Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Володимира Гнатюка

ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ комунікативної культури соціальних ІНСПЕКТОРів у ПРОЦЕСІ підвищення кваліфікації

13.00.04 - Теорія і методика професійної освіти

АВТОРЕФЕРАТ

Тернопіль - 2005г.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Дніпропетровському національному університеті, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент ВАСИЛЬЄВ Володимир Васильович, Дніпропетровський національний університет, завідуючий кафедрою соціальної роботи і кадрового менеджменту.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор КОЗУБОВСЬКА Ірина Василівна, Ужгородський національний університет, професор кафедри педагогіки і психології та кафедри соціальної роботи;

кандидат педагогічних наук, доцент АРХИПОВА Світлана Петрівна, Черкаський національний університет, завідувач кафедри педагогіки і соціальної роботи.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться 29.04. 2005 року о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 58.053.01 у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою: зала засідань (каб. № 30), вул. М. Кривоноса, 2, м. Тернопіль, 46027.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за адресою: вул. М. Кривоноса, 2, м. Тернопіль, 46027.

Автореферат розіслано 26.03. 2005 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Чайка В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Суспільно-економічні реформи поставили перед системою соціального захисту населення нові завдання та зумовили розширення сфери послуг громадянам. Якість контролю за наданням державної соціальної допомоги та витрат коштів бюджету залежить від результативності контактів соціальних інспекторів з клієнтами, колегами та представниками інших соціальних установ і визначається рівнем загальної і професійної культури, готовністю працівників до комунікативної діяльності, можливостями професійного вдосконалення.

Інститут соціального інспектора в Україні знаходиться на етапі свого формування. Його функціонування ускладнюється об'єктивними проблемами на організаційному і законодавчому рівнях, комплектацією відділів адресних виплат і допомог кадрами, яким бракує практичного досвіду роботи. Вивчення результативності професійного спілкування соціальних інспекторів, їх потреб у спеціальній підготовці до нього, аналіз форм післядипломного навчання і думки клієнтів установ соціального захисту населення дозволили встановити, що існуюча система підвищення кваліфікації у галузі не забезпечує повною мірою розвиток комунікативної культури працівників, яка визначає їх здатність налагоджувати продуктивні стосунки з суб'єктами спільної діяльності. У зв'язку з цим актуальним є обґрунтування педагогічних умов розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у системі післядипломного навчання.

У педагогічній науці нагромаджено значний досвід формування комунікативної культури та окремих її компонентів у майбутніх фахівців в умовах вищої школи, зокрема соціальних педагогів (О.Гура, А.Первушина), вчителів (О.Гоголь, О.Кисельова, М.Коць, Л.Лучкіна, А.Москаленко, С.Мусатов, О.Шмайлова, О.Яковліва), менеджерів (К.Богатирьов, В.Лівенцова), медиків (О.Уваркіна), митників (Н.Тимченко), спеціалістів з міжнародних відносин (І.Тимченко), працівників МВС (В.Барковський, М.Ісаєнко).

Комунікативна діяльність соціального педагога і соціального працівника досліджувалась вченими у різних її аспектах: педагогічному у спілкуванні з клієнтом (А.Капська, О.Кобрій, Л.Базілевська), специфіки комунікації у різних видах соціальної практики (Д.Малков, І.Трубавіна, С.Бондар, І.Грига, О.Іванова, Н.Кабаченко, І.Пінчук, Т.Семигіна, Т.Тартачник, Г.Бевз, І.Пєша), вирішення конфліктів (Л.Долинська, С.Ставицька, Л.Гаврищак, О.Пилипенко, М.Пащенко, В.Андрушко), розвитку професійної культури, дотримання етичних норм (О.Пилипенко, О.Пономаренко, О.Шепель), удосконалення лексико-синтаксичної правильності мовлення (І.Голодненко, О.Федурко), соціальної перцепції у взаємодії з клієнтом (Н.Скотна).

Результати аналізу педагогічної літератури свідчать про відсутність цілісного підходу до вивчення проблем професійного спілкування у соціальній сфері та спорадичне включення окремих питань комунікації до процесу підготовки студентів вищих навчальних закладів із спеціальностей “соціальний працівник” і “соціальний педагог”. У роботах Ж.Петрочко, Т.Кондрашевської, М.Пащенко, Л.Коваль, І.Звєрєвої найбільш повно розроблено проблеми клієнтурної діяльності соціальних працівників, запропоновано комплекси інноваційних методів навчання. При всій різноаспектності розробки вченими проблеми підготовки фахівців до комунікативної діяльності, питання розвитку комунікативної культури соціальних працівників, зокрема соціальних інспекторів, об'єктом спеціальних педагогічних досліджень не було.

Актуальність проблеми та її недостатня розробленість у теорії та практиці професійної освіти, соціальне замовлення на підготовку працівників соціальної сфери з високим рівнем культури професійного спілкування визначили тему дисертації: "Педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації”.

Зв'язок теми дисертації з планами науково-дослідної роботи. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до плану науково-дослідної роботи Дніпропетровського національного університету і є складовою комплексної теми “Реформування системи соціального захисту і соціальної допомоги в Україні" (ФПС-45-01). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Дніпропетровського національного університету (протокол № 1 від 18.09.2003р.) та узгоджена у Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 10 від 23.12.2003р.).

Об'єкт дослідження: розвиток комунікативної культури соціальних інспекторів.

Предмет дослідження: педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у системі післядипломної освіти.

Мета дослідження: обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації.

Аналіз педагогічних досліджень, зокрема з підготовки соціальних працівників, вивчення й узагальнення досвіду формування культури спілкування, діагностуючий зріз дозволили сформулювати гіпотезу дослідження: рівень комунікативної культури соціальних інспекторів підвищиться, якщо розвивати її структурні компоненти в органічній єдності з формуванням рефлексивного ставлення до кожного з них і здійснювати відповідний процес на основі модульного підходу з використанням групових форм організації навчання.

Відповідно до мети дослідження визначено завдання дослідження:

1. На основі аналізу основних підходів до розвитку комунікативної культури обґрунтувати сутність поняття “комунікативна культура соціального інспектора” і виявити можливі шляхи її вдосконалення;

2. Визначити критерії, показники і рівні сформованості комунікативної культури соціальних інспекторів;

3. Теоретично обґрунтувати педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів, які забезпечують якісне засвоєння її структурних компонентів та формування вмінь здійснювати професійну комунікативну діяльність;

4. Розробити методику формування комунікативної культури соціальних інспекторів, яка реалізує комплекс обґрунтованих педагогічних умов, та експериментально перевірити її ефективність у процесі підвищення кваліфікації соціальних інспекторів.

На окремих етапах дослідної роботи використовувались теоретичні, емпірично-діагностичні та експериментальні методи дослідження, адекватні меті і завданням. На етапі визначення предмета, розробки гіпотези та конкретизації завдань дослідження використовувались: теоретичний аналіз педагогічної, психологічної, філософської літератури, для виявлення існуючих підходів до розвитку комунікативної культури спеціалістів у процесі фахової підготовки, вивчення їх навчально-виховних можливостей у процесі професійної підготовки, контент-аналіз наукової літератури з теорії і практики соціальної роботи для визначення комунікативно важливих професійних якостей соціального працівника; системний підхід для з'ясування структури та особливостей комунікативної культури соціального інспектора; узагальнення результатів аналізу змісту, методів і форм підвищення кваліфікації та розвитку комунікативної культури, потреб соціальних інспекторів у комунікативній підготовці з метою визначення напрямків, що потребують удосконалення; оцінювання (самооцінка й експертна оцінка) і опитування (анкетування, тестування, письмові роботи) застосовувались для встановлення рівня сформованості комунікативної культури, конкретизації змісту і шляхів підготовки соціальних інспекторів до здійснення комунікативної діяльності. На етапі створення моделі розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації використовувалося моделювання структури діяльності фахівців з оволодіння знаннями та уміннями, що становлять підґрунтя професійного спілкування. Під час констатуючого експерименту, який здійснювався з метою визначення стану досліджуваної проблеми, використовувались методи соціологічного аналізу, опису, синтезу даних. На етапі експериментальної перевірки ефективності методики, яка реалізує запропоновані педагогічні умови розвитку комунікативної культури, проводився формуючий експеримент. Під час узагальнення і систематизації результатів дослідження методами математичної статистики здійснювалась кількісна і якісна обробка даних з метою визначення достовірності отриманих результатів.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять: основні ідеї філософських, історичних концепцій культури (М.Каган, В.Пронякін, О.Шевнюк); положення про гуманізацію навчального процесу в різних освітніх закладах (С.Гончаренко, І.Зязюн, М.Євтух, Ю.Мальований, Н.Ничкало); вчення про феномен спілкування (Г.Андреєва, О.Бодальов, Г.Ковальов, Б.Ломов, Б.Паригін); теорія установки та ідеї про ставлення до особистості як до суб'єкта діяльності (В.Мясіщев, Д.Узнадзе) і про взаємозв'язок спілкування з діяльністю (М.Каган, С.Рубінштейн, О.Леонтьєв); концепції контекстного навчання (А.Вербицький), діалогової форми навчання (Т.Біленко, М.Гуренко), форм групової роботи (В.Оконь, О.Ярошенко); соціально-психологічного тренінгу (М.Кларін, Л.Петровська, О.Прутченков, Т.Яценко), модульного навчання (В.Гараєв, Л.Романишина, А.Фурман, П.Юцявічене); дидактичні підходи до підготовки соціальних працівників (Л.Коваль, І.Козубовська, Г.Лактіонова, І.Мигович, В.Поліщук, В.Сагарда).

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота виконувалась на базі Навчального центру з соціальних питань кафедри соціальної роботи і кадрового менеджменту Дніпропетровського національного університету, у міських і районних відділах праці та соціального захисту населення Дніпропетровської області (у мм. Кривому Розі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Павлограді, Новомосковську), і Головного управління праці та соціального захисту населення Запорізької обласної державної адміністрації. Дослідженням було охоплено 384 працівники управлінь праці та соціального захисту населення і 20 експертів (6 кандидатів наук, 8 викладачів університету, 6 представників Головного управління праці і соціального захисту населення Дніпропетровської облдержадміністрації, що здійснюють післядипломне навчання в установі: 2 заступники начальника управління, 2 начальники відділів, 2 головних спеціаліста).

Дослідження здійснювалось поетапно протягом 1999-2004рр.

На першому етапі (1999-2000 рр.) здійснено аналіз розробки досліджуваної проблеми у педагогічній, психологічній і філософській літературі; вивчено навчально-виховні можливості різних дидактичних підходів; досліджено досвід психолого-педагогічної підготовки соціальних працівників України; визначено понятійний апарат, об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження; проведено констатуючий експеримент, обґрунтовано педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів і розроблено методику, яка їх реалізує, визначено й конкретизовано зміст і структуру навчального матеріалу відповідного спецкурсу.

На другому етапі (2001-2003 рр.) експериментально перевірено робочу гіпотезу, проведено формуючий експеримент, апробовано шляхи і способи розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації під час впровадження курсу “Професійне спілкування соціального працівника”.

На третьому етапі (2004 р.) перевірено ефективність педагогічних умов розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів, проаналізовано одержані у процесі дослідно-експериментальної роботи дані; узагальнено й систематизовано результати дослідження.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що: вперше обґрунтовано педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів (забезпечення формування структурних компонентів комунікативної культури - мотиваційно-ціннісного та поведінкового - як цілісних системних утворень, які знаходяться в ієрархічній взаємозалежності; розвиток рефлексивного ставлення до кожного компонента комунікативної культури; застосування модульного підходу до навчання, зміст якого враховує специфіку професійної комунікативної діяльності соціального інспектора; використання групових форм організації навчання, яке ґрунтується на принципах соціально-психологічного тренінгу: “тут і тепер”, активності й ініціативності, дотримання правил спільної роботи, взаємопідтримки); удосконалено критерії сформованості комунікативної культури соціальних інспекторів (інформаційно-пізнавальний, мотиваційно-ціннісний, операційно-діяльнісний) та їх показники (сукупність цінностей, якостей, мотивацій, усвідомлення власного рівня культури спілкування, комунікативних, інтерактивних і перцептивних умінь); охарактеризовано рівні розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів (низький, середній, високий); введено в обіг поняття “комунікативна культура в соціальній сфері”, “комунікативна культура соціального працівника / соціального інспектора”. Дістали подальшого розвитку теоретичні засади формування комунікативної культури фахівців.

Практичне значення дослідження полягає у розробці: методики розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів, яка полягає у здійсненні цілеспрямованого впливу на компоненти комунікативної культури соціальних інспекторів шляхом проведення дискусій, міні-лекцій, аналізу ситуацій, рольових і моделюючих ігор, групової і парної роботи; програми і змісту спецкурсу “Професійне спілкування соціального працівника”, які можуть бути використані при створенні та вдосконаленні навчально-методичного забезпечення підвищення кваліфікації соціальних працівників.

Результати дослідження апробовані і впроваджені у курсову підготовку і підвищення кваліфікації соціальних працівників при Головному управлінні праці та соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації (довідка № 06/2919-001 від 20.10.2004р.), Головному управлінні праці та соціального захисту населення Запорізької облдержадміністрації (довідка № 01-22/15 від 16.02.2005р.), Дніпропетровському обласному центрі соціальних служб для молоді (довідка № 784 від 19.10.2004р.), у навчальний процес Дніпропетровського національного університету (Акт № 86-904-2 від 21.02.2005р.), Академії митної служби України, м. Дніпропетровськ (довідка № 01-07/1424 від 23.11.2004р.). Матеріали і результати дослідження можуть використовувати викладачі ВНЗ під час підготовки студентів із спеціальності 7.040202 “Соціальна робота”, магістрів із спеціальності 8.040202 “Соціальна робота”.

Отримані наукові результати є особистим внеском автора у вирішення проблеми, що досліджується. У працях, опублікованих у співавторстві з В.Васильєвим, здобувачу належить аналіз форм підвищення кваліфікації у системі соціального захисту населення, досвіду реалізації в Україні міжнародних проектів з соціальної освіти, обґрунтування пріоритетних шляхів організації курсової підготовки соціальних інспекторів.

Вірогідність одержаних результатів і висновків дисертації забезпечується всебічним вивченням предмета дослідження, методологічною обґрунтованістю вихідних положень наукового пошуку, використанням комплексу взаємодоповнюючих методів, адекватних меті й завданням дослідної роботи, кількісним і якісним аналізом експериментальних даних, їх обробкою за допомогою методів математичної статистики.

Апробація результатів дослідження. Результати наукового пошуку були оприлюднені та отримали схвалення на: міжнародних конференціях: “Україна в контексті процесів глобалізації: нові реалії та національна стратегія” (Дніпропетровськ, 2001), “Соціальна робота в Україні на початку ХХІ століття. Проблеми теорії і практики” (Київ, 2002), “Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ-Черкаси, 2002; Дніпропетровськ, 2004), “Психолого-педагогічні проблеми соціальної роботи та професійна підготовка до неї: теорія, практика” (Самбір, 2002), “Наука і освіта `2002-2004” (Дніпропетровськ, 2002-2004), “Науковий потенціал світу `2004” (Дніпропетровськ, 2004), 3-й міжнародній міждисциплінарній конференції “Сучасні проблеми науки і освіти” (Ужгород, 2002); всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Україна наукова `2001” (Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ, 2001), “Проблеми підготовки фахівців на новому етапі розбудови української держави” (Херсон, 2002) та ІХ всеукраїнських педагогічних читаннях “Василь Сухомлинський і сучасність: батьківська педагогіка” (Тернопіль, 2002). Матеріали дисертації обговорювалися на звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Дніпропетровського національного університету та на засіданнях кафедри соціальної роботи і кадрового менеджменту (2001-2004 рр.).

Публікації. Результати дослідження висвітлено у 14 публікаціях, з них 12 одноосібних, у тому числі 5 статей у фахових виданнях України, 12 матеріалів доповідей на конференціях, 1 навчально-методичний посібник. Загальний обсяг особистого внеску - 7,2 д.а.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, 25 додатків. Робота містить 16 рисунків, 12 таблиць. Список використаних джерел включає 244 найменування, з них 6 - іноземними мовами. Основний зміст дисертації викладено на 180 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність вивчення обраної проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, методи та етапи дослідження, розкрито його теоретико-методологічні основи, висвітлено наукову новизну, практичне значення роботи, особистий внесок, наведено дані про апробацію і впровадження результатів наукового пошуку у педагогічну практику.

У першому розділі - “Теоретико-методичні основи розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів” - визначено cутність і структуру комунікативної культури соціальних інспекторів, здійснено аналіз основних підходів до її розвитку, обґрунтовано модель розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів, вивчено стан розробки проблеми дослідження у практиці навчання у вищій школі та у процесі підвищення кваліфікації, обґрунтовано критерії і показники рівнів сформованості даної інтегральної якості у соціальних інспекторів.

На основі аналізу філософської, психолого-педагогічної літератури встановлено, що у дослідженнях С.Ільєнкової, Л.Іллічова, В.Кан-Каліка, В.Кудрявцевої, О.Леонтьєва, Б.Ломова, В.Мясіщева, М.Обозова, Л.Петровської, С.Рубінштейна, С.Ткачова розкрито сутність понять “культура” і “спілкування”, виявлено зв'язок спілкування з предметною діяльністю, з'ясовано функції спілкування, які визначають його структуру. Сутність комунікативної культури спеціалістів різних галузей, яка розглядається як складна система з множиною елементів, звязків та відношень, що становлять єдине ціле, досліджено у роботах В.Барковського, О.Кисельової, А.Курінної, О.Мудрика, І.Тимченко, О.Уваркіної, Т.Шепеленко, О.Шмайлової. Вплив рівня культури спілкування на здатність фахівця створювати ефективні умови для професійної і міжособистісної взаємодії, адекватно оцінювати комунікативну ситуацію, здійснювати обмін інформацією, досягати цілей предметної діяльності висвітлено у працях Б.Ананьєва, Г.Андреєвої, О.Бодальова, Г.Бороздіної, Б.Ломова, О.Леонтьєва.

Врахування результатів проведених досліджень, аналізу комунікаційної мережі системи соціального захисту, вимог до клієнтурної діяльності фахівців галузі, дозволило визначити структуру комунікативної культури соціального інспектора, яка складається з мотиваційно-ціннісного і поведінкового компонентів, формування яких передбачає оволодіння працівниками знаннями про сутність, етичні норми, принципи спілкування, розвиток їх цілей, мотивів, особистісних і ділових якостей, комунікативних, інтерактивних і перцептивних умінь, їх використання у практичній діяльності відповідно до ціннісних орієнтацій.

У дослідженнях з розвитку комунікативної культури та окремих її компонентів (В.Барковський, К.Богатирьов, О.Гоголь, О.Гура, М.Ісаєнко, О.Кисельова, В.Лівенцова, Л.Лучкіна, А.Москаленко, І.Тимченко, Н.Тимченко, А.Первушина, О.Уваркіна, О.Шмайлова, О.Яковліва) виділено теоретичний і практичний аспекти підготовки спеціалістів. Результати аналізу цих праць дозволили зробити висновок про доцільність використання методів навчання, спрямованих на вдосконалення сукупності складових комунікативної культури: дискусії, лекції, аналіз ситуацій і спостереження - на етапі теоретичної підготовки; рольові, ділові ігри, тренінги, моделювання ситуацій професійного спілкування, виконання вправ, групова і парна робота - у практичній підготовці. Аналіз наукового доробку В.Каніковского, О.Киричука, Н.Крилової, Ю.Кулюткіна, С.Максименко, А.Смолкіна, Т.Щербан та навчально-виховних можливостей різних дидактичних підходів (модульного, контекстного, діалогової форми навчання, соціально-психологічного тренінгу) дозволили обґрунтувати модель розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів. Її сутність полягає у послідовному формуванні системи соціально-психологічних знань, професійно-етичних норм, цінностей і мотивацій, особистісних якостей і вмінь в органічному поєднанні з їх рефлексією службовцями. Ця модель використовувалась як метод пізнання для вивчення стану об'єкта дослідження.

Констатуючий експеримент передбачав чотири етапи, завданнями яких були: 1) аналіз практики навчання соціальних інспекторів у ВНЗ і процесі підвищення кваліфікації, змісту і форм їх підготовки; 2) визначення соціальних вимог до професійної майстерності працівників; 3) вивчення стану готовності фахівців до виконання комунікативних завдань, успішності їх вирішення, потреб у професійному вдосконаленні; 4) діагностика рівнів розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів. Ним були охоплені 254 працівника установ соціального захисту населення Дніпропетровської області і 20 членів експертної комісії.

На підставі результатів аналізу практики підготовки соціальних працівників у ВНЗ і системі післядипломної освіти зроблено висновок про те, що формування комунікативної культури соціальних інспекторів не є спеціальним завданням навчально-виховного процесу, зміст матеріалу навчальних дисциплін не забезпечує достатньої повноти знань, які б дозволили розвинути комунікативну культуру відповідно до вимог професійної діяльності. У вищій школі використовуються як традиційні, так й інноваційні методи навчання, тоді як у практиці професійного вдосконалення застосовується лише суб'єкт-об'єктний спосіб передачі досвіду провідними працівниками галузі. У результаті опитування службовців та експертної оцінки викладачів виявлено, що курсова підготовка є найбільш результативною формою підвищення кваліфікації.

Врахування специфіки професійної діяльності соціальних інспекторів, яка спрямовується положеннями Етичного кодексу і стандартами практики соціальної роботи та передбачає багаторівневість комунікаційних каналів системи соціального захисту (керівник-підлеглі, працівник-колеги, працівник-клієнт, працівник-представник іншої установи) і відповідних їм видів відносин (рольові, особистісні) потребує відбору спеціального змісту навчального матеріалу, який би дозволив формувати у соціальних інспекторів сукупність знань, мотивацій, орієнтацій, якостей і вмінь.

При дослідженнні стану готовності соціальних інспекторів до виконання професійної діяльності та їх потреби у вдосконаленні комунікативної культури аналізувалась самооцінка працівниками рівня підготовки і необхідних знань і вмінь. Так, 48,2% респондентів позитивно оцінили наявний рівень знань, 42,9% - рівень умінь. Труднощі у контактах з представниками інших установ відчували 36,3% опитаних, а в обґрунтуванні і захисті пропозицій - 33,6%. Потребу у формуванні вмінь вирішувати різні ситуації відчувають від 43,4% до 49,6%, встановлювати контакти (31,9%), переконувати людей (26,5%), вести документацію (23,7%). Виявлено залежність результативності комунікативної діяльності від віку, рівня освіти, стажу роботи у системі соціального захисту: працівники віком 25-40 років досягають більшої успішності за різними видами дій на основі спілкування (27-46%) порівняно з молодшою (10-21%) і старшою (15-22%) віковими групами; освітній рівень визначає особистісні орієнтації, розвиток практичних умінь спілкування, прагнення самостійно вирішити проблему клієнта. Простежено, що після 10 років стажу зростає ступінь контактності, адаптації до колективу, готовності до розв'язання проблеми партнера, але знижується здатність адекватно сприймати співрозмовників та уникати конфліктів.

Рівні розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів визначались за допомогою розробленої діагностичної методики, яка дозволила вивчити ступінь сформованості її компонентів. Критеріями сформованості мотиваційно-ціннісного компонента є: інформаційно-пізнавальний (наявність сукупності знань соціальних інспекторів про професійні вимоги до особистості соціального працівника, етичні норми ділового спілкування, об'єктивність оцінки власного рівня розвитку комунікативної культури і прагнення до її вдосконалення) та мотиваційно-ціннісний (інтеріоризація цінностей соціальної роботи, сформованість професійних і особистісних мотивацій соціального інспектора). Сформованість поведінкового компонента визначалась за операційно-діяльнісним критерієм (сформованість комплексу комунікативних, інтерактивних і перцептивних умінь).

Показниками інформаційно-пізнавального критерію є: професійно-етичні якості (відповідальність, доброта, емоційна стійкість, здатність розуміти інших, комунікабельність, людяність, оригінальність мислення, об'єктивність, обов'язковість, оптимізм, професійна компетентність, спостережливість, скромність, вольові якості); усвідомленість власного рівня комунікативної культури (самоаналіз, роль спілкування у роботі, усвідомлення власних недоліків, гнучкість у спілкуванні, самооцінка власного рівня). Мотиваційно-ціннісний критерій характеризують такі показники: цінності (ввічливість, гуманність, довіра, емпатія, конфіденційність, інтерес до людини, психологічна атмосфера, повага до особи, порядність, справедливість, тактовність, толерантність, уважність, чесність); мотивації (професійний вибір працівників, прагнення до самореалізації, підвищення кваліфікації, самонавчання, кар'єрного росту, самостійності, орієнтації на контактність, неконфліктну поведінку, субординацію, партнерство, поліпшення мікроклімату колективу, комунікацій в установі, організованість, ідентифікація з іншою людиною, готовність надати пораду, задоволеність заробітною платнею).

Показниками, що характеризують операційно-діяльнісний критерій, є процесуальні вміння: комунікативні: зацікавити співрозмовника, ефективно висловити ідею, слухати, привернути увагу за допомогою міміки, жестів, рухів тіла, запитань, встановлювати зоровий контакт, виражати повагу до думки співрозмовника, зосереджуватись на розмові, правильно використовувати наголос, інтонацію, мелодичність мови, паузи; зрозумілість, стислість мови, контроль за вимовою, чітка, логічна побудова промови, дотримання етичних норм, використання широкого словникового запасу і різноманітних мовних засобів, експресивність мовлення - звернення до випадків, прикладів з життя, гумору; інтерактивні: переконувати співрозмовника, залучати його до спільних дій, виявляти до нього ввічливість, тактовність, повагу, довіру, уважність, наполегливість, визнавати неправоту, забезпечуючи ефективність подальшої взаємодії, зосереджуватись на розмові і подавати на її початку свою ідею, визначаючи стратегію поведінки, стиль і напрям бесіди, створювати приємну атмосферу; перцептивні: розпізнавати та поважати інтереси, мотиви і досвід партнера, зацікавленість його поглядами, довірливе ставлення до нього, чуйність до його переживань, спостережливість, ідентифікація, рефлексія, тактовність, толерантність, емпатичність, уважне слухання.

Обґрунтовані критерії і показники дозволили охарактеризувати рівні розвитку комунікативної культури соціального інспектора. У фахівців з низьким рівнем відсутні чіткі уявлення про сутність комунікативної діяльності при завищеній самооцінці. Їх професійно-особистісні якості виявляються вибірково, ціннісні орієнтації не визначені, процесуальні уміння не розвинені. Соціальні інспектори з середнім рівнем комунікативної культури мають розрізнені знання етичних і ділових засад професійного спілкування, орієнтовані на партнера і результативність взаємодії, але зазнають труднощів у вирішенні комунікативних завдань, мають недостатньо сформовані вміння. Високий рівень виявляється у працівників із структурованими знаннями про комунікативну культуру, її роль у професійній діяльності. Їм властивий високий рівень мотивацій і ціннісних орієнтацій, об'єктивна оцінка сформованості практичних умінь, адекватність їх застосування, прагнення до самовдосконалення.

Вивчення рівнів розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів здійснювалось шляхом анкетного опитування, бесід, аналізу письмових робіт. З метою встановлення достовірності одержаних даних ми обчислювали середню арифметичну величину, коефіцієнти рангової кореляції rs Спірмена, ?a Кендала, коефіцієнт конкордації W. Виявлено нерівномірність сформованості окремих компонентів: при наявності у працівників комунікативно важливих якостей особистості (56,6%), ціннісних орієнтацій (60,8%), професійно-особистісних мотивацій та орієнтацій на ефективність комунікації (59,1%), на низькому рівні сформовані комунікативні (26,4%), інтерактивні і перцептивні (близько 30%) вміння, не усвідомлена роль спілкування у професійній діяльності. За результатами діагностики визначено загальну кількість респондентів за рівнями розвитку комунікативної культури у відсотках: високий (24,0%), середній (42,1%), низький (33,9%).

Констатуючий експеримент підтвердив актуальність дослідження, дозволив виявити напрямки, що потребують удосконалення: шляхи, зміст і форми поетапного розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації.

У другому розділі - “Педагогічні умови розвитку комунікативної культури та їх експериментальна перевірка” - обґрунтовано педагогічні умови розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації, охарактеризовано методику, яка забезпечувала реалізацію визначених шляхів, змісту і форм комунікативної підготовки, описано організацію і проаналізовано результати експериментально-дослідної роботи.

На основі проведеного аналізу наукових джерел з проблеми дослідження, вимог до підготовки соціальних інспекторів, їх освітніх потреб і стану готовності виконувати професійну комунікативну діяльність, практики навчання, було здійснено конструювання педагогічних умов розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у процесі підвищення кваліфікації, під якими ми розуміємо положення, що обумовлюють організацію і визначають сутність розвитку комунікативної культури соціальних інспекторів у системі післядипломної освіти. До них належать: забезпечення формування структурних компонентів комунікативної культури (мотиваційно-ціннісного та поведінкового) як цілісних системних утворень, які знаходяться в ієрархічній взаємозалежності; розвиток у соціальних інспекторів рефлексивного ставлення до кожного компонента комунікативної культури; застосування модульного підходу до навчання, зміст якого враховує специфіку професійної комунікативної діяльності соціального інспектора; використання групових форм організації навчання, яке ґрунтується на принципах соціально-психологічного тренінгу: активності та ініціативності, дотримання правил спільної роботи, взаємопідтримки, “тут і тепер”. Ці умови взаємопов'язані, і лише в органічній єдності сприяють виконанню завдання розвитку комунікативної культури. Ефективність визначених умов ми перевіряли опосередковано через методику, у якій враховано їх комплекс.

В основу методики було покладено розроблений автором спецкурс “Професійне спілкування соціального працівника” (21 година). Курс містить сім модулів (“Спілкування у системі соціального захисту населення”, “Ораторська майстерність соціального працівника”, “Особливості діалогічного спілкування”, “Взаємодія у команді. Проблема лідерства”, “Конфлікт: сутність і методи вирішення”, “Спілкування опосередковане і безпосереднє”, узагальнюючий), у яких відображено зміст тем: “Комунікативна культура соціального працівника”, “Комунікативно значущі якості та уміння”, “Промова, самопрезентація, стиль спілкування”, “Діалог у роботі соціального працівника”, “Бар'єри комунікації”, “Активне слухання як вид комунікації”, “Телефонна розмова і соціальний працівник. Письмове спілкування”. У кожному модулі поєднувались теоретична і практична підготовка. Метою узагальнюючого модуля була систематизація набутих умінь і навичок, аналіз змін у мотиваціях, цінностях, якостях, орієнтаціях соціальних інспекторів на вдосконалення професійних комунікативних дій, визначення рівнів розвитку комунікативної культури, підведення підсумків співпраці службовців у вирішенні завдань навчального курсу.

Головними формами і засобами розвитку комунікативної культури у процесі підвищення кваліфікації було обрано: соціально-психологічний тренінг, пошукову групову і парну роботу, міні-лекції, бесіди, дискусії, розгляд ситуацій, вправи, рольові та моделюючі ігри. Ці методи дозволяли активізувати пізнавальну діяльність слухачів, стимулювати розвиток когнітивних якостей, моделювати ситуації професійної взаємодії, закріплювати здобуті вміння і способи поведінки. Виконання домашніх завдань і забезпечення зворотного зв'язку формували рефлексивне ставлення працівників до комунікативної діяльності, сприяли аналізу досвіду, поглибленню знань, конкретизації мотивів, удосконаленню практичних умінь спілкування.

Перевірка ефективності методики розвитку комунікативної культури здійснювалася на базі Навчального центру з соціальних питань кафедри соціальної роботи і кадрового менеджменту Дніпропетровського національного університету та Головного управління праці та соціального захисту населення Запорізької обласної державної адміністрації протягом 2001-2003 рр. Формуючим експериментом було охоплено 130 соціальних інспекторів - слухачів курсів підвищення кваліфікації (експериментальна і контрольна групи по 65 осіб).

Адекватність змісту, шляхів і засобів навчання поставленій меті підтвердилась аналізом даних про рівні розвитку комунікативної культури, отриманих до і після експерименту в експериментальній і контрольній групах, розбіжністю кінцевих результатів цих груп.

За результатами першого діагностичного зрізу, здійсненого методом анкетування та експертної оцінки, обчислено середні показники розвитку компонентів комунікативної культури. Виявлено співвідношення показників сформованості ціннісних орієнтацій (31,9 у контрольній; 32,1 в експериментальній групі), нижчою є сформованість особистісних якостей (28,3-27,4), мотивацій (16,0-15,9), усвідомлення власного рівня комунікативної культури (10,0-9,4), що свідчить про стихійність формування цих складових при завищеній самооцінці. Встановлено низький рівень сформованості практичних умінь: комунікативних (8,7-8,9), інтерактивних (13,3-13,0), перцептивних (14,0-13,4). Несуттєві вихідні розбіжності (у межах від 0,1 до 0,9) у показниках прояву цих компонентів в експериментальній і контрольній групах створювали ситуацію рівноваги при їх входженні до навчально-виховного процесу.

Перший і другий діагностичні зрізи демонструють динаміку становлення ціннісних орієнтацій: в експериментальній групі істотні позитивні зрушення відбулися у формуванні орієнтацій на гуманність, неупередженість, справедливість, конфіденційність, емпатичність, уважність, тактовність, толерантність (P<0,01), створення приємної атмосфери (P<0,10), ввічливість і чесність (P<0,20). У контрольній групі відбулись позитивні зміни за показниками: уважність, конфіденційність, ввічливість, (P<0,01), порядність (P<0,02), неупередженість, справедливість (P<0,05). Найбільш вірогідна розбіжність між даними другого зрізу в обох групах виявлена в орієнтаціях на емпатію, конфіденційність, толерантність (P<0,01) і чесність (P<0,05).

У формуванні професійно-особистісних якостей позитивні зрушення в обох групах були незначними: (при P<0,05) за двома показниками в експериментальній, за одним у контрольній групі, що пояснюється їх первісно високою оцінкою. Мали місце істотні зрушення у слухачів експериментальної групи у розвиткові оригінального мислення (P<0,01), спостережливості (P<0,05), емоційної стійкості, професійної компетентності (P<0,10), вольових якостей і людяності (P<0,20), та обов'язковості (P<0,02) і професійної компетентності (P<0,20) у контрольній групі. Розбіжність між кінцевими результатами, отриманими в цих групах, є вірогідною за показниками: доброта, обов'язковість (P<0,01), людяність, оригінальність мислення (P<0,05). В експериментальній групі посилились мотивації слухачів до самонавчання, ефективних комунікації в установі, партнерства (P<0,01), неконфліктної поведінки (P<0,02), підвищення рівня кваліфікації (P<0,05), ідентифікації, ефективності діяльності, самореалізації (P<0,20); у контрольній до партнерства (P<0,01), неконфліктної поведінки (P<0,02) і самонавчання (P<0,20). Між даними другого зрізу в обох групах зафіксовано вірогідну різницю в орієнтаціях на удосконалення комунікацій в установі (P <0,01), самореалізацію і підвищення ефективності діяльності, ідентифікацію (P<0,05), самонавчання і мікроклімат колективу (P<0,20). За жодним показником даного компонента кінцеві результати контрольної групи не перевищили даних, отриманих в експериментальній групі. Виявлено суттєві позитивні зміни в експериментальній групі за показниками: самоаналіз і самооцінка власного рівня комунікативної культури (P<0,01), усвідомлення ролі спілкування у роботі, гнучкість у виборі стилю спілкування за різних умов (P<0,20), які ми пояснюємо рефлексивним характером навчання. У контрольній групі за цим параметром змін не відбулося.

Значні позитивні зрушення (при P<0,01) в експериментальній групі відбулись за всіма показниками розвитку вмінь спілкування, крім контролю за вимовою, збагачення словникового запасу, встановлення довіри, використання пауз (відповідно P<0,05, P<0,02, P<0,10) і неістотного розвитку вміння стимулювати дії партнера. Простежено статистично значущі зміни у контрольній групі за показниками: наполегливість, чіткість побудови промови, використання уточнюючих запитань (P<0,01), тактовність, встановлення зорового контакту, вміння кинути заклик інтересам співрозмовника (P<0,05), прогнозувати поведінку партнера, використовувати наголос (P<0,02). Ці зміни можна пояснити засвоєнням методичних рекомендацій щодо роботи із замовниками, які надаються під час навчання за традиційною формою. За іншими показниками поведінкового компонента в контрольній групі істотних змін зафіксовано не було.

Таким чином, загальна кількість умінь спілкування, яка зазнала позитивних зрушень (на рівні P<0,05 і нижче) становить 5,2% у контрольній, і 93,3% - в експериментальній групі.

За результатами другого діагностичного зрізу статистично значуща різниця між даними респондентів досліджуваних груп зафіксована у розвиткові умінь залучати співрозмовника до спільних дій, використовувати міміку і рухи тіла (P<0,05), поводитися тактовно, і за комплексом комунікативних умінь, які характеризують удосконалення виразності мовлення (використання запитань, наголосу, пауз, інтонаційна варіативність і мелодичність мови - при P<0,02), між уміннями проявляти емпатію, використовувати багатство мовних засобів, здійснювати контроль за вимовою (P<0,20 і 0,10), при цьому за показником “емпатія” кінцеві дані обох груп є високими. Вірогідність розбіжності даних за всіма іншими показниками поведінкового компонента комунікативної культури є статистично значущою (P<0,01), крім умінь виявляти наполегливість і стимулювати співрозмовника. Дані щодо змін рівня сформованості процесуальних умінь засвідчили забезпечення практичної мети навчання.

Ефективність реалізованих у запропонованій методиці педагогічних умов підтверджено позитивною динамікою рівнів розвитку комунікативної культури (див. табл. 1).

комунікативний соціальний інспектор професійний

Таблиця 1. Динаміка рівнів сформованості комунікативної культури соціальних інспекторів експериментальної і контрольної груп