних ідей реформаторської педагогіки країн Європи та США; розвиток соціально-педагогічної теорії за рубежем (Г. Айзенк, Ф. Гіддінгс, Е. Дюркгейм, Дж. Дьюї, Г. Кершенштейрер Ч. Кулі, В. Лай, Дж. Мід, П. Наторп, Г. Тард, Е. Торндайк, Дж. Уотсон, З. Фрейд та ін.). Педагогічні ідеї українських визначних учених початку ХХ століття виступали складовою світового реформаторського руху (С. Ананьїн, Г. Ващенко, М. Грушевський, О. Музиченко, І. Огієнко, С. Русова, Я. Чепіга та ін.).

Установлено, що державна політика радянського уряду в галузі освіти, викладена в офіційних документах - Декларації Наркомосвіти УСРР “Про соціальне виховання” (1920 р.), “Кодексі законів УСРР про освіту” (1922 р.), була спрямована на формування активних будівників нового соціалістичного суспільства. Реформування освіти і виховання здійснювалося на засадах демократизації. Проголошене соціальне виховання (що ідентифікується нами як процес соціалізації особистості) декларувало гармонійний розвиток особистості, проте практично із самого початку найважливішим принципом виступила політизація освіти й виховання, а заклади соціального виховання (дитячі садки, школи, позашкільні заклади, дитячі будинки, дитячі містечка тощо) розглядалися як інструменти ідеологічного впливу на свідомість вихованців. Політична індоктринація учнівської молоді посилювалася шляхом масового залучення до комуністичних дитячих і юнацьких організацій. Завданням виховання стало підкорення інтересів дитини суспільству, тобто партії; класові пріоритети протиставляли дітей, які належали до робітничо-селянського стану, “гнилій інтелігенції”. Тоталітарний “соціалізм” як антигуманний і антидемократичний режим крок за кроком формував тоталітарне мислення. Ідеологізована освіта готувала фанатичних виконавців, укорінювала у свідомості дітей нетерпимість, безперервний пошук ворога, беззаперечний авторитаризм і тоталітаризм, установлювала жорсткий контроль за думками, почуттями і поведінкою як вихованців, так і педагогів.

Саме тому, нехтуючи аксіомою, що первинним осередком соціалізації дитини виступає сім'я, з початку 20-х років ХХ століття урядом утверджувалась ідея щодо ізоляції дитини від сім'ї та здійснення соціального виховання дітей віком від 3 до 15 років у спеціально створених закладах соціального виховання - дитячих будинках. Тому із самого початку комуністичне виховання не могло бути людяним, замінюючи загальнолюдські цінності класовими, а духовне - матеріальним.

3. Доведено, що у розвитку педагогічної думки в Україні в досліджуваний період простежуються два періоди. Для першого - 1920-1924 рр. характерні відносна наукова свобода, пошук власного шляху розвитку, опора на прогресивні вітчизняні та зарубіжні педагогічні ідеї, розвиток педології як інтегрованої науки про дитину, рефлексології як науки про поведінку дитини, педоцентризму, ідей вільного виховання, розвиток психотехніки як науки про вивчення дитини з метою професійної орієнтації. У цей час увага науковців була звернена на вивчення і розвиток індивідуальності та ефективних умов її соціалізації, зокрема таких аспектів, як рольова, культурницька, гендерна, професійна, етнічна соціалізація. Другий період (1924-1931 рр.) характе-ризується утвердженням у педагогіці принципу партійності, що призвело до переорієнтації вчених із дослідження індивідуальності на вивчення “соціально-класового середовища”, дитячого колективу, праці як важливих чинників соціалізації особистості. Провідною сферою соціалізації, формування соціального світогляду дітей та учнівської молоді визнавалося залучення дитини до праці і навчання в спільноті, зокрема в колективі. Саме в цей період розвиваються теоретичні засади колективу як фактора виховного впливу на особистість.

4. Встановлено, що у змісті соціалізації учнівської молоді у 20-ті роки ХХ століття важливого значення набуває професійна орієнтація, трудова підготовка молоді. Практична реалізація цієї ідеї виявилася в перебудові всього навчально-виховного процесу в школі на засадах трудового принципу, поєднанні навчання з виробничою працею та профілюванні старшої ланки школи-семирічки (залежно від місця знаходження) на школи-семирічки з індустріальним чи сільськогосподарським ухилом та розвитком мережі професійних 1-3-річних шкіл.

Схарактеризовано роль дитячого та юнацького руху в соціалізації учнівської молоді в 20-ті роки ХХ століття, організацію та спрямування роботи якого під особливий контроль взяли партійні органи, надаючи їх діяльності політичного характеру. Вченими розробляються теоретико-методичні засади функціонування піонерської та комсомольської організацій (принципи, форми і методи роботи), досвід організації дитячого комуністичного руху широко висвітлюється на сторінках педагогічної преси (“Шлях освіти”, “Радянська школа” тощо). Встановлено, що діяльність цих організацій захоплювала учнів, і, окрім комуністичних переконань, значною мірою сприяла розвитку в них патріотизму, соціальної активності, відповідальності, громадянської позиції, інших моральних якостей.

На основі аналізу наукових джерел і педагогічної преси встановлено, що упродовж 20-х років ХХ століття змінювалися підходи до оцінки ролі сім'ї в соціалізації дітей: від повної ізоляції до визнання важливої ролі сім'ї у вихованні; дослідження виховного потенціалу сім'ї; форм і методів взаємодії з сім'єю; підвищення педагогічної культури батьків.

Встановлено, що в соціалізації підростаючого покоління у 20-ті роки ХХ століття як продовження політики урядів УНР значна увага приділялася націоналізації освіти та українізації суспільного життя з опорою на національну культуру, традиції, мову, хоча цими ідеями більшовики прагнули реалізувати саме політичну індоктринацію молоді.

У процесі дослідження проаналізовано систему соціального виховання 20-х років ХХ століття, до якої входили: дитячий будинок для дітей від 3 до 15 років, дитячий будинок денного перебування або школа повного дня, дитячі містечка як комплекси навчально-виховних закладів, дошкільні заклади, єдина трудова школа, клуби та об'єднання за інтересами. Аналіз динаміки розвитку їх мережі свідчить про поступовий перехід до визнання школи, а не дитячого будинку основним типом закладів соціального виховання. Починаючи з 1924 року, простежується скорочення мережі дитячих будинків і розквіт трудових шкіл, утворення шкільних клубів, дитячих майданчиків як більш дієвих інститутів соціального виховання.

5. На основі аналізу та узагальнення науково-педагогічної літератури встановлено, що в закладах соціального виховання використовувалися різні форми соціалізації особистості: масові (мітинги, демонстрації, загальні збори, конференції, ранки, свята, концерти, спортивні змагання, політстудії, лекції, прослуховування музичних творів); колективні (диспути, екскурсії, походи, рухливі ігри, тематичні вечори тощо); групові (гуртки - електромонтажний, краєзнавчий, політичний, літературний, музичний, фізичної культури, спортивний, радіолюбителів, біологічний, фізико-технічний, образотворчий, декламаційний, газетний, сільськогосподарський, підготовка стінгазет тощо); індивідуальні (бесіда, розмова наодинці, підготовка доповідей, номери художньої самодіяльності, написання заміток до стінгазет, виконання доручень, завдання з ручної праці - малювання, гра на музичних інструментах тощо).

З'ясовано, що у 20-х роках ХХ століття провідними методами соціалізації дітей та учнівської молоді в закладах соціального виховання були: методи формування свідомості (приклад, розповідь, бесіда, інструктаж, пояснення, переконання, роз'яснення, умовляння, навіювання); методи формування досвіду суспільної поведінки (розвиток дитячого самоврядування, режим, трудовий метод, привчання, вправи, випуск стінгазет і “Блискавок”, тренування, наряд на працю та наряд на працю з позбавленням відпочинку та ін.); методи стимулювання діяльності й поведінки (соцзмагання, методи заохочення та покарання, відвідування дітей удома, відсутність спілкування вихователя з дитиною протягом доби; ізоляція дитини від життя закладу та дитячого колективу, зауваження з попередженням про запис до характеристики або щоденника тощо); методи контролю та аналізу ефективності виховання (облік, звіт, виставки, аналіз суспільно корисної праці).

6. У ході дослідження визначено можливості прогностичного розвитку ідей і досвіду соціалізації учнівської молоді 20-х років ХХ століття в сучасних умовах, зокрема відзначено, що вітчизняна педагогічна думка й педагогічна практика 20-х років ХХ століття, поступово, збагачуючи знання про соціалізацію учнівської молоді, створила необхідний ґрунт для поглиблення й творчого розв'язання проблеми соціалізації в нових умовах розвитку вітчизняної освіти початку ХХІ століття: посилення впливу державних установ на процес соціалізації учнівської молоді; необхідність взаємозв'язку всіх учасників процесу соціалізації особистості при активному засвоєнні та відтворенні соціального досвіду; безпосередній зв'язок із реальними умовами суспільства, у якому живе й буде функціонувати дитина як соціальна істота; врахування як зовнішніх чинників стихійного та цілеспрямованого характеру (соціальне замовлення держави, культура суспільства, безпосереднє оточення, ЗМІ, національні особливості, цілеспрямований процес виховання тощо), так і внутрішніх чинників (спадковість і розвиток особистості, її психічних особливостей, інтересів, здібностей); проведення процесу соціалізації рідною мовою для більш швидкого та ефективного його перебігу; організація життєдіяльності в закладах соціального виховання як центру реалізації потенціалу дітей та учнівської молоді. Об'єднання дитячих будинків денного перебування як соціально-виховних інститутів у єдиний навчально-виховний комплекс, на нашу думку, є прототипом сучасних соціально-педагогічних комплексів (СПК), культурно-виховних комплексів (КВК), навчально-виробничих комплексів (НВК), навчально-дозвіллєвих комплексів “Школа-мікрорайон” тощо, що працюють як відкриті соціально-педагогічні системи. Дослідження особливостей перебігу процесу соціалізації дітей та учнівської молоді в таких соціально-педагогічних комплексах (дитячих містечках) є актуальним і може стати окремим предметом дисертаційного дослідження.