Методика роботи над елементами синтаксису й пунктуації в початковій школі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Подільський Національний університет імені Івана Огієнка

Кафедра методики викладання української мови

Курсова робота

з методики викладання української мови

на тему:“Методика роботи над елементами синтаксису й пунктуації в початковій школі”

Студентки IV

Напряму підготовки Початкова освіта

Шкири Лілії Сергіївни

Керівник: доцент,кандидат

педагогічних наук Попова Лариса Броніславівна

2014 рік



Зміст

Розділ 1. Методика роботи над елементами синтаксису в початкових класах

1.1 Лінгвістичні основи формування синтаксичних понять

1.2 Труднощі в опрацюванні синтаксичного матеріалу

1.3 Основні методи і прийоми навчальної роботи з синтаксису

Розділ 2. Методика роботи над елементами пунктуації в початкових класах

2.1 Вивчення пунктуаційних норм

2.2 Види вправ з пунктуації

2.3 Система уроків узагальнення та систематизації з розділу „Синтаксис” у 4 класі

2.4 Розширення та вдосконалення синтаксичних умінь шляхом використання комплексних вправ у 1-4 класах

Висновок

Список використаної літератури

Додаток



Розділ 1. Методика вивчення синтаксису

1.1 Лінгвістичні основи формування синтаксичних понять

Термін «синтаксис» у перекладі з грецької означає «складання». Синтаксична система мови - це сукупність можливих моделей сполучення слів і структурно-функціональних типів речень, що обслуговують усі форми і види мовного спілкування. Синтаксис як розділ граматики вивчає значення форм слів, що виникають у поєднанні з іншими словами і формами, синтаксичні одиниці і відношення між ними, правила побудови зв'язних висловлювань.[7]

Отже, під час опрацювання будь-якого синтаксичного матеріалу в центрі уваги мусить бути поняття синтаксичного зв'язку, засоби зв'язку між компонентами синтаксичних одиниць. Ці ж питання з'ясовуються і при вивченні ряду несинтаксичних тем. Так, у процесі вивчення морфології з'ясовується, що для зв'язку слів у словосполученні і реченні служать закінчення слів, прийменники разом з відмінковими закінченнями, що синтаксичні одиниці різних структурних рівнів можуть поєднуватись за допомогою сполучників сурядності і підрядності, що з цією ж метою вживаються і повнозначні частини мови - займенники і прислівники, які у цьому випадку виступають як сполучні слова. У курсі синтаксису ці відомості закріплюються і поглиблюються. Крім того, в учнів формується поняття про роль інтонації і порядку розташування елементів як засобу вираження смислових і граматичних зв'язків між мовними одиницями, а також удосконалюється уміння користуватися цими засобами.

Синтаксичними одиницями є форма слова (оскільки вона зумовлена синтаксичною функцією і синтаксичними зв'язками з іншими словами), словосполучення, член речення, речення, текст (як сукупність тематично, функціонально і граматично об'єднаних речень). Основними є словосполучення і речення, які найбільш виразно характеризують рівні синтаксичної системи.

Оскільки специфіку кожного мовного явища характеризують його значення, форма і функція, порівняння ознак словосполучення і речення можна представити в такій таблиці:

Значення	Словосполучення більш точно, ніж слово, називає предмети, дії, ознаки	Речення виражає повідомлення, запитання, спонукання
Особливості побудови	Складається з головного і залежного слова	Має граматичну основу
Інтонація	Не має власної інтонації, оскільки поза реченням не вживається	Має інтонацію кінця висловлювання
Функція	Служить будівельним матеріалом для речення	Служить для спілкування

Для розуміння особливостей синтаксичних одиниць необхідне розрізнення видів синтаксичного зв'язку та засобів вираження їх.

Найбільш повно і зримо характер синтаксичного зв'язку виявляється між словами як компонентами словосполучень і речень.

У сучасній лінгвістиці розрізняють три типи зв'язку між словами - предикативний, підрядний і сурядний. «За диференційну ознаку, що розмежовує основні типи синтаксичного зв'язку, приймається напрямок синтаксичної залежності».[8] Між елементами словосполучення завжди наявний однобічний зв'язок - залежне слово служить для пояснення головного (читати що? - книжку; дорога яка? - вверх і т. п.). Залежність між підметом і присудком завжди двобічна, жоден з них не підпорядковує собі іншого, вони однаковою мірою передбачають один одного. Це виявляється і в застосуванні питань: бригадир що зробив? - підійшов; підійшов хто? - бригадир. Такий зв'язок називається предикативним, бо існує він лише між компонентами граматичної основи двоскладного речення. Між кількома словами у реченні, що займають однакову синтаксичну позицію, виникає ще інший зв'язок - сурядний, він характеризується відсутністю залежності, повною рівноправністю поєднуваних елементів і визначає суть однорідних членів речення. Отже, існують предикативні і сурядні сполучення слів, але тільки слова, з'єднані підрядним зв'язком,становлять словосполучення як окрему синтаксичну одиницю.

Врахування характеру синтаксичних зв'язків необхідне для усвідомлення особливостей найважливішої синтаксичної одиниці - речення, для засвоєння різноманітних його структурних типів.

Вирішальну роль у цьому відіграє і поняття граматичної основи речення як носія головних ознак - комунікативної спрямованості, співвіднесення з дійсністю, часової визначеності.

Зокрема, на граматичну основу речень доводиться орієнтуватись при їх структурно-семантичній характеристиці. Речення, у яких є одна граматична основа, - прості. Наявність двох або кількох предикативних центрів зумовлює приналежність речення до складних.

Структурні типи речення не можна зрозуміти без встановлення смислових і граматичних зв'язків між його складовими частинами. Саме цим визначаються суть і функції кожного члена речення, без врахування яких неможлива правильна кваліфікація багатьох синтаксичних утворень. Так, щоб відрізнити поширене речення від непоширеного, треба взяти до уваги не формальну кількість слів, а характер їх функцій, їх синтаксичні позиції. Тільки це дозволить встановити, що, наприклад, речення Повіяло холодом - поширене, бо у ньому, крім головного члена повіяло, є й додаток холодом, а речення Кілька учнів нашого класу організували екскурсії - непоширене, бо у ньому є лише підмет кілька учнів та присудок організували. Тільки врахування смислово-граматичних зв'язків дає змогу побачити, що деякі синтаксичні позиції у реченні незаміщені, і на підставі цього кваліфікувати їх як неповні.

На основі аналізу синтаксичних зв'язків здійснюється ознайомлення учнів з усіма граматичними засобами ускладнення речень. Звертання, вставні слова, вигуки - це ті елементи, що не мають безпосередніх синтаксичних зв'язків ні з граматичною основою, ні з другорядними членами речення. Однорідні члени - це слова, що займають однакові синтаксичні позиції, внаслідок чого між ними встановлюється сурядний синтаксичний зв'язок. Тільки на основі граматичних зв'язків можна усвідомити межу поширених відокремлених членів, уточнюючих членів речення, поширених звертань, вставних словосполучень і речень, отже, й правильно розставити розділові знаки.

Важливу роль відіграють і семантичні особливості речень. І не тільки тим, що кожне з них у конкретній ситуації мовлення має чітко окреслений зміст, зумовлений передусім лексичним наповненням. Не менш важливою є суто синтаксична семантика, що залежить від граматичних характеристик компонентів і відношень між ними. Так, речення Бджоли гудуть, Діти граються, Проїжджають автомашини мають різний зміст, але вони однакові щодо синтаксичної семантики - у кожному з них вказується діяч і виконувана ним дія. Ці речення побудовані за однією синтаксичною моделлю. І навпаки, у реченнях Вода залила береги і Водою залило береги реальний зміст один, але граматична семантика різна: у першому з них вода представлена як виконавець, у другому - як інструмент дії.

Семантичні особливості речення та окремих його компонентів доводиться враховувати при опрацюванні багатьох синтаксичних тем. Зокрема, вони є основним критерієм для розмежування безпідметових (означено-особових, неозначено-особових (з підгрупою узагальнено-особових) та безособових) речень, які формальними показниками можуть не відрізнятися.

На основі смислових зв'язків класифікуються члени речення і значною мірою види підрядних речень.

Тільки врахування семантики дозволяє розрізнити однорідні і неоднорідні означення (На околиці села виріс новий цегляний будинок середньої школи і Українські люди будують нове, демократичне суспільство), виділяти узагальнюючі слова з-поміж ряду однорідних членів, усвідомити суть прикладки як специфічного виду означення, природу уточнюючих членів речення, зрозуміти причину відокремлення препозитивних поширених означень, що мають обставинний відтінок значення (Засмучений невдачею, спортсмен не втратив віри у можливість наміченої мети), закономірність уживання того чи іншого розділового знака у безсполучникових складних реченнях.

Смислові зв'язки можуть виражатися за допомогою спеціальних засобів (здебільшого сполучників чи сполучних слів) або лише за допомогою інтонації.

У навчальному процесі відіграють важливу роль аналогії синтаксичних зв'язків: види зв'язку, засвоєні на нижчих рівнях (при опрацюванні словосполучення і простого речення), згодом переносяться на інший матеріал (одиниці більш високих рівнів). Це неважко помітити на прикладі структурних моделей мовних одиниць. Сурядний зв'язок слів (однорідні члени речення) - О, ОР О:книжки, журнали і газети; підрядний зв'язок слів (словосполучення) - : цікавитись історією; ланцюжок підрядної залежності - О: прочитати цікаву книжку; поєднання сурядного і підрядного зв'язку - : наші учні і учителі - О О: великі і малі міста; О О: говорити тихо, але дуже переконливо. Точно таким моделям може відповідати структура складних речень.

Зіставлення, аналіз і добір відповідних прикладів - прекрасний засіб узагальнення і систематизації опрацьованого синтаксичного матеріалу. Хоч такі аналогії не охоплюють усіх вивчених синтаксичних тем, не можна не погодитись з тим, що «відмовлятися від підкреслювання (виявлення) ізоморфних явищ у школі - значить позбавляти вивчення системи мови внутрішньої логіки».[5, ст.. 134]

Смислове і граматичне членування речення знаходить вияв у його інтонації. Роль її не зводиться лише до розмежування комунікативних типів речень, їх емоційно-експресивної характеристики. Велике значення має й інтонаційне оформлення внутрішніх компонентів речення. Особливо помітно це в тих випадках, коли від інтонації залежить усвідомлення смислових відношень у межах речення або й змісту речення в цілому, його емоційного забарвлення, мети чи сфери вживання. Від наявності паузи і підвищення тону між підметом та іменною частиною складного присудка залежить урочистість, піднесеність вислову (пор.: Ми учні другого класу і Ми - громадяни своєї української держави. Інтонація вказує на швидку зміну подій, на причинно-наслідкові смислові зв'язки між компонентами складносурядного речення, з'єднаними сполучником і (А ти богатирським труснула плечем - і ворог вже пада під гострим мечем. - П. Тичина). Інтонаційне оформлення дозволяє виявити смислові зв'язки між частинами безсполучникового складного речення: Збереться актив, обговоримо підсумки змагання (можливий сполучник і); Збереться актив - обговоримо підсумки змагання (коли?);Збереться актив: обговоримо підсумки змагання (рівнозначне ... щоб обговорити). Без врахування інтонації буває важко або й неможливо встановити структуру речення: Сніг покрив усе (:) село, ліс, поле; Радісно привітав він гостей ( ) старшого брата, сестру ( )шкільного товариша. В останньому прикладі можливі кілька варіантів інтонаційного (відповідно пунктуаційного) оформлення, а отже, й розуміння змісту.

Специфічна інтонація вказує й на зміст, прямо протилежний тому, що випливає з семантики слів (іронія): Тільки цього мені не вистачало!

Вимагає уваги й такий формальний показник, як розташування складових частин речення. З ним також пов'язано розуміння семантики, структури і функції різних за будовою висловлювань.

Порядок слів в українській мові вважається вільним. Але це не означає, що кожне слово може зайняти будь-яке місце у реченні. Перестановку елементів можна здійснювати лише у певних межах. При цьому зміна порядку слів впливає і на семантику, і на комунікативний зміст речення. Якщо у вислові Пройдено п'ять кілометрів відстань вказано точно, то у Пройдено кілометрів п'ять - лише приблизно. У реченнях зі словами, що називають родові та видові поняття (узагальнюючі слова та однорідні члени), зміна їх взаємного розташування позначається на смислових відтінках повідомлення: родове слово після видових має узагальнюючий характер, коли ж воно стоїть на першому плані, однорідні члени виконують функцію уточнення (пор.: Чоловіки і жінки, колгоспники і службовці, дорослі і діти - усі жителі селища вийшли на святкову демонстрацію іУсі жителі селища: чоловіки і жінки, колгоспники і службовці, дорослі і діти - вийшли на святкову демонстрацію). Розташування слів відбиває зв'язки між ними (пор.: Зустрів друга свого брата і Зустрів брата свого друга), допомагає зрозуміти синтаксичну функцію і граматичну форму слів: двозначність вислову прочитав братові листи (ч и ї листи? чи кому прочитав?) усувається при перестановці слів (прочитав листи кому? - братові).

Найголовніша ж роль порядку слів - комунікативна.Як правило, найважливіші в комунікативному відношенні слова розташовуємо в кінці речення. Якщо нас цікавить, хто поїде на екскурсію, то побудуємо речення Під час канікул до Києва поїде дев'ятий клас. Якщо в центрі уваги буде час проведення екскурсії, скажемо Дев'ятий клас поїде до Києва під час канікул. Коли ж треба буде уточнити маршрут, використаємо конструкцію Під час канікул дев'ятий клас поїде до Києва. Зберігаючи одну і ту ж синтаксичну структуру, речення, таким чином, може виконувати різну роль у процесі спілкування. В усному мовленні такий самий ефект дає постановка логічного наголосу - кожного разу на те слово, що є найважливішим в акті комунікації.

Хоч у шкільному курсі не передбачені терміни «актуальне членування», «дане» і «нове», робота над порядком слів дозволяє практично ознайомити учнів з основними положеннями комунікативного синтаксису. Це має велике значення як для розвитку мислення, так і для підвищення культури мовлення школярів.

синтаксис пунктуація навчальний початковий



1.2 Труднощі в опрацюванні синтаксичного матеріалу

В опрацюванні синтаксичного матеріалу є ряд як загальних, так і специфічних для окремих тем труднощів.

Так, вивчення головних і другорядних членів речення ускладнюється тим, що кожен з. них виражається за допомогою різних морфологічних засобів. Найчастіше в ролі того чи іншого члена речення виступають ті частини мови і їх форми, для яких ця синтаксична функція є головною: підметом виступає іменник, або займенник у називному відмінку, присудком - дієслово в особовій формі, обставиною - прислівник і т. п. Такі способи вираження звичні для учнів, вони розглядалися в курсі морфології. Важче усвідомити, що підмет виражається інфінітивом, присудок - іменною частиною мови, означення - прислівником чи відмінковою формою іменника. Важко учням аналізувати речення, в яких члени речення виражені словосполученнями - тут інколи допускаються варіанти рішень залежно від того, семантичним чи формальним показникам буде надано перевагу. Помилки часто зумовлені тим, що учні ставлять до членів речення не смислові, а морфологічні питання, напр.: вироби з чого? (замість я к і?) з дерева; шапка кого? (замість чия?) брата; розповідає що роблячи? (замість я к?) хвилюючись.

Перешкодою є й омонімія частин мови та відмінкових форм. Найбільш типова помилка - сплутування омонімічних форм називного та знахідного відмінків, називного відмінка і кличної форми, наслідком якої є неправильна кваліфікація членів речення і, отже, синтаксичних конструкцій, до яких вони входять (напр., речення Такі прилади виготовляють недавно; діти, допомагайте батькам у збиранні врожаю!).

Ускладнює роботу (але й робить її більш цікавою) синонімія та омонімія синтаксичних конструкцій, що спостерігається на рівні як словосполучень, так і речень. Вислови типу Допомога мамі, Попереду йдуть колони з прапорами спортивних товариств, які переливаються веселим різнобарв'ям двозначні, незважаючи на їх граматичну правильність. Наявність синтаксичних синонімів (університетські гуртожитки - гуртожитки університету; урожай, зібраний учнями - урожай, який зібрали учні та ін.) часто призводить до змішування різних за будовою конструкцій, до неправильної кваліфікації синтаксичних явищ.

Кожна з синтаксичних тем містить у собі й певні специфічні труднощі, подолання яких мусить бути предметом особливої уваги.

Значні труднощі становить опрацювання типів складного речення. Зумовлене це наявністю різних видів і засобів зв'язку, застосуванням різних принципів класифікації. Якщо складносурядні і складнопідрядні речення розрізняють на основі смислових відношень між їх частинами, то безсполучникові - передусім за формальним показником - відсутністю матеріально виражених засобів зв'язку, і тільки в подальшому поділі враховуються смислові відношення компонентів. Складним для учнів є й питання про засоби зв'язку між частинами складного речення, особливо про суть сполучних слів - відносних займенників і займенникових прислівників, які, виконуючи функції сполучників, водночас виступають і як члени речення, і як повнозначні слова з усіма властивими їм морфологічними ознаками. Це зобов'язує більше уваги приділяти внутрішній синтаксичній структурі частин складного речення і особливо підрядних речень, зіставляти їх з відповідними самостійними реченнями. Підготовку до цього слід починати ще під час опрацювання простого речення, пропонуючи для аналізу речення з питальними займенниками і прислівниками [Хто вас виховував, Ганно Остапівно? (О. Гончар.) А де ви народилися, містер Степняк? (М. Олійник.) Чого йому заманулося? (В. Собко.)], у яких такі слова виступають відповідно підметом, обставиною місця, додатком.

У роботі над багатокомпонентними реченнями з різними типами зв'язку особливо важливо, не обмежуючись констатацією кількості частин і загальною характеристикою зв'язків між ними, вникати в суть логіко-граматичних відношень не тільки між кожною парою сусідніх елементів, але й між цілими їх групами. Напр., За північ колона раптом зупинилась, і їздові підкладали під колеса каміння, щоб підводи не подавались назад і коні відпочивали. (О. Гончар.)

Більш точного підходу вимагає і трактування зворотів як поширених членів речення. Ніде не зустріне учень роз'яснення, чим же виражений і чим поширений член речення, а таке роз'яснення необхідне. Практика графічного позначення зворота як єдиного члена речення призводить до ломки сформованих вже в учнів уявлень про зв'язки слів. Слід уникати таких ось парадоксальних ситуацій:

Сади оповиті промінням,-- Цвітуть сади, оповиті промінням. Богдан і Тарас ішли і розмовляли про скарби. -- Богдан і Тарас ішли, розмовляючи про скарби.

Адже характер зв'язку між дієслівними формами і залежними від них іменниками не змінився.

Фактором, що зумовлює необхідність посиленої уваги до ряду тем, є співвідношення між аналогічними фактами української і російської мов. Особливо важливий він для роботи у школах з російською мовою викладання.

Хоч синтаксичні системи двох братніх мов дуже близькі (і це служить передумовою успішного переносу на матеріал української мови знань і умінь, набутих на уроках російської мови), все ж відмінності є. Найважливіші з них: словосполучення з керованими іменниками (заботиться о ком - турбуватися про кого), іменникові словосполучення з залежними числівниками два, три, чотири (четыре друга - четверо друзів, два завода- два заводи), широке застосування зворотів з активним дієприкметником у російській і дуже обмежене в українській мові, широке вживання в українській мові безособових речень з дієслівними формами на -но, -то. Помітна різниця у вживанні засобів зв'язку у складних реченнях з підрядними означальними, причиновими. Найкращий шлях до практичного оволодіння нормою при наявності таких розходжень - навчальний переклад з російської мови на українську.

1.3 Основні методи і прийоми навчальної роботи

Опрацювання будь-якої синтаксичної теми - складний і багатоетапний процес. Починається він із спостережень над мовними фактами, які стають вихідним пунктом для узагальнень, для усвідомлення синтаксичних закономірностей, правил і визначень. У переважній більшості випадків синтаксичні явища, які підлягають аналізові, не є для учнів чимось чужим і незрозумілим: у процесі читання художніх творів, текстів підручників, періодичних видань діти практично ознайомлені з синтаксичними конструкціями, вживають їх у власному мовленні. Отже, треба подбати, щоб ця мовна практика ставала усвідомленою.

Вчитель може обрати будь-який метод теоретичного опрацювання матеріалу - розповідь чи бесіду, спостереження мовних фактів чи роботу з підручником, але одна вимога залишається незмінною: у процесі роботи має бути сформоване в учнів поняття про виучуване явище.

Як відомо, поняття має охопити всі суттєві ознаки об'єкта. З урахуванням цієї вимоги має бути дібраний ілюстративний матеріал, який запобігав би формуванню неправильних чи неповних уявлень про предмет. Наприклад, під час опрацювання підмета не можна допустити ототожнення його з називним відмінком іменника, тому приклади мають включати підмети, виражені різними частинами мови. Треба запобігати тому, щоб роль підмета пов'язувалася з позицією на початку речення. Через це в аналізованих реченнях розміщення підметів має бути різноманітне, в т. ч. і в кінці фрази. Щоб в учнів не склалося уявлення, ніби підмет виражається лише одним словом, треба розглянути приклади вживання у цій ролі словосполучень. Але в кожному з розглянутих прикладів має бути представлений весь набір суттєвих ознак - підмет означає предмет, про який щось говориться, він пов'язується з присудком, разом з яким утворює граматичну основу речення.

Найбільш поширений засіб закріплення засвоєних відомостей з синтаксису - синтаксичний розбір, що охоплює всі диференційні ознаки вивчених конструкцій. Аналізуючи словосполучення, необхідно вказати головне і залежне слово, визначити, до якої частини мови належить головне слово, яка форма залежного слова, який між ними смисловий зв'язок, який вид граматичного зв'язку і способи його вираження. Аналіз простого речення:

Знайти граматичну основу, отже, встановити, що речення просте.

Назвати тип речення за метою висловлювання (роз повідне, питальне чи спонукальне).

Вказати, окличне чи ні.

Охарактеризувати будову речення:

а) за типом граматичної основи - двоскладне чи односкладне (якщо односкладне, то яке саме);

б) за наявністю другорядних членів речення - поширене чи непоширене;

в) за наявністю структурно необхідних членів речення - повне чи неповне.

5. Розібрати речення за членами і вказати, чим виражений кожен з них (головні члени речення; другорядні, залежні від підмета; другорядні, залежні від присудка).

Послідовність аналізу складного речення:

Знайти граматичні основи і довести, що речення складне.

Вказати тип речення за метою висловлювання та інтонацією.

Назвати тип складного речення за засобами зв'язку між його частинами (безсполучникове, сполучникове, зі сполучниковим та безсполучниковим зв'язком).

Проаналізувати смислові зв'язки між частинами складного речення, при наявності підрядного зв'язку вказати вид підрядного речення.

Охарактеризувати засоби зв'язку між частинами складного речення.

Кожну частину розглянути за схемою аналізу простого речення, не вказуючи лише типу за метою висловлювання чи інтонацією, оскільки частина складного речення не має ні смислової, ні інтонаційної завершеності - ці ознаки характеризують усе складне речення як смислову та інтонаційну цілість.

Не слід зловживати повним синтаксичним аналізом (особливо складних речень), оскільки робота ця дуже громіздка. Більший ефект дасть застосування часткового аналізу відповідно до теми виучуваного або повторюваного матеріалу. Повний аналіз доцільний на уроках підсумкового повторення.

Одним із прийомів аналізу синтаксичних одиниць є побудова схем їх структури. У діючих підручниках застосовуються лінійні схеми:

- відповідно до структури речення Якби артилерійський технік був говіркіший, він розповів би, якою дорогою ціною здобула дивізія ту золоту далеку Сопку. (О. Гончар.)

Позитивною рисою лінійних схем є те, що вони вказують на розташування елементів. Іноді використовуються і рівневі схеми .

Рано встало золоте сонечко. (М. Коцюбинський.)

Перевагою рівневих схем є те, що вони здатні наочно показати глибину синтаксичних зв'язків, проілюструвати положення, що словосполучення служать будівельним матеріалом для речення:

Зовсім не використовуються у шкільних підручниках рівневі схеми складних речень, хоч вони були б дуже доречними, особливо при опрацюванні складнопідрядних речень з кількома підрядними, речень з сурядністю та підрядністю. Єдиний їх недолік - те, що ці схеми не відображають позиції кожної з частин складного речення, але його легко усунути. Зокрема, заслуговують уваги запропоновані Г. І. Бліновим схеми, які поєднують позитивні риси лінійних і рівневих.

Яприслухався, і мені здалось, що з другого берега ріки, яка тут дуже вузька, доносилося до нас постукування копит. (В. Короленко.)

Унаочнюючи розташування частин, така схема показує і рівні синтаксичної залежності - не залежні від інших частин речення, підрядні першого, другого і т. д. ступенів.

Наступне завдання полягає в тому, щоб навчити учнів відрізняти аналізоване мовне явище від інших, подібних до нього за значенням або за формою. Мало того, що учень знатиме про існування неузгоджених означень, виражених відмінковими формами іменника, - він має навчитися відрізняти їх від додатків, виражених цією ж формою (будинок школи - будівництво школи). Хоч в обох випадках маємо іменникові словосполучення однієї моделі, зв'язок керування, але смислові відношення між головним і залежним словом різні (який будинок?, будівництво чого?). Хоч дієприслівниковий чи дієприкметниковий звороти близькі змістом до підрядних речень, учень повинен усвідомити їх найсуттєвішу відмінність - у зворотах нема граматичної основи. Шлях до формування цього уміння - порівняльний аналіз (зокрема, у формі напівігрової вправи на відшукування «четвертого зайвого».

Явища, з якими учні ознайомились і які навчилися відрізняти від інших, вони повинні уміти пізнавати у тексті. Для цього застосовуються вправи на виписування прикладів із вказаного уривка, на самостійний добір ілюстрацій до кожного зі способів вираження і т. п.

Усі ці етапи опрацювання теми пов'язуються з аналізом готового мовного матеріалу. Бажано, щоб якнайчастіше ним був зв'язний текст. Це дасть змогу звертати увагу на функцію, на сферу застосування кожної конструкції (напр., називні речення в описових текстах, узагальнено-особові в роздумах, неповні в діалогах, безсполучникові складні речення в розмовному, сполучникові, особливо багатокомпонентні, - в науковому мовленні тощо).

Такі спостереження послужать орієнтиром у створенні учнями власних висловлювань.

Робота з готовим матеріалом забезпечує набуття учнями знань про синтаксичні явища. Проте цього мало: знання мають знаходити практичне застосування, трансформуватися в уміння і навички. Академік О. В. Текучеву зв'язку з цим зауважує: «Аналіз сам по собі ще не дає навички користуватися в мовленні тим, що підлягало аналізові. Природним його продовженням і наслідком повинна бути діяльність учня, пов'язана з використанням одержаних знань, з практикою мовлення, з конструктивним застосуванням у мовленні вивченого».[3, ст. 227] Потрібні вправи, які вимагали б від учнів активного оперування мовним матеріалом. До них належать:

1. Доповнення речень:

а) другорядними членами (вказаними видами їх; такими, що відповідають на вказані питання; вираженими наведеними словами або вказаними частинами мови; необхідними для повного висловлення думки);

б) членами речення, що були б однорідними до вказаних;

в) словами, що виступали б узагальнюючими до даного ряду однорідних членів;

г) рядом однорідних членів, що розкривали б зміст члена речення не досить конкретної або дуже широкої семантики;

д) членами речення уточнюючого характеру;

є) простим реченням (наведеним у готовому вигляді; утвореним із вказаних слів; таким, що виражало б вказаний зміст) за вказаними смисловими відношеннями до наведеної частини, за питанням; з використанням вказаних сполучників чи сполучних слів, необхідних для завершення висловлюваної думки.

2. Вставка окремих компонентів речень:

а) одиничних або поширених звертань;

б) вставних слів, словосполучень і речень (наведених; самостійно підібраних за вказівкою на функцію, на відтінок, якого треба надати висловлюванню);

в) відокремлених членів речення (наведених або таких, що виражали б вказаний зміст; за вказівкою на залежність від певного слова, за питанням, за способом морфологічного вираження);

г) підрядних речень (наведених або таких, що виражають вказаний зміст; утворених з наведених слів; за вказівкою на характер залежності, на смислові відношення).

3. Заміна окремих компонентів речень:

а) одних слів або фразеологічних висловів іншими близькими або протилежними за значенням, з іншим відтінком значення, з іншим стилістичним забарвленням;

б) одної з паралельних форм частин мови іншою;

в) одного із способів вираження певного члена речення іншим (узгодженого означення неузгодженим; простого присудка складеним; однорідних підметів складеним підметом; прислівника, що виражає обставину, іменниково-прийменниковою конструкцією);

г) відокремленого або невідокремленого члена речення підрядним реченням і навпаки;

д) одного вставного слова іншим (за вказівкою на потрібний відтінок значення).

П є р є б у д о в а синтаксичної конструкції:

а) невідокремлені поширені члени речення зробити відокремленими і навпаки; б) підмет розповідного речення зробити звертанням у спонукальному реченні;

в) повне речення переробити на неповне (орієнтуючись на контекст);

г) односкладне речення перетворити у двоскладне; д) пряму мову замінити непрямою і навпаки;

є) без сполучникове складне речення перетворити у сполучникове і навпаки;

є) багатокомпонентне складне речення переробити на кілька простіших за будовою.

Конструювання мовних одиниць:

а) словосполучень (з наведених слів; з вибором одного з компонентів з-поміж наведених слів; з вибором другого компонента на основі семантичної сполучуваності слова; без зміни або із зміною форми залежного слова; з використанням вказаних або самостійно підібраних прийменників; з утворенням похідних слів; за схемою будови; за вказаним типом зв'язку або видом смислових відношень; з указаних частин мови);

б) простих речень (з наведених у потрібній або в початковій формі слів, на вказану тему, за малюнком, за опорними словами, за схемою будови, за питаннями, на які мають відповідати члени речення; з вказаними або відсутніми прийменниками і сполучниками);

в) ускладнених речень (з однорідними членами, з відокремленими членами, з вставними реченнями) з кількох простих;

г) складних речень з наведених простих (за вказівкою на смислові відношення або без неї, за схемою, за вказаними засобами зв'язку);

д) багатокомпонентних конструкцій з різними видами зв'язку з даних простих і складних речень.

Усі названі види конструктивних вправ можуть бути проведені як відтворення деформованих речень або деформованого тексту. Перевага цього прийому в тім, що він дозволяє зіставити утворену конструкцію з вихідним варіантом, зробити необхідні висновки.

Від суто технічних видів роботи можна переходити до творчих робіт комунікативного характеру, не втрачаючи при цьому зв'язку з конкретними синтаксичними явищами. Такими вправами є: перекази невеличких уривків (з мовним аналізом тексту), у яких використано синтаксичні засоби, що розглядаються на уроці; твір-мініатюра за аналогією до проаналізованого тексту; відповіді на запитання, які передбачають вживання певних засобів (напр., Який з шкільних предметів тобі найбільше подобається і чому?), опис картини (необхідність засобів вираження ознаки та просторових відношень). Важливо, щоб ті синтаксичні одиниці, які нас цікавлять на уроці, не були нав'язаними учням (це трапляється при написанні творів з граматичним завданням - вимогою вжити певну конструкцію), а органічно випливали із змісту створюваного учнями висловлювання.

Значну користь дає і застосування навчального редагування: помічаючи і усуваючи помилки у побудові синтаксичних одиниць та їх застосуванні в тексті, учні закріплюють знання, вчаться дотримуватися синтаксичних норм.

Реалізація навчальних завдань полегшує використання засобів унаочнення. Схеми не тільки покажуть зв'язки між складовими частинами синтаксичних конструкцій, але. й послужать орієнтирами для перебудови і побудови речень. Таблиці з текстовим матеріалом допомагають здійснювати прийом зіставлення, необхідний при опрацюванні багатьох синтаксичних тем. Звукозапис дозволить зосередити увагу на інтонуванні синтаксичних одиниць різної структури і призначення.

Найбільшу ж користь принесе використання динамічних посібників: стрічкоподібних таблиць з частинами для загинання, розбірних таблиць, таблиць із змінними елементами (рухомими стрічками, відкидними і вставними картками тощо). Наведемо кілька прикладів:

Різні способи перегинання стрічки дають змогу утворити 6 варіантів речення (без прикладки - з прямим і зворотним порядком слів, з наступною вставкою поширеної прикладки перед пояснюваним словом і після нього)

3. У змаганні переможе, (мабуть, можливо, очевидно, напевно, безперечно, сподіваюсь), команда «Везунчики». Пересування стрічки (перегинання листків, наклеєних за зразком відривного календаря, або вставка карток з тим чи іншим словом) дозволить простежити, які зміни у відтінок висловленої думки вносить вставне слово. Отже, наочні посібники сприятимуть формуванню умінь, стануть засобом зв'язку між вивченням граматики і розвитком мовлення учнів.



Розділ 2. Методика вивчення пунктуації

2.1 Вивчення пунктуаційних норм

Пунктуаційна грамотність базується на розумінні не лише призначення і основ пунктуації в цілому, але й функції кожного із розділових знаків. Всі розділові знаки поділяються на дві основні групи -- ті, які відділяють певні граматичні одиниці одну від іншої, і ті, що виділяють певні конструкції зі структури одиниці більш високого синтаксичного рівня.[6] Хоч в окремих своїх функціях деякі розділові знаки і не підходять до жодної з цих груп (напр., тире у неповному реченні чи крапки на позначення пауз у потоці мовлення), все ж розрізнення їх може дати значну практичну користь.

До першої групи належать знаки, які відділяють самостійні речення або незалежні одна від одної частини складних конструкцій, групу підмета від групи присудка, однорідні члени речення (крапка, знак питання, знак оклику, кома, крапка з комою, двокрапка, тире, крапки). Вони можуть бути одиничними або повторюваними, але ніколи не бувають парними. Для усвідомлення системного характеру пунктуації найбільше значення мають розділові знаки, що можуть повторюватись, -- кома і крапка з комою, які вживаються у відкритих синтаксичних конструкціях із сурядним зв'язком їх складових частин.

Друга група знаків служить для позначення синтаксичних конструкцій, які вводяться в речення з метою доповнення, уточнення, пояснення змісту всього висловлювання або окремих його компонентів: відокремлених другорядних членів, уточнюючих членів, підрядних речень, вставних слів і звертань. У зв'язку з тим, що кожна з названих конструкцій може знаходитись в середині інших синтаксичних одиниць, знаки ці парні і не можуть повторюватись. До них належать коми, два тире, дужки, лапки. Треба мати на увазі, що в даному випадку маємо справу не з двома однаковими знаками, а з єдиним знаком, який складається з двох частин (це важливо при оцінюванні рівня пунктуаційної грамотності: відсутність як однієї, так і двох частин знака є однією помилкою, що свідчить про невміння бачити межі синтаксичної конструкції, яку треба виділити).

Навчити правильно вживати розділові знаки, використовувати їх для передачі на письмі думок і почуттів -- актуальне завдання школи. Пунктуаційна грамотність учнів усіх класів залишається все ще низькою, випускники допускають пунктуаційних помилок значно більше, ніж орфографічних.

Однією з передумов успішного формування пунктуаційних навичок учнів є безперервність процесу роботи над пунктуацією.

Основні його етапи[8, ст.376]:

Практична робота над деякими пунктограмами у початкових класах. Тут головна увага звертається на виразне «читання» розділових знаків, тобто на правильне інтонування конструкцій, у яких вжито розділові знаки. Ця робота продовжується у всіх наступних класах.

Ознайомлення з елементами синтаксису і пунктуації у 1-й чверті 4 класу. Опрацьовуються розділові знаки в реченнях з однорідними членами, прямою мовою, звертаннями, окремі випадки вживання коми в складному сполучниковому і безсполучниковому реченні. Етап цей особливо відповідальний -- він закладає основи розуміння теоретичної зумовленості кожного розділового знака.

Робота над пунктуацією під час вивчення частини мови. На цьому етапі учні знайомляться з окремими видами відокремлення членів речення (дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти), розширюють свої знання про пунктуацію у складному реченні (відносні займенники, сполучники), закріплюють знання про пунктуацію при звертанні, прямій мові, однорідних членах речення.

Опрацювання пунктуації у зв'язку з вивченням систематичного курсу синтаксису.

Підвищення ефективності опрацювання пунктуації можливе лише при застосуванні раціональної, науково обґрунтованої методики, що враховувала б усі фактори, обставини роботи.

Пунктограма -- це оформлення речення або його частини за допомогою розділового знака, вид і місце якого визначаються пунктуаційним правилом, Уміння бачити елемент, що вимагає такого оформлення, є неодмінною передумовою формування пунктуаційної грамотності.

Пунктограма може мати свої різновидності і варіанти. Так, пунктограмою є необхідність розділового знака в кінці речення. Який би знак тут не стояв -- крапка, знак оклику, знак питання чи крапки, -- він буде показником смислово-граматичного членування потоку мовлення, носієм комунікативної функції. Але кожен з них показує на інший інтонаційний тип і іншу комунікативну мету речення. Тому вживання кожної із різновидностей цієї пунктограми охарактеризоване відповідними правилами. Різновидностями однієї пунктограми є також вживання коми чи крапки з комою між однорідними членами або частинами безсполучникового складного речення (в останньому випадку -- залежно від поширеності компонентів і наявності інших розділових знаків), вживання двокрапки або тире при однорідних членах речення з узагальнюючими словами (залежно від їх взаємного розташування) тощо. В окремих випадках маємо варіанти пунктограми -- можливість вживання різних розділових знаків (напр., дужки або тире при вставних реченнях).

Центральне місце в роботі над пунктуацією займає опрацювання пунктуаційних правил. При цьому успіх залежить від того, наскільки учні, з одного боку, усвідомлять системні взаємозв'язки між окремими правилами, з другого -- наскільки вільно вони оперують граматичними термінами і поняттями, на які ці правила спираються. Система пунктуації складається з правил, у кожному з яких фіксуються конкретна пунктуаційна норма і умови її застосування. Наприклад, у правилі «Означення, виражене дієприкметниковим зворотом, відокремлюється, якщо воно стоїть після пояснюваного слова» нормою є «означення відокремлюється», умовами -- «виражене дієприкметниковим зворотом» та «стоїть після пояснюваного слова».

Пунктуаційна норма може вказувати ї на відсутність знака, вказувати ті конструкції, на які певне правило не поширюється (напр., дія загального правила про вживання коми між частинами складносурядного речення обмежується: кома не ставиться, якщо у реченні є спільний для обох частин компонент).

Оволодіння пунктуаційним правилом складається з трьох етапів -- осмислення, запам'ятовування, застосування.

На етапі осмислення можна застосовувати будь-який метод (розповідь, бесіду, самостійну роботу з підручником), але всі вони неодмінно мусять поєднуватись із спостереженням мовних явищ, здійснюваним у процесі синтаксичного розбору та виразного читання речень.

Значну користь в роботі над пунктуаційними правилами приносять засоби унаочнення -- лінійні і структурні схеми речень, динамічні таблиці. Особливо велике значення мають таблиці і схеми, що дозволяють продемонструвати систему пунктуаційних правил, що стосуються певної пунктограми.

Так, наприклад, під час опрацювання відокремлених означень доцільно використати такі опорні схеми.

На заняттях з пунктуації знаходять застосування і алгоритми -- схеми, що визначають послідовність операцій, необхідних для одержання відповіді на питання, що виникають у процесі письма. Ті ж пунктуаційні правила про відокремлення поширених означень можна подати у вигляді такого алгоритму:

1. Чи означення пояснює особовий займенник?

Так Ні

Відокремлюється

Чи стоїть після пояснюваного іменника?

Так Ні

Відокремлюється

Чи має обставинний відтінок значення?

Так Ні

Відокремлюється Не відокремлюється

З успіхом можна використати і різного роду динамічні таблиці, за допомогою яких легко здійснювати поперемінне зіставлення пунктуації в конструкціях, що відрізняються одна від одної позицією певного елемента (звертання, вставних слів, зворотів, підрядних речень). Усі ці дидактичні засоби полегшують запам'ятовування правил.

2.2 Види вправ з пунктуації

З метою закріплення і застосування пунктуаційних правил практикуються різноманітні вправи. Назвемо найважливіші з них.

1. Пунктуаційний розбір, що передбачає обґрунтування розділових знаків, ужитих в аналізованому тексті. Здійснюється він переважно в усній формі, охоплює одне чи декілька правил, застосовується як при початковому опрацюванні матеріалу, так і при повторенні та узагальненні вивченого. В процесі розбору учні з'ясовують, чому в певному місці необхідний розділовий знак, чому саме такий, на основі якого правила його поставлено. Здебільшого, пунктуаційний розбір пов'язується з синтаксичним, супроводиться виразним читанням і характеристикою інтонаційного оформлення речень.

2. Пунктуаційне оформлення текстів, в яких пропущено всі розділові знаки або знаки на якесь правило. Така вправа також пов'язана з аналізом, смисловим і граматичним членуванням тексту. У ході її виконання в учнів виробляється пунктуаційна зіркість, особливо необхідна під час перевірки написаного. Проте вправою не слід зловживати: часте виконання такого типу завдань може сформувати в учнів шкідливу звичку розставляти розділові знаки не в процесі письма, а після написання речення.

Цей складний вид роботи вимагає від учнів високого рівня самостійності, а тому застосовується здебільшого для закріплення добре відпрацьованих правил.

Добір прикладів на певне пунктуаційне правило з готових текстів. Ця вправа сприяє формуванню уміння розпізнавати конструкції, до складу яких входять потрібні орфограми, не змішувати їх з конструкціями інших типів, з іншими орфограмами (напр., речень з уточнюючими та однорідними членами).

Складання учнями власних прикладів (за аналогією з проаналізованими, для ілюстрування пунктуаційних правил). Це завдання важке, але необхідне: наведення готових прикладів не гарантує дотримання правил пунктуації у власному писемному мовленні.

Різного роду конструктивні вправи (перестановка окремих компонентів речення, від позиції яких залежить уживання розділових знаків; заміна однієї конструкції іншою, наприклад, прямої мови непрямою чи навпаки), вставка певних елементів висловлювання (звертань, вставних слів, уточнюючих членів речення, узагальнюючих слів при однорідних членах речення та ін.).Такі вправи максимально наближують учнів до застосування розділових знаків в умовах самостійного створення і вдосконалення тексту.

Запис вивченого напам'ять. Ця вправа допускається лише тоді, коли є певність, що учні розуміють пунктуацію тексту і, отже, не будуть намагатися механічно запам'ятати розділові знаки.

При виконанні багатьох пунктуаційних вправ застосовується творче описування.

З успіхом використовуються і різновиди диктантів. Цілком очевидно, що для пояснення пунктограм можна використати попереджувальний, коментований, пояснювальний диктанти (критерії вживання знака з'ясовуються відповідно до написання, під час написання і після написання речення). Якщо попереджувальний диктант доцільний після початкового ознайомлення з пунктуаційним правилом з метою переносу зробленого узагальнення на інші речення аналогічної структури, коментований і попереджувальний -- на подальших стадіях формування пунктуаційної навички.

Засвоєнню пунктуації може бути підпорядкований творчий диктант -- на доповнення, на вставку, на заміну, на перебудову:

диктується, наприклад, частина складного речення Мир переможе .... Сила народу незмірна .... учні доповнюють (бо його прагнуть трудящі всього світу; бо народу вона вірна), застосовуючи потрібні розділові знаки (до речі, вправа цінна тим, що вона формує уміння прогнозувати способи розгортання змісту і на цій основі передбачати, який знак виявиться необхідним);

диктується структурно завершене речення, в яке треба ввести певний елемент, наприклад, відокремлений додаток чи прикладку: Іван Іванович розповідав нам багато цікавого (бригадир механізаторів). Всі учні класу взяли участь у поході (крім хворого Петренка);

диктується речення, в якому якийсь елемент (напр., поширену обставину, виражену Іменниковим словосполученням) треба замінити іншим (напр., дієприслівниковим зворотом): Після повернення з фронту Петро Корнійович працював головою сільради (повернувшись з фронту);

диктується речення, в якому перестановки зумовлять застосування розділових знаків або заміну наявних знаків іншими: Якщо хочеш їсти калачі, не сиди на печі. -- Хочеш їсти калачі -- не сиди на печі.

Для закріплення пунктуаційних умінь можна використати і вибірковий диктант: учні виписують лише ті елементи, з якими пов'язане вживання розділових знаків: пояснюваний іменник з поширеним означенням після нього, іменник з відокремленою прикладкою, обставину, що уточнюється за допомогою іншої обставини, і т. п.

Заслуговує уваги і графічний диктант, що дозволяє за короткий час відтворити структуру і пунктуаційне оформлення речення. Прослухавши речення, учні не записують його, а лише креслять схему його будови.

Лине чайка на безкраї плеса, і чебрець розлукою пропах. (А. Малишко.)

У мужички руки чорні -- в пані рученька тендітна. (Леся Українка.) Можливі й інші позначення: рівнева структурна схема, умовні значки для ускладнюючих елементів.

Зекономити час дозволять і сигнальні картки, зокрема в тих випадках, коли необхідно з'ясувати, потрібен чи ні розділовий знак або який саме знак необхідний при записі даного речення. На наявність або відсутність знака учні можуть вказувати (карточки з позначеннями |+| і |--|) диференціюючи речення з однорідними присудками, з'єднаними сполучником, і складнопідрядні речення, поширені звертання, виражені дієприкметниковим чи прикметниковим зворотом у препозиції і постпозиції, складносурядні речення зі спільним для обох частин другорядним членом і без нього і т. д.).

На вид розділового знака (карточки з позначками |,|, |--|,|:||),-- враховуючи смислові відношення між частинами безсполучникового складного речення, місце узагальнюючих слів по відношенню до однорідних членів речення тощо.

З вивченням пунктуації може бути пов'язано і написання переказів і творів. Так, у процесі мовного розбору, призначеного для переказування тексту, звертається увага й на застосування у ньому опрацьованих пунктуаційних правил. Теми творів-мініатюр можна підібрати так, щоб у них потрібні були компоненти, які вимагають пунктуаційного оформлення (напр., обладнання шкільної майстерні -- для використання однорідних членів речення, лист до школяра з іншої країни -- для вживання звертань, роздум «Кого можна назвати справжнім другом» -- для використання складних речень).

Творчі роботи можуть бути ускладнені граматичними завданнями -- вимогою ввести в текст однорідні члени, вставні слова, пряму мову тощо. Найбільш прийнятні такі завдання при написанні творів-мініатюр.

Пунктуація -- система єдиних правил вживання розділових знаків.[1,ст. 285] Як і орфографія, вона виступає важливим засобом реалізації комунікативної функції мови у її писемній формі, допомагаючи передати смислові та інтонаційні відтінки мовлення. Досягається це членуванням мовного потоку на окремі логіко-граматичні частини. Відсутність розділових знаків (а саме так писали в давнину) утруднює сприймання змісту. Зміна пунктуаційного оформлення може спричинитися до зовсім іншого розуміння тексту (пор.: Дайте мені іншу цікаву книжку і Дайте мені іншу, цікаву книжку).

Передумовою успіху у навчанні пунктуації є постійна увага до її призначення, до функцій розділових знаків. Подібні відомості шкільною програмою не передбачені для теоретичного вивчення і, отже, не викладені у підручниках. Але при раціональній організації навчання такі уявлення формуються в учнів практично. Вже в роботі над текстом «Букваря» звертається увага на те, що речення відділяються одне від одного розділовими знаками, що вибір знака залежить від призначення речення, від його інтонації. У подальшій роботі з класом учитель неодноразово має змогу розкривати роль розділових знаків у більш складних випадках їх уживання. Поступово учні усвідомлюють, що «призначення пунктуації полягає в тому, щоб разом з іншими елементами мови (словами, граматичними формами слів, синтаксичною структурою) в писемному мовленні служити вираженню думок і почуттів», привчаються вдумливо ставитись до розділових знаків як при читанні і відтворенні готового тексту, так і в процесі самостійного писемного мовлення.