Використання засобів народної педагогіки в організації навчально-виховного процесу сучасної початкової школи

Размещено на http://www.allbest.ru/

41

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні підходи до проблеми реалізації принципу народності у вихованні особистості

1.1 Історико-педагогічний аналіз поглядів педагогів минулого на принцип народності у вихованні

Розділ 2. Реалізація принципу народності на уроках у початковій школі

2.1 Аналіз стану виховної роботи на уроках у сучасній початковій школі щодо реалізації принципу народності

2.2 Шляхи та засоби реалізації принципу народності на уроках у початковій школі

Висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Пріоритетною сферою суспільного життя в нашій державі цілим рядом документів проголошена освіта. В сучасних умовах досить гостро постає питання про те, на чому вона має базуватися, якій бути освіті саме в Україні, адже проблема освіти - це не тільки проблема виховання і навчання поколінь, це проблема майбутнього держави.

Історично склалося так, що освітнє життя українського народу протягом сторіч було обмежене і контрольоване тими державними системами, до складу яких входила Україна, тому невипадково, що воно не набуло самостійного вираження у науковій та філософській літературі. Це і сприяло посиленню інтересу до питань розробки національної системи освіти, бо історія переконує, що держава розвивається там, де є національна система освіти.

Характерною особливістю сучасного стану освіти в умовах реформування держави є те, що вона носить національний характер, стержнем чого є її народознавчий підхід. Це і вказує на те положення про те, що навчально-виховний процес у сучасній школі будується на врахуванні принципу народності.

У методологічному плані принцип народності виховання виступає як корінна закономірність розвитку системи освіти і виховання у будь-якій країні. Ця система повинна будуватись у повній відповідності з особливостями і потребами своєї країни. На цю особливість неодноразово вказували видатні педагоги минулого К.Д.Ушинський, Б.Грінченко, С.Ф.Русова, Г.Ващенко та ін. За умови дотримання даного принципу виховання здійснюється в дусі народних звичаїв, традицій, рис національного характеру і психології свого народу.

Мета дослідження:дослідити педагогічні уміння використовувати засоби народної педагогіки в організації навчально-виховного процесу сучасної початкової школи.

Об'єктом дослідження є: навчально-виховний процес у сучасній школі.

Предметом дослідження є: система навчально-виховної роботи вчителя по реалізації плану.

Завдання:

1. Розробити історико-педагогічний аналіз поглядів педагогів минулого на принцип народності у вихованні.

2. Проаналізувати стан виховної роботи на уроках у початковій школі щодо реалізації принципу народності.

3. Розробити шляхи та засоби реалізації принципу народності на уроках у початковій школі.



Розділ 1. Теоретичні підходи до проблеми реалізації принципу народності у вихованні особистості

1.1 Історико-педагогічний аналіз поглядів педагогів минулого на принцип народності у вихованні

Ідея народності є центральною у педагогічних системах цілого ряду педагогів минулого: О.В.Духновича, Ю.А.Федьковича, К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченка, С.Ф.Русової, Х.Д.Алчевської та ін.

Олександр Духнович стверджує, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли вона набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на думку О.В. Духновича, подібна до землі, на якій зростає бур'ян. Отже, людині треба надати освіту, повноцінне виховання, тільки тоді вона буде корисною собі та суспільству. Виходячи з цих позицій, О.В. Духнович все життя дбав про створення нових шкіл, розширення їх мережі, залучення до навчання в них усіх дітей. Підбиваючи підсумки свого життя, він з гордістю заявив: "Я сподорожував усю Маковицю, навчаючи і закликаючи народ будувати школи і, слава Богу, в 71 селі заснував училища."

Педагог у своїх поглядах стояв на позиціях традиційного українського просвітительства, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно поліпшити суспільство.

Великою заслугою педагога є написання ним підручників для народних шкіл. У 1847 р. він створює перший буквар на Закарпатті "Книжицю читальну для начинающих", у 1831 р. пише підручник з географії "Краткий землепис для молодых русинов", у 1853 р. - "Сокращенную грамматику письменного русского языка" тощо.

Вершиною педагогічної творчості О.В. Духновича є написання ним першого підручника з теорії і практики навчання і виховання молоді "Народной педагогики в пользу училищ й учителей сельских" у 1857 р. Цей твір став підручником практичної і теоретичної діяльності просвітителя і відіграв надзвичайно важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи. Взятися за створення цієї праці просвітителя примусила відсутність систематизованих знань з теорії та практики навчання дітей, підготовки вчителів до наставництва. Це ускладнювало навчальний процес, більшість учителів, не маючи відповідних знань для роботи з дітьми, інтуїтивно вели навчання, часто невміло дбали про розвиток дітей. Враховуючи це, О.В. Духнович систематизував наявні педагогічні знання, використавши власний досвід і подав їх у вигляді підручника для вчителів і тих, хто готується взятися до наставництва. О.В. Духнович вважав педагогіку мистецтвом мистецтв, а педагог, на його думку, усіх митців з огляду на звання своє перевищує. Для того щоб, за висловом О.В. Духновича, людину і людство влаштовувати, необхідно досконало оволодіти педагогічними знаннями, навчитися їх застосовувати, передбачати наслідки вчиненого: "такими міркуваннями займатися, як би змогти легше і більш успішно виконувати свій обов'язок".

О.В. Духнович, як і його попередник Г.С. Сковорода, вважав, що виховання має враховувати природу дитини. Він закликав учителів, батьків глибоко вивчати природні особливості дітей, виявляти сили, надані їм природою, і, не чинячи опору, сприяти всебічному їхньому розвитку: "щоб сили людські, тілесні і духовні, природою людині надані, з молодості. зберегти і удосконалювати". Особливо педагог наполягає на врахуванні вікових особливостей і будови тіла учнів при залученні їх до фізичної і, зокрема, аграрної праці.

У зв'язку з тим, що діти не однакові за природою, вони потребують індивідуального підходу, "адже від натури деякі діти схильні суттю на деякі витівки". У такому разі педагог зобов'язаний вживати засобів, якими б розвивалися бажані й гальмувалися негативні якості. При цьому Духнович застерігає вихователя від того, "щоб пристрастями тими не нашкодив, але ще примножив і збільшив в учневі такому."

Ця та подальші цитати подаються за уривками з праці О.В. Духновича "Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских" (Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки. [ К., 1961. - С. 518].

Розглядаючи природу як чинник, що визначає природні нахили людини, її задатки до фізичного та інтелектуального розвитку, педагог підкреслює, що сам розвиток значною мірою залежить від системи вправ і наставляння, або виховання. Останнє має враховувати природу дитини і сприяти саморозвиткові, вдосконаленню природних обдарувань.

Одстоюючи принцип природовідповідності, О.В. Духнович дбає про рівномірний розвиток фізичних і духовних сил дитини, наголошує на тому, щоб ці "сили завжди в рівномірності були".

Забезпечити повноцінне тілесне і духовне зростання дітей може народна школа, головним завданням якої є виховання високоморальної, працьовитої, добродійної людини. Саме тому серцевиною педагогіки О.В. Духновича є ідея народності, яка полягає в тому, щоб виховувати -в дітях людяність, людинолюбство, доброчинність.

"Настанови, - писав О.В. Духнович, - прямий кінець або прямий напрямок хай буде людство, або, як мовиться, людськість, людинолюбство. оскільки людство в цивільному житті є найбільша доброчесність." Таких людей може виховати рідна школа, духовно багата сім'я.

Школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу. У ній учні мають навчатися рідною мовою, яка всебічно розвиває природні сили. Навчання чужою мовою є протиприродним і затримує розвиток здібностей дітей, воно безсиле й гальмує поступ особистості й народу. Рідна мова в народній школі має становити "предмет головний, центральний, що входить до всіх інших предметів і збирає до себе їх результати". Мова (предмет) має сприяти розумовому, моральному та естетичному вихованню дітей.

Педагог вважав, що у процесі навчання діти мають засвоювати реальні знання. Сільські діти мають користатися ними у своїй праці на землі, при опануванні певними ремеслами і видами діяльності. Тобто О.В. Духнович одстоював реальні знання, але водночас дбав і про те, щоб у процесі пізнання у дітей розвивалися пізнавальні можливості. Цій меті були підпорядковані розроблені педагогом навчальні плани для першого і другого класів початкової школи, а також зміст згаданих вище підручників. Укладаючи їх, як і весь зміст початкової освіти, О.В. Духнович дотримувався дидактичних принципів: наочності, доступності та посильності, активності в навчанні, ґрунтовності та міцності знань тощо.

Щоб "людину і людство влаштовувати", народна школа має бути осередком духовної культури.

Навчаючись у школі, діти мають засвоїти релігійну і народну мораль, яка зміцнює духовні сили, прищеплює любов до рідної землі й не дозволяє вихованцеві вбиратися у "чуже пір'я". О.В. Духнович щиро вірив у те, що шляхом поширення освіти поліпшується мораль людей, а це, у свою чергу, робить суспільство гуманнішим і веде до злагоди та згоди в ньому.

Джерелами і засобами морального удосконалення дітей педагог вважав вітчизняну історію, народні пісні, звичаї народу, гідні для наслідування приклади дорослих, доцільно підібрані заохочення та покарання.

Погляди Ю.Федьковича на народне шкільництво випереджували сучасні на цілі десятиріччя. Про це свідчать його глибокі інспекторські звіти. У першому звіті Ю.Федькович розмірковує про стан шкіл, вчителів, місцевої шкільної ради Вижницького повіту. Ці роздуми дуже тривожні: “учні ходять до школи нерегулярно, селян доводиться примушувати посилати дітей до школи. 3 учителів тільки двоє відповідно підготовлені до навчально-виховної роботи в школі, іншим ще необхідно самим навчатися на педагогічних курсах. Місцевих шкіл або немає, або вони не знають своїх прав і обов'язків. Інспекторами шкіл нема кого вибрати, бо придатних для цього людей бракує. Про деяких місцевих інспекторів не варто й говорити, бо вони не доросли до своєї посади. Економічний стан шкіл незадовільний. Громади не дають потрібних коштів на утримання шкіл, вчителям платять мало й невчасно, так що вони поневолі мусять вдаватися до інших заробітків”. У 1871р. y м.Вижниці під керівництвом Ю.Федьковича відбулася перша повітова вчительська конференція. На ній було запропоновано створити вчительські бібліотеки, де можна було б здійснювати самоосвіту, наполягалося на необхідності переходу від так званого етимологічного правопису до фонетичного (Ю.Федькович подав детально розроблений проект такого переходу), узгоджене положення про запис дітей до школи, підготовлено звернення до уряду з вимогою терміново вирішити “прожиточне діло” вчителів. У лютому 1872 р. Ю.Федькович в останній раз інспектував школи свого повіту і пересвідчився, що рівень навчання у школах підвищився, вчителі більш сумлінно виконують свої обов'язки, зросла кількість учнів, які регулярно відвідують заняття, приміщення шкіл охайніші. Проте, після поїздки він захворів і більше не повертався до інспекторської праці.

У червні 1872р. Ю.Федьковича запросили до редакції видавництва “Просету”, і в перших числах липня він переїхав до Львова, де взявся готувати популярні книжечки для народу, в тому числі й освітні, а також драматичні твори для театру “Руської Бесіди”. Проте умови роботи були кабальними, а заробіток мізерним, що й змусило його покинути “Просету” та повернутися до Путилова. Після смерті батька Ю. Федькович оселився в його хаті на околиці м. Чернівців, деякий час готував до видання свої написані раніше літературно-освітні твори. На короткий час співпрацював при часописі “Буковина”,де приділяв велику увагу висвітленню стану освіти на Буковині і давав поради щодо його покращення, та при видавництві “Бібліотека для молоді»

Першим, хто розробив досліджувану нами проблему на науковій основі, був видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський. Створюючи свою педагогічну систему, К. Д. Ушинський виняткового значення надавав одному з найважливіших принципів організації освіти й виховання - принципу народності. На думку К. Ушинського, народне виховання - таке виховання, яке проникає в побут, характер, поведінку й усе життя народу.

Термін "народність" К.Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його життя. Народність - це національна самобутність народу, і коріниться вона, на думку видатного педагога, перш за все, у характері народу.

К.Д.Ушинський виступив проти намагань російського уряду провести шкільні реформи шляхом запозичення якоїсь іноземної системи виховання. Він вважав, що громадянське виховання є продуктом довготривалого історичного розвитку нації, його неможливо придумати у кабінеті або запозичити в інших народів. Мета виховання, на його думку, визначається особливою ідеєю про людину, властивою для кожного народу: "Кожний народ має свій особливий ідеал людини і вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях". "Виховання бере людину всією зі всіма її народними й частковими особливостями, - її тіло, душу, розум, - і, перш за все, звертається до характеру, а характер і є саме той ґрунт, у якому коріниться народність...".

К.Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує загальної виховної системи для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною системою.

Складовою частиною ідеї народності в К. Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він не уявляв суспільної системи виховання.

Педагог-класик намагався творчо використати традиції народної педагогіки у своїй педагогічній системі. Це особливо добре проглядається у його підручниках "Дитячий світ" і "Рідне слово", де він ознайомлює дітей з народним життям, широко використовує народний фольклор: приказки, загадки, прислів'я, казки, вірші [- 1999. - №10. - С. 10-15.].

Видатний педагог не заперечував використання педагогічного досвіду інших народів, але вимагав, щоб його засвоєння було критичним. Вказуючи на недопустимість механічного перенесення виховних систем з однієї країни в іншу, він говорив про доцільність використання кращих елементів виховного досвіду народів, але повністю побудувати виховання у своїй країні на цих елементах також неможливо.

Найважливішою ознакою і найкращим виразником народності К. Ушинський називає рідну мову. У статті "Рідне слово" педагог розкрив роль мови у житті народу. У ній сконцентровано весь історичний досвід народу, його культура: "Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ" [- 1999. - №10. - С. 10-15.].

Оскільки виховання повинно бути народним, то, як вказує К.Д.Ушинський, рідна мова повинна займати центральне місце у вихованні людини. Він критикував політику російського царизму в українських школах і наголошував, що навчання у них повинно відбуватися рідною мовою.

К.Д. Ушинський робив усе можливе, щоб розширити мережу навчальних закладів для народу, відкривав школи, у яких безкоштовно викладали студенти духовної академії, витрачав власні кошти на освіту. В освіті він надавав перевагу гуманітарному напряму, вивчення рідної мови ставив на чолі гуманної освіти [Твори. Т.6, С.377] та називав її великим народним учителем. Він щиро заздрив зарубіжним школам, у яких, навіть у старших класах, вивчають народні пісні, пишуть твори рідною мовою про народний побут. К. Д. Ушинський підкреслював велике значення народної поезії для виховання найблагородніших почуттів.

В розробці принципу народності значне місце належить відомій українській просвітниці, послідовниці ідей К.Д.Ушинського, С.Ф.Русовій.

Аналіз літератури дає можливість констатувати, що ідея національного виховання, принцип народності виховання, освіти, школи - головні, центральні й визначальні чинники в педагогічній концепції С.Русової, які в методологічному плані виступають як основна закономірність розвитку освіти, навчання й виховання. Згідно філософсько-освітнього вчення С.Русової, система освіти, виховання повинні будуватися, насамперед, у відповідності з особливостями і потребами свого народу, з урахуванням, критичним осмисленням і творчим використанням кращого досвіду інших народів.

За глибоким переконанням С. Русової, школа - «це скарб найкращий для кожного народу, це ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, це шлях до волі, до науки, до добробуту. На вселюдному життю тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу, в якому найбільше є грамотних» [9, 207]. На той час український народ не мав своєї національної школи, «йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні» [9, 207].

Характеризуючи школу в Україні XVIII - початку XX ст., С. Русова підкреслювала, що то «була школа політичного рабського виховання, де однаково нівечилась і особа учителя, і увесь духовний склад учнів» [9, 296]. Раби-вчителі були в полоні чужої, нав'язуваної їм мови викладання, мети, завдань, змісту освіти, методів навчання й виховання тощо. Раби-учні мусили зрікатися всього свого, рідного, близького, забувати материнську мову, ставати перевертнями. С. Русова закликала негайно ліквідувати таку школу і збудувати нову, гуманну й демократичну, «де б діти почували себе так добре, як вдома, де б учитель жив у товариській згоді з учнями” [9, 294].

З огляду на таку освітню ситуацію в Україні, вчена подала багато конкретних цінних порад щодо того, як здійснювати національне виховання, будувати національну школу, систему освіти.

Педагог вважала, що національна самосвідомість закладається в людині з перших років життя, тому не випадково значну увагу у національно-патріотичному вихованні С.Русова, відводила родині, бо перші уяви і моральні почуття у дитини викликають її батьки, що підходять до колиски, бавлять, пестують, купають дитину, граються з нею. Турбота, ласка з боку рідних та близьких, радість, яка оточує дитину в здоровій, згуртованій сім'ї, виховують у дітей перші почуття симпатії, любові до батьків, дідусів і бабусь, братів, сестер, породжують прагнення спілкуватися з ними, а згодом і піклуватися про них. Приклад батьків, старших членів сім'ї стає для дитини тим животворним джерелом, з якого виростає поступово почуття любові до людей, до свого рідного краю, народу, своєї Батьківщини. Через естетичне сприймання природи поглиблюються і збагачується почуття патріотизму, любові до рідного краю, свого народу, Батьківщини. Це почуття потрібно плекати систематично, в усіх дитячих навчальних закладах з дітьми різних вікових категорій, причому ми матимемо позитивні результати тоді, коли виховання буде „поставлено на національний ґрунт” [3, 66]. Адже ми, наголошувала С.Русова, можемо любити тільки те, що ми знаємо, а тому необхідно ознайомити дітей зі своєю місцевістю - річкою, лісом, озером, найближчим селом, містом; рослинним і тваринним світом свого краю, чим живе і займається населення краю тощо.

Таким чином, перші основи національно-патріотичного виховання закладаються в родині, а їх продовження, безумовно, має відбуватися в дошкільних установах, а потім у школі. С.Русова наголошувала, що в кожному навчально-виховному закладі України має бути добре продумана й чітко спланована система національного виховання, щоб «свідомо розвивати кожну дитину як бажаного майбутнього громадянина своєї країни, свого народу» [3, 68].

С.Русова переконана, що «школа існує для конкретного народу, повинна бути пройнята його духом, її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися з світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, звичаєвому праві, в давніх громадських звичаях та установах. Учні повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу, знати промисел, працю, професійні нахили і господарські умови життя цього народу і завжди через усе своє шкільне навчання свідомо ставитися до своїх національних обов'язків» [14, 163]. Всяке «усуспільнення дітей» без їх національного виховання було б лише абстрактною, відірваною від реального ґрунту метою, висіло б у повітрі, якби воно не здійснювалося на національній основі. Вважаючи, що національний елемент у вихованні є основним, найважливішим, С. Русова доводила, що ґрунтом для виховання кожного народу «є культ своєї Нації і Батьківщини, бо кожна Нація може тим більше бути корисною для Всесвіту, оскільки інтенсивно вона може реалізувати свої власні етнічні вартості» [14, 163]. Разом з тим, життя вимагає й інших, нових більш складних завдань школи, зокрема, «знайти найкращі засоби, щоб у сучасної молоді плекати почуття і розуміння необхідності дружніх відносин між народами всього світу» [13], «замість зненависті та страшного національного егоїзму треба виплекати в собі таку людяність, виробити такі дружні взаємні відносини, одного народу до другого, при яких війна стала би неможливим пережитком і поступ міг би скрізь вільно ширитися в умовах забезпеченого всіма народами миру» [13]. Тому С.Русова завданням школи вбачала „дати людству молодь цінну, чулу, творчу, захоплену духом героїзму, піонерства, щоб можна було передати в руки такої молоді долю майбутнього, щоб вона могла вести далі усі завоювання науки, усі соціально-політичні проблеми шляхом правди і взаємної пошани як між окремими членами, так і народами» [11].

Національне виховання, за переконанням вченої, є вирішальним і найважливішим ґрунтом у справі зміцнення моральних, духовних, естетичних і національних сил народу, відродження його духовності, утвердження серед інших народів світу, бо, як показує історичний досвід, «міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала у своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток - Германія, Англія, Японія» [3, 12]. «Мусимо виховувати дітей в повній національній свідомості, відданості до свого народу, бо хто не вміє кохати рідний край, той не зможе стати щирим горожанином усесвіту. І не так потрібні ці космополіти, як бажано виховувати чуло-гуманних дітей, які з пошаною і симпатією ставляться до всіх народів, працюють над визволенням свого і чужого народу» [13].

Таким чином, С.Русова проголосила ідею народності виховання, яка є ядром її педагогічної системи. Ця ідея пронизує практично всі педагогічні твори вченої, яка вважала, що всі ступені освіти, все виховання є будуватися у відповідності з особливостями і потребами свого народу, на основі його історичного минулого, культури, побуту, мови, звичаїв, традицій, обрядів, психології.

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920) український педагог просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку недільних шкіл на Україні.

Недільна школа Х. Алчевської являла собою унікальне, гідне наслідування явище в історії вітчизняної педагогіки. Вона проіснувала півстоліття і стала організаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків на Україні.. У ній щороку навчались сотні учениць. Робота школи експонувалась на всесвітніх виставках. Серед тих, кому випало щастя вчитися у ній, були малі дівчатка й зовсім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських околиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем підготовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безкоштовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними програмами, що передбачали посилену роботу в класі; на домашнє завдання необхідно було читати художні твори.

Алчевська відстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою. Вона є основоположником методики навчання дорослих грамоти, розробила цінні зразки уроків письма, читання, бесід про прочитане. З цією метою разом з групою вчительок створила трьохтомний навчальний посібник “Книга дорослих”.

Вся сутність народної школи полягає, на думку Б.Д. Грінченка, в тому, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності. Б.Д. Грінченко стояв на тій позиції, що всі знання, яких учень набуває в школі, мають бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті. Для того щоб розвивати розумові здібності дітей, вчитель має добирати відповідні методи навчання. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам'ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне й абстрактне мислення, забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання, написання учнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного. Читання дає дитині, - писав Б. Грінченко у праці "До питання про журнали для дитячого читання", - новий ґрунт для роботи свого мислення. Виходячи з цього, він розглядає проблеми змісту книги: остання має нести ідеали гуманізму, добра, правди і краси. Наслідуючи великих просвітителів Т. Шевченка, П. Куліша, К. Ушинського, Б. Грінченко пише навчальні книги для дітей: "Українську граматку", "Рідне слово" ("Українська читанка"). «Українська граматка» складалася з трьох розділів: букварної частини,«читання після азбуки» та зразків каліграфії [22].

Важливого значення вихованню на основі принципу народності в свій час приділяв В.О.Сухомлинський. Глибоке поєднання вченим наукової педагогіки (як навчати та виховувати дітей) з ідеями народного виховання (народним дитинознавством, деонтологією, дидактикою, козацькою педагогікою та родинним вихованням) привело до створення системи із складовими компонентами (системний підхід), які об'єдналися в єдине ціле - гуманістичну, демократичну педагогіку з активним використанням ідей народної педагогіки (народної мудрості, народної моралі, національних та загальнолюдських цінностей).

Ознакою цілісності педагогічної системи В.О.Сухомлинського є відображення конкретно-історичних умов, утілення національних традицій, відповідність потребам розвитку освіти та культури народу. Створення педагогом світоглядних вимірів системи цінностей (як виховати справжню людину), нового мислення громадянина, нової наукової теорії (формування гуманіста, патріота) - це не що інше, як системно-ціннісний підхід.

Змістовність спадщини В.О.Сухомлинського та її творча екстраполяція у виховне поле сьогодення характеризуються тим, що в ній діалектично поєдналися такі чинники:

- знання, які є основою формування інтелекту та менталітету;

- культура як результат досвіду народу;

- народний педагогічний досвід;

- гуманізм, що лежить в основі діяльності людини та її творчо-перетворювальної складової [2, 14];

· інформаційно-культурне середовище.

Слід наголосити, що В.О. Сухомлинський цінував, розвивав і втілював у шкільне виховання ідеї народної педагогіки.

Живучи в Україні, працюючи в українській школі в українському селищі, В.О.Сухомлинський, сповідуючи загальнолюдські цінності, накреслив напрямки, методи та засоби народної педагогіки. Народно-педагогічна система Павлиського вченого - це втілення народного досвіду, традицій виховання, народного календаря в практику роботи загальноосвітньої школи, де діалектично поєдналися народне дитинознавство, дидактика, деонтологія, родинне виховання та народна виховна практика. Ефективність системи навчання та виховання, запропонованої В.О. Сухомлинським, у тому, що педагог, використовуючи досвід народного виховання, збагатив наукову педагогіку, бо розвинув та гармонійно поєднав ідею дбайливого ставлення до дитини, реалізував принципи народного виховання, запровадив у школі народні методи впливу на дітей (повчання, настанови, напучування, мораль), увів у практику роботи школи уроки народної моралі (уроки доброти, совісті, праці, милосердя, правди, гуманізму), залучав дітей до наслідування національних та загальнолюдських цінностей.

Дослідження народно-педагогічної системи павлиського вченого немислиме без таких критеріїв:

- історизму розвитку національної педагогіки;

- зв'язку народно-педагогічних ідей ученого з культурою та духовністю народу;

- виявлення нових ідей педагога та створення системи цінностей;

- світоглядні виміри народних цінностей;

- створення народного інформаційно-культурного середовища;

- вивчення дитини як біосоціального феномена;

· родина як віддзеркалення ідей народної педагогіки.

Нині в час реорганізації навчально-виховного процесу, педагоги, науковці особливу увагу акцентують на народності як провідному чиннику виховного процесу. Проблемам відродження виховних традицій народної національної педагогіки присвячують свої дослідження такі науковці, як А.М.Богуш, Н.Міщенко, М.Г.Стельмахович, Є.Сявавко та інші.



Розділ 2. Реалізація принципу народності на уроках у початковій школі

2.1 Аналіз стану виховної роботи на уроках у сучасній початковій школі щодо реалізації принципу народності

народна педагогіка початкова школа

З метою вивчення стану виховної роботи щодо реалізації принципу народності в умовах сучасної початкової школи нами було проведено опитування вчителів початкових класів Коропської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів ім. Т. Г. Шевченка Чернігівської області. Всього опитуванням було охоплено 12 вчителів початкових класів.

Вчителям було запропоновано дати віповідь на запропоновані запитання анкети (дивись додаток А).

Проаналізувавши відповіді вчителів, ми зробити наступні висновки:

- 7 вчителів часто використовують в навчально-виховному процесі елементи народної педагогіки. Вони вказують, що найчастіше до цього вони вдаються на уроках читання, природознавства, української мови, трудового навчання, музики;

- 3 вчителі реалізують принцип народності на кожному уроці;

- 2 вчителя не дуже часто реалізують принцип народності.

Нами виявлено, що на уроках української мови вчителі використовують такі засоби як: прислів'я, загадки, казки, легенди, дитячі пісеньки; на уроках математики вчителі використовують такі елементи народної педагогіки як: цікаві математичні задачі народознавчого характеру; на уроках Я і Україна вчителі майже на кожному уроці використовують елементи народної педагогіки, а саме знайомство з обрядами, святами; народним календарем, знайомлять з особливостями трудової діяльності українців у різні пори року тощо; почесне місце займають на уроках фізичної культури народні ігри. Такі як: “Гуси”, “Іванко”, “Вовк та козенята”, “Квач”, “Салки”, “Подоляночка”, “Кіт і миші”, “День і ніч”, “Морозенко”; на уроках музики народознавчий матеріал використовуються “веснянки”, “щедрівки”, “забавлянки”, народні пісеньки; діти знайомляться з народними музичними інструментами.

2.2 Шляхи та засоби реалізації принципу народності на уроках у початковій школі

З метою вивчення того, як вчитель реалізує принцип народності на уроках у сучасній початковій школі були розроблені шляхи та засоби реалізації принципу народності на уроках у початковій школі.

У букварику М.С. Вашуленка і Н.Ф. Скрипченка для першого класу вміщена коротенька розповідь про свято Івана Купала, про Веселу зиму,про льон, 10 скоромовок, 1 закликаночка, 5 загадок, 1 народна пісенька “Зайчику, зайчику”, оповідання “Пасіка”, 1 колискова пісенька,1 віршик “Зима і Весна”, 7 прислів'їв, 1 веснянка.

У читанці для другого класу вміщено: 3 вірші, 1 скоромовка, 2 загадки, 5 небилиць, 1 приказка-небувалиця, 1 скоромовка-небувалиця, 5 віршів-загадок, 3 прислів'я,1 оповідання,1 казка, 5 лічилок, 2 дитячі народні гри, 2 народні співаночки,1 закличка, 1 мирилка.

У читанці для третього класу вміщено: 7 прислів'їв, 1 оповідання, 8 загадок, 1 співанка, 4 веселинки, 2 скоромовки,1 віршик “Оленчині вишивки”.

У читанці для 4 класу вміщено: 10 прислів'їв, 2 оповідання, 12 загадок, 6 скоромовок, 1 казка.

Отже, проаналізувавши підручники з читанки, ми спостерігаємо що на протязі чотирьох років у підручнику з кожним роком стає все менше матеріалу народознавчого характеру. Увагу дітей більше звертають на більш наукові матеріали.

У підручнику віконечко для 1 класу вміщено: 7 народних мудростей, 10 загадок,1 колядка, 1 вірш “Святий Миколай”, тема “Батьківщина”, тема “Народні майстри”, 1 Українська народна казка, тема “ Український національний одяг”, тема “Твоя країна - Україна”, тема “Україна незалежна держава”,тема “Державні символи України”, тема “Державна мова”, тема “Весняні свята” коротенька розповідь про Великдень.

У другому класі на уроках Я і Україна вивчають: 12 народних мудростей, тема з вивчення народного календаря,12 загадок, тема “ Твоя країна ? Україна.”, тема “ Народні промисли України”, тема “ Символи держави”, тема “Весняні свята” вміщена розповідь про Великдень, тільки більш поширено ніж у першому класі.

У підручнику Я і Україна в третьому класі вміщено:4 народних мудрості, 1 народна загадка-задача, 2 народні казка, тема: “народні свята” в якій вміщено (Як відзначають свят-вечір, Зелені свята та Івана Купала), “Твоя країна - Україна і ти її громадянин”.

У четвертому класі на уроках Я і Україна вивчають теми:

“ Україна-держава” вміщує в собі підтеми “Державний гімн України”, “Україна ? рідний край”,”Людина і суспільство”, яка в собі вміщує підтеми “ Символіка. Що це таке?”, “Знаймо і шануймо символи свого краю і державні символи України”, “ Українська мова ? державна мова України”, “Державні, релігійні та народні свята України”, 2 народні мудрості, 1 народна усмішка.

Проаналізувавши підручники з Я і Україна, ми бачимо що в кожному класі є повторення одних і тих самих тем. Але з кожним класом тема вивчається більш поглиблено, стає більше матеріалу, діти дізнаються про щось нове, чим старші діти тим менше в підручнику використовуються народні мудрості, казки, загадки. І більше подають наукового матеріалу.

На уроках трудового навчання в 1-4 класах дітей починають знайомить з різними ремеслами. Чим старший клас тим завдання важче. Починаючи з першого класу діти знайомляться з різними орнаментами, до свята Великдень, діти малюють писанки. У другому класі завдання трішки ускладнюється, з'являється більш новий матеріал. А от починаючи з третьго і навіть у четвертому, діти біль детально вивчають народні ремесла, знайомляться з вишивкою, з технікою виготовлення ляльки-мотанки.

Якщо взяти до уваги підручники з математики 1-4 клас. То в першому класі задач народознавчого характеру лише 5, у другому ? 9, у третьому ? 11 і у четвертому ? 14. На мою думку, задач у підручнику замало, і тому вчителеві доводиться проявляти фантазію і складати задачі, щоб діти більше могли дізнавалися про народознавство.

На уроках фізичної культури принцип народознавства проявляється в народних іграх. Які вчитель підбирає за віковими особливостями дітей. У першому класі дітки полюбляють грати у такі ігри, як “Кіт і миші”, “Вовк і козенята”. У другому класі діти грають в ігри “Іванко”, “Гуси”. У третьому діти полюбляють “Подоляночку” та “Салки”. А от у четвертому “Квач” та “День і ніч”.

Проаналізуємо власний досвід щодо реалізації принципу народності у навчанні учнів початкових класів.

Автор проходила педагогічну практику в Коропській ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Т.Г. Шевченка

Під час проходження педагогічної практики намагалася реалізувати принцип народності всіх уроках. Наприклад, на уроках трудового навчання під час вивчення теми “Лялька-мотанка - саморобна дитяча народна іграшка” намагалась познайомити дітей з традиціями українського народу щодо виготовлення іграшок для дітей, викликавши у них інтерес до минулого рідного краю, до його історії.

Метою цього уроку було:

- навчити конкретним трудовим навикам при роботі з тканиною, нитками, на прикладі виготовлення ляльки-мотанки;

- познайомити з історією появи народної ляльки, з обрядами і традиціями, пов'язаними з виготовленням ляльок;

- прищепити інтерес до культури своєї Батьківщини, до витоків джерел народної творчості;

- розвивати образне мислення, творчі здібності.

У змісті уроку діти дізнаються про походження ляльок, з чого їх виготовляли у минулі часи, з обрядами і традиціями, пов'язаними з виготовленням ляльок. Діти не лише знайомляться з тим, як виготовляли ляльку в давнину, але й самі вчаться її виготовляти. Результатом їх роботи була виставка ляльок, де серед виробів інших дітей вони могли побачити і свій витвір. Таку ляльку діти могли подарувати меншій сестричці, подружці на день народження або просто самим гратися з нею. (див. додаток Б).

Іншим прикладом реалізації принципу народності може слугувати урок природознавства з теми “Пори року”.

Метою було сформувати у дітей знання про пори року; виховати бережне ставлення до природи; розвивати логічне мислення дітей та фантазію.

У змісті уроку діти дізналися про народну творчість здебільшого про загадки, вірші про пори року, під час уроку також проводиться конкурс"Хто знає - той відгадає”, в якому діти з задоволенням брали участь. Отже, автор на цьому уроці познайомив дітей із загадками, народним календарем та різними видами праці людей у різні пори року. (див. додаток В).

Під час проведення уроку з музики. Було обрано таку актуальну тему як “Жартівливі і жартівливо-танцювальні пісні. Троїсті музики”. Метою цього уроку було:

1. Визначити поняття «Жартівлива і жартівливо-танцювальна пісня».

2. Визначити поняття«Троїсті музики».

3.Познайомити учнів з жартівливими піснями, виявити їх взаємини з музичною творчістю народу.

4.Прийти до висновку, що народна музична творчість - є віддзеркалення життя народу, душа народу.

У ході уроку діти дізнаються про народні пісні, звідки вони до нас прийшли. Автор намагається привернути увагу до народних інструментів України, що є невід'ємною частиною музичного мистецтва. (див. додаток Г).

На уроках українського читання ми з дітьми розглядали тему “Скоромовки. Прислів'я, приказки. Загадки”.

За мету уроку ставилося завдання: збагатити знання дітей про малі жанри усної народної творчості; з'ясувати їх характерні особливості. Розвивати уміння за ознаками впізнавати предмети; пояснювати прислів'я,розвивати мислення,допитливість, зорову та слухову пам'ять, образність і точність мовлення. Активізувати словниковий запас учнів.

Виховувати пізнавальний інтерес, любов до рідного слова, бажання самостійно придумувати загадки, вживати прислів'я у спілкуванні.

В ході уроку діти знайомилися з народними прислів'ями, приказками, загадками, скоромовками. Під час цього уроку діти з задоволенням відгадували загадки, що сприяло розвитку їх мислення, збагачувало досвід дітей. Вони дізналися багато нового про приказки та їх історію виникнення. Працювали над малюнками до скоромовок.(див. додаток Д).

Таким чином, в ході педагогічної практики з метою формування у дітей національної свідомості, причетності до української культури, традицій та звичаїв українського народу автором широко і різностороннє реалізувався принцип народності. Дітям подобалося розгадувати загадки, вони з захопленням слухали народні казки та легенди, охоче співали народних пісень, супроводжуючи їх народними рухами. На уроках фізичного виховання діти вибирали свої улюблені народні ігри, включались у багатство і різноманіття народної творчості. Вважаємо, що така робота збагатила дітей досвідом і сприяла формуванню у них позитивного ставлення до надбань українського народу.



Висновки

Під час переддипломної педагогічної практики я успішно розв'язала проблему своєї курсової роботи, змогла вивчити, прослідкувати та дослідити шлях впровадження народознавства у навчальний процес, закласти основи народознавства в інтелектуальний потенціал дитини, прискорити її розумовий розвиток, поглибити знання учнів з історії українського краю, зацікавити їх життям рідного народу, підготувати дітей до самостійного вивчення проблеми народознавства, до подальшого детального вивчення цієї теми.

Шлях української народної педагогіки в сучасних шкільних закладах був неймовірно довгим, він вимірювався роками, але я впевнена, що ефективність принципу народності ми побачимо завтра, слід тільки актуалізувати дану проблему, активніше впроваджувати це невичерпне джерело в життя, в реальність, спираючись при цьому на здобутки видатних педагогів минулого.

Я переконана, що успіхи відродження української народності залежать від педагогів, шкільних вчителів. Тому закликаю всіх учителів: Допоможіть народності відродитися! Нехай вона стане невсипущою хранителькою моральних чеснот, національних звичаїв та традицій, пам'яті предків, невтомною плекальницею родоводу, совісті й честі минулих і прийдешніх поколінь. Допомогти учням знайти своє відношення до народної творчості, народної музики.



Список використаних джерел

1. Андрущенко В. Філософія як теорія і методологія розвитку освіти // Філософія освіти ХХІ ст.: Проблеми і перспективи: Методол. семінар, 22 листопада 2000 р. Зб. Наук. Праць. Вип. 3. - К.: Знання, 2000. - С.17 - 23.

2..Богуш А. Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Навч. посібник./Н.В.Лисенко.- К.: Вища школа, 1994.- 34-45с.

3.Бех І.Д. Наукові принципи особистісно зорієнтованого виховання школярів. / І.Д.Бех. - К.: 1999. - 200 с.

4. Бойко А.М. Педагогічний потенціал національно-культурних традицій / А.М.Бойко. - // Рідна школа. - 1999. - №10. - С. 10-15.

5. Єрмоленко О.Д. Системний підхід до формування національних і загальнолюдських цінностей в українській етнопедагогіці. / О.Д.Єрмоленко. - К.: 1995. - 176 с.

6. Зязюн І. А. Педагогіка добра: ідеали і реалії/І. А. Зязюн.- К.: МАУП, 2000. - 312с.

7. Зайченко І. Педагогічна концепція С.Ф.Русової:/І.Зайченко. - Чернігів: Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, 2000. -146с.

8. Зязюн І.А. Філософські засади освіти в Україні // Філософія освіти в сучасній Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні” (1 - 3 лютого 1996 року). І.А.Зязюн.- К.: ІЗМН, 1997.- 134с.

9. Кузь В.Г. Дослідження педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського (за матер.роботи ек- спер.лабор. «В.О. Сухомлинський і школа

ХХІ ст. // Вісник наук. лабор. - Вип. 2. - Умань. - 2000. - С. 3-13 // ДНПБ імені В. Сухомлинського.

10. Кушнір В.А. Системний аналіз педагогічного процесу: методологічний аспект: [Монографія]/В. А. Кушнір. - Кіровоград: Видав. центр КДПУ, 2001. - 348 с.

11. Кононенко П. “ Свою Україну любіть...”./П. Кононенко. - К.: Твім інтер, 1996. -56с.

12. Кузьмінський А.А. Педагогіка. Підручник. / А.А.Кузьмінський. - К.: Плеяда, 2010. - 114-121с.

13. Ликов В.Н. Народна мудрість педагогіки В.О. Сухомлинського: [Монографія] /В.Н. Ликов.- Кіровоград: Народне слово, 2003. - 212 с.

14. Лутай В. Філософія сучасної освіти: Навчальний посібник.В.А. Лутай. - К.: Центр “Магістр - S” Творчої спілки вчителів України, 1996.-68-72с.

15. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы?./Н.М. Михальченко.- К.: Институт социологии НАНУ, 2001.148с.

16. Пауло Ф.Л Формування критичної свідомості / Пер. з англ. О. Дем`янчук./Ф.Л. Пауло.- К.: Юніверс, 2003.- 34-40с.

17. Русова С.Ф Вибрані твори. /С.Ф.Русова.- К.: Освіта, 1996.с 45с.

18.Русова С.ф. Ідейні підвалини школи // Світло. /С.Ф. Русова.- 1913. - Кн. 8. - С.33 - 38.

19.Русова С.Ф. Моральні завдання сучасної школи // Рідна школа. /С.Ф.Русова.- Львів, 1938. - №7. - С.109 - 113.

20.Русова С. Ф. Проект новой свободной школы для Украины // Народный учитель. /С.Ф. Русова.- 1907. - №9. -5 - 9с.

21.Русова С.Ф. Сучасна мрія виховання // Життя і знання. /С.Ф. Русова.- Львів, 1930. -165 - 166с.

22.Русова С. Ф. Суспільні питання виховання // Життя і знання./ С.Ф. Русова.- Львів, 1929. -161 - 163с.

23. Соціолого-педагогічний словник / За ред. В.В. Радула. - К.: «Екс Об», 2004. - 304 с

24.Ушинський К.Д. Избранные педагогические произведения./ К.Д. Ушинський.- М.: Просвещение, 1968.-186с.

25. Фіцула М.М. Педагогіка. / М.М.Фіцула. - К.: Вища школа, 2009. С. 37-41



Додаток А

Анкетування

1. Чи використовуєте ви на уроках елементи народної педагогіки? На яких уроках найчастіше?

А) Часто;

Б) Ні, не дуже часто;

В) На кожному уроці;

2. Які засоби народної педагогіки ви використовуєте на уроках української мови?

3. Чи використовуєте ви елементи народної педагогіки на уроках математики і як саме?

4. Як ви використовуєте елементи народної педагогіки на уроках Я і Україна?

5. Чи мають місце на уроках фізичної культури народні ігри? Назвіть найулюбленіші ігри дітей?

6. Як ви використовуєте народознавчий матеріал на уроках музики?



Додаток Б

УРОК Трудового навчання

ТЕМА: Лялька-мотанка - саморобна дитяча народна іграшка.

Лялька-берегиня.

МЕТА:

· навчити конкретним трудовими навикам при роботі з тканиною, нитками, на прикладі виготовлення ляльки-мотанки;

· познайомити учнів з історією появи народної ляльки, з обрядами і традиціями, пов'язаними з виготовленням ляльок;

· прищепити інтерес до культури своєї Батьківщини, до витоків|джерел| народної творчості;

· розвивати образне мислення, творчі здібності.

УСТАТКУВАННЯ:

зразки виробів, ілюстрації; фотографії національних костюмів, карти інструкцій по виготовленню ляльки.

ІНСТРУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ:

клапті тканини, нитки різного кольору, мереживо, тасьма, бісер для прикраси, ножиці.

ТИП ЗАНЯТТЯ: комбінований

ХІД УРОКУ:

I. Організаційний момент

Перевірка готовності учнів до учбового заняття.

II. Актуалізація опорних знань:

- Як ви думаєте, що позначає слово «лялька»?

- Як ви розумієте його значення?

- Який образ виникає у вас в свідомості при слові «лялька»?

- Відповідають учні.

III. Вивчення нового матеріалу

Все, що відбувалося навколо первісної людини, було незрозумілим, страшним і лякаючим для нього. З неба лилася вода, стрілами падав вогонь (дощ і блискавка). Вода змивала і відносила житла, людей, посіви. Блискавки вбивали людей і худобу, підпалювали вдома. Сонце те ж не завжди було ласкавим до людини і землі. Були часи, коли воно спалювало все засіяне, позбавляючи людей урожаю. Вітер виривав із корінням дерева, руйнував житла. І людина задавалася питанням: "А хто все це робить"? І знайшов для себе відповідь: "Звичайно, це були вищі і могутніші істоти - боги". І ось люди подумали, а що коли створити зображення богів і дати їм імена? Тоді можна буде знати, у кого просити допомоги і захисту, кому поклонятися. Так з'явилися боги: Сварог (вогонь), Дажьбог (сонце), Макошь (вода, земля|грунт|, сімейного вогнища і рукоділля), Перун (грім і блискавки), Стрибог (вітер) та інші. Найчастіше зображали богів у вигляді людських фігур.

Напевно, це і були найперші ляльки в історії людства! Люди вірили їм, поклонялися, сподівалися на їх захист. Так перші ляльки полегшили життя стародавніх людей.

Коли люди просили про щось богів, то вони обов'язково приносили їм жертву. В давнину це були людські жертвопринесення. Але одного разу комусь прийшла в голову думка запропонувати в жертву замість живої людини - ляльку. Узяли поліно, обрядили його в хустку і сарафан і принесли в жертву богам. Боги жертву прийняли. Так лялька-поліно врятувала життя людини.

Поступово обряди жертвопринесення перетворилися на справжні свята. Різним богам почали приносити в жертву різних ляльок-чучел, у яких були свої імена: Кострома, Моренна, Купало, Яріло і так далі Наряджених ляльок з піснями носили на руках, водили хороводи навколо них, затівали ігри, а потім "віддавали" богам - топили в річці, спалювали на вогнищі, розкидали по полях і так далі.

З глибини століть прийшли до нас традиції виготовлення ляльок з латочок тканини. Іграшці надавалося магічне значення. Саморобні ганчіркові ляльки робили безликими: обличчя замінював узор у вигляді хреста, ромба, квадрата. По старовинних повір'ям, лялька з обличчям як би дивилася в душу і могла нашкодити дитині, його наврочити.

Тому, безлика лялька була одночасно і оберегом|.

Ганчіркових ляльок починали «вертіти» з п'яти років. Такі ляльки були в будь-якій селянській сім'ї, в деяких будинках їх налічувала до сотні. Ляльки робили з великим старанням, оскільки по ній судили про смак і майстерність господині. Кукла-оберег зображала людину, вона була партнером в грі, учила розуміти внутрішній світ людини.

На виготовлення цих ляльок йшли в основному підручні матеріали.

-А які?

Відповіді учнів.

Вчитель: Цілком вірно.

Для костюма ляльки понад усе підходять бавовняні і льняні тканини. Бажано використовувати ситець, льон, сатин дрібних забарвлень. Ці тканини зручні в розкрої, не тягнуться, легко склеюються і зшиваються.

Показ зразків тканин

Сучасному, а особливо міському, людині складно представити побут і традиції українського села. З одного боку, він був заповнений важкою фізичною працею, а з іншої - загальновідомі веселі сільські свята, які були приурочені до церковних дат. У народній свідомості уживалися християнські свята, а також стародавні язичницькі прикмети і обряди. Сільські свята були різноманітні і численні, вони супроводилися різноманітною символікою і ритуальними предметами. Не останнє місце серед них займала і лялька. Вона була найзрозумілішим і доступнішим посередником між людиною і невідомими силами природи. Вважалося, що чим давніше спосіб виготовлення ляльки, тим дієвіше її роль в здійсненні обряду.

За визначенням В. Даля « Лялька - зроблене з ганчір'я, шкіри, битого паперу, дерева і ін. подібність людини, а іноді і тварини».

Лялька не народжується сама: створює її чоловік. Будучи частиною культури, лялька зберігає в своєму образі риси народу, що створює її.

Шили лялькові плаття не просто так, а з сенсом. Тобто наряд ляльки мав не тільки естетичне, декоративне значення, але і глибоке духовне коріння. Саме у ляльковому платті простежуються стародавні форми українського одягу. Весь одяг жінка споконвіку робила сама.

Показ ілюстрацій.

У вбранні будь-якої ляльки був завжди присутній червоний колір і вишивка. А як ви вважаєте чому?

Відповіді учнів.

Це колір сонця, тепла, здоров'я, радості. За старих часів вважали, що вони оберігають від пристріту і травм. Узор вишивки також був не випадковий, кожен малюнок вишивки мав своє значення.