Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут педагогіки АПН України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук

Розвиток історії педагогіки в Україні

Спеціальність: Загальна педагогіка та історія педагогіки

Виконавець:

Гупан Нестор Миколайович

Науковий консультант:

доктор педагогічних наук,

професор, Сухомлинська О.В.

Київ, 2001 рік

1. Актуальність теми

За історично короткий час незалежності України серед наукової та педагогічної громадськості значно зріс інтерес до історично-педагогічних проблем. Це пояснюється, насамперед, переглядом або ж новим розкриттям традиційної проблематики, відкриттям можливості обєктивного, не заангажованого висвітлення явищ, подій та фактів, особливо тих, які не могли, з ідеологічних причин, стати предметом дослідження у попередні роки або висвітлювались тенденційно. Останніми роками історія педагогіки набуває нового статусу: стає інноваційною з огляду на сучасні тенденції розвитку педагогічної теорії, більш вагомою у процесі формування мислення майбутніх поколінь учителів.

Змінюється зміст самої історично-педагогічної науки. Більш доступними стали дослідження, що раніше були забуті або заборонені. Ознайомлення з ними, їх вивчення, конструктивно-критичний аналіз надає змогу осмислити загальну картину історично-педагогічного процесу в Україні як цілісного багатогранного явища, відтворити розвиток вітчизняної історії педагогіки, що багато років була лише фрагментом у загальносоюзному контексті. Цілком зрозуміло, що історично-педагогічна наука, як і інші галузі педагогічного знання, не може розвиватись без всебічного засвоєння того, що вже було зроблено, тобто без вивчення своєї власної історії. Отже, виникає нагальна потреба, по-перше, систематизації, аналізу й узагальнення історично-педагогічних досліджень, по-друге, періодизації розвитку історично-педагогічних знань. Важливим завданням є також встановлення зв'язків між розвитком історії педагогіки, педагогіки та історії культури України, української історичної науки в цілому.

Розв'язання окреслених проблем є метою досліджень, що розглядають історіографічні аспекти історії педагогіки. Історіографія визначається вченими як окрема галузь історичної науки, що вивчає її історію. Історія педагогіки є галуззю як педагогічного, так і історичного знання, тому педагогічна історіографія є вивченням історії історично-педагогічної науки, тривалого процесу нагромадження історично-педагогічних знань. Документальною та джерельною базою для педагогічної історіографії виступають історично-педагогічні дослідження, що розглядають різні питання історії освіти та виховання.

Вивчення закономірностей розвитку науки, основних рис, що характеризують етапи її функціонування як певної системи, із співвідношенням різних напрямів наукових досліджень, взаємозв'язками з іншими науками та з педагогічною практикою, форм організації наукової діяльності та зміни цих форм, відкриває можливості для плідного використання всього нагромадженого знання, для визначення перспектив нових досліджень, для формування історично-педагогічного світогляду та відповідної наукової культури фахівців.

Пізнаючи минуле, сучасність та майбутнє науки, тенденції та закономірності її розвитку, історія науки надає можливість впливати на хід і напрями подальших наукових досліджень.

Стан розкриття проблеми. Останнім часом педагогічна історіографія активно формується як окремий напрям історично-педагогічної науки. Про це свідчать:

- позиції провідних вчених стосовно того, що історіографія науки складається тоді, коли вона досягає певної зрілості (С. Гончаренко, М. Євтух, І. Зязюн, Н. Ничкало, О. Сухомлинська, Б. Ступарик та ін.);

- постійне накопичення історично-педагогічного знання (наукові монографії, статті, дисертаційні дослідження, посібники, довідники тощо), яке потребує систематизації й осмислення з точки зору загальної картини розвитку науки;

- вивчення та векторний аналіз педагогічних теорій, тлумачення подій і явищ педагогічного процесу;

- пошук необхідної інформації для планування та координації нових наукових досліджень, тобто внутрішні потреби науки.

Отже, історично-педагогічна наука фактично наблизилась до оформлення історіографії як окремого напряму наукових досліджень. Більш того, в ній уже склалися певні історіографічні традиції. Так, ще в ХІХ ст. з'явились перші узагальнюючі праці В. Родникова, О. Селіхановича, К. Харламповича та ін., які, крім аналізу літератури з окремих проблем, висловлювали думки про розвиток історії педагогіки як науки.

В перші десятиріччя ХХ ст. історіографічні дослідження висвітлювали актуальні проблеми розвитку освіти та педагогічної думки тих років і хронологічно обмежувались кінцем ХІХ - початком ХХ ст. (С. Ананьїн, А. Готалов-Готліб, Я. Мамонтов, О. Музиченко та ін.) Наприкінці 20-х років окремими авторами були зроблені спроби історіографічного аналізу історії радянської школи (О. Зільберштейн, М. Миронов, Я. Ряппо, С. Синицький та ін.). Одними з перших вітчизняних історіографічних публікацій, де подавалась загальна картина розвитку історії педагогіки як науки за радянських часів, були праці М. Гордієвського другої половини 20-х років. Він аналізував основну проблематику українських історично-педагогічних досліджень, їх методологію та основні підходи до явищ минулого.

Серед праць, що безпосередньо висвітлювали історіографічні проблеми української історії педагогіки радянського періоду, найбільш серйозним і ґрунтовним було дослідження О.Дзеверіна “Розвиток історично-педагогічної науки в УРСР” (1957). Автор розглядав історично-педагогічні праці, опубліковані в Україні впродовж сорока років (1917-1957), в контексті методології, що склалася в радянській історіографії. Особливу увагу він приділяв процесу трансформації тематики та змісту історично-педагогічних досліджень. Стаття написана на солідній джерельній базі, значна кількість матеріалу вперше вводилась в науковий обіг. В ній було представлено розвиток української історії педагогіки як окремий цілісний і безперервний процес, а не тільки як складову розвитку історично-педагогічної науки в СРСР. Окремі питання історіографії знаходимо у авторів загальних праць і підручників з історії педагогіки: М. Даденкова, С. Чавдарова, М. Грищенка, М. Ярмаченка та ін. Спроби осмислити і розробити підходи до періодизації розвитку історично-педагогічної науки в Україні здійснили В. Чепелев, М. Гриценко, В. Помагайба. І в цих працях розвиток історично-педагогічного процесу розглядався в контексті методології радянської історіографії, а не як окрема сфера культурного і духовного життя суспільства. Автори не відокремлювали також українську науку від загальносоюзного процесу і виходили у своїх оцінках з партійно-класових позицій.

Історіографія проблем розвитку історично-педагогічної думки досить ґрунтовно висвітлювалась в працях 60-80-х років (О. Бондар, О. Дзеверін, С. Бабишин, В. Гомоннай, Б. Мітюров, М. Ніжинський, І. Пуха, В. Струбицький, М. Ярмаченко та ін.). Проте історіографічні завдання їх автори бачили лише в тому, щоб визначити та обґрунтувати свої підходи до того чи іншого предмету дослідження.

Більш послідовно і предметно відбувалася розробка основ української історіографії історії як окремого напряму історичної науки. Значну увагу цьому аспекту історичних досліджень приділяли І. Гуржій, С. Гутянський, А. Кугот, А. Санцевич та ін. Окрім узагальнюючих праць з історіографії історії України, важливими для нашого дослідження є праці, де висвітлювались окремі аспекти історіографії історії школи та освіти як важливої складової культури українського суспільства (В. Даниленко, Л. Шевченко та ін.).

В другій половині 80-х - на початку 90-х років історіографічні праці з окремих проблем все частіше зявляються на сторінках педагогічних видань. Історіографічна складова стала обовязковим компонентом дисертаційних досліджень з історії педагогіки. У 1995 році була захищена одна з перших дисертацій з проблем української історіографії (Ю. Чирва “Розвиток народної освіти України (1917-1932 рр.): історіографія проблеми”, яка важлива для нашого дослідження, як історіографічна за предметом і методологією.

Цікавими, з точки зору предмета нашого дослідження, є історіографічні праці російських істориків педагогіки 40-70-х років: В. Струминського, А. Піскунова, М. Гончарова, Ф. Корольова, З. Равкіна та ін., де певні аспекти історіографії історії педагогіки України висвітлювались під кутом зору загальних питань розвитку школи та педагогічної думки народів СРСР. Це були окремі фрагменти, що не дозволяли уявити цілісну картину розвитку історії педагогіки в Україні. Найбільш ґрунтовними дослідженнями методологічних та теоретичних засад радянської історіографії історії педагогіки є праці Е. Дніпрова, присвячені висвітленню історіографічних та джерелознавчих аспектів проблем історії школи та педагогічної думки дореволюційного періоду. Ним обґрунтовувалась методологія історіографії радянської історично-педагогічної науки на різних етапах її розвитку.

Але праці Е. Дніпрова, так само як і розвідки інших співробітників Науково-дослідного інституту загальної педагогіки АПН СРСР, в основному, торкалися лише історіографії розвитку історично-педагогічних проблем в Росії. Це стосується й двох найбільш ґрунтовних історіографічних праць з історії педагогіки кінця 80-х років, що були видані у Москві: “Актуальні питання історіографії та джерелознавства історії школи і педагогіки” (1986), “Актуальні проблеми історіографії історії зарубіжної педагогіки” (1987).

Створення власної вітчизняної історії педагогіки, що виступає сьогодні першочерговим завданням педагогічної науки, вимагає історіографічного перегляду пройденого шляху.

Аналіз стану розробки проблеми дозволяє стверджувати, що історіографічне дослідження цілісного процесу розвитку історично-педагогічної науки в Україні ще не відбулося.

Проблеми історіографії не висвітлюються також і в курсі історії педагогіки у вищій школі.

Це значною мірою збіднює історично-педагогічні знання студентів, не дає їм можливості осмислити розвиток науки в цілому, сформувати власні погляди на педагогічні явища різних епох, самостійне конструктивно-критичне педагогічне мислення.

Отже, не розробленість названої наукової проблеми в педагогічній науці, її актуальність і практичні потреби сучасного етапу розвитку історично-педагогічної науки обумовили вибір теми дослідження “Розвиток історії педагогіки в Україні (історіографічний аспект)”.

Дисертаційне дослідження виконано відповідно до наукової тематики лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України “Українська педагогіка в персоналіях”, державний реєстраційний номер 0197U017543.

Обєкт дослідження - процес нагромадження історично-педагогічного знання, відображений у вітчизняній педагогічній літературі.

Предмет дослідження - формування і розвиток вітчизняної історично-педагогічної науки як системної сукупності знань про історично-педагогічний процес.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з другої половини ХХ ст. - до 1995 року. Визначення висхідної хронологічної межі дослідження пов'язано з тим, що саме на другу половину ХХ ст. припадає початок створення вітчизняної історично-педагогічної науки, коли визначались основні напрями її розвитку, здійснювалось первинне накопичення історіографічного матеріалу. Завершується дослідження серединою 90-х років, що пов'язано з осмисленням перших кроків розвитку історіографії вітчизняної історії педагогіки в незалежній українській державі. Основні тенденції, що склалися в історично-педагогічній науці на цьому етапі: пошуки нової методології досліджень, перегляд традиційних підходів до проблематики та її значне розширення, відкриття можливості більш об'єктивного вивчення подій і фактів, особливо тих, які не могли бути розглянуті за радянських часів, збереглися і в подальші роки, до кінця ХХ ст., і саме з нових позицій потребують аналізу та усвідомлення.

Мета дослідження - здійснити історіографічний аналіз розвитку історично-педагогічної науки в Україні як цілісної системи знань у співвідношенні різних напрямів єдиного предметного поля історії педагогіки, у взаємозв'язку з іншими гуманітарними науками, в контексті соціокультурного розвитку суспільства.

Завдання дослідження:

Визначити сутність історіографії історично-педагогічної науки.

Розробити основні підходи до систематизації, класифікації та диференціації історично-педагогічної літератури при проведенні історіографічного аналізу.

Розробити та обґрунтувати періодизацію розвитку історично-педагогічної науки в Україні.

Визначити напрями досліджень у структурі історично-педагогічної науки.

Проаналізувати основні тенденції в історіографічному висвітленні педагогічної думки, історії школи та освіти, педагогічних персоналій як провідних напрямів історії педагогіки.

Спрогнозувати тенденції подальшого розвитку вітчизняної педагогічної історіографії.

Предмет дослідження об'єднує процеси та явища, що вивчають декілька наукових дисциплін, а саме: історія педагогіки та педагогіка, історія і культурологія, і, відповідно, потребує різноманітних, зокрема міждисциплінарних, методологічних підходів до його вивчення. Тому методологічну основу дослідження становлять:

- філософські положення про єдність історичного і логічного, про об'єктивний та історичний підхід до аналізу процесів розвитку теорії педагогіки й історії освіти, про взаємозумовленість суто педагогічних і соціокультурних явищ і процесів та необхідність їх вивчення у зв'язку з конкретно-історичними умовами суспільного життя; онтологічні принципи історизму, діалектики, детермінізму, системності;

- синергетичні підходи, які полягають у тому, що генеза педагогічного знання має свою власну логіку самоорганізації через багатоманітність її проявів;

- аксіологічні або ціннісно-орієнтаційні підходи, що полягають у віднесенні об'єктів, що вивчаються, до цінностей чи визначення певних цінностей, що вони несуть у собі;

- історично-компаративістські, що передбачають порівняння і зіставлення різних етапів розвитку науки за проблематикою, методологією, інтегруванням з іншими науками тощо;

- загальнонаукові підходи, серед яких конструктивно-генетичні, коли простежено, як змінювалося історично-педагогічне знання у певній системі та в часі, структурно-системний, типологія, класифікація та власне історично-педагогічні засади: педагогічні підходи, тобто розгляд явищ педагогічного процесу минулого, як сукупності дій суб'єктів навчання і виховання, з метою розвитку, формування, навчання окремої особистості або певної групи.

Категорійно-понятійний апарат дослідження відповідає його меті і завданням.

Застосування категорій і понять обумовлено предметом вивчення між дисциплін, коли загальну канву дослідження складає історіографічний аналіз історично-педагогічних праць, шляхом якого визначаються основні тенденції розвитку вітчизняної історії педагогіки. Окрім того, деякі історичні, педагогічні, історіографічні категорії і поняття відіграють ілюстративно-інструментальну функцію.

На різних етапах історично-педагогічного дослідження було використано комплекс методів, серед яких:

- історично-структурний - здійснено структуризацію нагромадженої вітчизняної педагогічної літератури, в результаті якої складено та системно представлено історіографію історично-педагогічної науки;

- історично-генетичний - простежено історіографічний аспект трансформації історично-педагогічного знання та його відображення у відповідній вітчизняній літературі;

- парадигмальний - здійснено історіографічне висвітлення внутрішньої логіки розвитку історії педагогічної теорії на її різних етапах. Показано процес взаємодії різних парадигм та механізм зміни домінуючої парадигми в конкретних історичних умовах;

- персоналістично-біографічний - проаналізовано педагогічну літературу, присвячену персоналіям, які склали провідний напрям у розвитку вітчизняної історії педагогіки;

- термінологічний аналіз - застосування в дослідженні теоретичної бази та категорійно-понятійного апарату кількох наук зумовило потребу визначення окремих термінів відповідно до предмета дослідження в педагогічному аспекті, що стало можливим у результаті опрацювання відповідної літератури.

Концептуальні засади дослідження:

Історія вітчизняної історично-педагогічної науки, як цілісного феномену, представлена з точки зору історіографії, передбачає узагальнення, систематизацію, класифікацію всього нагромадженого знання через аналіз і синтез відповідних джерел і базується на філософських, культурологічних, аксіологічних, синергетичних засадах, а також конструктивно-генетичному та історично-компаративістському підходах.

Історіографічний аналіз дозволяє розглянути розвиток історично-педагогічної науки як сукупність послідовних етапів, що відрізняються змістом, основними характеристиками і тенденціями, включаючи як соціокультурні та антропологічні основи, так і внутрішні чинники - зміни педагогічного дискурсу та наукової парадигми.

Їх діалектику можна виявити за проблемно-тематичним підходом до історіографії розвитку історично-педагогічної науки за її складовими:

1) історія педагогічної думки;

2) історія школи і освіти;

3) педагогічні персоналії.

Цей підхід базується на засадах раціональності, доказовості й логічності в контексті широких соціальних факторів за визначальної ролі ідеологічних, культурницьких і національних впливів, дозволяє виявити та проаналізувати сутність, характеристики й особливості історично-педагогічних праць, написаних у різні історичні періоди з різних методологічних позицій.

Джерела дослідження. Основними джерелами дослідження виступали оповідальні (наукові, публіцистичні, історичні праці), дидактичні (підручники та посібники) та документальні (постанови, укази та ін.) історично-педагогічні джерела (за класифікацією Д. Раскіна). Специфіка предмету дослідження потребувала, насамперед, аналізу наукових історично-педагогічних праць (монографій, статей, брошур), які є автентичними періодам, що вивчалися. Одним з принципів відбору джерел було місце видання: переважно опрацьовувались дослідження, які опубліковані на території України (українських землях). Відібрані були також праці тих авторів, які жили та працювали в Україні, але публікувались за її межами. Аналіз певної кількості праць іноземних авторів проводився тільки за умов видання конкретної праці в Україні або ж її впливу на українську науку. Як самостійні джерела, виступали, також, публіцистичні статті, науково-популярні видання, в яких аналізувалися педагогічні явища і процеси минулого у зв'язку з актуальними подіями в культурі, освіті, житті суспільства у цілому. Важливим джерелом були так звані дидактичні, під якими ми розуміємо підручники, посібники, порадники, навчальні програми з історії педагогіки. Специфічним для цієї групи джерел є те, що вони використовуються у навчанні та вихованні майбутніх вчителів, у передачі знань про майбутню професійну діяльність. Відбиваючи певний рівень розвитку історично-педагогічної думки і наукових знань, вони визначають своєрідну норму, мінімум систематизованих знань, який отримує наступне покоління педагогів. Вони є і засобом документування рівня розвитку науки, і засобом навчання, і його результатом. З цієї точки зору, дидактичні джерела є проміжними між оповідальними і документальними.

В дослідженні також використані та опрацьовані матеріали дисертацій з історично-педагогічної проблематики, що були захищені в Україні протягом 50-х - 90-х рр. ХХ ст.

В дисертації опрацьовані деякі документальні джерела, перш за все, державні документи: постанови і розпорядження урядів, резолюції окремих політичних партій та організацій. Вони розглянуті з метою відтворення суспільно-політичних та соціокультурних процесів, на тлі яких відбувався процес нагромадження історично-педагогічних знань на тому чи іншому історичному етапі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:

- здійснено історіографічний системний аналіз розвитку історії педагогіки в Україні як цілісного феномену;

- визначено педагогічну історіографію як принципово нове предметне поле в історично-педагогічних дослідженнях.

Здійснено історіографічний аналіз історично-педагогічного знання, нагромадженого вітчизняною наукою досліджуваного періоду відповідно до загальних процесів розвитку гуманітарного дискурсу та внутрішньої логіки розвитку науки.

Визначено і обґрунтовано основні етапи і періоди становлення та розвитку історії педагогіки в Україні, виявлено тенденції та особливості її розвитку на різних етапах в контексті досліджуваної проблеми.

Уточнено і обґрунтовано методологічні підходи до визначення основних тенденцій і напрямів розвитку історіографії історії педагогіки.

Подальший розвиток дістало висвітлення проблематики, змісту, методів наукових досліджень з історії педагогіки.

Розширено предметне поле аналізу педагогічної персоналії, історії школи та історії педагогічної думки як окремих напрямів історично-педагогічної науки.

Теоретичне значення дослідження. На основі одержаних у процесі дослідження нових наукових даних, введених у науковий обіг невідомих та маловідомих джерел, були розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна визначити як певне досягнення у розвитку перспективного напряму історично-педагогічної науки - історіографії вітчизняної історії педагогіки.

Визначено, що історіографія, як окреме предметне поле історії педагогіки, вивчає процес нагромадження історично-педагогічного знання шляхом аналізу відповідних праць з позицій конструктивно-генетичного, аксіологічного, синергетичного, системного підходів та застосування адекватних методів дослідження. Історіографічний аналіз дозволяє систематизувати, класифікувати та диференціювати історично-педагогічні дослідження за такими засадами як методологія, проблематика, хронологічні рамки, характер і зміст.

Теоретичне значення мають також наукові факти, які вперше виокремленні в історичному процесі і введені в структуру історично-педагогічного знання. До найважливіших з них належать: періодизація розвитку історично-педагогічної науки, що базується на історіографічних засадах, побудована з урахуванням змін в проблематиці, методології, змісті, підходах до вивчення педагогічних явищ, а також впливів на розвиток науки соціокультурних процесів суспільного життя України; основні тенденції розвитку вітчизняної історії педагогіки, серед яких:

- поступове виокремлення історично-педагогічних досліджень за об'єктом, метою, завданнями, змістом та методологією від інших споріднених дисциплін, насамперед, історії культури та теорії педагогіки;

- поширення і поглиблення проблематики праць;

- взаємозв'язок між процесами розвитку освіти, педагогічної думки та проблематикою і змістом історично-педагогічних досліджень, між розвитком історії педагогіки та соціокультурними змінами в житті суспільства;

- напрями подальшого розвитку вітчизняної історично-педагогічної історіографії, а саме поширення історіографічної проблематики досліджень, більш детальне вивчення історіографічних аспектів окремих напрямів та складових історично-педагогічного процесу, посилення уваги до джерельної бази науки, зокрема введення нових джерел в науковий обіг та їх вивчення.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вперше здійснено структуризацію вітчизняної історично-педагогічної літератури, в результаті якої складено та системно представлено історично-педагогічну історіографію як окремий предмет досліджень. Матеріали дисертації можуть стати основою для подальших досліджень з історіографії історично-педагогічних проблем та досліджень з історії педагогіки, дозволять забезпечити більш раціональне обґрунтування завдань наукових розвідок. Основні наукові положення дисертаційного дослідження впроваджені до змісту спецкурсу “Вітчизняна педагогічна історіографія: проблеми та тенденції розвитку” для підготовки вчителів у вищих педагогічних навчальних закладах України і апробовані автором на історичних факультетах Національного державного педагогічного університету імені М. Драгоманова і Луганського державного педагогічного університету імені Т. Шевченка.

Особистий внесок автора полягає у:

- розробці концептуальних засад історіографічного дослідження з історії педагогіки, які складаються із застосування до аналізу відповідних праць конструктивно-генетичного, аксіологічного, синергетичного, системного підходів та адекватних методів дослідження;

- розробці основ для систематизації, класифікації та диференціації історично-педагогічних досліджень за визначеними засадами: методологією, проблематикою, хронологічними рамками, характером і змістом;

- розробці та обґрунтуванні періодизації розвитку історично-педагогічної науки, що базується на історіографічних засадах і побудована з урахуванням змін в проблематиці, методології, змісті, підходах до вивчення педагогічних явищ, а також впливів на розвиток науки соціокультурних процесів суспільного життя України;

- визначенні основних тенденцій розвитку вітчизняної історії педагогіки та напрямів подальшого розвитку вітчизняної педагогічної історіографії.

У дисертаційному дослідженні всі концептуальні ідеї, положення та висновки належать автору.

Апробація результатів. Результати дослідження оприлюднювались у виступах на:

- Міжнародній науково-практичній конференції “Університет і регіон” (Луганськ, 1994);

- Всеукраїнській науково-методичній конференції “Українознавство в технічному вузі: методологія, методика, перспективи” (Київ, 1994);

- Всеукраїнській науково-практичній конференції “Модернізація системи освіти в Україні на засадах національних традицій та етнічної педагогіки, гуманізації і демократизації світового досвіду” (Івано-Франківськ, 1995);

- Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, 1997);

- Всеукраїнській науково-методичній конференції “Нові педагогічні технології в контексті сучасних концепцій змісту освіти” (Луганськ, 1998);

- Міжнародній науково-практичній конференції “Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи” (Ужгород, 1999).

Окрім того, апробація здійснювалась у численних виступах на конференціях і семінарах вузівського та міжвузівського рівнів.

Матеріали дослідження обговорювались і дістали позитивну оцінку на засіданнях кафедр історії України та соціальної педагогіки Луганського педагогічного університету (1996-1998 рр.), кафедр українознавства та соціальної педагогіки Київського інституту внутрішніх справ (1999-2001 рр.), лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України.

Основні результати дослідження відображені в 34 наукових працях (з них 29 одноосібно), у тому числі:

- 1 монографія (одноосібно);

- 23 статті у фахових виданнях (одноосібно);

- 6 тез виступів на конференціях (3 одноосібно).

Меті і завданням дослідження відповідає структура дисертації, що складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури, додатків. Основний текст дисертації викладено на 403 сторінках, додатки на 7 сторінках. Список використаних джерел складає 985 найменувань.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність дослідження для розвитку сучасної української історично-педагогічної науки, сформульовані об'єкт, предмет, хронологічні рамки, мета і завдання, методологічна основа, методи і джерела дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, відображена апробація результатів дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження” вітчизняну історію педагогіки розглянуто як предмет історіографічного дослідження, визначено концептуальні основи понятійно-термінологічний апарат, методологію наукового пошуку.

В дисертації історично-педагогічну науку розглянуто як окрему галузь знань, яка має свій науково-пошуковий простір, свій об'єкт і предмет дослідження. Підтверджується її визначення як галузі педагогічної науки, що вивчає стан і розвиток теорії і практики виховання й навчання підростаючого покоління на різних щаблях розвитку людського суспільства, виявляє закономірності процесу виховання, з'ясовує причини виникнення педагогічних теорій, узагальнює те позитивне і виокремлює те негативне, що було нагромаджено в педагогічній теорії і практиці навчання та виховання в попередні історичні епохи. Об'єктом історії педагогіки визнається історично-педагогічний процес, наповнений широким соціокультурним і антропологічним сенсом, що містить в собі розкриття педагогічних феноменів різного рівня. Дослідження розвитку історії педагогіки як науки свідчать, що її мета, завдання і зміст змінювалися і збагачувалися в процесі її еволюції. Такі зміни обумовлювались різними чинниками, перш за все замовленням соціально-педагогічної практики, загальним розвитком науки, внутрішньою логікою розвитку самого історично-педагогічного знання, нарешті - тими зрушеннями, які відбувались у розумінні предмета педагогіки і, відповідно, історії педагогіки.

Щодо визначення предмету історії педагогіки як науки, то на підставі аналізу різних підходів в дисертаційному дослідженні встановлено, що він може бути розглянутий як процес відображення в історично-педагогічній літературі таких складових: історія школи і освіти, історія педагогічних персоналій та історія педагогічної думки.

Узагальнення існуючих у сучасній історично-педагогічній науці поглядів (М. Богуславський, Е. Дніпров, О. Сухомлинська, Б. Ступарик та ін.) дозволило дати таке тлумачення цих складових: історія національної педагогічної думки - це сукупність уявлень, ідей, теорій та міркувань про освіту і виховання, накопичених та розроблених представником педагогічної громадськості впродовж віків. Думку можна розглядати як широке поняття духовної сфери, яке включає в себе багато складових:

- філософію, релігію, ідеологію, мораль та етику, а також цілий ряд феноменів, що не стосуються науки;

- історія школи та освіти включає історію становлення та функціонування різних типів навчальних та виховних закладів та установ, передусім школи як найбільш поширеного типу освітньої установи, систем освіти та виховання в цілому, розвиток практики виховання і освіти на тому чи іншому етапі розвитку українського суспільства, сукупність соціальних інституцій, норм і правил, що її регулюють;

- педагогічні персоналії - являють собою творчі біографії видатних педагогів, мислителів, які працювали в галузі освіти та виховання та послідовне систематизоване висвітлення сукупності їхніх педагогічних поглядів.

Здійснений на таких основах теоретичний аналіз загальної картини розвитку української історії педагогіки дозволив нам зробити припущення, що вивчення закономірностей розвитку науки, виявлення основних рис, що характеризують певний етап її функціонування як системи, відкриває можливості для узагальнення та застосування всього нагромадженого знання. Одним з найбільш плідних загальних теоретичних підходів до вивчення історії науки є саме історіографічний підхід. В дисертації розрізняються два поняття історіографії - в широкому та вузькому розумінні. У вузькому розумінні - це історіографія окремої проблеми, наприклад, розвитку школи, освіти, педагогічної думки тощо або аналіз досліджень певного хронологічного періоду (декількох десятиріч, століття). В широкому розумінні історіографія - це системний аналіз та узагальнення великого масиву літератури, що видавалась з певної галузі наукового знання, з метою висвітлення процесу розвитку науки та відповідних методів дослідження певного, досить великого за часом, історичного періоду. Історія історично-педагогічної науки - історично-педагогічна історіографія - характеризується в дисертаційному дослідженні як, насамперед, історія наукового пізнання історично-педагогічного процесу. Історично-педагогічна наука в її розвитку є предметом педагогічної історіографії.

Історично-педагогічна історіографія вивчає історію розвитку історично-педагогічних знань і розкриває органічний зв'язок між вивченням історії і сучасністю в усіх аспектах і конкретних проявах цих зв'язків, досліджує також об'єктивні умови вивчення історії педагогіки, що існували в той чи інший період, серед яких, перш за все, політика держави в галузі освіти і культури, що віддзеркалювалась в організації системи навчальних і наукових закладів, системах педагогічної освіти та підготовки кадрів істориків педагогіки. До таких умов в дисертації віднесено і суспільно-політичні умови збереження і використання відповідних джерел науки, публікації історично-педагогічних праць, розповсюдження історично-педагогічних знань серед педагогічної громадськості та інших верств населення.

Дослідження показало, що історіографічне вивчення розвитку історії педагогіки як цілісного культурно-історичного феномену потребує її розгляду одночасно в просторово-часовому та предметному вимірах, згідно з окремими складовими предмету історії педагогіки, про що йшлося вище, потім в середині одного предметного поля на рівні окремих фактів, явищ або процесів. Будь-яке історично-педагогічне дослідження має бути певним чином кваліфіковано і розглядатись як частина загальної картини розвитку самої історії педагогіки як науки.

Для аналізу великої кількості праць було здійснено їх предметну класифікацію як за окремими галузями науки (історія дидактики, теорії виховання, методики, школознавства та ін.), так і за типами, рівнями, галузями освіти (історія загальної та спеціальної освіти, початкової, середньої, вищої освіти, професійно-технічної, медичної, військової та ін.). Такий підхід до класифікації дозволяє всебічно і системно представити історію різних педагогічних проблем, течій, напрямів, а також навчально-виховної діяльності різних типів навчальних закладів тощо. Названі класифікації не є альтернативними, не виключають одна одну, а відображають полі структурність історично-педагогічного пізнання та його результат - історично-педагогічні дослідження.

Історіографічний аналіз потребував, також, вироблення додаткових власних підходів до диференціації історично-педагогічної літератури:

1) за методологією вивчення освітніх явищ і процесів минулого розрізнялись:

- історичні праці, де висвітлюються педагогічні феномени з точки зору розвитку загальнокультурних процесів (наявність та кількість закладів освіти в різних регіонах, кількісний та якісний склад тих, хто навчає та вчиться, матеріально-технічна база навчання тощо);

- історично-педагогічні праці, де домінантою є вивчення процесу навчання (виховання) під кутом зору його мети, завдань, змісту, форм, методів, способів викладання та учіння тощо.

2) за змістом визначались:

- наукові дослідження (монографії, наукові статті, дисертації), популяризаторські праці (публіцистика, науково-популярні видання), навчальні (підручники, посібники), довідкова література (енциклопедії, бібліографічні покажчики, словники тощо), хрестоматійні видання (збірки документів, видання творів тощо).

3) за хронологічними рамками дослідження диференціювались історичні та сучасні (автентичні) праці, тобто такі, що написані сучасниками явищ і процесів, які розглядалися.

Зазначені підходи дозволили доповнити класифікацію та диференціацію чисельних джерел дослідження іншим способом, їх групування - систематизацією. Якщо класифікація використовується в історіографічному дослідженні з метою відбору та розкриття внутрішнього зв'язку між різними типами джерел, то систематизація - для приведення всіх джерел у певну систему в залежності від основної мети дослідження - відтворити цілісну картину розвитку науки в її закономірних взаємозв'язках, послідовності та суперечностях. Така мета обумовила необхідність систематизації джерел за декількома напрямами.

В дисертації запропоновані три основні підходи до систематизації праць: проблемно-тематичний, хронологічний і персоніфікований. Проблемно-тематичний - вимагає, щоб у залежності від особливостей і тенденцій розвитку науки у відповідному розділі розглядалися основні публікації з історії розвитку педагогічної думки в Україні; з історії вітчизняної школи і освіти та з історії освіти інших країн; педагогічна спадщина відомих педагогів або інших видатних осіб. Хронологічний підхід потребує розгляду історично-педагогічних досліджень у чітко визначених часових рамках в межах визначеної періодизації розвитку історично-педагогічної науки. Персоніфікований підхід дозволяє, з одного боку, з'ясувати значення педагогічної спадщини видатних педагогів та діячів минулого для вітчизняної науки, а з іншого - висвітлити внесок вітчизняних фахівців у загальний процес формування самої української історії педагогіки.

Одним із завдань дослідження було запропонувати і обґрунтувати періодизацію розвитку вітчизняної історично-педагогічної науки. Періодизація, що пропонується, є результатом аналізу та узагальнення не лише джерел дослідження у відповідності з його предметом і завданнями, але й осмислення того, що таке періодизація в історично-педагогічній науці як певна процедура. На початку дослідження вона висувалась на гіпотетичному рівні як передумова історіографічного аналізу, як певні рамки, користуючись якими, можна структурувати цілісний процес. Внутрішня логіка дослідження, пов'язана зі складними і непередбачуваними заздалегідь реаліями розвитку науки, поступово виправляла, змінювала попередні уявлення. Остаточне визначення і обґрунтування періодів та етапів розвитку вітчизняної історії педагогіки, як цілісного феномену, стало можливим тільки як результат практично завершеного дослідження.

Проведене дослідження дозволило визначити основні чинники і зв'язки, що дають можливість для обґрунтування відповідних періодів. Серед них, насамперед:

- зв'язок із загальною періодизацією історично-педагогічного процесу та специфічними явищами, що свідчать про розвиток процесу нагромадження історично-педагогічного знання (зміни в проблематиці досліджень;

- зміни в предметі та структурі самої науки, посилення зв'язків з іншими науками, “тяжіння” до інтегрованих досліджень, розширення джерельної бази науки в цілому і окремих досліджень;

- зміни в методологічних підходах та конкретних методах наукових досліджень в їх динаміці;

- напрями та концепції в розвитку предмета, завдань історії педагогіки як науки тощо).

Аналіз свідчить також, що сам поступ історично-педагогічної науки іде в руслі суспільного розвитку, фіксуючи певним специфічним чином його основні етапи. Тому, спираючись на ці основні віхи руху, враховуючи внутрішню логіку та особливості розвитку історично-педагогічного знання, періодизація історично-педагогічної науки має, на нашу думку, враховувати ще своєрідність процесів розвитку школи, освіти в цілому, педагогічної думки (етапи їх розвитку не завжди співпадають) та політичної історії країни. Останньою “координатою” розвитку історії педагогіки як науки, спорідненою з історією громадянською, були етапи розвитку історичної науки, визначені сучасними фахівцями. Пропонована періодизація враховує також, що протягом ХХ століття в історії педагогіки України поступово змінилося декілька парадигм наукового мислення, котрі характеризувались не тільки змінами в теоретичних підходах і технології наукових досліджень, а й тим, як, хто і в яких історичних умовах працював над історично-педагогічними проблемами, наскільки було витримано наступність у загальному процесі розвитку науки, що було визначальним у досягненнях або прорахунках розвитку національної історії педагогіки.

В дисертаційному дослідженні виділено такі основні періоди в розвитку досліджень з історії освіти, педагогічних персоналій та педагогічної думки в Україні:

Перший період (друга половина ХІХ - 1916 р.) у дослідженні представлений як період становлення основ вітчизняної історично-педагогічної науки.

Як етапи в середині цього періоду в дисертації розглянуто:

- 70-90- і роки ХІХ ст., коли історично-педагогічні праці були спрямовані в основному на вивчення історії вітчизняної школи, її окремих віх;

- кінець ХІХ - початок ХХ ст. - найбільш плідний етап розвитку вітчизняної історії педагогіки в межах її першого періоду, коли ясно визначились та інтенсивно опрацьовувались дві її предметні зони - історія педагогічної практики й історія педагогічної думки;

- перші десятиріччя ХХ ст., коли значна кількість праць, особливо після революції 1905 року і активізації українського національного руху, була присвячена ідеям відродження національної школи, в основі яких лежала віра в її розбудову на засадах гуманізму й демократії.

Другий період (1917- 20-і роки ХХ ст.) на основі історіографічного аналізу визначено як період формування нових тенденцій у вітчизняній історії педагогіки. В межах періоду було виділено два етапи (1917- 1920 рр. і 20-і роки), коли здійснювався активний пошук нових шляхів у розвитку української освіти та педагогічної науки, що віддзеркалювалося на процесі вивчення історично-педагогічного процесу. Пріоритетним напрямом розвитку вітчизняної історії педагогіки була національна ідея. Вона була настільки потужною, що навіть із встановленням більшовицького режиму нова влада запровадила політику українізації, що існувала до кінця 20-х рр. В кінці періоду став посилюватися процес переосмислення педагогічної теорії та практики з марксистських позицій.

Третій період (30-і - перша половина 80-х років ХХ ст.) обґрунтовано в дисертації як період розвитку вітчизняної історично-педагогічної науки на основах марксистської методології. Відомі сталінські реформи освіти 30-х років зумовили й остаточні зміни в змісті і методології історично-педагогічної науки. В середині періоду, як етапи, розглянуто:

- 30-40-і роки, коли відбувалося укорінення ідеологічного догматизму, знеособлення, утилітаризм і примітивізм в постановці й розв'язанні як теоретичних, так і технологічних проблем науки;

- друга половина 50-х - початок 70-х років, коли історично-педагогічна наука набуває певного розвитку;

- друга половина 70-х - 80-і роки, коли позитивні зрушення були знову певною мірою нівельовані.

Проведений аналіз відповідних історично-педагогічних праць дозволив схарактеризувати четвертий період ( друга половина 80-х років - середина 90-х років ХХ ст.) як переосмислення історично-педагогічного процесу з нових методологічних позицій і відродження національної науки. Початок періоду співпадає з наростанням процесу демократизації, що спричинив справжній інформаційний вибух у науках про суспільство і насамперед в історичних. Характерною рисою 90-х років за умов зростання політичної самосвідомості українського народу стали реальні зміни та якісні зрушення, що почалися в історично-педагогічній науці.

Кожний з вищезазначених етапів має свої суттєві відмінності в характері підходів до історично-педагогічного дискурсу, в загальному процесі нагромадження історично-педагогічних знань.

У другому розділі “Історіографія розвитку школи та освіти в Україні” аналізуються сутність та основні тенденції процесу нагромадження у вітчизняній науці відповідних історично-педагогічних знань.

Проведений у розділі історіографічний аналіз вітчизняної літератури з історії школи та освіти свідчить, що в другій половині ХХ - на початку ХХ ст. відбувався процес становлення вітчизняної історії педагогіки як самостійної галузі наукових знань. Вона висвітлювала спочатку регіональні аспекти освітніх процесів, історію шкільництва та освіти Наддніпрянщини, Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини та ін. українських земель (М. Аристов, М. Барсов, Г. Данилевський, О. Міхневич, В. Мочульський, Я. Новицький, Я. Шульгін та ін.). Незважаючи на те, що праці цих авторів, як правило, будувались на ґрунтовній джерельній базі, теоретичний рівень більшості з них не дозволяє характеризувати їх як історично-педагогічні в сучасному розумінні. Певна частина з них взагалі не мала дослідницького характеру, а містила лише факти й оцінки, що переписувались з одного тексту в інший. Більшість праць мала описовий та фактографічний характер.

Проведений історіографічний аналіз підводить до висновку, що характерною особливістю історіографії початку ХХ ст. було зростання кількості публікацій, де висвітлювався зв'язок школи з суспільно-педагогічним рухом (А. Володимирський, С. Волох, Б. Грінченко, С. Русова, С. Шелухін, Я. Чепіга та ін.). Вони віддзеркалювали боротьбу різних тенденцій і напрямів в розбудові школи та освіти (національна школа, трудова школа, демократизація освіти тощо). В історично-педагогічній літературі посилилась тенденція до висвітлення розвитку нації, мови, культури в контексті боротьби за народну школу, з якої згодом визріла ідея національної школи (М. Демков, М. Драгоманов, І. Франко та ін.).

Дослідження свідчать, що найбільш широко в історіографії цього періоду представлена початкова школа на противагу проблематиці загальноосвітньої середньої школи (М. Алабовський, П. Андрієвський, А. Панасюк, М. Тростянський та ін.). Загальним для цих праць був відхід від описовості й тенденція до аналізу педагогічних явищ. Зросла кількість порівняльних праць, присвячених різним історичним періодам (М. Маккавейський, К. Харлампович, С. Шелухін тощо). Все це свідчило про зростаючий рівень наукових розвідок з проблем історії школи та освіти.

За тематикою основними напрямами досліджень цього періоду були:

1) дослідження розвитку регіональної освіти з висвітленням основних типів навчальних закладів та особливостей педагогічних процесів, що пояснювались соціокультурним контекстом регіону;

2) вивчення школи Київської Русі з визначенням рівня освіти, її змісту, соціальної спрямованості тощо;

3) розгляд діяльності братських шкіл на тлі соціальних і культурних процесів в українських землях ХУІ-ХУІІ ст.;

4) аналіз просвітницького, громадського руху, який був тісно пов'язаний з розвитком освітніх процесів та боротьбою вчителів за народну школу;

5)висвітлення ідей про національну школу та вчителя як відображення соціокультурних умов існування та розвитку школи в Україні.

Отже, проведений аналіз дозволив зробити висновок про те, що праці з проблем історії вітчизняної школи та освіти кінця ХХ- початку ХХ ст. підготували основи для подальшого розвитку історично-педагогічної науки.

Для етапу 1917-1920 рр. були характерні дослідження, пов'язані з практичним завданням розбудови національної української школи, з визначенням її організаційно-змістових основ.

Діяльність вчених протягом цього дуже короткого за часом етапу була більш орієнтована на освітянську практику, ніж на вивчення історії педагогіки.

Історично-педагогічні праці в класичному розумінні були присвячені періоду Київської Русі або братських шкіл, причому змінилися аспекти вивчення - вони почали розглядатися з позиції розвитку нації, демократизму (Б. Грінченко, О. Водолажченко, Х. Титов та ін.).

Вивчення джерел дало можливість стверджувати, що зміни у висвітленні історії школи та освіти сталися в Україні з встановленням радянської влади. Змінилось соціальне замовлення, почали розроблятись принципово нові освітніх виховних концепції. В історично-педагогічній літературі 20-тих років завдяки розвитку різних концепцій виховання (індивідуальне та соціальне) та навчання (вільна школа і трудова школа), створювались і автентичні історично-педагогічні дослідження (праці С. Ананьїна, А. Готалова-Готліба, Я. Мамонтова, О. Музиченка тощо). Висвітленню проблем розбудови школи присвятили свої історично-педагогічні дослідження М. Зотін, С. Литвинов, Т. Сосновський, О. Фігурін, М. Чорний та ін.

В кінці 20-х - на початку 30-х років домінуючим напрямом в літературі стало висвітлення класової боротьби за школу, демонстрація переваг радянської системи освіти над капіталістичною (А. Зільберштейн, В. Затонський, Я. Ряппо та ін.). Дореволюційний досвід роботи школи та освіти, особливо ХІХ ст., оцінювався тільки негативно. Дослідження показали, що такі процеси обмежили предметне поле історіографічних досліджень, знизився їх теоретичний рівень, значна кількість фактів, явищ та наукових теорій і концепцій була виведена із сфери історично-педагогічних і історіографічних досліджень. Основною тематикою досліджень в руслі нових радянських тенденцій були проблеми трудової школи, соціального виховання, історії та розвитку дитячого руху, боротьби за радянську школу, частково політехнізації школи (Б. Ємельянов, Г. Жураківський, М. Зарецький, О. Коркушко, О. Кулінич, А. Машкін, М. Миронов та ін.).

30-і роки були пов'язані з докорінними змінами в методології наукових досліджень, згортанням українізації, посиленням тиску на наукову інтелігенцію та педагогічну думку України, поступовим переходом значної частини дослідників на класово-більшовицькі позиції. Цей етап характеризувався різким зменшенням кількості історично-педагогічних праць в Україні та зниженням їх наукового рівня.

Історіографічний аналіз дозволив виявити як основну позитивну тенденцію 40-х-50-х років в історії педагогіки - часткове подолання негативного ставлення до вітчизняної педагогічної спадщини дореволюційної доби (Г. Аврахов, Є. Жураківський, Г. Паперна, С. Чавдаров та ін.) Збільшилась також кількість узагальнюючих праць з подібної проблематики, вийшли з друку ґрунтовні монографічні дослідження. Водночас з накопиченням і збагаченням історично-педагогічних знань розбудова історії освіти значною мірою гальмувалась войовничим догматизмом, упередженістю суджень і висновків, підміною конкретно-історичного аналізу посиланнями на авторитети К. Маркса, В. Леніна, Й. Сталіна та надмірним їх цитуванням.

В дисертації розглянуті позитивні зрушення у вітчизняній історіографії, що сталися в другій половині 50-х-60-і роки і були пов'язані із загальним процесом демократизації суспільства. В ті роки вийшли з друку фундаментальні монографії з історії вітчизняної і зарубіжної школи і освіти, але стосувалися вони, переважно, історії розвитку радянської школи. Спостерігався відхід від жорсткої соціологічної схеми, зокрема серед чинників розвитку школи називались і суто педагогічні (А. Бондар, М. Гриценко, М. Грищенко, І. Пуха, С. Чавдаров та ін.) Наслідки “відлиги” відчувались і в 70-х роках, коли посилились тенденції застою в суспільних науках.

Дослідження з історії школи та освіти 70-х - першої половини 80-х років розширили свою фактологічну базу, але значна кількість праць характеризувалась певним схематизмом (Л. Баїк, І. Пуха, В. Смаль та ін.). Позитивним явищем стала поява розвідок про взаємовпливи української освіти з освітою інших країн, в основному соціалістичних (О. Алексюк, В. Гомоннай, І. Жерносек, І. Трилинський та ін.). Але з поля зору істориків школи та освіти фактично випало поняття багатомірності і різноплановості вітчизняного освітнього процесу у взаємозв'язках з кращими здобутками світової педагогічної науки. Період застою визначився другою хвилею “культових традицій” і стереотипів, причому до цих культів, крім партійних і державних діячів, вже залучалися певні педагоги-класики, які були поза критикою. Їх спадщина переважала у висвітленні історії радянської школи та системи освіти.