Цілі та проблеми реформування освіти і науки в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Актуальність даної теми зумовлена необхідністю формування в Україні кращої системи освіти і науки, знаходження перспектив розвитку освіти і науки, розв'язання проблем, що не дають освіті і науці України розвиватися.

Мета дослідження. Метою курсової роботи є аналіз стану сучасної освіти та науки України а також пошук шляхів їх реформування з метою покращення.

Для досягнення мети визначені наступні завдання:

· Розглянути структуру освіти і науки України;

· Опрацювати документи, що засвідчують зміни в освіті та науці України;

· Виявити проблеми, що стосуються даної теми;

· Розробити варіанти вирішення наявних проблем;

· Запропонувати власні пропозиції щодо зміни стану освіти та науки України

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження курсової роботи є освіта та наука України.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є проблеми, що виникли в сучасній українській освіті та науці, шляхи вирішення цих проблем та методи реформування освіти та науки.



РОЗДІЛ 1. НАПРЯМИ СТРУКТУРНОГО РЕФОРМУВАННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

1.1 Структура освіти і науки України

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту,

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім'ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсую чого Для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку, та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

Повна загальна освіта в Україні є обов'язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І - початкова школа ( 1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ - основна школа ( 5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ - старша школа ( 10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початковою допрофесійною підготовкою), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об'єднань.

Позашкільна освіта та виховання спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні.

До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є : технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.

Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ - коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІV рівні ( залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет.

Мережа вищих навчальних закладів охоплює всю територію України і включає 951 вищих навчальних закладів.

Сектор державної форми власності включає 232 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації та 517 1-11 рівнів. Серед них 141 університет, 52 академій, 39 інститутів і консерваторій, 128 коледжів, 231 технікумів і 158 училищ.

Сектор приватної форми власності містить 126 вищих навчальних закладах II I-IV рівнів акредитації та 761-І І рівнів. Серед них 35 університетів, 9 академій, 82 інститути, 55 коледжів, 18 технікумів та 3 училища.

Указами Президента України створено 83 національних вищих навчальних закладів, які досягли найвищих показників у своїй діяльності та стали осередками реформування системи освіти, трансформації її у європейське та світове співтовариство. На базі національних вищих навчальних закладів створюються науково-методичні центри з розроблення методології науково-теоретичних досліджень змісту освіти та освітніх технологій, моделей, програм реформи і розвитку сфери освіти.

Сьогодні в університетах, академіях, інститутах навчається 2 млн. 204 тис. студентів, а всього в системі вищої освіти - близько 2 млн. 704 тис. студентів. За роки незалежності України чисельність студентів на 10 тис. населення зросла з 310 до 578 осіб. Спостерігається тенденція до омолодження студентства України: середній вік студента у 1993 році становив 20 років, нині - 19.

Таку динаміку кількісних змін вищої школи забезпечено через:

- поступове нарощування обсягів державного замовлення;

- запровадження багатоканального фінансування вищої освіти, зокрема і розширення платного навчання;

- створення вищих навчальних закладів недержавної форми власності та збільшення кількості відокремлених підрозділів (філій університетів);

- постійне оновлення спеціальностей і програм підготовки фахівців.

Сьогодні вища школа України готує фахівців за 76 напрямами

та 584 спеціальностями (гуманітарні, природничі та технічні науки) і дозволяє задовольнити потреби всіх галузей народного господарства країни.

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути, (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти ( філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіо навчальні програми тощо.[1,2]

Розглядаючи структуру науки України потрібно зазначити наступне.

У нас є шість державних, а тепер уже національних академій. У науковій сфері працює близько 180 тис. науковців. У головній науковій установі -- НАНУ -- працює 47 тисяч, а в усіх державних академіях -- приблизно 60 тисяч. Для прикладу аналог наших державних академій у Франції -- CNRS має штат близько 26 тисяч, Польська Академія наук -- 8 тисяч.

Шість державних академій отримують разом 3,2 млрд. грн, з них НАН України одержує 1,8 млрд грн. Це становить майже 2% загального бюджету країни, або приблизно 0,6% валового внутрішнього продукту України. Приблизно подвійна сума коштів витрачається на неакадемічну науку. Тобто на всю наукову сферу витрачається грошей значно більше, ніж на державні академії.

Для порівняння: CNRS, аналог НАН України у Франції, у 2002 р. мала державне фінансування 2,6 млрд євро, що становило приблизно 0,15% ВВП Франції.

При цьому всі наші державні академії мають статус самоврядних і самі собі звітують щодо ефективності витрачених коштів. Жодної зовнішньої експертизи отримані цими академіями фундаментальні результати, як правило, не проходять. Зовнішньому та «добровільному» оцінюванню підлягають лише результати наукової діяльності окремих науковців, які за власною ініціативою публікують свої праці у визнаних міжнародних журналах.

В Україні дуже великий науковий потенціал, із 170 тисяч науковців - 60 тис. - кандидати наук і 20 тис. - доктора, також щороку українці патентують 10-15 тис. винаходів та ідей. Цікавим, що з підготовки IT спеціалістів Україна займає 5 місце у світі після США, Європейського Союзу, Індії і Росії. В літакобудування та космічній галузі Україна займає 3 місце у світі. До речі, українська космічна галузь створила та запустила більше у космос космічних апаратів, чим НАСА.

У 2010 р. Україна отримала 997 докторів наук і 7 125 кандидатів наук у більш ніж 25 галузях.

1.2 Процес модернізації освіти України в контексті Болонського процесу

Процес об'єднання Європи, його поширення на Схід і на прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері. Цей процес дістав назву Болонського від назви університету в італійському місті Болонья, де було започатковано такі ініціативи. Він має дві складові: формування співдружності провідних європейських університетів відповідно до принципів, вкладених у Великій хартії, та об'єднання національних систем освіти і науки в європейський простір з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.

Головна мета цього процесу - це консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі (наприклад, протягом останніх 15-20 років вона значно поступається американській системі), а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

Болонський процес мав свою передісторію. Спочатку була підписана представниками країн Європи Лісабонська конвенція (1997 р.) про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону та Сорбоннська декларація (Париж, Сорбонна, 1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі. Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болоньї (Італія) підписанням 30 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали; Болонською декларацією. Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору до 2010 року. У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг.

Наступний етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де було підписано Празьке комюніке представниками вже 33 країн Європи. Бачимо, що до Болонської співдружності на Празькому саміті приєдналися ще три країни.

Головні рішення цього саміту такі: країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; учасники високо оцінили участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB); вони відзначили конструктивну допомогу Європейської комісії та висловили свої зауваження щодо подальшого процесу, беручи до уваги різні цілі Болонської декларації. На саміті було виділено важливі елементи європейського простору вищої освіти, а саме: постійна навчання протягом усього життя; мотивоване залучення студентів до навчання; сприяння підвищенню привабливості та конкурентоспроможності європейського простору вищої освіти для інших регіонів світу (зокрема, аспекти транснаціональної освіти).

Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18-19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту - поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Встановлено, що в країнах-учасницях Болонського процесу має бути один докторський ступінь - “доктор наук” у відповідних сферах знань (природничі науки, соціогуманітарні, економічні та ін.). Акцентовано увагу на потребі сприяти європейському простору вищої освіти. Розроблено додаткові модулі, курси та навчальні плани з європейським «містом, відповідною орієнтацією й організацією. Наголошено на важливій ролі, яку мають відігравати вищі навчальні заклади, щоб зробити реальністю навчання протягом усього життя. Зазначено, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності - дві взаємопов'язані складові знань. Важливо, що з урахуванням цих нових рішень до Болонської співдружності разом з іншими шістьма країнами було прийнято і Росію (отже, до Болонського процесу сьогодні входять 40 країн Європи). Зрозуміло, що з огляду на глибокі традиції російської освіти і науки Російській Федерації буде нелегко відмовитися від багатьох переваг своєї системи, наприклад від двох докторських ступенів, від Вищої атестаційної комісії як державного органу контролю за стандартом наукових ступенів та ін.[4]

Четвертий саміт Болонського процесу був проведений 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія). Саме тоді Україна була прийнята до країн, що входять до європейського освітнього простору та є учасниками Болонського процесу.

Забезпечення умов для розширення мобільності представляє для України одне з найважливіших завдань її інтеграції до Болонського процесу. Це стосується студентів, викладачів і науковців України, яким надається підтримка в рамках міжнародних угод: 86 міжурядових та 46 міжвідомчих угод з 61 країною світу, 17 з них про взаємне визнання документів про освіту, наукові ступені і вчені звання, прямих угод між вищими навчальними закладами і науково-дослідницькими установами та міжнародними програмами, що реалізуються в Європейському регіоні, і є доступними для України. Які ж основні вимоги ставить членство України в Болонському процесі перед всією системою освіти та вищими навчальними закладами зокрема? В основному їх можна звести до таких шести ключових позицій:

прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій;

увести двоступеневу структуру вищої освіти;

використовувати єдину систему кредитних одиниць (систему ECTS - European Community Course Credit Transfer System) і додатків до дипломів;

напрацьовувати, підтримувати і розвивати європейські стандарти якості із застосуванням зрозумілих порівнюваних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки;

усунути існуючі перепони для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи.

забезпечувати привабливість системи європейської освіти.

Враховуючи ці вимоги та для найбільш оптимального та безболісного переходу від існуючої системи освіти в Україні до новітньої, яка враховуватиме основні положення Болонського процесу була розроблена модель кредитно-модульної організації навчального процесу.

З метою перевірки цієї моделі рішенням колегії Міністерства освіти і науки України від 24 квітня 2003 року було розпочато проведення педагогічного експерименту щодо запровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації.

На сьогодні у педагогічному експерименті задіяні 106 вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, де охоплено понад 120 тис. студентів (5189 академічних груп) за 75 напрямами підготовки.

За час проведення експерименту Міністерством освіти і науки розроблено Тимчасове положення про організацію навчального процесу в кредитно-модульній системі підготовки фахівців (наказ МОН від 23 січня 2004 року №48), а також визначено особливості організації навчального процесу в умовах кредитно-модульного навчання (наказ МОН від 20 жовтня 2004 року № 812).

Вказані нормативні документи визначають такі основні положення:

ціна кредиту для напрямів підготовки (спеціальностей), з яких проводиться експеримент, складає 36 годин. Нормативна кількість залікових одиниць на один навчальний рік - 60 кредитів. Відповідно, для підготовки бакалавра - 240 кредитів.

кількість кредитів за навчальну дисципліну визначається діленням загального обсягу годин з навчальної дисципліни на ціну кредиту (з округленням до 0,5 кредиту).

у навчальних та робочих планах експериментальних напрямів підготовки вводиться додаткова графа "Кредити ECTS".

в академічній довідці в графі "Години" через дріб зазначається кількість кредитів ECTS, а в графі "Оцінки" через дріб - оцінка за шкалою ECTS. [5]

В Україні встановлено такі освітньо-кваліфікаційні рівні, що відповідають певним рівням професійної діяльності:

- кваліфікований робітник;

- молодший спеціаліст;

- бакалавр;

- спеціаліст, магістр.

У вищих навчальних закладах України фахівців усіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів готують за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь і навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста отримує особа, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності.

Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра отримує особа, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні та спеціальні знання й уміння, достатні для виконання завдань і обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності.

Освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста отримує особа, яка па основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань і обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності.

Освітньо-кваліфікаційний рівень магістра отримує особа, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння і знання, достатні для виконання професійних завдань і обов'язків (робіт) дослідницького та інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності.

Залежно від рівня реалізованих освітньо-професійних програм в Україні визначено статус навчального закладу за чотирма рівнями акредитації:

1) вищий навчальний заклад першого рівня акредитації (технікум, училище, вище професійно-технічне училище): готує фахівців зі спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста;

2) вищий навчальний заклад другого рівня акредитації (коледж): готує фахівців зі спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра:

3) вищий навчальний заклад третього рівня акредитації (інститут, академія, університет): готує фахівців зі спеціальностей освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра та спеціаліста;

4) вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації (університет, академія): готує фахівців зі спеціальностей освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра, спеціаліста і магістра.



РОЗДІЛ 2. СТАН ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

2.1 Стан освіти в Сучасній Україні

Система освіти України формувалася багато років і до отримання державою незалежності забезпечувала достатньо високий рівень підготовки фахівців для народного господарства. У процесі становлення української державності, коли були нестабільними соціально-економічні умови і коли фактично по-новому структурувався весь господарський комплекс, Україні вдалося не тільки зберегти, а й розвинути за деякими показниками систему вищої освіти.

Рівень акредитації навчального закладу встановлює Міністерство освіти і науки України за результатами акредитації, яку проводить Державна акредитаційна комісія України.

Така розгалужена схема гарантує людині вільний вибір, дає можливість отримати освіту відповідно до розумових і професійних здібностей. Згідно із Законом України «Про освіту» громадяни України мають право отримувати освіту за різними формами навчання: очною, вечірньою, заочною або екстернатною. З розвитком інформаційних технологій успішно розвивається й удосконалюється дистанційна форма навчання.

В Україні для всіх громадян незалежно від національності, статі, соціального походження, віросповідання, місця проживання забезпечено рівний доступ до якісної вищої освіти.

Прийом до вищих навчальних закладів проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей вступників незалежно від форми власності та джерел фінансування навчання. Цей прийом регламентується умовами, які затверджує Міністерство освіти і науки України і які обов'язкові для всіх вищих навчальних закладів України незалежно від форми власності та підпорядкування, акредитованих за I-IV рівнями або таких, що отримали ліцензію на право надання освітніх послуг з підготовки фахівців за напрямами (спеціальностями).

До участі в конкурсі допускають осіб, які мають документ державного зразка про повну загальну середню освіту. На перший і наступні курси можуть бути зараховані особи, які мають диплом державного зразка про неповну, базову, повну вищу освіту або академічну довідку встановленого зразка про незавершену вищу освіту. Громадянам України гарантується здобуття на конкурсній основі вищої освіти всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах державної форми власності за кошти державного бюджету в межах вимог державних стандартів, якщо вищу освіту за цим освітньо-кваліфікаційним рівнем громадянин здобуває вперше.

Для організації конкурсного відбору на перший курс у вищому навчальному закладі створюють предметні екзаменаційні комісії, для проведення вступних випробувань на наступні курси (для підготовки спеціалістів і магістрів) - атестаційні комісії. Склад предметних екзаменаційних і атестаційних комісій визначає керівник вищого навчального закладу.

Кількість місць для прийому па перший курс за державним замовленням і кількість місць, що фінансуються з державного бюджету за напрямами підготовки (спеціальностями), для кожного вищого навчального закладу визначає Міністерство освіти і науки України.

Вступні випробування проводяться у формі письмового або усного іспиту, співбесіди, тестування, прослуховування, перегляду або в іншій формі, обумовленій вищим навчальним закладом.

Нині в Україні поширюється експеримент зі створення центрів тестування з дисциплін, за якими вищі навчальні заклади здійснюють конкурсний відбір на відповідні спеціальності. За підсумками тестування видають сертифікат, результати якого враховуються під час проведення конкурсу. Таким чином, створюється система прийому, коли процес оцінювання знань абітурієнтів відокремлено від конкурсного набору до окремого вищого навчального закладу.

Фінансування вищої освіти спрямовано на підвищення її якості й адекватності сучасним вимогам і здійснюється з різних джерел. Контингент студентів за джерелами фінансування на сьогодні розподілено так: у вищих навчальних закладах I- II рівнів акредитації 51,3 % студентів навчаються за кошти державного бюджету, 35,5 % - за кошти фізичних та юридичних осіб, 11,7 % - за кошти місцевого бюджету, 1,5 % -- за галузеві кошти; у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації 54,9 % студентів навчаються за кошти державного бюджету, 43,0 % - за кошти фізичних та юридичних осіб, 0,4 % - за кошти місцевого бюджету, 1,7 % - за кошти зацікавленої галузі. Тобто кожний другий студент є інвестором системи вищої освіти, він навчається за масні кошти.

У сучасних умовах набуває важливого значення також післядипломна освіта як ланка безперервної освіти, що дозволяє удосконалювати освіту і професійну підготовку особистості через поглиблення, розширення та відновлення її професійних знань, навичок та умінь, одержання іншої спеціальності на базі придбаного раніше освітньо-кваліфікаційного рівня та практичного досвіду.

Усього в Україні налічується 562 заклади післядипломної освіти.

Підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації (кандидатів і докторів наук) також створює умови для безперервної освіти, підвищення науково-педагогічної та наукової кваліфікації громадян, здобуття наукового.

Готують кандидатів і докторів наук у вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації, інститутах Національної академії наук України і галузевих науково-дослідних установах. Аспірантура у 116 вищих навчальних закладах готує кандидатів наук, докторантура 88 університетів - докторів наук. В Україні кількість нових кандидатів і докторів наук щороку зростає. Тільки за 2002 рік в Україні було підготовлено 556 докторів і 4403 кандидати наук. За 2005 рік ВАК України видала дипломи 646 докторам і 5080 кандидатам наук.

Як бачимо, освіта України достатньо сформована, усталена, функціонально повна система, яка дає можливість людині отримати освіту і професійну підготовку до активної практичної діяльності за її бажаннями та здібностями.[6]

2.2 Стан і перспективи науки в Україні: крах неоліберальної моделі в умовах глобалізації

Нині досягнення України у міжнародному вимірі конкурентоздатності економіки, рівня розвитку й особливо ефективності функціонування національної інноваційної системи є недостатніми для забезпечення сталого розвитку вітчизняної економіки, гарантованої національної безпеки, виходу в найближчій перспективі завдяки економічному зростанню на європейські стандарти життя українських громадян, а відтак не демонструють належної державної мудрості наших керманичів, про яку було сказано вище.

Сучасний стан наукової сфери України зумовлено довготривалим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов'язаних зі структурною деформованістю економіки країни, домінуванням у ній низько-технологічних галузей і укладів, виробництв продукції із низьким рівнем доданої вартості, які об'єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень.

Можна констатувати, що в Україні мають місце такі проблеми у цій сфері:

- неузгодженість законодавства в інноваційній сфері -- насамперед з корпоративним, інвестиційним, податковим, соціальним законодавством, невідповідність норм підзаконних актів прогресивним нормам чинних законів, що не забезпечує практичне введення останніх у дію;

- непослідовність дій держави щодо підтримки суб'єктів інноваційної діяльності;

- значне зниження рівня інноваційної активності підприємств та загальне погіршення інноваційної культури суспільства;

- неефективність механізмів правового захисту інтелектуальної власності;

- відсутність системи прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку;

- поширення при прийнятті законів про державний бюджет на поточний або наступний роки практики ігнорування чинних норм законодавства та призупинення дії статей законів, які стосуються фінансової підтримки інноваційної діяльності (у тому числі окремих положень законів України «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інноваційну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» тощо). Інноваційний розвиток в Україні стримують, зокрема, такі системні чинники: відсутність прийнятих на довгостроковий період стратегій сталого соціально-економічного, науково-технологічного, інноваційного розвитку країни та пов'язаної з ними послідовної зовнішньої і внутрішньої економічної політики;

- незавершеність процесів перерозподілу власності: набуття власності шляхом приватизації домінує над іншими можливими економічними механізмами, зокрема тими, що пов'язані з капіталізацією одержаного прибутку;

- сформованість світового ринку високотехнологічних товарів і послуг, на якому Україна як суб'єкт не в змозі забезпечити належним чином свою присутність;

- переважання галузевого принципу в управлінні інноваційною сферою над загальнодержавним.

Таким чином, поточна ситуація в інноваційній сфері робить нагальною проблемою розроблення такої державної політики, яка забезпечувала б розширене відтворення об'єктної бази інноваційної діяльності та незворотний вплив інновацій на прискорений економічний розвиток країни.

З огляду на це головним завданням створення національної інноваційної системи є консолідація зусиль законодавчої і виконавчої влади, наукових і бізнесових кіл суспільства на оптимальне комплексне вирішення методологічних, стратегічних і тактичних проблем формування національної інноваційної системи, на вироблення стратегії інноваційного розвитку України в умовах глобалізаційних викликів, що надасть змогу відкрити перспективи для впровадження інноваційної моделі розвитку країни, забезпечити її конкурентоспроможність.

Погіршуються демографічна структура і якість кадрів науки. З її лав «вимиваються» здебільшого працівники продуктивного віку. За умов загального скорочення чисельності дослідників, незначного припливу в науку молоді та домінування у складі наукових кадрів науковців старшого віку, в найближчі роки може статися серйозна кадрова криза як наслідок природного відпливу з наукової сфери значної кількості нині ще працюючих пенсіонерів.

Із кожним роком збільшуються обсяги фінансування науки. Наприклад, у 2007 р. фінансування НАНУ порівняно з попереднім роком зросло на 28%. Завдяки цьому повільно, але все ж таки зростає заробітна платня науковців, невпинно збільшується армія не лише кандидатів і докторів різних наук, але й дійсних членів і членів-кореспондентів. До речі, дня не пропрацювавши в науці, але отримавши науковий ступінь, державний службовець автоматично збільшує свою посадову зарплатню. За кандидатську -- 5%, докторську -- 10%, та ще за знання іноземних мов -- від 10 до 25%. Це при тому, що значна кількість з них не хоче або й не спроможна опанувати українську. Згідно Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" фінансування науки повинно здійснюватися в обсязі 1,7% від ВВП. За шість років існування цього закону жодного разу цей показник не піднімався вище, ніж 0,47%. у Європі цей показник сягає 3%. Втім, європейці такою цифрою дуже стурбовані, адже відстають від США (4-4,5%) та від Японії (7%). На превеликий жаль, сподіватися на те, що в Україні ситуація щодо бюджетного фінансування науки зміниться на краще, не приходиться. Мізерні зарплати, застаріле обладнання, не можливість реалізувати свої наукові ідеї винаходи - це все змушує українських науковців залишати батьківщину та шукати кращої долі закордоном. Тисячі науковців виїжджають із України.[3].

І все ж, вітчизняна наука ще зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження й отримувати результати світового рівня за такими напрямами:

- розроблення новітніх розділів математики (зокрема у теорії функцій, функціональному аналізі) і теоретичної фізики;

- дослідження наноструктур і розроблення нанотехнологій;

- радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазонів;

- імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика;

- біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;

- кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;

- інформатика;

- мікро- і оптоелектроніка;

- аерокосмічні технології, а також низка інших напрямів фізики, хімії, біології.

Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки, зокрема в таких напрямах світового значення, як:

- управління процесами структуроутворення, формування властивостей конструкційних та інструментальних матеріалів, їх зварювання, в тому числі з використанням висококонцентрованих джерел енергії та електромагнітного впливу (електронно- та іоннопроменеві технології, лазерні технології тощо);

- розроблення технологій виробництва функціональних матеріалів для електроніки, лазерної та діагностичної техніки;

- створення новітніх композиційних матеріалів та вивчення механічних властивостей побудованих на їх базі складних конструкцій і систем;

- розроблення технологій виробництва синтетичних алмазів та інших надтвердих матеріалів, а також інструменту на їхній основі.

Це, так би мовити, науково-природниче поле, виорати яке без інженерів буде вельми важко, щоб не сказати неможливо. Але є ще ціла низка конкурентоспроможних вітчизняних розробок, які вже сьогодні могли б потужно вийти за допомогою інженерів-технологів на світовий ринок. З-поміж них:

- технологія й апаратура для зварювання живих тканин при хірургічних операціях;

- поліорганосилоксинові адсорбенти;

- вітчизняні антибіотики-циклоспорини;

- одержання на базі вітчизняних технологій титанових сплавів;

- вітчизняні надтверді матеріали й інструмент на їх основі та ін.



РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОСВІТИ І НАУКИ В УКРАЇНІ

Державна політика в галузі загальної середньої освіти зафіксована у законі України "Про освіту" (1991 p.), зміненому і доповненому в 1996 році, Законі України "Про загальну середню освіту" (1999 p.).

Організаційно-управлінським проектом державної політики в галузі освіти є Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття). Зміст програми визначається як загальними принципами державної політики в галузі освіти, так і об'єктивними даними проведеного аналізу стану, тенденцій і перспектив розвитку освіти.

Принципи освітньої політики України. Державний характер управління системою загальної середньої освіти закріплений у такій системі принципів:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти;

- обов'язковість повної загальної середньої освіти;

- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв'язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- науковий, світський характер освіти;

- інтеграція з наукою і виробництвом;

- взаємозв'язок з освітою інших країн;

- гнучкість і прогностичність системи освіти;

- єдність і наступність системи освіти;

- безперервність і різноманітність освіти;

- поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Ці принципи визначають основні напрями, пріоритети освітньої політики, а отже, і характер освіти та освітніх закладів у країні.

Місцеві органи виконавчої влади (управління освіти при обласних державних адміністраціях, відділи освіти при районних (міських) державних адміністраціях) та органи місцевого самоврядування в галузі загальної середньої освіти забезпечують реалізацію державної політики у сфері загальної середньої освіти на відповідній території; контролюють додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів у галузі освіти, обов'язкове виконання Державного стандарту загальної середньої освіти всіма навчальними закладами системи загальної середньої освіти, розташованими на їх території; беруть участь у розробленні та реалізації варіативної складової змісту загальної середньої освіти; створюють умови для одержання громадянами повної загальної середньої освіти; організовують нормативне, програмне, матеріальне, науково-методичне забезпечення, перепідготовку, підвищення кваліфікації, атестацію педагогічних працівників; проводять атестацію навчальних закладів системи загальної середньої освіти, розташованих на їх територіях, оприлюднюють результати атестації; сприяють проведенню інноваційної діяльності в системі загальної середньої освіти; здійснюють інші повноваження.

Для сучасного стану системи управління освітою характерний процес децентралізації, тобто передача ряду функцій і повноважень від вищих органів управління нижчим. Державні органи розробляють найбільш загальні стратегічні напрями, а обласні й районні (міські) органи спрямовують зусилля на вирішення конкретних, фінансових, кадрових, матеріальних, організаційних проблем.

Друга характерна особливість - перехід від державного до державно-громадського управління освітою. Органами громадського самоврядування загальноосвітнього навчального закладу є загальні збори (конференція) колективу; рада загальноосвітнього навчального закладу; районна (міська), обласна конференції працівників освіти; районна (міська) рада з питань народної освіти; всеукраїнський з'їзд працівників освіти.

Головна мета державно-громадського управління - поєднати зусилля держави і суспільства у вирішенні проблем формування державної політики в галузі освіти, питань навчально-виховної, методичної, економічної, фінансово-господарської діяльності закладів освіти.

Важливим показником підсилення суспільного характеру управління освітою є роздержавлення системи освіти. Поряд з державними в Україні функціонують недержавні загальноосвітні навчально-виховні заклади, створені на основі інтересів та бажань учнів і батьків, учителів і вихователів, запитів регіональних, національних, професійних, конфесіональних об'єднань і груп. Управління такими закладами здійснює безпосередньо його засновник або за його дорученням опікунська рада, сформована засновником. Недержавний загальноосвітній заклад має свій Статут, у якому визначені права опікунської ради, структура управління тощо.

Загальноосвітній навчальний заклад реалізує положення Конституції України, Закону України "Про освіту", Закону України "Про загальну середню освіту", інших нормативно-правових актів у галузі освіти. Він задовольняє потреби громадян відповідної території у здобутті повної загальної середньої освіти; забезпечує єдність навчання і виховання; розробляє та реалізує варіативну складову змісту загальної середньої освіти; створює науково-методичну і матеріально-технічну базу для організації та здійснення навчально-виховного процесу; забезпечує відповідність рівня загальної середньої освіти Державному стандарту загальної середньої освіти; здійснює інші повноваження.

Відповідно до освітнього рівня, який забезпечується загальноосвітнім навчальним закладом (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта) існують різні типи загальноосвітніх навчальних закладів І, II, III ступенів:

середня загальноосвітня школа - загальноосвітній навчальний заклад І-Ш ступенів (І ступінь - початкова школа, II ступінь - основна школа, III ступінь - старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

спеціалізована школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

гімназія - загальноосвітній навчальний заклад ІІ-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

ліцей - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

колегіум - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілів;

Загальноосвітня школа-інтернат - навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;

загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

школа соціальної реабілітації - загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

вечірня (змінна) школа - загальноосвітній навчальний заклад ІІ-ІІІ ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Інші навчальні заклади системи загальної середньої освіти:

позашкільний навчально-виховний заклад - навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо);

міжшкільний навчально-виробничий комбінат - навчальний заклад для забезпечення потреб учнів загальноосвітніх навчальних закладів у профорієнтаційній, допрофесійній, професійній підготовці;

професійно-технічний навчальний заклад - навчальний заклад для забезпечення потреб громадян у професійно-технічній і повній загальній середній освіті;

вищий навчальний заклад І-ІІ рівнів акредитації - навчальний заклад для задоволення потреб громадян за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста і бакалавра з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Загальноосвітня програма будь-якого загальноосвітнього навчального закладу складається з двох частин. Перша частина інваріантна, формується на основі Державного стандарту загальної середньої освіти (понад 70% змісту програми).

Всі програми загальноосвітніх навчальних закладів поділяються на загальноосвітні і професійні.

До загальноосвітніх належать такі програми: початкової загальної освіти (І-ІУ класи); базової загальної середньої освіти (У-ІХ класи); повної загальної середньої освіти (Х-ХІІ класи). Загальноосвітні програми спрямовані на формування загальної культури учнів, їх адаптацію до життя в суспільстві і створення основ для свідомого вибору і засвоєння професійних програм.

До професійних програм належать програми початкової професійної освіти і середньої професійної освіти. Ці програми призначені для підготовки спеціалістів відповідних кваліфікацій з одночасним завершенням здобуття повної загальної середньої освіти.

Для всіх перерахованих вище основних програм (і загальноосвітніх, і професійних) Державний стандарт визначає обов'язковий мінімум змісту.

Додержання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти є обов'язковим для загальноосвітніх навчальних закладів, а також професійно-технічних та вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.[8]

Необхідність розв'язання глобальних проблем, що стоять перед людством на порозі третього тисячоліття, вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального та духовного потенціалу суспільства, підготовки нової генерації працівників, здатних створювати найновітнішу техніку, технології.

Система освіти є одним із найважливіших соціальних інститутів у будь-якому суспільстві. ЇЇ становище, ефективність функціонування, значимість у суспільстві виступають показниками рівня розвитку суспільства та держави.

Українська вища освіта переживає переломний момент свого розвитку. Відбувається глобальне реформування вищої освіти, спрямоване на зміну концептуальних пріоритетів, на пошук шляхів інтеграції до Європейської системи.

Входження української вищої освіти в європейський освітній простір є важливою і багато в чому вирішальною складовою загального процесу європейської інтеграції України. Приєднання України до загальноєвропейської акції під назвою "Болонський процес", спрямованої на створення спільного європейського простору вищої освіти буде потужним поштовхом до позитивних системних змін у системі вищої освіти України, зокрема у таких сферах, як автономія університетів, прозорість систем вступу та оцінювання, моніторинг якості освіти, мобільність студентів, подолання корупції.

Стратегія співпраці України з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в Європейський освітній простір, як напрям, завдяки якому можна досягти вагомих успіхів у всіх інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція української вищої освіти в європейський освітній простір може стати одним з вирішальних системних чинників у входженні України в об'єднану Європу. Інтеграційний процес у сфері освіти і науки полягає, насамперед у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Не менш важливим міркуванням є те, що дії, спрямовані на європейську інтеграцію через вищу освіту, слугуватимуть каталізатором реформування української системи вищої освіти.

Вища освіта в сучасному світі втрачає свої національні традиції, переборює границі і здобуває риси єдиного світового освітнього простору. 3 початку 80-x рр.. ХХ ст. в більшості західних країн з ініціативи урядів були початі радикальні реформи системи вищої освіти, що торкнулися фінансування, керування і зв'язків вузів з політикою і суспільством.

Традиції університетської освіти, історія становлення і розвитку університетів у різних країнах привело до формування в сучасному світі двох типів університетської парадигми - парадигма „академічного капіталізму" (США, Великобританія, Канада, Австралія) і соціально орієнтованої концепції країн Європи, що на перший план виводить не економічні, а культурні цінності університету.

Наприкінці 90-x рр.. минулого століття Радою Європи і ЮНЕСКО була почата спроба створення нової концепції вищої освіти, яка знайшла свій вираз в Болонському процесі. В ньому підкреслюється, що сьогодні у світі, і особливо в Європі, необхідно створити не тільки загальну валютну, банківську й економічну системи, але і єдиний масив знань, що спирається на надійну інтелектуальну, культурну, соціальну і технічну основу. Закладам вищої освіти відводиться роль лідерів в цьому процесі. Основною ідеєю Болонського процесу було створення в Європі відкритої системи вищої освіти, яка змогла б, з одного боку, вдумливо зберігати культурну розмаїтість окремих країн, а з іншого боку сприяти створенню єдиного простору викладання і навчання, у якому студенти і викладачі мали можливість необмеженого пересування і склалися б всі умови для більш тісного культурного співробітництва.

Включення України в Болонський процес дозволить не тільки забезпечити міжнародне визнання українських дипломів про вищу освіту, а й наблизить до європейської концепції вищої освіти, яка орієнтована не тільки на ринкові відносини в освіти, але й на збереження культуротворчої функції сучасних університетів. [9-15]

Економічне процвітання будь-якої країни можливе сьогодні лише за умови інтенсивного технологічного використання наукових знань, коли інновації, засновані на новітніх досягненнях сучасної науки, визначають суть функціонування здорової зростаючої економіки. Розвинені країни впевнено простують до постіндустріального інформаційного суспільства, в якому знання та інформація разом з духовністю стають провідною продуктивною силою. Тому в рамках сучасних цивілізаційних вимірів Україна так само має спрямувати свій поступ до реалізації моделі суспільства стійкого, екологічно безпечного розвитку, що ґрунтується на гармонійному поєднанні економічної, екологічної та соціальної сфер. У такому суспільстві наука й освіта набувають пріоритетного значення. Без їх належного рівня перехід України на інноваційну модель розвитку, що є нині одним із найважливіших завдань, просто неможливий. Світовою практикою, самим життям доведено, що лише єдність освіти з наукою є запорукою високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є і провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Тимчасом українська наука перебуває у вкрай критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави.

Сьогодні, проголошуючи рух до інноваційної економіки, ніхто серйозно не з'ясував, а що це конкретно означає в контексті української економіки з огляду на стан вітчизняної науково-технологічної сфери. Без глибокого аналізу цієї справи можна з упевненістю констатувати, що вирішення питання переходу до реальної інноваційної економіки принципово неможливе. І ніякі технопарки чи дослідницькі парки, розвиток яких планується поставити в центр проблеми, тут реально не допоможуть. Усе залишиться на рівні декларацій і примітивності, як це вже було, коли Україна розвивалася то в умовах «перехідної економіки», то «економіки конкурентоспроможної», то «економіки ринкової».

У зв'язку з величезними втратами в нашій науці, а отже, й освіті, ми мало що можемо самостійно робити на рівні сучасного хайтеку. Сьогодні на це спроможні лише США, Японія, деякі європейські та інші заможні країни, де за вже створеної належної наукової інфраструктури на одного науковця припадає щорічно 100-200 тис. дол. Європа, як завдання, говорить про суму 1 млн. євро. Це є приклад і виклик для України, якщо вона прагне увійти до європейської спільноти. За нашої ж занедбаної наукової матеріально-технічної бази та близько якихось 2 тис. доларів щорічно на науковця, дай Боже, щоб ми зберегли здатність до ефективного використання відомих новітніх технологій. Перехід до інноваційної економіки означає рух до економіки, побудованої на нових знаннях, які, як засвідчує досвід європейських країн, потребують неформального поєднання освіти, науки, інновацій. В Україні ці три складові роз'єднані між собою. Для створення сприятливого інноваційного середовища потрібна чітка, цілеспрямована державна політика.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного ґрунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом. Без цього неоднозначно сприймаються рекомендації Міжгалузевої наради з питань розвитку науки у вищих навчальних закладах, що відбулася 21 грудня 2006 р., де йшлося більше про наукові досягнення і менше про проблеми в науковій галузі та їх розв'язання. Вистачить окремих поточних заходів, які в зазначених рекомендаціях виглядають здебільшого як побажання, наприклад: подальше зміцнення наукового потенціалу вищих навчальних закладів, підвищення ефективності фундаментальних і прикладних досліджень; розвиток фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на задоволення загальнодержавних і регіональних потреб; більш широке і всебічне впровадження результатів фундаментальних і прикладних досліджень у навчальний процес; розроблення проекту Концепції Державної цільової програми інтеграції науки і освіти; організація роботи відділень магістерської підготовки для національної та галузевих академій і т.д. Але в рекомендаціях немає відповіді, чим реально всі ці заходи-побажання можуть бути забезпечені.