Теорія і практика навчання і виховання

Класний керівник здійснює економічне виховання у такий спосіб: залучення дітей до праці із самообслуговування, ремонту обладнання і приміщень, розподілу шкільного бюджету; обговорення газетних та журнальних статей на економічні теми; виробничі екскурсії, зустрічі з працівниками підприємств; залучення учнів до економічних відносин у школі та вдома. Активізації економічного виховання школярів сприяла всеукраїнська акція «Живи, книго!»

Сучасні масштаби екологічних змін створюють реальну загрозу для життя людей, що робить украй актуальною проблему зміни ставлення людства до природи. Цій меті служить екологічне виховання.

Екологічне виховання -- систематична педагогічна діяльність,

спрямована на розвиток в учнів екологічної культури.

Завдання екологічного виховання полягає у формуванні екологічних знань, вихованні любові до природи, прагненні берегти, примножувати її, формуванні вміння і навичок діяльності в природі.

Екологічне виховання передбачає розкриття сутності світу природи -- середовища перебування людини, яка повинна бути зацікавлена у збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі. Це передбачає уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки про стан природи, розумно взаємодіяти з нею. Естетична краса природи сприяє формуванню моральних почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності. Здійснюється вона на всіх етапах навчання у школі, кожному з яких, з огляду на вікові особливості школярів, властиві певна мета, завдання, методика.

В екологічному вихованні особливого значення мють предмети природничо-географічного цик географія розкривають дітям світ рослин, тв вище, що їх оточує. Фізика і хімія формують комплекс політехнічних знань, наукові засади і принци виробництва. Історія, правознавство показують недопустимість варварського ставлення до природи, тетичного циклу розкривають естетичну сутність, її неповторну красу, вплив на людину. Використовувані з цією метою у навчально-виховному процесі еколого-психологічний тренінг, інтегрально-пошукові групові та рольові ігри, творча «терапія», «мозковий штурм», імітаційне моделювання спрямовані на актуалізацію особистої причетності, емоційної сфери, формування смислотвірних мотивів екологічного змісту, що забезпечує систематизацію світоглядних установок учнів. садівництво, робота в мисливських господарствах та ін.), робота санітарних загонів захисту довкілля (виявляють ступінь забруднення повітря, води, зон відпочинку), загонів для боротьби з браконьєрами (діють при лісництвах і рибгоспах), груп швидкої допомоги звірам і птахам у зимовий період; куточки природи. З природоохоронною роботою пов'язана туристично-краєзнавча робота, спрямована на прищеплення навичок правильної поведінки в місцях відпочинку, в лісах, на річках та ін. Результатом екологічного виховання має бути сформована екологічна культура людини, що характеризується різнобічними глибокими знаннями про навколишнє середовище (природне та соціальне), наявністю світоглядних ціннісних орієнтацій щодо природи, екологічним стилем мислення і відповідальним ставленням до природи та свого здоров'я, набуттям умінь і досвіду вирішення екологічних проблем (насамперед на місцевому та локальному рівнях), безпосередньою участю у природоохоронній роботі, передбаченням можливих негативних наслідків приро- доперетворювальної діяльності людини.

18. Внутрішкільний контроль, його особливості

Контроль залишається невід'ємною, органічною частиною управлінського циклу. Він передбачає отримання інформації про результативність проведеної роботи. Демократизація цієї функції управління передбачає поєднання адміністративного, педагогічного, колективного контролю і самоконтролю кожного учня у педагогічному процесі. Контроль можна відмінити тільки стосовно тих педагогів, у яких високі результати та немає потреби в допомозі.

Внутрішкільний контроль (ВШК) - це управлінська функція, яка є попередньою до всебічного аналізу процесу навчання та виховання. Внутрішньо шкільний контроль дає можливість визначити, наскільки якісно здійснюється в школі процеси навчання та виховання, як відносяться до своїх функціональних обов'язків не тільки педагоги, діяльність яких контролюється, але й керівники школи.

Протягом року в школі проводяться контрольні зрізи-заліки, екзамени, контрольні роботи, анкетування, тестування, громадські огляди знань згідно з розробленими критеріями. Якщо результати зрізів добрі, то відділи освіти не втручаються в процес та технологію роботи вчителя. Якщо результати контрольних зрізів свідчать про проблеми колективу або окремих учителів, то робота колективу вивчається глибше з метою надання допомоги. Для цього використовуються різні види й форми контролю. Контроль буває попереджувальний, поточний, підсумковий.

Здійснення внутрішньо шкільного контролю потребує від керівництва та інших працівників, які залучені до контролю, теоретичної й методичної підготовки та компетентності, відповідальності при прийнятті рішень за підсумками контролю.

Система внутрішньо шкільного контролю повинна бути планомірною, обґрунтованою й всебічною, а його результати - основою для прийняття оптимальних управлінських рішень.

Відповідно до значення внутрішкільного контролю для діяльності школи, можна визначити, що контроль має бути:

- багатоцільовий - тобто спрямований на перевірку різних питань (навчально-виховна, методична, науково-дослідна й е5кспериментальна діяльність, удосконалення навчально-матеріальної бази школи, виконання санітарно-гігієнічних вимог, дотримання техніки безпеки та ін.);

- багатобічний - означає застосування різних форм і методів контролю до одного й того самого об'єкта (фронтальний, тематичний, персональний контроль діяльності вчителі і т.п.);

- багатоступінчастий - контроль одного й того самого об'єкта різними рівнями органів управління (роботу вчителя в ході освітнього процесу контролює директор, заступник директора, голова методичного об'єднання, представники Управління освіти і т.д.).

Мета внутрішньо шкільного контролю полягає в:

- зборі оперативної інформації про стан керованих підсистем;

- поширенні передового педагогічного досвіду;

- підвищення рівня навчальних досягнень школярів;

- підвищення рівня вихованості учнів;

- своєчасному виявленні й виправленні, попередженні помилок, недоліків в організації й здійсненні навчально-виховного процесу;

- кваліфікованій допомозі педагогам у підвищенні педагогічної майстерності, в оволодінні сучасними технологіями, ефективними методами навчання і виховання.

Функції внутрішньо шкільного контролю:

- інформаційна (створення достатньої кількості правдивої інформації про якість освіти і виховання в школі);

- діагностична (вивчення реального стану навчально-виховного процесу та його результативності в школі);

- управлінська (реальний вплив управління на реалізацію мати та завдань діяльності);

- педагогічна (побудова цілісного процесу навчання, виховання та розвитку учнів);

- адаптаційна (мінімізація негативних наслідків у школі).

Попереджувальний контроль використовується в роботі з молодими вчителями ( наприклад, перевірка підготовки вчителя до занять).

Поточний контроль - це відвідування занять, аналіз письмових робот учнів, перевірка їх успішності протягом семестру, року.

Підсумковий контроль - це аналіз результатів навчально-виховного процесу за півріччя, навчальний рік і наслідки перевідних та випускних екзаменів.

За об'єктами контроль поділяється на персональний, класно-узагальнюючий, предметно-узагальнюючий.

За обсягом охоплення об'єктів контроль поділяється на фронтальний (вивчається все), тематичний (вивчається певне питання, наприклад, перевіряється робота тільки тих учителів, у яких виявлені певні недоліки).

Контроль буває оперативний і плановий. Оперативний контроль використовується у формі одноденного відвідування занять керівником школи відповідно до поставленої мети. Плановий контроль носить глибокий характер, він передбачається заздалегідь для виявлення недоліків у навчально-виховній роботі. Усі види контролю мають свої специфічні особливості, однак вони взаємопов'язані і доповнюють один одного.

Отже, функція контролю в демократичних умовах є засобом підвищення якості навчально-виховного процесу.

Об'єкти внутрішньошкільного контролю

Навчально-виховна робота.

Методична робота.

Виховна робота.

Експериментальна та науково-дослідна робота.

Навчально-матеріальна база.

Забезпечення освітньої діяльності.

19. Цілісний педагогічний процес, його демократизація, гуманізація і гуманітаризація

Педагогічний процес є не механічним поєднанням процесів виховання, навчання, розвитку, а якісно новим утворенням, якому властиві свої особливі закономірності.Цілісність, загальність, єдність - найважливіші його характеристики. Складна діалектика відношень в середині педагогічного процесу полягає: 1) в єдності і самостійності інших процесів, які його утворюють; 2) в цілісності й підпорядкованості його складових систем; 3) в наявності загального і збереженні специфічного.

В закономірностях, як відомо, відображаються об'єктивні, необхідні, суттєві, повторювані зв'язки. В педагогічному процесі наявна значна кількість різноманітних зв'язків і залежностей. Найзагальнішими закономірностями:

1. Закономірність динаміки педагогічного процесу. Рівень кожної наступної зміни залежить від рівня зміни на попередніх етапах. Це означає, що педагогічний процес як динамічна взаємодія між педагогами і вихованцями має поступовий, "ступеневий" характер; чим вищі проміжні досягнення, тим вагоміший підсумковий результат. Результат дії закону спостерігається завжди - той учень матиме більш вагомі загальні досягнення, у якого проміжні результати були достатньо високі.

2. Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи і досягнутий рівень розвитку залежать від: 1) спадковості; 2) виховного і навчального середовища; 3) активності в навчально-виховній діяльності; 4) використовуваних способів і засобів педагогічного впливу.

3. Закономірність управління педагогічним процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від: 1) інтенсивності зворотного зв'язку між вихованцями й педагогами; 2) обсягу, характеру і обґрунтованості коректуючих впливів на вихованців.

4. Закономірність стимулювання. Продуктивність педагогічного процесу залежить від: 1) внутрішніх стимулів (мотивів) навчально-виховної діяльності; 2) інтенсивності, характеру і своєчасних зовнішніх (суспільних, педагогічних, моральних, матеріальних та інших) стимулів.

5. Закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики в педагогічному процесі. Ефективність педагогічного процесу залежить від: 1) інтенсивності і якості чуттєвого сприймання; 2) логічного осмислення сприйнятого; 3) практичного використання осмисленого.

6. Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності.Ефективність педагогічного процесу залежить від: 1) якості педагогічної діяльності; 2) якості власної навчально-виховної діяльності самих вихованців.

7. Закономірність обумовленості педагогічного процесу. Хід і результат навчально-виховного процесу залежить від: 1) потреб суспільства і особистості; 2) можливостей (матеріально-технічних, економічних та інших) суспільства; 3) умов функціонування процесу (морально-психологічних, санітарно-гігієнічних, естетичних та інших). Однак, відзначені закономірності не вичерпують усіх взаємозв'язків, що діють в цілісному педагогічному процесі

З метою наукового аналізу і характеристики педагогічного процесу ми говоримо про цей процес взагалі. Насправді ж педагог має справу з багатьма виховними процесами, сутність яких полягає в тому, що соціальний досвід перетворюється в якості людини, яка формується (М.О. Данилов). Педагогічний процес є не механічним поєднанням процесів виховання, навчання, розвитку, а новим якісним утворенням, у якому всі складові процеси підпорядковуються єдиній меті. Складна діалектика відносин у середині педагогічного процесу полягає в єдності й самостійності процесів, що його утворюють; у цілісності й супідрядності систем, що входять до нього; в наявності загального і збереженні специфічного.

Специфіка процесів зумовлена їх домінуючими функціями. Домінуючою функцією процесу навчання є навчання, процесу виховання -- виховання, процесу розвитку -- розвиток. Проте кожен з названих процесів у цілісному педагогічному процесі виконує і супутні функції. Так, зокрема, виховання здійснює не лише виховну, а й розвиваючу та освітню функції; навчання -- виховну і розвиваючу. Цей характер взаємозв'язків відбивається на меті, завданнях, змісті, формах і методах органічно невіддільних процесів. Так, наприклад, у змісті навчання переважає формування наукових уявлень, засвоєння понять, законів, принципів, теорій, які згодом значно впливають на розвиток та вихованість особистості. У змісті виховання домінує формування переконань, норм, правил, ідеалів, ціннісних орієнтацій, установок, мотивів та ін., проте водночас формуються й уявлення, знання та вміння. Обидва процеси ведуть до головної мети -- формування особистості, але кожен з них сприяє досягненню цієї мети властивими йому засобами.

Специфіка процесів виявляється у виборі форм і методів досягнення мети. Якщо в навчанні здебільшого використовують уроки, семінарії, практичні, лабораторні роботи, трудові навчальні завдання тощо, то у вихованні переважають більш вільні, різнохарактерні форми. Методи (шляхи) навчання і виховання, хоча мають у своїй основі багато спільного, але відрізняються акцентом: якщо навчання використовує здебільшого способи виливу на інтелектуальну сферу, то виховання, не відкидаючи їх, використовує засоби, які впливають на мотиваційну і діяльнісно-емоційну сферу. Методи контролю та самоконтролю теж мають свою специфіку. У на-вчанні обов'язково застосовується усний контроль, письмові роботи, заліки, екзамени. Контроль за результатами виховання менш регламентований. Інформацію про вихованість учня педагог отримує з допомогою спостереження за ходом діяльності й поведінки вихованців, громадської думки, життєвих ситуацій та інших характеристик.

20. Мета, принципи та система освіти в Україні

Освімта -- цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь, або щодо їх вдосконалення.

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві.

Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту,

Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім'ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім'єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсую чого

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

Повна загальна освіта в Україні є обов'язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І - початкова школа ( 1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ - основна школа ( 5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ - старша школа (10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.

Позашкільна освіта та виховання спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні. До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є : технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.

Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ - коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІY рівні ( залежно від наслідків акредитації) - інститут, консерваторія, академія, університет.

Післядипломна освіта ( спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути, (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти ( філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Науково обгрунтоване керівництво закладами освіти можливе за дотримання таких принципів управління:

Принцип державотворення. Суть його в тому, що діяльність усіх ланок закладів освіти спрямовується на утвердження і розвиток державності України, піднесення рівня їх діяльності до міжнародних стандартів.

Принцип науковості. Передбачає врахування під час організації навчально-виховного процесу в закладах освіти досягнень педагогіки, психології, методик викладання навчальних предметів, фізіології, гігієни, кібернетики та інших наук, які дають змогу здійснювати цей процес на наукових засадах.

Принцип демократизації. Полягає в тому, що при вирішенні проблем діяльностіі закладу освіти керівник має зважати на думку членів педагогічного колективу, батьківської громадськості та учнівського колективу, систематично звітувати про свою роботу перед колективом працівників школи.

Принцип гуманізації. Потребує налагодження гуманних стосунків у ланках взаємовідносин; передбачає формування гуманної особистості гуманними засобами.

Принцип цілеспрямованості. Передбачає постановку перед педагогічним і учнівським колективами близької, середньої й далекої перспектив, розв'язання конкретних завдань для їх досягнення.

Принцип плановості. Потребує чіткого перспективного і щоденного планування усіх напрямів навчально-виховної, організаційно-господарської діяльності закладу освіти з урахуванням його умов та можливостей.

Принцип компетентності. Згідно з ним усі педагогічні та інші працівники закладу освіти повинні мати високий рівень професійної підготовки, сумлінно виконувати службові обов'язки. Широка загальна ерудиція, високий рівень професіоналізму, врахування реальних умов праці дають змогу керівникові творчо вирішувати складні педагогічні завдання.

Принцип оптимізації. Полягає у створенні в закладах освіти належних умов для забезпечення його працівникам можливостей для ефективної діяльності.

Принцип ініціативи й активності. Передбачає наявність цих якостей у керівництва закладу освіти та створення умов для творчих пошуків усіма педагогами.

Принцип об'єктивності в оцінці виконання працівниками закладу освіти своїх обов'язків. Мається на увазі систематичний контроль за діяльністю працівників закладу, об'єктивна оцінка її результатів, гласність і врахування думки педагогічного колективу.

Принцип поєднання колегіальності з персональною відповідальністю. Його суть у тому, що директор школи несе повну відповідальність за навчально-виховну діяльність перед державними органами, але під час прийняття важливих рішень з питань діяльності школи зобов'язаний ураховувати думку членів колективу, якщо вона не суперечить законам України.

21. Історичний розвиток систем та організаційних форм навчальної роботи

У різні періоди розвитку суспільства перевага надавалася тим чи іншим організаційним системам навчання.

Найстаршою формою, яка бере свій початок у глибокій давнині, є індивідуальна форма навчання. Суть її полягає в тому, що учитель спілкується з учнем ''сам на сам'' у будинку вчителя або учня, учень виконує завдання індивідуально. Прикладом безпосередніх та індивідуальних контактів учителя з учнем у сучасних умовах є репетиторство.

Головною вартістю індивідуального навчання є те, що воно повністю індивідуалізує зміст, методи і темпи навчальної діяльності дитини; має можливості для здійснення систематичного й оперативного контролю за ходом і результатами діяльності учня; дозволяє своєчасно вносити необхідні корекції як у діяльність учня, так і у діяльність учителя. Все це забезпечує високі результати навчання. Недоліком є й те, що в процесі індивідуального навчання учень не може взаємодіяти зі своїми ровесниками, що негативно впливає на розвиток комунікативних умінь, процес соціалізації.

Згодом значення індивідуального навчання зменшується і поступається індивідуально-груповій формі організації навчального процесу, за якої вчитель працює не з одним учнем, а з групою різновікових дітей, неоднакових за рівнем підготовки. Тому вчитель змушений був проводити навчальну роботу з кожним учнем окремо: по черзі перевірити засвоєння знань, пояснювати новий матеріал, давати індивідуальні завдання. У цей час інші учні самостійно працювали над власними завданнями. Ця форма навчання, як і індивідуальна, вже наприкінці не задовольняла потреб суспільства як в якісному плані підготовки молоді до участі у вирішенні соціально-значущих завдань (учні одержували лише найпростіші навички читання, письма і рахунку), так і в кількісному плані - переважна більшість дітей залишалася неохопленою навчанням.

Бурхливий розвиток виробництва, мистецтва, науки в епоху Відродження спричинив необхідність масового навчання дітей. Виникла концепція групового навчання. Принципово новим у груповій формі навчання було те, що вчитель почав займатися зі стабільною групою учнів одночасно. Уперше групова форма навчання була застосована у братських школах України і Білорусії. Згодом ця форма стала називатися класно-урочною системою навчання.

Особливостями класно-урочної форми є: постійний склад учнів приблизно одного віку і рівня підготовки (клас); кожний клас працює відповідно до свого річного плану (планування навчання); навчальний процес здійснюється у вигляді окремих взаємопов'язаних елементів (уроків); кожний урок присвячується лише одному предметові (монізм); уроки постійно чергуються (розклад); керівна роль належить учителю (педагогічне управління); застосовуються різні види і форми пізнавальної діяльності учнів (варіативність діяльності).

Класно-урочна форма організації навчання має істотні переваги над іншими формами, зокрема індивідуальною: більш чітка організаційна структура; економність, оскільки учитель працює одночасно з великою групою учнів; сприятливі передумови для взаємного навчання, колективної діяльності, виховання і розвитку учнів. Проте, є і недоліки: орієнтація на «середнього» учня, відсутність умов для проведення індивідуальної навчально-виховної роботи з учнями та інші.

У сучасній школі класно-урочна форма організації навчання переважає у школах світу, незважаючи на те, що дидактичним поняттям ''клас'', ''урок'' вже близько 400 років.

Наприкінці XIX століття розпочалися активні пошуки шляхів удосконалення класно-урочної системи.

Першу спробу модернізації класно-урочної системи організації навчання здійснили англійський священик Л. Белл і вчитель Дж. Ланкастер, основною метою якої було збільшення кількості учнів, яких навчає один учитель. Це було обумовлено потребою великого машинного виробництва у значній кількості кваліфікованих робітників. Для підготовки робітників необхідно було збільшити кількість шкіл, а, отже, і контингент учителів, які б навчали значно більшу кількість учнів. Так виникла белл-ланкастерська система взаємного навчання. Автори спробували використати у ролі викладачів самих учнів. Старші учні під керівництвом учителя вивчали матеріал самостійно, а потім, отримавши відповідні інструкції, навчали своїх молодших товаришів. Таким чином, один учитель за допомогою учнів-посередників міг навчати 200-300 дітей різного віку. Проте ця система не набула широкого поширення, оскільки недоліки в організації не забезпечували необхідного рівня підготовки учнів.

Найбільш радикальною серед них була форма навчання, що отримала назву ''Дальтон-план''. В історію педагогіки ця система також ввійшла під назвою ''лабораторна'', або ''системою майстерень'', оскільки замість класів у школі створювалися лабораторії і предметні майстерні. Головна ідея системи полягала в тому, що успіх навчальної діяльності залежав від пристосування темпу роботи в школі до можливостей кожного учня, його здібностей; центральною в навчанні була самостійна навчальна діяльність учнів, а не діяльність викладання; класи замінювалися лабораторіями або предметними майстернями, уроки відмінялися; учень працював у лабораторіях або в майстернях індивідуально, виконуючи отримане від учителя завдання; учитель постійно знаходився в цих лабораторіях чи майстернях, допомагаючи учням. Але така організація навчання призводить до зниження рівня підготовки учнів, зменшення відповідальності за результати своєї діяльності. Учні не могли без пояснення вчителя, без його допомоги і контролю засвоювати матеріал. їх знання були фрагментарними, не охоплювали всього обсягу необхідної інформації.

У 50-их роках XX століття у США з'явилася нова система навчання у вигляді плану Трампа, розробленого професором педагогіки Ллойдом Трампом.

Суть плану Трампа як системи полягає в тому, щоб максимально стимулювати індивідуальне навчання за допомогою гнучкості форм його організації. Вона поєднує три форми навчальної взаємодії учителя з учнями: індивідуальну роботу, роботу з групами учнів від 10-15 осіб, лекційні заняття для великих груп від 100 до 1500 осіб. Лекції з використанням сучасних технічних засобів (телебачення, EOT та ін.) для великих груп читають висококваліфіковані викладачі, професори. Малі групи обговорюють матеріали лекції, проводять дискусії, доповнюють те, що було почуте на лекції. Заняття в малих групах проводить рядовий учитель або кращий учень групи. Індивідуальна робота у шкільних кабінетах, лабораторіях реалізовується частково за обов'язковими завданнями вчителя, частково за вибором учня. Система потребує злагодженої роботи вчителя, чіткої організації, матеріального забезпечення.

Таким чином, історія розвитку організаційних форм навчання свідчить про повсюдні спроби удосконалити класно-урочну та інші системи навчання у напрямку індивідуалізації і диференціації навчання.

22. Особистісно-орієнтований підхід у вихованні. Проектування виховного процесу в школі

Одним із важливих принципів, що покладений в основу сучасного навчання і виховання особистості, зокрема й щодо формування в неї загальної культури, є особистісно орієнтований підхід, який висуває у центр виховної системи особистість, зосереджуючи вагу на необхідності створення комфортних, безконфліктних і безпечних умов для її розвитку, реалізації природних потенціалів. Особистість тут не тільки суб'єкт виховання, але й пріоритетний суб'єкт, який є метою виховної системи, а не засобом досягнення якоїсь іншої мети (що спостерігається в авторитарних і дидактико-центричних технологіях).

Висуваючи у центр уваги особистість, яка прагне максимальної реалізації своїх можливостей, відкрита для сприйняття нового досвіду, спроможна на усвідомлений і відповідальний вибір у різних життєвих ситуаціях, особистісно орієнтований підхід оловною метою виховання проголошує набуття особистістю таких якостей, які б забезпечували вирішення цих проблем. Такі принципи орієнтують на формування особистості, її розвиток не відповідно до якогось зразка чи чийогось замовлення, а відповідно до природних здібностей. У цьому полягає їх відмінність від властивої традиційній технології формалізованої передачі вихованцеві знань і соціальних норм

Особистісний орієнтований підхід - основа нової філософії - ґрунтується на принципі центрації виховання в розвитку особистості і передбачає передусім визнання пріоритету особистості, який повинен стати основою ідеології суспільства у сфері виховання, ціннісною орієнтацією. Принцип центрації виховання на розвиток особистості вимагає демократичного стилю взаємодії суб'єктів, його гуманізації.

У зв'язку з цим, практичним завданням педагога є виявлення й розвиток усіх позитивних сил дитини, виховання усвідомлення своєї неповторності і спонукання до самовиховання та самореалізації, але важливо, щоб самореалізація дитини не пригнічувала достоїнства та інтересів навколишніх. Важливим аспектом особистісно орієнтованого виховання є реалізація принципів педагогіки співробітництва.

Виховні ситуації, які створюються у межах особистісно орієнтованого виховання, мають забезпечити розвиток такого рівня свідомості, який би спонукав дитину до самопізнання й самоактивності з тим, щоб вона могла стати творцем власного духовно багатого життя. А це означає, що треба культивувати такі ситуації, у яких стосунки з дітьми будуються на врахуванні їхньої гідності і права бути особистістю; перше безперечне право дитини -- висловлювати свої думки, впливати на наші суд ження про неї.

Особистісно орієнтоване виховання надає можливість вихованцеві краще функціонувати як особистості. Це є наслідком того, що і вихователь, і вихованець працюють у єдиному емоційно-чуттєвому діапазоні, який запобігає психічному напруженню як результату переживання небезпеки від некоректного вторгнення дорослого в дитячий світ. Дитина щоразу відчуває, що зустріч з вихователем відкриває для неї нові можливості як щодо емоційних вражень, так і щодо спілкування та вільної поведінки.

За особистісно орієнтованого виховання дитині мусить забезпечуватись можливість самостійно приймати рішення і поводитися згідно з ними. Ця вимога випливає з психологічної закономірності, згідно з якою діти, які привчені лише спостерігати і слухати, стають соціально пасивними, безпорадними перед труднощами.

Стратегія побудови виховного процесу в площині особистісного підходу мусить визначатися науковим розумінням внутрішніх закономірностей розвитку особистості в онтогенезі, а не ґрунтуватися на зовнішній доцільності, коли традиційні методи заохочення чи покарання приховують складні виховні проблеми. Це справді так, оскільки, запроваджуючи такі методи, педагог змушує дітей до підкорення, а не до вільної й свідомої дії. Цим самим він штучно утримує вихованця на найелементарніших стадіях морального розвитку і не підносить до рівня, коли вихованість ґрунтується на перетворенні загальних етичних принципів у систему його особистісних смислів.

Психолого-педагогічне проектування виховного процесу-це попереднє цілеспрямоване творче визначення і конструювання програми спільної діяльності педагогів й вихованців та її подальша реалізація. Це проектування особистісно-розвивальної взаємодії, де визначальним є виховання в широкому розумінні цього слова, оскільки включає в себе розвиток, виховання (у вузькому розумінні) і навчання. Особлива роль психолого-педагогічного проектування виховного процесу зумовлена тим, що воно є зв'язуючою ланкою, найголовнішою сферою єднання педагогічної теорії і практики.

Основною метою психолого-педагогічного проектування виховного процесу є створення обґрунтованої системи параметрів стану об'єкта педагогічного управління, даних у динаміці, з урахуванням чинників, що регулюють та визначають цей процес, а також засобів регулювання.

Найважливішими об'єктами психолого-педагогічного проектування є: виховна система, виховний процес та виховна ситуація.

Психолого-педагогічне проектування виховного процесу здійснюється на основі принципів особистісних пріоритетів вихованців, педагогічної взаємодії, гнучкості, відповідності. Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення на кожному етапі. Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу здійснюється в певний послідовності.

Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал. Коли йдеться про виховання класу, то мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед шкалою.

Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Виходячи з цих даних, можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав цей взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення поставленої мети.

Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки відповідно до ідеалу.

Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу.

На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом.

23. Методи виховання і їх класифікація

У педагогічній практиці метод виступає як "спосіб організації практичного й теоретичного освоєння дійсності, зумовлений закономірностями об'єкта, що досліджується.

У педагогічній літературі можна знайти опис великої кількості методів, що дозволяють досягати практично будь-які цілі. Методів і їх версій накопичено достатньо, і розібратися в них дозволяє їх впорядкування, вибудовування за певною ознакою системи методів, їх класифікації. Нині найбільш поширеніша в сучасній педагогіці класифікацій методів виховання, засновану на комплексному підході до самого процесу виховання і полягає в єдності стимулювання, формування свідомості і поведінки та корекції у виховному процесі.

Методи формування свідомості

Переконання - спосіб словесного впливу на розум, почуття і волю вихованця.

Форми застосування: бесіда, розповідь, диспут.

Умови ефективного застосування: недопущення моралізування, правдивість і щирість, довірливість і такт, єдність раціонального та емоційного.

Навіювання - спосіб словесного впливу на психіку.

Форми застосування: пряме, непряме, самонавіювання.

Умови ефективного застосування: довірчість відносин, педагогічний такт, володіння технікою навіювання.

МЕТОД ПРОБЛЕМНИХ СИТУАЦІЙ - моделювання людських відносин на основі конкретної суперечливої ситуації.

Види: аналітичні, оціночні, прогностичні, альтернативні.

Умови ефективного застосування: відповідність змісту ситуації конкретної задачі виховання, конфіденційність відносин, такт, правильна редакція тексту ситуації, попередження полегшеного підходу вихованців до аналізу ситуації.

Методи формування поведінки

ІНСТРУКТАЖ - поєднання пояснення з показом зразків діяльності і поведінки.

Умови ефективного застосування: ясність і чіткість вказівок вихователя, поєднання слова, образу і практичної дії.

ВПРАВА - багаторазове повторення і закріплення цінних способів діяльності за зразком.

Форми застосування: режим, доручення, практичні заняття.

Умови ефективного застосування: систематичність і послідовність організації вправ, посильность і поступове ускладнення вправ.

МЕТОД ПРИКЛАД - пред'явлення зразка поведінки і діяльності.

Форми застосування: особистий приклад (батьки, вихователі і т.д.), словесно-узагальнений.

Умови ефективного застосування: привабливість образу, реалістичність його оцінки, ненав'язливість його прикладу, неприпустимість «лобового» протиставлення прикладу рівнем вихованості конкретного вихованця.

Методи педагогічного стимулювання

МЕТОД ПЕРСПЕКТИВИ - висунення мети, здатної залучити вихованців у спільну діяльність.

Види: близька, середня, далека.

Умови ефективного застосування: реальність перспективи, інтерес до перспективи, ускладнення перспектив, можливість прояву ініціативи і творчості вихованцем.

Заохочення - спосіб вираження позитивної оцінки діяльності, визнання заслуг.

Форми застосування: моральні (похвала, схвалення, оголошення подяки, надання додаткових прав), матеріальні.

Умови ефективного застосування: об'єктивність заохочення, відповідність заохочення заслугах вихованця, гласність заохочення, суворе дотримання міри.

ПЕДАГОГІЧНА ВИМОГА - спосіб чіткої вказівки вихованцю чи колективу, що і як треба робити.

Форми застосування: пряме (вказівка, наказ, розпорядження), непряме (натяк, порада, рекомендація).

Умови ефективного застосування: повага до особистості вихованця, опора на громадську думку, єдність вимог, чіткість, ясність і зрозумілість словесної формулювання вимоги, її посильність.

Методи педагогічної корекції

ЗАМІНА ІНТЕРЕСУ (домінанта) - перетворення установки, актуальної потреби особистості для перемикання уваги і формування нового стереотипу поведінки.

Умови ефективного застосування: реальність, значимість і ненав'язливість нового інтересу, нейтралізація подразників, що підсилюють колишню домінанту.

КРИТИКА - оцінка проступку за допомогою негативного судження про нього.

Форми застосування: пряма, непряма (гумор, іронія, сатира)

Умови ефективного застосування: усвідомлення вихованцем своєї провини, розумна опора на колектив вихованців, врахування його зрілості, переважання судження над осудом, попередження прояву в критиці зайвої жорстокості.

ПОКАРАННЯ - спосіб корекції негативних проявів особистості за допомогою негативної оцінки її вчинків.

Форми застосування: заходи словесного покарання (зауваження, осуд, догану), покарання за логікою природних наслідків, обмеження в правах, накладення додаткових обов'язків.

Умови ефективного застосування: усвідомлення провини і каяття винного, опора на колективну думку, облік зрілості вихованця та колективу, об'єктивність і справедливість покарання, його відповідність проступку, облік емоційного стану.

Методи виховання необхідно використовувати в системі, оскільки результативність кожного методу залежить від того, наскільки тісно він взаємодіє з іншими методами. Кожен окремий метод набуває педагогічну силу тільки діючи в єдності з іншими методами, тобто важливою умовою ефективності будь-якого з методів є його поєднання з іншими.

Размещено на Allbest.ru