Теорія і практика навчання і виховання

Формування особистості відбувається також у процесі розвитку її інтересів, потреб.

Виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації: телебачення, радіо, преса. Цей вплив може мати як позитивний, так і негативний характер, а тому вимагає відповідного корегування з боку вихователя.

9. Проблема мети виховання в педагогіці. Мета національного виховання

Виховання як цілеспрямований процес завжди підпорядковане конкретній меті. Мета виховання -- сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і узагальнено виражає ідеал людини. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства. З розвитком суспільства змінюється і мета виховання.

Меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, форми, методи виховання. Тому проблема мети виховання є найважливішою в педагогіці.

Виділяється загальна та індивідуальна мета виховання.

Загальна мета виражає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, а індивідуальна, якщо передбачається виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Таким чином метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини.

Мета виражає загальну цілеспрямованість виховання. На практиці вона реалізується через систему конкретних завдань. Мета і завдання співвідносяться як ціле й частина, система і її компоненти. Тому є й таке означення: мета виховання - це система виховних завдань.

У її формуванні знаходять відображення багато об'єктивних причин. Закономірності фізіологічного дозрівання організму, психологічний розвиток людей, досягнення філософської і педагогічної думки, рівень загальної культури визначають загальну спрямованість мети і завдань. Але визначальним фактором завжди є ідеологія, політика держави. Тому мета і завдання виховання завжди мають яскраво виявлену класову спрямованість. Не існує жодної, навіть найдемократичнішої держави, де мета виховання в школі не спрямовувалася б на зміцнення існуючих відносин, була відірвана від політики та ідеології панівного класу. Останнім часом у світовій педагогіці утверджується ідея незалежності виховання від політики та ідеології, визначення його мети і завдань на основі загальнолюдських законів життя, потреб, прав і свобод.

Фактори, які обумовлюють мету і завдання виховання:

1) політика, ідеологія держави;

2) потреби суспільства, які визначаються способом виробництва - рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин. Тому мета виховання завжди відображає досягнутий рівень розвитку суспільства, ним визначається і змінюється зі зміною способу виробництва.

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася система виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу, але тривалий час вона нехтувалась і заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі -- український виховний ідеал.

Національне виховання -- передавання молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина своєї країни (національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури), розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Поняття «національне виховання» охоплює всі особливості виховання загалом. Воно рівнозначне державному, яке є вужчим, одиничним щодо виховання як загального поняття. Однак у жодній країні світу не існує виховання «взагалі». Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною. Національне виховання найбільше відповідає потребам відродження України.

Сучасна національна система виховання покликана передати підростаючому поколінню все багатство генетичного коду народу: народний світогляд, мораль, естетика, психологія, національний характер і темперамент, самосвідомість, спосіб мислення, історія тощо.

Мета національного виховання ґрунтується на запитах суспільства і спрямована на підготовку свідомих громадян. У вихованні підростаючого покоління беруть участь не тільки школа, позашкільні виховні установи, сім'я. На дитину впливають й інші фактори, які можуть і не узгоджуватись із соціальним замовленням. Це актуалізує завдання школи координувати зміст мети виховних інституцій, знаходити можливості для її взаємодоповнення.

Основною метою національного виховання на сучасному етапі є передання вихованцям соціального досвіду, успадкування ними духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, духовності, трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, фізичної та екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань:

- формування у вихованців національної свідомості й самосвідомості, любові до рідної землі, родини, українського народу, бажання працювати задля розквіту України, готовності її захищати;

- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури-

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності та інших чеснот; - забезпечення повноцінного розвитку вихованця, охорони і зміцнення його духовного, психічного і фізичного здоров'я;

- формування соціальної активності особистості вихованця через його включення у процес державотворення; - виховання екологічної культури, гармонії відносин з природою;

- розвиток індивідуальних здібностей і талантів вихованців, забезпечення умов для самореалізації, формування наукового світогляду;

10. Завдання, зміст і форми роботи класного організатора, соціального педагога

У кожному класі працює певний колектив учителів, який повинен керуватися єдиними вимогами до учнів, здійснювати індивідуальний підхід до них. Організатором і душею цього колективу виступає, як правило, класний керівник.

Завдання, функції, основні напрями і зміст роботи класного керівника в сучасних умовах визначаються Положенням про класного керівника навчального закладу системи загальної середньої освіти, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України.

У ньому, зокрема, відзначено, що "Класний керівник - це педагогічний працівник, який здійснює педагогічну діяльність з колективом учнів класу, навчальної групи професійно-технічного навчального закладу, окремими учнями, їх батьками, організацію і проведення позаурочної та культурно-масової роботи, сприяє взаємодії учасників навчально-виховного процесу в створенні належних умов для виконання завдань навчання і виховання, самореалізації та розвитку учнів (вихованців), їх соціального захисту. У Положенні відзначається, що класний керівник здійснює свою діяльність відповідно до основних завдань загальної середньої освіти, спрямованих на: виховання громадянина України; формування особистості учня (вихованця), його наукового світогляду, розвитку здібностей і обдаровань; виконання вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, підготовку учнів до подальшої освіти і трудової діяльності; виховання в учнів (вихованців) поваги до Конституції України, державних символів України, почуття власної гідності, свідомого ставлення до обов'язків, прав і свобод людини і громадянина, відповідальності перед законом за свої дії; реалізацію права учня (вихованця) на вільне формування політичних і світоглядних переконань; виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого та здоров'я інших громадян як найвищої соціальної цінності, формування засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів (вихованців).

Як організатор класного колективу класний керівник: сприяє забезпеченню умов для засвоєння учнями (вихованцями) рівня обсягу освіти, а також розвиткові їх здібностей; створює умови для організації змістовного дозвілля, профілактики бездоглядності, правопорушень, планує та проводить відповідні виховні заходи; сприяє підготовці учнів (вихованців) до самостійного життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами; проводить виховну роботу з урахуванням вікових та індивідуально-психологічних особливостей учнів (вихованців), їх нахилів, інтересів, задатків, готовності до певних видів діяльності, а також рівня сформованості учнівського колективу; координує роботу вчителів, викладачів, майстрів виробничого навчання, психолога, медичних працівників, органів учнівського самоврядування, батьків та інших учасників навчально-виховного процесу з виконання завдань навчання та виховання у класному колективі (групі), соціального захисту дітей.

Класний керівник більше, ніж інші вчителі, спілкується з учнями. Його спілкування з ними не припиняється із дзвінком. Він і після уроків виступає в ролі організатора життя та діяльності класного колективу. Успіх його виховної діяльності багато в чому залежить від тісної співдружності з батьками. Це дає змогу забезпечити єдність шкільного та сімейного виховання.

Мета діяльності соціального педагога - створення сприятливих умов для особистісногорозвитку людини (фізичного, соціального, духовно-морального, інтелектуального), надання йому комплексної соціально-псіхілого-педагогічної допомоги у саморозвитку та самореалізації в процесісоціалізації, а також захист людини (соціальна, психолого- педагогічна, моральна) у його життєвому просторі.

Завдання соціального педагога: Забезпечення, збереження і зміцнення фізичного, психологічного, соціального, морального здоров'я особистості; Формування моральної свідомості, моральних якостей, соціально значущих орієнтацій і установок у життєвому самовизначенні і моральної поведінки; Створення сприятливих умов у мікросоціумі для розвитку здібностей та реалізації можливостей людини, його позитивного потенціалу в соціально корисних сферах життєдіяльності, попередження тупикових ситуацій в особистісному розвитку;Надання комплексної соціально-психолого-педагогічної допомоги і підтримки;

Основні напрями соціально-педагогічної діяльності: Створення соціальних умов, що компенсують неблагополучний досвід соціалізації і несприятливі умови життя дітей і їх сімей; Надання комплексної допомоги, спрямованої на створення сприятливих соціально-педагогічних умов у освітніх та інших установах системи соціального виховання та захисту; Забезпечення діагностики, корекції та консультування з соціально-педагогічної проблематики для дітей і сімей групи ризику; Робота з дітьми-інвалідами; Робота з обдарованими дітьми; Організація спортивно-оздоровчої, дозвільної та інших видів діяльності дітей, підлітків, дорослих; Консультування і спеціалізована допомога у професійному визначенні; Попередження соціальної та педагогічної захищеності дітей;

Правильно організована соціально-педагогічна діяльність передбачає орієнтацію наособистість, індивідуальність, розкриття сутнісних сил дитини надання йому комплексної соціально-психолого-педагогічної допомоги у вирішенні особистісних проблем і, найголовніше, в усвідомленні себе суб'єктом власного життя.

Соціально-педагогічна діяльність завжди повинна бути адресною, спрямованої на конкретну дитину, на рішення його індивідуальних проблем, що виникають у процесі соціалізації, інтеграції в суспільство.

Соціальний педагог повинен вміти виявляти гідності особистості, «проблемне поле» дитини, прогнозувати і проектувати можливі варіанти його розвитку, впливати на мотиваційно-потребностную сферу, щоб викликати бажання до самовдосконалення, самовиховання, приводити в дію внутрішній регулятивний механізм.

Особливо важливо вміти визначати, які ціннісні орієнтації формує соціальна система, в яку включений дитина, які соціальні ролі він виконує і як переживає свої соціальні позиції - від цього багато в чому залежать його потреби і поведінку.

Соціально-педагогічна діяльність передбачає і так зване соціальне загартовування дітей, підлітків, тобто розвиток здібності у них вижити в складних ситуаціях, не зламатися, знайти способи подолання труднощів, залишаючись гідною людиною.

І, нарешті, соціально-педагогічна діяльність повинна бути спрямована на формування ірозвиток моральних орієнтацій, моральної свідомості, моральних почуттів, соціально значимих установок у життєвому самовизначенні, а значить і моральної поведінки дитини.

11. Духовний розвиток особистості: суть, завдання і засоби

Одним із першочергових завдань сучасної педагогічної науки й практики є посилення уваги до спеціальних досліджень, присвячених проблемам виховання духовності у підростаючих поколінь.Духовність - це внутрішній світ людини, зв'язок людини з релігією.

Духовність - це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньому йти.

Духовність - це те, що відрізняє людину, що властиве лише їй одній.

Духовність не зводиться до інтелектуальності, ідеальності, звернення розуму до етики, чистої моралі або аскетизму.

Взагалі, духовно багатою людиною вважають людину, яка живе в гармонії із собою і світом, в якої сформовані духовні цінності, тобто, ті якості і риси, життєві установки, що існують для кожної людини, що становлять її ідеал.

У процесі духовного розвитку можна виділити чотири етапи:

- криза, що передує духовному пробудженню;

- криза, викликана духовним пробудженням;

- реакція, що слідує за духовним пробудженням.

До показників духовного зростання відносять:

- усвідомлення значущого вибору;

- зростання внутрішньої чесності, заміна критеріїв обов'язку, совісті на критерії естетичної та творчої спрямованості, коли людина починає свідомо творити своє життя;

- зростання почуття гармонії світу, уникнення емоційного ставлення до добра і зла, оскільки це проблема свідомого вибору людиною власного шляху життя, відповідно до її розуміння світової гармонії.Становлення духовності - це вища мета кожної особистості, адже в міцному ґрунті духовності зростає і особистість людини.

Пізнання людиною самої себе, таємниць свого життя - один з її духовних пошуків, що сягає в глибину століть. Потрібно допомогти дитині пізнаючи світ, пізнати себе як людину і сприяти тому, щоб вона була суб'єктом життєтворчості. Навчити мистецтву життя, бути конкурентноспроможним в сучасному світі, оволодіти культурою життя.

Потрібно ставити собі за мету розвивати особистість, розумові здібності, творчі вміння, самостійно здобувати знання, логічно мислити. Створення ситуації успіху є умовою для самореалізації кожної особистості.

У процесі життєтворчості, подолання кризових явищ зростає роль школи, яка покликана допомогти дитині знайти зміст життя, створивши для цього повноцінні умови для її фізичного, інтелектуального, духовного розвитку і саморозвитку. Тому людське життя під кутом зору суб'єктивних, активно творчих засад виступає як проблема творчого життя особистості, її духовного світу, світогляду, мети та сенсу життя.

Духовні потреби кожної людини унікальні, а тому шлях духовного розвитку носить індивідуальний характер. Завдяки згаданій індивідуальності досить важко накреслити загальні підходи, розробити універсальні методи, якими міг би користуватися кожний, оскільки “Духовне не можна зрозуміти, його можна тільки пережити” (Хейч).Духовна діяльність учня нерозривна з діяльністю творчою.

Розвиток духовності особистості неможливий без адекватно сформованої самооцінки, потреби в саморозвитку, продуктивного міжособистісного спілкування у відповідності з власними духовними потребами.

12. Учитель в сучасній школі. Вимоги до учителя національної школи

Педагог, учитель, вихователь - довірена особа суспільства, якій вона ввіряє найдорожче і найцінніше - дітей, свою надію, своє майбутнє. Доля дітей в руках педагога, в його золотому серці, він має бути джерелом радісного пізнавального і морального зростання своїх вихованців. Педагог має справу з конкретними людьми, проте його завдання не лише особистісно, а й суспільно зумовлене - підготовка підростаючого покоління до активної участі в житті суспільства.

Функції учителя зумовлюються потребами суспільно-економічного розвитку нашого суспільства, а також особливостями розвитку загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей.

Загалом варто акцентувати увагу на таких функціях учителя-вихователя.

1. Виховна функція: передбачає необхідність здійснювати цілеспрямований вплив на особистість з метою створення оптимальних умов для її всебічного гармонійного розвитку; акумулювання в особі учителя загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей і передавання їх нащадкам. Ця функція пов'язана з виховання людини в широкому значенні. Вона займає провідне місце в складному процесі формування особистості.

2. Навчальна функція: виявляється в організації учнів з метою оволодіння знаннями, вміннями і навичками з основ наук, забезпеченні умов для інтелектуального розвитку учня, озброєння їх методами самостійної пізнавальної діяльності. Учитель має виступати не інформатором, а організатором навчально-виховного процесу.

3. Організаторська функція: полягає у необхідності організації дитячих колективів цілеспрямованого керівництва різними видами дитячої діяльності безпосередньо в навчально-виховних закладах і поза їх межами.

4. Оберігаюча функція: учитель має бути хранителем загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей, оберігати їх від руйнівних впливів деструктивних сил, розумно будувати гуманістичну систему виховання.

5. Інформуюча функція: передбачає поширення педагогічних знань серед батьків, працівників соціальної виробничої сфер. Питаннями виховання мають займатися по суті усі дорослі громадяни. Та всі вони відчувають певні труднощі у такій не специфічній для них діяльності через брак спеціальних знань з психології та педагогіки. Тому вчителі, маючи професійну підготовку з педагогіки та психології, і повинні займатися педагогізацією непрофесійних вихователів.

Вимоги до педагога висвітлені в Законі України «Про загальну середню освіту»: «Педагогічним праців­ником повинна бути особа з високими моральними якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров'я якої дозволяє виконувати професійні обов'язки в навчальних закладах середньої освіти». Педагог повинен бути людиною з високим рівнем професійної культури, яка виявляється у здатності знаходити задоволення в праці; творчій діяльності, спрямованій на формування особистості учня; оволодінні культурною спадщиною, в особистих моральних якостях. Засвоєні педагогом культурні багатства втілюються в його діяльності, по­ведінці, у ставленні до світу та самого себе.

Усі функції учителя-вихователя тісно взаємопов'язані між собою і взаємно обумовлені. Учительська діяльність має творчий характер. Навчання і виховання не може здійснюватися за готовими рецептами. Щоб визначити правильні засоби педагогічного впливу на колектив чи особистість, доводиться проводити глибокі всебічні дослідження кожної конкретної педагогічної ситуації та добирати певні педагогічні засоби. Необхідні знання для роботи з класним колективом, з окремими школярами накопичуються під час вивчення курсів педагогіки і психології, основ педагогічної майстерності, а практичний досвід педагогічних досліджень і застосування одержаних знань -- у процесі проходження різних видів педагогічної практики.

У кожного вчителя, неодмінно повинна бути любов до дітей. Якщо вчитель уважний і чуйний до них, якщо він щиро розділяє всі радощі й горе поразок своїх учнів, якщо у важку хвилину він готовий допомогти кожному, чутливе серце дитини обов'язково відчує в цьому вчителеві свого друга, старшого наставника, розумного керівника. Учень поважає такого вчителя, рахується з ним, його думка буде для школяра незаперечною, а предмет, який викладає вчитель, улюбленим.

Якості особистості: Суспільної спрямованості: науковий світогляд, потреби передової людини; громадянська зрілість і активність, обізнаність із подіями світового і місцевого життя; загальнолюдські моральні риси та якості; загальна ерудиція, начитаність. Професійно-педагогічної спрямованості: компетентність; захопленість професією; любов до дітей, гуманне ставлення до них; справедливість; тактовність; витримка, терплячість, самовладання; Вимоги до психолого-педагогічної підготовки: Знання - основ методології; психолого-педагогічні; анатомо-фізіолого-гігієнічні; теорії і методики виховання; змісту навчального предмета й методики його викладання; індивідуально-психологічних особливостей особи на різних вікових етапах; Уміння і навички: Конструктивні: планувати навчальну й виховну роботу; відбирати, аналізувати й синтезувати навчальний програмовий матеріал, здійснювати дидактичну переробку складного матеріалу; творчо й обґрунтовано будувати організаційно-педагогічну і логіко-педагогічну структуру уроку; Організаторські: виявляти й організовувати актив класу, керувати ним у різних умовах; організовувати різні види колективної та індивідуальної діяльності учнів, розвивати їхню активність; здійснювати контроль і допомогу в розумовому розвитку учнів; здійснювати педагогічне керівництво учнівськими організаціями; організовувати роботу з батьками та громадськістю. Комунікативні: встановлювати педагогічно доцільні відносини з учнями, батьками, учителями; регулювати внутрішньо-колективні та міжколективні відносини; знаходити потрібні форми спілкування з учнями й батьками; Дослідницькі: вивчати індивідуальні особливості учнів та колективу; критично оцінювати свій досвід, результати своєї . діяльності; усвідомлено вдосконалювати педагогічну майстерність, самоосвіту та самовиховання; творчі: малювати, співати, танцювати, грати на музичному інструменті, виразно читати; володіти технічними засобами навчання.

Учитель не повинен зупинятися в науковому, духовному, ідейному зростанні, не можна вказувати дорогу іншим, зупинившись самому.

13. Основні методи методичної роботи в школі. Атестація вчителів

Якість навчально-виховного процесу школи, його результати певною мірою залежать від учителя, його теоретичної підготовки, педагогічної та методичної майстерності.

З метою поліпшення фахової підготовки педагогічних кадрів у школах проводять спеціальну методичну роботу, яка спонукає кожного вчителя до підвищення свого фахового рівня; сприяє взаємному збагаченню членів педагогічного колективу педагогічними знахідками, дає змогу молодим учителям вчитися педагогічної майстерності у старших і досвідченіших колег, забезпечує підтримання в педагогічному колективі духу творчості, прагнення до пошуку.

У процесі методичної роботи здійснюються підвищення наукового рівня вчителя, його підготовка до засвоєння змісту нових програм і технологій їх реалізації, постійне ознайомлення з досягненнями психолого-педагогічних дисциплін і методик викладання, вивчення і впровадження у шкільну практику передового педагогічного досвіду, творче виконання перевірених рекомендацій, збагачення новими, прогресивними й досконалими методами і засобами навчання, вдосконалення навичок самоосвітньої роботи вчителя, надання йому кваліфікованої допомоги з теорії та практичної діяльності.

Методична робота в сучасній школі передбачає такі напрями:

1) поглиблення філософсько-педагогічних знань, спрямованих на відродження й розвиток національної освіти в Україні, вивчення педагогічної теорії та методики навчання і виховання, психології, етики, естетики, поглиблення науково-теоретичної підготовки з предмета і методики його викладання з урахуванням вимог Закону «Про мови» в Україні;

2) вивчення діалектики і принципів розвитку української національної школи; збагачення педагогічних кадрів надбаннями української педагогіки, науки, культури; вивчення теорії та досягнень науки з питань викладання предметів, володіння сучасними науковими методами; глибоке вивчення й практична реалізація оновлених програм і підручників, розуміння їх особливостей і виконання з позиції формування національної школи;

3) освоєння методики викладання додаткових предметів; випереджувальний розгляд питань методики вивчення складних розділів навчальних програм з проведенням відкритих уроків, використанням наочних посібників, ТЗН, дидактичних матеріалів;

4) освоєння і практичне застосування теоретичних положень загальної дидактики, методики та принципів активізації навчальної діяльності учнів і формування у них наукового світогляду, виходячи з вимог етнопедаго-гіки;

5) систематичне інформування про нові методичні рекомендації, публікації щодо змісту й методики навчально-виховної роботи, глибоке вивчення відповідних державних нормативних документів;

6) упровадження досягнень етнопедагогіки, психології та окремих методик і передового педагогічного досвіду із зверненням особливої уваги на використання в діяльності педагогічних колективів зразків національної культури і традицій.

Методичну роботу в школі проводять в індивідуальній і колективній формах.

Зміст індивідуальної самоосвіти педагога охоплює систематичне вивчення політичної, психолого-педагогічної, наукової літератури, безпосередню участь у роботі шкільних, міжшкільних та районних методичних об'єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань; розробку окремих проблем, пов'язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи; проведення експериментальних досліджень; підготовку доповідей, виступів по радіо, телебаченню, огляд і реферування педагогічних та методичних журналів, збірників та ін.

Відкриті уроки -- одна з колективних форм методичної роботи, їх мета -- підвищення майстерності всіх учителів. Основні завдання відкритих уроків: упровадження в практику вчителів передового педагогічного досвіду і результатів досліджень педагогічної науки, спрямованих на розв'язання завдань, що стоять перед національною школою. Інші - Предметні методичні об'єднання вчителів або предметні комісії -- центр методичної роботи; Семінар-практикум; Педагогічні читання; Учителі школи впродовж певного періоду працюють над окремими темами проблеми; Науково-практична конференція (районна, обласна чи республіканська), Творчі звіти вчителів, Діяльність шкіл передового досвіду -- спрямована на вивчення та поширення передового педагогічного досвіду.

Атестація педагогічних працівників - це визначення їхньої відповідності займаній посаді, рівню кваліфікації, залежно від якого та стажу педагогічної роботи їм встановлюються категорія та відповідний посадовий оклад (ставка заробітної плати) у межах схеми посадових окладів.Атестація педагогічних працівників проводиться відповідно до Закону України "Про освіту" з метою активізації їх творчої професійної діяльності, стимулювання безперервної фахової та загальної освіти, якісної роботи, підвищення відповідальності за результати навчання, забезпечення соціального захисту компетентної педагогічної праці. Атестація ґрунтується на принципах демократизму, загальності, всебічності, систематичності, колегіальності, доступності та гласності, безперервної освіти і самовдосконалення, морального і матеріального заохочення. Атестація здійснюється на основі комплексної оцінки рівня кваліфікації педагогічної майстерності, результатів їхньої педагогічної діяльності шляхом проведення контрольних робіт, "зрізів знань учнів", тестування; відвідування уроків, позакласних заходів; здійснення аналізу освітнього процесу в загальноосвітніх, дошкільних та позашкільних навчальних закладах з урахуванням думки батьків, учнів та вихованців.Атестація педагогічних працівників поділяється на чергову та позачергову.

Чергова атестація проводиться один раз на п'ять років згідно з графіком, складеним безпосередньо в навчальному закладі.

Педагогічним працівникам, які пройшли чергову атестацію, визначається відповідність (відповідністьза умови, невідповідність) посаді, яку займають. Встановлюється або підтверджується (не підтверджується) одна з кваліфікаційних категорій, визначається посадовий оклад (ставка заробітної плати), а також може бути присвоєне, підтверджене (не підтверджене) педагогічне звання.

За наслідками атестації встановлюються такі кваліфікаційні категорії: "спеціаліст", "спеціаліст II категорії", "спеціаліст І категорії", "спеціаліст вищої категорії"; присвоюються педагогічні звання: "старший учитель", "старший викладач", "старший викладач допризовної підготовки", "майстер виробничого навчання II категорії", "майстер виробничого навчання І категорії", "вчитель-методист", "викладач-методист", "викладач допризовної підготовки", "вихователь-методист", "старший вожатий-методист".

Атестаційна комісія створюється у складі: голови (керівника навчального закладу, органу управління освітою), його заступника, секретаря, членів комісії (заступника керівника навчального закладу, представника органу управління освітою, методичної служби, члена профспілкового комітету навчального закладу або члена виробничого профспілкового органу відповідного рівня в районній, міській або обласній атестаційних комісіях, фахових асоціаціях, голів методичних об'єднань, найбільш кваліфікованих і авторитетних педагогів, членів органів громадського самоврядування в системі освіти).

14. Трудове виховання та система професійної орієнтації учнів в школі

Кожна людина з певного віку розпочинає самостійну трудову діяльність, що потребує відповідної морально-психологічної готовності, сформованої звички працювати, прагнення реалізувати свій потенціал. Вироблення таких установок особистості забезпечує трудове виховання, яке є одним з головних обов'язків сім'ї та школи.Трудове виховання -- процес залучення молоді до різноманітних педагогічно організованих видів суспільно корисної праці з метою передання їй виробничого досвіду, розвитку в неї творчого практичного мислення, працьовитості й свідомості людини праці.

Трудове виховання покликане забезпечити вирішення таких завдань:психологічна підготовка особистості до праці (усвідомлення соціальної значущості праці, формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, дбайливо ста витися до результатів праці тощо); практична підготовка до праці (озброєння вихованців необхідними знаннями, вироблення у них умінь і навичок трудової діяльності, виховання основ трудової культури); підготовка до свідомого вибору професії.Система трудового виховання охоплює навчальну працю, трудове навчання, продуктивну працю, суспільно корисну працю, побутове обслуговування. Усі ці види трудової діяльності взаємопов'язані, але кожен з них відіграє особливу роль у формуванні майбутнього трудівника.Головна складова системи трудового виховання -- трудове навчання, що триває від першого класу до закінчення школи. Його зміст визначає навчальна програма з трудового навчання для кожного класу. У молодших класах учні набувають елементарних навичок роботи з папером, картоном, пластиліном, природними матеріалами. Вони беруть участь у вирощуванні сільськогосподарських рослин на пришкільній ділянці, доглядають домашніх тварин, квіти і т. д. У середніх класах діти здобувають знання, опановують уміння і навички з оброблення металу, дерева, основ електротехніки, металознавства, графічної грамоти. У міських школах вивчають технічну і обслуговуючу працю, а в сільських -- сільськогосподарську, обслуговуючу і технічну. У старших класах трудове навчання має професійно орієнтований характер. Профілі трудової підготовки визначають на місці з урахуванням потреб народного господарства і наявної навчально-технічної виробничої бази.Складовою системи трудового навчання школярів є також організація їх суспільно корисної праці. За суспільною значущістю її поділяють на продуктивну, суспільно корисну і побутове обслуговування. Продуктивна праця спрямована на створення матеріальних благ. Суспільно корисна праця учнів пов'язана зі збиранням макулатури, лікарських рослин, дарів лісу, участю в ремонті шкільних приміщень, наданням допомоги ветеранам війни і праці, хворим і людям похилого віку тощо. Виховна цінність суспільно корисної праці полягає в тому, що школярі вчаться безкорисливо робити добрі справи, усвідомлюють необхідність поєднання суспільних та особистих інтересів, міцніє їх почуття обов'язку перед іншими людьми. Побутове обслуговування в школі передбачає підтримання учнями порядку і чистоти в класах, шкільних майстернях, місцях відпочинку, на шкільному подвір'ї. Вони вчаться працювати й цінувати працю дорослих, руками яких зведено шкільну будівлю, виготовлено меблі й навчальне обладнання, у них розвивається дбайливе ставлення до створеного. Роботу із самообслуговування учні мають виконувати і вдома (прибирання ліжка, чищення одягу і взуття, допомога старшим у прибиранні квартири, приготуванні їжі та ін.). Одна з форм такої праці -- чергування учнів у класі та в школі, виконання різних організаторських функцій у класному і загальношкільному колективі.

Професійна орієнтація -- система організації та проведення навчально-виховної роботи, спрямованої на засвоєння учнями необхідних знань про соціально-економічні і психофізіологічні умови правильного вибору професії, формування у них уміння аналізувати вимоги різних професій до психологічної структури особистості, а також свої професійно значущі якості, шляхи й засоби їх розвитку.

Профорієнтація покликана вирішувати такі завдання: -- ознайомлювати учнів з різними видами професій та вимогами до їх носіїв;-- виховувати в молоді спрямованість на самопізнання і власну активність як основу професійного самовизначення; -- формувати вміння зіставляти свої здібності з вимогами, необхідними для набуття конкретної професії, складати на цій основі реальний план оволодіння професією; -- розвивати професійно значущі якості особистості.

Профорієнтаційна робота складається з таких компонентів, як професійне інформування, професійна діагностика, професійне консультування, професійний відбір, професійна адаптація.

Професійне інформування -- система виховної роботи, що передбачає ознайомлення учнів із різними професіями; зі змістом трудової діяльності в кожній із них; із вимогами, які ці професії висувають до людини, а також із тим, де ними можна оволодіти. Завдяки професійному інформуванню учні займають активну профорієнтаційну позицію, що відповідає суб'єктивним та об'єктивним умовам вільного, свідомого професійного самовизначення особистості.

Професійна діагностика -- система психологічного вивчення особистості з метою виявлення її професійно значущих рис і якостей.

Професійне консультування -- надання особистості на основі її вивчення науково обґрунтованої допомоги щодо найоптимальніших для неї напрямів і засобів професійного самовизначення. Воно передбачає також навчання учнів прийомам оцінювання власних якостей, щоб установити свою фахову відповідність. Педагоги консультують і батьків учнів, щоб вони змогли надати дітям допомогу в обранні майбутньої професії.

Професійний відбір -- система роботи, спрямована на надання допомоги учневі у визначенні й виборі конкретної професії на основі виявлення й оцінки його загальних і спеціальних здібностей, інтересів, потреб і об'єктивних умов професійної підготовки й працевлаштування. Професійний відбір також здійснюють навчальні заклади, до яких вступають випускники, або установи, які приймають їх на роботу.

Професійна адаптація -- процес пристосування людини до професійної діяльності, її умов, досягнення бажаної продуктивності праці й відповідності між професійними намірами, інтересами, якостями особистості та вимогами до діяльності. Здійснюється тоді, коли люди на уже обрала професію і перебуває на стадії оволодіння нею.

У професійному орієнтуванні використовують різноманітні форми: екскурсії на виробництво, зустрічі з фахівцями, вечори -- диспути, конференції, факультативи. Важливо при цьому знати і враховувати як індивідуальні нахили, здібності учнів, так і потреби суспільства.

15. Соціальний розвиток особистості школяра: суть, завдання і засоби

Державотворчі процеси, які відбуваються в Україні, вимагають від школи створення умов для розвитку соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості, якій притаманні почуття власної гідності, повага до прав і свобод, свідоме ставлення до обов'язків громадянина своєї країни, здатність покладати на себе відповідальність за власні дії, бути самодетермінованою особистістю, справжнім режисером власного життя.

Проблема виховання соціально-комунікативної культури учнів загальноосвітньої школи набуває особливої актуальності в умовах розбудови системи національної освіти України, впровадження інноваційних технологій виховання. Провідне значення у цих процесах надається розвитку здатності школярів активно впливати на оточуючий світ і максимально широко реалізувати природний потенціал щодо власного соціально-культурного зростання, формуванню комунікативних умінь, де виховна діяльність відображає соціальну закономірність і нерозривно пов'язана з усіма сторонами життя суспільства.

Соціально-комунікативну культуру ми розуміємо як інтегральне особистісне утворення школяра, що характеризує засвоєння ним норм, цінностей, моделей поведінки, прийнятих у соціумі, та забезпечує можливість здійснення суб'єкт-суб'єктної взаємодії, адаптацію і самореалізацію його особистості в сучасному суспільстві.

У психологічній науці поняття соціального розвитку людини означає розвиток її особистості і психіки в процесі налагодження різноманітних соціальних відносин.

Зокрема, відповідно до сучасних наукових уявлень соціальний розвиток людини окреслюється в наступних напрямах: розвиток особистості як установлення та інтеріоризація системи відносин із людьми і явищами оточуючої дійсності; інтелектуальний розвиток як динаміка психічних новоутворень, пов'язаних із засвоєнням, перетворенням і функціонуванням різних знакових систем; творчий розвиток як формування здатності до створення нового, нестандартного, оригінального; вольовий розвиток як здатність до цілеспрямованої і результативної дії, здатність переборювати перепони на основі саморегуляції і стійкості особистості.

Соціальний розвиток розглядається за віковими стадіями. Кожна стадія соціального розвитку характеризується формуванням визначеної групи особистісних якостей, пов'язаних із віковою сензетивністю. Кожний вік сенситивний для розвитку конкретних психічних новоутворень особистості і, відповідно, для сприйняття зовнішніх впливів.

Особливий етап соціального розвитку особистості починається з її приходом у школу. Провідною діяльністю в цей період виступає навчальна діяльність. Психологи і педагоги розглядають перший період шкільного навчання, як найбільш важливий для розвитку таких соціальних якостей, як працелюбність, працездатність, почуття обов'язку і відповідальності. Якщо шкільна соціалізація проходить успішно, то у дитини розвивається впевненість у власних силах і прагнення до досягнення успіху, що супроводжується адекватною самооцінкою. В початковій школі дитина займає соціальну позицію в системі формальних і неформальних відносин серед ровесників. Поступово формується власний, відносно стійкий соціометричний статус, який згодом може бути перенесений і в інші соціальні групи. Потрібно відзначити, що саме в цьому віці формуються також вольові механізми соціальної регуляції поведінки. Цей період є сенситивним для розвитку волі. Для успішного соціального розвитку важливо, щоб дитина змогла досягти успіху в якій-небудь діяльності.

З 10-11 років починається новий соціальний етап життя людини, який називається підлітковим. Головний соціальний зміст розвитку людини в цьому віці пов'язаний з процесами статеворольової ідентифікації і засвоєння різноманітних соціальних ролей. Цей період найбільш сеанситивний для розвитку соціальних здібностей людини, які реалізуються через спілкування з ровесниками.

Важливими рисами підлітка є прагнення до спілкування з ровесниками і виникнення в поведінці ознак, які свідчать про прагнення ствердити свою самостійність, незалежність, особистісну автономію.

Референтні групи підлітків виступають значимим соціальним фактором у розвитку кожного індивіда. Провідна діяльність людини в цьому віці - спілкування. У спілкуванні школярі знаходять максимальні можливості формування здібностей.

Центральним особистісним новоутворенням цього періоду є становлення нового рівня самосвідомості, Я - концепції. Отроцтво характеризується перш за все підвищенням значимості Я - концепції, системи уявлень про себе, формування самооцінки на основі перших спроб самоаналізу, порівняння себе з іншими. Важливою стороною самосвідомості підлітка виступає також потреба у самоствердженні. Підліткам притаманна висока сенситивність до опанування системою прав і обов'язків. Більшість із них зорієнтована на розвиток почуття відповідальності за себе та інших.

Характерною рисою ранньої юності є формування життєвих планів, які виникають, з одного боку, як результат узагальнення цілей, які ставить перед собою особистість, як наслідок побудови "піраміди" її мотивів, постановки ціннісних орієнтацій, а з іншого - як результат конкретизації цілей і мотивів.

Важливою умовою соціального розвитку є побудова педагогічного процесу відповідно до провідної діяльності, оскільки відомо, що саме в ній відбуваються найбільш значимі зміни особистості. Разом з тим сучасна шкільна практика враховує цей принцип лише у молодшому шкільному віці. Процес спілкування з учнями будується так, ніби у підлітковому та ранньому юнацькому віці навчальна діяльність залишається провідною. І як наслідок - впливи вчителів, вихователів весь час ідуть "мимо" особистості учня, у зв'язку з чим втрачається значний потенціал дійсно керованого розвитку особистості.

Отже, досліджуючи сутність та особливості соціального розвитку, можна сказати, що він являє собою соціально обумовлений процес розгортання людського організму в онтогенезі і становлення його як особистості. Це процес засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і відносин, у які він включений. Він проходить за певних умов, в оточенні конкретних предметів матеріальної, духовної культури, пов'язаний із віковою сенситивністю.

16. Поняття про дидактику, її основні категорії, теоретико-методологічну основу. Внесок Я.А. Коменського у розвиток дидактики

Дидактика як наука бере свій початок з видатного твору великого чеського педагога Яна Амоса Коменського "Велика дидактика". Звичайно, практика виховання існувала вже і тоді, коли навіть якоїсь систематизованої педагогічної теорії ще не було. І до Я. Коменського були школи, у них навчалися діти і їх вчили вчителі, а педагоги писали свої трактати та розмірковували про проблеми школи й освіти. Проте доля розпорядилася так, що саме Я. Коменський став фундатором наукової педагогіки.

За визначенням основоположника наукової педагогіки Я. Коменського, дидактика -- теорія навчання. Ця назва походить від давньогрецького "сіісіакіісоз", що в перекладі означає "той, що навчає". Як наука, вона бере початок з "Великої дидактики", фундаментальної праці Я. Коменського. Уточнюючи її назву, він пише, що це універсальна теорія вчити всіх усьому, і при тому вчи ти з надійним успіхом, так, щоб не могло бути невдач, щоб ні в учнів, ні в тих, хто вчить, не було нудьги, щоб навчання проходило з радістю, вчити Грунтовно, не поверхнево, не для форми, а наближаючи учнів до істинної науки, вчити добрим правилам поведінки і глибокому благочестю " .

Дидамктика -- один із розділів педагогіки, який вивчає закономірності засвоєння знань, умінь і навичок, формування переконань; визначає обсяг і структуру змісту освіти, вдосконалює методи й організаційні форми навчання, вплив навчального процесу на особу.

На сьогодні дидактика відповідає на 3 питання: 1) для чого вчити? (зміст освіти) 2) як навчити? (методи і принципи) 3) як вчитися? (методи і прийоми самостійної діяльності) Дидактика науково обгрунтовує зміст, методи і форми навчання. Об'єктом дидактики є навчання як вид діяльності.

Функції навчання: 1) теоретична (діагностична і прогностична) 2) практична (нормативна, інструментальна)

Предметом дидактики є процеси освіти і навчання, які нерозривно пов'язані з вихованням і є його органічною складовою. Суспільство постійно турбується про те, щоб накопичений попередніми поколіннями досвід, знання, уміння, навички, якими воно володіло на досягнутому ступені розвитку, найбільш надійними і плідними шляхами і засобами засвоювались молодими підростаючими поколіннями. Цій меті і слугує освіта й навчання як планомірно здійснювані процеси озброєння людей знаннями, уміннями і навичками, що відображають накопичений і узагальнений досвід людства.

Завдання дидактики на всіх етапах її історичного розвитку полягало в тому, щоб: а) визначати зміст освіти нових поколінь; б) знаходити найбільш ефективні шляхи озброєння їх корисними знаннями, уміннями і навичками; в) розкривати закономірності цього процесу. Тому зрозуміло, що дидактика визначається як теорія освіти і навчання. Враховуючи, однак, ту обставину, що процес навчання завжди пов'язаний з вихованням, перш за все розумовим і моральним, є підстави означувати дидактику як теорію освіти і навчання, а, разом з тим, і виховання. Сюди відноситься, перш за все, формування світогляду учнів.

Основними поняттями загальної дидактики як науки є: "викладання", "навчання", "навчальний предмет", "навчальний матеріал", "навчальна ситуація", "метод навчання", "учитель", учень", "урок"та ін. Це - специфічні поняття дидактики як науки. Дидактика оперує й іншими поняттями, а саме, "освіта", "просвіта", "самоосвіта", "виховання" тощо.

Освіта -- це єдність процесу і результату передачі молодшому поколінню узагальненого досвіду, накопиченого людством. Сучасна педагогічна наука розглядає освіту як процес, що має за мету виявити і максимально розвинути у школярів індивідуально найбільш значущі, домінантні задатки. Вона здійснюється через навчання і виховання, які функціонують як рівноправні чинники, але мають виражену специфіку і тим доповнюють одне одного. Викладання - впорядкована діяльність педагога, спрямована на реалізацію мети навчання (освітні завдання), забезпечення інформованості, виховання, усвідомлення і практичного використання знань. Учіння (навчання) - процес, в якому на основі пізнання, вправ і набуття досвіду виникають нові форми поведінки і діяльності, змінюються раніше набуті. Навчання - впорядкована взаємодія педагога з учнями, спрямована на досягнення визначеної мети. Навколо цих категорій, як навколо ядра в атомі, будується вся система понять дидактики. До них необхідно віднести учіння, викладання, види навчання, оцінювання тощо. Намагаючись знайти вирішення зазначених вище проблем, дидактика надала їм свого специфічного смислу і значення. Цими поняттями вона користується як базовими, головними.

17. Основи економічного та екологічного виховання (суть, завдання, форми і методи)

З трудовим вихованням тісно пов'язане економічне виховання, яке є важливим чинником підготовки особистості до повноцінного життя у ринковому середовищі.

Економічне виховання -- організована педагогічна діяльність, спрямована на формування економічної культури особистості.

Економічна культура особистості означає гармонійне поєднання у ній фізичних, розумових, організаторських здібностей, високого рівня освіти і кваліфікації, потреби у вільній, творчій праці, поліпшення її умов, зростання матеріальних і духовних потреб. Проблема економічної культури особистості пов'язана з усвідомленням її провідною продуктивною силою суспільного виробництва.

Завдання і зміст економічного виховання.

Економічне виховання покликане вирішувати такі завдання:

-- ознайомлення молоді із законами ринкової економіки, шляхами підвищення її ефективності, вдосконалення виробничих відносин, системою і методами управління виробництвом;

-- формування здатності до економічного мислення, вміння оволодівати новими методами і прийомами праці;

-- виховання почуття і рис ефективного господаря;

-- розвиток здорових матеріальних потреб, умінь розпоряджатися грошима.

У сфері особистого життя економічна діяльність передбачає:

-- планування та організацію особистого бюджету, доходів та витрат сім'ї;

-- економічно обґрунтоване оцінювання товарів, які купуються для особистих потреб, їх раціональне використання;

-- раціональне ставлення до свого здоров'я, режиму і способу життя.

Окрім того, кожен громадянин повинен дбайливо ставитися до природи, активно протидіяти безгосподарництву щодо природних ресурсів, а також вивчати й осмислювати економічну політику своєї держави, по можливості впливати на неї.

Зміст економічного виховання молоді обирають, орієнтуючись на формування в неї моральних та ділових якостей, необхідних для майбутньої трудової діяльності. Це суспільна активність, підприємливість, ініціативність, відповідальність, господарське ставлення до особистого та суспільного добра. Важливе значення має розвиток раціоналізаторських здібностей, прагнення працювати рентабельно, оновлювати технологічні процеси і обладнання, підвищувати продуктивність праці, якість продукції, досягти особистого успіху і добробуту.

Суб'єктом економічної діяльності людина виступає і як певний фахівець, і як приватна особа (в сім'ї). Як майбутній працівник вона має оволодіти такими економічними вміннями: планувати й організовувати свою працю; виконувати свої професійні обов'язки, трудові завдання згідно зі встановленими економічними та іншими нормативами; оцінювати результати своєї праці за відповідними критеріями, шукати шляхи для підвищення її ефективності.

Економічне виховання здійснюється передусім у процесі вивчення основ наук, зокрема основ економічних знань, економічної географії, трудового навчання. На уроках математики учні розв'язують задачі економічного змісту. Уроки фізики, біології, хімії демонструють використання у виробництві досягнень науки і техніки.