Теорія і практика соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

УДК 371: 316

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ В УКРАЇНІ

13.00.05 - соціальна педагогіка

ЗВЄРЄВА ІРИНА ДМИТРІВНА

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

КОВАЛЬ Лариса Григорівна, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України колишня завідувач кафедри педагогіки Київського університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

САВЧЕНКО Олександра Яківна, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Міністерство освіти України, заступник міністра освіти;

СИНЬОВ Віктор Миколайович, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Інституту внутрішніх справ Академії МВС України, завідувач кафедри соціальної педагогіки;

МИГОВИЧ Іван Іванович, доктор філософських наук, професор, Ужгородський державний університет, завідувач кафедри соціальної роботи.

Провідна установа: Південноукраїнський державний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, кафедра соціальної педагогіки і психології, Міністерство освіти України, м. Одеса.

Захист відбудеться "26" листопада 1999 р. о 14-00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 252053, м. Київ, вул. Артема, 52-а, 4-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України.

Автореферат розісланий "16" листопада 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.П. Легкий.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Гуманістична парадигма, стверджувана у сучасній освітній ситуації, з особливою гостротою ставить питання про гарантії держави щодо забезпечення прав і можливостей особистості у новій соціальній ситуації, яка має сприяти її успішній соціалізації у різних соціальних інститутах і галузях: школі, сім'ї, товаристві ровесників, у культурі, науці, засобах масової інформації тощо. В умовах перехідного періоду, який характеризується економічними, демографічними та інтелектуальними кризами, нестабільністю соціально-політичних процесів, зростає роль соціальних служб як осередків, покликаних кваліфіковано захищати права людини, зокрема, дитини, фасилітатизувати становище різних категорій молоді, людей з обмеженими соціальними, фізичними та психічними можливостями, надавати їм допомогу та підтримку, активізувати процеси адаптації та реабілітації. Гуманістичні тенденції становлення й розвитку системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні закладені в українській ментальності, виключній кордоцентричності родинних відносин, "філософії серця" Г.С. Сковороди та філософії громадянськості В.О. Сухомлинського, особистісно орієнтованій концепції розвитку освіти сьогодення (Г.О. Балл, І.Д. Бех, С. У. Гончаренко, І.А. Зязюн, В.Г. Кремень, Ю.І. Мальований, О.Я. Савченко та ін.).

У складних умовах існування більшості громадян держава намагається спрямувати соціальну політику на профілактику негативних явищ та допомогу знедоленим. Так, 15 грудня 1992 року Верховною Радою України було проголошено Декларацію "Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні", а 5 лютого 1993 року - Закон "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні".

Окремі державні та суспільні інститути, які певною мірою вже започаткували соціальну роботу з населенням, на жаль, не спроможні розв'язати весь комплекс існуючих проблем. Саме тому виникла потреба у побудові системи соціальних служб для молоді, яка б об'єднувала фахівців високого професійного рівня. Згідно з рішенням Кабінету Міністрів України від 1993 р. було створено Український державний центр соціальних служб для молоді, метою роботи якого є організація соціально-педагогічної діяльності, а також створення системи методичної та практичної допомоги населенню. Становлення системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні базувалося на існуючих на той час умовах підготовки соціальних педагогів і соціальних працівників, яких з 1991 р. почали готувати практично в усіх країнах колишнього Радянського Союзу (В.Г. Бочарова, М.П. Гурьянова, Т.Ф. Яркіна). Водночас в Україні при університетах і на базі інших вищих та середніх навчальних закладів (педагогічних, культурних, технічних, медичних) почали створюватися кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи, колективи яких зайнялися розробкою стандартів цього фаху, його науково-методичним забезпеченням (А.М. Алексюк, Н.П. Бура, Л.Г. Коваль, А.Й. Капська, Л.І. Міщик, І.І. Мигович, О.М. Олексюк, В.М. Сидоров, С. Я. Харченко).

Поява в Україні професіоналів у галузі соціальної роботи, їх інтеграція у сучасний ринок праці сприяють виконанню багатьох соціально-педагогічних завдань і, зрештою, зумовлюють якість соціальної політики в контексті гуманістичних, загальнолюдських підходів, стабілізують соціальні потреби людини, її здатність діяти в різноманітних життєвих ситуаціях. Разом з тим, соціально-педагогічна робота не є абсолютно новою сферою діяльності для України і Росії. Така діяльність виникла ще у 20-ті роки, а набула значного розвитку у 60-80-ті роки ХХ ст. Так, у Москві в 1989 р. був створений Тимчасовий науково-дослідний колектив "Школа-мікрорайон", діяльність якого було спрямовано на створення та офіційне введення по всій території СРСР, в тому числі й в Україні, інституту соціальних педагогів та працівників. Ця подія відбулася в березні-квітні 1991 р. і стала своєрідною віхою у становленні та розвитку сучасної теорії й практики соціальної роботи з дітьми та молоддю.

Однак розбудова нових політичних та економічних державних засад потребує не лише переосмислення попереднього досвіду, а й створення якісно нової концепції соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні. Труднощі, які об'єктивно виникають на цьому шляху, зумовлюють необхідність застосування наукових підходів щодо організації соціально-педагогічної роботи з різними категоріями дітей і молоді, пошуку найефективніших шляхів, форм і методів взаємодії соціальних інститутів і громадських організацій, благодійних і міжнародних фондів, здатних здійснити підтримку і сприяти розвитку всіх напрямів теорії та практики соціальної роботи. Актуальність дослідження зумовлена також рядом факторів, провідними серед яких є:

падіння виробництва, поява безробіття, різке зниження життєвого рівня населення, що супроводжується погіршенням стану здоров'я та зростанням криміногенності;

збільшення кількості людей, що потрапляють до категорії малозабезпечених і соціально вразливих верств населення. Це стосується не лише інвалідів, багатодітних і неповних сімей, й звичайних, в тому числі молодих сімей;

соціальна незатребуваність провідних фахівців із соціально-педагогічної роботи (соціальних педагогів, практичних психологів, соціальних працівників, соціальних психологів). Головною перешкодою у стабілізації їхнього статусу в суспільстві є невідповідність потреби у такого роду фахівцях існуючому стану фінансування освіти, культури, науки, нерозвиненість орієнтацій молоді на цінності суспільства, індивідуального розвитку, самоцінності людини як продукту культури. Все це потребує підготовки посередника у складних процесах міжпоколінної трансмісії виховних ідеалів і норм взаємодії, діалогу людини і суспільства, людини і людини;

невідпрацьованість системи превентивної, адаптаційної та реабілітаційної роботи з різними категоріями дітей і молоді.

Дослідження цих процесів є досить актуальним у зв'язку з пошуком соціальною педагогікою і соціальною роботою, як важливих галузей педагогічної та соціологічної освіти, шляхів взаємоінтеграції у вирішенні проблем соціальної адаптації, профілактики, допомоги та реабілітації різних категорій дітей і молоді, створенні умов формування громадянина незалежної України.

Питання превентивної діяльності педагога, вихователя, класного керівника знайшли відображення у працях В.М. Алфімова, М.І. Босенко, Б.С. Кобзаря, В.М. Оржеховської, Н.Г. Ничкало, О.І. Пилипенка, Г.М. Сагач, В.Г. Слюсаренка та ін., які орієнтувалися на створення системи підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів і організацію їхньої діяльності у навчальних закладах різних типів: школі, гімназії, школі-інтернаті, закладах вищої освіти.

Багатоаспектність соціально-педагогічної роботи відповідно до встановленої авторами типології молодіжних рухів, угруповань, організацій доведена у дослідженнях Н.В. Заверико, О.В. Киричука, Г.М. Лактіонової, Л.В. Рубашевської, та ін.

Соціально-педагогічна допомога та реабілітація особистості залежно від існуючої у неї проблеми щодо навчання, адаптації у сім'ї, товаристві ровесників і трудовому колективі, пошуку роботи та відновлення здоров'я цікавить дослідників, які вивчали ці питання у дитячому та молодіжному середовищі (О.В. Беца, З.Г. Зайцева, В.П. Кравець, Н.Г. Ничкало, В.М. Синьов та ін.).

В умовах реформування освіти в Україні, розширення спектру спеціальностей, взаємної інтеграції науки і практики, диференціації напрямів педагогіки активізувалися пошуки вітчизняних дослідників у галузі соціальної педагогіки та соціальної роботи. Зокрема, деякі аспекти порівняльного аналізу процесів підготовки фахівців з соціальної педагогіки розглянуті у дослідженні Л.І. Міщик; питання діяльності цих фахівців у соціальних службах як відкритій педагогічній системі розкриті в дисертації О.А. Кузьменка; система роботи з окремими категоріями дітей та молоді, які мають фізичні обмеження, досліджена І.Б. Івановою.

Аналіз праць учених, а також досвіду практичної діяльності фахівців у системі соціальних служб для молоді свідчить, що цілісної концепції соціально-педагогічної роботи з різними категоріями дітей та молоді й технологій її реалізації досі не створено.

Враховуючи актуальність розробки цілісного підходу до соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в Україні, який базується на вітчизняному та зарубіжному досвіді, нами обрано тему дисертаційного дослідження "Теорія і практика соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в Україні ".

Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Київського університету імені Тараса Шевченка при розробці теми "Різнорівнева педагогічна освіта в умовах університету" (1994-1998 роки).

Об'єкт дослідження - соціально-педагогічна робота з різними категоріями дітей та молоді.

Предмет дослідження - сутність, закономірності та провідні тенденції розвитку соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю України у ХХ столітті.

Хронологічні межі дослідження - початок ХХ століття - кінець 90-х років ХХ століття - зумовлені тим, що саме у цей період починає розвиватися нова галузь педагогіки - соціальна педагогіка, сутність якої полягає не лише у теоретичному обґрунтуванні законів, принципів, форм і методів соціального патронажу різних категорій населення, а й у практичній діяльності та пошуку найефективніших засобів виходу особистості з кризових ситуацій. Ця тенденція простежується у світовій практиці (США, Західна Європа) і розвивається протягом ХХ століття на своєрідному соціальному ґрунті колишнього Радянського Союзу: спочатку як широкого соціального досвіду (педагогіки середовища у 20-ті роки), далі - шкільної соціальної роботи (30-60-ті роки), "жеківської" педагогіки у 70-80-ті роки, соціально-педагогічної діяльності соціальних служб (початок 90-х років) і, нарешті, - консолідації державних, громадських і благодійних структур в організації соціально-педагогічної роботи з різними категоріями дітей та молоді в Україні (кінець 90-х років).

Мета дослідження - виявити генезис, сутність, головні тенденції і фактори, які зумовлюють розвиток соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю у світовому контексті та соціокультурних умовах України в ХХ столітті.

Концепція дослідження. Провідна ідея концепції соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні полягає у розумінні її як багаторівневої системи, підсистемам якої властиві відносна самостійність, технологічність та ефективність залежно від об'єкта (напряму соціальної роботи) й суб'єкта (категорії дітей та молоді) соціально-педагогічного впливу.

Кожен напрям-підсистема має соціальне спрямування, яке виявляється у меті, принципах, змісті, формах, методах і критеріях діяльності соціальних служб для дітей та молоді.

Основою розробки технологічних аспектів соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні є зміст і пріоритети кожного напряму соціально-педагогічної діяльності. Так, зміст соціальної профілактики становлять: роз'яснення правових норм соціально значущої діяльності та поведінки; ознайомлення з нормативними міжнародними та державними документами, які забезпечують розвиток особистості, рівень освіти, вибір професії; надання різним категоріям молоді інформації про можливі наслідки асоціальних дій, нехтування здоровим способом життя, відмови від культурного проведення дозвілля; організація заходів щодо забезпечення програми позитивної життєдіяльності особистості; здійснення системи соціального захисту різних категорій сімей, жінок, дітей і молоді (забезпечення роботою, навчанням); виховання почуття відповідальності за можливі наслідки протиправних дій.

Основними засадами соціального обслуговування є цілісність і збалансованість державних, громадських і приватних програм, серед яких найважливіше місце посідає служба планування сім'ї, працевлаштування молоді, пенсійного забезпечення, соціального страхування на випадок втрати роботи, організація життєдіяльності інвалідів, дітей-сиріт, а також соціально-побутова та гуманітарна допомога інвалідам з дитинства, інвалідам праці та війни, малозабезпеченим, багатодітним сім'ям, неповнолітнім матерям, одиноким матерям і сім'ям, які виховують дітей-інвалідів, іншим категоріям молоді (купівля продуктів харчування, прибирання квартири, приготування та доставка їжі, супроводження до медичного закладу); надання гуманітарної допомоги (продуктів харчування, одягу, взуття, медикаментів) дітям і жінкам, молоді, які змушені покинути сім'ю через жорстоке поводження близьких; організація роботи благодійних закладів, їдалень, соціальних притулків для тимчасового мешкання дітей, жінок і молоді, які опинилися в складних життєвих ситуаціях, та осіб без постійного місця проживання.

Зміст соціальної допомоги полягає у цільовій реалізації програм діяльності служб у системі соціальної роботи з молоддю (робота з сім'єю, розв'язання конфліктів у подружжя чи у стосунках з дітьми, а також проблем освіти, працевлаштування, організації культурно-дозвілєвої діяльності, охорони здоров'я); підтримці життєвого рівня сімей, жінок, дітей і молоді; наданні державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченій молоді, молодій сім'ї, яка виховує дітей, у тому числі дитину-інваліда, опікує сироту; матеріальному забезпеченні у разі тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника; реалізації заходів діючої системи соціального забезпечення; створенні умов розвитку творчого потенціалу особистості, державної підтримки інтелектуальної еліти та обдарованих дітей і молоді; захисті прав працездатної молоді у галузі праці в умовах різних форм власності.

Зміст соціальної реабілітації становлять: реконструкція соціокультурного оточення різних категорій сімей, дітей і молоді, надання допомоги в комунікації та навчанні, цілеспрямованій соціально-психологічній роботі з близькими та родичами; надання допомоги в професійному самовизначенні, сприяння працевлаштуванню; організація дозвілля та спілкування; виявлення творчих здібностей; охорона прав дітей і молоді; медичний, педагогічний, психологічний патронаж; створення позитивної громадської думки щодо багатоаспектності проблем сімей, жінок, дітей і молоді.

Реалізація основної ідеї дисертаційного дослідження зумовлює необхідність обґрунтування педагогічних умов ефективності системи соціальної роботи з дітьми та молоддю. До таких умов слід віднести: гуманістичний, особистісно орієнтований, кордоцентричний і культурологічний підходи, педагогічне стимулювання самодопомоги у процесах соціалізації та самовизначення, організаційно-педагогічна взаємодія підсистем соціальної роботи та управління діяльністю соціальних служб для молоді в Україні.

Основна ідея та положення концепції втілені у загальній гіпотезі дослідження, яка полягає у доказі того, що висока ефективність системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні досягається за умови дотримання принципів цілісності, динамічності, проективності, гнучкості, вікової та регіональної відповідності, взаємозв'язку з підсистемами соціальної роботи, врахування особливостей дії об'єктивних і суб'єктивних факторів її розвитку на мікро-, мезо- та макрорівнях.

Загальна гіпотеза конкретизується у часткових гіпотезах, а саме:

успішна реалізація напрямів соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в Україні можлива за умов створення законодавчої основи її реалізації, яка враховує положення Конвенції про права дитини;

ефективність діяльності системи соціальних служб для молоді залежить від їхньої координуючої ролі у взаємодії державних, громадських і благодійних організацій, що сприяють розвитку теорії та практики соціально-педагогічної роботи, проектів соціальної профілактики, соціальної допомоги, соціальної реабілітації різних категорій дітей та молоді;

перспективність і педагогічна доцільність технологій соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю забезпечуються за умови врахування потреб та інтересів кожної особистості, яка виступає суб'єктом професійної діяльності фахівців.

Відповідно до мети і завдань, концепції та гіпотези визначено основні завдання дослідження:

1. На основі аналізу стану досліджуваної проблеми у теорії та практиці визначити закономірності й тенденції розвитку соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні.

2. Розробити концепцію соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні та впровадити її у діяльність соціальних служб для молоді.

3. Обґрунтувати модель соціально-педагогічної діяльності фахівців з соціальної роботи на державному, регіональному та місцевому рівнях.

4. Обґрунтувати та практично впровадити технології здійснення соціальної роботи з різними категоріями дітей та молоді.

5. Розробити та експериментально апробувати програми соціальної підтримки, соціальної адаптації та соціальної реабілітації у системі соціальних служб для молоді.

6. Виявити та експериментально перевірити педагогічні умови ефективності системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні.

Методологічна основа дослідження ґрунтується на положеннях теорії пізнання, зокрема, на врахуванні єдності загального, особливого та одиничного у соціально-педагогічній діяльності, теорії систем, яка дозволила представити соціально-педагогічну роботу як складну і багаторівневу систему із властивими їй підсистемами, а також на принципах філософії освіти, зокрема філософії нестабільності, положеннях синергетики, що дало змогу виявити суперечності розвитку особистості залежно від різних факторів її соціалізації, культурології, зокрема, розвитку загальнолюдських цінностей людини; положень психології особистості, концепцій гуманізації, педагогіки середовища, полікультурного діалогу, педагогічної взаємодії.

Теоретичною основою дослідження стали положення філософії, психології та педагогіки щодо специфіки людської діяльності (М.С. Каган, О.М. Леонтьєв, Л. Ніколов, Е.Г. Юдін) та розвитку особистості на мікро, мезо- та макрорівнях (Л.П. Буєва, Б. Бітінас, Т.Ф. Яркіна), соціологічного аналізу суспільних процесів (В. Судаков), створення умов виховання особистості в умовах альтернативної освіти (М. Монтессорі, Р. Штайнер), принципів природовідповідності, культуровідповідності та самодопомоги (А. Дістервег, Ж. Руссо, Й. Песталоцці), організації навчально-пізнавальної діяльності (Л.В. Занков, Ю.К. Бабанський, В.В. Давидов, Н.Ф. Тализіна, М.О. Данилов, В.А. Козаков, Г.І. Щукіна, І.Я. Лернер та ін.).

Відповідно до поставлених завдань були використані методи дослідження:

теоретичні - аналіз філософської літератури, праць вітчизняних і зарубіжних учених з питань соціальної роботи та соціальної педагогіки, культурологічних досліджень проблем формування особистості у контексті культури нації, концепцій діяльнісного підходу, формування позиції особистості, теорій научання, групового пристосування, теоретичного узагальнення передового соціально-педагогічного досвіду;

емпіричні - методи діагностики, адаптовані відповідно до завдань дослідження, методи масового збирання емпіричного матеріалу (анкетування, опитувальники, бесіди, інтерв'ю), соціально-педагогічного експерименту. В дисертації використані методи якісної та кількісної обробки одержаних результатів.

Дослідження здійснювалось у три етапи протягом 1990-1998 рр.:

На першому етапі (1990-1993 рр.) було вивчено та проаналізовано філософську, соціологічну, педагогічну та психологічну літературу з проблеми, досліджено вітчизняний і світовий досвід організації соціально-педагогічної роботи з різними категоріями населення, вивчено стан розвитку соціальних служб для молоді в Україні, характер реалізації різних програм, визначено критерії їх соціальної значущості.

На другому етапі (1993-1996 рр.) було розроблено концепцію соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні й визначено основні об'єкти її втілення на державному, регіональному, місцевому та районному рівнях; вивчено стан підготовленості соціальних працівників до здійснення соціальної роботи, окремих її напрямів; розроблено технології соціальної підтримки, соціальної адаптації та соціальної реабілітації різних категорій молоді; організовано їх впровадження в різних регіонах України.

На третьому етапі (1996-1998 рр.) здійснювався пошук шляхів інтеграції розробленої системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в міжнародні проекти "Соціальна освіта в Україні", "Зайві?", спрямовані на взаємодію державних, громадських і благодійних організацій у вирішенні проблем соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні, обґрунтування критеріїв її ефективності, які відповідають міжнародним нормам й стандартам; визначались перспективи розвитку різних підсистем соціальної роботи в Україні в міжнародному контексті.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає:

у розробці теоретико-методологічних засад становлення й розвитку системи соціальних служб для молоді в Україні;

у створенні концепції соціальної роботи з різними категоріями дітей та молоді в Україні;

у теоретичному обґрунтуванні та практичному впровадженні моделі організації соціально-педагогічної роботи на мікро-, мезо- та макрорівнях;

у виявленні та апробації педагогічних умов реалізації технологічних моделей організації соціальної роботи з дітьми та молоддю на державному, регіональному та місцевому рівнях.

Теоретичне значення дослідження полягає у науковій розробці актуальних питань теорії та практики соціальної педагогіки і соціальної роботи з різними категоріями дітей і молоді, закономірностей і тенденцій розвитку системи соціальних служб для молоді; взаємодії державних, громадських і благодійних організацій у вирішенні проблем соціальної допомоги, соціальної адаптації та соціальної реабілітації дітей та молоді в Україні; критеріїв ефективності соціально-педагогічної діяльності.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці та впровадженні системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в діяльність соціальних служб України; в участі у розробці проекту Закону про соціальну роботу з дітьми та молоддю в Україні; у створенні нових технологій організації соціально-педагогічного впливу на особистість залежно від наявних у неї проблем; у визначенні умов ефективної взаємодії державних, громадських та добродійних організацій у здійсненні соціально-педагогічної роботи; у впровадженні нових спецкурсів і різноманітних видів практики в систему підготовки соціальних педагогів і соціальних працівників.

Практичні висновки та рекомендації пройшли апробацію у різних регіонах України (більш ніж у 400 центрах соціальних служб для молоді різного рівня всіх областей України), а також у вищих навчальних закладах: Харківській академії мистецтв, Тернопільському педагогічному університеті, Київському університеті імені Тараса Шевченка, Херсонському гуманітарному інституті, Педагогічному коледжі при Київському університеті імені Тараса Шевченка тощо) і набули поширення. Деякі аспекти розробленої нами системи й технологій знайшли відображення у створенні стандартів професії "соціальна педагогіка", освітньо-професійної програми, затвердженої Міністерством освіти України. Рекомендації для складання навчальних планів і програм за даною спеціальністю використовують викладачі київських, харківських, луганських вузів (університетів та академії мистецтв, інститутів післядипломної освіти).

У дослідженні (на різних його етапах) взяли участь понад 600 працівників центрів соціальних служб для молоді, 2 тисяч студентів, 80 викладачів.

Вірогідність та аргументованість одержаних результатів і висновків забезпечуються застосуванням різноманітних методів соціально-педагогічного дослідження, значним охопленням ним учасників дослідно-експериментальної роботи, кількісним та якісним аналізом експериментального матеріалу, репрезентативністю вибірки, можливістю відтворення експерименту та зіставлення його результатів з масовим соціально-педагогічним досвідом.

Результати дослідження впроваджено більш ніж у 400 центрах соціальних служб для молоді, а також у Запорізькому державному університеті, в Харківській Академії мистецтв, у Київському університеті імені Тараса Шевченка та у Педагогічному коледжі при Київському університеті імені Тараса Шевченка, Національному університеті "Києво-Могилянська академія".

Особистий внесок дисертанта полягає у розробці концепції соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні, в обґрунтуванні складових цієї системи, технологій її реалізації, виявленні умов ефективного її функціонування, здійсненні експериментальної перевірки та аналізу результативності проведеної роботи.

За матеріалами дослідження організовано і проведено особисто автором міжнародні семінари та конференції: "Волонтери серед дітей та підлітків: Цінності. Етика. Вміння соціальної роботи" (Міжнародна літня школа для волонтерів соціальної роботи, Київ, 1998 р.), "Соціальна освіта в Україні: можливості нового проекту" та "Соціальна робота як професія" (Київ, 1998 р.), "Методи соціальної роботи з дітьми та молоддю: національний та міжнародний аспекти" (Донецьк, 1998 р.), "Етика та цінності соціальної роботи" (Київ, 1998 р.), "Соціальна робота з сім'ями та дітьми, які мають відхилення у поведінці" (Одеса, 1998 р.), "Розвиток соціальної роботи з дітьми за місцем проживання" (Тернопіль, 1998 р.), "Соціальна робота з дітьми груп ризику: профілактика алкоголізму та наркоманії" (Одеса, 1998 р.); "Профілактика наркоманії та токсикоманії серед підлітків (Дніпропетровськ, 1999), "Метод Peer Education у соціальній роботі з підлітками та молоддю" (Тернопіль, 1999); автор брала участь у Всесвітньому конгресі "Мир та соціальна справедливість - змінювання обличчя соціальної роботи" (Ізраїль, Єрусалим, 1998 р.), міжнародному семінарі "Шляхи деінституалізації дітей в країнах колишнього Союзу" (Женева, 1998 р.), Європейській конференції батьків-вихователів "Фостерська підтримка дітей" (Ниредьхаза, Угорщина, 1998 р.) та ін.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 68 наукових і науково-методичних працях (з них без співавторів - 33), у том числі: 1 монографія, 4 навчальних посібники, 28 методичних рекомендацій і матеріалів, 36 статей та тез. Загальний обсяг особистого внеску становить понад 75,5 друкованих аркушів.

На захист виносяться:

1. Концепція соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні, що являє собою багаторівневу систему, підсистеми якої є відносно самостійними, технологічними та ефективними залежно від об'єкта (напряму соціальної роботи) та суб'єкта (категорії дітей та молоді) соціально-педагогічного впливу.

2. Теоретичне обґрунтування та результати практичного впровадження технологій соціально-педагогічної роботи з кожного напряму-підсистеми, які мають соціальне спрямування, що виявляється у меті, принципах, змісті, формах, методах і критеріях діяльності соціальних служб для дітей та молоді.

3. Критерії ефективної діяльності системи соціальної роботи з дітьми та молоддю в Україні на державному, регіональному та місцевому рівнях.

Обсяг і структура дисертації. Робота складається із вступу, 4 розділів, загальних висновків (обсяг основного тексту - 390 с.), списку використаних джерел (822), з них іноземними мовами - 35, додатків - 19 с. У роботі вміщено 9 схем, 7 таблиць.

Автор висловлює щиру подяку за наукові консультації дійсному члену АПН України, доктору педагогічних наук, професору НИЧКАЛО Нелі Григорівні.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовуються актуальність і доцільність дослідження, визначаються об'єкт, предмет, мета, завдання, концепція, методологія дослідження, формулюються основні положення, що виносяться на захист, визначається теоретична та практична значущість дослідження.

У першому розділі "Теоретичне обґрунтування проблеми соціально-педагогічної діяльності як основи соціальної роботи з дітьми та молоддю" розкрито сутність соціально-педагогічної діяльності як основи соціальної роботи з дітьми та молоддю, етапи її розвитку у світовому та вітчизняному соціокультурному контексті, обґрунтовано концептуальні позиції дослідження через визначення змісту, напрямів, форм і методів соціально-педагогічної роботи.

На основі аналізу філософського змісту діяльності визначено взаємозв'язок категорій "діяльність", "соціальна робота", "педагогічна діяльність" "соціально-педагогічна робота" крізь призму особистісного підходу. Встановлено, що ряд позицій, розроблених філософами, є основоположними для психолого-педагогічного аналізу змісту діяльності, зокрема соціально-педагогічної. У своєму дослідженні ми виходили з таких позицій:

1. Діяльність - це фундаментальне філософське поняття, яке за своїм змістом можна порівняти з категоріями суспільного буття і свідомості, воно є родовим відносно будь-яких видів діяльності. Це - ключове поняття для розуміння специфіки "світу людини " (В.Ж. Келле, В.С. Швирьов), її взаємодії з соціальним середовищем.

2. Специфіка соціально-педагогічної роботи як різновиду діяльності не тільки визначається доцільністю, її суть виявляється насамперед у виборі, принциповій "відкритості" основ, вільному творчому цілепокладанні (В.С. Швирьов, І.Т. Касавін, М.С. Злобін).

3. Соціально-педагогічна робота не може зводитися лише до аналізу суб'єкт-об'єктних відносин або до перетворення об'єктивної реальності: існує можливість розвитку особистості у практичній діяльності, а також у плані її "здатності до самозміни", "вияву світу людської суб'єктивності", формування потреби у спілкуванні, розумінні, діалозі тощо (В.С. Швирьов).

4. Соціально-педагогічна робота не обмежується експансією діяльнісного підходу, його абсолютизацією: вона пронизує всі сторони людського буття, але не є його єдиною основою, глибинною сутністю (В.Ж. Келле, Г.С. Батіщев), оскільки багатозначність особистісних проблем вимагає застосовування кожного разу нового підходу, нової соціально-педагогічної парадигми.

5.Основою розвитку і розуміння суспільного життя є єдність діяльності та суспільних відносин, а не діяльність як така (В.Ж. Келле). Тому соціально-педагогічна робота як система здатна до саморозвитку, зміни окремих її підсистем залежно від потреб суспільства і людини.

Генезис розвитку виховного соціально-культурного середовища і відповідних типів соціального виховання у контексті соціальної педагогіки і соціальної роботи свідчить про існування різноманітних підходів до формування особистості.

Уже на початку XІX ст. сам термін "соціальна педагогіка" мав наукове тлумачення у двох значеннях: як інтеграція виховних сил суспільства з метою підвищення культурного рівня народу (П. Наторп) і як соціальна допомога знедоленим дітям, піклування про них, профілактика правопорушень серед неповнолітніх (Г. Ноль, Г. Боймер). Проте, тоді ці два поняття існували паралельно: сама наука виникла із прагнення прогресивних демократичних діячів протистояти антигуманізму буржуазного суспільства, класовій, расовій, національній дискримінації дітей у галузі освіти.

У соціально-педагогічних експериментах Р. Оуена та Й. Песталоцці, незважаючи на суттєві відмінності в їх концепціях, було чітко визначено гуманістичну спрямованість, намагання так організувати навчально-виховний процес, щоб він відповідав гідному існуванню дітей, їхнім потребам, турботам. Наприклад, Р. Оуен на противагу існуючому у буржуазному суспільстві підходу, який психологічно орієнтує особистість на індивідуальне, егоїстичне "Я", в основу своєї концепції поклав поняття "Ми". Ці школи були приречені на загибель, тому що суспільство історично було не готове до їх сприйняття. Але у спогадах людей досвід практичного втілення нових ідей виховання і навчання залишився як зразок величі та мужності видатних педагогів. Спроби педагогів-просвітителів знайти реальні зв'язки школи з життям, організувати взаємодію процесів виховання і навчання з соціальною дійсністю послужили передумовою сучасних соціально-педагогічних досліджень.

На початку XX ст. у Німеччині з ідеєю об'єднання всіх виховних можливостей суспільства виступив проф. П. Наторп, представник мальбурзької школи неокантіанства, який прийшов до ідеї організації соціальної школи на основі інтеграції виховних сил суспільства. У США та Європі значного поширення набули педагогічні ідеї Дж. Дьюї. Школи майбутнього, за Дж. Дьюї, повинні були органічно відображати соціально-економічні потреби суспільства, й мати чітко визначені класові ознаки (школи для народу - це школи прагматичні).

Становлення вітчизняної соціальної педагогіки пов'язано з дискусією у філософській та соціологічній літературі з питань про соціалізм, його потенційні можливості у вихованні людини нового типу: людини-творця, людини-громадянина, людини-колективіста. Її учасниками були В. Соловйов, Г. Спенсер, А. Луначарський та ін. У російській літературі були популярні погляди Ф. Достоєвського, Л. Толстого про перетворення суспільства на основі морального самовдосконалення людини.

Ідея про роль людської індивідуальності в соціалістичному суспільстві була розвинена в працях видатних вітчизняних учених-педагогів А. Луначарського, Н. Крупської, П. Блонського та ін. Завдяки їх організаційній та політичній діяльності школа перетворилася на активну суспільну силу, що суттєво впливала на навколишню дійсність. Формування середовища соціального розвитку вихованців, культурний вплив на суспільство в цілому ввійшло в коло прямих обов'язків навчального закладу. Педагогічні позиції С. Шацького, В. Шульгіна, М. Крупеніної, А. Калашнікова, А. Пінкевича та їх колег зазнавали масивного опору ортодоксальних вчених у питаннях ролі та місця школи в суспільстві. Соціальна педагогіка 20-х років розвивалася за такими напрямами: формування методологічних засад взаємодії школи з соціальним середовищем, розробка нових методик педагогічно обґрунтованих зв'язків із сім'єю, громадськістю, державою, участь школи у політичному житті та боротьбі, взаємодія школи з економікою регіону, піднесення духовної культури соціального середовища, зв'язок з творчою інтелігенцією, боротьба з безпритульністю, важковиховуваністю, участь у ліквідації безграмотності населення, піднесення фізичної культури школярів, всього народу.

Концепцію взаємодії школи і середовища розробляли видатні педагоги того часу, керівники Інституту методів шкільної роботи М. Крупеніна та В. Шульгін. Протягом тривалого часу їх вважали представниками "антиленінської теорії відмирання школи". Незважаючи на певні недоліки, їхня концепція містила цілий ряд ідей, які не втратили своєї актуальності й дотепер. По-перше, це ідея щодо необхідності вивчення навколишнього середовища, його впливу на школу. Соціальне середовище, на їхню думку, - це школа, вулиця, фабрика, сім'я, ради профспілок, без взаємодії з якими школа не може вирішити свої завдання. В цьому питанні значний вплив мали ідеї Дж. Дьюї про навчання в ході практичної діяльності. По-друге, ідея органічної єдності середовища та школи в діяльності останньої. Цю думку поділяв С. Шацький. Іншими словами, процес взаємодії школи та середовища має двобічний характер. Він передбачає втручання школи в середовище, за рахунок чого підвищується його виховний потенціал, відбувається педагогізація самого середовища. Зв'язок школи з середовищем має активний характер: здійснюється не тільки вивчення, а й перебудова з урахуванням виховних завдань.

Ці ідеї ґрунтувалися на великому науково-дослідному матеріалі. Педагоги розробили цікаві методики вивчення середовища, систему вимірювання ефективності роботи. Крім того, були розроблені моделі, які мали відповідати потребам середовища і завданням виховання активного будівника нового суспільства. Серед них: виробнича школа (школа трудова і політехнічна, де навчання здійснювалося на основі виробничої праці). Навчальний процес у цих школах був насичений краєзнавчим матеріалом, посібники мали практичну спрямованість з урахуванням особливостей міста і села. Позитивний зміст цих шкіл - формування економічного мислення та національної самосвідомості вихованців.

Суттєвий внесок у розробку проблеми зробив С. Шацький - видатний вітчизняний учений-педагог. Саме йому належить теоретичне обґрунтування соціальної ролі школи тих років. Визначаючи методологічні підходи до організації взаємодії школи з навколишнім середовищем, він підкреслював, що в науці та практиці склалися три відмінних один від одного варіанти школи. Перший полягає в тому, що школа виконує тільки просвітницьку функцію, а середовище - лише заважає педагогічному колективу виконувати свою справу. Цей погляд покладено в основу спеціальних шкільних посібників, предметної системи; домінувала віра у завершеність навчання. Для другого варіанта характерним є те, що школа зацікавлено ставиться до навколишнього середовища - з погляду тієї користі, яку навчальний заклад може мати для свого існування. Цей погляд було покладено в основу деяких педагогічних теорій Англії, Франції, Швейцарії, Америки, що сприяло виникненню так званих шкіл життя, де панували ідеї прагматизму. Третій варіант - це фактична єдність школи і середовища, тобто організація цілісного виховного процесу у середовищі.

Ідентичні процеси відбувалися у той час і в Україні. Ряд видатних педагогів відстоювали ідеї національного виховного ідеалу (Г. Ващенко), взаємозв'язку школи і соціального середовища (С. Русова), створення системи профілактичної та ресоціалізаційної роботи з бездоглядними дітьми (А. Макаренко). Запропоновані ними моделі соціального впливу на особистість не втратили актуальності й дотепер.

Поновлення наукової розробки питань соціальної педагогіки відбулося тільки в 50-60-х роках. Найперспективніші і найцікавіші погляди були викладені в працях А. Мерінгера і А. Флютнера, які виходили з того, що дитина - не просто об'єкт виховання, а насамперед людина, яка має свої життєві потреби. Тому її сприйняття в школі лише як учня - частина проблеми. "Несоціальна", "закрита" школа не тільки не виправляє недоліки дитини, а й поглиблює їх. Головною метою діяльності шкільного педагогічного колективу має бути піклування про елементарні життєві потреби дитини, що сприятиме її соціальній орієнтації. Використання вчителями у своїй роботі методів соціально-педагогічного і соціально-психологічного дослідження допомагає зберегти "обличчя" школи, створити умови для зацікавлення педагогів і батьків у вихованні індивідуальності дитини, враховуючи її позитивні риси, допомогти у соціальному самовизначенні.

Важливі процеси відбувались у внутрішкільному житті. В передових школах почала формуватися виховна система, яка передбачала визначення комплексу цілей, діяльності з їх реалізації, відносин, що народжуються в процесі такої діяльності між її учасниками, керівних дій педагогів і самих вихованців, впливу навколишнього середовища, з яким взаємодіє школа.

Гуманізація цілей системи, організація діяльності, яка б однаково захоплювала і дітей, і дорослих, сприяла формуванню відносин довіри і взаємоповаги, створенню в школі сприятливих умов для розвитку всіх вихованців. Тому таким цікавим для нас тепер є досвід Павлиської школи (В. Сухомлинський), робота шкільних і позашкільних педагогів-організаторів. Завдяки їхній практичній діяльності почалися зрушення в напрямку індивідуалізації виховання, відкритості шкільної системи для впливу навколишнього середовища, використання цього впливу в особистісному розвитку дитини.

На початку 70-х років спостерігався процес, який гальмував соціально-педагогічну діяльність школи, з'явилися тривожні ознаки відриву шкільної справи від суспільного життя. Фетишизація відомчих показників роботи вчителя призвела до відомої "процентоманії", знизила моральний авторитет школи, відбилася на якості підготовки випускників.

Тоді, коли видатні зарубіжні вчені підійшли до соціалізації як проблеми виховання з позицій інтеграції педагогів із суспільством, в педагогіку світового рівня почали поступово повертатися погляди П. Наторпа. Педагогічна наука встала перед проблемою органічного зв'язку з філософією, соціологією, економікою, природознавством, але вітчизняні педагоги однобічно орієнтувалися у своїх наукових і практичних дослідженнях на вдосконалення дидактики навчання. Такий підхід до питань освіти не дав можливості своєчасно відреагувати на розрив поколінь у сім'ї, появу стихійних оцінок у мотивації неформального спілкування молоді тощо.

На цю ситуацію офіційна педагогіка відгукнулася проголошенням школи центром виховної роботи. Але це не дало відчутних результатів. По-перше, за довгі роки зневажливого ставлення до проблем соціального змісту були втрачені навички керування середовищем виховання, по-друге, з педагогічних колективів пішли люди, які здійснювали реальний зв'язок з навколишнім середовищем. Навіть на теоретичному рівні школа не мала можливості піднятися над банальним його декларуванням у загальній формі. Офіційна установка "школа-центр мікрорайону" стала засобом усунення від роботи в середовищі інших соціальних інституцій суспільства. Але вже на початку 80-х років загострення проблеми викликало потребу суспільства у використанні передового вітчизняного і зарубіжного досвіду соціального виховання молоді. В країні почала розвиватися розгалужена система різних комплексів (соціально-педагогічних, фізкультурно-оздоровчих, сільських шкіл-комплексів тощо). Це можна назвати спробою набуття соціально-педагогічного досвіду комплексної організації роботи на рівні мікрорайону. Створення комплексів і керування їх роботою певний час стримувалися через організаційно-кадрові та фінансові труднощі. Але в житті суспільства тоді вже реально існувала потреба у пошуку нових форм організації соціального виховання і реорганізації діяльності школи в навколишньому середовищі. В передових школах почала формуватися виховна система, яка передбачала визначення комплексу цілей, діяльності з їх реалізації, відносин, що народжуються в такій діяльності між її учасниками, узгоджених дій педагогів і самих вихованців, впливу середовища (Ф. Брюховецький, А. Захаренко, В. Караковський). Визначилася тенденція до індивідуалізації та диференціації навчання і виховання, виявлення факторів впливу оточуючого середовища, посилення ролі неформальних, позаінституційних організацій та установ (Ш. Амонашвілі, М. Гузик, С. Лисенкова, В. Шаталов та ін.). Перспектива і вимоги розвитку суспільства яскраво виявили тенденцію суттєвої перебудови та оновлення освітньо-виховної системи в країні, забезпечення її цілісності.

Характерна для сьогодення увага педагогічної думки до питань удосконалення безперервно організованого (шкільно-позашкільного) освітньо-виховного простору, діяльності школи у системі соціальних зв'язків - явище закономірне, побудоване на об'єктивно діючих законах. Процес перебудови суспільства, підвищення ролі громадських організацій у сучасній політичній системі, участі громадськості, всього народу у вихованні дітей як закономірність розвитку системи виховання та освіти, яка відображає демократизацію суспільства, зробили нині конструктивне вирішення цієї проблеми можливим і вкрай необхідним. Ці фактори створили умови для ставлення суспільства до особистості як до суб'єкта виховання, активної участі кожної особистості в соціально значущої діяльності, виховання в ній почуття господаря свого району, міста, суспільства в цілому. Звідси завдання щодо забезпечення безперервної, педагогічно доцільної організації виховного процесу з урахуванням специфіки соціальної ситуації розвитку особистості та її психологічної позиції на всіх вікових етапах і в різних сферах мікросередовища, що її оточує (сім'я, клас, школа, будинок, клуб, неформальна група тощо), з урахуванням усіх суб'єктів виховання (батьки, педагоги різних професійно-педагогічних закладів, громадськість).

Значно зріс інтерес школи та інших виховних інституцій до мікросередовища, яке оточує дитину поза офіційними інституціями виховання і особливо - до найстабільнішого оточення (соціокультурного середовища за місцем проживання).

У розділі обгрунтовується провідна концептуальна ідея про те, що соціальна робота як практичний вияв процесу соціалізації дітей і молоді у суспільстві здійснюється в таких пріоритетних напрямах: соціальна профілактика, соціальне обслуговування, в тому числі соціальні послуги й соціальна допомога, соціальна реабілітація з властивими їй підсистемами, змістом, формами і методами організації соціально-педагогічної роботи (Див. схему).

У другому розділі "Соціальна профілактика як основа організації соціальної роботи з дітьми та молоддю" проаналізовано наукові підходи до проблеми соціалізації особистості, які застосовуються зарубіжними та вітчизняними психологами і педагогами, визначається суть превентивної роботи з різними категоріями дітей та молоді в системі освіти, визначаються складові системи державної підтримки дитячих та юнацьких ініціатив, обґрунтовуються правові засади здійснення соціально-профілактичної роботи в дитячому та юнацькому середовищі.

Аналіз праць зарубіжних і вітчизняних психологів і педагогів (У. Гласер, І. Кон, Л. Колберг, О. Леонтьєв, А. Макаренко, М. Мід, Е. Еріксон, Б. Паригін, Ж. Піаже, З. Фрейд) дав змогу визначити основні фактори соціалізації особистості на різних етапах її розвитку (сім'я, школа, мікросередовище, релігія, політика тощо), показав їх залежність від рівня адаптованості особистості на макро-, мезо- та мікрорівнях. Доведено тенденцію превалювання ролі школи як провідної інституції соціалізації на матеріалі втілення моделей організації освіти і виховання дітей та молоді у зарубіжному і вітчизняному досвіді (США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Польща, Росія, Україна).

Аналіз результатів застосування системного підходу до превентивної соціально-педагогічної роботи з дітьми і молоддю в сфері освіти свідчить про те, що найкращі здобутки у цій галузі соціальної педагогіки досягаються шляхом взаємодії різних науково-педагогічних підходів, діяльності державних і громадських установ, закладів та організацій.

У розділі обґрунтовано ідею про необхідність дотримання і захисту в превентивній роботі прав дітей та молоді. Специфіка і основна спрямованість соціально-педагогічного захисту дитинства виявляється в ослабленні для дітей негативних наслідків процесів, що відбуваються в суспільстві, а також створенні умов для реалізації інтересів і життєво необхідних потреб дітей завдяки видозмінам і створенню нових соціальних інститутів. Посилення гуманітарної спрямованості соціально-педагогічної роботи відображається в її принципах, установці - від індивіда в його конкретній ситуації до цілісного бачення людини в її широкому соціальному оточенні. Це означає, що соціально-педагогічна робота має ґрунтуватися й орієнтуватися на пріоритет різнобічних загальнолюдських цінностей, тобто на сприймання людини в її взаємозв'язках з природою, суспільством, глобальними проблемами, зумовленими особливостями та реаліями ядерного віку, на світову культуру, зокрема, на такі загальнолюдські цінності, які закладаються народною педагогікою, родинним середовищем, а також на фундаментальні основи моральності.

Соціально-педагогічний захист дитинства реалізується у таких напрямах:

загальноосвітній (допоміжний, позашкільний і професійний), під час якого створюються умови для інтелектуального розвитку особистості завдяки розширенню мережі дитячих, підліткових, молодіжних об'єднань, шкіл, курсів, секцій, клубів за інтересами; поглиблюються наукові соціальні знання про суспільство, особу, сім'ю, сфери життєдіяльності завдяки розвитку служб соціально-педагогічної допомоги; здійснюється підтримка дитячих, підліткових і молодіжних ініціатив зі створення і розвитку спортивно-оздоровчих закладів і проведення спортивних заходів, організації сімейного спортивного дозвілля тощо; розвивається технічна і художня творчість дітей на основі реалізації програм соціально-педагогічного захисту обдарованих дітей і підлітків; організовуються екологічні експедиції, факультативи з вивчення історії, мови, культури народу, створюються умови для професійної підготовки підлітків і перепідготовки молоді, організації курсів, консультацій;

виховно-профілактичний, який ґрунтується на виявленні несприятливих психобіологічних умов, психолого-педагогічних факторів, що зумовлюють відхилення у психічному і соціальному розвитку дітей, підлітків, молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я тощо. З цією метою вживаються організаційно-педагогічні заходи по створенню виховуючого середовища за місцем проживання дітей, включення різних соціальних інституцій у процес виховання, надання соціально-педагогічної допомоги дітям із сімей групи ризику; вирішення проблем зайнятості та працевлаштування неповнолітніх завдяки створенню робочих місць для молоді й неповнолітніх в умовах ринкової економіки; підтримки діяльності різного роду установ спорту, культури, організації дозвілля;