Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ - початок ХХ століття)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність і доцільність дослідження. На етапі творення незалежної української держави гостро постають питання духовного й культурного розвитку суспільства, що несуть у собі не лише позитивні, а й негативні тенденції, до яких можна віднести стрімке розшарування українського суспільства. Воно неминуче позначається і на освітніх процесах, і на можливостях соціалізації дітей з різних прошарків населення в межах соціального інституту освіти. Кожне суспільство тією чи іншою мірою прагне знайти шляхи залучення приватної та громадської ініціативи до рівного доступу всіх дітей до якісної освіти. У нашій державі цей процес відбувається за регулюючої функції розпорядження Президента України «Про сприяння благодійності» (2000), Закону України «Про благодійність і благодійні організації» (2002). Нині доброчинність як чинник соціального зростання особистості набуває статусу державно значущої діяльності; вона дедалі більше розглядається як інструмент формування громадянського суспільства шляхом творення соціального капіталу на регіональному й загальнодержавному рівнях. Тому великого значення набуває історичний досвід доброчинності у сфері освіти, що має бути представлений не як вивчення окремих актів доброчинної діяльності, а як віддзеркалення специфіки суспільних відносин у межах конкретної історичної епохи, що здійснюють свій вплив на соціалізацію особистості дітей та молоді.

Гуманізм суспільних відносин, одним з виявів якого є доброчинність, що реалізується в різних формах допомоги й підтримки соціально незахищених прошарків суспільства, визначається не лише рівнем суспільного виробництва та економічним процвітанням держави, але й рівнем громадської свідомості та культури соціуму. Саме тому розвиток доброчинності у сфері освіти України ХІХ - початку ХХ ст. пов'язаний не тільки з розвитком суспільних виробничих сил, але й із зрушеннями в суспільній свідомості.

Доброчинна діяльність як вид умотивованої соціально схвалюваної діяльності може розглядатися в контексті філософському (добродіяння), соціальному (як окремий соціальний інститут), психологічному (як реалізація потреби у визнанні й самоактуалізації), теологічному (як християнська чеснота). У площині соціально-педагогічної науки, натомість, доброчинність є соціально-педагогічним явищем (процесом, діяльністю), видом соціальної практики, а також провідником соціалізації дітей та молоді, інструментом соціального захисту неблагополучних верств населення, їх освіти й виховання, а також обдарованих школярів, які не в змозі отримати вищу освіту чи розпочати самостійну наукову діяльність без сторонньої підтримки.

Необхідність вивчення історичного досвіду доброчинності у сфері освіти, на нашу думку, викликана тим, що: у зв'язку з переходом до іншого суспільно-економічного ладу в Україні доброчинність перестала тлумачитися як пережиток минулого, але у свідомості пересічних громадян нове ставлення досі не утвердилось; історичний досвід доброчинності став потребувати нового осмислення у зв'язку з можливістю його використання в сучасній системі освіти; з'явилася нова галузь знання й практично-професійної діяльності - «соціальна педагогіка», яка стала тісно пов'язуватися з доброчинністю як науковим феноменом і видом філантропічної діяльності; окреслилася концепція «соціальної відповідальності підприємництва», подальшого розвитку набула теорія «справедливого суспільства», що вплинуло на динаміку досліджень у галузі доброчинності; існує потреба у створенні відповідної нормативно-правової бази доброчинної діяльності, яка мала б ураховувати соціально-історичні традиції й історичні тенденції розвитку доброчинності в Україні; зростає необхідність створення науково-теоретичного підґрунтя доброчинності як соціально-педагогічної діяльності, спрямованої на гуманізацію сучасної системи освіти.

Стан розробки проблеми. Дослідження проблеми доброчинності у сфері освіти, що беруть початок з другої половини ХІХ століття, представлені: працями в галузі методології історії педагогіки та історії соціальної педагогіки, куди відносяться, насамперед, роботи О. Адаменко, Л. Ваховського, Н. Гупана, І. Звєрєвої, С. Золотухіної, Г. Лактіонової, О. Сухомлинської, Л. Таран, С. Харченка, Л. Штефан; Л. Бородкіна, І. Ковальченка, І. Липського, М. Румянцевої, В. Філатова, Б. Шпотова та ін.; дослідженнями з теорії доброчинності Р. Апресяна, С. Гогеля, Є. Максимова, З. Масловської, А. Соколова, Ю. Тазьміна, О. Хорькової; д' Оссонвіля (Франція), А. Ліндермеєр (США) та ін.; працями з історії доброчинності Н. Баринової, В. Борисенка, Ю. Губенко, О. Доніка, В. Ковалинського, В. Корнієнко, Т. Курінної, І. Левченко, А. Нарадька, Т. Ніколаєвої, Ф. Ступака, І. Суровцевої, О. Терентьєвої, О. Ткаченко, С. Черкесової, С. Шукліної; В. Афанасьєва, О. Дегальцевої, Ю. Коробейнікова, А. Соколова; Л. Заштовта (Польща) та ін.

Однак суттєвою прогалиною в цьому комплексі наукових праць вважаємо: зосередження авторів на вивченні доброчинності як історичного, а не історико-педагогічного й соціально-педагогічного явища; звернення переважної більшості дослідників до досвіду доброчинності другої половини (або кінця) ХІХ - початку ХХ ст., тобто ігнорування першої половини ХІХ ст.; відсутність розробок сучасних стратегій і методик доброчинної діяльності у сфері освіти; нестачу знань про історичний досвід доброчинності як соціальної практики та можливостей його використання в сучасній соціально-педагогічній діяльності, у процесі підготовки фахівців із соціальної педагогіки й соціальної роботи.

Ураховуючи недостатню дослідженість історичного соціально-педагогічного досвіду доброчинної підтримки сфери освіти в ХІХ - на початку ХХ століття, а також актуальність розвитку доброчинності у сфері сучасної національної освіти із залученням накопичених у минулі століття традицій, сформульовано тему дослідження: «Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ - початок ХХ століття)».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в межах комплексної науково-дослідної теми кафедри педагогіки Житомирського державного університету імені Івана Франка «Соціально-педагогічні чинники професійного становлення майбутнього вчителя» (державний реєстраційний номер 0106V005409). Тема дисертаційної роботи затверджена кафедрою педагогіки Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол №12 від 11 грудня 2002 р.) та узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології в Україні (протокол №4 від 22 квітня 2003 р.).

Об'єкт дослідження - доброчинність у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. як соціально-педагогічне явище.

Предметом дослідження є чинники, зміст, форми, напрями, тенденції та суб'єкт-об'єктна структура доброчинної підтримки сфери освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст.

Мета дослідження полягає в цілісному системному розкритті ґенези, сутності й досвіду доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. як складного соціально-педагогічного явища задля репрезентативного його представлення в сучасному соціально-педагогічному й історико-педагогічному дискурсах та окреслення можливостей застосування перспективних стратегій доброчинності в сучасних реаліях.

Завдання дослідження:

1. Здійснити теоретико-методологічний аналіз доброчинності у сфері освіти як історико-педагогічного й соціально-педагогічного явища.

2. Обґрунтувати історичну періодизацію розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. та виявити головні тенденції доброчинної підтримки сфери освіти на кожному з етапів.

3. З'ясувати передумови, нормативно-правові та організаційні засади здійснення доброчинності у сфері освіти.

4. Виявити суб'єкт-об'єктні характеристики доброчинності у сфері освіти в досліджуваний період.

5. Окреслити структуру, загальні напрями й тенденції доброчинної підтримки у сфері освіти України в досліджуваний період.

6. Здійснити аналіз доброчинної підтримки закладів соціального захисту дітей та молоді в ХІХ - на початку ХХ ст.

7. Визначити можливості розвитку сучасних моделей і стратегій доброчинності в Україні, виходячи з історичного досвіду.

Методологічна основа дослідження є кількарівневим комплексом принципів і методів пізнання, застосування яких спричинене міждисциплінарним характером роботи. Універсальними методологічними підходами, використаними в дослідженні, стали закони діалектики, а також когнітивний, герменевтичний, системний, культурологічний, цивілізаційний підходи; до конкретно-методологічних віднесено наративний підхід; прикладними науковими підходами стали історико-генетичний, історико-системний, історико-порівняльний. Крім цього, у дослідженні використано комплекс наукових теорій прикладного рівня: теорію соціалізації, статусно-рольову теорію, теорії соціального капіталу й соціальної мобільності. При побудові методології дослідження доброчинності як соціально-педагогічного явища виходимо з того, що вона є плюралістичною, формувалася під час постановки кожного нового дослідницького завдання й модернізувалася за умови зміни характеристик досліджуваного об'єкта.

Теоретичну основу дослідження склали:

– філософські засади соціальної історії (Є. Дмитрієнко, Є. Князєва, С. Крапивенський, О. Медушевська, О. Прокоф'єв, М. Румянцева, В. Сагатовський, В. Філатов);

– концептуальні положення історії педагогіки (О. Адаменко, Л. Березівська, Л. Ваховський, С. Золотухіна, Н. Гупан, Н. Побірченко, О. Сухомлинська; М. Богуславський, Л. Бородкін, З. Равкін);

– дослідження в галузі методології соціальної педагогіки (І. Звєрєва, Г. Лактіонова, А. Рижанова, С. Харченко; І. Липський; М. Пейн (США));

– теоретичні розробки в галузі історії соціальної педагогіки (Л. Штефан; М. Румянцева, В. Філатов, Б. Шпотов);

– соціально-педагогічні засади доброчинної діяльності в громаді (О. Безпалько, А. Капська);

– загальнонаукові положення теорії та історії доброчинності (Н. Баринова, В. Борисенко, Ю. Губенко, І. Добрянський, О. Донік, В. Ковалинський, В. Корнієнко, Т. Курінна, І. Левченко, А. Нарадько, Т. Ніколаєва, Т. Покотилова, Ф. Ступак, І. Суровцева; Р. Апресян, В. Афанасьєв, С. Гогель, О. Дегальцева, Ю. Коробейніков, Є. Максимов, З. Масловська, А. Соколов, Ю. Тазьмін, О. Хорькова; д' Оссонвіль, Д. Бовуа (Франція), Л. Заштовт (Польща), А. Ліндермеєр (США)).

Комплекс методів дослідження, які використовувалися в його процесі, представлено: загальнонауковими методами (аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, узагальнення, ідеалізація, моделювання тощо), за допомогою яких здійснювалася аналітична обробка архівних та інших наративних джерел дослідження; конкретно-науковими методами: історико-генетичним методом, який, насамперед, використовувався для розгляду витоків доброчинності як соціокультурного явища; історико-порівняльним, що став основою для простеження європейських традицій доброчинності на території України досліджуваного періоду і власної специфіки доброчинності в цей час; історико-типологічним, який застосовувався для виділення типів, видів, напрямів доброчинності в площині її змісту, джерел, результату, діяльнісної специфіки; історико-системним, що є загальною канвою методики нашого дослідження на рівні побудови концепції та оцінки його результатів, оскільки дає можливість стверджувати про становлення системи доброчинності у сфері освіти України досліджуваного періоду. Використовувалися також методи дослідження, притаманні історії соціальної педагогіки: теоретичний аналіз вітчизняної та зарубіжної історичної й соціально-педагогічної літератури для розробки методології та аналізу історіографії дослідження; порівняльний аналіз розвитку доброчинності у сфері освіти в різних регіонах України з метою виявлення її специфіки; якісний і кількісний аналіз архівних даних для створення цілісного опису розвитку доброчинності як соціально-історичного процесу.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період ХІХ - початку ХХ століття. Нижня межа - 1803 р. - обрана у зв'язку з прийняттям «Попередніх правил народної освіти», які визначили створення учбових округів, що сприяло розвитку освіти в різних регіонах України. За верхню межу прийнято 1918 р., коли було ухвалено рішення Всеросійського з'їзду комісарів соціального забезпечення про націоналізацію майна всіх доброчинних товариств.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію підросійської України, яка входила до складу трьох учбових округів: Харківського, Київського та Одеського в складі десяти губерній: Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської, Новоросійської.

Концептуальні засади дослідження. Здійснюючи аналіз становлення та розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. як явища соціально-педагогічної історії, виходимо з положення про те, що на різних історичних етапах розвитку суспільства існували різні форми доброчинності у сфері освіти, які водночас переслідували спільну мету, закладену у визначенні сутності доброчинності як соціально-педагогічного явища й різновиду соціальної практики - підтримувати розвиток освіти на місцевому, регіональному й загальнодержавному рівнях. У русі до єдиної мети розвивалися й урізноманітнювались різні форми доброчинної підтримки сфери освіти, що мали суттєві відмінності в змісті та суб'єктно-об'єктній структурі, оскільки залежали від регіональних соціокультурних і соціально-економічних умов та їх ситуативної конфігурації.

Ґенеза розвитку доброчинності у ХІХ - на початку ХХ ст. відбувалася в продовжуваності, неперервності й наступності - як єдність у просторі й часі її структурних компонентів, видів, типів, що не ототожнювались, але зберігали свою структурну специфіку; як накопичення системних характеристик, поєднання традицій та інновацій у доброчинній діяльності, причому традиції складали її засади, а інновації - постійно нарощувану основу цього феномена. Доброчинність розвивалася на засадах наступності; з хаотичного незбалансованого процесу одиничних доброчинних актів вона перетворилася на доброчинну підтримку з ознаками системності, мотивовану й нормативно закріплену формальними правовими актами, а також усвідомлену членами суспільства як соціально схвалювану.

Головними рушійними силами розвитку доброчинності у сфері освіти в ХІХ - на початку ХХ ст. стали соціально-економічні та соціокультурні умови, які визначали рівень добробуту регіональної соціальної еліти та її соціальної відповідальності, а також традиції християнської доброчинності, які складалися в Україні впродовж багатьох століть і за якої еліта класифікувалася за національною та релігійною належністю, що відігравало велику роль у виборі об'єктів доброчинності.

Доброчинність у сфері освіти розглядається як суб'єкт-об'єктна структура як учасників освітнього процесу, так і економічно спроможних громадян. Її розгляд як суб'єкта дає можливість установити мотиваційні характеристики доброчинної діяльності, простежити взаємодію чи протидію суб'єкта доброчинності у сфері освіти, виявити компенсаторну функцію суб'єктів доброчинності один стосовно іншого. Розгляд доброчинності в площині об'єкта дає змогу визначити найбільш соціально незахищені прошарки дітей та молоді, які потребували доброчинної підтримки: незаможних учнів та студентів, дітей-сиріт, дітей ув'язнених, інвалідів та ін.

Суб'єкт-об'єктний розгляд сутності та особливостей доброчинності у сфері освіти дає змогу найбільш повно реконструювати процес розвитку цього соціально-педагогічного явища, його тенденції та суперечності.

Доброчинність у сфері освіти в Україні в ХІХ - на початку ХХ століття розглядається як соціально-педагогічне явище та процес, який з ходом власного розвитку набував ознак системності й цілісності - сталості структури, стійких взаємозалежностей у суб'єкт-об'єктних зв'язках. Доброчинність передбачає наявність організованих масових рухів (громадських, етнічних, конфесійних), узгоджується з процесами соціальної трансформації, що дало можливість визначення мотиваційних соціально-психологічних чинників залучення особи чи соціальної групи до здійснення доброчинної діяльності й уможливило побудову моделі доброчинної підтримки сфери освіти в досліджуваний період.

Основоположною ідеєю дослідження стало висвітлення впливу доброчинності у сфері освіти на соціалізацію дітей і молоді шляхом реалізації головних форм (державна, громадська, приватна) та напрямів (грошова, майнова, діяльнісна) доброчинної підтримки як соціальної практики. В основу дослідження покладено обґрунтовану в роботі періодизацію доброчинності у сфері освіти в ХІХ - на початку ХХ ст.

Джерельну базу дослідження склали як опубліковані раніше, так і не введені в науковий обіг джерела, розділені на кілька груп:

1) нормативно-правові акти, що регулювали систему освіти й доброчинну її підтримку в досліджуваний період. До таких належать, насамперед, розпорядження міністерства народної освіти Російської імперії: Статути та Положення про навчальні заклади, положення про стипендіальні та доброчинні фундації, заповіти доброчинників, статути доброчинних товариств тощо;

2) архівні документи, підрозділені на кілька основних груп: документи попечительських рад і канцелярій попечителів учбових округів, листування керівників навчальних закладів з попечителями учбових округів, матеріали люстраційних справ, дозволи на створення доброчинних товариств тощо. У ході дослідження проаналізовано архівні фонди Центрального державного історичного архіву у м. Києві (фф. 707, 442, 1475, 2162, 830, 332, 315, 274, 301, 127, 486, 127, 276), Харківського обласного державного архіву (фф. 266, 200, 667, 770), Херсонського обласного державного архіву (фф. 1, 5, 7), Житомирського обласного державного архіву (фф. 70, 226), Одеського обласного державного архіву (фф. 44, 42);

3) наративні джерела: публікації на сторінках періодичної преси ХІХ - початку ХХІ ст.; мемуарні джерела; монографії, що представляють історичні дослідження різного часу видання; статистичні описи, календарі різних губерній та міст України.

Для пошуку наративних джерел було використано фонди бібліотек в Україні та за кордоном: Національної бібліотеки України ім. В. Вернад-ського, Національної парламентської бібліотеки у м. Києві, Державної науково-педагогічної бібліотеки України ім. В. Сухомлинського, науково-довідкової бібліотеки Центрального державного історичного архіву в м. Києві, бібліотек Харківського національного університету ім. В. Каразіна, Житомирського державного університету імені Івана Франка, Волинського державного університету імені Лесі Українки, Львівського університету імені Івана Франка; Національної бібліотеки Республіки Польща (м. Варшава), бібліотек Краківського, Люблінського, Варшавського та Жешувського університетів (Республіка Польща).

Наукова новизна дослідження визначається тим, що в ньому вперше у вітчизняній історії соціальної педагогіки:

- комплексно й системно розглянуто наукову проблему - історію розвитку доброчинності у сфері освіти, - яка до цього часу не була предметом спеціального дослідження на методологічному, теоретичному й прикладному рівнях; вивчено еволюцію доброчинної діяльності протягом тривалого історичного періоду, визначено тенденції її розвитку (накопичення суб'єктної структури доброчинності при збереженні відносної стабільності об'єктної; збереження значної частки приватної доброчинності в поєднанні з державною та громадською; розвиток теоретичних розробок у галузі доброчинності; накопичення ознак системності протягом досліджуваного періоду; зміна напрямів доброчинної діяльності з суто філантропічних на раціонально-інвестиційні), суперечності (між: глобальною потребою в доброчинності у сфері освіти та регіональними її характеристиками; необхідністю розвивати перспективні соціалізаційні цілі за допомогою доброчинності та об'єктивними щоденними потребами соціально незахищених груп дітей і молоді, що реалізувалися в навчальних закладах України; відставанням реальних темпів доброчинної підтримки сфери освіти та нормативно-правової бази доброчинності від практики її здійснення; необхідністю розвивати громадські форми доброчинності та постійним нарощуванням частки приватної доброчинності у сфері освіти); передумови (соціокультурні, соціально-політичні й соціально-економічні), що визначали сутність та особливості доброчинності у сфері освіти протягом ХІХ - початку ХХ ст.;

– доброчинна підтримка в галузі освіти розглянута як провідник соціалізації з допомогою різних її форм - приватної, державної, громадської; подано широкі статистичні відомості про динаміку доброчинної підтримки сфери освіти на різних етапах її розвитку;

– обґрунтовано соціально-педагогічну сутність базових категорій і понять дослідження (добро, добродіяння, доброчинність, благодійність, фандрайзинг у сфері освіти);

- запропоновано й науково аргументовано періодизацію доброчинності у сфері освіти в ХІХ - на початку ХХ ст. у єдності трьох основних етапів: фундушового (1803-1832), люстраційного (1832-1864), системних тенденцій (1864-1918); змодельовано доброчинну підтримку сфери освіти України на визначених у ході дослідження етапах її розвитку у вигляді такої структури: передумови здійснення доброчинності; її суб'єктні характеристики (суб'єкти організації та суб'єкти здійснення доброчинної діяльності), провідні форми та напрями; тенденції розвитку доброчинності на кожному з виділених етапів;

- виявлено сутність та специфіку фандрайзингу в сучасній освіті на засадах дослідженого історичного досвіду; визначено можливості підготовки майбутніх соціальних педагогів до ведення фандрайзингової діяльності на основі історичного досвіду.

Подальшого розвитку в дослідженні набули: систематизація історіографії проблеми за хронологічним, проблемним та територіальним підходами; наукові підходи до класифікації опублікованих та неопублікованих до цього часу документів (положення про стипендіальні фонди, матеріали про стимулювання доброчинної діяльності, статути навчальних закладів та доброчинних громадських організацій, заповіти доброчинників); типологія форм (державна, громадська, приватна) та напрямів (грошова, майнова, діяльнісна) доброчинної підтримки сфери освіти в Україні; наукові уявлення про фандрайзингові технології в теорії і практиці соціально-педагогічної діяльності.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати та висновки можуть бути використані в розвитку громадської й приватної ініціативи у сфері освіти України. Результати дослідження можуть стати основою для подальшого розвитку нормативно-правового поля сучасної доброчинної діяльності. Матеріали дослідження можуть бути застосовані для розробки навчальних курсів із соціальної педагогіки, історії соціальної педагогіки та історії педагогіки. Висновки дослідження можуть бути використані в практиці роботи сучасних навчальних закладів у процесі створення попечительських рад, залучення доброчинних коштів до створення й діяльності навчальних закладів різного рівня, розробки методичних рекомендацій з фандрайзингу у сфері освіти.

Практичне значення мають підготовлені в процесі дослідження навчальні посібники: «Соціальна педагогіка. Курс лекцій» (Житомир, 2002), «Робочий зошит з курсу соціальної педагогіки» (Житомир, 2000), «Професійно-педагогічна підготовка майбутніх учителів» (Житомир, 2001) та монографії «Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ - початок ХХ ст.: Київський учбовий округ)» (Житомир, 2006), «Доброчинність поляків у сфері освіти України (ХІХ - початок ХХ століття)» (Житомир, 2007).

Особистий внесок автора у публікаціях, виконаних у співавторстві, полягає: у «Робочому зошиті з курсу соціальної педагогіки» - у підготовці тем для практичних занять 1 - 6, лабораторних занять 1 - 2 (2,7 авт. арк.); у методичних рекомендаціях «Методика роботи соціального педагога» - у підготовці тем занять 1 - 4 (1,8 авт. арк.); у методичних рекомендаціях «Соціальна педагогіка у категоріях і поняттях: Словник» - у підготовці визначень категорій на Б - Л (1,6 авт. арк.); у розділі колективної монографії «Професійно-педагогічна підготовка майбутніх учителів» - у розробці теоретичних основ технології професійної підготовки соціальних педагогів (0,5 авт. арк.); у статті «Соціальні служби у локальному українському середовищі: проблеми молоді і студентства» - у теоретичному аналізі сутності й значення служб соціального захисту в студентському середовищі (0,25 авт. арк.); у посібнику «Практикум з педагогіки» (колектив авторів) - у підготовці розділу «Професія вчителя у соціальному розподілі праці» (1,8 авт. арк.); у навчальному посібнику «Історія педагогіки» (колектив авторів) - у підготовці розділу «Школа і педагогіка України у 10 - 20-ті рр. ХХ століття» (1,6 авт. арк.); в «Енциклопедії освіти» (колектив авторів) - у підготовці статей «Благодійність», «Попечительство», «Відомство закладів імператриці Марії», «Едукаційна комісія» (0,4 авт. арк.).

Апробація результатів дослідження. Висновки та результати дослідження доповідалися на міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових, науково-теоретичних та науково-практичних конференціях, круглих столах і конгресах: Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми особистісно орієнтованого навчально-виховного процесу в системі безперервної освіти» (м. Кременець, 2004); ІV Міжнародній науковій конференції «Менталитет славян и интеграционные процессы: история, современность, перспективы» (Гомель, 2005); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Ідея опіки дітей в історії педагогічної думки України» (Івано-Франківськ, 2005); Міжнародній науково-практичній конференції «Творчість як засіб особистісного росту та гармонізації людських стосунків» (Житомир, 2005); регіональному практичному семінарі «Законодавство України про освіту і Церкву. Проблеми викладання християнських дисциплін у конфесійних і позаконфесійних навчальних закладах» (Житомир, 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Гармонізація розвитку вищої школи в умовах Болонського процесу» (Переяслав-Хмельницький, 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Тенденції розвитку професійно-педагогічної освіти в Україні і за кордоном» (Житомир, 2006); Всеукраїнському методологічному семінарі «Педагогічна преса в розвитку освіти й науки в Україні» (Умань, 2006); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми педагогічної освіти в полікультурному просторі України» (Житомир, 2007); Всеукраїнському методологічному семінарі з міжнародною участю «Модернізація вищої освіти у контексті євроінтеграційних процесів» (Житомир, 2007); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми професійно-педагогічної освіти та стратегії розвитку» (Житомир, 2006); науково-практичній конференції «Євреї на Житомирщині: історія і сучасність» (Житомир, 2008); Міжнародній науковій конференції «Кременецький ліцей у контексті розвитку освіти, науки та культури на Волині в першій третині ХХ ст.» (Кременець, 2008); Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток освіти в умовах поліетнічного регіону» (Ялта, 2007); Х Міжнародній науково-практичній конференції «Економічні та гуманітарні проблеми розвитку суспільства у ІІІ тисячолітті» (Рівне, 2007); ІХ Міжнародній науково-практичній конференції «Молодь в умовах нової соціальної перспективи» (Житомир, 2007); Міжнародній науково-практичній конференції «Педагогічна теорія і практика А.С. Макаренка» (Житомир, 2008); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Новаторські навчальні заклади в історії освіти України» (Житомир, 2008); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Шляхи і методи забезпечення подальшого творчого зростання обдарованої молоді» (Київ - Житомир, 2008); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Ціннісні орієнтації навчальної діяльності учнів загальноосвітніх навчальних закладів у контексті сучасних вимог до освіти» (Київ - Житомир, 2008); Всесвітньому конгресі зарубіжних дослідників Польщі (Краків, 2007); Міжнародній науково-практичній конференції «Парадигма Творення в сучасній науці: на шляху до інтегрованого світогляду» (Острог, 2008); Міжнародній науковій конференції «Кременецький ліцей у контексті розвитку освіти, науки та культури на Волині в першій третині ХХ ст.» (Кременець, 2008); ХІ Міжнародній науковій конференції «Молодь в умовах нової соціальної перспективи» (Житомир, 2009); Міжнародній науково-практичній конференції «Соціалізація особистості і суспільні трансформації: механізми взаємовпливу та вияви» (Чернівці, 2009). Усього апробацію результатів дослідження здійснено на 26 конференціях різного рівня, з них 2 - зарубіжні.

Результати дослідження обговорювалися й дістали позитивну оцінку на засіданнях ученої ради, кафедри соціальної педагогіки і педагогічної майстерності, кафедри педагогіки, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Житомирського державного університету імені Івана Франка. Апробація результатів дослідження здійснювалася також у процесі викладання спецкурсу «Доброчинність у сфері соціального захисту дітей» у Житомирському державному університеті імені Івана Франка (загальний обсяг спецкурсу 54 год.); у введенні змін до навчальної програми курсу «Соціальна педагогіка» («Доброчинність як підґрунтя розвитку соціально-педагогічної діяльності», 4 год.) - на соціально-психологічному факультеті Житомирського державного університету імені Івана Франка («Педагогіка і методика середньої освіти. Соціальна педагогіка») протягом 2006-2009 рр.

Публікації. Результати дослідження висвітлено в 59 публікаціях, з них 47 одноосібних, 22 статті опубліковано у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України. З опублікованих робіт: 2 монографії; 1 навчально-методичний посібник; 10 - розділи в колективних навчальних посібниках, у тому числі рекомендованих МОН України; 4 методичні рекомендації; 19 статей у періодичних виданнях; 28 статей у наукових збірниках та збірниках матеріалів конференцій; 4 статті в енциклопедичному виданні; 2 статті в зарубіжних періодичних виданнях та 1 - у зарубіжному збірнику матеріалів конференції.

Кандидатська дисертація «Педагогічні та етносоціологічні засади розвитку польського шкільництва на Волині - Житомирщині у 1905-1938 рр.» за спеціальністю 13.00.01 - теорія та історія педагогіки захищена в 1999 році в Інституті педагогіки АПН України, її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувалися.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків до кожного з розділів, загальних висновків, 14 додатків (на 149 сторінках), списку використаних джерел (947 позицій, з них 56 - іноземними мовами). У дисертації вміщено 35 таблиць та 74 рисунки. Загальний обсяг роботи 668 сторінок, з них основного тексту - 427 сторінок.

Основний зміст дисертації

доброчинність освіта правовий

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, визначено його хронологічні й територіальні межі; сформульовано мету, завдання, предмет, об'єкт, наукову новизну й теоретичну значущість, практичне значення, методи дослідження, схарактеризовано джерельну базу; установлено концептуальну ідею, визначено зв'язок роботи з науковими програмами й темами; подано відомості про апробацію та впровадження результатів наукової праці.

У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади дослідження доброчинності у сфері освіти як історичного й соціально-педагогічного явища» - проаналізовано теоретико-методологічні засади доброчинності у сфері освіти; представлено історіографію та джерела дослідження; визначено нормативно-правові засади становлення та розвитку доброчинності у сфері освіти України в досліджуваний період; обґрунтовано роль і значення учбових округів та структури освіти як загального контексту доброчинності.

Здійснений у роботі аналіз літератури дав змогу окреслити об'єкт дослідження - розвиток доброчинності у сфері освіти - як багатокомпонентну проблему, у зв'язку з чим у ній виділено кілька головних складових (формулювання, оцінку, обґрунтування, структурування). У розділі подано три рівні методології дослідження: загальнофілософський (когнітивний, герменевтичний, системний, цивілізаційний, культурологічний підходи); конкретно-методологічний (наративний підхід); прикладний рівень (теорії соціалізації особистості, соціальної мобільності, соціальних еліт, соціального капіталу, статусно-рольова теорія).

У дисертації встановлено, що методологія соціальної педагогіки внаслідок нетривалого часу її розробки знаходиться в стані становлення й видозмінюється в ході розвитку соціально-педагогічної науки; методологія історії розвитку доброчинності є самостійною частиною загальної методології соціальної педагогіки. Виділено розбіжності, які виникають у методологічних апаратах кількох наук (соціальної історії, історії, історії педагогіки, соціальної педагогіки) на рівні окреслення об'єкта, предмета, мети дослідження, інтерпретації історичних матеріалів, на категоріальному рівні та на рівні передбачуваного результату дослідження.

Виходячи з цього, категоріально-понятійний апарат досліджуваної проблеми подано як комплексний аналіз категорії «добро» в її різноманітних категоріальних інтерпретаціях: благо, добродіяння, благодіяння, доброчинність. Обґрунтовано, що категорія доброчинності є похідною від категорії добра й виражає його діяльнісну сторону. Визначення категорії доброчинності залежить: від галузі науки, яка займається вивченням цієї категорії (історії, історії педагогіки, соціальної педагогіки, соціології, філософії, психології тощо); від історичного етапу, у межах якого вона реалізується; від методології й наукового апарату окремого дослідження. У тлумаченні категорії «добро» можна виділити соціальний (добро як явище суспільного життя; добро як критерій соціальної справедливості), аксіологічний (добро як суспільна цінність), етичний (добро як етичне поняття, яке регулює взаємини між людьми; добро як сутнісна характеристика людської моралі (моральна якість, моральний вибір), психологічний (добро як вчинок, як ідеал) та соціально-педагогічний (добро як інструмент соціалізації особистості) змісти.

Аналіз категорії доброчинності дав змогу виділити в її категоріальній структурі чотири головні компоненти, які стали предметом вивчення: соціалізаційний (провідник соціалізації особистості), діяльнісний (діяльне прагнення допомогти тому, хто цієї допомоги потребує), аксіологічний (інтендована цінність та цінність самої інтенції); функціональний (виконання функції соціального захисту та соціального буфера).

Виходячи з аналізу категорійно-понятійного апарату, у роботі визначено доброчинність як явище історії соціальної педагогіки, що виступає регулятором соціалізації особистості й реалізується на засадах соціальної справедливості та відповідальності. У межах проблеми дослідження доброчинність у сфері освіти визначається як провідник соціалізації особистості, зміст якого полягає в підтримці сфери освіти з боку приватних, державних і громадських пожертв різного роду. Аналіз доброчинності у сфері освіти дав змогу виокремити основні її форми - державну, громадську й приватну. Установлено, що державна доброчинність - це доброчинність з боку державних органів, установ, організацій, яка надавалася поза обов'язковим фінансуванням навчальних закладів, визначених законодавством Російської імперії. Громадська доброчинність у сфері освіти - це доброчинність, яка надавалася навчальним закладам з боку громадських організацій у грошовому, майновому, діяльнісному вигляді. Приватна доброчинність у сфері освіти - це вид доброчинної діяльності, здійснюваної на користь навчальних закладів окремими особами чи групами осіб, що не складали громадської організації.

У розділі схарактеризовано джерельну базу дослідження у вигляді кількох груп: традиційні (джерела писемної та зображувальної традиції), формалізовані (документи попечительських рад і канцелярій попечителів учбових округів; документи Міністерства внутрішніх справ і жандармських управлінь; листування керівників навчальних закладів з попечителями учбових округів; матеріали люстраційних справ; дозволи на створення доброчинних товариств) та інтерпретаційні (монографії, статті, мемуарна література) джерела. Крім того, за хронологічним критерієм джерельна база була структурована як: джерела другої половини ХІХ - початку ХХ ст.; джерела першої половини ХХ ст.; другої половини ХХ ст.; кінця ХХ - початку ХХІ ст. За структурним критерієм джерела розділені на нормативно-правові акти, архівні документи та наративні джерела. Функціональний підхід до класифікації джерел дав змогу виділити: дослідження в галузі методології соціальної педагогіки та методології доброчинності (Л. Ваховський, Н. Гупан, І. Звєрєва, В. Краєвський, Г. Лактіонова, І. Липський, М. Румянцева, О. Сухомлинська, Л. Таран, В. Філатов, С. Харченко, Б. Шпотов, Л. Штефан); дослідження з теорії доброчинності (Р. Апресян, С. Гогель, А. Ліндермеєр, Є. Максимов, З. Масловська, д'Оссонвіль, Ю. Тазьмін, О. Хорькова); праці з історії доброчинності (Н. Баринова, Ю. Бєліков, В. Борисенко та І. Левченко, А. Власова, І. Гребцова та В. Гребцов, А. Гуз, Ю. Гузенко, С. Дмитренко, І. Добрянський та В. Постолатій, О. Донік, В. Ковалинський, Т. Коломієць, В. Корнієнко, Ю. Коробейніков, Г. Круль, Т. Курінна, І. Левченко, А. Нарадько, Т. Ніколаєва, С. Поляруш, М. Смольніцька, Ф. Ступак, І. Суровцева, Н. Терентьєва, О. Ткаченко, С. Черкасова, С. Шукліна).

Здійснений у роботі аналіз загальних організаційних засад розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. представлено в територіальному, нормативно-правовому та структурному контексті. Доведено, що територіальний поділ України на округи, що відбувся у два етапи - у 1803 та 1832 рр., - справив суттєвий вплив на організацію доброчинності шляхом уведення посади почесного попечителя округу, а також створення при ньому спеціальних попечительських рад, які виконували функції координації, організації та контролю доброчинної діяльності у сфері освіти. Початок ХХ ст. став визначальним для становлення доброчинності у сфері освіти України, коли всі типові форми доброчинності - приватна, державна й громадська - стали набувати ознак системності. Координаційні функції доброчинності взяли на себе Міністерство народної освіти (з 1802 р.) та попечителі учбових округів (з 1803 р.).

У дисертації подано аналіз нормативно-правової бази розвитку доброчинності у сфері освіти в досліджуваний період - статутів, положень, циркулярів, указів. У розвитку нормативно-правового поля простежувалися три головні тенденції: по-перше, доброчинна діяльність завжди розглядалася як схвалювана з боку органів влади суспільна діяльність, тому вона й стимулювалася; по-друге, адміністративно-бюрократична система Російської імперії протягом усього досліджуваного періоду прагнула до якомога більшого контролю за надходженням, реєстрацією, зберіганням і використанням доброчинних коштів; по-третє, розвиток нормативно-правової бази сприяв набуттю ознак системності доброчинності як історичного й соціально-педагогічного явища, але не досяг її в межах досліджуваного періоду, оскільки революція жовтня 1917 р. припинила існування самого соціального інституту доброчинності, формально перевівши її в площину державного соціального захисту.

У дослідженні визначено три головні етапи розвитку доброчинності у сфері освіти України:

1) фундушовий (1803-1832), головними суб'єктами організації доброчинності в межах якого стали попечителі учбових округів, університети, візитатори училищ, а суб'єктами здійснення - великі та дрібні землевласники, конфесійні (переважно римо-католицькі) й етнічні (переважно польська) громади;

2) люстраційний (1832-1864), у межах якого було проведено ревізію доброчинних фундушів; головними суб'єктами організації доброчинності в цей період стали попечителі учбових округів і навчальних закладів, почесні смотрителі, блюстителі, предводителі дворянства; суб'єктами здійснення доброчинної діяльності - купецтво, великі та дрібні землевласники, конфесійні (переважно іудейські та православні грецькі) та етнічні (переважно єврейська та грецька) громади, педагогічні та учнівські колективи;

3) період системних тенденцій (1864-1918), суб'єктна структура доброчинності в межах якого представлена: на рівні організації - земствами, почесними попечителями та смотрителями навчальних закладів, керівниками громадських організацій, а на рівні здійснення - членами громадських організацій, почесними попечителями й смотрителями навчальних закладів, етнічними громадами, купцями, фабрикантами, заводчиками.

Межами цих періодів визначено значущі для розвитку доброчинності у сфері освіти історичні події: прийняття «Попередніх правил народної освіти» (1803); остаточний перерозподіл учбових округів, де сконцентрувалася доброчинна діяльність у сфері освіти (1832); заснування земств як організаторів доброчинної діяльності в регіонах (1864); прийняття рішення Всеросійського з'їзду комісарів соціального забезпечення про націоналізацію всіх доброчинних товариств (1918).

У другому розділі - «Доброчинні фундуші як підґрунтя розвитку сфери освіти України в 1803-1832 рр.» - проаналізовано феномен фундушового шкільництва (мережі навчальних закладів, що створювалися та розвивалися на базі фундушів - довічних пожертв з боку громад та приватних осіб у вигляді земель, капіталів, маєтностей) в Україні протягом першого етапу розвитку доброчинності; визначено сутність та особливості едукаційних фундушів в Україні на початку ХІХ ст.; з'ясовано специфіку приходських фундушових училищ як об'єктів доброчинної підтримки; визначено зміст доброчинної допомоги гімназіям та ліцеям України в 1803-1832 рр.; виявлено особливості доброчинної підтримки створення Харківського університету; окреслено значення польської громади України у сфері доброчинної підтримки навчальних закладів у фундушовий період.

Головними тенденціями доброчинності у сфері освіти на фундушовому етапі стали: розробка перших нормативно-правових засад доброчинності у сфері освіти Російської імперії; постійне переважання частки приватної доброчинності над іншими її формами; покладання переважної частини доброчинних пожертв на великі землеволодіння в різних регіонах України; концентрація управління доброчинними пожертвами у сфері освіти в руках попечителів учбових округів.

У дослідженні поняття «едукаційний фундуш» тлумачиться як пожертва (маєтності, капітали, землі), що надавалася заможними представниками місцевої громади (найчастіше в південно-західних губерніях) для заснування та підтримки навчальних закладів. Головними видами доброчинних фундушів стали довічні, одноразові, стипендіальні, підписні, пансіони (фундуші на оплату помешкання й харчування учнів та студентів). Організаційну функцію щодо залучення та використання доброчинних фундушів виконували почесні попечителі учбових округів, смотрителі й попечителі начальних закладів.

Вивчення фундушового етапу розвитку доброчинності дало змогу стверджувати, що доброчинні фундуші стали першими капіталами навчальних закладів, які збереглися почасти протягом усього досліджуваного періоду й використовувалися як додаткові засоби фінансування системи освіти в учбових округах.

На початку ХІХ ст. у Російській імперії почала створюватися спеціальна нормативно-правова база для запровадження фундушової підтримки системи освіти, що передбачало наступність доброчинних зобов'язань під час наслідування спадщини, оформлення заповітів, продажу й передачі маєтностей іншим власникам. Фундушове шкільництво розвивалося переважно в південно-західних губерніях - Київській, Волинській і Подільській, що ввійшли до Київського учбового округу. Натомість у Харківському й Одеському учбових округах переважали невеликі одноразові пожертви місцевих селян і більші (але також одноразові) - від місцевих землевласників. Наявність і величина едукаційного фундуша на заснування й розвиток навчального закладу залежали, по-перше, від заможності землевласника, оскільки фундуші ґрунтувалися переважно на його маєтностях; по-друге, від особистих чеснот поміщика (шляхтича) та наявності в нього мотивації до здійснення доброчинної підтримки початкових шкіл у своїх маєтках.

Головними суб'єктами доброчинності на першому етапі її розвитку стали великі землевласники, а також шляхта й поміщики - власники маєтків, де засновувалася школа. Головна суперечність у розвитку фундушового шкільництва визначена в дослідженні як невідповідність між прагненням значної частини заможних поміщиків і шляхтичів запровадити початкові школи у своїх селах, і неврегульованістю законодавства щодо надання фундушів.

Доброчинність початку ХІХ ст. стала основою для відкриття першого в Україні університету в м. Харкові (1803), який отримував значну підтримку місцевої громади, що виявилася в довічних, стипендіальних та одноразових фундушах. Заснування Харківського університету набуло статусу суспільного договору: з боку імперського уряду це було прагнення до використання приватних коштів місцевих громадян на розвиток освіти європейського рівня; з боку дворянства - спроба повернення заборгованих державою коштів (за військові постої), а також інвестиції в освіту своїх дітей. Головними суб'єктами доброчинності на користь Харківського університету стали представники колишньої козацької старшини, новітнє дворянство Харківської, а згодом - ще й Новоросійської губернії. Розвиток доброчинності на користь Харківського університету відбувався за принципом зростання формалізації: добровільні на початку пожертви робилися настільки повільно, що згодом стали звичайною повинністю. Проте доброчинна підтримка Харківського університету на початку ХІХ ст. поклала початок розвитку доброчинності у сфері освіти всього Харківського учбового округу й закріпила її традиції у сфері освіти в Україні загалом.

Значна кількість едукаційних фундушів на створення навчальних закладів в Україні на початку ХІХ ст. була зроблена представниками польської громади (насамперед, на території південно-західних губерній). Домінування польської доброчинної діяльності в цей період пояснена в дослідженні двома головними чинниками:

– переважна більшість земель на величезній території підросійської України належала представникам польської знаті, і вони виступали головними суб'єктами доброчинності у сфері освіти, оскільки складали соціальну еліту правобережних губерній, яка за рівнем достатку перевищувала представників колишньої козацької старшини на Лівобережжі й Слобожанщині;

– доброчинність поляків у сфері освіти була з самого початку більш організованою, оскільки польське шкільництво до моменту останнього поділу Польщі (1795) адмініструвалося Комісією народної освіти - фактично окремим міністерством освіти, управлінські традиції якого перейшли до російського освітнього відомства.

Об'єктами доброчинності польської етнічної громади на території України на початку ХІХ ст. стали навчальні заклади всіх рівнів: початкові школи, гімназії і ліцеї, університет, а також заклади соціального захисту, серед яких найбільш відомим став Інститут для глухонімих дітей у м. Романові на Волині. Головними формами доброчинності у сфері освіти України з боку польської громади стали довічні (засновані на земельних маєтностях) і стипендіальні фундуші, конвікти (пансіони), заповіти (за якими частина капіталів або ж земель разом з прибутками від них заповідалася на розвиток навчального закладу). Вивчення діяльності закладів графа А. Ілінського в м. Романові на початку ХІХ ст. дало можливість заключити, що заможні верстви населення, з одного боку, жертвували значні кошти на розвиток навчально-виховних закладів для дітей особливо незахищених соціальних груп; з іншого - реалізували свої амбітні проекти (нарівні із заснуванням придворних театральних труп, оркестрів, стаєнь, парків).

Аналіз фундушового етапу розвитку доброчинності виявив, що в 1803-1832 рр. стали закладатися тривалі традиції доброчинності (стипендіальні, етнічні, конфесійні) як підвалини більш пізніх етапів доброчинності ХІХ - початку ХХ ст.

У третьому розділі - «Розвиток доброчинності у сфері освіти України в період люстрації доброчинних пожертв (1832-1864 рр.)» - подано аналіз процесу люстрації (ревізії) доброчинних фундушів; визначено роль та значення приватної ініціативи в підтримці середньої освіти на другому (люстраційному) етапі розвитку доброчинності; проаналізовано доброчинну підтримку Київського університету; окреслено досвід доброчинної підтримки побуту учнів, благоустрою та забезпечення бібліотек у різних навчальних закладах України; визначено головні етноконфесійні характеристики доброчинності у сфері освіти України досліджуваного періоду.

Суперечності, розглянуті й проаналізовані в попередньому розділі, призвели до необхідності люстрації (ревізії) фундушів. Головною тенденцією люстраційного періоду стало зростання державного контролю над доброчинністю як соціальною інституцією. Люстрація доброчинних пожертв у сфері освіти була спричинена зростанням уваги держави до процесу фундування навчальних закладів та доброчинної підтримки їх діяльності. У 1845 р. було встановлено виконавчий порядок стягнення доброчинних фундушових коштів з усіх доброчинників за допомогою спеціальних фундушових комісій, що діяли при попечительських радах учбових округів. Міністерство освіти Російської імперії розробило спеціальну процедуру люстрації доброчинних пожертв, яка давала змогу залучити до сфери освіти додаткові кошти: виявлення всіх доброчинників у навчальних закладах та величини їх пожертв (включаючи довічні фундуші); визначення наявного стану доброчинних виплат та заборгованостей жертвувачів чи їх правонаступників; окреслення можливих шляхів стягнення заборгованостей по доброчинних фундушах; пошук можливих нових доброчинників для навчальних закладів і їх реєстрація за підтримки попечительських рад учбових округів.