Роль сімейного виховання в розвитку дитини

Размещено на http://allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ В СІМ'Ї

1.1 Сучасна сім'я та її функції

1.2 Виховання дітей у різних за структурою сім'ях

Розділ 2. РОЛЬ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ В РОЗВИТКУ ДИТИНИ

2.1 Роль батьків у розвитку дитини

2.2 Вплив сімейного виховання на розвиток дитини

Висновки

Список використаних джерел

Резюме

Додаток

ВСТУП

Є десятки, сотні професій, спеціальностей, робіт: один будує залізницю, інший зводить житло, третій вирощує хліб, четвертий лікує людей, п'ятий шиє одяг. Але є найуніверсальніша - найскладніша і найблагородніша робота, єдина для всіх і в той же час своєрідна і неповторна у кожній родині, - це народження людини.

Відмінною рисою цієї роботи є те, що людина знаходить у ній ні з чим не порівнянне щастя. Продовжуючи рід людський, батько, мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідомим є це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за його майбутнє. Кожна мить тієї роботи, що називається вихованням, - це витвір майбутнього і погляд у майбутнє.

Виховання дітей - це віддача особливих сил, сил духовних. Людину ми створюємо любов'ю - любов'ю батька до матері і матері до батька, любов'ю батька і матері до людей, глибокою вірою в гідність і красу людини. Прекрасні діти виростають у тих родинах, де мати і батько люблять один одного і разом з тим люблять і поважають людей.

Людина першим криком сповіщає світ про своє народження, потім починаються його вчинки, починається його життя. Людина поступово відкриває світ, пізнає його розумом і серцем. Він бачить матір, посміхається їй і його перша незрозуміла думка, якщо тільки можна її назвати думкою, - це відчуття того, що мати (а потім і батько) існують для його радості, для його щастя. Людина піднімається на ноги, бачить квітку і метелика, що пурхає над ним, бачить яскраву іграшку - і мама, і тато радіють, коли дитина радіє . Чим далі, тим більше вступає в дію закономірність: якщо поводження, вчинки маленької людини диктуються тільки його потребами, людина виростає егоїстом. У нього розвиваються ненормальні, підвищені вимоги до життя і майже усяка відсутність вимог до себе. Діти, почавши своє життя цілком безпомічними істотами, так багато одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття подяки, любові і свого роду гордості своїми батьком і матір'ю. Не тільки сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що позбавилися чи батька чи мати, часто пізніше, у зрілі роки, почувають гіркоту, тугу від відсутності в їх спогадах пам'яті про батьківську ласку, сімейні радощі, невипробувані синівські почуття і інше. Навпаки, ті, що випробували щастя, що мали гарне сімейне життя, згадують, що вони, дітьми, вважали матір красунею, незвичайно доброю, а батька - розумним, вмілим , хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як недурною людиною. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить і поважає їхніх батьків.

Проблема прав дитини розглядається у працях сучасних науковців В. Бочарової, Т. Василькової, Ю. Василькової, Л. Волинець, Ю. Гіппенрейтер, Н. Заверико, А. Капської, О. Караман, Л. Коваль, Г. Лактіонової, Л. Міщік, М. Московки, А. Мудрика, Н. Ничкало, В. Оржеховської, О. Старикової, О. Сухомлинської, С. Харченка, З.Шнекендорфа, Н. Щербак та інших.

Дослідженнями у сфері сімейної педагогіки, просвітницької роботи з батьками по формуванню педагогічної культури займаються як українські, так і зарубіжні науковці. Шляхами зростання педагогічної культури батьків займалися І. Гребенников, О. Звєрєва, В. Котрило, Є. Насєдкіна, Р. Сережникова. Серед українських науковців питання просвітницької роботи з батьками та формування усвідомленого батьківства розглядаються у працях О. Безпалько, Л. Буніної, І.Дубінець, І. Звєрєвої, Г. Лактіонової, О. Песоцької, С. Товстоухової, І. Трубавіної.

Об'єкт дослідження - виховання особистості дитини.

Предмет дослідження - виховання дитини як особистості в сім'ї.

Мета цієї роботи - з'ясувати сутність та роль сімейного виховання у розвитку дитини.

У роботі проаналізовані стихійні і цілеспрямовані впливи дорослих членів родини на дитину, типові помилки батьків.

Робота складається з вступу, двох розділів, підрозділів, висновку, а також зі списку літературних джерел.

Запропонований матеріал буде цікавий студентам педагогічних навчальних закладів, викладачам, батькам і усім, кого цікавлять проблеми родини і виховання дитини.

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ ДИТИНИ В СІМ'Ї

1.1 Сучасна сім'я та її функції

Сім'я - це соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей. Цей найдавніший інститут людського суспільства пройшов складний шлях розвитку: від родинно-племенних форм гуртожитку, до сучасний форм сімейних відносин.

Шлюб як стійкий союз між чоловіком і жінкою виник у родовому суспільстві. Основа шлюбних відносин породжує права й обов'язки.

Закордонні соціологи розглядають сім'ю як соціальний інститут лише в тому випадку, якщо вона характеризується трьома основними видами сімейних відносин: шлюбом, батьківством і спорідненням, при відсутності одного з показників використовується поняття “сімейна група”.

Слово “шлюб” походить від російського слова “брать”. Сімейний союз може бути зареєстрованим чи незареєстрованним (фактичним). Шлюбні відносини, зареєстровані державними установами (у РАГСах, Палацах одруження), називаються цивільними; освітлені релігією - церковними.

Шлюб - явище історичне, він пройшов визначені стадії свого розвитку - від полігамії до одношлюбності.

Урбанізація змінила уклад і ритм життя, що спричинило за собою зміну у сімейних відносинах. Міська сім'я, не обтяжена веденням великого господарства, орієнтована на самостійність і незалежність, перейшла в наступну фазу свого розвитку. На зміну патріархальній родині прийшла подружня.

Слабка соціальна захищеність, матеріальні труднощі, випробовувані родиною в даний час, привели до скорочення народжуваності в Україні і формуванню нового типу родини - бездітної.

По типу проживання родина підрозділяється на патрилокальну, матрилокальну, неолокальну й унилокальну. Розглянемо кожну з цих форм.

Матрилокальний тип характеризується проживанням родини в будинку дружини, де зятя називали “приймаком”. Тривалий період на Русі був розповсюджений патрилокальний тип, при якому дружина після заміжжя оселялася в будинку чоловіка і нарікалася “невісткою”.

Нуклеарний тип шлюбних відносин знаходить висвітлення в прагненні молодят жити самостійно, окремо від батьків та інших родичів. Такий тип родини називають неолокальним.

Для сучасної міської родини характерним типом сімейних відносин можна вважати унилокальний тип, при якому чоловіки проживають там, де є можливість спільного проживання, у тому числі знімаючи житло в наймання.

Проведене серед молоді соціологічне опитування, показало, що молоді люди, що вступають у шлюбний союз, не засуджують шлюби з розрахунку. Лише 33,3% респондентів засуджують такі шлюби, з розумінням до нього відносяться -50,2%, а 16,5% навіть “хотіли б мати таку можливість”.

Сучасні шлюби “постаріли”. Середній вік вступаючи до шлюбу за останні 10 років збільшився серед жінок на 2 роки, серед чоловіків - на 5 років. Тенденція, характерна для західних країн, створювати родину, вирішивши професійні, матеріальні, житлові й ін. проблеми, спостерігається й у Україні.

Шлюби в даний час, як правило, різновікові. Звичайно при цьому один із членів шлюбного союзу, частіше старший, бере на себе відповідальність за вирішення економічних, господарсько-побутових та інших проблем. І хоча сімейні психологи, наприклад, Бендлер, вважають оптимальною різницю у віці чоловіків 5-7 років, для сучасних шлюбів характерна різниця в 15-20 років (причому не завжди жінка є молодшою за чоловіка). Зміна суспільних відносин торкнулося і проблем сучасної сім'ї . У практиці сімейних відносин мають місце й великих промислових і культурних центрів Україні, основою їх стає одержання визначених вигод.

Сім'я - складна багатофункціональна система, вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функці сім'ї - це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну. Соціолог А.Г.Харчев вважає репродуктивну функцію сім'ї головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. Але роль сім'ї не зводиться до ролі “біологічної” фабрики. Виконуючи цю функцію, сім'я є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності. В даний час демографи відзначають зниження народжуваності на Україні.

Людина здобуває цінність для суспільства тільки тоді, коли вона стає особистістю, і становлення її вимагає цілеспрямованого, систематичного впливу. Саме родина з її постійним і природним характером впливу покликана формувати риси характеру, переконання, погляди, світогляд дитини. Тому виділення виховної функції сім'ї як основної має суспільний сенс.

Для кожної людини сім'я виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка - усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Сутність і зміст економічної функції складається у веденні не тільки загального господарства, але й в економічній підтримці дітей та інших членів сім'ї в період їхньої непрацездатності.

У період соціально-економічних перетворень у суспільстві змінюються й функції сім'ї. Ведучої в історичному минулому була економічна функція, що підкоряє собі всі інші: глава родини - чоловік - був організатором загальної праці, діти рано включалися в життя дорослих. Економічна функція цілком визначала виховну і репродуктивну функції. В даний час економічна функція сім'ї не відмерла, але змінилася. Найбільш повно, функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю.Хямяляйнен.

Вчені розглядають основні етапи формування сім'ї та відповідно зміну функцій батьків і дітей у родині.

І.Етап формування сім'ї

Усвідомлення партнерських відносин, зміцнення взаємин між чоловіком і жінкою; створення сексуальних відношень, що задовольняють обох; розвинуто взаєморозуміння, що дозволяє кожному вільно виявляти свої почуття, налагодження відношенні з батьками та іншими родичами, що задовольняють обидві сторони;розподіл часу між будинком і роботою; вироблення порядку прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони; бесіди між чоловіком і жінкою про майбутнє сім'ї.

II. Сім'я, що чекає дитину, сім'я з дитиною

Звикання до думки про вагітність та народження дитини; підготовка до материнства і батьківства, звикання до ролі батька і матері; звикання до нового життя, пов'язане з появою дитини; створення атмосфери, сприятливої і для сім'ї, і для дитини; турбота про потреби дитини; розподіл обов'язків по будинку і наглядом за дитиною, що не перевантажує жодного з батьків.

Дитина залежна від матері і починає довіряти їй; поява прихильностей; оволодіння навичками найпростішої соціальної взаємодії; пристосування до чекань інших людей; розвиток координації рухів рук та очей; перебування зручного ритму зміни спокою і дії; оволодіння словами, короткими фразами, мовою

III. Сім'я з дитиною дошкільного віку

Розвиток інтересів та потреб дитини; подолання почуття пересичення материнством (батьківством) і роздратування з приводу хронічного недоліку часу для власних потреб: пошук квартири, що відповідає потребам сім'ї; розподіл обов'язків та відповідальності між батьками в постійно мінливих ситуаціях; підтримка сексуальних відносин, що задовольняють обох, і бесіди про майбутніх дітей; подальший розвиток взаємин у сім'ї - відкритих, що дозволяють подружжю говорити на самі різні теми; розвиток відношень з батьками в зв'язку з появою дитини і виконанням ними нової ролі; збереження колишнього кола друзів і своїх захоплень поза будинком (у залежності від можливостей сім'ї); вироблення способу життя , формування сімейних традицій, бесіди батьків про виховання дітей.

Подолання протиріччя між бажанням бути завжди об'єктом своєї прихильності і неможливістю цього; звикання до самостійності; виконання вимог дорослого по дотриманню чистоти (охайність під час їжі, гігієна полових органів): прояв інтересу до товаришів по іграх; прагнення бути як мати та батько.

IV. Сім'я школяра

Виховати в дітей інтерес до наукових і практичних знань; підтримка захоплень дитини; подальший розвиток взаємин у сім'ї (відкритість, відвертість); турбота про подружні відносини й особисте життя батьків; співробітництво з батьками інших школярів.

Отримання навичок, необхідних для шкільного утворення; прагнення бути повноправним і готовим до співробітництва членом сім'ї; поступовий відхід від батьків, усвідомлення себе як особистості, яку люблять і поважають; включення в групу однолітків, спільна з ними діяльність; знайомство з правилами поведінки і мораллю групи; розширення словникового запасу і розвиток мови, що дозволяють чітко викладати свої думки: усвідомлення значення причинно-наслідкових зв'язків і формування наукової картини світу.

V. Сім'я з дитиною старшого шкільного віку

Передача відповідальності і волі дії дитині в міру дорослішання і розвитку його самостійності; підготовка до нового періоду життя сім'ї; визначення функцій сім'ї, розподіл обов'язків і поділ відповідальності між членами сім'ї; підтримка відкритості у взаєминах між різними поколіннями ; виховання підростаючих дітей на гідних зразках, на власному прикладі - дорослої людини, що любить іншу людину; розуміння і прийняття індивідуальності дитини, довіра і повага до нього як до унікальної особистості.

Позитивне відношення до власної статі та фізіологічних змін, що відбуваються; прояснення для себе ролі чоловіка і жінки; відчуття приналежності до свого покоління; досягнення емоційної незалежності, відхід від батьків; вибір професії, прагнення до матеріальної незалежності; підготовка до дружби з однолітком протилежної статі, шлюбу, створенню сім'ї; поступове формування власного світогляду.

VI. Сім'я з дорослою дитиною, що входить у світ

Відрив від підростаючої дитини, здатність відмовитися від колишньої влади над ним; впевнення дитині, що в будь-яких життєвих ситуаціях вона завжди одержить розраду і допомогу під батьківським дахом; створення доброзичливих умов для нових членів родини, що прийшли в неї через шлюбні зв'язки; турбота про подружні відносини при новій структурі родини; спокійний вступ у нову стадію шлюбу і підготовка до виконання ролі бабусі та дідуся: створення гарних відносин між власною сім'єю і сім'єю дитини.

Усвідомлення свого положення як положення самостійної людини, що може відповідати за свої вчинки; створення міцних і в той же час гнучких відносин, що задовольняють обох, зі своїм можливим майбутнім чоловіком (дружиною); позитивне відношення до власної сексуальності і її задоволення у відносинах з партнером; створення власної системи цінностей, світогляду, свого укладу життя; знайомство із задачами розвитку партнерських відношень при формуванні сім'ї.

VII. Сім'я середнього віку (“порожнє гніздо”) Відновлення подружніх відносин; пристосування до вікових фізіологічних змін; творче, радісне використання великої кількості вільного часу; зміцнення взаємин з родичами і друзями; входження в роль бабусі (дідуся).

VIII. Престаріла родина

Усвідомлення власного відношення до смерті і самотності; зміна будинку відповідно до потреб людей похилого віку; пристосування до життя на пенсії; виховання готовності в міру зменшення власних сил прийняти допомогу інших людей; підпорядкування своїх захоплень і справ своєму віку; підготовку до неминучого кінця життя, знаходження віри, що допоможе спокійно дожити роки і спокійно вмерти.

Поряд з функціями, що стосуються розвитку власного сімейного життя прояв турботи про старих батьків; допомога їм, якщо це необхідно, матеріальна і духовна; підготовка до остаточного відходу батьків: підготовка своїх дітей до втрати бабусі (дідуся).

Зміни відбуваються й у відносинах чоловіків і жінок у сім'ї: їхні взаємини, а також відносини різних поколінь, ступенів споріднення, батьків і дітей різної статі і віку. Тепер важко виділити, хто кого “головніше” в сім'ї. Змінюється сам тип залежності людей один від одного. Соціологи говорять про те, що чоловічі і жіночі ролі зараз тяжіють до симетрії, змінюється уява про те, як повинні поводитися чоловік і дружина. Соціолог В.Голофаст відзначає наступну тенденцію розвитку відносин у сім'ї : від “ієрархічної” логіки розходжень між статями до логіки індивідуальних особливостей і здібностей, до обліку реального співвідношення сімейних і позасімейних ролей жінки, чоловіка і дитини. Автор стверджує, що відносна автономія кожного в сім'ї, загальне визнання його права на особисті інтереси скріплюють сім'ю .

Соціологи відзначають той факт, що сім'я особливо чуттєва до всякого роду реформаторських змін державного масштабу, наприклад безробіття, ріст цін і т.д. Так, за даними Держкомстату на початок 1996 року 63% населення мали доходи нижче середнього рівня. В даний час ці цифри мають тенденцію до росту. И.Ф.Дементьєва говорить про виникнення нових нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і психологічних труднощів, пережитих сім'єю. Невпевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей. Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності. Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що сприяють падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція не тільки скорочує виховні можливості сім'ї, але і приводить до зниження інтелектуального потенціалу суспільства.

Крім падіння народжуваності відзначається і такий негативний факт в інституті сім'ї, як збільшення числа розлучень. У ряді робіт розглядаються негативні наслідки розлучень: погіршення виховання дітей, збільшення випадків їхніх психічних захворювань, алкоголізм батьків, руйнування кровно родинних зв'язків, погіршення матеріального становища, дисгармонія відтворення населення.

Вплив розпаду сім'ї на дітей дошкільного віку вивчалося зокрема Т.П.Гавриловою. Вона виявила, що при порушенні контактів з батьками у дітей виникають найбільш гострі переживання, оскільки для дитини розпад сім'ї - це ламання стійкої сімейної структури, звичних відносин з батьками, конфлікт між прихильністю до батька і матері. Розлучення ставить перед дитиною непосильні для його віку задачі: орієнтацію в новій рольовій структурі без її колишньої визначеності, прийняття нових відносин з розлученими батьками. Діти 2,5 - 3 років реагують на розпад сім'ї плачевно, агресивно, з порушеннями пам'яті, уваги, розладом сну. Цей висновок підтверджується і закордонними дослідниками: емоційне здоров'я дітей безпосередньо зв'язане з існуванням постійно діючого спілкування дитини з обома батьками (3. Матейчек, А. Николи). Розлучення породжує в дитини почуття самотності, відчуття власної неповноцінності.

1.2 Виховання дітей у різних за структурою родинах

Виховання дітей у різних за структурою родинах має свої особливості. З'ясуємо спочатку специфіку виховання єдиної дитини в сім'ї. Вивчення літератури свідчить, що існує дві найбільш поширені точки зору. Перша: єдина дитина виявляється більш емоційно стійкіша, ніж інші діти, тому, що не знає хвилювань, пов'язаних із суперництвом братів. Друга: єдиній дитині приходиться переборювати більше труднощів, чим звичайно, щоб придбати психічну рівновагу, тому що йому не дістає брата чи сестри. Що б там не говорили психологи, життя однієї - єдиної дитини в сім'ї нерідко складається так, що підтверджує саме цю, другу, точку зору. Труднощі, однак, не є абсолютно неминучими, і проте зустрічаються настільки часто, що було б нерозумно не зважати на них уваги.

Безперечно, батьки, що мають єдину дитини, звичайно приділяють їй надмірну увагу. Коротше, вони занадто піклуються про неї тільки тому, що вона у них одна, тоді як насправді вона всього лише перша. І дійсно, деякі з нас здатні спокійно, зі знанням справи звертатися з первістком так, як ми тримаємося потім з наступними дітьми. Головна причина тут - недосвідченість. Є, однак, й інші підстави. Якщо не торкатися деяких обмежень фізичного порядку, одних батьків лякає відповідальність, інші побоюються, що народження другої дитини позначиться на їхньому матеріальному становищі, треті, хоча ніколи не визнаються в цьому, просто не люблять дітей, і їм цілком достатньо одного сина чи однієї доньки.

Деякі перешкоди психічному розвитку дітей мають зовсім визначену назву - тепличні умови, коли дитину пестять, ніжать, балують - одним словом, носять на руках. Через надмірну увагу психічний розвиток її неминуче сповільнюється. У результаті надмірної поблажливості, якою ми оточуємо її, вона неодмінно зіткнеться з дуже серйозними труднощами і розчаруванням, коли опиниться за межами домашнього кола, оскільки і від інших людей буде очікувати уваги, до якої звикла у будинку батьків. З цієї ж причини вона занадто серйозно стане відноситися і до самої себе. Саме тому, що її власний кругозір занадто малий, багато дріб'язків покажуться їй занадто великими і значними. У результаті спілкування з людьми буде для неї набагато скрутніше, ніж для інших дітей. Вона почне уникати контактів, усамітнюватися. Їй ніколи не доводилося поділяти з братами чи сестрами батьківську любов, не говорячи вже про ігри, свою кімнату, одяг, і їй важко знайти загальну мову з іншими дітьми і своє місце в дитячому співтоваристві.

Як запобігти цьому? За допомогою другої дитини - скажуть багато хто з вас. І це вірно, але якщо деякі особливі проблеми і можна вирішити подібним шляхом, то де впевненість, що варто народити ще одну дитину, як ми відразу ж досягнемо повної адаптації першої. У будь-якому випадку потрібно всіма силами переборювати наше прагнення ростити дитину в тепличних умовах. Можна затверджувати, що виховання єдиного сина чи єдиної доньки набагато більш важка справа, ніж виховання декількох дітей. Навіть у тому випадку, якщо родина випробує деякі матеріальні утруднення, не можна обмежуватися однією дитиною. Єдина дитина дуже скоро стає центром сім'ї. Турботи батька і матері, зосереджені на цій дитині, звичайно перевищують норму. Любов батьківська в такому випадку відрізняється відомою нервозністю. Хвороба цієї дитини чи смерть переноситься такою родиною дуже важко, і страх такого нещастя позбавляє батьків спокою. Дуже часто єдина дитина звикає до свого надзвичайного стану і стає дійсним деспотом у сім'ї. Для батьків дуже важко буває загальмувати свою любов до неї і свої турботи, і волею - неволею вони виховують егоїста.

Для розвитку психіки кожна дитина вимагає щиросердечного простору, у якому вона змогла б вільно пересуватися. Їй потрібна внутрішня і зовнішня воля, вільний діалог з навколишнім світом, щоб їй не підтримувала постійно рука батьків. Дитині не обійтися без забрудненого обличчя, розірваних штанів і бійок. Єдиній дитині часто відмовлено у такому просторі. Усвідомлено чи ні, їй нав'язують роль зразкової дитини. Вона повинна особливо чемно вітатися, особливо виразно читати вірші, вона повинна бути зразково чепурною і виділятися серед інших дітей. Щодо неї будуються честолюбні плани на майбутнє. За кожним проявом життя ведеться уважно, із заклопотаністю, спостереження. Таке відношення до неї несе небезпеку, що єдина дитина перетвориться в розпещену, несамостійну, невпевнену в собі, що переоцінює себе, дитину.

Але цього можна уникнути, якщо дотримуватися одного простого правила, у сім'ї, де росте одна дитина: тільки ніякої винятковості!

Виховний потенціал багатодітної сім'ї має свої позитивні і негативні характеристики, а процес соціалізації дітей - свої труднощі, проблеми.

З одного боку, тут, як правило, виховуються розумні потреби й уміння вважатися з нестатками інших; ні в кого з дітей немає привілейованого положення, а виходить, немає ґрунту для формування егоїзму, асоціальних рис; більше можливостей для спілкування, турботи про молодший, засвоєння моральних і соціальних норм і правил гуртожитку; краще можуть формуватися такі моральні якості, як чуйність, людяність, відповідальність, повага до людей, а також якості соціального порядку - здатність до спілкування, адаптації, толерантність. Діти з таких сім'ях виявляються більш підготовленими до подружнього життя, вони легше переборюють рольові конфлікти, пов'язані з завищеними вимогами однієї людини до іншої і занижених вимог до себе.

Однак процес виховання в багатодітній сім'ї не менш складний і суперечливий. По-перше, у таких сім'ях дорослі досить часто втрачають почуття справедливості по відношенню до дітей, виявляють до них неоднакову прихильність і увагу. Скривджена дитина завжди гостро відчуває дефіцит тепла й уваги до нього, по - своєму реагуючи на це: в одних випадках супутнім психологічним станом для нього стає тривожність, почуття ущербності та невпевненості у собі, в інших - підвищена агресивність, неадекватна реакція на життєві ситуації. Для старших дітей у багатодітній сім'ї характерна категоричність у судженнях, прагнення до лідерства, керівництво навіть у тих випадках, коли для цього немає потреб. Усе це звичайно, ускладнює процес соціалізації дітей. По-друге, у багатодітних сім'ях різко збільшується фізичне і психічне навантаження на батьків, особливо на матір. Вона має менше вільного часу і можливостей для виховання дітей і спілкування з ними, для прояву уваги до їх інтересів. На жаль, діти з багатодітних сімей частіше стають на соціально небезпечний шлях, майже в 3,5 рази частіше, ніж діти з сімей інших типів.

Багатодітна сім'я має менше можливостей для задоволення потреб та інтересів дитини, якої і так приділяється значно менше часу, ніж в сім'ї з однією дитиною, що, природно, не може не позначитися на їй розвитку. У цьому контексті рівень матеріальної забезпеченості багатодітної сім'ї має дуже істотне значення. Моніторинг соціально - економічного потенціалу сімей показав, що більшість багатодітних сімей живе нижче межі бідності.

Розглядаючи особливості виховання дитини в неповній сім'ї, необхідно, перш за все, зауважити, що у дитини завжди глибоко страждає, якщо валиться сімейне вогнище. Поділ сім'ї чи розлучення, навіть коли усе відбувається найвищою мірою чемно і поштиво, незмінно викликає в дітей психічний надлам і сильні переживання.

Дитина відчуває відсутність батька, навіть якщо не виражає відкрито свої почуття. Крім того, вона сприймає відхід батька як відмовлення від неї. Дитина може зберігати ці почуття багато років.

Після розлучення батько регулярно відвідує дитину. В усіх випадках це дуже глибоко хвилює її. Якщо батько виявляє до неї любов і великодушність, розвід виявиться для дитини ще болісніше і незрозуміліше. Крім того, вона з недовірою й образою буде дивитися на матір. Якщо ж батько тримається сухо й відчужено, дитина почне запитувати себе, чому, власне, вона повинна з ним бачитися, і в результаті в неї може зародитися комплекс провини. Якщо батьки охоплені ще й бажанням мстити один одному, вони заповнюють свідомість дитини шкідливою дурницею, лаючи один одного і підриваючи тим самим психологічну опору, яку звичайно дитина одержує в нормальній сім'ї. У цей період дитина може, скориставшись розколом сім'ї, зіштовхувати батьків один з одним і витягати нездорові переваги. Змушуючи їх заперечувати свою любов до нього, дитина буде змушувати їх балувати себе, а його інтриги й агресивність згодом можуть навіть викликати їхнє схвалення. Відносини дитини з товаришами нерідко псуються через недоречні питання, плітки та її небажання відповідати на розпити про батька. На дитині, так чи інакше, відбиваються страждання і переживання матері.

Що можна зробити, щоб допомогти дитині в розбитій сім'ї? Пояснити йому, що відбулося, причому зробити це просто, нікого не обвинувачуючи. Допомагати дитині ставати дорослішою і самостійною, щоб у неї не склалася надмірна і нездорова залежність від батьків. Одна з найбільш розповсюджених помилок - надмірна опіка матері над сином.

Питання про структуру сім'ї - є дуже важливим, і до нього потрібно відноситися свідомо.

Якщо батьки люблять своїх дітей і хочуть їх виховувати якнайкраще, вони будуть намагатися, і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і тим не ставити дітей у скрутне становище.

Розділ 2. РОЛЬ СІМЕЙНОГО ВИХОВАННЯ В РОЗВИТКУ ДИТИНИ

2.1 Роль батьків у розвитку дитини

У гарних батьків виростають гарні діти. Як часто чуємо ми це твердження часто важко пояснити, що ж це таке - гарні батьки.

Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу чи опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно, педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки одних знань мало. Чи можна назвати гарними тих батьків, що ніколи не сумніваються, завжди впевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно і що їй можна, які у кожну мить часу знають, як правильно підійти, і можуть з абсолютною точністю передбачати не тільки поводження власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?

Батьки складають перше суспільне середовище дитини. Особистості батьків грають суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину життя. Разом з тим почуття, що показує відносини дитини і батьків, - це особливі почуття, відмінні від інших емоційних зв'язків. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові - дійсно життєво необхідна потреба маленької людської істоти.

Перше й основне завдання батьків - є створення в дитини впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Сама природна і сама необхідна з усіх обов'язків батьків - це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно. Психологами доведено, що у трагедії підліткового алкоголізму та підліткової наркоманії часто винні не люблячи своїх дітей батьки. Головна вимога до сімейного виховання - це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитини і керуватися любов'ю у своїх повсякденних турботах по відходу за ним, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнена, що її люблять.

Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це приводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Усі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому садку. Не пов'язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

Основа для збереження контакту - щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай самим дріб'язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в сім'ї. Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого.

Головне у встановленні діалогу - це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов'язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішенню проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з ним. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об'єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті сім'ї, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу.

Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.

Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція «над» дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність - дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Людина не повинна бути об'єктом виховання, вона завжди активний суб'єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мірі, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.

Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.

Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило, психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитину - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: «От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негідник!», «Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила!», «Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!».

Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією не викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула істинної батьківської любові, формула прийняття - це не «люблю, тому що ти - гарний», а «люблю, тому що ти є, люблю такого, який є».

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує дитину не тільки прийняття, чи похвала (осудження), виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті в сім'ї. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такої, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, і виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями і недосконалостями.

Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати, змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину «недотепою», чи «ледарем», важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові до нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і наступного разу чи по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно «висота буде взята», а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей. Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що проймають батьків. Незалежність дитини. Зв'язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв'язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв'язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв'язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе.

Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення зв'язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, обрана дистанція в спілкуванні з дитиною виявляється вже в тій чи іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше «Я - сам!», вихід у більш широкий світ, пов'язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.

Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються їм у ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини дуже сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, вчинках, його не відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю. Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов'язана з більш загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить великим і складним набором різноманітних збудників, що позначаються словом «мотив». В особистості людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими для людини, інші - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх виховними умовами.

Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини.

2.2 Вплив сімейного виховання на розвиток дитини

виховання дитина сім'я дорослий

У людини як істоти суспільного мається своєрідна форма орієнтування - спрямованість на психічний вигляд іншої людини. Потреба «орієнтирів» в емоційному настрої інших людей і називається потребою в емоційному контакті. Причому мова йде про існування двостороннього контакту, у якому людина почуває, що сама є предметом зацікавленості, що інші співзвучні з його власними почуттями. У такому співзвучному емоційному контакті і випробує кожна здорова людина незалежно від віку утворення, ціннісних орієнтацій.

Може трапитися так, що мета виховання дитини виявляється «уставленою» саме на доказ потреб емоційного контакту. Дитина стає центром потреби, єдиним об'єктом її задоволення. Прикладів тут безліч. Це і батьки, що по тим чи іншим причинам ускладнення, які випробують, у контактах з іншими людьми, самотні матері, бабусі, які присвятили увесь свій час онукам. Найчастіше при такому вихованні виникають великі проблеми. Батьки несвідомо ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу емоцій і прихильностей дитини за межі сімейного кола.

Великі проблеми виникають у спілкуванні з дитиною, якщо виховання стало єдиною діяльністю, що реалізує потребу сенсу життя. Потреба сенсу життя проаналізована польським психологом К.Обухівським, характеризує поводження дорослої людини. Без задоволення цієї потреби людина не може нормально функціонувати, не можуть мобілізуються усі свої здібності в максимальному ступені. Задоволення такої здатності пов'язано з обґрунтуванням для себе змісту свого буття, з ясним, практично прийнятним та заслуговуючим схваленням самої людини напрямком його дій. Чи значить це, що людина завжди усвідомлює загальний зміст своїх дій, свого життя? Очевидно ні, однак кожний прагнув в разі потреби знайти зміст свого життя.

Задоволенням потреби сенсу життя може стати турбота про дитину. Мати, чи батько, бабуся можуть вважати, що зміст їхнього існування є відхід за фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це усвідомлювати, думаючи, що ціль їхнього життя в іншому, однак щасливими вони почувають себе тільки тоді, коли вони потрібні. Якщо дитина, виростаючи, іде від них, вони часто починають розуміти, що «життя втратило всілякий зміст». Яскравим прикладом тому служить мама, що не бажає втрачати положення «опікунки», що власноручно миє п'ятнадцятирічного хлопця, зав'язує йому шнурки на черевиках, тому що «він це завжди погано робить», виконує за нього шкільні завдання, «щоб дитина не перевтомилася». У результаті він одержує необхідне почуття своєї необхідності, а кожен прояв самостійності сина переслідує з разючою завзятістю.

У деяких батьків виховання дитини збуджується так званою мотивацією досягнення. Ціль виховання полягає в тому, щоб домогтися того, що не вдалося батькам з-за відсутності необхідних умов, чи ж тому, що самі вони не були досить здатними і наполегливими. Батько хотів стати лікарем, але йому це не вдалася, нехай же дитина здійснить батьківську мрію. Мати мріяла грати на фортеп'яно, але умов для цього не було, і тепер дитині потрібно інтенсивно вчитися музиці.

Подібне батьківське поводження неусвідомлене для самих батьків здобуває елементи егоїзму: «Ми хочемо сформувати дитину за своєю подобою, адже вона продовжувач нашого життя .»

Здавалося б, що, якщо єдиним чи основним мотивом виховання є потреба емоційного контакту, чи потреба досягнення, чи потреба сенсу життя, виховання проводиться на укороченій дистанції і дитина обмежується у своїй самостійності. При реалізації визначеної системи виховання, коли мотив виховання ніби відсувається від дитину, дистанція може бути будь-якою, це визначається вже не стільки особистісними установками батьків чи особливостями дітей, скільки рекомендаціями обраної системи. Але проблема незалежності чітко виявляється і тут. Вона виглядає як проблема несвободи дитини в прояві властивих їй індивідуальних якостей. Подібно цьому регулюючі виховання, зверхцінні мотиви батьків обмежують волю розвитку властивих дитині задатків, ускладнюють розвиток, порушуючи його гармонію, а іноді і спотворюючи його хід.

Мета і мотив виховання дитини - це щасливе, повноцінне, творче, корисне людям життя цієї дитини. На творення такого життя і повинне бути направлене сімейне виховання.

Деякі автори намагалися простежити, як пов'язані риси характеру батьків з рисами характеру дитини. Вони думали, що особливості характеру чи поводження батьків прямо проектуються на поводження дитини. Думали, що якщо мати виявляє схильність до туги, пригніченості, то й у її дітей будуть помітні такі ж здібності. При більш пильному вивченні цього питання усе виявилося значно складніше. Зв'язок особистості батьків і вихованих особливостей поводження дитини не настільки безпосередній. Багато чого залежить від типу нервової системи дитини, від умов життя родини. Тепер психологам зрозуміло, що та сама домінуюча риса особистості чи веління батька здатна в залежності від різних умов викликати і самі різні форми реагування, а надалі і стійкого поводження дитини. Наприклад, різка, запальна, деспотична мати може викликати у своїй дитині як аналогічні риси - брутальність, нестриманість, так і прямо протилежні, а саме пригніченість, боязкість.

Зв'язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини - усе це і додає вихованню кожного з батьків особливий, неповторний, індивідуальний характер.

Саме тому майбутнім батькам, що хотіли б виховувати свою дитину не стихійно, а свідомо, необхідно почати аналіз виховання своєї дитини з аналізу самих себе, з аналізу особливостей своєї власної особистості.

1. Конфлікт поколінь -- вічна проблема сімейного виховання.

2. Методи, якими користаються батьки, не завжди вибираються правильно.

3. Усе своє життя батьки повинні, присвятити вихованню дітей.

4. Карати дітей, але помірковано.

Час від часу з'являються повідомлення про племена, у яких підлітки не знають конфліктів з дорослими. У застиглому, окостенілому суспільстві, де жорстко дотримуються древні традиції й уклад життя, просто не залишається місця для міжпоколінних зіткнень. Таке трапляється в племенах Південної Америки, Африки, Австралії, що проживають у важкодоступних районах, майже не торкнутих сучасною цивілізацією. В усякім суспільстві, що розвивається, природна зміна поколінь виявляється не тільки наступністю, але і боротьбою нового зі старим, що народжується з відживаючим. Людство розвивається нерівномірно. У періоди затишку, відносної стабільності громадського життя підлітки не настільки різко вибивалися з її колії і без особливої напруги включалися в неї. І зовсім інакше поводяться підлітки в періоди бурхливого розвитку суспільства, ламання звичного способу життя.

Темп перетворення життя надзвичайно прискорився. Перехід від полювання і скотарства до землеробства відбувався протягом тисячі років, а від аграрного суспільства до індустріального протягом сотень років. Зараз стрімко набирає темпи науково-технічна революція. По своїх наслідках вона перевершить промислову. Протягом максимум десятків років відбудуться радикальні зміни в продуктивних силах, що не зможе не зробити впливу на соціальні проблеми. Упровадження комп'ютерів не тільки у виробництво, але й у побут змінить спосіб життя, звичаї, уплине на культуру. Корінні зміни в технології виробництва стрімкі і неминучі. Ніж швидше розвивається суспільство, тим помітніше розходження між поколіннями, тим складніше форми наступності. Нове покоління неминуче попадає в інші умови життя, чим їхні батьки. Молоді неминуче в більшому ступені втягуються у процес перетворення. Але це зовсім не означає, що молодим легше жити. Молодь охоче сприймає, приміром, волю вибору професії, супутника життя, але це жадає від них більшої відповідальності, самостійності. Для правильного вибору однієї волі мало, необхідний і життєвий досвід, якого ще недостатньо. Досвід батьків народився в інших умовах і не завжди застосується в нових.