Учительські інститути в системі підготовки педагогічних кадрів в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

КРАВЧЕНКО Ірина Миколаївна

УДК 378.637(091)(477)”18/19”(043)

УЧИТЕЛЬСЬКІ ІНСТИТУТИ В СИСТЕМІ ПІДГОТОВКИ ПЕДАГОГІЧНИХ КАДРІВ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТ.)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук

КИЇВ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному педагогічному університеті імені М.П.Драгоманова.

Науковий керівник - доктор педагогічних наук, професор

Дем'яненко Наталія Миколаївна,

Інститут вищої освіти АПН України,

заступник директора з науково-експериментальної роботи.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Зайченко Іван Васильович,

Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка,

завідувач кафедри педагогіки, психології та методики викладання математики;

кандидат педагогічних наук, доцент

Семеновська Лариса Аполінаріївна,

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка,

доцент кафедри педагогіки.

Захист відбудеться 23 вересня 2008 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.02 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м.Київ, вул. Бастіонна, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України (01014, м.Київ, вул. Бастіонна, 9).

Автореферат розіслано 23 серпня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.М.Олексюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Провідною тенденцією розвитку сучасної системи вищої освіти України є її інтеграція до європейського освітнього простору, що одним із напрямів освітньої модернізації передбачає створення вищих навчальних закладів нової якості - мегауніверситетів. Проблема структури, особливостей їх формування є на сьогодні дискусійною. Зокрема, одними з перших у сучасні педагогічні конгломерати, в якості консолідуючого компонента, увійшли педагогічні коледжі. Історично склалося так, що саме цей тип навчальних закладів відігравав досить вагому роль у реформуванні вітчизняної педагогічної освіти на різних етапах її розвитку. Це вмотивувало звернення до його ретровитоків - учительських інститутів. По-перше, з другої половини ХІХ ст. вони стали основою формування мережі педагогічних навчальних установ; по-друге, саме на основі учительських інститутів шляхом їх злиття з іншими навчальними закладами періодично створювався масовий тип педагогічного ВНЗ (педагогічний інститут (1919 р.), Інститут народної освіти (1920 - 1921 рр.) та ін.); по-третє, історія педагогічної освіти засвідчує факт неодноразового відновлення цього різновиду навчального закладу в різних формах (учительський інститут (1874, 1934 рр.), педагогічне училище (1952 р.), педагогічний коледж (з 1991 р.).

Зазначимо, що в історіографії досліджуваного періоду наукові засади підготовки педагогічних кадрів, формування особистості майбутнього вчителя були розвинені відомими педагогами та державними діячами: С. Ананьїним, М. Демковим, М. Василенком, Г. Ващенком, Б. Грінченком, В. Зеньківським, М. Лавровським, О. Музиченком, І. Огієнком, С. Русовою, Я. Ряппо, І. Сікорським, С. Сірополком, І. Стешенком, К. Ушинським, Я. Чепігою та ін. Питанням становлення системи освіти другої половини ХІХ - початку ХХ ст. присвячено ряд наукових розвідок того часу, зокрема, М. Авдієнка, М. Весселя, В. Ігнатовича, А. Меленєвського, С. Постернака, С. Рождественського та ін. Особливості розвитку педагогічної освіти зазначеного періоду висвітлені Д. Марголіним, Г. Страком, О. Фльоровим та ін. Окремі проблеми професійно-педагогічної підготовки, у тому числі в учительських інститутах, аналізувалися Н. Губкіним, І. Карповим, П. Клунним, І. Клюжевим, І. Максимовим, М. Родевичем, Ф. Студитським.

Методологічні, теоретичні засади, шляхи оновлення педагогічної освіти розкрито в працях сучасних учених: А. Алексюка, В. Андрущенка, А. Бойко, В. Бондаря, О. Дубасенюк, А. Капської, Н. Кузьміної, В. Лугового, О. Мороза, В. Сластьоніна, О. Сухомлинської, Л. Хомич, М. Ярмаченка та ін.

Історія професійно-педагогічної підготовки вчителя в Україні періоду ХІХ - початку ХХ ст. досліджувалася В. Бєлашовим, А. Булдою, Л. Вовк, О. Глузманом, М. Гурець, Н. Дем'яненко, І. Зайченком, І. Кліцаковим, М. Кузьміним, М. Лескевичем, В. Майбородою, Н. Рудницькою, Л. Семеновською та ін. У публікаціях цих авторів висвітлювалися також аспекти процесу становлення і розвитку ряду учительських інститутів.

Деякі напрями генези змісту діяльності учительських інститутів України розкриті в дисертаційних дослідженнях Л. Задорожної (досвід діяльності Глухівського учительського інституту з формування педагогічної майстерності у майбутніх учителів), О. Лук'янченко (організація педагогічної практики).

Водночас, здійснений аналіз науково-педагогічної літератури і дисертаційних досліджень засвідчує, що проблема обґрунтування цілісного процесу становлення і розвитку учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. не була предметом системного вивчення.

Отже, необхідність збереження національних освітніх традицій у сучасних умовах модернізації системи педагогічної освіти в Україні, відсутність історико-педагогічних праць, які б цілісно відображали розвиток учительських інститутів України періоду другої половини ХІХ - початку ХХ ст., зумовили вибір теми дисертаційного дослідження: “Учительські інститути в системі підготовки педагогічних кадрів в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до тематичного плану наукових досліджень Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за напрямом “Теорія та технологія навчання і виховання в системі освіти” при розробці теми “Освітньо-виховні системи в історії їх розвитку” (протокол засідання Вченої ради НПУ імені М.П. Драгоманова від 22 грудня 2006 р. № 5).

Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол від 28 листопада 2003 р. № 3) та узгоджена Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол від 30 травня 2006 р. № 5).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування процесу становлення і розвитку учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст., актуалізація досвіду їх діяльності в сучасних умовах розбудови національної педагогічної освіти.

Для досягнення мети поставлено такі завдання:

1) проаналізувати стан розроблення проблеми розвитку учительських інститутів в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у науково-педагогічній літературі, дослідити і систематизувати архівні джерела;

2) виявити організаційно-педагогічні передумови становлення учительських інститутів зазначеного періоду;

3) обґрунтувати процес становлення і розвитку учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., розробити його періодизацію;

4) виявити провідні тенденції і особливості змін адміністративно-організаційного устрою і змісту професійно-педагогічної підготовки в учительських інститутах періоду 1872 - 1920 рр.;

5) актуалізувати досвід діяльності учительських інститутів зазначеного періоду в сучасних умовах розбудови національної педагогічної освіти.

Об'єкт дослідження - підготовка педагогічних кадрів в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Предмет дослідження - процес становлення і розвитку учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.).

Методи дослідження: систематизація наукової літератури (з метою вивчення стану дослідженості проблеми); термінологічний аналіз і метод операціоналізації понять (з метою визначення понятійного апарату дослідження); хронологічно-системний і проблемно-пошуковий методи (для наукового обґрунтування процесу становлення і розвитку учительських інститутів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., розроблення його періодизації); структурно-порівняльний аналіз документальних і науково-літературних джерел (з метою співставлення даних архівних та літературних джерел із досліджуваної проблеми); ретроспективний логіко-системний аналіз (з метою виявлення досвіду, виокремлення тенденцій, провідних ідей діяльності учительських інститутів); проблемно-генетичний аналіз (для актуалізації історичного досвіду, прогнозування розвитку педагогічної освіти).

Джерельна база дослідження. Документальні матеріали з фондів Центрального державного історичного архіву України, м. Київ: ф. 707 - Управління Київського навчального округу; Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України: ф. Р-166 - Народний комісаріат освіти УРСР; Державного архіву м. Києва: ф. 175 - Київський учительський інститут; Державного архіву Миколаївської області: ф. 115 - Миколаївський учительський інститут, м. Миколаїв Херсонського повіту Херсонської губернії; Державного архіву Чернігівської області: ф. 980 - Чернігівський учительський інститут, м. Чернігів Чернігівської губернії; Державного архіву Херсонської області: ф. 15 - Юріївський учительський інститут; наукові фонди та фонд стародруків і рідкісних видань ХІХ - ХХ ст. Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, фонди Педагогічного музею АПН України, Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В.О. Сухомлинського, Наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Збірки документів: “Полное собрание законов Российской Империи с 1649 г.” (СПб., 1875), “Сборник распоряжений по Министерству народного просвещения” (СПб., 1866), “Сборник постановлений по Министерству народного просвещения” (СПб., 1865, 1877, 1878), “Сборник постановлений и распоряжений по учительским институтам, учительским семинариям, городским училищам и начальным народным училищам ведомства Министерства народного просвещения, 1859 - 1875” (М., 1875); раритетні видання з авторським трактуванням нормативно-законодавчої бази щодо розвитку освіти в Російській імперії періоду другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: Марголин Д. “Программы и правила для поступления в учительские институты, семинарии и школы и на педагогические курсы” (К., 1914, 1918), Меленевский А. “Высшие начальные училища. Сборник законов, распоряжений, статистических и пр. о городских и высших начальных училищах” (СПб., 1914), Студитский Ф. “Свод замечаний на проект устава общеобразовательных учебных заведений об устройстве учительских институтов” (СПб., 1863) та ін.

Періодичні видання: “Журнал Министерства народного просвещения”, “Русская школа”, “Циркуляр Киевского учебного округа”, “Ежегодник Глуховского учительского института”, “Початкова школа”, “Рідна школа”, “Вища освіта України”, “Вища освіта”, “Вопросы образования”, “Высшее образование сегодня”.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Нижня хронологічна межа визначається освітніми реформами 60-х років ХІХ ст., а саме - виходом проекту Статуту учительських інститутів Міністерства народної освіти (1862 р.), відкриттям у 1874 р. перших учительських інститутів - Феодосійського та Глухівського. Верхня - обґрунтовується початком реформування системи освіти в Радянській Україні (1920 - 1921 рр.), уведенням учительських інститутів у структуру Інститутів народної освіти.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:

- виявлено організаційно-педагогічні передумови становлення учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (відсутність цілеспрямованої підготовки вчителя для початкової школи у першій половині ХІХ ст.; реформування початкової освіти в 1870-х рр. (реорганізація повітових училищ у міські, впровадження у міських училищах класної системи викладання замість предметної); збільшення мережі міських училищ на початку ХХ ст. та їх реорганізація у вищі початкові училища (1912 р.); постанова Тимчасового уряду “Про зміну штатів учительських інститутів” (1917 р.), проект утворення вищого педагогічного закладу шляхом злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів (1918 р.), уведення в структуру Інститутів народної освіти (1920 - 1921 рр.) та ін.);

- обґрунтовано процес становлення і розвитку учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як поступову, закономірну зміну їх адміністративно-організаційного устрою, змісту підготовки вчителя, в тому числі професійно-педагогічної, зумовлену суспільно-політичними, соціально-економічними і організаційно-педагогічними перетвореннями цього періоду; розроблено його періодизацію в єдності чотирьох етапів: 1862 - 1873 рр., 1874 - 1904 рр., 1905 - 1916 рр., 1917 - 1920 рр.;

- виявлено провідні тенденції та особливості розвитку організаційного устрою учительських інститутів (1874 - 1904 рр. - закриті (інтернатного типу) навчальні заклади з правом вступу осіб чоловічої статі; 1905 - 1916 рр. - безінтернатний тип учительських інститутів; 1917 - 1920 рр. - організація гуртожитків для студентів; з 1917 р. - дозвіл на відкриття чоловічих, жіночих та змішаного за контингентом типу учительських інститутів; 1917 - 1920 рр. - відкриття трьох відділень за відповідними спеціалізаціями; упродовж 1874 - 1920 рр. - функціонування як центрів навчально-виховних комплексів. Адміністративний устрій упродовж досліджуваного періоду залишався незмінним. (Вищий керівний орган - педагогічна рада на чолі з директором інституту та ін.). Серед провідних тенденцій та особливостей розвитку змісту професійно-педагогічної підготовки: нівелювання загальноосвітньої складової та орієнтація на поглиблену методичну підготовку (1874 - 1904 рр.), інтеграція знань у змісті навчальної дисципліни “Педагогіка”, розроблення авторських навчальних програм, посилення уваги до вивчення особистості дитини і аномалій її розвитку, поглиблення практичної підготовки (1905 - 1916 рр.), професіоналізація, українізація змісту навчання, диференціація інтегрованих навчальних дисциплін (1917 - 1920 рр.) та ін.;

- актуалізовано досвід діяльності учительських інститутів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в сучасних умовах розбудови системи педагогічної освіти в Україні: запровадження інтегрованих навчальних курсів, єдність педагогічної теорії, методики і практики у підготовці майбутнього вчителя, поглиблення її методичної складової, дотримання принципу дитиноцентризму у викладанні педагогічних дисциплін, розроблення змісту та уведення періодичного контролю за самостійною роботою студентів, підвищення її значення, акцентування на моральному вихованні у педагогічному процесі, поєднання викладачами педагогічної діяльності в учительському інституті та школі й т. ін.;

уточнено: статус учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як середніх спеціальних навчальних закладів, що здійснювали цілеспрямовану підготовку вчительських кадрів для початкової школи підвищеного типу, стали розробниками фундаментального змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя в єдності теоретичної, методичної і практичної складових;

дістав подальшого дослідження: зміст професійно-педагогічної підготовки в учительських інститутах України (1872 - 1920 рр.) (теоретична (інтегровані навчальні курси), методична (часткові дидактики) складові, педагогічна практика).

Практичне значення одержаних результатів. Узагальнений досвід діяльності учительських інститутів України (1872 - 1920 рр.) дав можливість запропонувати для впровадження в практику сучасних педагогічних навчальних закладів ряд конкретних ідей розробки змісту професійно-педагогічної підготовки (інтеграція знань у змісті педагогічних навчальних дисциплін, посилення практико-орієнтованого спрямування методичної складової підготовки вчителя, збільшення різновидів і термінів проведення педагогічної практики тощо), які структуровано в змісті модулів навчальних дисциплін: “Освітньо-виховні системи”, “Історія освітньо-виховних систем у вищій школі України”. За результатами дисертаційного дослідження розроблено спеціалізований навчальний курс “Учительські інститути в системі педагогічної освіти України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)” (К., 2008).

Виявлені й обґрунтовані в дисертації теоретичні положення, досвід діяльності учительських інститутів зазначеного періоду знайдуть втілення в організації і змісті професійно-педагогічної підготовки вчителя сучасних вищих педагогічних навчальних закладів, можуть бути використані в наукових дослідженнях з історії вітчизняної освіти, при розробленні нормативних навчальних дисциплін: “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Педагогіка вищої школи”; інтегрованих навчальних курсів: “Теорія та історія педагогіки”, “Педагогіка і психологія вищої школи”, елективних навчальних предметів та спеціалізованих курсів, у післядипломній освіті вчителів, написанні навчально-методичної літератури, розробленні змісту і проведенні педагогічної практики.

Результати дисертаційного дослідження впроваджено в навчально-виховний процес Київського міського педагогічного коледжу (довідка від 25 листопада 2007 р. № 245), Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (довідка від 17 квітня 2008 р. № 02-10/820).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри педагогіки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2003 - 2006 рр.), кафедри історії освітньо-виховних систем і технологій Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (2005 - 2008 рр.), Історико-педагогічної Асоціації Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Київ, 2006 - 2008); висвітлено в доповідях на наукових конференціях: міжнародних: “Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (Київ, 2004, 2006), “Педагогіка духовності: поступ у третє тисячоліття” (Київ, 2005), “Національна система освіти та виховання в Україні: історія, теорія, практика” (Київ, 2006), “Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору” (Київ, 2006), “Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології” (Київ - Рівне, 2007); всеукраїнських: “Педагогічна освіта в Україні: проблеми, перспективи розвитку” (Миколаїв, 2004), “Перспективи розвитку соціогуманітарних наук у класичних університетах (соціологія, психологія, педагогіка)” (Київ, 2004), “Викладання психолого-педагогічних дисциплін у технічному університеті: методологія, досвід, перспективи” (Київ, 2005), “Педагогічна освіта України: національні традиції та європейські інновації” (Київ, 2005); І-ІІІ постійно діючому науковому семінарі “Освітньо-виховні системи: ретроспектива і реконструкція” (Київ, 2006 - 2008); з нагоди Днів факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення та результати дослідження відображено у 12 одноосібних наукових публікаціях, з яких 7 - у фахових виданнях, 3 - у збірниках матеріалів наукових конференцій, 1 - у науковому часописі, 1 навчальна програма.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, 7 додатків, списку використаних джерел (386 найменувань, з яких 240 - архівні справи). Загальний обсяг дисертації - 226 сторінок, основного тексту - 178 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи та джерельну базу роботи, хронологічні межі дослідження, обґрунтовано наукову новизну, практичне значення, відображено апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Розвиток учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як історико-педагогічна проблема” - проаналізовано ступінь розробки проблеми розвитку учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у науково-педагогічній літературі, систематизовано архівні джерела, визначено провідні напрями дослідження.

Наукову літературу та документи, дотичні до теми дослідження, диференційовано за групами. Нами встановлено, що нормативно-законодавчі (“Сборник мнений и замечаний о проекте городских училищ и учительских институтов” (СПб., 1870), “Сборник постановлений по Министерству народного просвещения” (СПб., 1865, 1877, 1878) та ін.) і довідниково-статистичні (Ленц Н. “Историко-статистический очерк десятилетия Феодосийского учительского института. 1874 - 1884” (Феодосия, 1888), Марголин Д. “Как получить педагогическое образование…” (К., 1918) та ін.) видання відображають процес становлення і розвитку початкової освіти, педагогічних навчальних закладів (учительських інститутів, семінарій, педагогічних курсів тощо) в Російській імперії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Отже, вони дозволяють отримати загальну інформацію про розвиток учительських інститутів у системі освіти Російської імперії, зокрема, й у Центральній, Східній та Південній Україні.

Вивчення сучасних історико-педагогічних праць (монографій: Н. Дем'яненко “Загальнопедагогічна підготовка вчителя в Україні (ХІХ - перша половина ХХ ст.)” (К., 1998), В. Майбороди “Вища педагогічна освіта в Україні: Історія, досвід, уроки: 1917 - 1985” (К., 1992) та ін., дисертацій: Л. Задорожної “Ідеї педагогічної майстерності в діяльності Глухівського учительського інституту (1874 - 1917)” (Луганськ, 2000), О. Лук'янченко “Організація педагогічної практики в різних типах педагогічних навчальних закладів України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)” (Харків, 2004) та ін.) засвідчило, з одного боку, актуальність питання розвитку і модернізації професійно-педагогічної підготовки вчителя та наявність вагомого досвіду її реалізації в учительських інститутах України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., а з іншого - відсутність цілісного дослідження становлення учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів України зазначеного періоду.

Періодичні видання другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (“Журнал Министерства народного просвещения” (1869 - 1917 рр.), “Русская школа” (1905 - 1909 рр.) та ін.) репрезентують стан і пріоритетні напрями розвитку освіти в Російській імперії зазначеного періоду, проблеми змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя, прогресивні ідеї щодо поліпшення організації навчально-виховного процесу в учительських інститутах та шляхів реформування педагогічної освіти. Особливо цінними для нашого дослідження вважаємо публікації М. Весселя, Н. Губкіна, В. Ігнатовича, І. Карпова, П. Клунного, І. Клюжева.

Нами проаналізовано документально-фактологічні матеріали з фонду Центрального державного історичного архіву України, м. Київ - ф. 707 “Управління Київського навчального округу” (46 описів, 90 справ, 1860 - 1919 рр.). Встановлено, що більшість справ стосується Глухівського учительського інституту. Інформація по Вінницькому, Київському, Полтавському та Чернігівському учительських інститутах міститься в справах описів 80 “І стіл”, 229 “IV стіл”, 299 “IV стіл”, 311 “IV стіл”. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України досліджено фонд Р-166 “Народний комісаріат освіти УРСР” (оп. 1, 30 справ, 1918 - 1920 рр.). Опрацювання матеріалів Державного архіву м. Києва, зокрема, фонду 175 “Київський учительський інститут” (оп. 1, 374 справи, 1909 - 1920 рр.), дозволило віднайти документи, які надають вичерпну інформацію про діяльність Київського учительського інституту (1909 - 1920 рр.). Дані про діяльність Миколаївського учительського інституту (1913 - 1920 рр.) було віднайдено в справах фонду 115 “Миколаївський учительський інститут, м. Миколаїв Херсонського повіту Херсонської губернії” Державного архіву Миколаївської області (оп. 1, 253 справи, 1913 - 1920 рр.). У процесі вивчення фонду 980 “Чернігівський учительський інститут, м. Чернігів Чернігівської губернії” (оп. 1, 20 справ, 1916 - 1917 рр.) Державного архіву Чернігівської області було з'ясовано, що справи відображають процес становлення та організації навчально-виховної роботи в Чернігівському учительському інституті (1916 - 1920 рр.), оскільки охоплюють лише 1916-1917 н.р. - перший рік існування навчального закладу. Інформація за інші роки діяльності інституту зберігається в ЦДІАК України (ф. 707). У Державному архіві Херсонської області (фонд 15 “Юріївський учительський інститут”, оп. 1, 13 справ, 1913 - 1920 рр.) віднайдено документи, які засвідчують функціонування Юріївського учительського інституту в м. Херсоні, проте не надають достатньої інформації, а отже, можливості для аналізу змісту професійно-педагогічної підготовки. У ході пошуку документів Катеринославського учительського інституту в Державному архіві Дніпропетровської області (ф. 539 (1910 - 1917 рр.), 70 справ) нами з'ясовано, що їх було втрачено під час Великої вітчизняної війни. Цей факт засвідчено в Національному реєстрі втрачених та переміщених архівних фондів.

Дослідження та систематизація архівних джерел дозволили виокремити такі групи документів щодо діяльності учительських інститутів: 1) нормативні (циркуляри, розпорядження Міністерства народної освіти та піклувальників навчальних округів тощо); 2) щорічні звіти директорів учительських інститутів про стан навчальних закладів та організацію навчально-виховного процесу; 3) навчальні плани та програми; 4) книги протоколів засідань педагогічних рад; 5) особові справи викладачів та вихованців; 6) листування учительських інститутів з іншими навчальними закладами та установами; 7) фінансова звітність.

Обґрунтовано понятійний апарат дослідження (“учительські інститути”, “процес становлення і розвитку учительських інститутів”, “тенденції процесу становлення і розвитку учительських інститутів”). Зокрема, учительські інститути періоду 1872 - 1920 рр. - середні спеціальні навчальні заклади для підготовки вчителів міських училищ, з 1912 р. - вищих початкових училищ. Процес становлення і розвитку учительських інститутів - поступова, закономірна зміна їх адміністративно-організаційного устрою, змісту підготовки вчителя, в тому числі професійно-педагогічної, зумовлена суспільно-політичними, соціально-економічними і організаційно-педагогічними перетвореннями того періоду. Звідси тенденція процесу становлення і розвитку учительських інститутів - це напрям зміни їх адміністративно-організаційного устрою, змісту професійно-педагогічної підготовки відповідно до кожного з визначених етапів періодизації.

У цілому, аналіз науково-педагогічної літератури, систематизація архівних джерел дозволили визначити такі напрями дисертаційного дослідження: обґрунтування процесу становлення і розвитку учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) з розробленням його періодизації, визначенням тенденцій та особливостей; виявлення значення досвіду діяльності учительських інститутів заявленого хронологічного періоду в сучасних умовах розвитку педагогічної освіти.

У другому розділі - “Місце учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” - проаналізовано систему підготовки педагогічних кадрів в Україні зазначеного періоду, виявлено організаційно-педагогічні передумови становлення учительських інститутів, визначено їх місце і роль у системі педагогічної освіти, обґрунтовано розвиток законодавчої бази, розроблено періодизацію процесу становлення і розвитку учительських інститутів.

Установлено, що педагогічні навчальні заклади для підготовки вчителя початкової школи відкриваються в другій половині ХІХ ст. Так, з 1872 р. відбулося чітке розмежування функцій у підготовці вчителя між учительською семінарією та інститутом. Перша готувала вчителів для народних училищ, інститут - для міських училищ. З другої половини ХІХ ст. почала зароджуватися екстернатна форма підготовки вчителя (іспити на отримання звання вчителя). З'являються автономні вищі педагогічні навчальні заклади (Ніжинський історико-філологічний інститут кн. О. Безбородька (1875 р.), Вищі жіночі курси в Києві (1878 р.), Одесі (1906 р.), Харкові (1907 р.), Київський Фребелівський педагогічний інститут (1907 р.). Суттєво розширилась система підготовки педагогічних кадрів у період 1917 - 1920 рр., коли було відкрито ряд вищих навчальних закладів: Український народний університет (1917 р.), Кам'янець-Подільський український державний університет (1918 р.), історико-філологічний факультет у Полтаві (1918 р.) та ін.

Дослідження дозволило визначити, що до організаційно-педагогічних передумов становлення учительських інститутів слід віднести: відсутність цілеспрямованої підготовки вчителя для початкової школи у першій половині ХІХ ст.; нестачу учительських кадрів, що загострилася закриттям університетських педагогічних інститутів (1859 р.), дворічних педагогічних курсів при університетах (1867 р.) - єдиних на той час педагогічних навчальних закладів, окрім учительських семінарій (відкриття першої відбулося в 1869 р.); реформу початкової освіти 1860 - 1870-х рр. (реорганізація повітових училищ у міські, впровадження у міських училищах класної системи викладання замість предметної. Остання існувала в усіх навчальних закладах Російської імперії до 1872 р.); позитивний досвід діяльності учительських семінарій Німеччини, Швейцарії. Все це сприяло виробленню в 1862 р. проекту Статуту учительських інститутів, який спричинив десятилітню дискусію щодо їх призначення. Після тривалих обговорень, у 1872 р. Міністерство народної освіти офіційно видало “Положення про учительські інститути”. На початку ХХ ст. організаційно-педагогічними передумовами становлення учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів нами визначено: збільшення мережі міських училищ, їх реорганізацію у вищі початкові училища (1912 р.); реформування педагогічної освіти в період національно-визвольних змагань (1917 - 1920 рр.): перебудову навчально-виховного процесу учительських інститутів за постановою Тимчасового уряду “Про зміну штатів учительських інститутів” (1917 р.), проект утворення вищого педагогічного закладу шляхом злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів (1918 р.), перетворення учительських інститутів на педагогічні (1919 р.), організацію Інститутів народної освіти та уведення до їх структури учительських інститутів (1920 - 1921 рр.).

Установлено, що учительські інститути цілеспрямовано створювалися для підготовки вчителя початкової школи підвищеного типу: міських училищ (з 1872 р.), вищих початкових училищ (з 1912 р.). Нами з'ясовано, що учительські інститути належали до “спеціальних середніх навчальних закладів” (на основі звіту міністра народної освіти за 1874 р., оскільки Положенням про учительські інститути (1872 р.) їх статус не було визначено). Впродовж 1874 - 1920 рр. інститути вважалися фундаментальними розробниками змісту професійно-педагогічної підготовки в єдності теоретичної, методичної і практичної складових, функціонували як центри навчально-виховних комплексів.

Розроблено періодизацію процесу становлення і розвитку учительських інститутів України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. В її основу покладено суспільно-політичні, соціально-економічні зміни, реформування системи і мережі педагогічних навчальних закладів. В обґрунтованих хронологічних рамках дослідження (1862 - 1920 рр.) виокремлено такі етапи: 1862 - 1873 рр. - розроблення первинної законодавчо-правової бази розвитку учительських інститутів (проекти Статуту (1862 р.) та Положення про учительські інститути (1869 р.), офіційне впровадження Міністерством народної освіти “Положення про учительські інститути” (1872 р.); 1874 - 1904 рр. - відкриття перших (Глухівського і Феодосійського) учительських інститутів (1874 р.) та продовження формування законодавчої бази (“Інструкція про управління учительськими інститутами” (1876 р.), “Інструкція щодо обсягу та методів викладання навчальних предметів в учительських інститутах” (1876 р.). Документи залишалися незмінними до 1904 р.; 1905 - 1916 рр. - започаткування мережі учительських інститутів, унесення змін (на рівні рішень учительських з'їздів (Петербурзької наради директорів і викладачів учительських інститутів 1907 р., з'їзду директорів учительських інститутів і семінарій Київського навчального округу 1910 р. та ін.), педагогічних рад, розпоряджень Міністерства народної освіти (Циркуляри від 28 липня 1907 р., 20 червня 1912 р., 7 березня 1916 р. та ін.) до основних документів, що регламентували їх навчально-виховний процес; 1917 - 1920 рр. - реорганізація змісту діяльності учительських інститутів на основі рішень: Тимчасового уряду (постанова “Про зміну штатів учительських інститутів” (1917 р.), професіоналізація, спеціалізація), Центральної ради УНР (українізація, утвердження ідеї “єдиної трудової школи”, запровадження “трудового принципу”), Гетьманату (проект утворення вищого педагогічного навчального закладу на основі злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів), Директорії УНР (комісія у справах єдиної школи та всенародного навчання, закон про збільшення державної допомоги на утримання учителів початкових шкіл, відкриття нових учительських інститутів (Житомирського (1919 р.), Кам'янець-Подільського (1919 р.), законопроект про двосеместрові педагогічні курси), Радянської влади (перетворення учительських інститутів на вищі навчальні заклади - педагогічні інститути (1919 р.), створення Інститутів народної освіти та входження до їх структури щойно реорганізованих учительських інститутів (1920 - 1921 рр.).

Отже, впродовж визначеного хронологічного періоду учительським інститутам належала вирішальна роль у підготовці педагогічних кадрів для початкової школи. Вони стали основою для створення основного типу вищого педагогічного навчального закладу і розвитку мережі педагогічних ВНЗ.

У третьому розділі - “Організація і зміст підготовки педагога в учительських інститутах України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” - досліджено адміністративно-організаційний устрій, зміст професійно-педагогічної підготовки учительських інститутів, обґрунтовано провідні тенденції і особливості їх розвитку, актуалізовано досвід діяльності учительських інститутів у сучасних умовах модернізації національної педагогічної освіти.

Відповідно до розробленої періодизації процесу становлення і розвитку учительських інститутів визначено такі тенденції і особливості їх адміністративно-організаційного устрою: у період 1874 - 1904 рр. - закриті (інтернатного типу) навчальні заклади з правом вступу осіб чоловічої статі. Термін навчання становив три роки. Розподілу на відділення чи факультети не існувало. Інститути (очолювалися директорами) перебували під безпосереднім керівництвом піклувальника навчального округу та належали до відомства Міністерства народної освіти. Вищий керівний орган - педагогічна рада - позбавлявся самостійності. Члени ради - штатні викладачі інституту та міського при ньому (зразкового) училища, безпосереднім керівником якого був директор інституту. Навчальні заклади відрізнялися централізацією в управлінні, фундаменталізацією бібліотек, організацією як центрів навчально-виховних комплексів. Передбачався жорсткий контроль за поведінкою вихованців як у межах закладу, так і поза ним, дотримання суворого режиму. Упродовж 1905 - 1916 рр. спостерігалися порушення деяких пунктів “Положення про учительські інститути” (1872 р.), “Інструкції щодо управління учительськими інститутами” (1876 р.), що відобразилося в автономізації управління, організації їх як відкритих навчальних закладів (закриття інтернатів), послабленні нагляду за поведінкою вихованців, зміцненні позицій як центрів навчально-виховних комплексів. У період 1917 - 1920 рр. - реконструкція устрою учительських інститутів за постановою Тимчасового уряду (14 червня 1917 р.), згідно якої навчальні заклади стали чоловічими, жіночими та змішаними з розподілом на три відділення (фізико-математичне, словесно-історичне, природничо-географічне) та з можливістю відкривати паралельні класи. Розширюється штат викладачів. У 1920 р. інститути увійшли до складу ІНО. Серед провідних тенденцій - професіоналізація, українізація змісту навчально-виховного процесу.

Установлено, що для визначення обсягу предметів усього курсу навчання першими учительськими інститутами (Феодосійським і Глухівським (1874 р.) за нормативні було взято програми з “Правил для випробування осіб, які бажають отримати право на звання вчителя міського училища” (1874 р.), затверджених Міністерством народної освіти. Офіційні навчальні плани і програми учительських інститутів були видані Міністерством 13 листопада 1876 р.

Дослідження навчальних програм засвідчило нівелювання загальноосвітньої підготовки в учительських інститутах періоду 1874 - 1904 рр. Доведено, що в ході вивчення предметів училищного курсу здійснювалася методична підготовка, поглиблення якої відбувалося під час ознайомлення із “загальною методикою” в курсі “Педагогіка і дидактика” (у ІІ кл. (2 год. на тиждень) вивчалися розділи: “Вступ”, “Фізичне, розумове та моральне виховання”; у ІІІ кл. (2 год. на тиждень) - розділи “Дидактика та методика”; “Дисципліна в школі”) та окремими методиками. Висловлене нами припущення щодо уведення методичної підготовки з І кл. (у ході викладання дисциплін училищного курсу) дозволило пояснити причини відсутності: 1) методик як окремих дисциплін у переліку навчальних предметів учительського інституту та 2) тематичного розділу “Методика викладання предмету” у змісті навчальних програм “Фізика”, “Природознавство”, “Креслення, малювання та красне писання” (на той час методичні розробки саме з цих дисциплін не набули системного узагальнення, достатнього для запровадження їх як автономних).

Установлено, що викладання педагогіки було прерогативою директорів інститутів. Так, зокрема, педагогіку у Глухівському учительському інституті викладали директори: О. Бєлявський, І. Андрієвський, М. Григоревський, К. Ягодовський; Феодосійському - Є. Лагоріо, М. Ленц; Київському - К. Щербина; Миколаївському - П. Жданов; Вінницькому - М. Запольський; Чернігівському - О. Фльоров та ін. Оскільки методики предметів не виділялися як самостійні дисципліни, їх викладання здійснювали вчителі відповідного навчального курсу. Тому під час призначення на посаду викладача учительського інституту наявність практичного досвіду роботи мала вирішальне значення. Кожен з викладачів інституту зобов'язувався на початку навчального року подавати на розгляд педагогічної ради програму навчальної дисципліни, не дивлячись на видані 1876 р. міністерські. Це засвідчує їх авторський зміст.

Виявлено, що в учительських інститутах готували вчителя “широкого профілю” для викладання всіх предметів училищного курсу, крім Закону Божого. Остання дисципліна вважалася методологічною основою навчально-виховного процесу, сприяла релігійно-моральному вихованню учнів.

Визначено, що навчальні плани і програми учительських інститутів, затверджені Міністерством народної освіти як експериментальні ще 1876 р. терміном на три роки, залишалися незмінними до початку ХХ ст. Лише події 1905 - 1907 рр. стали основою для якісно нового етапу розвитку теоретичної професійно-педагогічної підготовки. Цей факт засвідчується рішеннями учительських з'їздів (директорів і викладачів учительських інститутів (Петербург, 1907 р.), директорів учительських інститутів та учительських семінарій Київського навчального округу (Київ, 1910 р.).

Досліджено і здійснено порівняльний аналіз змісту навчальних програм курсу “Педагогіка”, зокрема Київського (1909 р.) (автор К. Щербина) та Миколаївського (1913 р.) (автор П. Жданов) учительських інститутів, що дозволило підтвердити їх авторський зміст та відображення у розділах “педагогіка”, “загальна педагогіка” переважно психологічної тематики, акцентуванні на теорії виховання.

Вивчення навчальних планів і програм, протоколів засідань педагогічних рад показало, що учительським інститутам України періоду 1905 - 1916 рр. притаманне ґрунтовне, детальне розроблення змісту теоретичної професійно-педагогічної підготовки. Вона включала інтегрований курс “Педагогіка” та окремі методики. Перший складався з розділів: “загальна педагогіка”, “дидактика”, “училищезнавство”, “історія педагогіки” та інтегрував знання з філософії, психології, педології, фізіології, гігієни, логіки та ін. У цей час загалом збільшилася кількість годин на вивчення педагогіки. Провідними тенденціями стали поглиблення змісту теоретичної професійно-педагогічної підготовки (за рахунок уведення нових розділів: “училищезнавство”, “історія педагогіки” та методик (фізики, природознавства, малювання, креслення, чистописання, співів, фізичних вправ). Спостерігається психологізація, педагогізація, фундаменталізація навчально-виховного процесу. Характерною особливістю можна вважати перенасиченість навчальних програм фактологічним матеріалом та прагнення до підвищення рівня загальноосвітньої підготовки.

Доведено, що початок нового етапу розвитку учительських інститутів України пов'язується з постановою Тимчасового уряду “Про зміну штатів учительських інститутів” (1917 р.). У зв'язку із запровадженням з І кл. спеціалізацій (словесно-історичне, фізико-математичне, природничо-географічне відділення) курс навчання поділився на загальний - обов'язковий для всіх вихованців та спеціальний - у відповідності з обраною спеціалізацією. Нами встановлено, що відсутність офіційних пояснень щодо впровадження в дію постанови Тимчасового уряду (1917 р.) спричинила різницю в утвердженні спеціалізацій, навчальних планах і програмах окремих учительських інститутів на 1917/18 н.р. Визначено, що теоретична професійно-педагогічна підготовка у 1917 - 1920 рр. була представлена в кожному з учительських інститутів різним набором дисциплін. В основному це - “Психологія”, “Логіка”, “Логіка і дидактика”, “Теорія навчання і виховання”, “Історія педагогіки”, “Теорія і психологія художньої творчості”, “Психологія і педагогіка”, “Психологія, логіка, педагогіка з філософією”, “Гігієна”, “Школознавство”, методики тощо. Теоретична професійно-педагогічна підготовка характеризувалася багатопредметністю, інформативною насиченістю, утвердженням ідеї “єдиної трудової школи”. Провідними тенденціями стали професіоналізація навчально-виховного процесу, українізація змісту навчання. Важливою особливістю став перехід від підготовки вчителя “широкого профілю” до вчителя-предметника.

Аналіз практичної складової професійно-педагогічної підготовки учительських інститутів довів, що вона здійснювалася на ґрунтовній теоретичній основі (інтегрований курс “Педагогіка”). Отже, дотримувався принцип єдності теоретичної та практичної підготовки. Практична складова охоплювала: педагогічну (з 1876 р.), музейну (з 1910 р.) практики, навчальні екскурсії (з 1874 р.), організацію і участь у літературно-музичних вечорах (з 1874 р.), соціально-санітарну та благодійницьку діяльність (з 1914 р.). Педагогічна практика включала три етапи: пропедевтичний, пасивний та активний. Пропедевтичний тривав упродовж перших двох років навчання. У І кл. відбувалося вивчення предметів училищного курсу, отримання методичних вказівок щодо їх викладання. У ІІ кл. пропедевтика здійснювалася через вивчення курсу педагогіки та окремих методик. На другому році навчання паралельно з пропедевтикою починалася пасивна практика, що тривала й упродовж третього року навчання (відвідування у вільний від занять час міського (вищого початкового) училища, спостереження за проведенням уроків учителями, участь у настановчих конференціях). У ІІІ кл. до пасивних видів приєднувалися активні форми: психолого-педагогічні спостереження, чергування, виконання функцій класних керівників, проведення пробних і зразкових уроків, участь у їх обговоренні та звітних конференціях, ведення відповідної звітної документації.

Стверджується, що врахування провідних ідей організації навчально-виховного процесу учительських інститутів України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (запровадження інтегрованих навчальних курсів, єдність педагогічної теорії, методики і практики у підготовці майбутнього вчителя, поглиблення її методичної складової, організація педагогічного ВНЗ як навчально-виховного комплексу, поєднання викладачами педагогічної діяльності в учительському інституті та школі й т. ін.) сприятиме збереженню національної самобутності вищої освіти України в освітньо-євроінтеграційних процесах та модернізації вітчизняної педагогічної освіти.

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішено наукове завдання теоретичного обґрунтування процесу становлення і розвитку учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст., актуалізації досвіду їх діяльності в сучасних умовах розбудови національної педагогічної освіти.

1. Проаналізовано стан розроблення проблеми в науково-педагогічній літературі, систематизовано архівні джерела за темою пошуку.

Наукову літературу та документи, дотичні до напряму дослідження, диференційовано за 4 групами: 1) нормативно-законодавча база; 2) довідниково-статистичні видання; 3) наукові праці; 4) педагогічна періодика.

Досліджені архівні джерела систематизовано за 7 основними групами: 1) законодавча (нормативна) база розвитку учительських інститутів (циркуляри, розпорядження Міністерства народної освіти, піклувальників навчальних округів тощо); 2) щорічні звіти директорів учительських інститутів про стан навчальних закладів; 3) навчальні плани та програми; 4) книги протоколів засідань педагогічних рад; 5) особові справи викладачів та вихованців; 6) листування учительських інститутів з іншими навчальними закладами та установами; 7) фінансова звітність.

2. Виявлено організаційно-педагогічні передумови становлення учительських інститутів у системі підготовки педагогічних кадрів України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: 1) брак учительських кадрів (закриття університетських педагогічних інститутів (1859 р.), дворічних педагогічних курсів при університетах (1867 р.) - єдиних на той час педагогічних навчальних закладів (відкриття першої учительської семінарії відбулося в 1869 р.); 2) відсутність цілеспрямованої підготовки вчителя для початкової школи в першій половині ХІХ ст.; 3) реформування у 1860 - 1870-х рр. початкової освіти, зокрема, реорганізація повітових училищ у міські, впровадження у міських училищах класної системи викладання замість предметної (остання існувала в усіх навчальних закладах Російської імперії до 1872 р.); 4) позитивний досвід діяльності учительських семінарій Німеччини, Швейцарії; 5) збільшення мережі міських училищ на початку ХХ ст. та їх реорганізація у вищі початкові училища (1912 р.); 6) реформування педагогічної освіти в період національно-визвольних змагань 1917 - 1920 рр. (постанова Тимчасового уряду “Про зміну штатів учительських інститутів” (1917 р.), проект утворення вищого педагогічного навчального закладу на основі злиття учительських інститутів і вищих педагогічних курсів (1918 р.), перетворення учительських інститутів на педагогічні (1919 р.), організація ІНО і входження до їх структури учительських інститутів (1920 - 1921 рр.).

3. Обґрунтовано процес становлення і розвитку учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як поступову, закономірну зміну їх адміністративно-організаційного устрою, змісту підготовки вчителя, в тому числі професійно-педагогічної, зумовлену суспільно-політичними, соціально-економічними і організаційно-педагогічними перетвореннями цього періоду. Розроблено його періодизацію в єдності чотирьох етапів: 1862 - 1873 рр., 1874 - 1904 рр., 1905 - 1916 рр., 1917 - 1920 рр.

Визначено місце і роль учительських інститутів у системі педагогічної освіти України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як середніх спеціальних навчальних закладів, що здійснювали цілеспрямовану підготовку вчительських кадрів для початкової школи підвищеного типу (з 1874 р. - міських училищ, з 1912 р. - вищих початкових училищ). За період 1874 - 1920 рр. вони стали розробниками фундаментального змісту професійно-педагогічної підготовки вчителя в єдності теоретичної, методичної і практичної складових. На початку ХХ ст. розвивалися як центри навчально-виховних комплексів. У 1920 - 1921 рр. увійшли до складу ІНО.

4. Обґрунтовано провідні тенденції та особливості розвитку адміністративно-організаційного устрою учительських інститутів зазначеного періоду. Встановлено, що адміністративний устрій залишався незмінним. Вищій керівний орган - педагогічна рада на чолі з директором інституту. Члени ради - законовчитель, штатні викладачі-предметники інституту та міського училища при ньому. Крім того, існували посади вчителів креслення, малювання і каліграфії (з 1917 р. - графічних мистецтв), співів (з 1917 р. - музики), гімнастики (з 1917 р. - фізичних вправ), трудового навчання, лікаря, фельдшера (з 1917 р.), економа, письмоводителя (діловода), лаборанта (з 1917 р.). Виявлено такі тенденції та особливості організаційного устрою: 1) у період 1874 - 1904 рр. - закриті (інтернатного типу) навчальні заклади з правом вступу лише осіб чоловічої статі; 2) 1905 - 1916 рр. - ліквідація інтернатів (безінтернатний тип); 3) 1917 - 1920 рр. - організація при деяких закладах гуртожитків для студентів; 4) з 1917 р. - дозвіл на відкриття чоловічих, жіночих та змішаних за контингентом типів учительських інститутів; 5) 1917 - 1920 рр. - уведення спеціалізації за трьома відділеннями: словесно-історичним, фізико-математичним та природничо-географічним. Упродовж 1874 - 1920 рр. функціонували як центри навчально-виховних комплексів, до складу яких входили: зразкове (міське/вище початкове) училище, навчально-допоміжні установи (бібліотеки (фундаментальна та учнівська), фізичні та природничо-історичні кабінети, хімічні лабораторії, педагогічний музей, церква), педагогічні курси, метеорологічна станція, інтернат. Інститути стали базою для проведення окремих іспитів на звання вчителя вищого початкового училища.

5. Серед провідних тенденцій та особливостей розвитку змісту професійно-педагогічної підготовки визначено: орієнтацію на підготовку вчителя “широкого профілю”, поглиблену методичну підготовку, її структуризацію (пропедевтика, загальна методика, окремі методики (часткові дидактики); нівелювання загальноосвітньої складової підготовки; спрямування на єдність педагогіки і психології у змісті навчання (1874 - 1904 рр.); поглиблення загальноосвітньої складової підготовки шляхом збільшення фактологічного матеріалу в змісті навчальних дисциплін; інтеграцію змісту педагогічних дисциплін (педагогіки, історії педагогіки, училищезнавства), розроблення авторських навчальних програм, посилення уваги до вивчення особистості дитини і аномалій її розвитку, оформлення окремих методик у самостійні напрями, послаблення зв'язку між рівнями методичної підготовки, спрямування на диференціацію інтегрованих навчальних дисциплін, поглиблення практичної підготовки, особливо її психологічної складової (акцентування на психологічних спостереженнях, психолого-педагогічних характеристиках) (1905 - 1916 рр.); професіоналізацію з тенденцією до виокремлення спеціалізацій, орієнтацію на підготовку вчителя-предметника, розподіл навчальних дисциплін на загальні та спеціальні, оформлення групи необов'язкових навчальних предметів, українізацію змісту навчання, диференціацію інтегрованих навчальних курсів, створення блоку (циклу) психолого-педагогічних дисциплін (1917 - 1920 рр.).