Духовний розвиток школярів у позакласній виховній діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Технолого-педагогічний факультет

КУРСОВА РОБОТА

На тему: «Духовний розвиток школярів у позакласній виховній діяльності»

2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи духовного розвитку підлітків

1.1 Проблема духовного розвитку в педагогічній спадщині та наукових дослідженнях

1.2 Суть поняття «духовні цінності» особистості

Розділ 2. Шляхи формування духовних цінностей у позакласній виховній діяльності

2.1 Педагогічні умови формування духовності учнів

2.2 Прийоми формування духовних цінностей учнів в позакласній виховній діяльності

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

На сучасному етапі розвитку української держави особливої актуальності набуває проблема формування духовних цінностей школярів в умовах соціально-виховуючого середовища. Це пов'язано насамперед із процесом ціннісно-смислової дезорієнтації, що поширюється у соціальному середовищі України. Нівелювання загальнолюдських ідеалів, поширення технократичних тенденцій, що не підкріплені духовним зростанням людини, породжує домінування спотвореного мислення й антигуманних дій. Тому процес формування духовних цінностей школярів повинен спиратися на ідеали добра, істини, краси, сприяти утвердженню позитивних загальнолюдських вартостей.

Крім того, назріла нагальна потреба у створенні цілісної соціально-педагогічної технології формування духовності. Необхідність розробки такої технології зумовлюється стратегічними завданнями Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття), суть яких полягає у формуванні освіченої, творчої особистості, становленні її фізичного і морального здоров'я, забезпеченні пріоритетності розвитку людини, відтворенні й трансляції культури та духовності.

Основи духовного виховання були предметом осмислення філософів М.Бердяєва, М.Лосського, В.Соловйова, П.Юркевича. Духовні основи життя суспільства досліджували С.Франк, А.Уледов, природу духовності - А.Алексеєнко, Л.Буєва, Г.Горак, М.Каган, духовну культуру - В.Бачинін, духовність і раціональність - Г.Бурбуліс і В.Кемеров, феномен слова у духовному вихованні - М.Бахтін, Т.Біленко, вплив християнства на мораль і духовне життя особистості - А.Гусейнов, С.Кримський. Соціальні проблеми духовності висвітлені у працях Т.Алєксєєнко, А.Коршунова, В.Монтатова, Р.Охрімчук.

Психологічні основи духовної сфери особистості перебували у полі наукових пошуків психологів - Л.Бюхнера, С.Рубінштейна. Діяльнісний аспект духовності розкривали К.Абульханова-Славська, І.Бех, Н.Коваль, духовні цінності - М.Боришевський, В.Москалець, Є.Помиткін, особливості християнської психології - Б.Братусь, Б.Нечипоров, В.Слободчиков.

Тема духовного виховання підростаючого покоління стала центральною в працях відомих вітчизняних педагогів Г.Ващенко, І.Огієнко, С. Русової, Г.Сковороди, К.Ушинського, В.Сухомлинського. Основна увага сучасних досліджень зосередилась на вивченні духовних цінностей як меті сучасного виховання (А.Богуш, О.Вишневський, Н.Миропольська, О.Сухомлинська), духовних потреб (Ж.Петрочко), вікових особливостях морально-духовного розвитку особистості (В.Киричок, К.Чорна), формуванні духовного досвіду особистості у процесі виховання (В.Бриль, В.Оржеховська), впливу сім'ї на духовне становлення дитини (К.Журба, Л.Повалій) використанні народно-релігійних традицій у сучасному вихованні (Л.Геник), взаємодії сучасної педагогіки і релігії (Р.Анісімова, М.Євтух, Т.Тхоржевська), розробці християнської етичної парадигми виховання (Н.Бакланова, А.Богуш, А.Васьків, Ю.Дзерович, В.Жуковський, В.Хайруліна), використанні християнської етики як ефективного засобу виховання (В.Жуковський, В.Зеньковський, І.Кущак, М.Мельничук).

Духовний розвиток особистості школяра в системі освіти є важливою складовою навчально-виховного процесу. Питанням вивчення та формування духовного світу особистості, самопізнанню та самовихованню учнів присвячені роботи К.Д.Ушинського, В.О.Сухомлинського, К.О.Альбуханової-Славської, I.С.Кона, О.В.Киричука, Д.А.Леонтьєва, C.Д.Максименка, Ю.М.Орлова, П.В.Симонова, П.М.Єршова, Г.Є.Бурбулiса, Б.П.Бiтiнаса, Ю.П.Вяземського, В.А.Пономаренка, Т.М.Титаренка, Ж.М.Юзвак, Н.Р.Бiтянової, А.Ц.Гармаєва та ін.

Оволодіння учнівською молоддю духовними цінностями підносять свідомість особистості на вищий щабель, наповнюють життя й діяльність високими громадськими цілями. Духовність зміцнює єдність усього суспільства, забезпечує подолання труднощів на шляху його розвитку.

Шкільна програма, хоч би як вона відповідала потребам часу, не може дати повного обсягу знань, не встигає за новими науковими відкриттями. Заповнити цю прогалину покликана система різноманітної за змістом і формою позакласної та позашкільної роботи. Позакласна і позашкільна робота є також необхідною ланкою і в єдиній системі виховання школярів. В позаурочний час продовжується цілеспрямована робота з морального і розумового виховання школярів. Діти розширюють і поглиблюють свої уявлення про розвиток природи, суспільства, науки і техніки. Позакласні заняття допомагають створити в школі атмосферу багатого духовного життя, сприяють розвитку пізнавальних інтересів, потреб і практичних умінь.

Усе вищесказане зумовило вибір теми дослідження: “Духовний розвиток школярів у позакласній виховній діяльності”.

Об'єктом дослідження є процес формування духовної особистості учнів загальноосвітньої школи.

Предмет дослідження становлять шляхи формування духовних цінностей у позакласній виховній діяльності.

Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні можливостей формування духовних цінностей учнів загальноосвітньої школи у позакласній виховній діяльності.

Завдання:

1.Здійснити теоретичний аналіз наукових підходів до тлумачення понять «духовний розвиток» і «духовні цінності» особистості.

2.Дослідити процес формування духовних цінностей в умовах навчального процесу.

3.Розкрити сутність та особливості духовного виховання підлітків у сучасних умовах;

4. Узагальнити критерії духовного виховання підлітків.

Розділ 1. Теоретичні основи духовного розвитку підлітків

1.1 Проблема духовного розвитку в педагогічній спадщині та наукових дослідженнях

Виховання учнівської молоді здійснюється в умовах соціально-політичних реформ і боротьби з такими негативними явищами, як втрата моральних і естетичних ідеалів та загальна духовна криза в суспільстві. Тому особливої актуальності набуває проблема духовного розвитку особистості школяра в сучасних соціокультурних умовах. Вона потребує посиленої уваги школи і суспільства в цілому, нових, нетрадиційних підходів до її розв'язання на рівні педагогічної науки і практики.

Духовний розвиток - це довгий і складний шлях по незнайомій країні.

Термін «духовний», в широкому значенні, завжди пов'язаний з емпірично спостерігаємим внутрішнім станом людини. В цьому смислі "духовне" відображає не тільки ті переживання, які традиційно вважаються релігійними, а те що торкається сприйняття та пізнання, всю людську активність та всі функції, у яких загальний підсумок - володіння цінностями, більш високими чим загальноприйняті - такі як етичні, естетичні, героїчні, гуманістичні та альтруїстичні. [27]

Питання необхідності формування духовної культури у підростаючого покоління розкриваються у дослідженнях вчених та публікаціях на сторінках преси як останніх років, так і в твердженнях педагогів минулого. В “Українському педагогічному словнику” духовність тлумачиться як “індивідуальна виваженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: індивідуальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти для інших” [9]. Перша - це “потреба пізнання світу, себе, смислу і призначення свого життя”. Друга - “характеризується добрим ставленням особи до людей, які оточують її увагою, готовністю прийти на допомогу, розділити радість і горе”.

У «Педагогічному словнику» за загальною редакцією М. Ярмаченка (2001) духовність тлумачиться як «специфічна людська риса, яка виявляється у багатстві духовного світу особи, її ерудиції, розвинутих інтелектуальних і емоційних запитах, моральності» [31, с. 166]. Духовність виявляється у «скерованості людини до вищих цінностей, до ідеалу, в усвідомленому устремлінні людини до досконалості; відповідно, одухотворення полягає у засвоєнні вищих цінностей, в наближенні до ідеалу» [41, c.81].

Духовність, духовний розвиток у масштабах світової культури - ключові поняття щодо місця людини у світі, у суспільстві.

У всій історії, яку може осягнути людство, простежується прагнення людей будувати у своїй свідомості досить струнку систему всесвіту, визначити своє місце у ньому і жити з орієнтиром на ці уявлення. Про сенс існування людини, про призначення завжди глибоко замислювалися кращі письменники і філософи.

Видатний український мислитель-просвітитель, поет-філософ Григорій Сковорода, розвивав ідеї про внутрішню єдність духових засад усієї культури людства - вчення про людину як духовну істоту, що в самій собі має Бога і царство Боже. Г. С. Сковорода вважав, що людина народжується двічі: вперше - фізично, вдруге - духовно, через входження до символічного світу “Біблії”, через осягнення його духовних засад. Друге народження людини мислитель вважав “істинним”, оскільки людина осягає “божественне в собі”. Він вважав, що зародки духовності наявні в її серці від народження (“філософія серця”), але вони не усвідомлюються, адже їм протистоять могутні сили тілесності, тобто все антисоціальне в людині.

Що ж творить духовну людину? На думку Г. С. Сковороди - шлях добра: через пізнання, усвідомлення й розуміння своєї істинної, духовної природи, свого призначення в світі [1].

Український любомудр закликав молодь формувати в собі чистосердечність, бо вона є спокійне в душі дихання і віяння Святого Духа, доброзичливість, лагідність, щирість, добропорядність, оптимізм, бадьорість. Біля духовної колиски стоїть духовний наставник - учитель, який стає дитині другим батьком, матір'ю, бо прищеплює її душі високі моральні якості віри, надії, любові, глибокої поваги до рідної землі, свого роду, народу, держави.

Піклуючись про внутрішню досконалість особистості, Г.С.Сковорода повчав: “...цілком людину бачить той, хто бачить і серце її, і любить, хто любить думки її; любити, і разом бути, і в єдності жити - все це одне” [1]. Вчений-філософ наголошував на необхідності єдності відокремлених особистостей у любові одне до одного, як до Христа.

Аналіз науково-педагогічної, психологічної літератури в історичному плані дає підставу стверджувати, що багато видатних педагогів, психологів, а також православних діячів минулого та сучасності відзначають важливість забезпечення об'єктивних та суб'єктивних умов для розвитку моральних почуттів, релігійної свідомості у дітей ще в дошкільному віці.

Питання психічного та духовного здоров'я хвилювали ще Я.А. Коменського. У “Материнській школі” він зазначав: “Людина на початку формування душі й тіла має бути створена такою, якою вона має бути протягом усього життя” [30].

Марія Монтессорі радила насамперед зазирати в себе. “Якщо ми хочемо нашим дітям дати “моральне виховання”, то насамперед варто було б запитати в самих себе: чи й справді ми їх любимо і чи щирі в своєму прагненні прищеплювати їм “моральність” [26, с.120]. Ми є для них (дітей) “стимулами”... Чисті душі дітей мають брати свою духовну поживу від нас, їхні серця повинні спиратися на нас, у любові до нас вони мають піднестися до внутрішньої творчості” [26, с.135]. Відтак, проблему морального виховання дітей М. Монтессорі трактує як проблему духовної сфери людини: розуміння та розрізнення нею добра і зла, вдосконалення чутливості, совісті, моральних почуттів. Дух - то цінність, що має такі прояви, як совість, любов, жертовність. Відрізняти добро від зла - одна з функцій совісті, осуд чи виправдання власних вчинків - ще одне її призначення. Думки М. Монтессорі про те, що насамперед треба плекати духовні сили малюків, діставали підтвердження та розвиток у багатьох дослідженнях учених, зокрема й українських.

Духовний розвиток дитини відбувається в процесі її діяльності. За К.Д. Ушинським, мету виховання треба визначати так: “...дати душі вічну, якомога повнішу, широку, що всю її поглинає діяльність. Дати людині працю, вільну, що наповнює душу, і дати засоби для виконання цієї праці” [39, с.458]. Духовне життя дитини, вважав К.Д.Ушинський, це не тільки прилучення до світу справжніх вічних цінностей, це постійний, безпосередній контакт її духу з Творцем. Саме у дослідженні людського духу та вдосконаленні його функцій можна виявити механізми духовного розвитку кожної дитини.

“Допомагати” вільній еволюції духовних та фізичних сил дитини закликала і Софія Русова. Діти переймають з оточення все: і добре, і зле, прекрасне і бридке. Саме тому й треба, щоб вони бачили навколо себе більше добра і краси. Дитина спочатку несвідомо, довіряючись авторитету старших, а відтак за принципом “добровільного самовизначення за законами життя” змінює свій дух відповідно до його божественної природи. С.Русова була переконана, що “в дітях є інстинкт релігії”, який у багатьох із них під впливом оточення і “...особистого духовного складу, занадто реалістичного, зникає” [33, с.250]. Педагог висловлює першу педагогічну заповідь духовного розвитку дитини - релігійний інстинкт потрібно підтримувати і виховувати. У дітей, за С.Русовою, є нахил виявлення активною ту ідеальну людину, яка живе в її думці. Дитина відчуває, що десь має існувати таке “Я”, що відповідає всім рисам ідеалу - милосердю, любові, красі, правді, і присутність такого дає дитині бажання наблизитися до цього майже реального ідеалу. Дитина очікує, в чому саме виявить себе ця найкраща істота, і пояснює собі це своїм власним розумінням: як у родині все найкраще походить від батьків, так і цю істоту дитина уявляє собі “як всесвітнього батька”. Отже, діти живуть “релігійним настроєм” [33].

Духовний розвиток С.Ф.Русовою розглядається як активне зусилля особистості. Праця душі людини спрямована на те, щоб ідеї стали внутрішніми цінностями. Це основна умова формування духовно-моральної культури особистості у процесі цілеспрямованої діяльності. Вона переконливо доводила: важливим джерелом духовно-морального виховання у дошкільному закладі повинні стати народні звичаї, свята з багатим поетичним, пісенним, танцювальним змістом, іграми, які є невід'ємною частиною скарбниці національної культури - найпотужнішого двигуна формування етнічної самосвідомості, духовності та кращих якостей національного характеру.

За твердженням професора В.В.Зеньковського, особливу сферу духовного життя складає релігійне життя. Психолог та педагог, богослов та філософ, він вважав, що “...релігійне життя займає основне місце в системі душі”. У зв'язку з міфологічним характером відношень дитини до дійсності дитяче серце відкрите для сприйняття Божества. Однак вплив середовища перекручує те, чим живе душа дитини; так, Божество в дитячих серцях перевтілюється в покарання, страх. Невміння дорослих “грати на дивному інструменті - дитячому серці” призводить до поступового розбракування та послаблення релігійної обдарованості дитячої душі. Внаслідок цього основне релігійне почуття згасає, і на його місці виникають різні дрібні, поверхові, суєслові та марновірні хвилювання [11].

В.О.Сухомлинський своєю педагогічною діяльністю в “Школі радості” пробуджував у серцях дітей доброзичливість, дбайливе ставлення до живого та красивого. “Добрі почуття, емоційна культура - це осередок людяності. Якщо добрі почуття не виховані в дитинстві, їх ніколи не виховаєш, тому що насправді людяне стверджується в душі одночасно з пізнанням перших і важливих істин” [35, с.110-112]. За ствердженням великого педагога, людяність, доброта, ласка, доброзичливість народжуються в праці, турботах, хвилюваннях про красу навколишнього світу. Водночас він наголошував на тому, що не варто відгороджувати дітей від людських проблем і страждань. Діти мають усвідомлювати, що в житті, окрім радощів, є горе, хвороба, сиротливість. Вчений висловлював своє бачення щодо організації навчання в школі - це здійснення багатогранного фізичного, інтелектуального, естетичного і духовного розвитку дитини. Питання духовного розвитку, духовного виховання пронизують усі педагогічні праці В.О.Сухомлинського. Вчений розглядав духовне життя людини як двосторонній процес. Він писав: “Багатство духовного життя особистості залежить значною мірою від того, як глибоко людина не лише розуміє, а й відчуває благородство ідей, гуманності, людяності” [35, с.108-115].

Отже, під духовно вихованою людиною В.О.Сухомлинський розумів особистість високоморальну, гуманістично спрямовану, фізично досконалу, естетично розвинену, віддану своєму народові, Батьківщині, небайдужу до горя і біди інших людей, яка співчуває іншому і у разі потреби надає дійову допомогу.

Актуальність дослідження у сьогоденній Україні проблеми духовності визначається соціокультурними особливостями нашого суспільства та сучасними вимогами психологічної і педагогічної науки. Здійснюючи теоретичний аналіз наукових публікацій, можна визначити абстрактність таких понять, як “духовність”, “духовний розвиток”, які ще досі не набули усталеного психологічного тлумачення.

У значній частині філософських публікацій “духовність” розглядається під кутом зору “духовної культури суспільства”, його духовного світу, духовного виробництва. Більшість робіт являє собою варіанти аналізу стану суспільної свідомості. Проте жоден із підходів, де йдеться про духовне як про свідоме, не розкриває психологічного змісту поняття “духовність”, оскільки духовне не тотожне свідомому. Сутність його не може полягати лише у факті свідомої діяльності, і тим більше у продуктах цієї діяльності. Далеко не кожний суб'єкт, що свідомо діє у пізнавальній, естетичній, етичній сферах, є суб'єкт духовний.

У переважній більшості філософської (Бердяєв М.О., Соловйов В., Лосєв О.) та педагогічної літератури (Барабаш О., Богуш А.М., Бриль Г., Бужина І.) “духовність” ототожнюється з “духовною культурою”, розглядається як поведінковий аспект [43].

Інші вчені та філософи (Каган М.С., Силуянова І.В, Стрєлков В., Федотов В.Г. та інші) розглядають “духовність” як внутрішню якість особистості, один із чинників свідомості людини, що наближує їх до психологів. У психолого-педагогічній літературі досить повно досліджено категорію моральних цінностей (Борищевський М.Й, Болотіна В.Ю., Костів В.І., Побірченко Н.А, Павленчик В.О., Струманський В.П). Щодо проблеми духовних цінностей, то її дослідження лише започатковується в Україні (Бех І.Д., Борищевський М.Й). Так, І.Д.Бех під духовними цінностями особистості розуміє “...існування людини за законами Істини, Добра і Краси.” [13]. Духовні цінності людства є вищими життєвими цінностями, зумовлюють усі інші цінності і людини, і суспільства.

Найбільш наближаються до з'ясування поняття “духовність” саме з психологічних позицій автори, які розуміють його як “зріст людини в кожному із нас” (Холостова Т.В.) , “ціннісний зміст свідомості”(Федотова В.Г.), “прояв якості особистості” (Каган М.С.), морально зорієнтовані воля та розум (Силуянова І.В.). Цілком логічним є твердження І.В.Стрєлкова про те, що духовність - це “стан розширення внутрішнього горизонту свідомості” [13], який може бути інтерпретований як вид творчості, оскільки, безумовно, є процесом пізнання особистістю власної природи, переосмислення самоцінності людини, її сутнісних здатностей. Духовний розвиток - це процес розкриття когнітивно-інтелектуального, креативного, чуттєво-емоційного, вольового потенціалів здійснення якісних змін у ціннісних орієнтаціях суб'єкта шляхом самопізнання, світопізнання та ствердження в його життєдіяльності загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, результатом якого є досягнення гармонії психічної сфери, подолання відчуження людини від природи, соціуму, самої себе через усвідомлення їхньої єдності.

Психологічну сутність духовності та духовного розвитку дає Жанна Юзвак. Духовність розглядається автором як інтегрована якість особистості, що поєднує всі її риси - інтелектуальні, моральні, вольові, фізичні, естетичні. Основні критерії духовного розвитку за Ж.Юзвак [46]:

1. Наявність у суб'єкта пізнавального інтересу, потреби пізнання світу, себе, сенсу життя. Переживання процесу світопізнання як акту духовного буття.

2. Становлення особистості як суб'єкта духовної діяльності, тобто виявлення здатності створювати і послідовно втілювати власну програму духовного саморозвитку.

3. Якісні зміни в системі ціннісних особистісних орієнтацій, прийняття духовних цінностей як мотиву поведінки та діяльності.

4. Емпатійність, тобто позитивно-емоційне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, здатність до співпереживання, втілення через взаємини з цією людиною вищих духовних цінностей (добра, краси, любові), переживання єдності з ближнім, з людством.

5. Естетична потреба - активне прагнення людини до сприйняття та створення краси.

6. Усвідомлення суб'єктом життя як цінності, єдності себе та Всесвіту, екоохоронний тип поведінки. Серед виділених структурних характеристик духовності однією з визначальних детермінант духовного розвитку дослідники вважають естетичні характеристики.

Професор, доктор педагогічних наук, дійсний член АПН України А.М.Богуш, розмірковуючи над проблемою, схиляється до того, що духовність не якась особистісна якість чи риса характеру, а своєрідний інтелектуально-чуттєвий, емоційний стан особистості, що протікає на позитивному тлі поведінки і діяльності людини і характеризує її як цілісну особу. Духовність, як і щастя, є тоді, коли людина сама відчуває її наявність у своєму власному “я”, відчуває, що це справді Людина високої духовності і життєтворчості. Прагнення людини до самовдосконалення є природнім почуттям. педагогічний духовний цінність учень

С. Стефанюк та С. Тарасова розуміють духовність як зверненість людини до найвищих цінностей - до ідеалу, як свідоме устремління людини до самоудосконалення, наближення свого життя до цього ідеалу - одухотворитися [34]. Тобто автори розглядають духовність як процес самоудосконалення людини.

Духовний розвиток людини є результатом і важливим аспектом соціалізації особистості. Цей процес складний, багатовекторний і суперечливий. На думку Л.П. Іларіонової, він спрямований на:

- розкриття духовних можливостей особистості (інтелекту, пам'яті, мислення, сприйняття й ін.) та формування ціннісних орієнтацій, тобто вибір людиною певних моральних, естетичних та інших духовних цінностей як ідеалів, норм, пріоритетів, які визначають її життєву позицію;

- формування і розвиток духовних потреб як основи цілісного внутрішнього психічного життя людини. Духовні потреби тут є прагненням долучитися до духовного життя, культури та головних цінностей суспільства;

- долучення до духовних цінностей, їх засвоєння. Особистість засвоює цінності культури та реалізує їх у власній життєдіяльності;

– формування системи духовних цінностей 12.

Відомий психолог, професор Московського університету Б.С.Братусь пропонує розрізняти чотири рівні сформованості духовності у старшокласників - принципові рівні в структурі особистості, які характеризують ступінь її моральності, духовності:

- егоцентричний - особа прагне до власної значущості, вигоди, престижу.(Ставлення до себе є самоцінним, а до інших суто прагматичним, залежить від понять "вигідно-невигідно".) Тут йдеться не про моральність особи, а про наявність егоцентричної моралі;

- групоцентричний - особа ототожнює себе з певною групою (родина, народ, нація, клас, партія тощо), які є для неї цінними приналежністю до неї. Усі інші можуть сприйматися як "вороги", "опоненти", "чужі", які не варті поваги, співчуття, допомоги, любові. Тут діє не моральність, а групова мораль;

- просоціальний (гуманістичний) - кожна людина виступає самоцінною, рівною з точки зору прав, свобод, обов`язків. Ця людина спрямована на досягнення таких результатів (продуктів праці, спілкування, пізнання), які принесуть рівне благо іншим, навіть "чужим", "далеким", "незнайомим". Лише з цього боку можна говорити, що ця особа виконує "золоте правило" етики: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою;

- духовний - людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов`язані між собою, співвідносні з духовним світом. У цих рамках людина встановлює суб`єктивні стосунки з Богом через пошуки особистої формули зв`язку з Ним.

Усі ці рівні тим чи іншим способом властиві кожній особі, а в якісь моменти ситуативно перемагає якийсь із цих рівнів "сформування духовності". Тож не можна чітко віднести певний рівень до кожної окремої особистості [30].

Згідно наших спостережень щодо сформованості духовності у старшокласників та концепції Б.С.Братуся укладено таблицю, яка є результуючим фактором існуючих поглядів на цю проблему. У педагогіці є традиційним розглядати три рівні сформованості: високий, середній, низький. Для характеристики рівнів сформованості духовності об`єднуємо їх в табл. 1.1.

Таблиця 1.1. Рівні сформованості духовності старшокласників

Рівні	Показники
Високий	Сформований моральний ідеал: доброта, порядність, чесність, правдивість, справедливість, працелюбність, вміння давати морально-етичну оцінку оточуючим явищам і вчинкам, активність, любов до Батьківщини, наявність мети життя, творчі здібності, рівень розумового розвитку, патріотизм,творчі здібності учнів
Середній	Сформований моральний ідеал добра, порядність, чесність, правдивість, працелюбність, активність, рівень розумового розвитку.
Низький	Не має сформованого морального ідеалу, злість, зрада, підступність, егоїзм, жорстокість, низький розумовий розвиток, не має пізнавального інтересу, патріотичних почуттів, чуйності, мети життя

Рівень та якість духовного розвитку особистості можна визначити лише беручи до уваги ту внутрішню роботу, яку вона здійснює для збагачення свого духовного світу.

1.2 Суть поняття «духовні цінності» особистості

Рівень розвитку духовності визначається розвитком сутнісних, вищих, прагматичних цінностей людини, багатогранністю форм самореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоствердження.

Духовні цінності є найвищими в ієрархічній структурі. Вони є справжнім змістом життя, суб'єктивним надбанням особистості, віддзеркалюють особистісне ставлення до світу, спонукають і регулюють життєдіяльність особистості, є її характерною ознакою, окреслюють її життєтворчість, впливають на вчинковий спосіб її існування, вони є основою перетворення внутрішніх можливостей особистості в моральну поведінку і вчинки [24:430.

Згідно з аксіологічними проекціями духовності особистості, О.Киричук та Є.Карпенко запропонували таку класифікацію індикаторів виявлення духовних цінностей:

- об'єкти духовних цінностей:

а) на рівні моносуб'єкта - предмети праці, а також інші люди з погляду їхньої прагматичної корисності як передавачів потрібної інформації та трудового досвіду;

б) на рівні полісуб'єкта - інші люди, між якими виникає паритетна, діалогічна взаємодія, ефективність, яка регулюється моральними нормами;

в) на рівні метасуб'єкта - життя, абсолютна істина, Бог, тобто сфера вищих, фундаментальних сутностей буття;

- базові життєві цінності:

а) істина (у пізнанні), користь (у праці), доцільність (у спілкуванні);

б) добро - у ціннісно-орієнтаційній за змістом і сумісній за формою діяльності;

в) творчість - у загальній життєдіяльності;

- типи самовизначення особистості:

а) прагматичне;

б) моральне;

в) екзистенціальне;

- спосіб виявлення творчих тенденцій у діяльності, поведінці, вчинках:

а) надситуативна;

б) наднормативна активність;

в) самоактуалізація;

- характер смислоутворювальних мотивів:

а) саморегуляція, самовираження, самоствердження;

б) моральна регуляція;

в) гармонізація свого життя, взаємин особи і Космосу;

- духовні інтенції та життєві настанови людини:

а) Віра; б) Надія; в) Любов.

Автори цієї класифікації індикаторів духовності людини звертають увагу на те, що вона не є остаточною. Ця класифікація відкрита для доповнень іншими критеріями, змістової конкретизації у генетичному (в плані розвитку) та функціональному (з погляду духовного розвитку суб'єкта) аспектах [16:50-51].

На думку М.Й. Боришевського, духовні цінності в становленні особистості-громадянина детермінують цей процес становлення.

Учений побудував концептуальну модель зрілої особистості-громадянина, духовна сфера якого включає таку систему цінностей і ціннісних орієнтацій: утвердження в міжособистісних стосунках гуманістичних основ: доброти, справедливості, толерантності, сумлінності, власної гідності, взаємоповаги, відповідальності, принциповості; непримиренне ставлення до фальші, цинізму, лицемірства тощо.

Духовна сфера особистості, за М.Боришевським, має власну систему цінностей, до якої належать такі підсистеми:

- моральні цінності (доброта, справедливість, толерантність, щирість, сумлінність, взаємоповага, власна гідність, принциповість, відповідальність, працелюбство);

- громадянські цінності (патріотизм, національна свідомість, національна самосвідомість, національна гідність, ідентифікація з етносом, нацією);

- правові (правова вихованість, законослухняність, протидія правовому нігілізму тощо);

- світоглядні цінності - трансцендентні орієнтації людини (віра, добро, благородство, щастя, самовдосконалення, надія);

- екологічні цінності (естетичність природних явищ, екологічна вихованість, велич навколишнього природного середовища);

- естетичні цінності (естетична вихованість, розвиненість естетичних смаків, любов до краси, відчуття прекрасного тощо);

- інтелектуальні цінності (логічність мислення, критичне й самокритичне мислення, здатність до самостійного вибору тощо);

- валеологічні цінності (відповідальне ставлення до свого фізичного і психічного здоров'я) [5.

В. Іздебська духовні цінності поділяє на такі види:

- моральні - орієнтація на гуманізм, добро, злагоду, гарні стосунки з людьми, на волю до життя, свободу волі, мужність, мудрість, правдивість, відповідальність тощо;

- релігійні - орієнтація на ідею толерантності, милосердя, вірність, покаяння, самоочищення, віру, надію, любов і т.ін;

- естетичні - орієнтація на прекрасне, на цінність блага, на звеличування тощо 13.

А.Павліченко відзначає, що всі загальні ціннісні уявлення особистості можна класифікувати на чотири підсистеми, а саме: а) духовні цінності загальнолюдського характеру; б) духовні цінності, які відображають загальні інтереси і прагнення громадян нашого суспільства; в) духовні цінності, зумовлені певною діяльністю; г) духовні цінності індивідуально-особистісного ґатунку.

Науковець методологічно обґрунтовує вимоги щодо змісту саме цих цінностей і їхнє значення у формуванні духовного образу людини, який: 1) найперспективніше розкривати відповідно до вимог однієї класифікації; 2) доцільно розглядати у співвідношенні із загальногромадянськими нормативами і на цьому підґрунті виділяти найбільш вагомі елементи духовних цінностей; 3) важливо аналізувати, враховуючи сучасний їхній стан і прогнозований розвиток [29].

Загальновизнаним є те, що духовні цінності є також первинною основою освіти й виховання сучасної молодої української генерації.

Національна освіта є засобом відтворення й зростання духовного, інтелектуального потенціалу українського народу. Освіта в Україні активно сприяє формуванню нової ціннісної системи суспільства - відкритої, варіативної, духовно і культурно наповненої, толерантної, здатної забезпечити становлення громадянина й патріота України.

Згідно з Концепцією національного виховання, розвиток всебічно розвиненої особистості повинен відбуватися на основі загальнолюдських гуманістичних цінностей, а саме: ідеалів добра, правди, краси, совісті, справедливості, людської гідності тощо [18].

О.Лутай, досліджуючи питання пріоритетного значення духовних цінностей у виховній діяльності людства, наголошує на тому, що надання саме цим цінностям національного статусу стане запорукою успішного формування світогляду сучасного покоління [25].

Унікальність кожної людини проявляється насамперед у субординації її духовних цінностей. Тому діалогову взаємодію між вихователем і вихованцем треба розглядати як найважливіший філософсько-методологічний принцип формування сучасної людини.

Людина, котра керується у своїй діяльності духовними цінностями, завжди буде активною, ініціативною, матиме глибоку віру у власні сили, в перемогу добра над злом.

Розділ 2. Шляхи формування духовних цінностей у позакласній виховній діяльності

2.1 Педагогічні умови формування духовності учнів

Сучасні соціальні процеси, що відбуваються як у нашій країні, так і у світі взагалі, характеризуються перехідним етапом зміни соціокультурних формацій, кризою класичних ціннісних настанов і виходом у ціннісно-смисловий плюралізм, що породжує невизначеність ідеалів, ціннісних орієнтирів особистості і нестабільність ідентичності соціального суб'єкта. Подібні тенденції посилюються в умовах збільшення інформаційного потоку, що вимагає посилення загального рівня раціональності, необхідного для сприйняття інформації і розширення інтелектуальних кордонів. У той самий час подібна глобальна раціональність “поглинає” ціннісно-смислові компоненти духовного світу особистості, роблячи його розвиток “частковим”, нецілісним. Таким чином, сучасна загальносвітова ситуація вказує на вичерпання критичної тенденції і неминучість її заміни аксіологічним, емпатичним, духовним ставленням до світу, що суттісно властиво українській ментальності, яка заснована на культурі духовного серця. Тому виховання духовності особистості є пріоритетним напрямом відродження української нації на сучасному етапі, який потребує розвитку якостей толерантності, творчої активності, гнучкості і варіативності мислення, не примусового, а можливого, що характеризується діалогічністю, спрямованою на цілісність і духовну взаємодію між людьми.

На формування духовності підростаючого покоління впливає чимало різноманітних умов. Одні вчені розглядають ці умови як фактори, що впливають на розвиток особистості, а інші як обставини. І та і інша точки зору мають своє наукове обґрунтування, саме тому ми зупиняємося на такому визначенні, яке охоплює обидві точки зору, адже та чи інша умова за якої формується духовний світ особистості є одночасно і фактором, який впливає на це формування.

Вчені виділяють такі основні умови формування духовності особистості:

- обов`язкове врахування вікових особистостей учнів;

- врахування особистостей суспільної природи людини, відповідно вихованню особистості в колективі і через колектив та врахування особливостей колективної пізнавальної діяльності;

- активне використання міжпредметних зв`язків для підвищення ефективності навчального процесу та для різнобічності, багатогранності розвитку особистості;

- обов`язкове використання принципу активності учнів.

Розглянемо детально умови формування духовності особистості.

На врахуванні вікових особливостей школярів вже тривалий час наголошують і психологи, і педагоги. За класифікацією А.В.Петровського такими періодами є: ранній (від народження до трьох років) і дошкільний (з трьох до семи) вік; молодший шкільний вік (з семи до десяти років); середній шкільний, або підлітковий вік (із десяти років до п'ятнадцяти); старший шкільний, або ж юнацький вік (із п'ятнадцяти років і до досягнення зрілості). Розглянемо детальніше підлітковий вік - із десяти до п'ятнадцяти років.

Підлітковий вік - мабуть, найскладніший вік людини, який найменше визначився. Людина ця вже не дитина, але ще й не юнак, хоч уже дерзає критично мислити, будує плани свого майбутнього. Великі й водночас суперечливі зміни відбуваються в підлітковому віці. Ці зміни настають дещо несподівано. Але вони є закономірним результатом фізичного і духовного розвитку особистості внаслідок біологічного дозрівання організму, навчання й виховання дитини. Вони не лишаються непомітними і для самого підлітка, хоча він і не завжди контролює і регулює свої дії та вчинки відповідно до них.

Підлітковий, або середній шкільний вік, - один з станів становлення особистості, період особливо активного формування духовного багатства людини, її моральної чистоти, фізичної досконалості, готовності до праці, здатності бути активним громадським діячем.

Підлітковий вік називають перехідним віком, тому що протягом цього періоду відбувається своєрідний перехід від дитячого до дорослого стану, від незрілості до зрілості. У цьому змісті підліток - напівдитина і напівдорослий: дитинство вже пройшла, але дорослість ще не наступила. Перехід від дитинства до дорослості пронизує всі сторони розвитку підлітка: і його анатомо-фізіологічне, і інтелектуальне, і моральний розвиток - і усі види його діяльності.

Формуючи особистість підлітка, учитель повинний спиратися на надзвичайно характерне для підлітка емоційно пофарбоване прагнення активне брати участь у житті колективу. Придбання досвіду колективних взаємин прямим образом позначається на розвитку особистості підлітка. У колективі розвивається почуття боргу і відповідальності, прагнення до взаємодопомоги, солідарності, звичка підкоряти особисті інтереси, коли це потрібно, інтереси колективу. Думка колективу однолітків, оцінка колективом вчинків і поводження підлітка для нього дуже важливі. Як правило, суспільна оцінка класного колективу значить для підлітка більше, ніж думка чи вчителів батьків, і він звичайно дуже чуйно реагує на дружний вплив колективу товаришів. Тому пред'явлення вимог до підлітка в колективі і через колектив - один зі шляхів формування його особистості.

Формування особистості - процес становлення людини під впливом тих суспільних відносин, в які він вступає; опанування людиною системою знань, уявлень про світ, трудовими навиками.

У становленні особистості у підлітків головну роль відіграє праця, хоч значення пізнання і спілкування не зменшується. За допомогою спілкування здійснюється взаємодія людини з іншими людьми, групами і колективами. Поза між особистісним спілкуванням неможливе формування людини як особистості суб'єкта діяльності, індивідуальності.

Наступна умова формування духовності учнів - використання міжпредметних зв`язків.

Пошуки шляхів удосконалення освіти в загальноосвітній школі та спричинилися до відродження такого методичного явища, як інтеграція навчання - відомого ще з часів К.Ушинського, яке перейшло нині з царини дискусії у практику.

Міжпредметні зв'язки - це дидактична форма гносеологічного принципу системності, яка є необхідною і суттєвою ланкою сучасних методологічних основ процесу навчання, оскільки започатковує утворення системи.

Міжпредметні зв'язки - це необхідність відображення у навчальному процесі взаємозв'язку явищ природи і суспільства. Міжпредметні зв'язки розвиваються завдяки функціонуванню паралельних понять та категорій різних предметів. В педагогічному процесі вони являються необхідною умовою процесу інтеграції.

На сьогодні поняття інтегрованого навчання трактується більш широко, хоча в той же час ми забуваємо про тотожність понять інтеграція та міжпредметні зв`язки.

Інтеграція (від лат. integer - повний, цільний) - це створення нового цілого на основі виявлення однотипних елементів і частин із кількох раніше розрізнених одиниць (навчальних предметів, видів доцільності та ін.) [31: 99].

“Реалізація ідей інтеграції і гуманітарізації передбачає докорінну перебудову не лише педагогічного мислення, а й усієї системи освіти - вихід учителя за межі власного предмета. Настав час осмислювати матеріал з позицій філософії, здійснювати міжпредметні зв`язки , усвідомивши місце своєї дисципліни в загальній системі культури” [31: 50].

Використання принципу активності учнів є умовою формування духовності учнів.

Активність учнів на сьогодні вважають дуже важливою для ефективності навчально-виховного процесу.

“Активність у навчанні, - зазначає Б.П.Єсіпов, - це свідоме, вольове, цілеспрямоване виконання учнями розумової або фізичної роботи, необхідної для оволодіння знаннями, уміннями і навичками, включаючи використання ними в дальшій навчальній роботі і в практичній діяльності” [30: 14].

Визнання важливості виховання активності, самостійності, творчості у дітей було характерним для більшості прогресивних педагогів (П.П.Блонський, С.Т.Шацький, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський та ін.). Вивчення їх спадщини доводить, що проблема активності у праці є наслідком не тільки сучасних перетворень у суспільстві. В дослідженнях, що проводилися ними, загальним є висновок про те, що уже з раннього віку розвиток дитини у більшості визначається її активним життям і діяльністю в колективі; життям на максимальному рівні самостійності, самодіяльності, оскільки дитинство - це важлива пора життя, коли закладаються підвалини майбутньої моральності людини.

Все вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що для успішного формуванні духовності особистості з дитячого віку слід дотримуватись означених умов.

Аналізуючи духовні потреби дітей учнів, можна стверджувати, що джерелом їх виникнення є не сім'я, а шкільний педагогічний процес. І це видається нам природним. Коли дитина йде до школи, коло її духовності за рахунок школи значно розширюється. Шкільне навчання є своєрідною базою для більш плідного формування духовних потреб у сім'ї.[36: 12].

Формування духовних потреб завжди приводить до змін шкали цінностей, етичних і моральних правил, естетичних смаків. Згідно з нашим підходом, формуванню духовних потреб учнів сприяє створення ситуацій захоплення моральними вчинками людей, організація духовної діяльності школярів, створення ситуації новизни, непогодження вчителя з варіантами відповідей та доводів дітей, спонукання їх до більш ґрунтовної аргументації власних роздумів тощо [36].

Для того, щоб виховання духовності було ефективним, має виконуватись чотири найважливіші передумови:

Перша: наукове обґрунтування засобів організації педагогічного процесу, що сприятимуть виявленню кожним індивідом своєї самобутності, стимулюватимуть розвиток природних задатків, закладуть міцні підвалини високих естетичних смаків, прогресивно-етичних модулів життєдіяльності за законами краси, гармонії та співвідносності (М.Й. Боришевський).

Друга: наповнення та духовне збагачення шкільного життя дітей внаслідок цілеспрямованого впливу на емоційно-чуттєву та діяльнісну сферу учня, пристосування до неї форм організації навчання (в полі, на природі, у комп'ютерному класі тощо).

Третя: зміни в структурі уроків та змісті позакласної діяльності відповідно до принципу: поступове перетворення невиразних, неусвідомлених, первинних виявів духовних потреб з явища «зовнішнього» у явище «для себе», переведення суспільних цінностей у цінності, суб'єктивно значущі для учня.

Четверта: надання дітям максимальних можливостей для самостійного вибору цінностей з розмаїття тих, які щоденно пропонує їм реальне життя (дім, соціум, школа).

2.2 Прийоми формування духовних цінностей учнів в позакласній виховній діяльності

Формування духовних цінностей особистості в умовах виховуючого середовища це об'єктивний і водночас керований процес взаємодії кількісних і якісних змін соціальних характеристик учнів у ході їх становлення. Особливе значення у процесі формування духовних цінностей учнівської молоді належить позакласній роботі.

Позакласна робота формує й розвиває особистість дитини. Керувати виховним процесом - значить не тільки розвивати й удосконалювати закладене в людині природою, коректувати намічені небажані соціальні відхилення в її поведінці та свідомості, але формувати в неї потребу в постійному саморозвитку, самореалізації фізичних і духовних сил, тому що кожна людина виховує себе насамперед сама, тут здобуте особисто - здобуте на все життя.

Позакласна робота це обов'язкова складова частина нормально організованого навчально-виховного процесу школи. Вона проводяться паралельно з класною і служить засобом розширення, поглиблення і вдосконалення знань, здобутих учнями в школі. Якими, б змістовними і методично досконалими не були уроки, учитель не досягне бажаних наслідків, якщо не організує систематичної й багатогранної позакласної роботи.

Під позакласною роботою переважна більшість методистів розуміє спеціально практиковані в позаурочний час заходи, які мають свій зміст, не завжди передбачений навчальною, програмою, специфічні форми, методи та прийоми проведення і організовуються на принципі добровільної участі в них учнів [31].

Позакласна робота тісно пов'язана з класними заняттями. На позакласних заходах учні, як і на уроках, одержують нові знання з предмету, повторюють, і закріплюють їх, удосконалюють навички. Проте позакласна робота не повинна бути просто «продовженням навчання». Дублювання або продовження роботи, проведеної на уроці, зрозуміло, не зацікавить і не активізує учнів.

Позакласна робота в школі проводиться у певних організаційних формах масових, групових та індивідуальних.

Масові форми це свята, ранки, збори, лінійки, фестивалі, огляди, виставки, екскурсії, зустрічі, суботники, ігри-подорожі, конкурси, вікторини.

Групові форми це об'єднання дітей по інтересах: гуртки, клуби, олімпіади, наукові товариства, творчі об'єднання, літературні студії тощо.

Різноманітні індивідуальні форми занять: конструювання, моделювання, колекціонування, вирощування рослин, догляд за тваринами, малювання, ліплення, аплікація, вишивання, випалювання, випилювання.

Спеціальні групові форми позакласної роботи включають предметні Можливе проведення диспутів та дискусій; літературних віталень, присвячених українським поетам і письменникам; брейн-рингів, вікторин, конкурсів, КВК .

Традиційно до участі у позаурочній навчально-пізнавальній діяльності залучаються здебільшого кращі учні, ті, що добре навчаються. А таких учнів в середніх навчальних закладах небагато. Тому й виходить, що до цього виду життєдіяльності залучається незначна кількість вихованців. Щоб цього уникнути, моделюючи позакласну навчально-пізнавальну діяльність, необхідно передбачити і спланувати види і форми цікавих справ з різними категоріями учнів, забезпечуючи диференціацію позакласної роботи. У практиці роботи шкіл найкраще зарекомендували себе такі форми: олімпіади, конкурси, вікторини як для відмінників, так і для груп учнів, що вчаться на добре і задовільно. Під час проведення будь-якого позакласного заходу можна і потрібно знайти цікаву справу для всіх учнів класу, враховуючи їх індивідуальні особливості.

Предметні гуртки - ефективна форма позакласної виховної діяльності, яка має можливість задовольнити пізнавальні інтереси учнів з певного предмета, розширити і поглибити знання, одержані на уроках, сформувати і удосконалити практичні вміння і навички, розвинути індивідуальні нахили, творчі можливості, ініціативу і самостійність.

Розвиткові духовності учнів сприяють екскурсії. Значне місце в духовному вихованні школярів, у формуванні їх інтересу до народних промислів займають екскурсії на підприємства народних промислів, в навчальні заклади художньо-промислового профілю, в музеї (краєзнавчі, народного мистецтва). Вони сприяють розвиткові пізнавальних інтересів у школярів, знайомлять з національною культурою і історією свого народу, розширюють кругозір, формують правильне уявлення про зміст і умови праці народних умільців. Екскурсії можуть проводитись вчителем з метою ширше розкрити окрему тему навчальної програми, глибше познайомитися з творчістю того чи іншого народного майстра, сформувати стійкий інтерес до трудової художньої діяльності.

Наші спостереження показали, що екскурсії здійснюють позитивний вплив на школярів, заставляють їх задуматися над долею свого народу, над його історичним і культурним минулим і теперішнім.

Існують інші точки зору на вирішення проблеми духовного виховання. Наприклад, педагог М. Білова вважає, що засобом духовного виховання школярів можна розглядати музично-краєзнавчу роботу. Тобто до виховного процесу залучаються пісні, частівки, обрядові приспіви, поеми та інші музичні твори, які були популярними у роки молодості батьків, дідусів та бабусь. Таким чином відбувається зближення поколінь, передача здобутків духовності, формується ментальність молодого покоління.

Заслуговує на увагу точка зору педагога М. Антонюка, який засобом духовного виховання школярів розглядає українські народні традиції, свята, обряди, різні побутові звичаї, традиції харчування.

Зокрема М. Антонюк рекомендує звертатися до потенціалу краєзнавчого матеріалу щодо виховання людини добра і дії. Вчений вважає: “Історія і література, живопис і скульптура, музика …і життя. Усе це - нерозривні поняття, нерозуміння яких призводить до моральної інертності, духовного зубожіння і навіть спустошення внутрішнього світу”.

Працюючи в напрямку духовного розвитку, не слід обмежуватися лише роботою з учнями; іноді в учителя виникає потреба поспілкуватися стосовно піднятих проблем з батьками учнів. Слід постійно залучати їх до позакласної роботи.

Для успішного ведення позакласної роботи потрібно її планування, що враховує характеристики особистості й передбачувані результати виховного впливу. Так, в Ульянівському районі створено орієнтовну програму виховання учнівської молоді в загальноосвітніх навчальних закладах, виконання якої сприятиму духовному зростанню. Для кожного року навчання пропонується тематичний зміст організації життєдіяльності учнівського колективу серед яких такі масові форми позакласної роботи:

5 клас

Зустрічі із ветеранами Великої Вітчизняної війни «Дорогами пам'яті».

Конкурс малюнків «Люби і знай свій рідний край».

Конкурс ерудитів «Що я знаю про Україну».

Година духовності «Духовність українського народу».

6 клас

Пошукова експедиція «Україна, рід, родина».

Диспут «Що означає бути «бути патріотом своєї держави»?».

Конкурс юних декламаторів класу «Мова рідна - слово рідне!».

Створення літопису мого села (міста) «Де найкращая земля?»

Рольова гра «Якби я був (ла) народним депутатом України…».

7 клас

Заочна подорож «Сто чудес України» (вивчення архітектурних пам'яток, заповідників, визначних історичних місць України).

Створення міні-проекту «Створення книги пам'яті ветеранів ВВВ».

Рольова гра «Якби я був Президентом школи…».

Вікторина «Історія рідного краю».

Конкурс «Знавці рідної мови».

8 клас

Пошукова експедиція «Твоя країна -Україна».

Виховні години «Я - громадянин і патріот держави»