Формування соціокультурної компетенції під час навчання студентів у ВНЗ

Нова мета навчання іноземної мови - “використовувати іноземну мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу” - загострює особливу увагу до соціокультурного складника іншомовної комунікативної компетенції.

Оволодіння соціокультурною компетенцією, як відомо, передбачає засвоєння необхідного мінімуму соціокультурних знань, а також системи навичок та вмінь узгоджувати свою поведінку у відповідності до цих знань та вмінь.

Соціокультурна компетенція передбачає “знайомство тих, хто навчається, з національно-культурною специфікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи - звичаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стереотипи, країнознавчі знання та ін..” Почнемо з останнього. Для формування соціокультурної компетенції потрібне не знання країнознавства як комплексу наукових дисциплін, а так звані фонові знання (background knowledge), тобто знання про країну та її культуру, відомі усім жителям даної країни (на відміну від загальнолюдських або регіональних). Особливості відображення реальної дійсності у конкретних мовах створюють мовні картини світу, невідповідність яких є головною перешкодою для досягнення повного взаєморозуміння учасників комунікативного акту. Володіння фоновими знаннями мов би включає іноземця до іншомовної громади, дає йому “культурну письменність” (cultural literacy), і навпаки - відсутність культурної письменності робить його чужаком (outsider), який не може зрозуміти те, на що носії мови лише натякають в усному та писемному спілкуванні. Розглядаючи соціокультурну компетенцію, слід говорити не просто про фонові країнознавчі знання, а про культурно-країнознавчу компетенцію (термін Л.П. Голованчук) як компонент соціокультурної компетенції. Обсяг фонових знань, який може засвоїти учень, завжди обмежений кількістю годин, які відводять на предмет “Іноземна мова”. Тому мова може йти не про засвоєння усієї іншомовної культури, а про створення її моделі, яка могла б у функціональному плані замінити реальну систему іншомовної культури. За обсягом вона є значно меншою, але репрезентативною, тобто має бути репрезентантом культури народу. Інша функція моделі культури - бути її ретранслятором, тобто бути здатною ознайомити учнів з основними відомостями про країну в цілому, про її соціальний устрій, реалії побуту, її мистецтвом, літературою, що може забезпечити тим, хто навчається, можливість участі у діалозі культур.

Закладений у програмі навчання іноземної мови зміст іншомовної СКК визначається її принципами і:

- базується на міжнародних рівнях володіння мовою (відповідно до ЗЄР) та професійних і навчальних уміннях;

- відповідає національним кваліфікаційним рівням досягнень;

- охоплює професійний та академічний зміст (сфери предметних знань); ситуативний зміст (контекст, у якому представлені матеріали, види діяльності і т.ін.); прагматичний зміст (необхідні практичні та корисні вміння);

- враховує попередній досвід студентів, їхні потреби в навчанні та кінцеві результати.

Наближення процесу навчання до потреб комунікації можливо тільки при організації матеріалу не навколо „розмовних” тем і „граматичних явищ”, а навколо мовних задач, навколо функцій. Засвоївши матеріал для виконання однієї мовної задачі, учень володіє одним із „вузлів” загального механізму системи промови і може не чекаючи наступної „порції”, брати участь у спілкуванні, звичайно, у рамках даної ситуації. Просуваючись в оволодінні системою промови (за рахунок розширення сфер спілкування і ситуацій з одного боку, постійного концентричного поглиблення їхнього обговорення, з іншого, учень на кожній ділянці процесу навчання зможе почувати себе компетентним мовним партнером, хоча й усвідомлюючи необхідність удосконалення. Необхідно зазначити, що саме такий підхід слід вважати правильним з точки зору мовленнєвої діяльності.

Для того, щоб соціокультурні знання стали фундаментом діяльності міжкультурного спілкування, у студентів мають сформуватись певні навички вживати лексичні одиниці з соціокультурним компонентом. Згідно з класифікацією Г. Д. Томахіна, можна виділити денотативну та конотативну лексику. Денотативна лексика зазвичай пояснюється в словниках- довідниках, якими все частіше супроводжуються нові підручники та посібники з іноземної мови.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.3. Вербальна та невербальна форми соціокультурної компетенції

У плані професійної опосередкованої і неопосередкованої комунікації як вербальна, так і невербальна форма набувають важливого значення, оскільки, як доведено психологами, впродовж перших чотирьох хвилин спілкування відбувається особистісна ідентифікація партнерів, встановлюються певні внутрішні зв'язки, від яких залежить, чи відбудеться акт комунікації і чи буде вона ефективною. Надзвичайно важливим у цьому плані є дотримання норм мовленнєвого етикету. За Н.І.Фармановською, мовленнєвий етикет визначається як “соціально задані та національно специфічні регулюючі правила мовленнєвої поведінки в ситуаціях встановлення, підтримання та припинення контакту комунікантів у відповідності до їхніх статусно-рольових та особистісних стосунків в офіційній та неофіційній ситуаціях спілкування” [376, с. 177]. Саме в професійному спілкуванні норми поведінки надзвичайно стандартизовані, і порушення їх внаслідок незнання правил етикету може мати серйозні наслідки.

Сучасний етап розвитку суспільства вимагає розширення та удосконалення загальноосвітніх знань студентів. Можна стверджувати, що активізація їх свідомої, творчої, пошукової діяльності студентів, яка базується на використанні лінгвокраїнознавчих знань, підвищує практичний, загальноосвітній, виховний та розвиваючий потенціал навчання іноземних мов. Такий підхід дозволяє вивчати іноземну мову, поглиблюючи знання про соціокультурні особливості іншого народу. Ми вважаємо, що розробка методичних матеріалів, б відбивали лінгвокраїнознавчий підхід до навчання іноземної мови, є особливо актуальною проблемою для методики, зважаючи на їх абсолютну відсутність.

2.2 Соціокультурна компетенція у позанавчальній діяльності студентів ВНЗ

Однією з провідних ідей компетентнісного підходу є те, що соціокультурна компетентність майбутшх учителів іноземної мови складається не з просто з суми знань, умінь та навичок, що були отримані під час вивчення іноземної мови у ВНЗ, а компетентність формується у процесі створення власного ставлення до соціокультурних іншомовних явищ та фактів при формуванні суб'єктивного досвіду.

Отже, стає зрозумілим, що компетентнісний підхід передбачає ряд змін у процесі навчання у ВНЗ. По-перше, значною мірою змінюється роль викладача. Якщо традиційна система освіти передбачає викладача в ролі носія знань, який у змозі передати тільки частину цих знань, то при компетентнісній системі освіти викладач займає позицію організатора, консультанта, який, певним чином, орієнтує навчальний процес на отримання студентами самостійного досвіду. По-друге, якщо основною організаторською формою традиційної освіти були аудиторні заняття, де викладач передає готові знання и при цьому формує вміння та навички, спираючись на новий матеріал, то компетентісний підхід зберігає аудиторні заняття як одну з можливих форм організацн навчання, адже акцент робиться на позанавчальній діяльності студентів, а також на позааудиторній формі (самостійна робота в бібліотеці, групи з проектів, робота з комп'ютером).

Актуальним стає питання, яким чином повинна бути організована позанавчальна діяльність для того, щоб ефективно впливати на процес формування соціокультурної компетентності, тобто які форми позанавчальної діяльності забезпечать оптимальність процесу формування соціокультурної компетентності як складової професійної компетентності студентів у системі вищої освіти. Питання ці давно назріли, в усякому разі, численні практичні приклади доводять, що позанавчальна діяльність студентів не приносить бажаного результату.

Специфіка позанавчальної діяльності студентів, на відміну від самостійної роботи, полягає в організації позанавчальної роботи при набутті студентами тих чи інших умінь або досвіду, у нашому випадку, іншомовного соціокультурного досвіду.

Дослідики (А. Рубанж, Г. Большакова) вважають, що самостійна робота має три рівні самостійної діяльності студентів: тренувальні самостійні роботи, тобто на репродуктивному рівні студенти закріплюють свої знання та формують уміння. У ході реконструктивних робіт відбувається складання планів, тобто на цьому рівні студенти виконують реферати. Творча самостійна робота вимагає аналізу проблемної ситуації, отримання нової інформації. Студенти повинні самостійно обрати засоби та методи вирішення того чи шшого навчально-дослідного завдання (курсові та дипломні роботи).

Проте, майже всі вищезазначені види самостійних робіт контролюються викладачами. Так, ще однією специфічною особливістю позанавчальної діяльності є те, що вона контролюється викладачами, але частково. Така діяльність вимагає від студентів творчої активності та добровільності незалежно від викладачів.

Можна дати такі характеристики щодо особливостей позанавчальної діяльностї:

- позанавчальна діяльність відбувається поза контекстом навчального процесу, при цьому вона належить до сфери вільного часу студентів. Так, позанавчальна діяльність відбувається в позанавчальний час студентів, але позанавчальний час визначає тільки простір, у якому відбувається позанавчальна діяльність, головним чином, ця діяльність передбачає педагогічно організоване спілкування та взаємодію з педагогами, фахівцями чи ровесниками, тобто з тими людьми, які поєднані з освітнім простором.

- позанавчальна діяльність є особливим соціокультурним середовищем, яке створює умови для саморозвитку, реалізації власних творчих здібностей студенів у сфері міжкультурної комунікації, а також соціокультурної ідентифікації та самовизначення.

- позанавчальна діяльність відрізняється від навчального процесу за змістом та принципами організації. Якщо навчальна діяльність характеризується нормативністю, що постійно контролюється викладачами, то позанавчальна діяльність відрізняється навіть від самостійної роботи позаконтрольованістю з боку викладачів, а також позанормативністю. Саме тому вибір змісту, методів та форм позанавчальної роботи не пропонується викладачами чи програмами, а відповідають потребам та інтересам студентів.

- позанавчальна діяльність входить до складу навчально-виховного процесу, але вона має свої характеристики та особливі норми організації. Вона в більшості спрямована на розв'язання виховних завдань. У той час як позааудиторна робота має не тільки виховний напрямок, а й навчальний, тобто позааудиторна робота тісно пов'язана з процесом навчання, головна її відмінність від процесу навчання - це позааудиторність.

- позанавчальна діяльність є найбільш ефективним засобом впливу на студентів у процесі їх соціокультурної адаптації в іншомовному середовищі. Така діяльність надає можливість студентам отримати соціокультурний досвід, спілкуючись з представниками інших мов та культур. Тобто зміст позанавчальної діяльності полягає у використанні різноманітної діяльності, така діяльність знаходиться поза межами навчального процесу, при цьому певним чином має зв'язок з ним.

- особливість позанавчальної діяльності від інших самостійних робіт полягає у мірі участі та якості викладачів у ній. Позанавчальна робота пропонує викладачам участь на основі партнерських та рівноправних стосунків із студентами. Робота повинна ґрунтуватися на довірі та взаємній повазі студентів та викладачів, у яких виявилися спільні пріоритети та інтереси поза навчальним процесом.

- позанавчальна діяльність студентів передбачає колективну діяльність студентів, при цьому кожен студент має своє завдання в колективі. Така діяльність сприяє розвитку особистості в умовах колективного середовища, при цьому студент отримує не тільки досвід з соціокультурних чи комунікативних умінь, а й досвід спілкування з ровесниками поза межами університету чи інституту.

У зв'язку з тим, що формування соціокультурної компетентності майбутніх учителів іноземної мови відбувається не тільки у процесі навчання у вищому навчальному закладі, а, значною мірою, у процесі позанавчальної діяльності, виникає потреба в пошуку ефективних шляхів підвищення якості освіти та в оновленні, з організаційної точки зору, позанавчальної діяльності студентів.

Організація позанавчальних соціокультурних ситуацій у режимі реального спілкування передбачає проведення різноманітних заходів та зустрічей із представниками інших мов та культур. Неважко помітити, що такі зустрічі та заходи сприяють виникненню інтересу та зацікавленості у студентів до соціокультурних відмінностей інших народів.

Висновки до розділу 2

На нашу думку, саме соціокультурний компонент іноземної мови створює найкращі умови для виховання у студентів не тільки визнання розбіжностей у своїй і чужих культурах та поважного ставлення до них, але й допомагає розбудити почуття гордості за свою країну, народ, культуру.

Виходячи з того, що всі мови і культури рівноправні, жодна мова чи культура не повинна зазнавати дискримінації. Навчання іноземної мови орієнтується на виховання інтересу до культур наших європейських сусідів, розвиток демократичного суспільства, формування відкритості, толерантності й поваги до несхожості й відмінностей. У більш широкому європейському контексті вивчення іноземних мов в українських університетах спрямоване не лише на розвиток прагматичної компетенції, але й враховує соціокультурний аспект спільноти, в якій будуть жити й працювати студенти - майбутні фахівці.

Проаналізувавши педагогічні та лінгвістичні аспекти соціокультурної компетенції з іноземної мови, можна зробити висновки:

1. Для того, щоб здобуті в процесі навчання іноземної мови студентів нефілологічних спеціальностей країнознавчі та лінгвокраїнознавчі знання супроводжувалися сформованими навичками іншомовного спілкування, необхідно поєднати мовну обізнаність (структура іноземної мови, її схожість та розбіжності з рідною мовою, усвідомлення мовних реалій, лексичний запас, сформовані фонетичні навички) з практичним володінням певними нормами комунікативної поведінки у відповідних життєвих ситуаціях. Для цього необхідно розробити і запровадити в навчальний процес у вищій школі спеціальну педагогічну технологію, метою якої було б поєднання знань студентів з формуванням практичних навичок використання отриманих знань у міжкультурному спілкуванні.

2. Активізація в мовленні широко вживаних лексичних одиниць, пов'язаних з особливостями соціальної, повсякденної та професійної сфер спілкування, забезпечує усвідомлення спільності і розбіжностей у стилях життя, системах цінностей, нормах комунікативної поведінки, етикеті народів, мова яких вивчається. Нам видається педагогічно доцільним і виправданим загострення уваги студентів на лінгвістичних особливостях різних стилів мовлення, дотриманні норм комунікативної поведінки з урахуванням їх відповідності конкретній ситуації, створенні спеціальних умов для тренування студентів у виборі адекватної манери спілкування тощо.

китайський мова соціокультурний компетенція студент

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Комунікація є однією з фундаментальних, найвищих особистих і соціальних потреб людини. Комунікативна культура є багатоплановим явищем установлення і розвитку контактів між людьми, що передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і взаєморозуміння між суб'єктами спілкування.

Комунікативна культура студента являє собою систему поглядів та дій, яка слугує індивіду моделлю орієнтації для задоволення потреб самореалізації та способом досягнення цілей у спілкуванні з іншими людьми. Мовленнєва культура включається до складу комунікативної культури як інструмент досягнення цілей особою в контактах з людьми, а культура спілкування - як набір стратегій поведінки, накопичених попереднім досвідом спілкування.

Теоретичний аналіз проблеми дослідження дозволяє стверджувати, що іншомовна комунікація можлива за умови володіння суб'єктами іншомовного спілкування мовою як засобом комунікації. Рівень ефективності комунікативного процесу зумовлений рівнем сформованості іншомовної комунікативної компетентності суб'єктів. Компетентність - це стійка готовність і здатність людини до якої-небудь діяльності «зі знанням справи». У нашому випадку такою діяльністю виступає іншомовна комунікація студентів у процесі вивчення ними іноземної мови. Звідси визначення іншомовної комунікативної компетентності як інтегративного утворення особистості, яке має складну структуру і виступає як взаємодія і взаємопроникнення лінгвістичної, соціокультурної та комунікативної компетенцій, рівень сформованості яких дозволяє майбутньому спеціалісту ефективно здійснювати іншомовну, а отже, міжмовну, міжкультурну і міжособистісну комунікацію. Іншомовна компетентність забезпечує певний культурний рівень усного і писемного мовлення та невербальної мовленнєвої поведінки. Формування іншомовної комунікативної поведінки.

Формування іншомовної комунікативної компетентності у студентів вищих закладів освіти різних напрямів підготовки на сучасному етапі розвитку світової спільноти слід розглядати як обов'язкову складову загальної фахової підготовки. Для забезпечення ефективності процесу формування іншомовної комунікативної компетентності слід розробляти нові методологічні підходи і визначати педагогічні умови їх реалізації, над чим сьогодні працюють вітчизняні вчені та педагоги-практики.

Отже, на сучасному етапі розвитку української державності у зв'язку із прагненням України увійти до європейської спільноти постала потреба у фахівцях з високим рівнем володіння китайською мовою, яка скоро також стане визнаною мовою міжнародного спілкування на ряду з англійською мовою.

Успішність іншомовного спілкування безпосередньо визначається рівнем сформованості іншомовної соціокультурної компетенції, оскільки саме вона допомагає зрозуміти логіку мислення та оформлення думки іноземною мовою. Соціокультурна компетенція має велике значення при вивченні та формуванні практичних навичок іноземної мови.

Оволодіння студентами іншомовним спілкуванням передбачає формування у них певного рівня соціокультурної комунікативної компетенції. І саме результати нашого аналізу виявили необхідність у навчальних вправах, які направлені на комунікацію. Система вправ для іноземної мови завжди повинна мати на меті практичне оволодіння іноземною мовою. Головне призначення вправ заключається у тому, щоб забезпечити оволодіння іншомовним (китайськомовним) матеріалом як у рецептивному, так і у репродуктивному плані.

В ході роботи ми провели дослідження. Метою дослідження було показати можливість і необхідність використання системи вправ. Об'єктом дослідження виступили різні види вправ і система вправ. Ми виконали наступні задачі:

У нашій роботі ми подали теоретичне узагальнення і розвили проблему формування соціокультурної компетенції студентів ВНЗ при вивченні китайської мови, яке одержало експериментальне підтвердження, що дало підстави до таких висновків.

1. Вивчення та узагальнення науково-педагогічної літератури, нормативних документів про вищу освіту в Україні, сучасних тенденцій у навчанні іноземних мов у вищих педагогічних навчальних закладах, власна практика викладацької діяльності виявили недостатню теоретичну і практичну розробленість проблеми соціокультурної компетенції майбутніх учителів іноземних мов у вітчизняній науці.

2. Теоретичний аналіз змісту і моделей формування комунікативної компетенції дозволив виділити соціокультурну компетенцію майбутніх учителів іноземних мов в окремий компонент комунікативної компетенції та розглядати її як цілісну систему, до складу якої входять країнознавча компетенція, лінгвокраїнознавча компетенція, соціолінгвістична компетенція, взаємопов'язані та взаємообумовлені метою й завданнями реального спілкування з носіями мови. Вони характеризуються трьома рівнями сформованості: репродуктивним, продуктивно-перетворювальним та творчим. Відповідно було виявлено три групи студентів з цими рівнями сформованості.

3. Визначення змісту та ролі всіх компонентів соціокультурної компетенції у системі навчання іноземної мови на основі комунікативно діяльнісного підходу вмотивувало її структуру: соціокультурна компетенція - це інтегративне утворення, яке включає: країнознавчі, лінгвокраїнознавчі, соціолінгвістичні знання, вміння та навички співвідносити мовні засоби з метою та умовами спілкування; вміння організувати мовленнєве спілкування відповідно до соціальних норм поведінки, прийнятих у носіїв мови; вміння використовувати мовні засоби відповідно до національно обумовлених особливостей їх вживання.

Размещено на Allbest.ru