Використання національних символів у громадянському вихованні молодших школярів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з педагогіки

На тему: Використання національних символів у громадянському вихованні молодших школярів



Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи проблеми громадянського виховання підростаючих поколінь

1.1 Громадянське виховання особистості як важлива проблема сучасної педагогічної науки: мета, суть та завдання

1.2 Аналіз поглядів минулого та сучасності на проблему виховання особистості

1.3 Національна символіка та її можливості у реалізації завдань громадянського виховання підростаючих поколінь

Розділ 2. Система роботи вчителя по використанню національної символіки у громадянському вихованні молодших школярів

2.1 Аналіз досвіду роботи вчителя початкових класів по використанню національних символів у громадянському вихованні учнів

2.2 Методичні рекомендації вчителю початкової школи по використанню національних символів у вирішенні завдань громадянського виховання школярів

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

На сучасному етапі національного духовного відродження, у зв'язку з затяжною економічною кризою (котра позначилася й на соціальній сфері) все більшої ваги набуває проблема формування у підростаючих поколінь почуття любові до Батьківщини, відданості молодих справі зміцнення державності, активної участі у діяльності та життєтворчості.

У цьому аспекті освіта і виховання мають поставати визначальним консолідуючим, розвивальним, стабілізуючим, науково-пізнавальним та культурно-освітнім інститутом суспільства, громадянсько-патріотичного становлення підростаючих поколінь, формування у них історичної пам'яті. У такий спосіб варто вчити дітей здійснювати оцінку історичних явищ на основі принципів історичної достовірності, науковості, гуманізму, доброчинності, а також забезпечення взаємозв'язку між поколіннями. Актуальною постає реалізація принципу «Моя школа - мій дім; мій дім - моя родина; моя родина - рідна Вітчизна».

У Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), Законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» як стратегічні визначаються завдання виховання в особистості любові до Батьківщини, усвідомлення свого громадянського обов'язку на основі національних і загальнолюдських духовних цінностей, утвердження якостей громадянина-патріота України для збагачення і примноження на цій основі культурного і творчого потенціалу нашого народу. У Концепції виховання особистості в умовах розвитку української державності підкреслюється необхідність утвердження у школярів «почуття патріотизму, відданості Батьківщині, й, водночас, відчуття належності до світової спільноти» [7].

У Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності зазначається, що метою громадянського виховання є формування «свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людини, з притаманними їй особистісними якостями, з рисами характеру, світоглядом і способом мислення, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні» [7]. Серед стратегічних завдань, які окреслюються цим документом, передовсім виділяються: формування національної свідомості, виховання почуття патріотизму, відданості в служінні Батьківщині; утвердження взаємозв'язку між ідеалами індивідуальної свободи, прав людини та її громадянською відповідальністю; формування толерантного ставлення до інших культур і традицій. При цьому підкреслюється, що важливою якістю українського патріотизму має бути його дієвість, тобто турбота про благо народу та сприяння становленню й утвердженню української держави [7].

Патріотизм, у свою чергу, є складовою громадянськості, під якою розуміють «духовно-моральну цінність, світоглядно-психологічну характеристику людини, зумовлену її державною самоідентифікацією, усвідомленням належності до конкретної країни. З цим пов'язане більш чи менш лояльне ставлення людини до встановлених у державі порядків, законів, інституцій влади, почуття власної гідності, знання і повага до прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовність та вміння дотримуватися власних прав та обов'язків»[7].

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є громадянське виховання молодших школярів.

Предмет дослідження - система виховної роботи вчителя по використанню національної символіки у громадянському вихованні учнів початкової школи. .

Мета курсової роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці ефективності системи виховної роботи вчителя по використанню національної символіки у громадянському вихованні учнів початкової школи. .

Мета роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:

- розкрити сутність понять «громадянське виховання», «виховання громадянина»;

- проаналізувати основні теоретичні підходи до проблеми громадянського виховання в сучасній педагогічній науці;

- обґрунтувати та перевірити педагогічні умови успішної реалізації системи виховної роботи вчителя по використанню національної символіки у громадянському вихованні учнів початкової школи.



Розділ 1. Теоретичні основи проблеми громадянського виховання підростаючих поколінь

1.1 Громадянське виховання особистості як важлива проблема сучасної педагогічної науки: мета, суть та завдання

громадянське виховання національний символ

Проблема виховання підростаючого покоління стояла перед людством у всі часи. Одним із важливих і невідкладних завдань країни на сучасному етапі розвитку є виховання громадянина. На вирішення цієї проблеми спрямована робота всіх ланок суспільства, перш за все - освітньої системи.

В умовах економічної кризи в період переходу до ринкових відносин відбуваються процес моральної та соціальної деградації певної частини учнівської молоді. Тому вже сьогодні необхідно поставити питання про виховання громадянина країни, звертаючи особливу увагу на виховання підростаючого покоління, бо завтра може бути пізно.

Громадянське виховання покликане виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадянина формуються в молодому віці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи. Воно орієнтоване на формування свідомого громадянина, патріота, професіонала, людини зі шляхетними особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.

Перед тим як аналізувати поняття «громадянське виховання», звернемось у загальних рисах до характеристики «громадянськості» як поняття, яке існувало ще з давніх часів.

Громадянськість - це духовно-моральна цінність, світоглядна і психологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.

Існують різні підходи до визначення поняття «громадянськість». Якщо звернутися до класичних республік Греції і Риму, то зрозуміємо, що громадянськість сприймається як політична складова діяльності особистості. Вона спирається на певні принципи: відчуття належності до політичної спільноти; вірність своїй Вітчизні; першочерговість громадянських обов'язків над індивідуальними інтересами.

Українські педагоги та діячі освіти кінця ХІХ - початку ХХ століття (Г. Ващенко, М. Грушевський, К. Ушинський, І. Копач, С. Русова, І. Франко, Я. Чепіга та ін.) пов'язували громадянськість з національним вихованням, що було викликано соціально-політичними та ідеологічними чинниками.

У практиці роботи радянської школи громадянське виховання розглядалося як виховання політичне, класове, спрямоване на формування дисциплінованого,політично свідомого та відповідального громадянина-інтернаціоналіста. За радянський період у педагогічній теорії та практиці поняття "громадянське виховання" та шляхи його формування найбільш виразно оформились у спадщині В. Сухомлинського. У 1970 році виходить його книга «Народження громадянина», в якій формування громадянськості розглядається на основі гуманізму. Майстерність виховання, на думку В. Сухомлинського, полягає в тому, щоб громадянське, патріотичне життя починалося для людини з ранніх років. «Ми домагаємося,- писав класик,- щоб у дитини і підлітка боліло серце за те, що відбувається навколо неї і поряд з нею, щоб вона з дитинства пережила, відчула громадянські радощі, громадянські прикрощі»[21,560], «щоб кожен вихованець відчув особисту причетність до долі народу, пройшов урок громадянського піклування про інтереси народу, перехворів, перестраждав те, що особисто його ніби не стосується»[20,146]. «З дитиною потрібно працювати, як із саджанцем. Спочатку повільно нагромаджувати сили росту, а потім переходити до формування майбутнього врожаю» [20,231], - це слова Сухомлинського, які спонукають до надзвичайно бережливого ставлення до дитини, до ретельного створення системи роботи зі становлення майбутнього громадянина, до його життя в суспільстві.

Виховати громадянина - означає передати досвід попередніх поколінь у суспільному житті. Саме тому дним із головних завдань громадянського виховання має бут розвиток патріотизму - любові до свого народу, до Батьківщини, до її національних героїв та історичного минулого.

На даний момент педагогічна наука широко розкриває поняття «громадянське виховання».

Громадянське (національне) виховання - це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якого засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь [25, с. 502].

У педагогіці є багато визначень поняття «громадянське виховання»; різні автори трактують його по-різному. Найбільш поширеними і найбільш вживаними є визначення таких відомих авторів як С. Кузьмінський, М. Фіцула, С. Пальчевський, Н. Мойсеюк.

З метою здійснення детального аналізу поняття «громадянське виховання», розкриття його сутності нами узагальнено матеріал сучасних підручників «Педагогіка» різних авторів з теми «Громадянське виховання» (див. табл.. 1.1.).

Мета громадянського виховання - формування національної свідомості, самосвідомості та патріотизму у вихованців [25, с. 502]. Громадянське виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу - любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мирної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю [25, с. 499].

Таблиця 1.1. Сучасні підходи до визначення поняття «громадянське виховання» у педагогічній науці

С.С. Пальчевський	Громадянське вихованя - це процес формування такої інтегрованої якості особистості, яка, з одного боку викликає в людини відчуття моральної, соціальної, політичної та юридичної захищеності й дієздатності, а з іншого - налаштовує на захист загальнолюдських демократичних цінностей у межах своєї держави, викликає бажання бачити в ній уособлення загальнолюдських ідеалів певним чином завдяки власній співучасті в ньому [16, с. 433].
М.М. Фіцула	Громадянські цінності ґрунтуються га визнанні гідності людей і характерні для демократичних суспільств. Це зокрема права і свобода людини, обов'язки перед іншими людьми, поваги до закону, тощо. Формування національної свідомості та самосвідомості передбачає:виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім'я України; освоєння національних цінностей (мови, території, культури);формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину [24, с. 251].
Н.Є. Мойсеюк	Громадянське виховання - це:виховання любові до рідної землі. родини, свого народу, Батьківщини; формування національної свідомості; культивування кращих рис української ментальності, працелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв'язку з народом [12].
А.І. Кузьмінський	Патріотизм - любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, гордість за свій народ, прагнення захистити надбання народу, продовжити збагачення загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей [8, 272]. Джерелами патріотичного виховання єрідне слово Батька і Матері, колискова пісня матері, рідна оселя, садиба, героїчна минувшина народу.[8, 273].

Виховання рис громадянськості - досить актуальне питання. Воно не може бути турботою тільки педагогічних колективів шкіл і вищих навчальних закладів. Це проблема й турбота всієї країни. Обмежуватись тільки громадянським вихованням ми не можемо. Складова його частина - це інтегрована єдність політичних, правових, соціальних та духовних проблем.

Проаналізуємо основні підходи до громадянського виховання особистості.

Важливою складовою громадянського виховання є виховання патріотизму особистості, яке передбачає прищеплення національної свідомості [13]. Важливим показником громадянської зрілості є збереження української мови, досконале володіння нею. Ще однією необхідною складовою громадянського виховання є моральне виховання. Воно включає прищеплення гуманістичних рис. Значне місце у змісті громадянського виховання займає формування культури поведінки особистості, що ґрунтується на нормах моралі, законів, традицій, учинків людини. Загальнолюдські аспекти громадянського виховання мають за мету формування в особистості свідомого прагнення до захисту та збереження світової духовної культури.

Результативність громадянського виховання великою мірою залежить від того, наскільки ті чи інші форми, методи та засоби виховної діяльності стимулюють розвиток активності, свідомості, цілеспрямованості, самоорганізації, самоуправління.

Ці питання вирішує громадянська освіта, яка посідає важливе місце в системі громадянського виховання. Головна мета громадянської освіти - виховання громадянина, який повинен володіти певними знаннями (про права та свободи людини, про демократію, про державу й т. п.), уміннями критично мислити, аналізувати політичну ситуацію, висловлювати й відстоювати свою точку зору, співробітничати з іншими людьми тощо), цінностями (повага до прав інших, толерантність, компромісність та ін.), а також бажанням брати участь у суспільно-політичному житті.

Таким чином, можна зроби висновок: якщо ми хочемо примножити здобутки попередніх поколінь, збільшити їх, необхідно дбати про виховання підростаючого покоління в цих складних соціально-політичних умовах життя суспільства.

1.2 Аналіз поглядів минулого та сучасності на проблему виховання особистості

Формування особистості, виховання громадянина - одвічне завдання теорії і практики виховання. У різні часи, залежно від тих чи інших умов суспільного буття, по-різному підходили вчені і практики до вирішення цього питання.

Видатний український педагог К. Ушинський один з перших обстоював думку про ефективність виховання, що глибоко втілює в собі національне, народне. В основі його педагогічної системи лежить ідея народності. «Всяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Господа на землі, і вихованню залишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела», - писав він у статті «Про народність у громадському вихованні» . [23, с. 78-91]

Характерною рисою для народності, в розумінні К. Ушинського, є громадянськість. Він був переконаний у тому, що народна ідея виховання вимагає широкої громадянської атмосфери навколо себе і не може бути здійснена без залучення найширших громадських сил. Керуючись ідеєю народності, К. Ушинський прийшов до висновку, що народна освіта повинна знаходитися в руках народу, а навчання дітей здійснюватися рідною мовою, яка є найяскравішим виявом народності.

Навчання дітей рідною мовою, на думку К. Ушинського, має на меті: розвиток «природженої душевної здібності, яку називають даром слова», введення дітей у свідоме володіння скарбами рідної мови, пояснення їм логіки цієї мови, тобто граматичних законів у її логічній системі. Ці три цілі, зауважував педагог, досягаються не одна за одною, а разом.

Загальна оцінка ролі та значення мови в громадському житті дана К. Ушинським в його чудовій статті «Рідне слово».

«Мова народу - найкращий цвіт усього його духовного життя, який ніколи не в'яне» [23].

К. Ушинський був переконаний у тому, що «громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі; воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і багатотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, словом, на всю його історію» [23].

Дійсно, багато українських педагогів працювали над цим питанням і розробляли свої системи виховання. Так, С. Русова розробила у свій час оригінальну концепцію національного виховання. В основі її виховної системи лежить ідея формування в дітей національної свідомості і самосвідомості, самоповаги і гідності. На думку педагога, нація народжується біля колиски дитини, бо тільки на рідному грунті, серед рідної пісні, рідного слова здатна вирости національно свідома дитина. Тому важливе місце в системі національного виховання Софії Русової відводилось виховання рідним словом [18, 13].

Розкриваючи значення громадянського виховання, зумовленого державотворчими процесами, у статті «Соціяльне виховання» С. Русова зазначала, що життя поставило «перед педагогами, перед школами нову вимогу виховання громадянина, підготовку особи до громадянства, до активної і відповідальної участі кожного в громадському житті - політичному, культурному, соціальному” [18,14]. А виховати справжніх громадян зможе тільки правильно зорганізувана національна школа, де працюють свідомі вчителі, які знають народне життя, розуміють його сучасні потреби та усвідомлюють свою роль у процесі відродження нації [18].

Підкреслюючи особливу роль школи у громадянському вихованні молодого покоління, С. Русова писала: «Школа має приймати усіх дітей, провести їх усіх з несвідомих, нерозумних істот на корисних для громадянства діячів, робітників», виховати «правдивих громадян, тобто людей, які в кожну потрібну хвилю готові життя своє офірувати на осягнення якого-небудь суспільного здобутку - чи то буде мета наукова, чи політична, чи виключно суспільна» [17, с. 161 - 162].

Основну роль у вихованні дитини Софія Русова відводила ще й трудовому вихованню, фізичному вдосконаленню та естетичному вихованню дітей.

Особливого значення громадянському вихованню надавав Г. Ващенко. Український вчений, педагог, психолог, професор у свій праці «Виховний ідеал» доводить, що виховна праця вчителя і виховний вплив середовища повинні зводитися до сягання ідеальної людини - українця, громадянина, життєвою метою якого буде служіння Богові й Україні. Він був переконаний, що виховний ідеал того чи іншого народу залежить від державного устрою, світогляду, релігії і моралі, від рівня розвитку культури, від його національних властивостей. Тільки своя самостійна держава забезпечує добробут і високий культурний розвиток нації, - зазначав педагог у своїй праці «Виховання волі і характеру», а тому запропонована ним система національного виховання носила людино- і державотворчий характер [2].

Г. Ващенко включав громадянське виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему, хоча підкреслимо, що самого терміна не вживав. Зосереджуючи увагу на пошуках виховного ідеалу, педагог наголошував на необхідності виховання особистості з почуттям національної гідності, патріотизму, громадянської пошани і злагоди. «Треба виховувати молодь так, - зазначав педагог, - щоб вона могла захищати права свого народу і здатна була віддати в боротьбі за нього своє життя. Але, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, ні в якому разі не можна виховувати в неї безглуздої національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці». Оскільки відчувши, що таке несправедливість, український народ і сам мусить бути справедливим [1].

У сучасній українській педагогіці поняття «громадянське виховання» розглядається у працях О. Сухомлинської, П. Ігнатенко, Н. Косаревої, В. Поплужної та інших, але залишається до кінця невизначеним.

Професор О. Вишневський визначає два напрямки громадянського виховання: національний та демократичний [4]. Природа цих понять різна і дуже суперечлива, саме тому справжній громадянин сучасної держави має стати носієм обох цих ідей, примирити й узгодити їх у своїй свідомості.

Концепцією «Громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» визначається, що громадянське виховання, це «формування громадянськості як інтегративної якості особистості, що дає можливість людині відчути себе морально, соціально, політично та юридично дієздатною та захищеною» [7].

У свою чергу С. Гончаренко в «Українському педагогічному словнику» дає визначення поняттю «громадянськість». На його думку - це «усвідомлення прав і обов'язків щодо держави, суспільства, почуття відповідальності за їхнє становище» [6, 75]. Майже таке визначення поняттю «громадянськість» дає Н. Волкова. Вона вважає, що громадянськість визначає не лише духовно-моральну цінність, але й пов'язана зі світоглядною і психологічною характеристикою особистості. Саме вона визначає обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною [5].

Аналіз поглядів вчених на проблему громадянського виховання дозволяє нам зробити висновок про те, що головною метою громадянського виховання має бути виховання громадянина, який живе у демократичній державі. Такий громадянин повинен мати певні знання (про права людини, про державу тощо), вміння (критично мислити, аналізувати, співпрацювати з іншими людьми та інше), цінності (повага до прав інших людей, толерантність, компромісність та ін.), а також бажання брати участь у суспільному житті країни.

1.3 Національна символіка та її можливості у реалізації завдань громадянського виховання підростаючих поколінь

Велике значення для пізнання учнями традицій народу мають національні символи , які поділяються на державні та народні . Вони виконують важливу функцію консолідації нації, обґєднання споконвічних українських земель в єдину, суверенну державу і виховують в учнів високі почуття патріотизму, громадянськості, мужності, приналежності до свого родоводу, народу, прагнення відстоювати, продовжувати і підтримувати його надбання.

Нова доба розвитку України як суверенної держави поставила проблему державного, національного, духовного і культурного відродження. Сучасні умови вимагають відродження і подальшого розвитку української національної системи освіти і виховання. Цілком очевидною стала потреба повернути вихованню справжні наукові засади, глибоко осягнути і творчо відродити й утвердити в навчальному процесі вітчизняні виховні традиції.

С. Русова писала: «впродовж історії... де тільки народ прокидався, відроджувався від занедбання з-під утисків - він перш за все утворював свою рідну школу, давав національний напрямок вихованню і навчанню» [17, с. 412]. Але минуло понад 20 років як Українська держава стала самостійною та незалежною, звільнилася від ярма догматів, за цей час з'явилася низка наукових і науково-методичних робіт з проблем національної школи і національної системи виховання, а системних зрушень на загальнонаціональному рівні у цьому питанні не відбулося.

Зарубіжна і вітчизняна педагогічна думка переконливо свідчать про те, що досягнення вагомих результатів у вихованні підростаючих поколінь, отже й досягнень в усіх сферах життя народу, можливе за умов, коли воно спирається на національну систему виховання і грунтується на найвищих моральних цінностях, зокрема, любові до Бога, Батьківщини, рідного народу.

Вітчизняна етнопедагогіка ставить питання національного в системі виховання підростаючих поколінь на перше місце серед найактуальніших і найболючіших. На сучасному етапі розвитку української етнопедагогіки питання використання родинно-побутової символіки у народній виховній практиці та її впливу на формування особистості є недостатньо дослідженим.

Спробу прослідкувати вплив родинно-побутової символіки на виховання підростаючих поколінь було здійснено професором Ю. Руденком, академіком АПН України М. Стельмаховичем , актуальні проблеми народної педагогіки досліджують також Є. Сявавко, С Стефанюк, В. Скуратівський, С Бабишин, Г. Довженок, В. Гонський, Т. Мацейків, Л. Безгласна, М. Струнка, А. Цось та ін.

Державна символіка покликана формувати громадянську гідність, патріотичні почуття і впевненість молоді у майбутньому своєї держави.

Національні символи - це свідчення високого духу народу, його історичних прагнень, унікальності, своєрідний генетичний код нації. Вони покликані послужити надійною основою формування громадянських рис особистості, її патріотизму, національної свідомості, активної життєвої позиції.

Символіці належить одне з чільних місць у відродженні нашої держави, українського народу, його культури, духовності. Адже національне відродження неможливе без усвідомлення власної національної самобутності, осмислення своїх етнічних особливостей, багатства культури і мови. Символіка виконує роль своєрідного пам'ятного знаку, що нагадує про існування традицій і звичаєвості, духовного і культурного багатства, будить історичну пам'ять. Символіка є важливим атрибутом нації, що разом з іншими ознаками, становить історико-культурну, духовно-моральну, етно-ментальну специфіку спільноти людей.

Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникла та усталювалась протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Вона містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст, спрямованість.

Українська символіка виконує історично-важливу функцію консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверену державу.

Національна символіка України - Герб (тризуб), Прапор (синьо-жовтого кольору), Гімн «Ще не вмерла в Україні», в історичній пам'яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України.

Важливими традиційними засобами патріотичного гуманістичного і громадянського виховання молоді є символи, пов'язані з козацтвом, Запорозькою Січчю, Гетьманщиною. Такі поняття, як Запорозька Січ, Хортиця, булава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам'яті народній козаків-витязів Байди, Мамая, Тараса Бульби символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.

Безперечно, українська виховна система збереглася, насамперед, у родинному вихованні й родинно-побутовій сфері. Проте з кожним роком, і навіть десятиліттям, вона втрачає свої позиції, поступаючись або запозиченим виховним традиціям або спрощується і нівелюється самими провідниками навчально-виховного процесу. Тому роль вчителя і вихователя, педагогічного колективу у збереженні і зміцненні позицій національної системи виховання є надзвичайно важливою. З огляду на це розглядаємо вплив родинно-побутової символіки українського народу на виховання підростаючих поколінь як один із важливих напрямків громадянського виховання підростаючих поколінь..

Народна педагогіка важливе місце у самовихованні відводить народним святам, обрядам, символам, як засобам вираження настрою, переконань, світогляду людини. Вони поглиблюють і облагороджують людські почуття, дають змогу виявити власні думки, пробуджують емоційні відчуття і переживання. Рідна мова, історія народу, його прогресивні традиції, звичаї та обряди, фольклор, різні види народного мистецтва, художньої творчості, національна символіка - це той благодатний матеріал, на якому зростає дитина, представник свого народу, спадкоємець, громадянин і патріот.

Як уже зазначалося, особливе місце відводиться народній символіці, яка завжди означає щось добре, світле, чисте в усі періоди життя. Це, наприклад, розмальоване яйце - писанка, символ весняного пробудження природи; червона троянда - символ кохання, а біла - смутку; весільний рушник - символ єдиного життєвого шляху подружжя; віночок на голові у дівчини - символ радості; лелеки на гнізді біля хати означають, що тут живе дружна, хороша родина; червона калина - символ вірності, любові. Таких символів є дуже багато, так склалося історично, і люди в них вірять, вкладають великий зміст і шанують це. В цьому і є, мабуть, поетична і світла душа українського народу, його любов до природи, працелюбство і любов до всього світу, жартівливий, мирний і добрий характер українців.

Діти змалку знайомляться з символами, і вони їм западають в душу, облагороджують їх, роблять світлим серце дитини. Та й на кожному святі, яке проводиться в школі з учнями початкових класів, є певні народні символи, яким діти шукають розшифровку та пояснення, знайомляться з народною творчістю, з народними повірґями , обрядами.

Національна система навчання і виховання завжди застосовувала українську символіку як могутній засіб виховання підростаючих поколінь. Символіка для народної педагогіки є конкретним втіленням невичерпної ідеї наступності і спадкоємності поколінь, духовного зв'язку минулого, сучасного і майбутнього нашого народу. Українська символіка є одним із найважливіших засобів формування у вихованців національної свідомості і самосвідомості, патріотизму і громадянськості. В ній втілюються першовитоки оригінального мислення наших пращурів, відображаються концентри інтелектуального, художньо-образного, емоційно-чуттєвого досвіду предків, які віками визначали самобутність нашого народу. Виховний вплив символіки на учнів досягається завдяки глибокому вивченню проблем походження та її еволюції як образного і конкретно-матеріального відображення специфіки національного мислення, духовності, особливого унікального світосприйняття, мистецького хисту.

У сучасних умовах більше уваги приділяється державній символіці, проте вплив родинно-побутової символіки на виховання молоді, з огляду на побутування сьогодні української виховної системи переважно у родинно-побутовій сфері, є принаймні не менш важливим.

Символіка має широкий ужиток у народному побуті українського народу. Найбільшим зосередженням родинно-побутових символів була українська хата. Велика вариста піч, як за значенням, так і за розташуванням, посідала чільне місце. Вона займала завжди внутрішній північно-західний куток в інтер'єрі хати і прилягала до порогової стіни з вхідними дверима та з димозабірним отвором. Піч символізувала господарську міць родини, її достаток, благополуччя. Тому догляд за станом печі та її оздобленням був надзвичайно важливим і покладався він переважно на дівчат, працьовитість і майстерність яких свідчила про правильний і дієвий виховний мікроклімату родині. Символіко-обрядове значення домашнього вогнища підкреслювали декоруванням, зокрема, пластикою профілів окремих частин, підводкою кольоровими глинами і декоративним поліхромним розписом. Протягом XVIII - на початку XIX ст. кольоровий декор печі був зумовлений значною мірою символічно-знаковим характером, що знайшло відображення у фольклорі як елемент магії кохання[22, 52-53].

Покуть здавна була місцем богів, покровителів сім'ї, окремих її членів. Стіни покуті охороняли домашні ікони, на Різдвяні свята там установлювали ритуальний обжинковий сніп пшениці (дідух) і частини господарського реманенту, як символ багатства і достатку родини в Новому році. Тут також встановлювали освячену громичну свічку, зберігали освячену воду, цілюще зілля, інколи волосся дітей після обряду пострижин. Покуть (червоний кут) викликала шанобливе ставлення у членів родини і гостей, зокрема, стоячи обличчям до образів слід було тричі перехреститися. Ця щоденна церемонія мала, окрім релігійно-духовного і смислово-емоційного, ще й важливе виховне значення.

Одним із символів родинно-побутового життя в українців був стіл, що розташовувався уздовж причілкової стіни і символізував єднальну силу родини, роду [9, 87]. За столом традиційно збиралася уся родина, де вирішувалися важливі питання внутрішньосімейного характеру, аналізувалися результати поточної трудової діяльності кожного члена родини, планувалися завдання на наступний трудовий день, здійснювався безпосередній виховний вплив на підростаючі покоління. Особливою у цьому процесі була роль батька, який, застосовуючи традиційні виховні методики народної педагогіки, надавав потрібного спрямування виховному процесу, коригував поведінку вихованців.

Під час храмових або родинно-побутових свят символічній складовій інтер'єру хати надавалося особливого значення. Це знаходило прояв у побілці стін, підмазуванні глиняної долівки, вивішуванні виготовлених дочками господині рушників, килимів, вишитих сорочок, розміщенні в миснику святково-ритуального посуду.

У родинно-побутовому житті чітко виділяється мистецька символіка, що проявляється у традиціях писанкарства і рушникарства. Писанка була дуже важливим і давнім предметом культу ще наших предків-язичників. Її виникнення пов'язується вченими зі звеличенням весняного відродження життя на землі, поклонінням родючості. Яйце виступало символом сонця як життєдайного джерела, символом зародження усього живого, оберегом. Особливу роль відігравало застосування на писанках розмаїття символів, кольорів, від чого залежало магічно-смислове навантаження самої писанки, що мала відповідати смислу призначення цього оберега [9, 214-215]. Писанки здавна дарували одне одному, розкладали на могилах померлих родичів, і ці символічні обрядодії мали надзвичайний виховний вплив на підростаючі покоління, будили в них почуття роду. Вивчення техніки виготовлення писанок, магічно-символічного навантаження, традицій їх застосування є важливим засобом виховання української народної педагогіки [19, 165-166].

Невід'ємним атрибутом кожної домівки в Україні з давніх-давен були рушники, що вважалися оберегами дому, родинного життя. Рушникам належить чільне місце в народно-побутовій естетиці. В залежності від призначення кожен рушник був вишитий відповідними візерунками-символами, що несли відповідне магічно-смислове навантаження. Українські рушники були невід'ємною складовою родинно-обрядової сфери, зокрема, вони були обов'язковим атрибутом у родильній, весільній, календарній, житлобудівній, поховальній обрядовості, у традиціях гостинності і шанування, рушниками прикрашали червоний кут (покуть), зображення засновників роду і національних героїв [22, 544]. В українських хатах рушники розвішувалися над вікнами і дверима, що було символом радості і щастя у родинному житті, оберегом від злих сил. Народна педагогіка трактує український рушник як символ нетлінності багатовікових родинно-побутових традицій і звичаїв українського народу, що має надзвичайне виховне значення.

Таким чином, народна педагогіка, використовуючи комплекс українських родинно-побутових символів, створила цілком дієву систему впливу на виховання підростаючих поколінь. Підростаючі покоління, виховані національним способом життя - в любові і повазі до свого народу, його звичаїв і традицій, культури і мови, повинні стати орієнтиром національної системи виховання і передумовою щасливого майбутнього української держави.



Розділ 2. Система роботи вчителя по використанню національної символіки у громадянському вихованні молодих школярів

2.1 Аналіз досвіду роботи вчителя початкових класів по використанню національних символів у громадянському вихованні учнів

Всі компоненти духовності українського народу становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Це -- рідна мова і література, історія, природознавство, музика та образотворче мистецтво, народна мораль, національна ідеологія, свідомість і самосвідомість.

Виховання поваги і любові до рідної мови, пробудження почуття захоплення її красою, ліричністю, милозвучністю, виразністю, а головне, отримання знань за її допомогою -- міцний і найбільш надійний гарант національного виховання. Розповіді рідною мовою про життя українського народу, про його творчі здібності та обдаровання, його минуле й сучасне, повчання дідуся, бабусі, батька й матері, увага до порад старших, досвідчених людей роблять, безумовно, свою цінну й важливу справу у вихованні дітей, підлітків і юнаків. Про це засвідчують практика і досвід роботи багатьох шкіл.

Громадянська освіта школярів розпочинається вже в першому класі в процесі навчання. Важливе місце в молодших класах посідає тема Вітчизни. Учителі розповідають учням про нашу рідну Україну, її минуле, сучасне і майбутнє. Знайомлять з гербом, прапором, гімном - символами незалежної суверенної держави. Прищеплюють навички дисциплінованості. Дають уявлення про мораль і право. Навіть використовуючи ігри та казки «Колобок», ”Попелюшка”, “Івасик-Телесик”, “Казка про царя Салтана” та ін. У школярів збуджується інтерес до прав людини, виховується почуття справедливості, відповідальності, товариськості, колективізму, співпереживання, неприйняття зла, людської гідності.

Перед вчителями постало нелегке і дуже важливе завдання - виховати громадян, які люблять свій народ, свою Україну, які будуть готові самовіддано її захищати і матимуть при цьому людську гідність, національну самосвідомість, гуманістичну мораль, знатимуть свої права і дотримуватимуться законів. Протягом чотирьох років навчання вони виховують в своїх учнів гуманістичні риси, що являють собою єдність національних і загальнолюдських цінностей:

* доброту;

* увагу;

* чуйність;

* милосердя;

* толерантність;

* совість;

* чесність;

* повагу;

* правдивість;

* працелюбність;

* гідність;

* повагу і любов до своїх батьків, роду.

Організовуючи виховний процес, учителі застосовують таку методику, яка, поєднуючи індивідуалі групові і колективні форми та методи, розвиває творчу самодіяльність, збуджує колективні переживання учнів, впливає на створення потрібного стилю і тону в житті класного колективу.

Проводячи етичні бесіди, класоводи впливають не тільки на свідомість, а й на емоції своїх вихованців. Збудження емоцій радості й задоволення, захоплення і смутку, здивування і жалісливості, створення на виховних годинах емоційних моральних ситуацій -- все це важливі методи прийоми підвищення ефективності виховних заходів.

З власних спостережень, тема громадянського виховання проглядається майже на всіх уроках у початковій школі. З цією метою класоводи дуже часто застосовують національні символи, які роблять нашу націю єдиною і унікальною в своєму роді.

Багато народних та державних символів відображається на уроках українського читання.Метою цих уроків є :

- сприяти громадянському, етичному, моральному та естетичному вихованню;

- формувати національну самосвідомість учнів, їх духовність;

- викликати інтерес до традицій свого народу, його минулого, сьогодення та майбутнього.

На уроках українського читання варто звернути увагу на формування національної свідомості через казки Василя Сухомлинського, адже саме з казки і починається пізнання дитиною такого таємничого і, на перший погляд, непізнаного світу. Казка для учнів В. Сухомлинського стала не просто розповіддю про фантастичні події; а цілим світом, у якому дитина живе, бореться, протиставляє злу свою добру волю. У дитини з'являється бажання не тільки слухати казку, а й самій розповідати її, хочеться не тільки слухати пісню, а й самій співати, не тільки спостерігати за грою, а й самій брати в ній участь. У 4 класі вивчаються такі казки як „Віл і Садівник”, „Деркач і Кріт”, „Соловей і Жук”. У своїх казках В. Сухомлинський піднімає дуже важливі проблеми виховання учнів.

Так, у казці „Віл і Садівник” розповідається про важку працю Вола і мудрого Садівника, в уста якого автор вкладає такі слова: «Якби людина бачила тільки те, що є, вона б не була Людиною», тобто властивість людини прозирати в майбутнє, домагатися певної мети, вільно працювати. Влучно сказав про це І. Франко: «Пісня і праця - великі дві сили, я їм до скону бажаю служить».

Працелюбність і велика духовність - ось одна з ознак національної свідомості українців. У казці „Деркач і Кріт” піднімається проблема любові до рідної землі, до Батьківщини. Деркач щорічно прилітає з теплих країв, щоб вивести на рідній землі своїх пташенят. У діалозі Крота, який запитує, чому Деркач не залишився на африканській землі, останній відповів коротко: тут його Батьківщина. Одне слово, а яке вагоме воно для Деркача, воно, як євшан-зілля змушує щорічно повертатися у рідні краї, бо йому тут все миле: і запах трав, і голубінь неба, і променисте сонце, і повноводні струмки, і рідне гніздечко. Без цього Деркач не мислить свого життя. Так і Людина, де б не була, а подумки лине у рідні краї. Народ це втілив у прислів'я: «В гостях добре, а дома краще». Гармонія взаємозв'язку в природі простежується у казці «Соловей і Жук». За словами Солов'я, його пісню люблять люди, а Жука - ні. І тільки мудра дівчинка сказала: «Хай собі будуть і Соловей, і Жук».

Багато у Василя Олександровича пізнавальних казок, які вчитель може використовувати на уроках позакласного читання. У них гуманістичні почуття любові до людей, прагнення бути потрібним людям, повна самовіддача в праці, житті. Саме ці риси національної свідомості і роблять людину добрішою, відвертішою і чеснішою. Про це - казка «Горбатенька дівчинка».

Під час проходження педагогічної практики на уроках українського читання разом з учнями вивчали твори таких письменників як Тарас Шевченко, Леся Українка, Володимир Сосюра, Іван Франко. Дійсно, їхні твори пронизані любов'ю до України, боротьбою за її незалежність. Саме своєю поезією вони виховують ці почуття у дітей.

Свій заклик до патріотизму поети ніби підкріплюють використанням народних символів у віршах. Так, невмирущий Тарас Шевчено оспівує вербу і калину, Володимир Сосюра - материнську пісню та пахучий хліб і т.д.

У 1-4 класах вивчається безліч творів, які присвячені темі національного виховання. І вже на першій сторінці «Читанки» дітлахи бачать державні символи України і найперше, що вони читають - це «Гімн».

Звичайно, що найбільше уваги цьому питанню приділяється на таких уроках як «Громадянська освіта» та «Я і Україна». Ці навальні предмети дуже тісно між собою пов'язані. Мета роботи вчителя тут спрямована на якомога глибше розкриття уявлень учнів про національну символіку, про формування громадянських якостей особистості.

Курс «Я і Україна» спрямований на формування особистості майбутнього громадянина України - людини, здатної брати на себе відповідальність за минуле і майбутнє рідної землі (природне довкілля ) та свого народу (суспільне довкілля). Україна, її державотворчі цінності, вироблення громадянських почуттів - ці елементи змісту курсу «Я і Україна» є першорядними, що задають мету реалізації програми.

Мета краєзнавчої тематики курсу «Я і Україна» - введення дитини у чарівний світ культурно - історичних надбань народу, рідного краю і на цій основі виховання високоморального, національно - свідомого підростаючого покоління - патріотів, спадкоємців і продовжувачів національних традицій.

Знайомство з українською національною символікою на уроках «Я і Україна» має велике значення. Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в етнографічну, культурно-історичну спільноту, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу. Національні символи України - Герб, Прапор, Гімн - символізують державну, економічну, політичну, і національну незалежність України. Дитина повинна розумом сприйняти, що вона належить до певного державного соціуму. Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам'яті, калина, верба тощо) в свідомості кожної дитини виникають образи рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. На таких уроках робота вчителя та учнів спрямована на ознайомлення з народними символами та оберегами. Тут вчитель використовує часто метод розповіді та застосовує багато наочності.

На уроках «Громадянської освіти» учні вивчають державні символи, свої права та обов'язки, правила поведінки у суспільстві. І вчитель уже більше застосовує метод бесіди та часто звучать запитання проблемного характеру, де діти розкривають його з своєї точки зору.

Нижче наведена тематика бесід з громадянського виховання:

1. Україна - моя рідна Батьківщина.

2. Моя рідна земля.

3. Державна символіка України.

4. Знати і поважати Герб своєї Вітчизни, її Прапор і Гімн.

5. Твої права і обов'язки.

6. Наша Вітчизна - Україна.

7. Національні символи нашого народу.

8. Що таке воля?

9. Рід, родина, рідня.

10. Патріотизм - нагальна потреба України.

11. Утверджую в собі людину - громадянина.

12. Що таке громадянська зрілість?

13. Жити за кордоном.

14. Чи можуть бути права без обов'язків?

З народною символікою діти знайомляться на уроках образотворчого мистецтва та трудового навчання. Ці навчальні предмети найбільше подобаються школярам. Саме тому, коли теми уроків перегукуються з нашими національними оберегами, вчитель здійснює до них творчий підхід та тонко продумує кожну деталь. Метою цих уроків є розвиток уяви, фантазії, а головне - виховання любові до народної творчості.

Наведемо фрагмент уроку (ознайомлення учнів з новим матеріалом) з образотворчого мистецтва на тему «Рушничок для мами».

Виклад нового матеріалу

Діти, сьогодні ми з вами завітаємо в гості до народних майстрів художньої вишивки, які зберегли для нас безліч візерунків, красивих і неповторних, що створювались упродовж віків. Ці чудові візерунки, що утворюють різноманітні орнаменти, ми можемо бачити на рушниках, скатертинах, сорочках, яскравому вбранні.

Словникова робота

Вишивкою називають техніку прикрашання виробів за допомогою різного виду стібків, а також перлами, бісером, коштовним камінням тощо.

Продовження бесіди

Виникла вишивка ще у глибоку давнину. Археологічні знахідки свідчать, що найдавніші люди, які жили на території нашої країни, оздоблювали свій одяг намистинами із бивня мамонта. Пізніше почали використовувати металеві нашивки - срібні, металеві, бронзові.

За часів Київської Русі мистецтво художньої вишивки досягло великого розквіту. В Андріївському монастирі в Києві була створена школа, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. З давніх-давен склались традиції, що без вишитої речі не було жодної хати, а без вишитого одягу - жодної дівчини, жінки. Довгі зимові вечори дівчата скрашували вишиванням, супроводжуючи його піснями. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не навчилася вишивати змалку. Лише одних сорочок до весілля кожна українська дівчина готувала собі кілька десятків! А кожна сорочка чи рушник - це довгі години копіткої праці. Адже для того, щоб їх виготовити, треба було спочатку спрясти нитки, потім на домашньому дерев'яному верстаті виткати полотно, вибілити його, пошити сорочку чи рушник і вишити їх. Дівчата змагалися між собою в майстерності. Традиції вишивки завжди бережно передавалися з покоління в покоління, від матері до доньки.

З особливою любов'ю вишивали дівчата рушники, які оздоблювали барвистими квітами, дивовижними птахами. Рушник був невід'ємною частиною побуту, супроводжував людину все життя - і в радості, і в горі. Його можна порівняти з піснею, витканою чи вишитою нитками на полотні. "Хата без рушників, - казали в нарді, - що родина без дітей". Без вишитого рушника, як і без пісні, не обходиться народження, одруження, життя і смерть людини. Недарма казали: "Рушник - як доля, на ньому люди вишивали своє життя". А зараз погляньте на ці рушники. Які вони всі різні й гарні!

Перегляд рушників і візерунків на них

Назвіть мені елементи, що складають ці орнаменти. (Це квітки, стебла, листя, бутони, ягідки.) Тобто всі вони тісно пов'язані з природою рідного краю.

Як ще можна назвати всі ці елементи? (Рослинні елементи.) З чого слідує, що і орнаменти, які складені з цих елементів, мають назву... (Рослинні орнаменти.)

В образотворчому мистецтві України збереглося безліч візерунків, красивих і неповторних, на основі яких упродовж віків люди створювали орнаменти, що прикрашали і одяг і житло. У різних регіонах України найхарактернішими були такі рослинні мотиви:

виноград - символ сімейної радості;

калина - символ невмирущого роду;

барвінок - символ немеркнучого життя;

хміль - символ кохання.

Прадавні українські орнаменти, які від початку були не окрасою, а магічними заклинаннями, вважалися охоронцями від злих, недобрих сил, тобто оберегами. Ці знаки наші прабабусі вишивали на сорочках, аби злі духи не заволоділи людиною, її тілом. Вишивалися вони і на довгих рушниках, що розвішувалися над вікнами та дверима житла, - аби нечиста сила не проскочила до хати, малювалися на посуді - аби були в ньому тільки здорова їжа та вода. [14, 33].

Такі уроки вчителі часто комбінують з уроками музичного виховання, що, на наш погляд, є дуже доречним. За цією темою вчителька використала пісню М. Сингаївського «Вишиванка».

Звичайно, що уроків для розкриття цієї теми замало. Тому вчителі початкових класів проводять позакласні виховні години, які продовжують лінію того, про що вони розповідали на заняттях.

У позакласній виховній роботі педагоги працюють за напрямами, визначеними у змісті народознавчого компонента. Це, насамперед, ознайомлення з історією рідного краю, вивчення усної народної творчості, вивчення та практичне застосування народних ігор, ознайомлення, дотримання обрядовості свого народу: вивчення календаря народних свят, звичаїв, традицій, обрядів; ознайомлення учнів з народними ремеслами; навчання готувати українські страви, складати меню правильного харчування в сім'ї тощо.

Практика показує неспроможність ізольованого (так званого функціонального) підходу, за яким слід проводити спеціальні заходи з кожного напряму. Життя підтвердило доцільність інтегративного підходу, що реалізує всі чи більшість напрямів виховання через будь-яку правильно інструментовану справу. Відтак позакласну народознавчу роботу слід будувати комплексно, її напрями інтегрувати.

Використовують такі форми організації позакласної народознавчої роботи з виховання цінностей [10]:

а) словесні (відверті розмови, сократівські бесіди, диспути, дискусії, зустрічі, усні журнали, тематичні вечори);