Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ – початок ХХ століття)

Бажання влади перереєструвати доброчинні фундуші наштовхнулося на прихований опір у регіонах; не бажаючи примусової доброчинності, жертвувачі та їх правонаступники використовували прогалини в нормативно-правовому полі для запровадження численних судових справ, аби не повертати заборговані по фундушах кошти (насамперед, у Київському учбовому окрузі). Виявлено, що виконання фундаторами своїх доброчинних зобов'язань залежало від соціально-економічної ситуації в регіоні; слабкий розвиток фінансово-кредитної сфери спричинював неможливість отримання прибутків по довічних фундушах, які витрачалися на розвиток освіти.

Результатом ревізії фундушів у 1832-1864 рр. стало впорядкування звітності щодо доброчинної підтримки сфери освіти. Водночас розширилися повноваження почесних попечителів, смотрителів, блюстителів навчальних закладів, які подавали звітність по доброчинності та прогнозували витрати навчальних закладів. Попри люстрацію доброчинних коштів, у 1832-1864 рр. активно розвивалася приватна доброчинність, яка стала набувати сімейно-спадкових рис. У дисертації розглядається різнобічна доброчинна діяльність родин Терещенків, Ханенків, Безбородьків, Олізарів, Зосимів, які надавали на розвиток навчальних закладів довічні фундуші, створювали стипендіальні фонди, жертвували на розвиток матеріально-технічної бази навчальних закладів, закладали власним коштом народні училища та ін.

Головною суперечністю люстраційного періоду стала невідповідність між кількістю фундушових зобов'язань заможних представників місцевих громад та постійно зростаючими потребами навчальних закладів, які вимагали дедалі більшої доброчинної підтримки.

Об'єктом особливої доброчинної підтримки в люстраційний період став Київський університет св. Володимира, створений у 1834 р., куди було перенесено значну кількість доброчинних пожертв з Кременецького ліцею. Створення університету св. Володимира стало підтвердженням сталих традицій доброчинності місцевих громад щодо підтримки ними сфери освіти. Головними формами доброчинності в Київському університеті стали стипендіальні фундуші, разова доброчинна допомога, матеріальні пожертви; з доброчинних пожертв поповнювалося обладнання й бібліотека університету. Крім того, викладачі й студенти університету самі виступали доброчинниками, закладаючи підписні стипендії, проводячи безплатні лекції й концерти для городян.

Значна частина доброчинних пожертв призначалася на створення й підтримку спільних учнівських квартир та інших помешкань учнів та студентів. При цьому головними формами доброчинності стали: оплата проживання в бурсах, на спільних учнівських квартирах, у гуртожитках, на приватних квартирах (пансіони, конвікти); пожертви на повну або ж часткову оплату харчування учнів; разові допомоги на придбання одягу, взуття, навчального приладдя. Доброчинність стала домінуючим підґрунтям для побудови, обладнання, відновлення й ремонту приміщень навчальних закладів. Головними суб'єктами доброчинності в соціально-побутовій сфері в люстраційний період виступали почесні попечителі, смотрителі й блюстителі навчальних закладів; штатні смотрителі; етнічні спільноти в регіонах (польська, німецька, чеська, грецька, єврейська); купці і заводчики; учнівські й викладацькі колективи.

У дисертації представлено роль місцевих етнічних громад у доброчинній підтримці сфери освіти в Київському, Харківському та Одеському учбових округах. На розвиток доброчинності етнічних груп впливали різні соціокультурні чинники: у євреїв - цдака як обов'язок кожного єврея надавати допомогу ближньому; у німців - діяльність лютеранської церкви щодо підтримки рідномовної моделі початкової освіти; у греків - прагнення зберегти етнонаціональну ідентичність в умовах загальної русифікованої освіти. Етноконфесійна доброчинність у сфері освіти характеризувалася відкритістю стосовно представників інших етнічних громад та конфесій. Держава сприяла прагненню заможних представників етнічних громад до надання доброчинної підтримки освітнім закладам і мотивувала їх нагородами (орденами, листами-подяками, присвоєнням дворянських титулів). У ході дослідження проаналізовано доброчинну діяльність найбільш відомих представників родин Бродських, Зосимів, Маразлі, Родоканакі та ін.

Головними тенденціями доброчинності люстраційного періоду стали: її розпорошення по різних міністерствах і відомствах Російської імперії; проблемний характер здійснення ревізії фундушів та інших доброчинних пожертв; упорядкування нормативно-правової бази доброчинної підтримки сфери освіти в освітніх документах 1832-1864 рр.; запровадження звітності по доброчинній діяльності в радах попечителів округів, дирекціях народних училищ, звітах почесних смотрителів і блюстителів навчальних закладів; створення мережі стипендіальних фундушів у навчальних закладах різного рівня.

У четвертому розділі - «Системні тенденції в організації доброчинної діяльності у сфері освіти України в 1864-1918 рр.» - подано аналіз розвитку громадської ініціативи в доброчинності у сфері освіти; визначено особливості впорядкування процесу організації доброчинних товариств; проаналізовано місце та роль купецтва в суб'єктній структурі доброчинної підтримки сфери освіти; визначено значення земств в організації доброчинності у сфері освіти; простежено розвиток системних тенденцій у доброчинній підтримці початкових, середніх навчальних закладів та закладів соціальної опіки дітей.

Поданий у дисертації аналіз розвитку доброчинності у сфері освіти України в 1864-1918 рр. дозволяє стверджувати, що в цей час доброчинна підтримка набула певних ознак системності, які виражалися: в упорядкуванні нормативно-правових засад доброчинної діяльності приватних осіб і громадських організацій, а також звітності по доброчинній діяльності в міністерстві освіти та внутрішніх справ; у збільшенні частки організованої доброчинності перед стихійною (товариства допомоги бідним учням, товариства благодійності), а також у проведенні з'їздів діячів у галузі громадського призріння; у накопиченні наукового потенціалу в галузі історії й теорії доброчинності; в установленні розгалуженої суб'єкт-об'єктної структури доброчинності у сфері освіти й сталих форм доброчинної допомоги дітям шкільного віку та студентам (державної, громадської, приватної).

Земська реформа 1864 р. не справила вирішального впливу на подальший розвиток доброчинної підтримки на користь освіти. Особливо це виявилося в правобережних губерніях України (Київській, Волинській, Подільській), де земства з'явилися аж на початку ХХ ст. Натомість земства стали першими органами самоуправління, які системно зацікавилися доброчинною діяльністю як можливістю опіки над тими дітьми шкільного віку, які передусім потребували соціальної підтримки. Це сприяло соціалізаційним процесам у дитячому середовищі, хоча почасти створювало лише зовнішні атрибути успішної соціалізації (насамперед, у середовищі дітей-сиріт, дітей з особливими потребами, дітей в'язнів і малолітніх злочинців).

Виокремлено головні характеристики доброчинної участі земств у підтримці народних училищ, а саме: 1) земські народні училища стали активно відкриватися на межі скасування кріпацтва (1864) або після того, тому заснування земств та їх організаторська діяльність щодо доброчинності активно сприяли розвитку освіти в регіонах; 2) лише поодинокі з початкових шкіл фінансувалися повністю земством, інші - переважно за рахунок місцевої громади (особливо сільські школи); 3) земські управи в міру своїх можливостей спонукали місцеві селянські громади до доброчинності на утримання шкіл і розвиток освіти; 4) у переважній більшості народних шкіл на початку періоду системних тенденцій ще не було посад почесних блюстителів, що утруднювало можливість залучення доброчинних коштів до народної освіти в земських губерніях.

У 1910 і 1914 рр. відбулися перші з'їзди діячів у галузі громадського призріння, де розглядалася роль доброчинних інституцій і приватних доброчинників у забезпеченні соціального захисту дітей та молоді. Аналіз документів обох з'їздів дав змогу, однак, дійти висновку, що чиновницько-бюрократичні засади російського самодержавства (на нормативно-правовому та організаційному рівні) вступали в певну суперечність з широким громадським рухом, який поширювався по всій території імперії, тому рішення з'їздів лишалися переважно декларативними чи й утопічними, як-от вимога передати три чверті фінансових потреб у сфері громадського призріння державним органам, а лише одну чверть покривати за рахунок доброчинних коштів.

Аналіз періоду 1864-1918 рр. дав змогу дійти висновку, що доброчинність у цей час набула ознак системності, але системою, власне, не стала, оскільки процес накопичення системних тенденцій був перерваний жовтневими подіями 1917 р. та скасуванням у 1918 р. доброчинності як соціального інституту.

Головною тенденцією в розвитку доброчинності в період 1864-1918 рр. стало поступове зменшення частки доброчинного фінансування окремих навчальних закладів у загальній структурі джерел їх утримання, зростання (кількісне і якісне) громадських форм доброчинності на користь соціального захисту окремих груп дітей; грошовий вид доброчинної допомоги надавався як виняток. Товариства допомоги незаможним учням як основна громадська доброчинна інституція цього періоду у своїй діяльності віддзеркалювали соціокультурну та соціально-політичну позицію дворянства - не видавати коштів готівкою на потреби соціально незахищених верств населення (жебраків, сиріт, інвалідів, дітей ув'язнених та ін.), а надавати можливості для отримання освіти, роботи, лікування тощо, тобто реалізувати перспективні соціалізаційні цілі.

Виявлено, що головними суб'єктами доброчинності у сфері освіти в 1864-1918 рр. стали доброчинні товариства, громади купців і підприємців, приватні особи, викладацькі й учнівські колективи. Головні види доброчинної підтримки залишилися фактично такими само, як і в люстраційний період: стипендії, доброчинна підтримка гуртожитків, надання безплатного або дешевого одягу й взуття, забезпечення учнів посібниками та навчальним приладдям, проведення будівельних і ремонтних робіт у навчальних закладах тощо.

Головними тенденціями розвитку доброчинності у сфері освіти в 1864-1918 рр. вважаємо: зростання наукового інтересу до проблеми доброчинності у сфері освіти (поява перших вітчизняних праць з історії та теорії доброчинності К. Гогеля, З. Масловської, Ю. Заволжської, Є. Максимова, Ф. Подоби); вивчення зарубіжного досвіду організації доброчинності в соціальній сфері (публікація праць графа д'Оссонвіля); розвиток доброчинності у сфері освіти під опікою земств; постановка питання про централізацію управління доброчинною діяльністю у сфері освіти; зростання розуміння необхідності її інформаційного забезпечення й статистичної обробки (у звітах попечителів учбових округів, циркулярах по учбових округах тощо).

У п'ятому розділі - «Перспективи доброчинної підтримки сфери освіти в сучасній Україні» - подано сучасну оцінку досвіду доброчинної підтримки сфери освіти; проаналізовано стан доброчинності у сфері освіти в Україні; визначено сутність фандрайзингу як перспективної стратегії доброчинної підтримки сфери освіти та можливості його запровадження в реаліях сучасної системи освіти (насамперед, у процесі підготовки соціальних педагогів).

Оцінюючи історичний досвід доброчинності у сфері освіти як соціально-педагогічного явища, соціально-педагогічної діяльності, соціальної практики, соціокультурної традиції, установлено, що вона давала змогу регулювати стратифікаційні процеси в суспільстві, не допускаючи перевищення кількісних показників росту соціально незахищених груп дітей і молоді (дітей-сиріт, безпритульних, малолітніх злочинців, жебраків, незаможних). Крім того, доброчинна діяльність почасти ставала неодмінним атрибутом певного рівня соціального статусу (почесний попечитель, почесний смотритель, член попечительської ради навчального закладу, фундатор тощо).

У досліджуваний період відбувалася зміна соціально-динамічних стереотипів у процесі соціалізації особистості: до початку ХІХ ст. місце людини в соціальній ієрархії встановлювалося за її вродженим статусом, натомість протягом століття ситуація суттєво змінилася й соціалізація кожного нового покоління дедалі більше стала залежати від того, наскільки сама особистість була здатна до зміни свого соціального статусу. Соціальна стратифікація ХІХ ст. детермінувала оцінку статусної позиції особистості не за динамічними (однозначно й достовірно), а за статистичними (ймовірнісно і зі значною часткою невизначеності) законами.

У роботі подано оцінку головних суб'єктів доброчинної підтримки сфери освіти досліджуваного періоду: доброчинних товариств загальнодержавного рівня; імператорської родини; приказів громадської опіки; земств; доброчинних товариств місцевого рівня; храмів і монастирів; педагогічних і попечительських рад навчальних закладів; приватних осіб.

Головною характеристикою нормативно-правової бази доброчинності у сфері освіти й соціального захисту в досліджуваний період була неврегульованість, оскільки система громадської опіки над різними верствами населення була необов'язковою; держава дозволяла, але не зобов'язувала соціальну еліту до доброчинної підтримки сфери освіти й соціальної опіки дітей. Водночас нормативно-правове оформлення цієї діяльності означало визнання держави суб'єктом піклування про соціально незахищені групи населення й відповідало провідним європейським традиціям і тенденціям доброчинності. Дослідження дало змогу високо оцінити діяльність попечительських рад і почесних попечителів навчальних закладів, які сприяли розвитку доброчинності й безпосередньо її здійснювали, виконуючи посередницькі, інвестиційні, організаторські, нормативні функції. Крім того, на розвиток доброчинності у сфері освіти України в досліджуваний період справляли суттєвий вплив найбільші доброчинні товариства Російської імперії, що виникли на межі XVIII - ХІХ ст. - Відомство закладів імператриці Марії й Імператорське Людинолюбиве товариство.

Схарактеризовано мотивацію суб'єктів доброчинності до її здійснення як: загальносоціальної чи макромотивації (доброчинність як «страхування від ризиків», убезпечення від можливих соціальних конфліктів на регіональному та державному рівні); групової, або ж мезомотивації (ґрунтується на філософії певної соціальної групи - етнічної, конфесійної, професійної); індивідуальної чи мікромотивації (прагнення до реалізації потреби у визнанні, у самоактуалізації; необхідність підтвердити свою статусно-рольову позицію; сильні емоційні зрушення; особисті чесноти доброчинника тощо).

Оцінка історичного досвіду доброчинної підтримки сфери освіти дала змогу узагальнити його у вигляді моделі, поданої на рис. 1.

Огляд сучасного стану доброчинної діяльності у сфері освіти дав змогу подати її з позицій: структури суб'єктів доброчинності; нормативно-правового забезпечення доброчинної діяльності; доброчинності як соціально-педагогічної інновації; перспектив розвитку доброчинної підтримки сучасної сфери освіти з урахуванням соціально-історичного досвіду на засадах фандрайзингу.

Установлено, що нині головними суб'єктами доброчинності у сфері освіти та їх функціональними характеристиками є: недержавні організації (створення спеціальних фондів для фінансування освітніх проектів, наукових та освітніх грантів); підприємці (стипендіальна доброчинність; фінансування освітніх проектів; підтримка соціально-побутової сфери навчальних закладів); колективи шкіл, ВНЗ, підприємств і організацій (підписні фонди, волонтерська діяльність); засоби масової інформації (безплатна інформаційна підтримка доброчинних заходів; діяльнісна доброчинність); політичні партії (одноразові пожертви, підтримка доброчинних проектів); діячі спорту, культури і мистецтв (стипендіальні фонди, одноразові доброчинні пожертви, доброчинні акції).

Головними функціями доброчинної підтримки сфери освіти сьогодні є економічна, соціально-педагогічна, соціальна, громадська, політична, маркетингова, аксіологічна. Доброчинність здійснюється з урахуванням принципів: рівного права кожного на здійснення доброчинної діяльності; адресності; достатності; правового забезпечення; стійкості й гнучкості; наукової обґрунтованості; інформаційної достатності; керованості.

Доброчинність у сфері освіти як соціально-педагогічне явище розвивається в Україні разом з розвитком соціально-економічної й соціокультурної сфери, з урахуванням давніх традицій доброчинності, накопичених протягом століть. Доброчинна підтримка сфери освіти як соціально-педагогічна інновація має кілька головних аспектів: кадровий, технологічний, інформаційний, власне соціальний. Можливість уведення доброчинної підтримки як системи і як соціально-педагогічної інновації в діяльність навчального закладу розглядається в дослідженні на трьох головних рівнях: загальному (трансформація системи сучасної освіти в бік її соціального інтегрування з постійно змінним соціальним середовищем і використання можливих ресурсів цього середовища для успішного розвитку освітньої сфери в умовах нормативно-правових, кадрових та науково-теоретичних розробок доброчинності); локальному (введення фандрайзингових технологій, забезпечення організаційного й інформаційного супроводу розвитку доброчинності в навчальному закладі) та індивідуальному (зміна суспільної свідомості суб'єктів освітнього процесу - рівня їх соціальної відповідальності, статусно-рольових позицій та ціннісно-нормативних установок).

Перспективи розвитку доброчинності у сфері освіти України з урахуванням її суб'єктної структури та видів доброчинної допомоги подано в технологічному (введення новітніх форм і методів доброчинної діяльності у сфері освіти з доцільним урахуванням соціально-історичного досвіду), організаційно-управлінському (створення спеціальних організаційних структурних компонентів у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах, наприклад, попечительських рад, студентських соціальних служб; застосування новітніх методів управління доброчинністю в сучасному навчальному закладі; запровадження новацій у системі соціально-педагогічного контролю за діяльністю суб'єктів освітнього процесу) та соціально-виховному (залучення учасників навчально-виховного процесу до волонтерської діяльності за умови розвитку новацій у системі учнівського й студентського самоуправління) аспектах.

Найбільш прийнятною технологією залучення доброчинної допомоги до освітньої сфери є фандрайзинг, головними правилами якого у сфері освіти вважаємо: професійний характер; аксіологічну відповідність; цілеспрямованість; системність; інформаційну забезпеченість, у зв'язку з чим рекомендовано:

– на нормативно-правовому рівні - введення категорії «фандрайзинг» у нормативно-правові документи, що регулюють розвиток доброчинності; залучення спеціалістів із фандрайзингу до законотворчої діяльності;

– кадровому - спеціальна підготовка соціальних педагогів і соціальних працівників до фандрайзингу;

– інформаційно-технологічному - забезпечення доступної інформації про можливість застосування фандрайзингу у сфері освіти до суб'єктів освітнього простору; розробка сучасних інформаційних технологій фандрайзингу; здійснення системного моніторингу доброчинних ресурсів;

– науково-теоретичному - розробка теорії фандрайзингу у сфері освіти; залучення досвіду наукових розробок у сфері фандрайзингу з інших галузей знань; створення теорії доброчинних стратегій у площині соціальної педагогіки.

Загальні висновки

Дослідження розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст., здійснене в історії соціальної педагогіки на засадах міждисциплінарного підходу, дає змогу дійти в результаті проведеної роботи таких загальних висновків.

1. Здійснений у ході дослідження аналіз різноманітних джерел дозволив окреслити проблему дослідження доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. як міждисциплінарну, з розробкою трьох головних рівнів методології: загальнофілософського (когнітивний, герменевтичний, системний, культурологічний, цивілізаційний та підходи); конкретно-методологічного (наративний підхід); теорій прикладного рівня (соціалізації особистості, соціальної мобільності, соціальних еліт, соціального капіталу й статусно-рольової теорії).

Концепція дослідження визначила комплекс дослідницьких методів (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний; метод мікроісторичного аналізу, синтезу, дедукції, моделювання, абстрагування, структурно-функціональний, наративний, метод опису історичних подій), окреслила можливість класифікації джерельної бази дослідження (за ступенем формалізації джерел, за хронологічним, структурним та функціональним критеріями), детермінувала аналіз категоріально-понятійного апарату дослідження («добро», «благо», «добродіяння», «благодіяння», «доброчинність»). Категорія доброчинності окреслена як інструмент підтримання соціальної ієрархії й провідник соціалізації особистості в реалізації соціального, аксіологічного, етичного й психологічного змісту цього поняття.

Відтак, доброчинність визначено як явище соціально-педагогічної історії, регулятор соціальних відносин між людьми на засадах утвердження соціальної справедливості й відповідальності, а також як соціально-педагогічне та історико-педагогічне явище, що виступає провідником соціалізації особистості через приватну та громадську підтримку сфери освіти. На термінологічному рівні на відміну від доброчинності більш раннього часу (XVI-XVIII ст.), яка була безпосередньою (з рук у руки), - доброчинність у сфері освіти ХІХ - початку ХХ ст. окреслена як знеособлена й опосередкована: у вигляді фундушів, стипендіальних фондів, товариств взаємодопомоги тощо.

2. Обґрунтування історичної періодизації розвитку доброчинності в ХІХ - на початку ХХ ст. відбувалося на засадах: аналізу соціокультурних, соціально-економічних та соціально-політичних чинників розвитку доброчинності; виявлення змін у суб'єкт-об'єктній структурі доброчинної діяльності; визначення головних форм та напрямів доброчинної діяльності; формулювання її головних тенденцій. Витоки розвитку доброчинності в досліджуваний період лежать у площині зміни гедоністичних нахилів суспільства на нові громадянські духовні цінності, які виражалися в загостреній громадянськості та нарощуванні престижу ідеї суспільної користі.

Головними рушійними силами розвитку доброчинності ХІХ - поч. ХХ ст. були соціально-економічні та соціокультурні умови, які визначали рівень добробуту регіональної соціальної еліти та рівень її соціальної відповідальності, а також традиції доброчинності, які складалися в Україні впродовж ІХ - ХІХ століть.

Доброчинність стала явищем соціокультурним, соціально-педагогічним і соціально-економічним, адже протягом ХІХ - початку ХХ ст. держава виявляла неабияку зацікавленість до доброчинників як джерела фінансування установ соціального захисту та навчальних закладів. Таке ставлення соціуму стало підтвердженням значущості інституту доброчинності для підтримки соціального миру й стабільності в країні.

У досліджуваний період виділено три головні етапи розвитку доброчинності у сфері освіти:

1) фундушовий етап (1803-1832 рр.), у межах якого відбулося становлення фундушового шкільництва; едукаційні фундуші (земельні, майнові, грошові) стали підґрунтям створення й розвитку численних навчальних закладів в Україні. Розвиток доброчинності у сфері освіти в цей період детермінувався: установленням великих латифундій у різних регіонах України; розробкою нормативно-правової сфери суспільного життя в Російській імперії; зростанням потреби населення в освітніх послугах, а місцевої еліти - у якості навчання власних дітей;

2) люстраційний етап (1832-1864 рр.), центральним історичним фактом якого була люстрація доброчинних фундушів як вияв зростання державного контролю над доброчинністю й доброчинниками. Потреба перевірки наявного стану доброчинної підтримки сфери освіти була викликана становленням ринкових соціально-економічних відносин у сфері виробництва; усвідомленням необхідності скасування кріпацтва; поширенням вищої й середньої освіти; перенесенням організаційного навантаження у сфері освіти з університетів на учбові округи;

3) період системних тенденцій (1864-1918 рр.), у межах якого відбувалося накопичення ознак системності в розвитку доброчинності, що визначалося такими чинниками: зосередженням великих капіталів у руках промислової й аграрної буржуазії; скасуванням кріпосного права та реформуванням суспільного життя Російської імперії; розгортанням місцевого самоврядування та громадської ініціативи; зростанням потреби суспільства в професійній підготовці кадрів для промисловості та сільського господарства.

3. З'ясовано головні передумови розвитку доброчинності у сфері освіти України у ХІХ - на початку ХХ ст.: соціально-економічні (поступальний соціально-економічний розвиток підросійських регіонів України, накопичення великих капіталів у руках промислової й аграрної буржуазії та купецтва); соціально-політичні (становлення імператорської родини як доброчинника, переділ територій та переведення значної частини українських земель під владу Російської імперії, скасування кріпосного права та реформування суспільного життя, розгортання місцевого самоврядування та громадської ініціативи); соціокультурні (зростання суспільної потреби в професійній підготовці кадрів для промисловості та сільського господарства, зацікавленість представників соціальної еліти в кваліфікованих працівниках для своїх підприємств тощо).

Створена на той час нормативно-правова база розвитку доброчинності у сфері освіти України дала змогу проаналізувати статути, положення, циркуляри, укази, що регулювали сферу доброчинності. У спрямуванні нормативно-правових засад доброчинної діяльності у сфері освіти простежуються такі головні тенденції: 1) на фундушовому етапі - розгляд доброчинності як схвалюваного з боку органів влади соціального явища, її заохочення й стимулювання; 2) на люстраційному етапі - прагнення до повного контролю за надходженням, реєстрацією, зберіганням і використанням доброчинних коштів з боку органів влади; 3) на етапі системних тенденцій - розвиток нормативно-правової бази доброчинності у сфері освіти в напрямі накопичення ознак системності.

Загальні організаційні засади доброчинності спиралися на територіальну регіоналізацію. Територіальний поділ України на учбові округи - Київський, Харківський та Одеський, що відбувся у два етапи (у 1803 та 1832 рр.) справив суттєвий вплив на організацію доброчинності у сфері освіти шляхом уведення посади почесного попечителя округу, а також створення при попечителі округу спеціальних попечительських рад, які виконували функції координації, організації й контролю доброчинності.

Попечительські ради й почесні попечителі, як засвідчило дослідження, виконували у сфері освіти такі функції: посередницьку (пошук доброчинників, їх стимулювання й заохочення); інвестиційну (пряме надання коштів навчальним закладам та окремим учням у вигляді стипендій, пансіонів, обладнання); організаторську (контроль та організація доброчинності в масштабі учбових округів та окремих навчальних закладів); нормативно-правову (розробка нормативно-правових засад отримання, збереження й ефективного використання доброчинних пожертв). Крім того, попечительські ради дали змогу перевести доброчинну підтримку навчальних закладів зі стихійного на відносно системний рівень, тобто стали інструментом її самоорганізації.

4. Головними суб'єктами доброчинної підтримки сфери освіти в досліджуваний період стали: 1) імператорська родина як соціальна інституція - доброчинник і меценат, приклад якої мали наслідувати інші вельможні особи та їхні родини; завдяки цьому суб'єктові було ініційовано створення й діяльність перших доброчинних товариств в Україні: Імператорського Людинолюбивого товариства та Відомства закладів імператриці Марії; 2) земства; 3) доброчинні товариства місцевого рівня, насамперед, товариства допомоги незаможним учням при навчальних закладах різного типу; 4) храми й монастирі, переважно римо-католицькі; 5) педагогічні та попечительські ради навчальних закладів; 6) приватні особи - попечителі учбових округів, підприємці, купці, землевласники, чиновники тощо; 7) громадські організації доброчинного спрямування - товариства допомоги незаможним учням, дамські попечительські товариства, доброчинні купецькі товариства тощо. Головними об'єктами доброчинності у сфері освіти досліджуваного періоду були: навчальні заклади (початкові, середні, вищі); учні та студенти з незаможних родин; соціально незахищені групи дітей та молоді - сироти, діти-інваліди, біженці, утікачі, діти ув'язнених та ін.

Виокремлено найбільш значущі соціальні групи, які виявляли доброчинність у сфері освіти України у ХІХ - на початку ХХ ст.: соціальна еліта найбільших етнічних груп на території учбових округів - польська шляхта, українська козацька старшина, найзаможніше російське чиновництво, німецькі, чеські, грецькі, єврейські заможні родини, духовенство (переважно римо-католицьке), купецтво (з другої половини ХІХ ст.), педагогічні працівники, учні, студенти (переважно як організатори та учасники збірних пожертв).

5. Структура доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст. проаналізована в дослідженні за такими критеріями: 1) за формою вияву: індивідуальна (підприємці, купці, чиновники, викладачі та студенти) та групова (етнічні та конфесійні громади, громадські товариства); 2) за формою організації: державна, приватна, громадська; 3) за типом залучених засобів соціального захисту: фінансова (стипендіальні фонди, одноразові грошові пожертви, підписні фундуші), діяльнісна (безплатна діяльність доброчинників на користь навчальних закладів, у тому числі педагогів та вихователів); 4) за часом залучення доброчинного потенціалу: одномоментна (переважно у вигляді одноразових пожертв), тривала (стипендіальні фундуші, доброчинність почесних попечителів), постійна (довічні фундуші); 5) за характером територіального вияву: внутрішня (місцева, регіональна, загальнодержавна) та зовнішня (закордонна).

Головні напрями доброчинної підтримки сфери освіти (початкової, середньої й вищої) виокремлені в досліджуваний період за функціонально-змістовими характеристиками: 1) грошова (капітали громадських організацій; підписні, стипендіальні фундуші; одноразові пожертви; доброчинні заповіти); 2) майнова (будинки; одяг та харчування для учнів і студентів; будівельні матеріали; книги й приладдя); 2) діяльнісна доброчинність (безплатна праця в закладах освіти та соціальної опіки з боку педагогів, попечителів, смотрителів, членів громадських організацій).

Головні тенденції доброчинності у сфері освіти визначено на кожному з виділених етапів: 1) на фундушовому - переважання частки приватної доброчинності у сфері освіти над іншими її формами; покладання значної частини доброчинних пожертв у сфері освіти на крупні землеволодіння в різних регіонах України; розробка перших нормативно-правових засад доброчинності у сфері освіти Російської імперії; концентрація управління доброчинними пожертвами з боку попечителів учбових округів; 2) на люстаційному - впорядкування її нормативно-правової бази; запровадження звітності по доброчинній діяльності; розпорошення доброчинності по різних міністерствах і відомствах; домінація стипендіальних форм доброчинності; 3) на етапі системних тенденцій - упорядкування нормативно-правових засад доброчинної діяльності приватних осіб і громадських організацій; збільшення частки організованої доброчинності перед стихійною; накопичення наукового потенціалу в галузі історії й теорії доброчинності; установлення розгалуженої суб'єкт-об'єктної структури доброчинності у сфері освіти.

Крім того, загальними тенденціями розвитку доброчинності у сфері освіти протягом усього досліджуваного періоду стали: накопичення суб'єктної структури доброчинності при збереженні відносної стабільності об'єктної; збереження значної частки приватної доброчинності в поєднанні з державною та громадською; розвиток теоретичних розробок у галузі доброчинності; зміна напрямів доброчинної діяльності з суто філантропічних на раціонально-інвестиційні.

6. Головними реципієнтами доброчинності в установах соціального захисту були безпритульні, діти-сироти, неповнолітні злочинці, діти з особливими потребами, діти ув'язнених. Головними видами доброчинної допомоги, що надавалася цим категоріям дітей, стали: стипендіальні фундуші; надання доброчинних капіталів на заснування й діяльність закладів соціального захисту; майнова доброчинність (дарування або придбання меблів, обладнання, навчального приладдя, проведення ремонтно-будівельних робіт); діяльнісна доброчинність (проведення безплатних занять, безоплатне виконання обов'язків смотрителів та наглядачів).

Протягом досліджуваного періоду накопичувалися системні ознаки в доброчинній підтримці закладів соціального захисту, які надавали дітям з особливо незахищених груп населення елементи освіти й виховання. У першій половині ХІХ ст. дитина стала суб'єктом права; установилися ознаки волюнтаристсько-адміністративної системи соціалізації, у межах якої соціальний захист дітей та молоді став розглядатися не лише як християнська традиція, а й як державна необхідність. Друга половина ХІХ ст. стала об'єднавчим етапом, коли розрізнена доброчинна підтримка соціального захисту певних груп дітей зосереджувалася в діяльності громадських об'єднань, спілок і товариств.

Соціокультурна місія доброчинності у сфері освіти ХІХ - початку ХХ ст. ґрунтувалася на можливості усунення причин соціальної незахищеності дітей та молоді, а не лише її наслідків, що стало принциповою відмінністю від більш ранніх форм доброчинності у вигляді милостині, опіки та призріння. Доброчинність у сфері освіти дедалі більше орієнтувалася не на щоденні потреби соціально незахищених груп дітей та молоді, а на перспективні соціалізаційні цілі (стипендіальна підтримка; створення спеціальних навчальних закладів для дітей з особливими потребами; накопичення первісного капіталу для підтримання статусу після закінчення навчального закладу тощо).

7. Спираючись на проведене дослідження розвитку доброчинності у сфері освіти України в ХІХ - на початку ХХ ст., окреслено головні характеристики розвитку доброчинності у сфері сучасної освіти, а саме: 1) технологічні: використання новітніх форм і методів доброчинної діяльності у сфері освіти з доцільним урахуванням відповідного соціально-історичного досвіду; 2) організаційно-управлінські: створення спеціальних організаційних структурних компонентів у загальноосвітніх та вищих навчальних закладах (прикладом чого може бути попечительська рада навчального закладу, студентська соціальна служба ВНЗ); використання новітніх методів управління доброчинністю в сучасному навчальному закладі за допомогою успішного фандрайзингу; запровадження новацій у системі соціально-педагогічного контролю за діяльністю суб'єктів освітнього процесу; 3) соціально-виховні, сутність яких полягає в залученні якомога більшої кількості учасників навчально-виховного процесу в загальноосвітніх та вищих навчальних закладах до волонтерської діяльності на засадах запровадження новацій у системі учнівського й студентського самоуправління, спрямованого на соціальний захист учнівської та студентської молоді.

Ефективною методикою залучення доброчинної підтримки у сферу освіти є фандрайзинг, що передбачає необхідність введення змін до змісту професійної підготовки соціальних педагогів та соціальних працівників і рекомендацій щодо розвитку фандрайзингу у сфері освіти України, сформульованих: 1) на нормативно-правовому рівні - введення категорії «фандрайзинг» у нормативно-правові документи, що регулюють розвиток доброчинності у сфері освіти та розвиток самої сфери освіти України; обґрунтування необхідності фандрайзингу у сфері освіти на законодавчому рівні; залучення спеціалістів з фандрайзингу до законотворчої діяльності в процесі розробки й внесення змін до нормативно-правових засад сфери освіти та доброчинної діяльності; 2) на кадровому рівні: спеціальна підготовка соціальних педагогів і соціальних працівників до фандрайзингу за допомогою: введення фандрайзингу в зміст професійної підготовки соціальних педагогів і соціальних працівників (у межах вивчення предметів спеціалізації - теорії та історії соціальної педагогіки; технологій соціально-педагогічної діяльності; менеджменту освіти; методики соціально-педагогічної діяльності тощо); введення спеціальних курсів і факультативів з фандрайзингу в зміст професійної підготовки соціальних педагогів і соціальних працівників; 3) на інформаційно-технологічному рівні: забезпечення доступної інформації про можливість застосування фандрайзингу у сфері освіти для педагогічних працівників, менеджерів у сфері освіти, керівництва навчальних закладів; розробка сучасних інформаційних технологій фандрайзингу (баз даних, Інтернет-сторінок тощо); здійснення системного моніторингу доброчинних ресурсів на регіональному та загальнодержавному рівні для використання його результатів у діяльності спеціалістів з фандрайзингу; 4) на науково-теоретичному рівні: розробка теорії фандрайзингу у сфері освіти; підготовка методичних рекомендацій щодо здійснення фандрайзингової діяльності в сучасній системі освіти України; залучення досвіду наукових розробок у сфері фандрайзингу з інших галузей знань; створення теорії доброчинних стратегій у соціально-педагогічній діяльності.

Проведене дослідження не вичерпує проблематики доброчинності як соціально-історичного, історико-педагогічного, соціально-педагогічного явища. Перспективним вважаємо вивчення: зарубіжного досвіду доброчинності в галузі освіти та соціального захисту; конфесійних характеристик доброчинності у сфері освіти й соціального захисту; аналіз індивідуального рівня доброчинності та вивчення ролі персоналій у доброчинній підтримці сфери освіти; розробку технологій і методик сучасного фандрайзингу у сфері освіти; дослідження мотиваційних та нормативно-правових засад доброчинної діяльності у сфері освіти й культури тощо.

Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в таких публікаціях автора

1. Сейко Н.А. Доброчинність у сфері освіти України (ХІХ - поч. ХХ ст.): Київський учбовий округ / Наталя Сейко: монографія. - Житомир: Вид-во ЖДУ імені Івана Франка, 2006. - 448 с.

2. Сейко Н.А. Доброчинність поляків у сфері освіти України (ХІХ - поч. ХХ ст.): Київський учбовий округ / Н.А. Сейко: монографія. - Житомир: Полісся, 2007. - 320 с.

3. Сейко Н.А. Технологія вивчення курсу «Вступ до соціальної педагогіки» / Н.А. Сейко, С.М. Коляденко // Технології професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів: навч. посіб.: у 2 ч. - Ч. ІІ: Технології соціально-педагогічної підготовки майбутніх учителів. - Житомир: ЖДПУ, 2001. - С. 8 - 27.

4. Сейко Н.А. Технологія вивчення соціальної педагогіки / Н.А. Сейко, С.М. Коляденко // Технології професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів: навч. посіб.: у 2 ч. - Ч. ІІ: Технології соціально-педагогічної підготовки майбутніх учителів. - Житомир: ЖДПУ, 2001. - С. 28 - 61.

5. Практикум з педагогіки: навч. посіб. / кол. авт.; за ред. О.А. Дубасенюк. - Житомир: Житомир. держ. пед. ун-т, 2002. - 470 с.

6. Практикум з педагогіки: навч. посіб. / кол. авт.; за заг. ред. О.А. Дубасенюк - Вид. 3-є, перероб. і доп. - К.: «Центр навч. л-ри», 2004. - 464 с. - С. 59 - 74.

7. Сейко Н.А. Проект угоди про створення науково-методичного центру / Н.А. Сейко, Н.П. Павлик // Механізми взаємодії органів державної влади та неурядових організацій у протидії жорстокому поводженню з дітьми: навч.-метод. посіб. / за ред. Шевченко К.Б., Трубавіної І. М. - К.: Юрисконсульт, 2005. - С. 358 - 363.

8. Сейко Н.А. Благодійність / Н.А. Сейко // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; голов. ред. В.Г. Кремень. - К.: Інком, Інтер, 2008. - С. 62 - 63.

9. Сейко Н.А. Відомство закладів імператриці Марії / Н.А. Сейко // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; голов. ред. В.Г. Кремень. - К.: Інком, Інтер, 2008. - С. 106.

10. Сейко Н.А. Попечительство / Н.А. Сейко // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; голов. ред. В.Г. Кремень. - К.: Інком, Інтер, 2008. - С. 696 - 697.

11. Сейко Н.А. Едукаційна Комісія / Н.А. Сейко // Енциклопедія освіти / Акад. пед. наук України; голов. ред. В.Г. Кремень. - К.: Інком, Інтер, 2008. - С. 247.

12 Сейко Н.А. Соціальна педагогіка: курс лекцій: навч.-метод. посіб. / Н.А. Сейко. - Житомир: Вид-во ЖДПУ імені Івана Франка, 2002. - 256 с.

13. Сейко Н.А. Сутність та можливості корекції девіантної поведінки дитини в контексті християнської моделі моральності / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. пед. ун-ту імені Івана Франка. - 2002. - №9. - С. 162 - 165.

14. Сейко Н.А. Ілінські - меценати культури на Волині (ХІХ ст.) / Н.А. Сейко // Шлях освіти. - 2002. - №4. - С. 48 - 52.

15. Сейко Н.А. Фундація княжни Тетяни як доброчинна організація періоду першої світової війни / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. пед. ун-ту імені Івана Франка. - 2003. - №13. - С. 164 - 168.

16. Сейко Н.А. Доброчинність у сфері освіти України на сторінках періодичної преси кінця ХІХ - початку ХХ століття / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені Івана Франка. - 2004. - №14. - С. 28 - 31.

17. Сейко Н.А. Доброчинність як етична й науково-педагогічна категорія / Н.А. Сейко // Шлях освіти. - 2004. - №2. - С. 29 - 31.

18. Сейко Н.А. Василь Каразін і Тадеуш Чацький - фундатори вищої освіти України початку ХІХ століття / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені Івана Франка. - 2004. - №17. - С. 5 - 8.

19. Сейко Н.А. Доброчинність у сфері гімназійної освіти Правобережної України у ХІХ - поч. ХХ століття / Н.А. Сейко // Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки: зб. наук. пр. / редкол.: Т. І. Сущенко (відп. ред.) та ін. - К. - Запоріжжя, 2004. - Вип. 31. - 439 с.

20. Сейко Н.А. Доброчинність у сфері освіти як гуманістична традиція / Н.А. Сейко // Наукові і освітянські методології та практики. - К.: ЦГО НАН України, 2004. - С. 563 - 572.

21. Сейко Н.А. Доброчинність як чинник фінансування діяльності вищих навчальних закладів України ХІХ - початку ХХ століття / Н.А. Сейко // Гуманіст. вісн. Переяслав-Хмельниц. держ. пед. ун-ту імені Григорія Сковороди: наук.-теор. зб.: спец. вип. - Переяслав-Хмельницький, 2005. - С. 347 - 354.

22. Сейко Н.А. Генерал-губернатори та почесні попечителі Київського навчального округу як організатори доброчинності у сфері освіти (ХІХ - поч. ХХ ст.) / Н.А. Сейко // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: зб. наук. пр. - Вип. 8. - Кн. 2. - К., 2005. - С. 341 - 345.

23. Сейко Н.А. Едукаційні фундуші як форма доброчинності на Правобережній Україні у ХІХ ст. / Н.А. Сейко // Іст.-пед. альм. - 2005. - №1. - С. 99 - 111.

24. Сейко Н.А. Етнічні громади Київського учбового округу та їх доброчинна діяльність (на прикладі німецької національної меншини) / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені Івана Франка. - 2005. - №25. - С. 50 - 53.

25. Сейко Н.А. Мотивація доброчинної діяльності в сфері освіти з боку соціальної еліти України (ХІХ - поч. ХХ ст.) / Н.А. Сейко // Гуманіт. вісн. Переяслав-Хмельниц. держ. пед. ун-ту імені Григорія Сковороди: спец. вип.: Гармонізація розвитку вищої школи в умовах Болонського процесу: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. - Переяслав-Хмельницький, 2006. - С. 452 - 456.

26. Сейко Н.А. Доброчинність як підґрунтя діяльності дитячих притулків в Україні у ХІХ - поч. ХХ ст. / Н.А. Сейко // Іст.-пед. альм. - 2006. - №1. - С. 18 - 22.

27. Сейко Н.А. Київський навчальний округ як осередок доброчинної діяльності у сфері освіти ХІХ - на початку ХХ ст. / Н.А. Сейко // Нові технології навчання: наук.-метод. зб. - 2006. - №45. - С. 155 - 162.

28. Сейко Н.А. Тадеуш Чацький - організатор доброчинності у сфері освіти України початку ХІХ століття / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені Івана Франка. - 2006. - Вип. 29. - C. 55 - 57.

29. Сейко Н.А. Родина Безбородьків у системі доброчинності в сфері освіти України ХІХ століття / Н.А. Сейко // Іст.-пед. альм. - 2006. - №2. - С. 59 - 63.

30. Сейко Н.А. Доброчинність як родинна традиція у сфері освіти України ХІХ - початку ХХ століття / Н.А. Сейко // Соціальна робота: теорія і практика: наук.-метод. журн. - 2006. - №4. - С. 113 - 121.

31. Сейко Н.А. Фундушова доброчинність польської громади України та її вплив на розвиток системи освіти початку ХІХ століття / Н.А. Сейко // Укр. полоністика. - 2006-2007. - №3 - 4. - С. 116 - 123.

32. Сейко Н.А. Стипендіальні фонди як форма доброчинності в Україні у ХІХ - на початку ХХ століття / Н.А. Сейко // Іст.-пед. альм. - 2007. - №2. - С. 28 - 34.

33. Сейко Н.А. Доброчинність у сфері освіти як чинник соціалізації різних категорій дітей в Україні (ХІХ - початок ХХ століття) / Н.А. Сейко // Вісн. Житомир. держ. ун-ту імені Івана Франка. - 2008. - №38. - С. 41 - 44.

34. Сейко Н.А. Суб'єкт-об'єктні характеристики доброчинності як чинника соціалізації особистості (ХІХ - початок ХХ ст.) / Н.А. Сейко // Наук. вісн. Чернів. ун-ту. - 2009. - Вип. 449 - 450. - С. 141 - 146.

Размещено на Allbest.ru