Екологічна освіта в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика екологічної освіти в Україні

1.1 Об'єктивна передумова розвитку еколого-правової освіти

1.2 Поняття та значення екологічної освіти в Україні

1.3 Методи втілення норм в екологічну освіту

РОЗДІЛ 2. Нормативно правове регулювання екологічної освіти в Україні

2.1 Державна політика в сфері екологічної освіти в Україні

2.2 Сучасний стан та перспективи вдосконалення екологічної освіти

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми полягає в тому, що екологічна освіта та виховання спрямовані на формування особистості, яка у повсякденному житті дотримуватиметься норм екологічно грамотної поведінки та підтримуватиме практичні дії державних установ та приватних осіб щодо захисту довкілля. Виховання почуття особистої відповідальності за все живе на Землі, бережливого ставлення до навколишнього середовища, розширення екологічних знань, культури повинні стати рисою характеру кожної людини і це повинно закладатись у якісно новому, цілісному підході до виховання особистості в єдиному процесі безперервної освіти. Людина й суспільство повинні докорінно змінити своє ставлення до природи та її ресурсів. У наш час людство спроможне виробляти достатню кількість сільськогосподарської й промислової продукції, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу. Досягнення науки й техніки відкривають не тільки можливості для задоволення потреб людини, але й створюють передумови для збереження і примноження ресурсів Землі. Людство в змозі істотно поліпшити умови, які склалися в біосфері планети. У розв'язанні цього завдання важливу роль відіграють екологічні освіта та виховання всього населення, особливо молоді, якій жити й працювати в наступному тисячолітті.

Велику роботу з питань екологічного виховання та навчання проводить Національний екологічний цент України. Свої освітні програми він провадить за двома напрямами організація роботи школярів і молоді з вивченням та охорони малих річок та видання популярної літератури з природоохоронної тематики. З метою формування екологічної культури молоді, залучення дітей і підлітків до природоохоронного руху, пошуку та підтримки талановитих дітей і підлітків, розвитку нових творчих напрямів діяльності молоді започатковано Всеукраїнський фестиваль екологічної творчості "Свіжий вітер". освіта екологічний державний україна

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально довести форми, методи і засоби підвищення ефективності формування екологічної освіти , в процесі вивчення природничих дисциплін.

Завданням є:

1. визначити поняття і значення екологічної освіти в Україні

2. визначити нові напрями здійснення екологічного виховання

3. ознайомитися з основними напрямами здійснення екологічної освіти

Об'єкт дослідження: формування екологічної свідомості учнів на уроках і в позаурочний час.

Предмет дослідження: формування екологічної свідомості учнів 6-9 класів, при вивченні природничих дисциплін.

Структура: дана курсова робота складається з: змісту, вступу , з двох розділів і п'яти підрозділів, висновку і списку використаної літератури.



Розділ І. Загальна характеристика екологічної освіти в Україні

1.2 Об'єктивна передумова розвитку еколого-правової освіти

Взаємодія суспільства з природою завжди була і є найголовнішою умовою існування людства. Усе те, що виробляє і споживає людина, створюється шляхом використання природних ресурсів. Тому роль природи в житті людей постійно зростає. Природа є невичерпним джерелом наукових знань, духовності, екологічної освіти, культури та виховання людей. Вона має величезну цінність як першоджерело матеріальних благ і невичерпне джерело здоров'я та творчого натхнення. Спілкування з природою розвиває в людині такі позитивні риси характеру, як доброта, чуйність, гуманність, повага, вміння бачити і розуміти прекрасне [19, с. 211].

Вивчення явищ природи відкриває перед людьми її таємниці, збагачує їх новими знаннями. У світі зроблено не одне наукове відкриття завдяки постійному спілкуванню з природою. Проте людина не тільки споживач, а й активний творець, своїми знаннями і працею вона істотно впливає на живу і неживу природу, нею багато зроблено для відтворення природних ресурсів та поліпшення стану природи. Завдяки введенню в дію очисних споруд, впровадженню систем зворотного водопостачання безвідходних і маловідходних технологій значно зменшується забруднення вод і атмосферного повітря [21, с 5]. Тому й виникає така система знань, як екологія, що вивчає взаємодію суспільства з навколишнім середовищем. Термін "екологія" походить від грецьких слів "йокос" - будинок, житло і "логос" - наука, тобто наука про місце проживання. Цей термін був запропонований ще в 1866 р. німецьким біологом Геккелем для означення науки про взаємодію живих організмів, у тому числі й людини, між собою і середовищем проживання.

Поряд із економічними, біологічними, технічними та іншими напрямами розвитку екології, виникають і розвиваються правові питання в екологічній сфері, тобто в галузі екології. На державному рівні приймаються нормативно-правові акти, які регулюють раціональне використання природних ресурсів, охорону довкілля від забруднення і спрямовані на захист життя та здоров'я населення від небезпечних природних явищ, тобто на забезпечення екологічної безпеки для людини і середовища, що її оточує. Так поступово складається система однорідних правових норм і правових інститутів, яка дістала назву екологічного права.

Наукове обґрунтування проблеми захисту довкілля з'являється тільки у XX ст. Законодавче закріплення вона дістає лише у другій його половині. Система екологічного законодавства, що склалася в Україні протягом 1960-1991 pp., значною мірою була або компіляцією союзного законодавства колишнього СРСР або наслідком конкретизації його з врахуванням деяких місцевих умов. Ця система, окрім згаданого, характеризується ще й рядом інших недоліків. Серед них - зайва декларативність, майже повна відсутність норм прямої дії в законодавчих актах, наявність у них значної кількості бланкетних норм права. Останнє потребує спеціального застереження. Норми законів часто відсилають до нормативних актів, екологічних нормативів і стандартів, спільних для всього колишнього Союзу РСР. Зрозуміло, що за великої інваріантності природно-географічних умов потрібні були б екологічні нормативи і стандарти для окремих регіонів України паралельно з більш загальними - для всієї держави. Законодавчі акти в минулому нерідко відсилали до нормативних актів різної юридичної сили. Фактично ж регулятором суспільних відносин у галузі охорони довкілля раніше (та й тепер) виступали саме останні. На поточний момент така доктрина створена тільки щодо розвитку екологічного права України, яку створив В. Костицький у 1992 р. і назвав концепцією "екологічного дерева". Ця концепція визначає приблизний перелік необхідних правових актів у галузі охорони довкілля, їх взаємодію, загальні принципи їх підготовки та цілі системи екологічного права. Стовбуром "екологічного дерева" є чинний Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища". Це свого роду Екологічна конституція України, комплексний закон, який визначає загальні засади охорони довкілля і, як основа, "утримуватиме" на собі всю систему екологічного права [28, с. 184]

У 60-х рр. ХХ ст. в навчальних дисциплінах природу розглядали односторонньо - тільки як джерело матеріальних благ, необхідне для задоволення постійно зростаючих потреб людини, суспільства. В 70-х рр. наступив період загостреної уваги до екологічних, біосферних проблем, підсилився природоохоронний аспект шкільного виховання. З 80-х рр. у предмети природничо-наукового і географічного циклів були введені елементи екологічного навчання і виховання. Хоча цього було недостатньо. Так, в курсі географії і біології питома вага навчального часу для роботи в природі складає близько 3,1% і 3,4% відповідно. В трудовому вихованні 75% навчального часу приділялося на практичні роботи, що зв'язані з безпосереднім використанням ґрунту, води, рослин, тварин, впливом на природне середовище [5, с. 79].

1.2 Поняття та значення екологічної освіти та виховання

Екологічне виховання - невід'ємна складова навчально-виховної роботи. Форми організації екологічної освіти і виховання. Питання екологічного виховання в дошкільній, початковій освіті, в середній школі. Освіта та виховання з питань екології у вищих навчальних закладах. Екологічна освіта і виховання за кордоном. Наступність і безперервність екологічної освіти та виховання.

Екологічне виховання - спосіб впливу на почуття людей, їх свідомість, погляди і уявлення. Але будь-яке виховання, в тому числі екологічне, повинне ґрунтуватися на освіті, насамперед екологічній. Мета освіти - формування фізичного та психічного, духовного здоров'я людини і всього суспільства. Освіта сама по собі не гарантує захисту від нерозумного, а то і злочинного ставлення до природи, а отже, і до людей. Свідомість людини - безпека країни, запорука подальшого існування життя на планеті. Екологічна освіта охоплює сферу знань, умінь і навичок, необхідних для дбайливого відношення до природного середовища. Вона - основа професійної підготовки фахівців у будь-якій сфері, зв'язаній, навіть побічно, із природою. В цьому процесі важливі певні принципи [3, с. 54].

Принцип загальності - означає, що екологічна освіта та виховання повинні охоплювати все суспільство з урахуванням індивідуальних особливостей вік, стан психіки, зокрема темпераменту, освітній ценз, інтереси та стимули різних груп соціально-професійних категорій населення.

Принцип комплексності екологічної освіти та виховання, як принцип загальності, має правові (юридичні) і методичні аспекти .Екологічне виховання, освіта - єдиний процес впливу на свідомість людей і він повинен здійснюватися в комплексі, з врахуванням науково обґрунтованих методичних вимог.

Принцип безперервності - зобов'язує всіх суб'єктів діяльності в сфері екологічної освіти та виховання забезпечити узгоджений процес на всіх ступенях освіти та виховання - дошкільного, шкільного, вузівського і післядипломного, чого вимагають Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" і "Концепція екологічної освіти та виховання в Україні"[1, с. 15 ].

Природоохоронна освіта і виховання - це проблема першочергового значення, без якої неможливо поліпшити стан навколишнього природного середовища. В розвинутих країнах це зрозуміли вже давно. Заняття ведуть так, щоб діти самі відкривали для себе природу в практичному спілкуванні з нею. Знання, отримані на основі практики, зберігаються довше, ніж придбані з підручників. Такі знання формують основи совісного, естетичного виховання, екологічної свідомості як складової частини загальної культури людини. В нашій країні тільки наприкінці 60-х рр. почали створювати мережу науково-педагогічних установ для вивчення цієї проблеми. Природоохоронна діяльність часто відірвана від трудової, тому охорона природи в уявленні учнів виступає альтернативою виробництву. Через це виховний потенціал екологічних знань людей і можливостей виробництва не реалізуються повною мірою і не забезпечують формування належного рівня елементів екологічної культури. Щоб ліквідувати цей розрив у людей, необхідно, щоб найвища екологічна культура і знання були насамперед у кожного вчителя, вихователя.

Виховання та освіта з питань екології, охорони природи є важливим елементом загальної екологічної підготовки майбутніх фахівців, у тому числі вчителів гуманітарних, фізико-математичних, біолого-географічних, економічних та інших спеціальностей. Такі знання є загальнообов'язковими і є кваліфікаційною ознакою кожного фахівця, в тому числі і педагога.

Першими курс "Охорона природи" почали викладати в Україні на початку 50-х рр. в Одеському університеті. Про необхідність такої дисципліни для всіх вищих навчальних закладів йшла мова вже в 1959 рр., а в 1961 було прийняте рішення про його факультативне вивчення не тільки в університетах, педагогічних, медичних, технічних вузах, а й в сільськогосподарських, юридичних, економічних. У 1970 р. були затверджені програми обов'язкового курсу "Охорона природи" для педагогічних інститутів і для факультетів спеціальностей "Біологія і хімія", "Дошкільна педагогіка", "Педагогіка і методика початкового навчання". Тепер це загальнообов'язковий нормативний предмет у всіх вищих навчальних закладах для всіх спеціальностей. Проблеми охорони природи відбиваються в наукових дослідженнях педагогічних та інших навчальних закладів.

Екологічна освіта - це не просто окрема тема, її цілі виходять за межі звичайного засвоєння інформації. Завданням екологічної освіти є формування активної спільноти, інтелектуально та психологічно готової повернутись обличчям до проблем довкілля і вирішувати їх [7, с. 132].

Це дещо інший стиль викладання: Вам слід бути відвертими і готовими переключатись з однієї проблеми на іншу. Але набувши досвіду, Ви повністю відкриєте для себе насолоду викладання. Ваші учні теж відкриють у собі нові можливості.

Ваше визначення екологічної освіти може відрізнятись для різних вчительських аудиторій, і дана брошура Вам у цьому допоможе. Для захисту навколишнього середовища екологічна освіта може зробити значний і важливий внесок (с. 9). Аналогічно, з освітньої точки зору існують інші вагомі причини для сприйняття вчителями екологічної освіти (с. 8). Оскільки історія часто є відповідною основою для пояснення тенденцій і відповіді на запитання, дана брошура пропонує теж короткий огляд походження екологічної освіти (с. 10-11) і закінчується кількома висновками (с. 12-13).

Починаючи з 70-х років XX століття, екологічну освіту характеризували як метод навчання, що поєднує науку, технології, економіку, політику, людей та довкілля. Екологічна освіта суттєво відрізняється від попередніх версій "освіти про природу", оскільки зосереджується на взаємозв'язках між людиною та її довкіллям. Вона також відмінна від науки про довкілля - наукового вивчення цих взаємозв'язків - бо зацікавлена у цінностях та навичках так само, як у знанні. Вивчення та вирішення проблем довкілля включає суспільну складову. Вирішення проблем довкілля не належить виключно до науки, воно має історичний, політичний, економічний, культурний та багато інших аспектів. Відповідно, довкілля - це не лише сосни та вовки, але й будівлі, автостради та морські танкери. Екологічна освіта базується на знанні соціальних та екологічних систем.

Знання становить основу для аналізу проблем довкілля, вирішення існуючих конфліктів та запобігання новим. Заняття 5 і 10 висвітлюють цю особливість. Екологічна освіта охоплює емоційну сферу: ставлення, цінності та самопосвята є необхідними чинниками для побудови самодостатнього суспільства Екологічна освіта дає можливість виробити навички, що сприятимуть вирішенню проблем учнями.

Екологічна освіта може стати ефективним знаряддям реалізації цілей освітньої реформи, зокрема тому, що їх об'єднує подібність мети і результату. В одних випадках ідеальну "нішу" для екологічної освіти забезпечує увага до реальних проблем та навичок, потрібних для їх вирішення. В інших, де процес викладання опирається на здійснені учнями відкриття, навчальні матеріали про довкілля можуть відчутно збагатити його. Наведено два приклади такого тісного, хоч і не відразу очевидного, зв'язку.

Екологічна освіта може посилити розвиток навичок вищого порядку - наприклад, критичне, творче і синтетичне мислення та здатність вирішувати проблеми, - оскільки пропонує для вивчення та відтворення реальні проблеми, а також теми, котрі можна застосовувати до рівня розвитку окремих груп учнів.

Основною метою освіти є "навчити людей думати", тобто розвинути у них здатність розуміти і аналізувати складну інформацію та застосовувати її у новій ситуації. Ті, хто стурбований підтримкою та покращенням якості довкілля, особливо зацікавлені у розвитку освітніх механізмів, що допомагали б учням зрозуміти взаємозв'язок між природною і людською діяльністю - економічною, громадською і політичною - та вирішувати проблеми. Таким чином, екологічна освіта забезпечує цілісний контекст для вироблення навичок вищого порядку з мислення і засвоєння.Припускають, що вирішувати породжені цивілізацією складні проблеми довкілля буде легше, якщо кожен володітиме знаннями про довкілля та здобуде навички його збереження. Таким чином, переконливим логічним обгрунтуванням для екологічної освіти є потреба у загальній громадській освіті. Сподіваються, що при достатній екологічній освіті поведінка громадян стосовно довкілля буде більш розважливою, а їх індивідуальний та груповий негативний вплив відчутно зменшиться. Громадяни самі будуть визначати, започатковувати та підтримувати заходи, спрямовані на вирішення проблем. Нарешті, екологічна освіта забезпечує також професійний підхід для тих, хто планує зробити кар'єру у сфері захисту довкілля, бо лише досвід, який базується на прикладних дослідженнях, дає необхідні знання для вирішення даних питань. Таким чином, об'єднавши екологічну та громадську освіту, можна суттєво покращити якість як життя, так і довкілля. Хоча особливості розвитку, що зумовили появу екологічної освіти у США, є унікальними для цієї країни, все ж подібні суспільні, наукові та екологічні події відбувались у всьому світі. Так само як США, багато інших країн усвідомили потребу в екологічній освіті, а їхня плідна співпраця посилила глобальний розвиток цієї освіти. Протягом 1974-1978 років Організація Об'єднаних Націй координувала низку зібрань з метою надання міжнародного визначення екологічній освіті.

Екологічна освіта - це процес виховання населення Землі в усвідомленні та турботі про все довкілля і взаємопов'язаних питань; таким, що має знання, навички, ставлення, мотивацію і обов'язок окремо та спільно працювати над вирішенням поточних проблем та запобіганням появі нових. (ЮНЕСКО, 1978) [17, с. 54].

Характерною особливістю даного визначення є те, що екологічна освіта сприяє залученню громадян до вирішення пов'язаних з довкіллям проблем. Питання "Наскільки вчитель може координувати таке залучення?" викликало цікаву і жваву дискусію серед теоретиків та практиків. Звичайно, у більшості вузах вчитель має виняткове право, якщо не обов'язок, впливати на поведінку студентам таким чином, щоб вони не хитрували, не брехали і не крали. У спільнотах, де обов'язковою є переробка відходів, вчителів теж заохочують прищеплювати студентам новий стиль поведінки. Однак, чи підтримає суспільство підхід, що заохочуватиме учнів вивчати, аналізувати та діяти, опираючись на результати власного аналізу, у випадку складніших проблем? Там, де спільнота ще не дійшла згоди щодо вирішення окремого питання чи стилю поведінки, дії молодих людей можуть тлумачитись як результат однобокого підходу вчителя до проблеми.

Характерною рисою екологічної освіти є її орієнтація на діяльність: істотною тут є здатність сприймати і тлумачити інформацію про відносний стан екосистем та вживати заходів для їх підтримання, збереження або покращення.

Провідні принципи екологічної освіти:

1. Розглядати все довкілля як єдине ціле - природне та створене людиною, технологічне та суспільне (економічне, політичне, культурне, історичне, моральне та естетичне).

2. Тривати протягом всього життя, починаючись у дошкільному віці та проходячи через усі формальні та неформальні етапи навчання.

3. Застосовувати між предметний підхід, використовуючи конкретний зміст кожного предмету для того, щоб уможливити цілісне і виважене розуміння.

4. Вивчати основні проблеми довкілля з місцевої, національної, регіональної і міжнародної точок зору, так щоб отримати інформацію про умови довкілля в інших географічних районах світу, історичну перспективу.

5. Зосереджуватись на реальних та майбутніх ситуаціях у довкіллі, враховуючи водночас історичну перспективу.

6. Популяризувати важливість та необхідність місцевої, національної і міжнародної співпраці для запобігання і вирішення проблем довкілля.

7. Докладно обмірковувати аспекти планів розвитку довкілля.

8. Уможливити участь учнів у плануванні власного навчання, а також у прийнятті рішень та визнанні їх наслідків.

9. Виходити з вікових особливостей володіння знаннями, навичками з вирішення проблем і розуміння цінностей стосовно довкілля, особливо наголошуючи на ставленні учнів до місцевого довкілля у ранньому віці.

10. Допомагати виявляти ознаки та справжні причини проблем довкілля.

11.Наголошувати на складності проблем довкілля, а значить, на потребі розвитку критичного мислення і навичок вирішення проблем.

12. Використовувати для навчання різне оточення і широкий спектр освітніх підходів з акцентом на практичну діяльність та особистий досвід.

Екологічна освіта включає в себе такі рівні:

Рівень 1 - "Екологічні концепції" - включає широкий перелік концепцій сучасної науки про довкілля та екологію, зокрема, динаміку чисельності виду, біогеохімічний цикл та абіотичні фактори впливу. Сюди ж можна додати відповідні політичні, економічні, психологічні та суспільні концепції.

Рівень 2 - "Світоглядне усвідомлення" - формує розуміння того, як особиста і групова поведінка впливає на взаємозв'язок між рівнем життя і якістю довкілля, а також наслідків впливу людини.

Рівень 3 - "Вивчення проблеми та її оцінка" - розвиває знання і навички, потрібні для вивчення проблем довкілля, та оцінки альтернативних рішень, спрямованих на їх подолання.

Рівень 4 - "Навички для охорони довкілля" - розвиває знання і навички, потрібні для того, щоб вміло діяти при вирішенні проблем довкілля.

Результати досліджень переконливо свідчать, що після проходження лише перших двох рівнів поведінка учнів переважно не змінюється. Ймовірно, що вона зміниться після засвоєння усіх чотирьох рівнів. Ефективність діяльності учнів на захист довкілля теж може зростати, якщо їх залучати до проведення власних досліджень (на рівнях 3 і 4). Поза всяким сумнівом, слід надавати більшої уваги створенню і поширенню навчальних програм, що охоплюють всі рівні, особливо третій і четвертий [21, с. 326].

Відтоді як з'явилося людство, виникає та постійно існує взаємозв'язок людини і природи, забезпечується сприятливе для її існування навколишнє середовище. Однак поступово такі негативні явища в цій взаємодії, як виснаження природних ресурсів, забруднення довкілля, порушення екологічних зв'язків у екосистемах, починають призводити до екологічної кризи та інших катастрофічних явищ. Одним із прикладів таких явищ можна назвати Чорнобильську катастрофу, в наслідок якої проживання людей на великих територіях не тільки України, а й інших країн, зокрема Білорусі, Росії, стало неможливим.

1.3 Методи втілення норм в екологічну освіту

Основний Закон нашої держави - Конституція України 1996 року закріпила основні екологічні проблеми, а саме: питання екологічної безпеки, використання природних ресурсів, охорони довкілля. Закріплення основних проблем в першу чергу стосується прав людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої шкоди та інформацію про стан довкілля, якість продуктів харчування і предметів побуту (ст. 50), права користуватися природними об'єктами, права власності народу (ст. 13), в тому числі право власності на землю (ст. 14), конституційний обов'язок людини не заподіювати шкоду природі та відшкодувати завдані їй збитки (ст. 66). Згідно зі ст. 21 Конституції України екологічні права належать до невідчужуваних, непорушних прав людини, як такі, що у теорії права належать до її природних прав.

Конституція України містить, також, і інші норми, які закріплюють повноваження всіх органів державної влади і місцевого самоврядування стосовно екологічної сфери.

У ст. 16 Конституції України зазначено, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків

Чорнобильської аварії - катастрофи планетарного масштабу та збереження генофонду українського народу. Безперечно, що в екологічному аспекті Україна - це пост чорнобильська держава, тому що наслідки цієї трагедії дуже значні і породили безліч екологічних проблем.

Саме тому сформувалась ціла галузь законодавства, норми якої покликані сприяти подоланню цих наслідків.

Головним джерелом права навколишнього природного середовища крім Конституції України є Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, де у ст. 50, зокрема, визначається екологічна безпека як такий стан середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню і викликанню небезпеки для здоров'я людей.

Отже, екологічна безпека є напрямком державної екологічної політики. Значна увага до цієї проблеми на конституційному, законодавчому та підзаконному рівнях свідчить про те, що норми, які регламентують відносини, пов'язані з екологічною безпекою, становлять окремий блок законодавства України.

У цьому зв'язку важливе значення має ухвалення Верховною Радою України 16 січня 1997 року Концепції (основ державної політики) національної безпеки України. Одним із важливих завдань цієї Концепції є «забезпечення екологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства», визначивши, що забезпечення цієї безпеки у екологічній сфері є актуальним напрямом суспільства і держави. Отже, екологічна безпека є складовою частиною загальної національної безпеки, яка, в свою чергу, тісно пов'язана з всеосяжною системою міжнародної безпеки.

Новим етапом у розвитку екологічного законодавства України є прийняття нового Земельного кодексу України 25 жовтня 2001 року [3], який чітко закріпив як регламентуючі, так і застерігаючи норми і відкриває шлях для здійснення поступових етапів земельної і аграрної реформи та формування класичних ринкових земельних відносин. Крім того, на відміну від попереднього Земельного кодексу, у наявності високий рівень екологізації норм. У розвиток земельного законодавства на базі Земельного кодексу України буде прийнята ще ціла низка законів, які будуть сприяти створенню належних механізмів втілення в життя положень цього важливого документу.

Загалом в останні роки спостерігається екологізація тих галузей законодавства, які регулюють суспільні відносини у сфері взаємодії суспільства і природи. До таких галузей належать конституційне, адміністративне, цивільне, господарське, трудове, кримінальне право та ін. Загальновідомо, що стан використання природних ресурсів у наш час як населенням, так і суб'єктами господарювання є, м'яко кажучи, незадовільним, а інколи і злочинним. Так, 5 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний кодекс України, який на відміну від Кримінального кодексу 1960 року містить окремий розділ «Злочини проти довкілля». У Кримінальному кодексі 2001 року передбачена відповідальність за 19 статтями, у яких санкції 17 статей передбачають обмеження або позбавлення волі до 5 років, а 2х - до 10 років. Виділення злочинів проти довкілля в окремий розділ, суворість санкцій за їх вчинення свідчить про те, що на державному рівні значна увага приділяється обов'язковому захисту довкілля.



Розділ ІІ. Нормативно-правове регулювання екологічної освіти в Україні

2.1 Державна політика в сфері екологічної освіти в Україні

Ефективність реалізації управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (далі - екологічного управління) безпосередньо залежить від якості його правового забезпечення. Стабільність екологічного законодавства; відсутність в ньому прогалин та комплексність охоплення предмету правового регулювання; наявність чіткої екологічної політики на всіх рівнях управління та усталеної структури державних органів, що здійснюють екологічне управління в цілому або його окремі аспекти; ефективність правозастосовчої діяльності, ці та інші чинники впливають на можливість держави вирішувати існуючи екологічні проблеми та запобігати виникненню нових. На жаль, з огляду на сучасний стан розвитку еколого-управлінських відносин, можна із впевненістю констатувати, що більшість із перелічених факторів ще не знайшли свого адекватного відображення в національному законодавстві або мають декларативний характер.

Серед держав пострадянського простору Україна має одну з найдавніших історій формування засад екологічного управління. Створення органів управління з окремих питань, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, природокористування та забезпечення безпеки людини від негативних факторів навколишнього природного середовища, має давню історію. Саме існування таких органів було викликано необхідністю виконання приписів щодо збереження природних об'єктів, що мали цінність як природний ресурс або захисний фактор. Однак спеціалізовані органи екологічного управління для виконання цих завдань не створювались, а виконання функції екологічного управління покладалося на армію, поліцію, інші відомства, і їхня діяльність мала яскраво виражений природоресурсовий характер. Охорона природи обмежувалася лише поширенням природоохоронних знань, закликами щодо охорони певних видів тварин або птахів з боку окремих ентузіастів. У 1919-1930 роках вирішення питань охорони природи покладалося спочатку на секцію (з 1924 року - комісію) охорони природи Сільськогосподарського наукового комітету Народного комісаріату земельних справ республіки, яка проіснувала до 1928 року. А згодом повноваження з охорони навколишнього природного середовища стали виконувати природоохоронні органи, що діяли у складі Народного комісаріату освіти та проіснували до кінця 1930 року. Природоохоронна діяльність цих органів мала переважно фрагментарний характер, і основна увага зосереджувалася на заповідниках і інших пам'ятках природи. У 1988 році Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 14 вересня створено Союзно-республіканський Державний комітет Української РСР з охорони природи на базі ліквідованого республіканського Державного комітету Української РСР з охорони природи та відповідних підрозділів міністерств і відомств, що здійснюють державний контроль і управління в галузі охорони навколишнього середовища та використання природних ресурсів на території Української РСР. Після проголошення України незалежною державою вищевказані процеси набули свого логічного розвитку через вдосконалення системи органів державного екологічного управління. У 1991 році на базі Державного комітету УРСР з охорони природи було створено Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Указом Президента України від 15 грудня 1994 року "Про утворення Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України" діяльність Міністерства охорони навколишнього природного середовища було припинено, а на базі його та Державного комітету України з ядерної та радіаційної безпеки створено нове міністерство - Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки. [8,с. 69]

Продовження та напрями адміністративної реформи в Україні знайшли своє відображення в Указі Президента від 15 грудня 1999 року "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади". Відповідно до цього Указу, на базі Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Комітету України з питань геології та використання надр, Комітету України з питань гідрометеорології, Державної адміністрації ядерного регулювання України, Головного управління геодезії, картографії та кадастру, а також Державної комісії у справах випробувань і реєстрації засобів захисту та регуляторів росту рослин і добрив було створено Міністерство екології та природних ресурсів України, на яке було покладено виконання обов'язків спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів. Вже у 2003 році, ґрунтуючись на Рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 6 червня 2003 року "Про невідкладні заходи щодо підвищення ефективності надрокористування в Україні", Президентом України було зроблено висновок про неефективність державного управління в галузі охорони довкілля, наявність серйозних недоліків у цій сфері, що призводить до нераціонального використання природних ресурсів і негативно відбивається на навколишньому природному середовищі. Зважаючи на це, в Указі Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 червня 2003 року "Про невідкладні заходи щодо підвищення ефективності надрокористування в Україні" Кабінету Міністрів України було запропоновано в місячний строк подати пропозиції щодо підвищення ефективності державного регулювання у сфері надрокористування шляхом створення на базі Міністерства екології та природних ресурсів України Міністерства екології України та Державного комітету природних ресурсів України. Вже 15 липня 2003 року Указом Президента України замість звільненого з посади Міністра екології та природних ресурсів України В. Я. Шевчука призначено на посаду Міністра екології України Полякова С. В.

Таким чином, відбулося призначення на посаду Міністра ще не існуючого міністерства. Лише 15 вересня 2003 року Указом Президента "Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів" було прийнято офіційне рішення про реорганізацію Міністерства екології та природних ресурсів України в Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та Державний комітет природних ресурсів України. І після цього в спішному порядку було проведено нове перепризначення міністра на нову посаду.

Найбільш дослідженими в екологічному праві є класифікація екологічного управління залежно від суб'єктів і поділ його на державне, громадське, виробниче. Хоча дехто із вчених взагалі розглядає владну діяльність у галузі екології лише як діяльність органів виконавчої влади, з цією точкою зору не можна погодитися тому, що відповідно до чинного законодавства певними повноваженнями у сфері екологічного управління також наділяються громадяни і громадські організації, регламентуються екологічні аспекти управління підприємствами, установами, організаціями різних форм власності.

Зокрема, ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" наділяє певними управлінськими повноваженнями у галузі екології громадян (одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення; участь у проведенні громадської екологічної експертизи; одержання екологічної освіти). Подальший розвиток отримує це положення у ст. 21 "Повноваження громадських об'єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища" вищевказаного Закону, саме розміщення якої в розділі "Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища" свідчить про виділення законодавцем такого виду екологічного управління, як громадське.

У законодавстві України також визначено ще один різновид екологічного управління - виробниче екологічне управління. Зокрема, у ст. 29 Закону України "Про охорону атмосферного повітря" йдеться про виробничий контроль за охороною атмосферного повітря: "Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями та громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності в процесі їх господарської та іншої діяльності, якщо вона справляє шкідливий вплив на стан атмосферного повітря". Зважаючи на те, що контроль є однією з найважливіших функцій управління, а виявлення порушення передбачає прийняття певного комплексу управлінських рішень, можна зробити висновок про наявність виробничого екологічного управління. Ст. 12 Закону України "Про природно-заповідний фонд" - "Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду" - у п. 4 вже більш конкретно говорить, що "управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти"[2, с. 14 ].

У 1998 році Верховною Радою України було затверджено "Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки". Цим, безумовно дискусійним, документом було визначено основні "маяки", що повинні були бути досягненні для поліпшення сучасної екологічної ситуації в Україні, яку цією же Постановою майже офіційно було визнано кризовою. Однією з найбільших перешкод на шляху подолання екологічної кризи, що склалася, є неефективність організаційно-управлінської системи природокористування та охорони навколишнього природного середовища в нашій країні. Хоча держава й має великий потенціал у цій галузі: спеціальні органи управління з відповідними штатами і повноваженнями, велика кількість нормативно-правових актів, що регулюють екологічні правовідносини та засоби впливу на порушників, - покращення стану довкілля не відбувається, а часто, навпаки, продовжується деградація природних об'єктів.

Вже згадуваною Постановою Верховної Ради України "Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки" в Розділі 33 - "Організаційні засади охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України" - визначалося, що:

"Створення ефективної державної системи охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України має на меті:

1. формування і впровадження державної політики в галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів;

2. створення наукового і технічного потенціалу в природоохоронній діяльності;

3. створення умов для ефективної дії правового забезпечення політики екологічної та ядерної безпеки;

4. вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання екологічної та ядерної безпеки.

До функцій національного рівня управління належить вирішення таких питань:

1. розроблення методологічного, нормативно-методичного та правового забезпечення;

2. розроблення політики регулювання ядерної безпеки;

3. проведення державної екологічної експертизи;

4. формування економічного механізму природокористування;

5. регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля;

6. ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності;

7. державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

8. встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

9. формування та використання державних позабюджетних фондів охорони довкілля;

Разом з тим, нормативно-правового розмежування повноважень цих органів не існує. Лише стосовно водних об'єктів спільним наказом Міністерства екології та природних ресурсів України і Державного комітету України по водному господарству від 29 січня 2001 року "Про затвердження Порядку взаємодії органів Державного комітету України по водному господарству і Міністерства екології та природних ресурсів України з питань здійснення контролю за раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів" було проведено таке розмежування. [18, с. 78]

В Концепції Адміністративної реформи в Україні, затвердженій Указом Президента України від 22 липня 1998 року, визначено, що:

"Міністерства - це центральні органи виконавчої влади, покликані формувати та реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя (секторах державного управління). Їх очолюють міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України і відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків).

Державні комітети - це центральні органи виконавчої влади, які, безпосередньо не формуючи урядову політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як правило, міжгалузевого чи міжсекторного характеру".

Зважаючи на те, що основна різниця в правовому статусі міністерства і державного комітету полягає в можливості формування державної політики, то статус природоохоронного органу має бути не нижчим, ніж статус міністерства. Тільки в цьому випадку можна буде говорити про можливість якісного і змістовного наповнення екологічної політики України. Потребує вдосконалення і контрольна діяльність Міністерства охорони навколишнього природного середовища як правонаступника Міністерства екології та природних ресурсів.

Розгляд протягом тривалого часу довкілля лише як джерела природних ресурсів, а не як середовища життєдіяльності людини і суспільства, переважання споживацького підходу, нехтування проблемами навколишнього природного середовища призвели до різкого погіршення екологічної ситуації в Україні. Це викликало нагальну потребу вдосконалення системи контролю над дотриманням екологічного законодавства і підсилення відповідальності (в тому числі, і кримінальної) за правопорушення, вчинені у галузі природокористування, відновлення й охорони навколишнього природного середовища. Рівень юридичної підготовки працівників Міністерства охорони навколишнього природного середовища залишає бажати кращого, більше того, вони самі відмічають низький рівень юридичної підготовки матеріалів щодо порушень екологічного законодавства незважаючи на явну гостроту проблем юридичного забезпечення діяльності працівників Міністерства екології та природних ресурсів, у випадку виникнення складних, з юридичної точки зору, ситуацій лише опитаних звертаються за допомогою до штатного юриста, до співробітників природоохоронної прокуратури, намагаються вирішити ситуацію самостійно, використовують інші джерела (звертання за допомогою до юристів знайомих, родичів, використання ресурсу об'єднань громадян тощо).

Нині залишається невирішеною доля природоохоронних прокуратур у складі Прокуратури України. Згідно з Конституцією України (Розділ VII - "Прокуратура"), виконання функцій загального нагляду не входить до її компетенції, а обсяг повноважень і сфери діяльності скорочено. Тому після формування системи досудового слідства, а також вирішення інших питань з приведення законодавства України у відповідність до конституційних положень, необхідно зберегти кадри кваліфікованих юристів, які займаються застосуванням екологічного законодавства. Можливим варіантом вирішення цієї проблеми уявляється передача частини цих структур в якості відділів до складу Міністерства охорони навколишнього природного середовища шляхом надання можливості добровільного переходу з вирішенням питання про збереження соціальних пільг, матеріального і технічного забезпечення [24, с. 195].

У перекладі з грецького слово "політика" означає мистецтво управління державою. Серед багатьох напрямків політика (оборонна, економічна, культурна тощо) все більшого значення набуває екологічна політика держави і людського суспільства в цілому. Всі напрямки політики тісно пов'язані між собою та взаємозалежні і визначаються метою, яка може бути поточною чи довгостроковою стратегічною. Для людства стратегічною метою є забезпечення сталого розвитку, головною рисою якого є гармонійні взаємовідносини між людством і природою. Саме цим пояснюється невпинне зростання важливості екологічної міжнародної і державної політики. Досвід країн, яким вдалося стримати погіршення чи навіть покращити стан природного середовища (Канада, Японія, Фінляндія та інші) показує, що екологічна політика повинна грунтуватися на таких принципах:

1) побудова практичних заходів на найновітніших досягненнях науки і технологій;

2) виділення на природоохоронну діяльність необхідних матеріально-фінансових ресурсів;

3) раціональне поєднання примусових, економічних та моральних важелів у системі управління природокористуванням;

4) динамічне правове екологічне забезпечення;

5) високий рівень екологічної освіти і культури населення;

6) активна участь громадськості.

Документи ООН, частково розглянуті в п. 6.1, враховують усі шість принципів у рекомендаціях державам і в програмах дій людства в цілому. В "Порядку денному на ХХІ століття" підкреслюється: Дуже важливо, щоб всі - від політичних діячів до широкої громадськості - усвідомили ту провідну роль, котру повинна відігравати наука і техніка в охороні довкілля і розвитку людства. Вчені і спеціалісти повинні розробити кодекс дій і керівні принципи для узгодження потреб людини та інтересів захисту навколишнього середовища. Ці кодекси допоможуть оцінити цілісність системи, яка підтримує життя на нашій планеті". Серед першорядних наукових проблем вказуються [27, с. 316].

2.2 Сучасний стан та перспективи вдосконалення екологічної

Розвиток держави у ХХІ столітті спирається на поєднання глобальних тенденцій зростання та регіональних соціально-економічних та політичних впливів, на пошук шляхів розвитку держави за умов конкурентного середовища та проникнення й підвищення ролі транснаціональних корпорацій у економіці. Основні важелі соціально-економічного зростання держави спираються на екологічно небезпечні галузі, а саме - важку індустрію, хімію, нафтохімію. Внутрішній ринок все більшою мірою відкривається для сумнівних продуктів харчування, перш за все пов'язаних з використанням ГМО. Фактично вичерпаними є можливості природного відновлення основних водних артерій країни. Поряд з тим, міжнародні виклики до формування національної політики і стратегії розвитку держави все більшою мірою будуть пов'язані із використання екологічно безпечних технологій, достигання вимог екологічної безпеки на внутрішньому ринку товарів та послуг, на збереження та примноження біорізномаїття, дотримання раціонального природокористування.

Сталий розвиток України може бути забезпечений тільки через створення необхідних умов для реструктуризації і зниження антропогенного впливу на довкілля до науково обґрунтованого рівня, підтримування життєзабезпечувальних функцій біосфери, відновлення якості природних екосистем до рівня, що гарантує його сталість; через стале використання природних ресурсів, отже, через створення системи гарантій невиснажливого використання та збереження для майбутніх поколінь природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни; через участь у формуванні глобальної системи екологічної безпеки, що передбачає активну співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою збереження біосфери - середовища існування людини. За відсутності ефективної системи управління в галузі охорони довкілля, і в контексті повільніших, ніж очікувалося, структурних реформ та модернізації технологічних процесів, зростання економіки призводить до високих рівнів забруднення та підтримки старих неефективних підходів до використання енергетичних та природних ресурсів, що вимагає суттєвого підвищення дієвості та ефективності державної екологічної політики.

Екологічна політика - основа сталого розвитку, тому на часі формування єдиної узгодженої збалансованої екологічної політиці держави, збереження та відновлення природних ресурсів як пріоритетного напряму державотворення у ближчій та відділеній перспективі. Екологічна політика має спиратися на цілісну оцінку економічного ресурсу забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства та екологічного ресурсу підтримання функціонування і відтворення природного середовища життєдіяльності не тільки людини, а й живих істот, всіх складових біосфери. Це потребує від державних інституцій, посадових осіб, усього суспільства особливого розуміння і дій щодо застосування екосистемного підходу в практиці державного планування й управління національного розвитку та життєдіяльності.

Державна політика євроінтеграції та вступу до СОТ потребує розробки і затвердження національної екологічної політики з урахуванням рішень Йоханесбурзького саміту зі сталого розвитку та Пан-Європейських конференцій "Довкілля для Європи". Ухвалені дотепер документи є занадто декларативними і не конкретними, являють собою концептуальну основу для розробки національної екополітики. Першим кроком необхідно визначити основні фактори, що спричиняють деградацію природного середовища, а саме:

1. ресурсомісткість економіки, експортна орієнтація й відносна висока прибутковість базових галузей промисловості; низька ефективність економічних механізмів природокористування;

2. різке послаблення управлінських та контрольних функцій держави протягом 90-х років минулого століття та повільне відновлення дієвого контролю за використанням і охороною природних ресурсів;

Перспективи розвитку національної екологічної політики мають секторальне та територіальне відображення. У секторальному вигляді перспективи політики мають протягом середньої та довгострокової перспективи вирішувати наступні основні завдання:

1. впровадження новітніх наукових досягнень, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів - на середньострокову перспективу (5 років) довести зростання кількості впроваджень до 25% порівняно з 2011 роком, на довгострокову перспективу (до 2020 року) - до 50% порівняно з 2011 р.;

2. удосконалення та впровадження правового та економічного механізмів охорони навколишнього природного середовища, з метою стимулювання впровадження екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем, широке застосування екологічного аудиту та сертифікації виробництв. - на середньострокову перспективу (5 років) довести зростання кількості впроваджень екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем до 25% порівняно з 2011 роком, впроваджувати системи сертифікації та екологічного аудиту на 20% більше від 2011 р., на довгострокову перспективу (до 2020 року) - впроваджувати екологічно безпечні технології та природоохоронні системи до 50% порівняно з 2011 р., поширити застосування екологічної сертифікації та аудиту на переважну більшість видів діяльності, що фактично чи потенційно можуть впливати на здоров'я населення та якість навколишнього середовища;

3. розроблення методології, методики та нормативно-правового та організаційно-управлінського забезпечення щодо визначення ступеня екологічного ризику для навколишнього природного середовища, обумовленого техногенними об'єктами. Завершити процес унормування ризикополітики щодо навколишнього середовища до 2012 року;

4. налагодження ефективного екологічного контролю з метою управління техногенними навантаженнями, раціональним використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил. Впровадити сучасні системи екологічного автоматизованого контролю на 75% об'єктів, що нині їх не мають, але являють загрозу для навколишнього середовища до 2012 року (на середньострокову перспективу) та поширити цей показник до 95% до 2020 року (на довгострокову перспективу);