Формування соціокультурної компетенції під час навчання студентів у ВНЗ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КРАМАТОРСЬКИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ

Формування соціокультурної компетенції під час навчання студентів у ВНЗ

Катасонова Ірина Олександрівна

студентка групи ІМ - 08 - 1КМ

гуманітарного факультету

Науковий керівник

Тихонова Оксана Федорівна

Ст. викл. кафедри східної філології

Краматорськ - 2012р.

СПИСОК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

КК - комунікативна компетенція

СКК - соціокультурна компетенція

АПМС - програма з англійської мови для професійного спілкування

УС - умовний спосіб

ВСТУП

Сучасна методика орієнтована на комунікативний підхід у навчанні іноземних мов. А досягнення комунікативної компетенції неможливе без оволодіння певним обсягом культурної інформації (з культурою народу, мова якої вивчається). У зв'язку з цим компонентом змісту навчання поряд з комунікативною компетенцією виступає також і соціокультурна компетенція.

Необхідність формування особистості, готової і здатної до міжкультурного спілкування - основа сучасного соціального замовлення в галузі освіти. Вирішення цієї проблеми при вивченні іноземних мов забезпечується формуванням у студентів соціокультурної компетенції.

Саме вивченням цього компоненту займались такі науковці: Л. П. Рудакова (1997), О .М. Ряховська (2001), І. Н. Іванова (2004), О. В. Бірюк (2005), О. М. Соловова (2006), Є. А. Орлова (2007), Т. В. Починок (2007), Т. М. Галушка (2008), І. М. Рахмана (2008). [ ].

Іноземна мова - це реальний засіб спілкування між людьми різних країн, засіб пізнання світу і популяризації власної культури. Використання іноземних мов в комунікативних цілях потребує певного рівня мовної і соціокультурної компетенції, в зв'язку з чим виникає необхідність вивчення іноземних мов в неподільній єдності з вивченням специфіки повсякденного та культурного життя країни, мова якої вивчається. Оскільки обидва ці компоненти змінюються з часом - це і зумовлює актуальність даного дослідження.

Об'єкт дослідження - процес формування соціокультурної компетенції студентів ВНЗ у процесі навчання сучасної китайської мови.

Предмет дослідження - технології навчання як засіб формування соціокультурної компетенції студентів ВНЗ у навчальній та позанавчальній діяльності під час навчання китайської мови.

Мета даної роботи - дослідити вплив китайської культури, історії, філософії на формування соціокультурної компетенції.

Досягнення мети забезпечується реалізацією наступних завдань:

- визначити сутність поняття та структуру соціокультурної компетенції;

- дослідити особливості китайської культури та її вплив на формування соціокультурної компетенції студентів у процесі вивчення китайської мови;

- дослідити значення, вплив та функції соціокультурної компетенції;

- з'ясувати основні принципи навчання (вивчення) соціокультурної компетенції;

- розробити систему вправ, що використовуються у розвитку соціокультурної компетенції при вивченні китайської мови;

- аналізувати педагогічну та методичну літературу.

Методи дослідження: критичний аналіз літературних джерел, вивчення та узагальнення позитивного досвіду роботи викладачів, наукове спостереження.

На сучасному етапі соціокультурна компетенція набуває все більшого, значення. Вона являє собою засвоєння культурних та духовних цінностей свого та інших народів; норм, які регулюють стосунки між націями, поколіннями, статями, сприяє естетичному й морально-етичному розвиткові. Загальна система професійної педагогічної освіти не може не реагувати на подальший вплив на учнів цієї компетенції. Звичайно, одна лише соціокультурна компетенція не сформує весь спектр знань, умінь та навичок старшокласників, але її відсоток у формуванні особистості учнів вагомий.

Формування соціокультурної компетенції є актуальним тому, що Україна зміцнює стосунки й зв'язки з європейськими й світовими державами, а для того, щоб наша країна сприймалася іншими націями як культурна високорозвинена держава, треба формувати в старшокласників знання про країни світу, уміння спілкуватися іноземними мовами й навички самостійної роботи, отже, проблема формування зазначеної компетенції є дуже важливою.

На думку Сафонової В. В. до СКК входять такі елементи:

1) знання про:

- відношення еквівалентності-безеквівалентності між одиницями мови, яка вивчається, та рідної мови.

- типи соціокультурних лакун, які виникають під час спілкування носіїв рідної та мови, що вивчається;

- носії і джерела національно-культурної та соціально-ієрархічної інформації в мові;

- лінгвокраїнознавче й соціолінгвістичне маркування лексики програмних тем;

- соціокультурні стереотипи мовленнєвої поведінки іноземної та рідної мов, ступінь їх сумісності/несумісності;

- соціокультурні аспекти мовленнєвої поведінки іноземною мовою в умовах монокультурного і між культурного спілкування;

2) навички:

- розпізнавати національно-марковані мовні одиниці;

- інтерпретувати соціокультурний зміст іншомовного тексту;

- коментувати соціокультурний зміст мовних реалій іноземною й рідною мовами;

- перекладати національно-марковані мовні одиниці з іноземної мови на рідну і навпаки;

3) уміння:

- здійснювати соціокультурний аналіз побутового, наукового й суспільно-політичного автентичного тексту;

- вибирати прийнятий у соціокультурному плані стиль мовленнєвої поведінки в умовах міжкультурної комунікації;

- відтворювати соціокультурні портрети омуні кантів;

4) здібності та якості, що містять:

- лінгвокраїнознавчу спостережливість;

- соціокультурне сприйняття національного й інтернаціонального в мовних полях тематично пов'язаної лексики (тобто в лексико-семантичні групи);

- соціокультурну неупередженість (відсутність етнопсихологічних передумов для лінгвокраїнознавчої інтерференції) під час тлумачення лінгвокраїнознавчих явищ [4, 33 - 34 ].

Отже, подальше дослідження цієї проблеми є актуальним і потребує уточнення поняття «соціокультурна компетенція», встановлення особливостей та реального стану сформованості СКК у студентів вищих навчальних закладів.

Практична значущість дослідження полягає у використанні розробленої системи вправ для навчання студентів соціокультурному компоненту на практичних заняттях з китайської мови.

Новизна:

5. Наукова новизна дослідження, що полягає у чіткій відповіді на питання: чим саме Ваша робота відрізняється від усього, що було досліджено по даній темі до Вас? В чому полягає Ваш особистий внесок? Наприклад, у Вашому дослідженні вперше в українському та світовому мовознавстві проведено комплексний аналіз з метою... . Результати аналізу представлено в розділі “Висновки”.

6. Теоретичне значення роботи полягає, наприклад, у тому, що її результати розширюють і поглиблюють сучасні уявлення стосовно досліджуваного предмета, а проведене дослідження спрямоване на розв'язання, наприклад, загальномовного, літературознавчого, лінгвістичного, історико-культурологічного тощо завдання. А саме, наприклад, розкриття, визначення, систематизація, типологізація тощо певних особливостей, властивостей, ознак тощо досліджуваного предмета.

7. Практичне значення роботи полягає у відповіді на питання: де можна практично використати результати Вашого дослідження (у розробці яких навчальних курсів, підготовці проектів, вивченні дисциплін). Чітко окресліть сферу застосування (школа, вуз, виробництво, бізнес проекти тощо), визначить, наскільки визначені результати готові до практичного використання?

8. Апробація роботи. Основні положення роботи представлені: а) на конференції (вказати, чи надруковано тези)...; б) науково-практичному семінарі...; в) в статті, поданій до друку у...; г) в статті, надрукованій у ... .

Структура та обсяг праці. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків і списку використаної літератури (10 позицій). Основний текст викладено на 17 сторінках. Повний обсяг роботи становить 20 сторінок.

Наукова новизна полягає:

- у теоретичному обґрунтуванні педагогічних умов формування соціокультурної компетенції майбутніх учителів іноземних мов у вищому педагогічному навчальному закладі та розробці дидактичної моделі з їх дотриманням;

- в уточненні і конкретизації сутності понять „компетенція”, „компетентність”, „соціокультурна компетенція майбутніх учителів іноземних мов” відповідно до загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти та комунікативного методу навчання іноземних мов;

- у подальшому розвитку теорії та методики професійно-спрямованого навчання майбутніх учителів іноземних мов з використанням комплексу способів, засобів та прийомів, які забезпечують формування соціокультурної компетенції як важливого компонента професійної комунікативної компетентності майбутнього вчителя іноземної мови.

Теоретичне значення дослідження полягає у розробленні принципів побудови та у визначенні педагогічних умов ефективного функціонування дидактичної моделі формування соціокультурної компетенції майбутнього вчителя іноземної мови; у збагаченні понятійного апарату теорії професійної освіти поняттям „соціокультурна компетенція майбутніх учителів іноземних мов”.

Результати дослідження мають значення для розуміння закономірностей розвитку історико-педагогічного процесу, пов'язаного зі становленням та удосконаленням системи професійної освіти в галузі іноземних мов, творчого використання педагогічної спадщини у розв'язанні актуальних завдань сучасного освітнього процесу в Україні.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що запропонована в роботі модель процесу формування соціокультурної компетенції майбутніх учителів іноземних мов дозволить оптимізувати навчання іноземної мови, посилити його практичне спрямування, створити необхідні психолого-педагогічні умови для формування у студентів соціокультурної компетенції як важливого компонента професійної комунікативної компетентності майбутнього вчителя іноземної мови. Окрім того, практичне значення має спеціально розроблений курс з вивчення країнознавчої, лінгвокраїнознавчої та соціокультурної інформації про Велику Британію, застосування якого на заняттях з англійської мови звільнить час для залучення додаткової інформації соціокультурного спрямування, допоможе активізувати самостійну та творчу роботу студентів, чим раціоналізує навчальний процес.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ СТУДЕНТІВ ПРИ ВИВЧЕННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ У ВНЗ

1.1 Історико-порівняльний аналіз складових комунікативної компетенції. Поняття комунікативної та соціокультурної компетенції

Формування особистості, що володіє широким творчим потенціалом, моральною стійкістю та психологічною гнучкістю, є ціліснісною, психологічно здоровою, з високою культурою спілкування з людьми, гармонійною, самодостатньою - сучасна вимога до соціалізації індивіда.

Відповідно до цього, ефективним є метод навчання особистості, що будується на інтенсивній взаємодії учасників групи, розвитку їх креативності, творчої активності, комунікативної компетентності, що сприяє формуванню позитивних психологічних утворень суб'єкта, усвідомленню просторово-часового континууму.

Формування гармонійної особистості, здатної реалізуватись у сучасному суспільстві, здобути якісну освіту, стати професіоналом - все це пов'язане з розвитком комунікативної компетентності особистості, її активності, здатності до самоорганізації в опануванні новими формами діяльності, розкриттям внутрішнього потенціалу, розширенням уявлень “простір - час”, формуванням майбутніх цілей і способів їх досягнення.

Проведений аналіз наукової літератури засвідчує, що проблемі іншомовної компетентності присвячена значна кількість праць як зарубіжних, так і вітчизняних вчених: Є.М. Верещагіна, І.А.Зимньої, В.Г. Костомарова, Є.І. Пассова, С.Г. Тер-Мінасової, Л.В. Щерби. У педагогічній літературі немає одностайності у визначенні поняття «компетентність». Можливо, це пояснюється тим, що до наукового обігу воно було уведене порівняно недавно. Скажімо, у радянській енциклопедії 1960 р. термін «компетентність» відсутній, а в енциклопедичному словнику 1983 р. ототожнюється з компетенцією. Більшість дослідників розглядає компетентність і як характеристику особистості, і як сукупність комунікативних, конструктивних, організаторських умінь особистості, тобто розуміють під компетентністю здатність не тільки володіти знаннями, але й потенційно бути готовим їх застосовувати у нових ситуаціях [1; 2; 3; 5; 9]. Найбільш типовим, як нам видається, є наступне визначення: «Компетентність - якісно-своєрідне поєднання здібностей (якостей, ознак, параметрів), від яких залежить можливість досягнення більшого чи меншого успіху у виконанні тієї чи іншої діяльності» [8, 64]. Стосовно ж педагогічної діяльності компетентність означає єдність теоретичної і практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності, що характеризує професійність педагога [8].

Поняття комунікативної компетенції ввійшло у науковий обіг у 1972 р. завдяки американському лінгвісту Д. Хаймзу [42] на противагу теорії мовної компетенції Н. Хомського [40]. Н. Хомський пов'язував свою теорію здебільшого з ідеальними слухачами-співрозмовннками в однорідному мовному середовищі, з тими, хто знає мову на найвищому рівні й на кого не впливають такі психологічні чинники, як обмеженість пам'яті, увага та інтерес, помилки у використанні мовних знань у реальному спілкуванні. У центрі уваги Н. Хомського знаходилась характеристика можливостей абстрактних мовців продукувати певною мовою граматично правильно оформлені речення. А теорія комунікативної компетенції Д. Хаймза спрямована на визначення того, що має знати мовець, аби бути компетентним у спілкуванні. На наш погляд, важливим чинником у ній є те, що наголошується на необхідності у навчанні мови зосереджуватися на комунікативних уміннях більше, ніж на знаннях граматичних структур. Саме з 70-х років і розпочалися інтенсивні дослідження проблеми комунікативної компетенції як результат осмислення соціальної функції мови й комунікативного спрямування мовленнєвої діяльності людини. У науковій психолінгвістичній та методичній літературі існують різні підходи до визначення комунікативної компетенції. Коротко розглянемо їх.

На початку 70-х років комунікативна компетенція тлумачилась як уміння застосовувати мову, мовні знання в різних соціально детермінованих ситуаціях [34]. Так, М. Халідей розглядав комунікативну компетенцію як функціональну основу використання мови, тобто у відповідності до певних функцій. Досліджуючи проблему навчання дітей іноземної мови, він описав 7 основних функцій комунікативної компетенції: інструментальну, регулятивну, інтерактивну, персональну, евристичну, репрезентативну та функцію уяви [41].

Д. Вілкінз запропонував вважати функціональну, або комунікативну, компетенцію мови за таку, що слугує основою для створення комунікативно спрямованих програм для навчання мови. Ці програми, на його думку, мають включати в себе такі поняття, які учневі потрібно знати та використовувати. В основі навчання мови повинно лежати знання не граматики та лексики, а значень. Він описав два типи значень: основні категорії (час, якість, частота, місце знаходження, послідовність) та категорії комунікативної функції (відповідь, скарга, пропозиція, відмова). Р. Валетт характеризує комунікативну компетенцію як здатність спілкування у специфічних ситуаціях. Поступово розуміння комунікативної компетенції уточнюється та розширюється.

Ш. Гез під вербально-комунікативною компетенцією розуміє здатність враховувати у мовленнєвому спілкуванні контекстуальну доречність і вживаність мовних одиниць для реалізації когнітивної та комунікативної функцій [10].

М. Фіноккіаро тлумачить комунікативну компетенцію як здатність людини розуміти та відтворювати іноземну мову не тільки вірно, а й відповідно до соціолінгвістичної ситуації реального життя. С. Савіньон визначає комунікативну компетенцію як здатність функціонально володіти мовою та уміння висловлюватись, інтерпретувати й обговорювати значення, що охоплюють спілкування між двома та більше особами або між однією особою та письмовим або усним текстом [39].

У сучасних дослідженнях пропонуються різні визначення комунікативної компетенції: в одних -- це рівень сформованості міжособистісного досвіду, необхідного індивіду, щоб у межах власних здібностей та соціального статусу успішно функціонувати у певному суспільстві (Т. О. Вольфовська); в інших -- це спроможність людини здійснювати спілкування як складну багатокомпонентну динамічну цілісну мовленнєву діяльність, на характер якої можуть впливати різноманітні фактори (О. П. Петращук); або як здатність координувати взаємодію окремих її компонентів задля забезпечення ефективності та результативності комунікації (В. М. Топалова).

Результати ознайомлення з науковою літературою та аналіз вище наведених і багатьох інших визначень комунікативної компетенції дозволив нам сформувати власне розуміння цього поняття стосовно володіння іноземною мовою. Комунікативну компетенцію ми визначаємо як здатність людини розуміти та відтворювати іноземну мову не тільки на рівні фонологічних, лексико-граматичних і країнознавчих знань та мовленнєвих умінь, а й відповідно до різноманітних цілей та специфіки ситуації спілкування. З цих позицій, для мовленнєвого спілкування недостатньо лише знати систему мови на всіх її рівнях, володіти правилами породження речень, сконструйованих відповідно до граматичних норм, але й необхідно, крім того, адекватно завданням і ситуації спілкування здійснювати свій вплив на співрозмовника і відповідно до цього вживати мовленнєві висловлювання. А відтак комунікативну компетенцію ми розглядаємо як індивідуальну динамічну категорію, в якій відбивається єдність мови і мовлення.

Дослідження комунікативної компетенції було проведене Бахманом (1990), який розподілив комунікативну компетенцію на більші сегменти: «організаційну компетенцію», що включає граматичну і дискурсивну компетенції, і «прагматичну компетенцію», що включає соціолінгвістичну та «ілокутивну» компетенцію [3].

На сучасному етапі соціокультурна компетенція набуває все більшого значення, вона являє собою засвоєння культурних та духовних цінностей свого та інших народів; норм, які регулюють стосунки між націями, поколіннями, статями, сприяє естетичному й морально-етичному розвиткові. Питанням соціокультурної компетенції займалося багато дослідників, таких як В. В. Сафонова, П. В. Сисоєв, В. П. Фурманова, П. О. Бех, Л. В. Біркун, Л. В. Калініна, І. В. Самойлюкевич та інші.

Саме поняття «компетенція» латинського походження, що означає від лат. Competentia «здібний», або від лат. сompetere - досягти, відповідати. В сучасному тлумачному словнику англійської мови competence - визначається як: 1) здібності та вміння здійснювати необхідну діяльність; 2) спеціальна сфера знань; 3) спеціальні вміння для виконання певних професійних обов'язків [8].

Дослідник О. В. Хуторський розрізняє поняття «компетенція» та «компетентність». Компетенція, на його думку - це сукупність взаємопов'язаних якостей особистості (знань, вмінь, навичок, засобів діяльності), необхідних для якісної продуктивної діяльності. Компетентність розуміється ним як володіння певною компетенцією, що включає особистісне відношення до неї та предмету діяльності. Отже, перше поняття визначає задану вимогу-прогноз освітньої підготовки того, хто навчається, а компетентність - сформовану якість, результат цілеспрямованої педагогічної діяльності [10].

Сучасні дослідники визначають соціокультурну компетенцію як уміння вибрати потрібний рівень мовного етикету, доречний у конкретній ситуації спілкування, залежно від соціального статусу співрозмовника [1, 4, 6 ].

Формування соціокультурної компетентності передбачає входження в спеціальність, оволодіння нормами професійної діяльності та професійного спілкування, досягнення її високих рівнів; опис особистого досвіду і передача його наступним поколінням [6].

Соціокультурна компетенція включає лінгвістичний, нелінгвістичний та країнознавчий компоненти. Лінгвістичний компонент полягає в засвоєнні та правильному вживанні лексики, необхідної для спілкування з урахуванням соціокультурних особливостей. Нелінгвістичний компонент базується на засвоєнні певних соціальних моделей поведінки. Країнознавчий компонент вимагає ознайомлення та володіння історичною, географічною та соціальною інформацією про країну, мова якої вивчається [7].

Соціокультурна компетенція передбачає знання національно-культурних властивостей країни, мова якої вивчається, правил мовленнєвої та немовленнєвої поведінки у типових ситуаціях спілкування, особливостей етикету носіїв мови та вміння здійснювати свою мовленнєву поведінку відповідно до цих знань. Поняттю соціокультурної компетенції близькі поняття країнознавчої, лінгвокраїнознавчої, лінгвокультурологічної, полікультурної та міжкультурної компетенції, які нерідко можна зустріти у науково-методичній літературі, що підкреслює різні сторони мови, якої навчаються, та її культури.

Соціальна компетенція має прояв у бажанні та вмінні розпочинати комунікацію з іншими людьми, умінні орієнтуватись у ситуації спілкування та моделювати висловлювання відповідно до комунікативного наміру мовця і можливостями співрозмовника. Цей різновид компетенції також називають прагматичною, намагаючись підкреслити властиве учасникам спілкування вміння обрати найбільш ефективний спосіб вираження думки залежно від умов спілкування та поставлених цілей.

Дискурсивна компетенція означає знання правил побудови зв'язного усного або письмового повідомлення - дискурсу, уміння будувати таке повідомлення з окремих речень, а також уміння розуміти повідомлення у чужому мовленні. У навчально-професіональній сфері спілкування найчастіше використовуються такі типи дискурсів: доповідь, повідомлення, участь в обговоренні, розпитування.

Предметна компетенція - це знання інформації з теми спілкування, що дозволяє орієнтуватись у змістовному плані спілкування певної сфери діяльності.

Якщо, як зазначив О.М. Щукін, розвести поняття компетенції (як комплексу знань, навичок, умінь, здобутих людиною, у тому числі у процесі навчання мови, які складають змістовний компонент її діяльності) і компетентності (як властивостей особистості, що визначають її здатність до діяльності на основі відповідної компетенції) [4: 15], то можна сказати, що комунікативну компетентність складають лінгвістична, мовленнєва, предметна, дискурсивна компетенції та соціокультурна і соціальна компетентності.

Отже, зіставивши структуру мовної особистості Ю.М. Караулова і мовної особистості іноземних студентів І.Б. Ігнатової та структуру комунікативної компетентності О.М. Щукіна, можна окреслити структуру міжкультурної мовної особистості (Рис. 1).

У процесі навчання іноземної мови студентами відбувається формування міжкультурної їх мовної особистості, при чому на кожному рівні послідовно формуються певні компетенції та компетентності (як показано на малюнку). Соціокультурна компетентність формується відповідно на лінгво-когнітивному рівні міжкультурної мовної особистості іноземних студентів.

1.2 Види та функції комунікативної компетенції

Компетентність має вікові характеристики, які розглядаються як орієнтовні показники розвитку особистості на кожному віковому етапі, базисні характеристики компетенції певного виду діяльності /мовленнєвої, художньої, пізнавальної, музичної, конструкторської тощо.

У мовленнєвій діяльності слід розрізняти мовну і мовленнєву компетенції, а в мовленнєвій компетенції - лексичну, фонетичну, граматичну, діамонологічну та комунікативну.

Мовленнєва компетенція - це вміння адекватно й доречно практично користуватися мовою в конкретних ситуаціях /висловлювати свої думки, бажання, наміри, прохання тощо/, використовувати для цього як мовні, так і позамовні /міміка, жести, рухи/ та інтонаційні засоби виразності мовлення.

Комунікативна компетенція - комплексне застосування мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування.

Соціокультурна компетентність є одним із видів іншомовної комунікативної компетентності, формування якої забезпечує здатність студентів спілкуватися іноземною мовою. Згідно дослідження Кенела і Свейна [2], яке суттєво вплинуло на подальші дослідження в прикладній лінгвістиці, в цілому комунікативна компетенція (КК) складається з чотирьох компонентів:

- граматична компетенція: слова і правила;

- соціолінгвістична компетенція: правильність;

- дискурсивна компетенція: зв'язність (омуні ) і логічність;

- стратегічна компетенція: доречне використання комунікативних стратегій.

В. В. Сафонова виділяє такі види компетенції [4]: 1) загальнокультурна компетенція - знання про міста, організації, предмети, факти, дії та операції в різних сферах життя; фактичні знання про країни, мова яких вивчається; основні географічні, демографічні, політичні дані; категорії буття (конкретні, абстрактні, живі, неживі) та їх взаємовідносини (часові, асоціативні, аналітичні, логічні, причинно-наслідкові тощо); 2) країнознавча позначена культурознавчою компетенцією - сукупність знань про країни, мова яких вивчається, та сукупність культурно-маркірованих мовних одиниць: американізми, топоніми, антропоніми, омуні к, назви політичних реалій, суспільних громадських омуні кант, торгівельних марок, назв фірм, крамниць, транспорту, одягу, тощо; 3) лінгвокультурознавча компетенція - лінгвосоціокультурна компетенція (термін Ішханяна Н. Б.) - вміння учнів використовувати країнознавчі та фонові знання про країни, мова яких вивчається; лінгвокраїнознавчий мінімум словникового запасу мови; факти, норми та цінності національної культури; специфіку вербальної та невербальної поведінки, яка прийнята у певній культурі. Лінгвокраїнознавча компетенція включає лінгвокраїнознавчі, соціоетнологічні та культурологічні знання і вміння; 4) соціальна компетенція - здібність вступати у комунікативні відносини з іншими людьми, орієнтуватися в ситуації та керувати нею.

На думку Сафонової В. В. до СКК входять такі елементи:

1) знання про:

- відношення еквівалентності-безеквівалентності між одиницями мови, яка вивчається, та рідної мови.

- типи соціокультурних лакун, які виникають під час спілкування носіїв рідної та мови, що вивчається;

- носії і джерела національно-культурної та соціально-ієрархічної інформації в мові;

- лінгвокраїнознавче й соціолінгвістичне маркування лексики програмних тем;

- соціокультурні стереотипи мовленнєвої поведінки іноземної та рідної мов, ступінь їх сумісності/несумісності;

- соціокультурні аспекти мовленнєвої поведінки іноземною мовою в умовах монокультурного і між культурного спілкування;

2) навички:

- розпізнавати національно-марковані мовні одиниці;

- інтерпретувати соціокультурний зміст іншомовного тексту;

- коментувати соціокультурний зміст мовних реалій іноземною й рідною мовами;

- перекладати національно-марковані мовні одиниці з іноземної мови на рідну і навпаки;

3) уміння:

- здійснювати соціокультурний аналіз побутового, наукового й суспільно-політичного автентичного тексту;

- вибирати прийнятий у соціокультурному плані стиль мовленнєвої поведінки в умовах міжкультурної комунікації;

- відтворювати соціокультурні портрети омуні кантів;

4) здібності та якості, що містять:

- лінгвокраїнознавчу спостережливість;

- соціокультурне сприйняття національного й інтернаціонального в мовних полях тематично пов'язаної лексики (тобто в лексико-семантичні групи);

- соціокультурну неупередженість (відсутність етнопсихологічних передумов для лінгвокраїнознавчої інтерференції) під час тлумачення лінгвокраїнознавчих явищ [4, 33 - 34 ].

Оскільки у проблемі іншомовної компетентності нас більше цікавить загальнопедагогічний аспект, то при аналізі більшу увагу зосередимо на останньому базовому компоненті.

1. Лінгвістична компетентність представляє собою систему внутрішньо засвоєних комунікантом знань (правил) функціонування іноземної мови і проявляється у їх використанні в мовленнєво-мисленнєвій діяльності. Російський психолог Б. Ф. Ломов стверджує, що в будь-якій ситуації, яка вимагає мовленнєво-мисленнєвої діяльності, взаємодіють три складові: поставлена проблема, наявні для її розв'язання знання, дослідницькі дії. На заняттях з іноземної мови таку діяльність забезпечує робота з текстом, з проблемою, з ігровим завданням.

2. Зміст соціальної компетентності розкривається через соціокультурний, соціолінгвістичний та професійний компоненти, які сприяють реалізації основної мети сучасної освіти, коли іноземна мова розглядається як засіб соціокультурного розвитку особистості, збагачення знаннями нової культури.

У такий спосіб відбувається трансформація цінностей здобутої культури в особистісні якості комуніканта на основі традицій та ідеалів рідної культури. Варто підкреслити, що соціокультурний розвиток через вивчення іноземної мови має важливе значення для професійного становлення майбутнього фахівця будь-якого напряму. Студенти зацікавлені у можливостях застосування іноземної мови для розширення своїх знань зі спеціальності, що в свою чергу є значним стимулювальним мотивом.

3. Комунікативна компетентність означає те, що кожному висловлюванню притаманні свої правила, які підпорядковуються загальним правилам граматики, і засвоєння яких забезпечує спроможність використовувати мову в процесі комунікації. Суть комунікативної компетентності розкривається через прагматичний, дискурсивний та інформативний компоненти. Під праґматичним (стратегічним) розуміють правила входження в контакт із співрозмовником, здатність підтримувати його упродовж усього процесу спілкування та логічно завершити. Іншими словами, комунікативна прагматичність означає готовність передавати комунікативний зміст у конкретній ситуації спілкування. Відомий український психолог В. А. Семиченко цю готовність пояснює наявністю (сформованістю) такої особистісної якості людини, як контактність (здатність перебороти психологічні бар'єри спілкування, розпочати його, підтримувати упродовж певного часу і логічно завершити). На заняттях з іноземної мови така готовність пов'язана, як правило, зі спроможністю студента оперативно орієнтуватися в комунікативній стратегії іншомовного висловлювання, тобто умінням адаптувати мовленнєво-мисленнєві процеси до умов, заданих ситуацією спілкування. Під дискурсивним компонентом розуміють правила побудови змісту конкретного висловлювання. Дискурсом називається форма комунікативного змісту («що сказати» і «як сказати»), що завше адресується співрозмовнику, слухачеві або читачеві, і характеризується такими якостями: зв'язністю, логічністю, організацією [13]. Зазначені якості дискурсу особливо примітні в писемному мовленні, а в усному більш важливі такі, як лексико-граматичний зв'язок, змістова логічність і відповідна організація висловлювання. Інформаційний компонент спрямований на засвоєння змістового предмета спілкування. У процесі його формування на заняттях з іноземної мови студент отримує набір необхідних понять, що описують ту чи іншу ситуацію, інформацію з минулого досвіду у вигляді знань і взірців поведінки, знання навколишньої дійсності, здатність описати її і своє ставлення до неї в іншомовній формі, загальний кругозір тощо [17].

Таким чином, іншомовна компетентність - це комплекс знань, умінь, навичок, які дозволяють успішно використовувати іноземну мову як у професійній діяльності, так і для самоосвіти і саморозвитку особистості.

В основі роботи з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови лежить полі функціональність мови та мовлення.

Мова виконує низку функцій, які є життєво важливими для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця. До них відносяться: комунікативна функція, експресивна функція, номінативна функція, гносеологічна функція, культуроносна функція, мислетворча функція, естетична функція, ідентифікаційна функція, контактовстановлювальна функція, волюнтативна функція, демонстраційна функція, дейктична функція.

Комунікативна функція - це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задовольняє потребу людини в іншій людині, забезпечує нерозривну єдність людини і мови.

Отже, у контексті нашого дослідження як основи формування комунікативної компетенції студентів ВНЗ треба відмітити, що мовленнєва діяльність постає одночасно метою, змістом, формою і засобом навчання. Вона має певну структуру, до якої входять наступні категорії усномовленнєвого спілкування: ситуація, роль, позиція, спільнота, вид і сфера комунікації.

Розглянемо тепер професійний аспект функцій іншомовної соціокультурної компетенції, серед яких вченими-методистами виділяються пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, регулятивна (нормативна), аксіологічна та виховна.

Пізнавальна функція виражається у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому шляхом урахування й порівняння досягнень різних культур створюється цілісна картина світу, поєднуються результати емпіричного, наукового, ціннісного й художнього його відображення. Через пізнання різні соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем. Фіксація набутих професійних навичок забезпечує їх передачу не тільки від одного покоління наступному, але й від однієї спільноти іншій. З пізнавальною функцією СКК тісно пов'язана її інформативна функція. Відомо, що соціальний та практичний досвід попередніх поколінь не може передаватись генетичною спадковістю. Опредмечуючись у тих чи інших знакових системах різних народів (у давнину - в усних переказах, пізніше - в літературній мові, нотах, в “мовах” науки та мистецтва), соціальний та професійний досвід

попередніх поколінь кожної нації розпредмечується й сприймається новими поколіннями представників даної нації.

Інформаційна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального та професійного досвіду як по “вертикалі” (від попередніх поколінь до нових), так і по “горизонталі” - обмін духовними цінностями, соціальним досвідом та практичними навичками між народами. Інформаційна функція іншомовної СКК дозволяє людям - представникам різних націй і країн - здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, тобто своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями. Вона може виявлятись через спілкування людей, у їх практичній взаємодії, в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов'язана з комунікативною.

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем, ”мов”. Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики і т.ін., а також - свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд з національними мовами, які відображають історію народу, своєрідність його психології, існують також інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей. Такою є мова науки, мова понять та формул. Завдяки цій мові наукові досягнення одного народу стають набутком інших народів світу, втілюючись у практичну діяльність спільноти в залежності від рівня розвитку її виробничих сил.

Сформована іншомовна СКК уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція ССК реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Нормативна функція включає надзвичайно широке коло вимог, які пред'являються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей тощо. Норми соціалізації проявляються через символіку, певну знакову систему. Характерним прикладом такої символіки виступають правила професійної етики, прийняті в різних спільнотах. У ролі регуляторів поведінки людини виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, але й те, що має статус загальної вимоги. Взірець - це вище, найкраще, досягнуте передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. В процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються в загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому виявляється регулятивна функція зразка. Регулятивна функція СКК підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

Нормативна функція СКК яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї - це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми певної спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей. Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в соціальні й культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід тієї соціальної групи, яка ним володіє та постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного й мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення нових, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці й між особових відносин соціальна культура має істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір матеріальних і духовних цінностей.

Отже, на основі аналізу сучасної вітчизняної та зарубіжної психолого-педагогічної літератури ми дійшли висновку, що проблемі розвитку комунікативних умінь надавалася значна увага. Вона розглядалася багатоаспектно й неоднозначно. Осмислення результатів дослідження праць учених дозволяє охарактеризувати комунікативні уміння як структурний компонент особистості вчителя, що визначає можливість здійснення взаємодії у площині "суб'єкт-суб'єкт". Комунікативні уміння як феномен особистості відносяться до продувної діяльності, формуються й розвиваються в ній. Здатність студентів спілкуватися іноземною мовою забезпечується формуванням у них іншомовної комунікативної компетенції, зміст якої зумовлений такими видами компетенції: мовною, мовленнєвою та соціокультурною. Мовна компетенція включає мовні знання (лексичні, граматичні), мовленнєві вміння (фонетичні та орфографічні) і відповідні соціокультурні знання (країнознавчі та лінгвокраїнознавчі).Мовленнєва компетенція включає чотири види комунікацій: аудіювання, говоріння, читання і письмо. Компетенція у говорінні - це компетенція в діалогічному та монологічному мовленні. Отже, у студентів необхідно формувати вміння користуватися обома формами мовлення. Лексична компетенція складається з лексичних знань і мовленнєвих лексичних навичок, граматична - з граматичних знань і мовленнєвих граматичних навичок; фонологічна - фонетичних знань та мовленнєво-слухових навичок тощо. Досягнення комунікативної компетенції неможливе без оволодіння певним обсягом культурної інформації, без ознайомлення студентів з культурою народу, мову якого вивчають. У зв'язку з цим компонентом змісту навчання поряд з комунікативною компетенцією виступає також і соціокультурна, що складається з країнознавчої та лінгвокраїнознавчої.

Іншомовній соціокультурній компетенції притаманна й аксіологічна (оціночна) функція: вона виражає якісний стан культури як її носія, так і реципієнта. Соціальна культура як система цінностей формує у студента певні ціннісні орієнтири й потреби, оскільки він, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. В динамічному процесі функціонування соціальної культури відбувається формування духовного обличчя студента, його світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ молодої людини.

Особливе місце належить виховній функції. Сформована СКК не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації; вона також виступає універсальним фактором саморозвитку людини. Сформована ж іншомовна СКК дозволить випускнику університету впевнено почуватись у європейському просторі, реалізувати свій фаховий та особистісний потенціал, убезпечить його від можливих непорозумінь і конфліктів у професійній сфері, які можуть виникнути на тлі міжкультурних розбіжностей.

Світоглядна функція СКК виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну й завершену форму систему чинників духовного світу особи - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В свою чергу світоглядне мислення й світоглядне уявлення в історичному плані черпають зміст у міфології, згодом у релігії й, нарешті, у науковому пізнанні, тобто в тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на молоду людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Висновки до розділу 1

Комунікація є однією з фундаментальних, найвищих особистих і соціальних потреб людини. Комунікативна культура є багатоплановим явищем установлення і розвитку контактів між людьми, що передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і взаєморозуміння між суб'єктами спілкування.

Комунікативна культура учня являє собою систему поглядів та дій, яка слугує індивіду моделлю орієнтації для задоволення потреб самореалізації та способом досягнення цілей у спілкуванні з іншими людьми. Мовленнєва культура включається до складу комунікативної культури як інструмент досягнення цілей особою в контактах з людьми, а культура спілкування - як набір стратегій поведінки, накопичених попереднім досвідом спілкування.

Ефективність формування комунікативної культури забезпечується за умови цілеспрямованого, гармонійного розвитку показників, які характеризують сформованість її компонентів. Показниками розвитку мовленнєвої культури є різнобічність словника, граматична правильність, образність, чистота, багатство мовлення, зрозумілість мовлення, техніка мовлення, загальна комунікабельність, логічність висловлювань, стилістична цілісність.

Аналіз наведених визначень дозволяє зробити деякі узагальнення.

Незалежно від тлумачення компетентність:

- завше розглядається у контексті професійної діяльності;

- розуміється як інтегративне утворення особистості, що представляє собою сукупність різних компетенцій людини;

- характеризує рівень готовності людини до діяльності, а також характер та ефективність її здійснення;

- формується у ході засвоєння людиною відповідної для неї діяльності.

Суть професійної компетентності відображає ділову надійність і здатність успішно і безпомилково здійснювати професійну діяльність як у стереотипних, так і в нестандартних ситуаціях. Компетентність повинна бути конкретизована не тільки відносно побудови власного «Я» у нових умовах діяльності, а швидше спрямована на розкриття людини в самореалізації, яка може бути використана у «пошуку» себе як суб'єкта нової діяльності [5]. Логічно ми підійшли до розкриття суті основного поняття нашого дослідження - іншомовної комунікативної компетентності. Загалом появу терміну «компетентність» стосовно мови і комунікації у понятійному апараті цілого ряду гуманітарних наук (філософії, педагогіки, психології, лінгводидактики, соціології) пов'язують з іменем відомого зарубіжного вченого Н. Хомського. У його концепції вивчення мов зустрічаємо такі поняття: «граматична компетентність», «мовна здатність» (linguistic competente), «мовне застосування», «мовна активність» (linguistic performance). Подальші дослідження здійснювалися у напрямі розширення, уточнення поняття «іншомовна компетентність», а також його структурування.

Отже, базовими компонентами іншомовної компетенції є такі кладові:

1. Лінгвістична компетентність представляє собою систему внутрішньо засвоєних комунікантом знань(правил) функціонування іноземної мови і проявляється у їх використанні в мовленнєво-мисленнєвій діяльності.

2. Зміст соціальної компетентності розкривається через соціокультурний, соціолінгвістичний та професійний компоненти, які сприяють реалізації основної мети сучасної освіти, коли іноземна мова розглядається як засіб соціокультурного розвитку особистості, збагачення знаннями нової культури.

3. Комунікативна компетентність означає те, що кожному висловлюванню притаманні свої правила, які підпорядковуються загальним правилам граматики, і засвоєння яких забезпечує спроможність використовувати мову в процесі комунікації. Суть комунікативної компетентності розкривається через прагматичний, дискурсивний та інформативний компоненти. Під прагматичним (стратегічним) розуміють правила входження в контакт із співрозмовником, здатність підтримувати його упродовж усього процесу спілкування та логічно завершити. Іншими словами, комунікативна прагматичність означає готовність передавати комунікативний зміст у конкретній ситуації спілкування.

Комунікативна компетенція - комплексне застосування мовних і немовних засобів з метою комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування.

Таким чином, іншомовна компетентність - це комплекс знань, умінь, навичок, які дозволяють успішно використовувати іноземну мову як у професійній діяльності, так і для самоосвіти і саморозвитку особистості.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що теоретичний аналіз досліджуваної проблеми виявив наступне. По-перше, міжкультурна компетентність має інтегративний характер. За своєю сутністю вона є результатом розвитку особистості студента в процесі навчання і являє собою сукупність спеціальних знань національно-культурних особливостей та реалій країни, мова якої вивчається, та низку міжкультурних умінь, що сприятимуть адаптації особистості в професійному полікультурному просторі. По-друге, формування міжкультурної компетентності найбільш успішно здійснюється на матеріалі іноземної мови.

РОЗДІЛ 2 СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ У НАВЧАННІ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

2.1 Структура соціокультурної компетенції під час навчання студентів у ВНЗ

Комунікативна компетенція як сукупність мовленнєвої, мовної, дискурсивної, соціокультурної, соціолінгвістичної, стратегічної, як здатність людини до іншомовного спілкування, бажання толерантно сприймати інших охоплює різноманітні тематичні сфери людської діяльності: власну особу та особу комуніканта, повсякденне життя, дозвілля, громадсько-політичний устрій, звичаї, національні та культурні традиції, галузі економіки, науки, освіти, культури, спорту, охорони здоров'я, засоби масової комунікації та інформації, світ і всесвіт.

В державному стандарті щодо рівнів володіння іноземною мовою зазначається, що формування комунікативної компетенції пов'язано з соціокультурними та соціолінгвістичними компетенціями, іншими словами “вторинною соціалізацією”. Без знань соціокультурного фону неможливо сформувати комунікативну компетенцію, навіть у обмежених рамках. Тільки культура у різних її проявах сприяє формуванню особистості. [1. с. 38] Тож, визначимо поняття соціокультурної та соціолінгвістичної компетенцій Соціокультурна та соціолінгвістична компетенція (sociocultural and sociolinguistic competence) - це знання, уміння використовувати у спілкуванні та пізнанні іншомовні соціокультурні і соціолінгвістичні реалії. В свою чергу, соціокультурну компетенцію можна розділити на країнознавчу компетенцію, тобто знання про культуру країни, мова якої вивчається (знання історії, географії, економіки, державного устрою, традицій) та лінгвокраїнознавчу компетенцію. Остання передбачає володіння учнями особливостями мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови в певних ситуаціях спілкування. Іншими словами, сформованість в учнів цілісної системи уявлень про національно-культурні особливості країни, „що дозволяє асоціювати з мовною одиницею ту ж інформацію, що і носій мови, і досягти у такий спосіб повноцінної комунікації” [2. с.4]. Оскільки основним об'єктом є не країна, а фонові знання носіїв мови, їх вербальна та невербальна поведінка в актах комунікації, їх культура в загальному, то можна сказати, що на фоні соціокультурного компоненту учні формують знання про реалії та традиції країни, включаються в діалог культур, знайомляться з досягненнями національної культури з позиції розвитку загальнолюдської культури.

Найактуальнішими завданнями сьогодення є відповідність цілей навчання та соціального замовлення суспільства, створення реальних умов спілкування. Наголосимо на необхідності навчання ситуативного спілкування з вмиканням лінгвокраєзнавчого матеріалу. Ситуативне спілкування, з урахуванням соціокультурних та соціолінгвістичних реалій є засобом ознайомлення комунікантів з новою для них дійсністю. Відмітимо, що в реальному спілкуванні ситуативні змінні взаємодіють один з одним і кожна з них набуває певних значень разом з іншими. Якщо змінюється місце спілкування, це часто змінює його мету, а також стосунки між комунікантами та тональність спілкування. Спілкування людей в реальному житті відбувається завдяки виникненню потреби в реалізації певного комунікативного наміру, досягнення або недосягнення якого визначає результат мовленнєвого спілкування. У ході спілкування комуніканти виступають як носії певних соціальних стосунків, вербальних та невербальних норм поведінки, що виникають в тій чи іншій сфері діяльності і реалізуються в конкретних мовленнєвих ситуаціях. Участь у процесі спілкування вимагає володіння комунікативною компетенцією та знань комунікативної поведінки. Це передбачає володіння певною сумою знань мовного матеріалу, уміння співвідносити мовні засоби з завданнями та умовами спілкування, а також можливість організовувати мовленнєве спілкування з урахуванням соціальних норм поведінки та комунікативної відповідності висловлювання. Комунікативний підхід, як процес комунікації в навчанні, відкриває широкі перспективи, вимагає сприйняття мови не тільки з точки зору мовних структур, а з урахуванням комунікативних функцій, які вони виконують. Використовуючи мовні структури необхідно повідомляти учням не тільки певні знання про мову, але й про реалізацію отриманих знань в тій чи іншій ситуації спілкування. Це, в свою чергу, вимагає від комунікантів знань норм та традицій спілкування народу - носія мови, що вивчається, тобто все те, що ми маємо на увазі коли говоримо про комунікативну поведінку, як частку національної культури. Під комунікативною поведінкою мається на увазі сукупність норм та традицій спілкування народу. Знання норм та традицій спілкування народу дозволить учасникам мовленнєвого акту, що належать до різних національних культур, адекватно сприймати та розуміти один одного, тобто сприяти “міжкультурній комунікації”. Незнання та нерозуміння норм та традицій спілкування носіїв іншої культури викликає “культурний шок”, що зумовлений неспівпаданням культур.