Теорія виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність процесу виховання, його особливості мета і завдання виховного процесу

Виховання - цілеспрямований та організований процес формування особистості. Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.

Структура процесу виховання передбачає:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2. Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживать,що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини;

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з другого -- “стрижнем” поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного “стрижня”, без якого особистість буде безвольною, позбавленою власного “Я”. виховання учень педагогічний колектив

4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій. Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності .Основна мета виховання -- всебічний гармонійний розвиток людини, як особистості. Всебічне виховання передбачає формування у людини певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання.

Під гармонійністю (від гр. harmonia -- злагодженість, співзвуччя, узгодженість у поєднанні чого-небудь) розуміють узгодження, поєднання цих якостей, їх взаємодоповнення та взаємозбагачення в духовному й фізичному єстві людини. Поняття всебічного гармонійного виховання діалектично взаємозв'язані і взаємозумовлені.

2. Особливості виховного процесу. Компоненти виховного процесу

Виховний процес є цілеспрямованим. Основна мета виховання -- всебічний гармонійний розвиток людини, як особистості. Всебічне виховання передбачає формування у людини певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, трудового, фізичного й естетичного виховання.

Процес виховання є процесом багатофакторним: на нього впливає родина, окремі педагоги, вся школа в цілому, все суспільство з його виховними інститутами. Процес виховання є тривалим, власне, безперервним процесом. Він триває все життя. Процес виховання є комплексним. Особистість формується в цілому, певні риси та якості в неї розвиваються не почергово, а одразу, комплексно. Виховному процесові притаманна віддаленість результатів від моменту здійснення безпосереднього виховного впливу. Процесу виховання властива самокерованість. Його протікання здійснюється в двох напрямках: від вихователя до вихованця (прямий зв'язок), результатом чого є послідовність взаємопов'язаних виховних ситуацій; від вихованця до вихователя (зворотний зв'язок), який дозволяє будувати кожну виховну ситуацію з урахуванням результативності попередньої. Чим більше у розпорядженні вихователя зворотної інформації, тим доцільнішим стає виховний вплив.

Основними напрямами змісту виховання є розумове, моральне, трудове, естетичне і фізичне-виховання. Компонентами процесу виховання є свідомість особистості, її емоційно-почуттєва сфера, навички і звички поведінки.

Свідомість -- властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світ.

Почуття -- психічні стани і .процеси, в яких відображено емоційний бік духовного світу людини, її суб'єктивне переживання подій та емоційне ставлення до довкілля.

Навичка -- психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної і нервово-психічної енергії.

Звичка -- схильність людини до відносно усталених способів дій.

3. Суб'єкт і об'єкт виховного процесу. Основні підходи у вихованні

Виховний процес є цілеспрямованим. Мета сучасного виховного процесу характеризується гармонією соціальних та індивідуальних цілей, завдань, співробітництвом у їх досягненні.

Об'єкт виховного процесу - індивід, що не виходить за рамки вже реалізованих можливостей, за рамки рольових приписів з метою розширити середовище діяльності.

Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Об'єкт - той, хто протистоїть суб'єкту в його предметній або пізнавальний діяльності.

Основні підходи у вихованні:

1. Системний підхід - передбачає аналіз явищ і процесів у певній системі , яка дає можливість упорядкувати їх і розглядати як єдине ціле у взаємозв'язку один з одним.

2. Структурний підхід - розгляд явищ, які входять в ту чи іншу систему як ієрархію структурних компонентів вертикально-горизонтального розташування зв'язків між ними.

3. Комплексний підхід - різновид системного і структурного підходів, але відрізняється від них тим, що об'єднує різнорідні фактори, які мають значення для виховання.

4. Діяльнісний-висунення діяльності як головного фактора єдності свідомості, поведінки і ставлення до праці, коли учнем здійснюється певна система видів діял.(навч., трудова, ігрова, спортивна, естетична).

5. Диференційований підхід - поділ учнів у процесі виховання мікрогрупи за однорідними критеріями:

- Навчально-діяльнісними(успішність, сумлінність)

- Поведінковими(зразкова, незадовільна)

- Соціальними( матеріальна забезпеченість, наявність сімейних умрв для виховання).

6. Творчий підхід - передбачає основною умовою успіху спільної діяльності педагогів і учнів - творчість школярів.

7. Індивідуальний підхід - врахування в процесі виховання особливостей кожного учня на основі його психолого педагогічного вивчення, прогнозування його розвитку і здійснення певної виховної програми.

8. суб'єктно-об'єктний підхід - розгляд виховного процесу крізь поділ його учасників на активнодіючі суб'єкти(педагоги, активісти) і об'єкти(всі учні) з тим, щоб останні активізувалися і перетворилися в суб'єкти.

4. Основні закономірності процесу виховання

Закономірності виховання -- стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки у ньому, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра. Виховання органічно пов'язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і речі, і явища. Важлива роль у вихованні належить людям, насамперед батькам і педагогам. Це покладає на них особливу відповідальність.

Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовність. Це, зокрема, стосується формування її думок, поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, емоційної сфери.

Визначальними у вихованні є діяльність та спілкування. Діяльність -- головний чинник єдності свідомості та поведінки під час здійснення учнем певних видів діяльності (навчальної, трудової, ігрової, спортивної та ін.).

Ефективність виховного процесу залежить від стосунків в учнівському колективі. Здорова морально-психологічна атмосфера в колективі сприяє формуванню у дітей позитивних моральних якостей, відбувається процес взаємовиховання. і навпаки, у колективі спеціального виправно-виховного закладу, якщо там немає належного порядку, відбувається взаємна деморалізація його членів.

Ефективність виховного процесу зростає, коли учні займаються самовихованням, тобто коли поєднується виховання і самовиховання.

Ці закономірності необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації. Це дає змогу педагогу відпрацювати задану схему дій, щоб досягти поставленої мети, допомагає йому в процесі виховної роботи (у плануванні, організації, оцінюванні процесу виховання) перетворити можливість, що випливає із закономірних зв'язків, на дійсність.

5. Сутність поняття «принципи виховання» та характеристика класичних принципів виховання

Принцип виховання -- це основа, вихідне положення, яке становить фундамент змісту, форм, методів, засобів і прийомів ви­ховання. Принципи зумовлюються метою виховання.

Розглянемо сутність і вимоги основних принципів виховання.

1.Принцип народності передбачає єдність загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні.

2.Принцип демократичності потребує подолання авторитарного стилю виховання;

3.Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей її анатомо-фізіологічного і психічного розвитку.

4.Принцип гуманізації передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку кожного вихованця; виявлення глибокої поваги до людини;

5.Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежується ні часовими, ні віковими рамками;

6.Принцип індивідуалізації та диференціації: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості;

7.Принцип єдності виховання і життєдіяльності: процес виховання -- не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, він є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сімґї, школі, на виробництві, в соціально-природному середовищі;

9.Принцип послідовності і систематичності вимагає забезпечувати певний вплив на особистість дитини з урахуванням її вікових можливостей і розвитку, поступово розширювати систему вимог до діяльності;

10. Принцип культуровідповідності передбачає невідґємний звґязок виховання з культурними надбаннями людства і, зокрема, свого народу: знання загальнолюдських багатств у царині культури, особливостей розвитку та становлення національної культури і її взаємозвґязку з загальнолюдською, знання історії свого народу, його культури.

Принципи виховання -- керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу.

6. Принципи виховання у концепції національного виховання

Концепція національного виховання розглядає такі його принципи:

-- народність -- єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання, оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості всіх народів, що населяють Україну;

-- природовідповідність -- урахування багатогранної й-цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей;

-- культуровідповідність -- органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності поколінь;

-- гуманізація -- створення умов для формування кращих якостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація взаємин вихователя і вихованців; виховання -- центр навчально-виховного процесу, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї; виховання гуманної особистості;

-- демократизація -- усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. Глибоке усвідомлення взаємозв'язку між ідеалами свободи, правами людини і громадянською відповідальністю;

-- етнізація -- наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. Забезпечення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, почуття належності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання їх як типових носіїв національної культури. Принцип етнізації -- невід'ємна складова соціалізації дітей, він однаковою мірою стосується всіх народів, що живуть в Україні.

Лише сукупність цих принципів забезпечує успішне визначення завдань, підбір змісту, методів, засобів і форм виховання. Єдність принципів виховання потребує від педагога вміння використовувати їх у взаємозв'язку, з урахуванням конкретних можливостей і умов. Народна педагогіка про принципи виховання:

· Діти, як квіти: полий, то ростимуть (гуманізм). Гни дерево, доки молоде, вчи дитя, поки мале (приро-довідповідність).

· У всякої пташки свої замашки.

· Од тиха все лихо (індивідуальні особливості).

· Розумний батько сина питати не соромиться.

· Дитині волі не давай.

· Хто дітям потаче, той сам плаче (вимогливість).

· У семи няньок дитина без ока (єдність вимог).

· Батьків хліб не навчить, як треба жить (самостійність).

7. Поняття про методи виховання. Класифікація методів виховання

Метод виховання (від гр. methodos -- шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження) -- шлях досягнення поставленої мети виховання, спосіб практичної діяльності педагога, який використовується для вироблення у школярів якостей, завданих метою виховання.

Класифікація методів - це побудована (складена) за певною ознакою система методів.

Нині найбільш об'єктивною і зручною є класифікація методів виховання на основі спрямованості -- інтегративної характеристики, що містить у собі єдність цільового, змістового і процесуального аспектів методів виховання (Г.І. Щукіна). У відповідності з цією характеристикою виділяються три групи методів виховання:

1. Методи формування свідомості особистості.

2. Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.

3. Методи стимулювання поведінки і діяльності.



Методи виховання:

8. Характеристика основних груп методів виховання: методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності;методи стимулювання;методи контролю та аналізу результатів виховної діяльності

Першочерговим у формуванні особистості є вплив на її свідомість. Результатом цього впливу повинні бути знання, погляди, переконання, які стимулюють вчинки вихованця, моральну впевненість у суспільній необхідності й особистіс-ній корисності певного типу поведінки; формують готовність активно включатись у передбачену змістом виховання діяльність.

До найважливіших методів формування свідомості особистості відносять розповіді на етичні теми, пояснення, роз'яснення, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструктажі, диспути, доповіді. Ефективним методом переконання є приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.

У формуванні позитивного досвіду поведінки особистості, її переконань, ставлень до навколишньої дійсності вирішальну роль відіграє діяльність. У зв'язку з цим організація діяльності школярів розглядається у педагогіці як серцевина виховного процесу.

До групи методів організації діяльності належать методи тренування, привчання, педагогічної вимоги, громадської думки, доручення, виховуючих ситуацій. Усі вони базуються на практичній діяльності вихованців. Управляти цією діяльністю педагоги можуть завдяки поділу її на складові частини -- конкретні дії і вчинки, а інколи на ще менші частини -- операції. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім -- до управління діяльністю вихованців (В.О. Слас-тьонін).

Методи стимулювання -- методи, спрямовані на формування по­зитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню школярів навчальною інформацією.

До них належать методи формування пізнавальних ін­тересів та методи стимулювання обов'язку й відповідальності в навчанні.

Методи контролю й аналізу ефективності виховання. Їхнє завдання -- з'ясувати результативність конкретних виховних заходів, виховної роботи в колективі загалом. До них належать педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів діяльності студентів тощо. Який би метод педагог не використовував, він повинен бути елементом конкретної програми вивчення особистості чи колективу.

9. Система засобів виховання. Взаємозв'язок методів і засобів виховання

Засоби виховання - це сукупність прийомів виховання; як правило, це предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються у виховному процесі для вирішення конкретних виховних завдань.

Засобами виховання є художня література та інші книги, газети, журнали, радіо, телебачення, кіно, театр, виставки, музеї, ігри, спорт, художня самодіяльність, цікавий співрозмовник, різноманітні предме­ти культури і природи.

Будь-який об'єкт матеріальної чи духовної культури виконує функцію засобу виховання за таких умов:

1) з ним пов'язана інформація, необхідна для розвитку внутрішнього світу особистості вихованця;

2) він виділений як предмет засвоєння в образній, наочно-дійовій або знаково-сигнальній (усній чи письмовій) формі;

3) об'єкт разом зі своєю інформацією залучений до спілкування і спільної діяльності вихователя і вихованців.

Система засобів розробляється вихователем у відповідності з метою і завданнями виховання. Розрізняють завдання перспективні (на декілька років), середньо-термінові (переважно на рік) і поточні (на тиждень). Одні засоби виховання є спільними, використовуються для досягнення будь-якої мети, інші -- спеціальні - для досягнення окремих завдань. До загальних (спільних) засобів належать газети, журнали, художня література, фізична культура.

Зміст, засоби і методи утворюють систему виховного процесу, адекватну меті і завданням виховання. Зміст виховання складає духовні цінності внутрішнього світу дитини.

Методи виховання свідомості (лекції, бесіди, диспути, особистий приклад та ін.) поєднуються з такими засобами як наукова і художня література, періодична преса, інші знакові засоби світової і національної культури.

Методи організації діяльності (педагогічна вимога, управління і самоврядування колективу, громадська думка, привчання, вправи, створення виховних ситуацій та ін.) поєднуються з такими засобами виховання як режим, дисципліна, колектив, різноманітні види практичної і трудової діяльності, художня самодіяльність і ін. Взаємозв'язок цих методів і засобів спрямовані на виховання стійких якостей особистості, навичок культури поведінки і нормативів міжособистісних стосунків.



10. Сутність поняття «форма організації виховного процесу». Функції форм виховної роботи

Поняття «форма» означає, як ми зазначали, зовнішній вигляд, обрис. Форма виховання -- це зовнішнє виявлення процесу виховання. Якщо зміст процесу виховання вказує на те, що є, то форма --у якому вигляді проявляється. Звісно, зміст викликає зміну форми і навпаки. Зміст формується, форма наповнюється змістом. Провідна роль належить змісту.

Форми виховання (виховної роботи) - це варіанти організації конкретного виховного процесу; композиційна побудова виховного заходу. Вони завжди взаємопов'язані зі змістом.

В педагогічній літературі і шкільній практиці інколи використовують поняття: "організаційні форми виховання", "виховні справи", "колективні творчі справи". При цьому також мають на увазі спроби організації виховного процесу, спроби доцільної організації колективної та індивідуальної діяльності учнів. Широке розповсюдження одержало й визначення поняття "виховний захід".

Форми виховної роботи - це ці умови, в яких реалізується її зміст.

Форм позакласної роботи величезна кількість. Це розмаїття створює труднощі у їх класифікації, тому єдиної класифікації немає. Запропоновані класифікації: а) за об'єктом впливу (індивідуальні, масові, групові); б) за напрямками виховання (естетичні, фізичні, моральні, розумові, трудові, екологічні, економічні).

У індивідуальній позакласній виховній роботі загальна мета - забезпечення педагогічних умов для повноцінного розвитку особистості - досягається через формування у дитини позитивної Я-концепції і розвиток різноманітних якостей особистості, індивідуального потенціалу.

До індивідуальних форм виховної роботи належать: читання художньої літератури, колекціонуванн, філателія, нумізматика, гра на музичних інструментах, вишивання, малювання тощо.

До масоких форм виховної роботи належать:

Тематичні вечори, вечори питань і відповідей, конференції, тижні з різних предметів, зустрічі з видатними людьми, огляд, конкурси, олімпіади, туризм, фестивалі, виставки стінної преси тощо.

11. Підходи до класифікації організаційних форм виховного процесу

Процес виховання - система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

В педагогічній літературі немає єдиного підходу до класифікації форм виховної роботи.

Існують різні клафікації:

- за кількістю учасників:

· індивідуальні,

· групові (колективні),

· масові;

- за місцем проведення:

· класні,

· позакласні,

· позашкільні;

- за складністю організації:

· прості,

· комплексні;

- за цільовою спрямованістю:

· інформаційні,

· традиційні,

· народні форми дозвілля,

· сучасні форми культурно-дозвільної діяльності,

· специфічні форми сфери туризму,

· специфічні форми сфери спорту.

- за засобами виразності:

· вербальні,

· наочні,

· художньо-видовищні.

Індивідуальні форми виховання забезпечують особистісно-орієнтований підхід у вихованні, націлюють виховну діяльність виховника на роботу з учнем.

До індивідуальних форм виховної роботи відносять:

· бесіду,

· релаксопедичний сеанс,

· презентацію індивідуальної творчої роботи,

· підготовку до олімпіадних змагань і різноманітних конкурсів,

· позакласне читання,

· колекціонування.

Групові форми виховання. Вони дають можливість застосувати методику проектної діяльності або колективних творчих справ. Число вихованців у мікрогрупі буває до 5 чоловік, у групі коливається від 5-7 Це може бути участь учнів у складі різноманітних спортивних команд, сформованих команд для „мозкових штурмів", реалізації різноманітних проектних завдань та колективних творчих справ.до 25-40.

Масові форми виховання. До них насамперед доцільно віднести колективні творчі справи (КТС),

Усі інші масові форми виховної роботи можна класифікувати певним чином за цільовою спрямованістю:

o Традиційні народні форми дозвілля: свята, обряди, карнавали, фольклорні програми.

o Інформаційні форми: конференції, лекції, огляди, зустрічі з цікавими людьми.

o . Сучасні форми культурно-дозвільної діяльності: конкурси, фестивалі, вечори відпочинку, ігротеки, концерти, бали, аукціони, шоу, презентації.

o Специфічні форми сфери туризму: експедиції, екскурсії, подорожі, зльоти, мандрівки.

o Специфічні форми сфери спорту: спартакіади, змагання, естафети, турніри, ринги.

12. Позакласна і позашкільна форми виховної роботи, їх взаємозв'язок

Важлива роль у вихованні учнів, розширенні й поглибленні їхніх знань, розвиткові творчих здібностей належить спеціально організованій виховній роботі у позанавчальний час. Таку роботу називають позакласною та позашкільною.

Позакласна робота -- різноманітна освітня і виховна робота, спрямована на задоволення інтересів і запитів дітей, організована в позаурочний час педагогічним колективом школи.

Позашкільна робота -- освітньо-виховна діяльність позашкільних закладів для дітей та юнацтва.

Обидва види роботи мають спільні завдання і передбачають застосування переважно однакових засобів, форм і методів виховання.

Завдання позакласної та позашкільної роботи -- закріплення, збагачення та поглиблення знань, набутих у процесі навчання, застосування їх на практиці; розширення загальноосвітнього кругозору учнів, формування в них наукового світогляду, вироблення вмінь і навичок самоосвіти; формування інтересів до різних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту, виявлення і розвиток індивідуальних творчих здібностей та нахилів; організація дозвілля школярів, культурного відпочинку та розумних розваг; поширення виховного впливу на учнів у різних напрямах виховання.

Її зміст визначається загальним змістом виховання учнівської молоді, який передбачає розумове, моральне, трудове, естетичне і фізичне виховання. Позакласна та позашкільна робота будується на розглянутих раніше принципах виховання, проте вона має і свої специфічні принципи:

Добровільний характер участі в ній. Сприяє тому, що учні можуть обирати профіль занять за інтересами. Педагоги за таких умов повинні ретельно продумувати зміст занять, використовуючи нові, ще не відомі учням факти, форми і методи, які б посилювали їх інтерес. Розвиток ініціативи і самодіяльності учнів. У позакласній і позашкільній діяльності слід ураховувати бажання школярів, їх пропозиції, щоб кожен із них виконував цікаву для себе роботу.

Розвиток винахідливості, дитячої технічної, юннатської та художньої творчості. Під час занять перед учнями слід ставити завдання пошукового характеру: створення нових приладів, удосконалення наявних; приділення особливої уваги творчому підходу до справи тощо. Зв'язок з навчальною роботою. Позакласна та позашкільна робота повинна бути логічним продовженням навчально-виховної роботи, яка здійснюється на уроках. Так, знання з фізики можуть бути поглиблені й розширені на тематичному вечорі, а з літератури -- під час обговорення кінофільму чи спектаклю за літературним твором.

Використання ігрових форм, цікавість, емоційність. Реалізація цього принципу потребує широкого використання пізнавальних ігор, ігор з комп'ютерами, демонстрування цікавих дослідів та ін.

13. Умови успішної організації самовиховання учнів

Самовиховання вимагає від людини передусім знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для цього необхідно мати уявлення про особливості психічної діяльності людини, розуміти сутність самовиховання, володіти методами і прийомами роботи над собою. Самовиховання потребує постійних вольових зусиль, уміння керувати собою, аналізувати свої вчинки, оцінювати поведінку, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач. Підвищує ефективність самовиховання й наявність у людини ідеалу. Немалу роль відіграє рівень розвитку колективу: якщо він згуртований, у ньому панують здорова громадська думка, доброзичливість, взаємовимогливість, людині значно легше працювати над собою.

Самовиховання є непростим процесом, який охоплює кілька етапів.

Етапи самовиховання.

На першому етапі педагоги виявляють ставлення вихованців до процесу самовиховання шляхом анкетування чи індивідуальної бесіди. Далі формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання, домагаючись від школярів усвідомлення, що самовиховання -- і їх особиста справа, і справа закладу освіти, і суспільства загалом.

На другому етапі, який починається з появою бажання самовдосконалюватися, допомагають молодій людині сформувати мету (ідеал) та підтримувати бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою та ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити в собі, яких недоліків позбутися. Орієнтуючись на це, учень складає програму самовиховання.

На третьому етапі вихованець починає систематично працювати над собою, реалізуючи програму самовиховання. Для цього його залучають до різних видів діяльності. Педагог допомагає йому контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця.

Прийоми самовиховання.

Процес організації самовиховання передбачає опанування спеціальних прийомів роботи над собою.

В історії людства вироблено чимало різних прийомів самовиховання: самопереконання, самонавіювання, самоаналіз, самопідбадьорювання, самозаохочення, самопереключення, самонаказ та ін. Педагог має навчити вихованця обрати найадекватніші для певної життєвої ситуації.

14. Етапи роботи з організації процесу самовиховання. Прийоми самовиховання

Самовиховання-свідома діяльність людини,спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних. Самовихованню учень може займатися в результаті правильно організованого вих..1)На першому з них педагоги передусім виявлябть ставлення учнів до процесу самових.. З цією метою проводиться анкетування учнів. На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самових. З появою в учня бажання самовдосконалюватися,з'являється 2 етап в роботі вдосконалення особистості. Учневі допомагають формув. ідеал до якого треба прагнути, виробляють бажання наслідувати обраному зразку. Наявність ідеалу допомагає учневі намітити програму самових.

Етапи самовиховання.

На першому етапі педагоги виявляють ставлення вихованців до процесу самовиховання шляхом анкетування чи індивідуальної бесіди. Далі формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання, домагаючись від школярів усвідомлення, що самовиховання -- і їх особиста справа, і справа закладу освіти, і суспільства загалом На другому етапі, який починається з появою бажання самовдосконалюватися, допомагають молодій людині сформувати мету (ідеал) та підтримувати бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою та ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити в собі, яких недоліків позбутися. Орієнтуючись на це, учень складає програму самовиховання. На третьому етапі вихованець починає систематично працювати над собою, реалізуючи програму самовиховання. Для цього його залучають до різних видів діяльності. Педагог допомагає йому контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця. Прийоми самових.:

· самонавіювання - вплив людини на саму себе з метою самових. Внаслідок чого в неї виникають різні психічні і соматичні стани.

· Само переконання - це метод впливу на себе з метою утвердження нових власних вчинків.

· Самопідбадьорування - це метод впливу при якому аналізується правильність, а потім пригадується випадок, коли досягалася мета.

· Самосхвалення - використовується коли коли учень подолав певні труднощі, виконав складні доручення.

· Само покарання - застосовується у випадках допущення негативного вчинку, невиконання доручення, коли учень сам себе засуджує і придумує собі покарання.

· Само примушування - це метод впливу на себе за допомогою волі, коли учень виконує справу всупереч небажанню.

· Самоаналіз - це аналіз своєї діяльності, свого внутрішнього світу.

· Самопереключення - переведення думок на інші теми якщо створюється конфліктна ситуація для власного заспокоєння у такій ситуації зайнятися улюбленою справою.

· Планування власної діяльності і поведінки на наступний день.

· 10)Складання правил своєї поведінки.

· 11)Самохарактеристика і взаємохарактеристика.

15. Виховуючий колектив як соціально-виховуюча система та його основні ознаки

Колектив -- соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування.

Характерними рисами колективу є суспільно значуща мета, щоденна спільна діяльність, спрямована на її досягнення, наявність органів самоврядування, встановлення певних психологічних стосунків між його членами. Дитячий колектив відрізняється від інших колективів віковими межами, специфічною діяльністю (навчання), послідовною мінливістю складу, відсутністю життєвого досвіду, потребою в педагогічному керівництві.

Його характеризують єдність цілей, високий рівень міжособистісного спілкування, згуртованість, внутрішня дисципліна, специфічні норми співжиття. Він є ланкою, що з'єднує особистість із суспільством. Виховання особистості в колективі є втіленням закономірностей розвитку суспільства, адже в колективних взаєминах створюються умови для соціально-психічного її розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.

Колектив є соціальною системою, яка виконує такі функції:

-- організаторську (полягає в об'єднанні особистостей для виконання певних завдань);

-- виховну (спрямована на створення оптимальних умов для всебічного виховання, психічного й соціального розвитку особистості);

-- стимулюючу (сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості, регулює поведінку членів колективу, впливає на формування в особистості цілеспрямованості, волі, гуманності, працьовитості, совісності, чесності, гідності тощо).

16. Розвиток і становлення виховуючого колективу. Взаємодія педагогічного і учнівського колективів

Колектив - це соціальна спільність людей, об'єднана на основі суспільно-значущих цілей, спільних ціннісних орієнтацій, спільної діяльності та спілкування. Важливою категорією педагогіки є виховуючий колектив, який складається з двох взаємопов'язаних, відносно самостійних колективів - колективу вихованців (учнів) і колективу вихователів (педагогічний колектив).

В двадцяті роки ХХ століття в вітчизняній теорії виховуючий колектив розуміли як мету виховуючих зусиль педагогів (Є.А. Аркін, П.П. Блонський, Н.І. Іорданський, Н.К. Крупська). Ці ідеї втілились в практиці дитячих закладів С.Т. Шацького, С.М. Рівеса, Н.М. Шульмана і особливо А.С. Макаренка, який сформулював основні принципи і методи управління колективом. Ідеї А.С. Макаренка розвивали Ф.Ф. Брюховецький, Т.Є. Коннікова, В.О. Сухомлинський.

Колектив - особистість - виховання - самовиховання, поглиблюючи розуміння взаємозалежності виховного потенціалу колективу від вихованості кожної особистості, В.О.Сухомлинський виступає проти фетишизації ролі колективу, який багато педагогів розглядають як абстрактну силу, яка стоїть над особистістю і має право на виховну функцію тільки тому, що він колектив, більшість. Йому в абстракції приписувалися виховні можливості. Тому з позиції гуманізму велике теоретичне значення має така думка педагога: «Особистість і колектив - це дві сторони однієї медалі. Без виховання особистості не може бути й мови про колектив як про виховну силу, а виховання особистості немислиме без самовиховання. У широкому розумінні поняття виховання я уявляю собі як гармонію виховання колективу й виховання особистості, а у вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню».

Взаємодія педагогічного і учнівського колективу

17. Функції класного керівника

Класний керівник - це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту.

Класний керівник виконує діагностичну, організаторську, виховну, координаційну, стимулюючу функції. Діагностична функція. Передбачає вивчення класним керівником учнів свого класу. Знання особливостей дітей, їхніх інтересів, нахилів, потреб, рівня вихованості, мотивів поведінки та інших якостей дає змогу скласти цілеспрямований і дієвий план виховної роботи, організувати результативний щоденний виховний вплив на учнівський колектив загалом і на кожного учня зокрема. Для виявлення індивідуальних особливостей учнів використовують розглянуті раніше методи науково-педагогічного дослідження.

Організаторська функція. Полягає в умінні залучати колектив класу до різних видів виховної діяльності: пізнавальної, що збагачує уявлення учнів про навколишню дійсність; суспільно корисної, спрямованої на загальну користь і благо; ціннісно-орієнтаційної, яка розкриває учням духовні та матеріальні соціальне значущі цінності й орієнтує на них їх поведінку; художньо-творчої, що дає учням можливість реалізувати індивідуальні творчі задатки та здібності; вільного спілкування, організації дозвілля учнів, що взаємозбагачує їх. Для організації цього виду діяльності та забезпечення виховного результату педагог повинен володіти певними організаційними вміннями та навичками.

Виховна функція. Вона є найскладнішою в діяльності класного керівника. План виховної роботи в класі визначає зміст, форми і методи виховної діяльності. Класний керівник складає його з урахуванням загального змісту й методики виховання учнів у національній школі. Передусім виховна діяльність класного керівника передбачає підготовку і проведення запланованих виховних заходів, які є дієвим засобом формування в учнів соціальне цінних мотивів поведінки, здорових інтересів, духовних потреб, почуттів, позитивних моральних, правових, трудових, естетичних та інших якостей.

Класний керівник мусить бути високоморальною особистістю, чесним, справедливим, порядним у всіх своїх помислах і вчинках. Він має добре знати своїх вихованців, розуміти їх духовний світ і душевний стан, жити їхніми радощами і смутками, бути делікатним і тактовним у стосунках з ними, любити їх і водночас бути вимогливим до них і до себе. Одна з сутнісних його рис -- належний рівень знань з педагогіки і психології, що дає йому змогу швидко знаходити контакт з учителями й учнями, вміло організовувати виховний процес, залучати учнів до різних видів діяльності, виявляти рівень їх вихованості, вносити до програми виховання відповідні корективи, спонукати їх до самоосвіти та самовиховання.

18. Напрями і форми роботи класного керівника

Класний керівник - це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту.

Діяльність справжнього класного керівника сповнена педагогічною творчістю і не обмежується певними рамками. Форми роботи можуть бути різними -- індивідуальною, груповою і фронтальною. Вибір конкретної форми зумовлюється різними чинниками: завданням виховання, рівнем розвитку первинного колективу, індивідуальними особливостями школярів, об'єктивними обставинами, конкретними педагогічними ситуаціями та ін.

За критерієм використання джерел і засобів виховного впливу на особистість школярів форми роботи поділяють на: словесні (збори, доповіді, бесіди, диспути, конференції, зустрічі та ін.); практичні (походи, екскурсії, спартакіади, олімпіади, конкурси тощо); наочні (діяльність шкільних музеїв, виставок, тематичні стенди та ін.). Усі вони взаємопов'язані, доповнюють і збагачують одна одну. Є види роботи, в яких одночасно використовують словесні, практичні, наочні форми. Наприклад, колективні творчі справи (КТС).

Завдання і функції класного керівника визначають основні напрями, зміст, методи і форми його роботи. Практика роботи середньої загальноосвітньої школи показує, що найважливішими напрямками роботи класного керівника є:

o Вивчення особистості учня;

o Створення і виховання учнівського колективу;

o Розвиток талантів, розумових і фізичних здібностей учнів, формування у них високої пізнавальної культури, організація змістовного дозвілля школярів;

o Створення необхідних умов для фізичного розвитку вихованців, збереження та зміцнення їхнього здоров'я;

o Підготовка школярів до господарсько-трудової діяльності;

o Робота з учителями;

o Взаємозв'язок з сім'єю, робота з батьками учнів;

o Співробітництво з позашкільними навчально-виховними закладами, громадськістю, різноманітними громадськими організаціями.

o Планування класним керівником виховної роботи з дітьми, ведення потрібної документації.

19. Робота класного керівника з вивчення учнів

Класний керівник - це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту.

Основним обов'язком класного керівника є вивчення учнів і координація на цій основі роботи вчителів, які працюють з ними. Процес вивчення учнів має відбуватися з дотриманням певних правил:

— вивчення потрібно спрямовувати на виявлення особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку конкретного вихованця;

— дослідження процесів розвитку школярів має тривати впродовж усіх років навчання;

— виявляти потрібно не лише наявний рівень розвитку конкретної особистості, але й прогнозувати його з урахуванням “зони найближчого розвитку”;

— вивчення особистості школярів та їх колективів потрібно спрямовувати на вирішення конкретних педагогічних завдань;

— вихователь у процесі вивчення учнів має бути сповнений педагогічного оптимізму щодо їх розвитку і соціально-психологічного зростання;

— вивчення учнів має охоплювати всі аспекти їх фізичного, психічного і соціального розвитку;

— застосування методів і методик вивчення учнів і шкільних колективів має відповідати віковим можливостям дітей;

— дослідження соціально-психічного розвитку слід здійснювати в природних умовах навчально-виховного процесу;

— дослідженням повинні бути охоплені усі учні, таке вивчення має стати систематичним;

— вивчення учнів поєднують з виховним впливом на них;

— вивчаючи учнів, слід акцентувати увагу на позитивних, а не негативних рисах характеру та поведінки.

Методи вивчення учнів та учнівських колективів поділяють залежно від:

· а) характеру участі школярів у них: пасивні (спостереження, кількісний і якісний аналіз результатів діяльності) та активні (анкетування, тестування, соціометричні вимірювання, проективні);

· б) часу проведення: одномоментні (анкетування, тестування та ін.) та тривалі ( цілеспрямоване спостереження, біографічний метод тощо);

· в) місця проведення: шкільні (класні та позакласні) й лабораторні;

· г) їх сутності: неекспериментальні (спостереження, анкетування, бесіди, аналіз продуктів діяльності), діагностичні (тести, ранжування), експериментальні (природні експерименти, лабораторні експерименти) та формуючі методи.

20. Робота класного керівника з організації та проведення позакласної виховної роботи

Позакласна і позашкільна виховна робота є невід'ємною складовою усієї системи освіти і виховання підростаючого покоління. Варто розрізняти поняття "позакласна виховна робота" і "позашкільна виховна робота".

Позакласна виховна робота - це здійснення в позаурочний час різноманітної діяльності учнів під керівництвом учителів-вихователів школи, спрямованої на задоволення інтересів і запитів вихованців, розвиток їх інтелектуальних можливостей.

Позашкільна виховна робота - це також здійснення в позаурочний час діяльності школярів у позашкільних дитячих виховних закладах під керівництвом педагогічних працівників цих закладів. Вона теж спрямована на розвиток інтелектуальних потенційних можливостей вихованців, задоволення їх інтересів і запитів. Класний керівник постає в першу чергу організатором підготовки і проведення позакласних виховних заходів разом з іншими педагогічними працівниками школи. Він же одночасно є ініціатором залучення учнів свого класу до участі в роботі гуртків, секцій та ін., які діють у позашкільних виховних закладах. Є різноманітні форми і види позакласної виховної роботи. Щодо змісту можна виділити такі основні напрямки:

· а) робота, спрямована на моральне виховання учнів, формування у них національної гідності;

· б) освітньо-виховна робота;

· в) заняття з праці і техніки;

· г) заняття з різних видів мистецтва;

· д) фізкультурно-оздоровча робота;

· е) розважально-ігрова робота.

За видами організації розрізняють колективну, групову та індивідуальну форми позакласної виховної роботи. За способами проведення виділяють вербальні, наочні і практичні види позакласної виховної роботи.

Позакласна виховна робота з учнями будується, в основному, на загальнопедагогічних принципах національного виховання в Україні: народності, природовідповідності, культуровідповідності, гуманізації, демократизації, безперервності, етнізації, диференціації та індивідуалізації, послідовності, систематичності і варіативності форм і методів виховання, інтегративності. До цього варто додати специфічні принципи, які є основою безпосередньо організації позакласної виховної роботи: добровільності, інтересу, самодіяльності.

21. Особистісно-орієнтоване виховання - нова освітня філософія

Особистісно-орієнтоване виховання спрямоване на реалізацію сутнісної природи суб'єкта, якій відповідають цінності служіння, коли основним життєвим ставлення виявляється любов до інших людей. Це дає людині можливість виходити за межі своїх актуальних, наявних можливостей. Спрямованість виховного процесу на цінність служіння заперечує цінності соціальних досягнень і володіння. За життєвої цінності соціальних досягнень як визначальної основним ставленням до життя стає суперечництво, що створює тривожні настрої, невпевненість у собі й виступає перепоною для успішного особистісного розвитку. Таким чином, за цінності служіння про людину можна говорити як про вільну особистість, яка свідомо обирає свій життєвий шлях. Життя в такому разі виявляється творчістю, оскільки лише через ідеальну представленість в інших людях та інших людей у собі можливий розвиток власної особистості.

Отже, альтернативою директивному підходові до виховання має виступити собистісно-орієнтоване виховання, яке забезпечує дитині право на свободу вибору ціннісної позиції, на цінність людського духу й цінність життя взагалі, на можливість його дійового здійснення за наявності в неї установи на подолання дисгармонії в досвіді, поведінці, спілкуванні, діяльності.

Особистісно-орієнтоване виховання - це утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої ґрунтуються усі інші суспільні пріоритети. Згідно з цим добро стає сутнісним визначенням людини.

Виховні ситуації, які створюють у межах особистісно-орієнтованого виховання, мають забезпечити розвиток такого рівня свідомості,який би спонукав дитину до самопізнання й само активності з тим, щоб вона могла стати творцем власного духовного життя.

22. Педагогічне спілкування, його функції. Структура, рівні, види спілкування. Стилі спілкування

Спілкування - необхідна умова формування, існування та розвитку особистості. Педагогічне спілкування як соціально-психологічний процес характеризується такими функціями:

• пізнання особистості;

• обмін інформацією;

• організація діяльності;

• обмін ролями;

• співпереживання;

• самоствердження.

Структура спілкування. Структура спілкування має взаємопов'язані сторони: комунікативну, інтерактивну, перцептивну. Комунікативна сторона спілкування пов'язана із виявленням специфіки обміну інформацією між людьми як активними суб'єктами спілкування, т. т. із врахуванням тих знань, якими обмінюються люди. Засобами комунікативного процесу є різні знакові системи: мова (або вербальне спілкування) та жести, міміка, інтонації (або невербальне спілкування). Інтерактивна сторона спілкування: організація суб'єктами спілкування спільної стратегії взаємодії. Розрізняють різні програми взаємодії між людьми (від співробітництва аж до конкуренції. Перцептивна сторона спілкування містить в собі процес взаємного сприймання і розуміння співрозмовниками одне одного. Перцепція, це перш за все, процес формування образу іншої людини в свідомості співрозмовника.

Рівні спілкування:

· Конвенційний рівень (лат. convencionalis -- відповідно до договору.

· Примітивний рівень

· Маніпулятивний рівень.

· Стандартизований рівень

· Ігровий рівень

· Діловий рівень

· Духовний рівень

Види спілкування:

· Вербальне. Основним засобом є слово.

· Мануальне спілкування (лат. manualis -- ручний). Засобом спілкування є рухи руками (жести). Цей вид слугує доповненням до вербального спілкування.

· Матеріальне спілкування. Одна людина спілкується з іншою за допомогою певних матеріальних речей (іграшки, одяг, продукти харчування та ін.).

· Технічне спілкування: радіо, телебачення, кіно, телефон та ін.

· Біоенергетичне спілкування. Пов'язане зі сприйняттям біологічних полів партнерів безпосередньо або на відстані.

Стилі спілкування:

· Авторитарний стиль ґрунтується на безпосередньому підкоренні окремої людини або колективу владній особистості.

· Демократичний стиль ґрунтується на врахуванні думки колективу в організації життєдіяльності вихованців.

· Ліберальний стиль спілкування ґрунтується на безпринципному, байдужому ставленні педагога як до позитивних, так і до негативних дій вихованців.