Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець ХІХ – ХХ ст.)

Руснак Іван Степанович

Розвиток українського шкільництва в Канаді

(кінець ХІХ - ХХ ст.)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, завідувач кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника

Офіційні опоненти:

доктор педагогічних наук, професор Вихрущ Анатолій Володимирович, Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти, проректор з наукової роботи;

доктор педагогічних наук, професор Пометун Олена Іванівна, Київський інститут внутрішніх справ при НАВС України, кафедра правової та соціальної педагогіки;

доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Ярмаченко Микола Дмитрович, радник президента АПН України.

Провідна установа: Вінницький державний педагогічний університет імені М.Коцюбинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Вінниця.

У вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, її хронологічні рамки, визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, показується його зв'язок з науковими програмами, а також наукова новизна і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Соціально-економічні та культурологічні умови розвитку української спільноти в Канаді як передумова виникнення шкільництва” розглядаються основні періоди й особливості формування української спільноти в Канаді як рушійного чинника становлення й розвитку етнічного шкільництва.

Встановлено, що еміграція українців до Канади та інших держав наприкінці ХІХ ст. зумовлена надзвичайно складним економічним становищем, політичним і національним гнітом, якого зазнавав тоді український народ. Уряд Канади, зацікавлений у розв'язанні певних економічних і соціальних проблем (освоєння необжитих прерій Заходу, збільшення кількості населення, приріст робочої сили) прийняв щодо іммігрантів ліберальні закони: відсутність обмежень стосовно національності, освіти, віросповідань, політичних поглядів. Крім того, переселенці мали можливість швидко отримати земельний наділ (гомстед) розміром 160 акрів, працевлаштуватись. Ці передумови й визначали активність імміграції українців: з 1891 р. до початку першої світової війни їх прибуло до Канади понад 170 тисяч.

У міжвоєнний період (20-30-і рр.) імміграційні закони 1919 р. (підвищення розмірів майнового цензу при в'їзді, тестування на грамотність) і 1936 р. (переселення для об'єднання родин або ведення власного сільськогосподарського виробництва), економічна криза 1929 - 30 рр. змінили динаміку імміграції. Однак і за цих умов українську спільноту Канади поповнили понад 67 тисяч переселенців.

У післявоєнний період федеральний уряд внаслідок наполегливих дій української спільноти, насамперед Комітету Українців Канади (КУК), дозволив в'їзд українцям, які знаходилися в таборах для переміщених осіб, але при умові, що вони мали родичів тут і не були військовими злочинцями. За таких обставин до цієї країни у 1947-1954 рр. прибуло приблизно 37 тисяч осіб, а в наступні десятиліття - більше дев'яти тисяч переселенців.

Імміграційні закони Канади 90-х рр. суттєво пригальмували в'їзд українців до країни. За кількістю іммігрантів Україна посідає 58 місце, а за умовами імміграції українці перебувають на 146 місці. У зв'язку з цим українські громадські організації Канади розгорнули масову кампанію за внесення змін до імміграційного законодавства щодо “пом'якшення” умов в'їзду до Канади своїх земляків з України та інших країн Європи.

Досліджено, що основи формування української етнічної спільноти заклала масова імміграція українців до Канади, що відбулася в 1896-1913 рр. Емігранти заселяли необжиту територію степових провінцій - Манітоби, Альберти, Саскачевану. Поселялися груповим, блоковим типом, що допомагало поселенцям легше виживати в складних кліматичних, соціально - економічних та побутових умовах прибраної батьківщини і водночас продовжувати родинне та громадське життя тим способом, до якого звикли в рідному краї. Вони давали новим населеним пунктам українські назви (Правда, Ярослав, Дніпро, Богдан, Куліш, Січ, Буковина та ін.), будували тут церкви, читальні, народні доми, налагоджували культурно-просвітницьку роботу. Організатором національно-духовного життя в цей період виступала церква. З метою збереження етнічної тотожності в українських поселеннях засновувалися світські організації і товариства (“Просвіта”, “Січ”, “Сокіл”, “Рідна Школа”). Вони розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність для навчання молоді української мови, історії, культури, передачі їй віри батьків, звичаїв і традицій рідного народу. Першими центрами громадського життя іммігрантів стали столиці провінцій Манітоби - Вінніпег, Альберти - Едмонтон. Згодом культурно-просвітницькі організації виникли і в провінціях Саскачеван, Британська Колумбія, Онтаріо. Вони представляли різні релігійні та політичні течії, але співпрацювали у вирішенні загальноукраїнських справ (вивчення рідної мови, організація державних двомовних, рідних і парафіяльних шкіл, виступи проти шовіністичної політики англосаксонців та ін.). Важливим чинником внутріетнічної консолідації і захисту етнокультурних прав поселенців виступала українська преса (“Канадійський Фармер”, “Український Голос”, “Канадійський Русин” та ін.), народні віча і провінційні з'їзди українців, які обговорювали стан і перспективи розвитку українства в Канаді, виробляли шляхи інтеграції етнічної спільноти в канадське суспільство.

На основі аналізу джерельної бази показано, що еволюція української етнічної спільноти в Канаді значно прискорилась у 20-30-і рр. Вирішальний вплив на цей процес мало завершення першої світової війни і в зв'язку з цим відновлення імміграції українців до Канади. Оскільки основну масу переселенців складали учасники визвольних змагань і національно-визвольного руху, вони активно включались у громадське життя меншини, почали створювати нові політичні й культурно-просвітницькі організації (Український Центральний Комітет, Канадійська Січова Організація, Союз Українців Самостійників, Стоваришення Український Робітничий Дім, Організація Українок Канади, Українське Національне Об'єднання, Молоді Українські Націоналісти та ін.). Чисельність їх постійно зростала (наприкінці 30-х рр. УНО мало понад 50 осередків, ОУК - 33, МУН - 38), вплив на життєдіяльність громади з кожним роком посилювався, що, безперечно, підвищувало національну свідомість і громадську активність її членів. Крім того, в цей період почали створюватись організації соціалістичного спрямування, які також проводили цілеспрямовану культурно-просвітницьку роботу на відповідних ідеологічних засадах.

У дослідженні з'ясовано, що найбільш ефективними осередками діяльності громадських організацій, як і раніше, були читальні “Просвіти”, “Рідної Школи”, народні доми, рідномовні школи, при яких працювали хорові, драматичні, музичні і спортивні гуртки, бібліотеки, молодіжні табори. В середині 30-х рр. в українських громадах діяло 287 осередків просвітніх товариств, 185 читалень “Просвіти”, 106 бібліотек при народних домах і школах. Традиційними формами культурно-просвітницької роботи були концерти в установах етнічних організацій з нагоди релігійних чи національних свят, тематичні вечори, концертні поїздки в місця компактного проживання українців, виступи на фестивалях і в муніципальних культурно-освітніх установах.

Стверджується, що особливо активно розвиток української общини в Канаді відбувався у післявоєнний період, коли до країни в'їхали іммігранти, які мали вищий, аніж їх попередники, освітній рівень і кращу професійну підготовку. Це допомогло їм швидше інтегруватися в канадське суспільство, піднести соціально-політичний статус етнічної спільноти, більшу частину якої вже складали уродженці Канади. У зв'язку з цим діаспорні організації здебільшого зорієнтовані на суспільну, політичну і наукову діяльність, а основне їх завдання полягає у пропаганді українських цінностей на американському континенті.

Аналіз джерельної бази засвідчує, що поряд з позитивними результатами повної інтеграції української спільноти в канадське суспільство все активніше проявляються негативні, асиміляційні процеси. Найбільше підвладні їм молоді покоління канадських українців, які народилися в полікультурному середовищі. Якщо в 1971р. українська меншина ввійшла до 10 етнічних груп, що володіють рідною мовою і займала третє місце, то в 1991 р. вона перемістилася на п'яте, а в 1996 р.- вже на восьме місце. У дослідженні показано, що причинами цього явища є вплив полікультурного суспільства, мішані шлюби, низький рівень національної свідомості і т. ін. Названі процеси зумовили появу програми виходу з етнокультурної кризи “Будування майбутнього. Канадські українці в ХХІ столітті “, реалізація якої почалася з другої половини 80-х рр. і охоплює всі сторони життєдіяльності української діаспори в Канаді.

На основі аналізу джерельної бази показано, що досвід і діяльність у розбудові етнокультурного життя забезпечать українській меншині перспективу і в майбутньому столітті.

У другому розділі “Становлення українського шкільництва в Канаді (1989-1916 рр.)” розкриваються умови зародження національної освіти українців у канадському суспільстві на межі двох століть. Зокрема стверджується, що розвиток шкільництва іммігрантів українців цілком залежав від державної політики в галузі освіти. Обов'язкове навчання дітей державною мовою в Канаді введено в 1867 р. Його здійснювали два типи елементарних (початкових) шкіл: народні, які працювали за рахунок держави, і “відокремлені” (сепаратні), що перебували на утриманні муніципалітетів і приватних осіб. Середні школи (молодша і старша) діяли у містах і готували дітей до навчання в університеті (академічний профіль) або давали робітничу професію (практичний ухил). Головне завдання школи полягало в соціалізації особистості. Щодо дітей іммігрантів, то визначалась єдина мета: асиміляція. Тому на вивчення англійської мови відводилося 8-12 годин на тиждень, а на навчання математики і громадянських (соціальних) дисциплін майже втричі менше. Учителів для них готували педагогічні училища.

На основі аналізу джерельної бази встановлено, що внаслідок угоди Льоріє в 1897 р. прийнято шкільний акт про двомовне навчання, згідно з яким у місцях компактного проживання іммігрантів відкривалися елементарні двомовні школи. Перша українська школа “Галичина” почала діяти 1 червня 1898 р. в Гімлі (провінція Манітоба). Поступово такі школи були організовані в інших населених пунктах провінцій Манітоба, Альберта, Саскачеван, де в цей час проживала основна маса українців. До кінця дії угоди Льоріє (1916 р.) їх працювало понад 400. Навчальний процес у них забезпечували двомовні учителі, яких готували відповідні семінарії в Вінніпегу, Брендоні, Ріджайні. Їх випускники отримували диплом ІІІ рівня, що дозволяв їм працювати лише в народних (елементарних) школах. Учительські семінарії за час своєї діяльності випустили понад 300 національно свідомих подвижників українського культурно-просвітницького життя. У 1907 р. вони провели першу вчительську конвенцію (конференцію) і створили Організацію Українських Учителів, яка стала важливим чинником активізації громадського життя поселенців, розвитку їх національної освіти.

У дослідженні з'ясовано, що в діяльності двомовних шкіл було чимало труднощів. Навчання з учнями різних відділів (класів) проводилося в одно- або двокімнатному приміщенні одним або, в кращому разі, двома вчителями за привезеними з України підручниками. Але в 1911 р. уряд заборонив їх, а нові (“Манітоба: русько-англійська читанка” з двох частин) з'явилися лише в 1913 р. Вони були не досконалі, не в усьому зрозумілі дітям, видані невеликим тиражем. У цей же період в англомовній шовіністичній пресі почалися нападки на двомовну систему (за 1911-1913 рр.) лише в “Фрі Прес” опубліковано майже 30 статей наклепницького змісту). Українські часописи (“Український Голос”, “Канадийський Русин”, “Новини” та ін.) виступили на захист двомовної системи, стали ініціаторами українських віч, конференцій, зібрань, петицій до уряду. І все ж п'ятирічна боротьба національних меншин зазнала поразки: у березні 1916 р. закон про ліквідацію двомовної шкільної системи вступив у дію.

У дисертаційній роботі аргументується, що українці з перших років перебування на канадській землі прагнули дати дітям знання рідної мови, історії, традицій, обрядів, тобто виховати національно свідомими, справжніми патріотами України. Державні школи виконати цю місію не могли, оскільки ставили собі іншу мету - асиміляцію іммігрантів. Тому українські церкви й просвітницькі товариства, особливо преса, почали піклуватися про відкриття приватних рідних (національних) шкіл. Найбільшу активність у цьому процесі впродовж досліджуваного періоду виявляла газета “Український Голос”. У ній проблеми освіти і виховання молоді й дорослих, створення і діяльність інституцій, що забезпечували їх розв'язання, займали чільне місце і постійно привертали увагу громадськості. Її редакція повсякчас піклувалася про розвиток рідномовного шкільництва, адже, як засвідчує аналіз джерельної бази, рідна школа в умовах діаспори є тим осередком, навколо якого гуртується етнічна спільнота, який закладає фундамент національної свідомості, дає своїм вихованцям знання рідної мови, історії, культури, звичаїв і традицій.

Ініціаторами відкриття в Канаді українських рідних шкіл виступили парафії греко-католицької церкви та осередки товариства “Просвіта”. Вони, де тільки була можливість, організовували навчальні заклади трьох типів: повного дня (паралельні з державними), вечірні, вакаційні (на час літніх канікулів).

Установлено, що перша цілоденна (повного дня) українська школа відкрита 1905 р. у Вібер Лейку (провінція Манібота). У ній навчалося 60 дітей. Заняття проводили сестри-служебниці, які прибули з Галичини і мали гімназійну освіту. Крім обов'язкових дисциплін, визначених департаментом освіти для публічних шкіл, вивчалися українська мова (8-10 годин на тиждень), історія України (3 год.), релігія (4 год.), мистецтво (різьблення, вишивка, писанкарство - 2-3 год.). У додатковий час працювали музичний, хоровий, драматичний, танцювальний гуртки.

Навчальний план вечірніх шкіл, які відкривалися при церквах, народних і робітничих домах, читальнях “Просвіти” і працювали 3-4 рази на тиждень після занять у державній школі, передбачав вивчення української мови (5 год.), історії та літератури (по 2 год.), релігії (3 год.), декоративно-ужиткового мистецтва (1 год.). Названі предмети мали виховувати любов до рідної мови, культури, історії України.

Вакаційні школи працювали впродовж 4-6 тижнів за навчальним планом елементарних шкіл. У них щоденно вивчалися українська мова, література, історія України, музика і співи. Після навчальних занять учні займалися спортом, культурно-просвітницькою роботою, перебуваючи у повному рідномовному заглибленні.

Рідні школи знаходилися під опікою громадських товариств, які створювали відповідні шкільні ради (комітети) для забезпечення їх нормальної діяльності (обладнання приміщення, підбір учителів, фінансування, формування контингенту учнів, залучення педагогів та школярів до культурно-просвітницької роботи в громаді). Учителями здебільшого працювали випускники двомовних учительських семінарій, а також іммігранти, які здобули в старому краї педагогічну освіту.

Аналіз засвідчує, що рідні школи діяли там, де були сильні церковні парафії та осередки громадсько-культурних товариств, які могли утримувати їх на власні кошти. Початкову українознавчу освіту в них здобували діти віком 6-12 років. Але поза впливом національних освітніх закладів залишалась молодь, яка навчалася в середніх школах, коледжах та університетах і зазнавала ще більшого, ніж в елементарних двомовних школах, асиміляційного тиску. Для забезпечення її національної освіти й виховання релігійні об'єднання та культурно-просвітницькі товариства, починаючи з 1911 р., стали засновувати бурси (згодом інститути). Крім проживання, їх вихованці щотижня вивчали тут українську мову (4 год.), літературу (2 год.), історію України (2год.), оволодівали співом і музикою, декламували поезії. Бурси діяли на принципах самофінансування і самоврядування, що загалом сприяло підготовці їх вихованців до громадської діяльності. Найбільш відомими закладами цього типу були бурси та інститути ім. А.Коцка, А.Шептицького, П.Могили, інститут Т.Шевченка. Завдяки цим інституціям формувалася свідома українська інтелігенція, яка посідала чільне місце в етнічній спільноті, ставала кваліфікованими працівниками в різних ділянках канадського життя.

Здійснений аналіз дає підстави зробити висновки, що в цей період закладено основи навчально-виховної системи, яка допомогла українцям зберегти національну самобутність та інтегруватися як спільноті в канадське суспільство.

У третьому розділі “Громадсько-педагогічний рух за розвиток українського шкільництва в Канаді (1917-1970 рр.)” висвітлюється діяльність професійних, політичних, культурно-просвітницьких організацій і церковних об'єднань щодо забезпечення еволюції українського шкільництва в Канаді в досліджуваний період.

Установлено, що скасування в 1916 р. двомовної шкільної системи спонукало передову частину української спільноти до розширення мережі рідномовної освіти. Особливу активність у цьому процесі виявляли вчителі державних шкіл Альберти. Вони заснували професійну організацію, яка виступила ініціатором проведення народних з'їздів, організатором рідних шкіл та науково-методичної роботи серед своїх членів. Учителі Манітоби створили Головний Комітет Рідних Шкіл, а згодом Товариство Українських Учителів Канади, які проводили широку організаційно-педагогічну діяльність у розвитку національної освіти канадських українців (організовували рідні школи, конвенції вчителів, літні вчительські курси українознавства). Велику активність у справах рідномовного шкільництва виявляли учителі Саскачевану. Завдяки цілеспрямованій роботі педагогічних і культурно-просвітницьких організацій у 30-х рр. у Канаді діяло понад сто рідних шкіл, у яких навчалося більше 5 тисяч учнів. Працювало також дев'ять шкіл при монастирях сестер-служебниць і три школи при братстві оо.Василіян. У них вивчалися українська мова й окремі українознавчі дисципліни (історія, література, мистецтво).

У дослідженні з'ясовано, що важливу роль у розвитку українського шкільництва відіграли громадські організації канадських українців, які, щоправда, перебували на різних політичних позиціях і в ставленні до національної ідеї також не були однодумцями. Організації соціалістичної орієнтації (Стоваришення Український Робітничий Дім, згодом Товариство Український Робітничо-Фармерський Дім) створювали освітні комітети, українські дитячі школи (наприкінці 20-х рр. їх було понад 50), що діяли на відповідній ідеологічній платформі.

Високу активність в освітянських справах у 30-і рр. виявляло Українське Національне Об'єднання. Воно створювало шкільні ради, комітети, які забезпечували організацію та діяльність рідних шкіл при осередках об'єднання.

Аналіз джерельної бази дає підстави стверджувати, що, починаючи з 1940 р., подальший розвиток українського шкільництва в Канаді забезпечувався передусім діяльністю Комітету Українців Канади. На його конгресах постійно обговорювалися стан і перспективи розвитку рідномовного навчання і національного виховання молоді, вироблялась політика взаємодії з державними органами щодо освіти канадських українців, зокрема введення української мови в публічні школи й університети Канади.

Заходами етнічної громади у Саскачеванському університеті в 1944-1945 навчальному році введено некредитовані курси української мови, наступного року відкрито першу на американському континенті кафедру української мови, а згодом - відділ славістики. У 1946-1947 н.р. запроваджено курс української літератури. З 1950 р. українська мова викладалася тут нарівні з англійською, французькою, німецькою та класичними мовами. Наприкінці 50-х рр. відкрито вечірні, заочні, кореспонденційні та літні курси української мови та літератури.

Українці Саскачевану домоглися введення української мови, починаючи з 1952-1953 н.р., у державні середні школи. Щороку її вивчали 800-1000 учнів.

Активну роль у розширенні прав української мови в цій провінції відіграло Товариство Українських Учителів Саскачевану. Воно забезпечувало підготовку і видання навчальних програм, підручників і методичних посібників з української мови, науково-педагогічного журналу “Тема”, проведення методичної роботи, вивчення передового педагогічного досвіду, налагодження співпраці з професійними організаціями та освітніми установами інших провінцій.

На основі вивчення джерельної бази показано, що державний статус української мови активно виборювали українці Альберти. У грудні 1948 р. вони обрали відповідний комітет, який запропонував ректору Альбертського університету ввести до навчального плану українознавчі дисципліни. Відповідь виявилась негативною. Однак у 1952 р. відкрито вечірні курси української мови, а через рік ще три таких курси. Їх відвідували 135 студентів. Оскільки ці курси не були кредитовані, інтерес до них поступово втрачався: у 1958 р. їх слухачами були лише 25 студентів. Місцевий відділ КУК розгорнув широку кампанію щодо впровадження української мови і в середніх школах провінції. Він ініціював створення видавничої спілки “Гейтвей”, видання підручників української мови, автором яких був Яр Славутич, відкриття літніх курсів української мови для вчителів, налагодив методичну роботу з метою впровадження зорово-слухової методики навчання рідної мови в школах і університетах провінції. Завдяки цим енергійним заходам українську мову в 1972 р. вже вивчали понад 2 тисячі слухачів.

У дослідженні з'ясовано, що активну боротьбу за рівноправність рідної мови вели українці Манітоби. Вони домоглися відкриття в 1951 р. славістичного департаменту в Манітобському університеті, створили комісію для підготовки навчальних програм, підручників і посібників з української мови для середньої школи, де вона могла б викладатися як вибірковий предмет. У вересні 1967 р. сенат Манітобського університету після довгих дебатів надав українській мові матрикуляційних прав нарівні з іншими мовами, що вивчалися як вибіркові предмети. Наступного року запроваджено вивчення української мови в 10 середніх школах. Через рік кількість класів, де вивчалась українська мова, збільшилась з 17 до 100, чисельність учнів зросла із 395 до 1625. У 1970 р. уряд дозволив її вивчення як окремого предмета з першого класу. Українці, маючи на меті розширити права рідної мови, організовують у Вінніпегу “Комітет для заложення українських діточих садочків”, який розгортає активну діяльність у 70-80-х рр.

У квітні 1970 р. Королівська комісія для справ двокультурності та двомовності опублікувала четвертий том своїх звітів, у якому стверджувала, що Канада - двомовна і двокультурна, тобто англо-французька країна. Але як демократична держава вона не заперечує проти розвитку в межах, визначених відповідними законами, мови і культури інших етнічних спільнот. Такий підхід уряду активізував боротьбу громадських і професійних організацій канадських українців за перетворення офіційної політики двокультурності в політику багатокультурності, а самої Канади в офіційну полікультурну державу.

У розділі робиться висновок про те, що професійні учительські і культурно-просвітницькі організації та релігійні об'єднання в досліджуваний період домоглися розширення мережі українського шкільництва в Канаді, вивчення української мови в середніх школах і університетах тих провінцій, де компактно проживає переважна більшість канадських українців. У процесі цієї боротьби нагромаджено великий досвід організаційно-педагогічної та культурно-просвітницької роботи щодо розвитку національної освіти й виховання членів української діаспори в Канаді.

У четвертому розділі - “Розвиток системи національної освіти українців у Канаді” аналізується діяльність основних складових структур системи рідномовного шкільництва, їх роль у формуванні національної свідомості та національному вихованні молодого покоління канадських українців.

На основі аналізу джерельної бази стверджується, що у системі українського шкільництва в Канаді першим і найголовнішим типом навчального закладу, який давав канадським українцям знання рідної мови, історії, культури, виховував їх у національному дусі, формував український характер і світогляд, стали рідні школи. Однак їх організатори в перші роки зустрічалися з такими проблемами, як відсутність належно обладнаного приміщення, єдиних програм і підручників, навчального приладдя і методичних посібників, кваліфікованих педагогів, а нерідко й відповідного контингенту учнів. Вказується, що поступово, за допомогою громадських організацій і товариств ці труднощі вдалося подолати. Адже рідна школа виступала головним чинником протистояння асиміляції молоді, формування її національної гідності й гордості, залучення до суспільного життя спільноти. Вона до певної міри прагнула виховати справжніх громадян Канади, незалежно від їхнього національного походження і місця народження.

Організатори українського шкільництва, щоб не допустити розколу чи міжетнічних конфліктів у суспільстві, і в рідних школах виховували свідомих громадян Канади, але таких, що пам'ятають своє етнічне коріння. Відповідно до мети і завдань цих шкіл (забезпечити гармонійний національний розвиток дитини) організації й товариства, що їх заснували, розробляли навчальні плани і програми, підручники і посібники, виховували педагогічні кадри. На певних етапах розвитку сепаратних шкіл вони включали різні предмети (українська мова, література, історія, географія України, музика, співи, мистецтво та ін.), на вивчення яких відводилася різна кількість годин (від 1 до 4 на тиждень, залежно від типу школи) і відповідні підручники (на перших порах використовувалися завезені з України, а починаючи з 40-х рр., створені в Канаді з урахуванням регіональних особливостей). У дисертації аналізуються зразки навчальних планів і програм з українознавчих дисциплін, їх зміни впродовж досліджуваного періоду, а також підручники, методичні рекомендації щодо проведення навчальних занять з цих предметів. Розкривається їх роль у формуванні національної свідомості й національному вихованні учнів.

У дослідженні аналізуються особливості навчально-виховного процесу в рідних школах. Працювали вони з 17 до 19 години 3-4 рази на тиждень. Заняття проводились в однокімнатних приміщеннях, де, як правило, одночасно навчалися діти різних відділів (класів). Це, безперечно, ускладнювало роботу вчителя, вимагало застосування відповідних дидактичних методів, засобів і прийомів. Методика, апробована вчителями рідних шкіл у злучених (об'єднаних) класах, придатна для застосування і в наших малокомплектних школах, оскільки дає можливість досягнути навчально-виховної мети.

Вказується, що організатори рідних шкіл постійно відчували потребу в кваліфікованих педагогічних кадрах. Зумовлено це особливостями навчально-виховного процесу в школі, вимогами до вчителя, який, крім викладання українознавчих дисциплін, повинен був уміти грати на музичних інструментах, співати, диригувати, щоб організувати хоровий, драматичний, танцювальний гуртки і вести культурно-просвітницьку роботу в громаді. Підготовку таких учителів частково здійснював інститут ім. П.Могили, а згодом коледжі і університети. Ряди педагогів поповнювали також іммігранти другої і третьої хвилі, які мали відповідну професійну підготовку або добрі знання української мови, а досвід набували в процесі практичної діяльності. Удосконаленню їх фахової майстерності сприяла науково-методична робота, яку провадили зацікавлені інституції, насамперед Організація Українських Педагогів Канади, Рада Українських Шкіл КУК.

Аналіз джерельної бази дає підстави стверджувати, що в системі українського шкільництва в Канаді важливе місце займають курси українознавства, які покликані давати своїм вихованцям - випускникам елементарних рідних шкіл середню українознавчу освіту і продовжувати національне виховання. Досягалась ця мета за допомогою лекційних, позашкільних занять і різного роду виховних заходів.

Навчальний план курсів ( вони почали діяти з 1951 р.) містив такі предмети, як релігія, мова, література, історія, географія України, археологія, мистецтво, риторика і був розрахований на п'ять років (8-12 класи). Програма з кожної дисципліни поділялася на п'ять концентричних циклів, що забезпечувало наступність і глибину засвоєння матеріалу, давало можливість педагогам урізноманітнювати форми і методи занять, широко використовувати наочність і технічні засоби навчання, інноваційні педагогічні технології. Аналізуються навчальні програми з українознавчих дисциплін, форми позаурочної діяльності (тематичні вечори, диспути, дискусії, концерти, видання журналів, альманахів, газет). Зазначається, що успішній роботі курсів сприяв батьківський комітет, який займався розв'язанням фінансових і господарських проблем, зміцненням навчально-матеріальної бази.

Відзначається, що на початку 50-х рр. система рідномовного шкільництва доповнилася ще однією структурною ланкою - дошкіллям, до якого входять дитячі садочки, світлички, класи передшкілля. З'явилась структура, якої не вистачало для повноцінного функціонування системи національної освіти українців у Канаді. Адже саме дошкільні установи є першим чинником національного виховання дітей, засобом пізнання складного довкілля, підготовчим етапом до шкільного життя в рідномовному середовищі. Наголошується, що організація їх почалася лише тоді, коли емігранти другої і третьої хвилі зрозуміли, що молоде покоління активно входить у соціум країни поселення і втрачає зв'язки з українством. Дитячі установи об'єднують садочки і світлички для дітей до 4-х років і передшкілля - підготовчий клас для 5-6-річних дітей. Стверджується, що відповідно до мети і завдань дошкілля (прищепити дітям любов до рідної мови, культури, історії, релігії) програма українознавчого виховання охоплює два основні напрямки: релігійний і національний.

Аналізуються програми виховання, навчально-методичні посібники, професіограма педагога українського дошкілля. Стверджується, що рідномовне шкільництво і надалі залишається визначальним чинником збереження етнічної самобутності українців, запорукою їх майбутнього в Канаді та зміцнення зв'язків з прабатьківщиною - Україною.

У п'ятому розділі - “Українська освіта в Канаді в умовах багатокультурності (1971-1999 рр.)” - розкривається діяльність українських культурно-просвітницьких і професійних організацій у боротьбі за право молодого покоління на освіту рідною мовою, їх роль в організаційному та науково-методичному забезпеченні рідномовного шкільництва в Канаді.

Стверджується, що проголошена в 1971 р. урядом Канади політика багатокультурності викликала в середовищі української спільноти неоднозначну реакцію. Переважна більшість українців (91,5%) позитивно поставилась до розширення прав рідної мови в канадському суспільстві (включення в навчальні плани державних середніх шкіл), сподіваючись, що це підніме її авторитет не тільки всередині етнічної спільноти, а й у державі загалом і таким чином забезпечить майбутнє і їй, і самій спільноті.