Самовиховання у молодшому шкільному віці
Самовиховання як найвищий етап виховного процесу. Психолого-педагогічне обґрунтування проблеми самовиховання школярів. Вікові рівні самовиховання та їх характеристика. Формування навичок, прийоми та психологічні основи самовиховання в юнацькому віці.
| Рубрика | Педагогика |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 20.07.2011 |
| Размер файла | 74,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Самовиховання як найвищий етап виховного процесу
- 1.1 Психолого-педагогічне обґрунтування проблеми самовиховання школярів
- 1.2 Самовиховання: суть, умови, прийоми
- 1.3 Структура процесу самовиховання
- Розділ 2. Вікові рівні самовиховання та їх характеристика
- 2.1 Формування навичок самовиховання у молодшому шкільному віці
- 2.2 Цілеспрямоване самовиховання у підлітковому віці
- 2.3 Психологічні основи самовиховання в юнацькому віці
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми курсової роботи. Життя завжди примушувало людей шукати шляху до вдосконалення своєї душі. Проблемам самовиховання у всі століття надавалося велике значення.
В наш неспокійний, неясний час, коли важко розібратися де Добро, а де Зло, ця проблема ще більш актуальна. Те, по якому шляху підуть люди, стане вирішальним для всієї країни і всіх нас. Тому людина зараз, як ніколи, повинна знайти своє місце в житті, точно визначити свої етичні цінності, уміти протистояти різним негативним впливам.
Щоб не зірватися в прірву і не бути розтоптаним, потрібно уміти розібратися в тому, що відбувається зараз в нашій країні. А починати потрібно перш за все з самого себе, з удосконалення своєї особи. Як говорить народна мудрість: "вік живи - вік учись", значить і виховуй себе ціле століття. В постійно змінному світі тільки той знаходить своє місце, хто безперервно міняється сам, удосконалюється. Крім того, тільки шляхом самовиховання виробляються такі цінні особові якості як сила волі, мужність, наполегливість, терпіння, упевненість в своїх силах і т.д.
Розглянувши, яке значення мало і має самовиховання в житті людей, можна прийти до висновку, що самовиховання є однією з найважливіших проблем сьогодні і вимагає свого рішення.
Розробленість теми:
Проблеми методології і теорії самовиховання, його взаємозв'язку з вихованням розглядали А. Арет, В. Галузинський, І. Донцов, О. Ковальов, І. Кон, О. Кочетов, Ю. Орлов, Л. Рувинський та ін. Різним аспектам самовиховання в підлітковому віці присвячені праці Р. Гариф'янова, С. Єлканова, А. Колдунова, М. Тайчинова та ін.
Актуальність порушеної проблеми підтверджують праці сучасних педагогів - І. Беха, С. Карпенчук, С. Кириленко, В. Оржеховської, Д. Пенішкевич, В. Поліщук, В. Семиченко, Т. Хілько та ін. Про зацікавлення нею свідчать також кандидатські дисертації, які були захищені впродовж останніх років (С. Даньшева, А. Калініченко, Л. Ярова, О. Яцій та ін.).
Сучасний стан демократизації, гуманізації, індивідуалізації освіти зумовив створення особистісно-орієнтованих моделей виховання особистості (М. Александрова, І. Бех, І. Якиманська), а також моделі самовиховних систем (Г. Селевко). Велику увагу проблемі духовного саморозвитку особистості приділено в концепції школи розвитку (О. Калугін, О. Киричук), метою якої є створення умов для самоактуалізації особистості учня і вчителя, реалізації дитиною своїх можливостей, розкриття індивідуальності.
Проблеми використання у самовихованні народної педагогіки розглядали Г. Васянович, В. Кузь, М. Стельмахович, Є. Сявавко; самовиховання засобами художньої літератури в контексті вивчення питання формування морального ідеалу, цінностей особистості досліджували М. Євтух, Т. Завгородня, С. Золотухіна, О. Сухомлинська.
Мета курсової роботи полягає у вивченні проблеми самовиховання школярів.
Завдання курсової роботи обумовлені її метою:
- виявити та опрацювати фахову літературу з теми курсової роботи;
- розкрити сутність поняття "самовиховання";
- визначити структуру самовиховання особистості;
- охарактеризувати вікові рівні самовиховання особистості.
Об'єктом дослідження для даної курсової роботи є самовиховання школяра.
Предметом є дослідження особливостей вікових рівнів самовиховання особистості.
Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. Для розв'язання визначених завдань, досягнення мети застосовано такі методи дослідження: вивчення та аналіз літературних джерел, узагальнення, аналіз, синтез.
Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений матеріал про сутність, структуру самовиховання особистості, вікові рівні самовиховання.
Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.
Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновку та списку використаної літератури. Основна частина складається з двох розділів.
У першому розділі дається психолого-педагогічне обґрунтування проблеми самовиховання школярів, розкривається суть, умови, прийоми та структура самовиховання. У другому розділі характеризуються особливості процесу самовиховання у молодшому шкільному віці, у підлітковому та юнацькому віці.
Вступ до курсової роботи формує її сприйняття. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, окреслюється методологічна та теоретична база дослідження, методи дослідження. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження і висвітлюють подальші тенденції розробки теми.
Розділ 1. Самовиховання як найвищий етап виховного процесу
1.1 Психолого-педагогічне обґрунтування проблеми самовиховання школярів
На межі ХХ-ХХІ ст. серед науковців зросло зацікавлення проблемою самовиховання особистості. У контексті сучасних тенденцій гуманізації, демократизації освіти особливо актуальною стала теза про особистісно-орієнтований підхід до виховання підростаючого покоління (І. Бех, М. Соловей та ін.), утвердження нових цінностей - самоосвіти, самовиховання, самореалізації.
Процес самовиховання особистості є об'єктом вивчення філософів, соціологів, психологів, педагогів і представників інших наук. Його з повним правом можна вважати однією з найдавніших, але завжди актуальних проблем педагогічної теорії та практики.
Багато цінного в розвиток теорії і практики самовиховання внесли такі відомі особистості як І.В. Гете, Ч. Дарвін, О.В. Суворов, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, А.П. Чехов. Своїм життям і діяльністю вони переконливо довели, що самовиховання є надзвичайно важливим фактором у становленні особистості. А його правильна організація сприяє максимальному розвитку фізичних, моральних і духовних якостей, робить людину в значній мірі господарем своєї долі.
Поняття,, самовиховання особистості" визначається індивідуальними показниками, мотивами, стимулами, етапами, принципами керівництва [12, с.54]. При цьому спостерігається нерозривний зв'язок виховання із самовихованням, на який вказують О. Ковальов, О. Кочетов, В. Селіванов, М. Смірнов та ін. Одночасно науковці (О. Ковальов, О. Кочетов, М. Тайчинов) наголошують на соціальній природі виховання, ролі суспільного фактора, значущості колективу в організації самовиховання.
самовиховання школяр виховний психологічний
Окремі дослідники (А. Арет) основними внутрішніми передумовами самовиховання вважають певний рівень самосвідомості, здатність особистості до самоуправління, самовизначення, саморегулювання. Основними методами самовиховання дослідники називають самоаналіз, самоконтроль, самокритику, самонавіювання, самооцінку, самопереконання, самоспостереження.
У роботі О. Кочетова ,,Організація самовиховання школярів” самовиховання визначається появою нового виду діяльності - навчання. Воно спрямовано на розвиток вольових якостей, відповідальності, колективізму й пов'язане із привчанням дитини до регулярного й сумлінного виконання навчальних завдань [15, с.36]. О. Кочетов пропонує правила самовиховання.
П'ять ,, треба”:
1) завжди допомагати батькам,
2) виконувати вимоги вчителів, учитися сумлінно,
3) бути чесним,
4) підкоряти особисті інтереси колективним,
5) завжди й усюди проявляти сумлінність.
П'ять,, можна”:
1) веселитися й грати, коли робота зроблена на ,, відмінно”,
2) забувати образи, але пам'ятати, кого й за що ти скривдив сам,
3) не сумувати при невдачах; якщо завзято, однаково вийде,
4) учитися в інших, якщо вони краще тебе працюють,
5) запитувати, якщо не знаєш, просити допомогти, якщо не справляєшся сам.
Це потрібно тобі самому:
1) бути чесним. Сила людини в правді, слабкість його - неправда,
2) бути працьовитим. Не боятися невдач у новій справі. Хто завзятий, той з невдач створить успіх, з поразок викує перемогу,
3) бути чуйним і турботливим. До тебе будуть добре ставитися, якщо ти до інших добре ставишся,
4) бути здоровим й охайним. Займайся ранковою гімнастикою, загартовуйся, мийся до пояса холодною водою щодня, стеж за чистотою рук, годину в день виділяй на прогулянки й ще годину віддай праці або спорту,
5) бути уважним, тренувати увагу. Гарна увага оберігає від помилок у навчанні й невдач у грі, праці, спорті.
Цього робити не можна:
1) учитися без старання, ліниво й безвідповідально,
2) грубити й битися з однолітками, кривдити молодших,
3) терпіти свої недоліки, інакше вони тебе самого знищать,
4) проходити мимо, коли поруч кривдять маля, знущаються з товариша, нагло брешуть в очі чесним людям,
5) критикувати інших, якщо сам страждаєш подібним же недоліком.
П'ять ,, добре”:
1) вміти володіти собою (не губитися, не боятися, не виходити із себе по дрібницях),
2) планувати кожен свій день,
3) оцінювати свої вчинки,
4) спочатку думати, а потім робити,
5) братися спочатку за самі важкі справи [15, с.58].
Правила вводяться поступово. Спочатку дитина привчається жити відповідно до п'яти ,, треба”. Це означає, що до неї пред'являються підвищені вимоги при виконанні саме даних правил. Одночасно вказується, що не можна робити й чому. Через якийсь час можна підключати п'ять,, добре”, оскільки вони значно складніше для розуміння й привчання [15, с.62].
У книзі ,,Виховай себе” О. Кочетов вчить, як знайти свій ідеал, як оцінити свої сили й здатності, як скласти програму самовиховання, як викорінити свої недоліки й навчитися керувати собою [12]. Книга О. Кочетова,, Організація самовиховання школярів” адресована вчителям, керівникам шкіл як посібник, у якому загальнотеоретичні відомості виходять на практичний додаток ідей науки [15].
Проблемі самовиховання багато уваги приділяв професор О. Ковальов. Його книга,, Самовиховання школярів” присвячена умовам і методам самовиховання особистості. Вона ілюстрована яскравими прикладами успішної роботи над собою як великих людей минулого, так і наших сучасників [11].
Дуже докладно, з конкретними прикладами з життєвих ситуацій викладена ця тема в книзі Ю. Орлова,, Самопізнання й самовиховання характеру”. Його підхід до цієї проблеми повчальний, дозволяє зрозуміти наведені теоретичні відомості [18].
Цікавим є підхід до цього питання Дэйла Карнегі у популярній книзі,, Як завоювати друзів і впливати на людей”, де він дає практичні поради, вчить яким потрібно стати, що б люди любили й поважали тебе [7].
Проблема самовиховання посідає чільне місце і в дослідженнях інших психологів. Зокрема, великий внесок у розробку теоретичних засад самовиховання, розуміння його змісту зробили Б.Г. Ананьев, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн. Основна їх позиція полягала в тому, що самовиховання не може розглядатись ні у відриві від зовнішнього світу, ні в простому пристосуванні до нього. Воно виникає в результаті активної взаємодії з навколишнім середовищем, забезпечуючи нову сходинку в розвитку особистості.
У психологічних дослідженнях наголошується на нерозривному зв'язку самовиховання з такими особистісними характеристиками суб'єктів, як їх діяльність, спілкування, становлення. Так, О.М. Леонтьєв, аналізуючи внутрішні і зовнішні аспекти діяльності, розглядає її творчий характер, що набуває для людини особистісного смислу, оскільки вона відтворює себе, своє ставлення до світу.
У психологічній літературі акцентується увага на тому, що в процесі самовиховання відбувається трансформація зовнішніх вимог у внутрішні регулятори поведінки та життєдіяльності (інтеріоризація). Причому різні дослідники дещо по-різному вважають основними ті чи інші фактори, які суттєво впливають на самовиховання.
Дослідження В.М. Якобсона більш спрямовані на аналіз самовиховання почуттів. У працях Т.У. Агафонова визначається роль самоаналізу у вихованні волі. М.Й. Боришевський досліджує самовиховання у ракурсі його значущості в самоактивності особистості.
Питанню самовиховання характеру, волі приділяється увага в дослідженнях В.А. Крутецького, Л.І. Рувинського, C.I. Хохлова та ін. Автори наголошують на ролі спеціальних тренувань, переборення перешкод у вихованні волі, аналізують способи впливу особистості на себе, особливо в складних умовах. На їхню думку, дещо іншим повинно бути співвідношення між самовихованням і вихованням. Головним має бути самовиховання, а допоміжним - виховання. Вся навчально-виховна робота повинна сприяти кращому і зручнішому удосконаленню самовиховання.
У розвиток теорії і практики самовиховання великий внесок зробили представники вітчизняної педагогіки П.Ф. Каптерев, А.С. Макаренко, Л.І. Рувинський, С.Л. Рубінштейн, В.О. Сухомлинський, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, В.М. Оржеховська та ін. Вони розглядали самовиховання як один із найсуттєвіших факторів розвитку особистості. На їхню думку, тільки те виховання вважається ефективним, яке пробуджує в особистості потребу в самовихованні. І чим старшою стає особистість, тим більша роль у її формуванні має належати самовихованню. Мистецтво ж розумового і морального виховання полягає у пробудженні серця і розуму учнів, а не простому повідомленні інформації та порад. Те, що зазвичай називається вихованням і освітою, при глибшому погляді на справу виявляється переважно самовихованням і самоосвітою, а часто і прямою боротьбою самовиховуваного проти виховних впливів на нього інших людей і речей.
Зокрема, велику увагу взаємозв'язку виховання і самовиховання приділяв В.О. Сухомлинський. Він неодноразово зазначав, що всі методи виховання повинні сприяти тому, аби людина подивилась на себе саму, прагнула пізнати свій внутрішній світ, щоб усі сили її душі були спрямовані на те, щоб зробити себе кращою, досконалішою. Великий педагог-гуманіст стверджував, що самовиховання - це не щось допоміжне у вихованні, а міцний його фундамент. Ніхто не зможе виховати людину, якщо вона сама себе не виховає [25].
Велика увага самовихованню приділяється у дослідженнях зарубіжних психологів і педагогів, зокрема, представників персоналістичних теорій розвитку особистості. У прихильників цього напрямку основним фактором розвитку особистості вважається саме активність особистості (англ. personality) у формі самоактуалізації, саморозвитку. Таку позицію обстоюють прибічники гуманістичної психології (А. Комбс, А. Маслоу, К. Роджерс), що сформувалася в середині XX століття як реакція проти зовнішнього детермінізму біхевіористів і внутрішнього детермінізму, фрейдистів.
На думку Маслоу, "джерела становлення гуманності знаходяться тільки в самій особистості, вони жодним чином не створені суспільством. Останнє може лише допомогти чи перешкодити становленню гуманності людини, так само як садівник може допомогти чи завадити росту куща троянд, проте він не може зробити, щоб замість куща троянд ріс дуб" [6, с.23].
Гуманістична психологія сприяла поширенню методів виховання, що ґрунтуються на повазі до унікальності кожної людини і вірі в творчий потенціал особистості. У роботах її прихильників (В. Матурин, Ф. Ферстер, С. Смайлс, Е. Кай, А. Маслоу, М. Монтессорі, К. Роджерс та ін.) досліджуються умови самовиховання, способи і прийоми вироблення волі, виховання умінь і навичок самоконтролю, розумового самовиховання і самоосвіти, прийоми самопереконання і самонавіювання (Д. Карнегі, А. Аберхеймер).
1.2 Самовиховання: суть, умови, прийоми
Виховання і самовиховання - дві сторони процесу формування особистості.
Самовиховання - свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних [18, с.69].
Передусім самовиховання потребує від людини знання себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Для збагачення учнів знаннями і уміннями проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.
Самовиховання успішно здійснюється за певних умов. Передусім воно потребує від людини знання самої себе, вміння оцінювати власні позитивні й негативні риси. Щоб збагатити учнів відповідними знаннями і вміннями, проводять цикл бесід про психічну діяльність людини, свідомість, волю, почуття, характер, мотиви поведінки, інтереси, здібності, потреби, темперамент, а також розкривають сутність самовиховання, методи і прийоми роботи над собою.
А.Я. Арет, автор відомої книги “Очерки по теории самовоспитания”, вважає, що самовиховання - це освітньо-виховна робота особистості [12, с.54].В. Гревцева під самовихованням розуміє прагнення людини виховати себе і діяльність із здійснення цього прагнення [3, с.33]. С.Б. Єлканов визначає самовиховання як свідому цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї особистості [5, с.11].А.Г. Ковальов так формулює поняття "самовиховання" - це свідома планомірна робота над собою, спрямована на формування таких якостей особистості, які відповідають вимогам суспільства та особистій програмі розвитку [11, с.58]. Досить-таки широко характеризує самовиховання О.I. Кочетов - це свідомість, яка керує самою особистістю, саморозвиток, у якому в інтересах суспільства і самої особистості планомірно формуються якості, властивості, сили і здібності людини, причому функції виховання поступово передаються вихованцю [12, с.17].
Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)" [12, с.22].
Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється у всьому, що стосується зміни свого "я". Тому багато педагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, ефективною, якщо є зріла самосвідомість. Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів - важливих спонукальних причин роботи над собою.
Самовиховання - процес, в якому взаємопов'язано проявляється весь духовний світ людини [24, с.102]. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й емоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому світі і своєї поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб життя; це стан, надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогось пристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер самовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину самозміни особистості.
Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання. Як зазначає Ю.М. Орлов, "самовиховання - це не особливе заняття, яке вибирає людина так само, як вона вибирає професію. Самовиховання - це певний тип ставлень, вчинків, дій до самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певному ідеалу" [18, с.27]. Воно здійснюється в кожному вчинкові, у кожній ситуації.
Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну своєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися будь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальне позитивних, так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, як індивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо культивуються деякими людьми).
У зв'язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності самовиховання. Так, О.Г. Ковальов вважає, що "самовиховання - це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних якостей, що відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку" [11, с.58].
Окремі автори (наприклад, С.Ф. Анісімов) акцентують увагу на зв'язку самовиховання з рівнем інтелектуального, емоційного, психологічного розвитку особистості, її свідомості, з почуттям відповідальності [12, с.17]. Однак усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш за все пов'язане з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей.
Самовиховання - найбільш інтенсивний розвиток сил і здібностей особистості, тому його успішний перебіг вимагає від неї відповідного рівня готовності. Така готовність потребує високого рівня самосвідомості, здатності до саморегуляції (волі) і потреби в розвитку. А.І. Кочетов вважає, що самовиховання містить три компоненти: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов'язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх передумов самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу для потреби у самовихованні [15, с.37].
Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:
розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей;
вдосконалення розумових здібностей і процесів;
фізичне загартування і зміцнення свого здоров'я [12, с.41].
Залежно від цілей і завдань самовиховання може бути епізодичним і систематичним, позитивно і негативно спрямованим. Але чим швидше людина сформує в себе особистісно та соціально цінні якості, тим менше зусиль докладатиме їй для того, щоб постійно підтримувати їх, удосконалювати себе в фізичному, моральному та духовному аспектах. Самовиховання може бути також частковим і тотальним, тобто спрямованим на формування або викорінення яких-небудь окремих рис особистості або на всебічний її розвиток. Нарешті, самовиховання може бути індивідуальним і колективним, тобто воно може здійснюватись окремими індивідами самостійно, а також у колективі. За основними напрямками самовиховання, як і виховання, може поділятись на розумове, моральне, трудове, фізичне, естетичне.
В сучасній педагогічній науці виділяють такі найважливіші ознаки самовиховання:
Самовиховання - це одночасно соціальне, психологічне і соціальне явище, причому вирішальна роль належить соціальним факторам, оскільки вимагає соціалізації особистості.
Самовиховання спрямоване на формування соціально необхідних якостей особистості й здійснюється під впливом суспільно значимих факторів.
У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистості стосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.
Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки, планування способу життя, діяльності;
Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості (уяви, пам'яті, уваги та ін.).
Самовиховання - це вольовий процес, в якому регулюється весь спосіб життя людини.
Самовиховання пов'язане із вихованням, виступає як його продовження.
Отже, самовиховання - це систематична, послідовна робота особистості з удосконалення своїх позитивних і усунення негативних якостей. Тільки чітко визначившись у своїх сильних і слабких сторонах, людина ставить завдання розвинути себе, збагатити свій творчий потенціал - здібності, потреби, смаки, інтереси, цінні особливості характеру, волю, духовний світ, моральні якості, одночасно усуваючи свої недоліки. Але оскільки в основі кожної особистісної якості лежать звички, то самовиховання і являє собою, власне кажучи, формування позитивних звичок і викорінювання шкідливих, що заважають у житті.
У процесі організації самовиховання учнів навчають спеціальним прийомам роботи над собою.
Прийом самопереконання. Його суть полягає в тому, що учневі пропонують у певній конкретній ситуації знайти аргументи і за їх допомогою переконати себе в тому, правильно чи неправильно він вчинив, або в конфліктній ситуації переключити думки на інші теми і справи, які б відвернули його від конфлікту, заспокоїли.
Прийом самонавіювання. Його пропонують використовувати у випадках, коли необхідно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних силах, нерішучість. Самонавіювання передбачає повторення учнем подумки або вголос певних суджень. Наприклад, щоб подолати запальність, можна запропонувати таке судження: "Ненавиджу в собі запальність. Я повинен і можу її позбутися".
Прийом самопідбадьорювання. Він ефективний, коли учень губиться в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.
Прийом самозаохочення. Застосовують у випадках, коли учень, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання. До них вдаються, коли необхідно подолати негативні риси особистості.
Прийом самопримусу. Допомагає у боротьбі з внутрішньою неорганізованістю, небажанням вчитися чи працювати, з лінощами.
Прийом самоаналізу. Йому належить вирішальна роль у самовихованні. Він передбачає уміння аналізувати свої вчинки, давати їм певну оцінку.
Практичні прийоми. До них, зокрема, належить прийом "крок уперед" - щоденне планування діяльності на наступний день. Доповнює його прийом "оцінювання прожитого дня" - аналіз учнем своїх дій, вчинків та недоліків.
Прийом "правила моєї поведінки". Полягає у дотриманні складених для учня правил поведінки. Привчає до виконання своїх обов'язків.
Прийом самозобов'язання. Передбачає планування учнем роботи над собою на місяць, семестр або рік, залежно від того, які риси особистості він прагне сформувати чи подолати і в який термін.
Прийом "упізнай себе". Має характер гри: учитель дає неповну характеристику учневі, не називаючи його прізвища, той впізнає себе, а товариші доповнюють цю характеристику.
Прийоми "самохарактеристики" та "взаємо характеристики". Полягають у тому, що підготовлені таким чином характеристики обговорюються в колективі, це привчає учнів до самоаналізу і дає педагогові багатий матеріал для роботи з ними [29, с.107].
1.3 Структура процесу самовиховання
Процес самовиховання тривалий і охоплює кілька етапів.
Перший етап. Педагоги передусім виявляють ставлення учнів до процесу самовиховання, проводячи анкетування за такими запитаннями: Чи займаєшся самовихованням? Що спонукає тебе працювати над собою? Яких головних цілей ти прагнеш досягти самовихованням? Які прийоми використовуєш у роботі над собою? У чому відчуваєш труднощі в цій роботі і як їх долаєш? Якої допомоги потребуєш від дорослих у процесі самовиховання?
На цьому етапі в учнів формують спонукальні мотиви, свідоме ставлення до самовиховання. Насамперед домагаються, щоб вихованець усвідомив, що його доля залежить не лише від виховної роботи школи, а й від самостійної роботи над собою. Він також повинен збагнути, що самовиховання - і його особиста справа, і справа суспільства.
Другий етап починається з появою в учня бажання самовдосконалення. Педагог на цьому етапі повинен допомогти сформувати ідеал, до якого слід прагнути, виробити в учня стійке бажання наслідувати його. З'ясувавши відмінність між собою і своїм ідеалом, вихованець бачить, які риси він має виробити для його досягнення, яких недоліків слід позбутися. У процесі самовиховання учень порівнює себе з ідеалом. Оскільки він сам постійно змінюється на краще, ідеал також потребує вдосконалення, збагачення. Ідеал допомагає йому скласти програму самовиховання.
Третій етап. Учень починає систематично працювати над собою, реалізовуючи програму самовиховання. Цей процес здійснюється в різноманітних видах діяльності: навчанні, праці, самообслуговуванні, виконанні громадських доручень, участі в роботі гуртків тощо. Педагог допомагає учневі контролювати результати втілених рішень. Згодом зовнішній контроль педагога чи колективу послаблюється, зростають самостійність та ініціатива самого вихованця [30, с.95].
У структурному відношенні процес самовиховання людини являє собою єдність трьох складових:
пізнавальної (самопізнання),
емоційно-оцінювальної (самоставлення),
дієво-вольової, регулятивної (саморегуляція) [12, с.17].
Завершальний етап формування особистості міцно пов'язаний із триєдиною основою цілі виховання - вихованням інтелектуальної, емоційної, вольової сфер. Однак провідною в самовиховуючому процесі є вольова сфера, яка забезпечує саморегуляцію внутрішнього світу людини згідно з оточуючою дійсністю. Провідні функції волі - забезпечення психічної саморегуляції поведінки і діяльності, керування психічними станами, зміна діяльності в зв'язку з обставинами, зв'язок між внутрішнім станом і середовищем - в даному випадку повністю знаходять своє самовираження. Воля активізує особистість в зв'язку з її цілями, установками, мотивами поведінки, завданнями практичної діяльності. Воля виступає як основний механізм процесу самовиховання, в поєднанні з емоціями виконує в духовному світі особистості регулятивні функції і завжди пов'язана з моральністю та інтелектом.
Самопізнання - початкова ланка й основа існування самосвідомості. Через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе як суб'єкта, що відрізняється від інших. Це знання входить у зміст самосвідомості як її стрижень, серцевина. З самого початку самопізнання - процес відображувальний, похідний відносно предметного пізнання і пізнання інших людей. Людина пізнає себе тими самими шляхами, що й об'єктивний світ, у неї нема іншого механізму вивчення себе. Воно проходить ті самі стадії, що й усвідомлення об'єктивного світу, - від елементарних самовідчуттів, спочатку чисто органічних, до самосприйняття, самоуявлення і, нарешті, поняття про себе. На початкових стадіях усвідомлюється лише суто зовнішній, видимий бік власних дій і вчинків. На наступних стадіях до сфери самопізнання залучається система найрізноманітніших мотиваційних компонентів, що регулюють поведінку та діяльність.
У реальному процесі самопізнання звичайно переплітаються моменти поступового накопичення даних про себе в результаті порівняння, співвіднесення з іншими та моменти різких зрушень, раптових “згадок”, коли ті якості власної особистості, про які в індивіда не було досить певного уявлення, набувають безсумнівності, справжнього розуміння.
Основними способами пізнання себе на першому рівні самопізнання є самосприймання та прості форми самоаналізу, що не зникають і на подальших стадіях розвитку самосвідомості, для яких вони є вихідним моментом, чуттєвою основою.
Для другого рівня самопізнання специфічним є те, що співвіднесення знань про себе здійснюється не в рамках “Я та інша людина”, а в межах “Я та Я" і передбачає оперування деякою мірою сформованими знаннями про себе. Провідним способом вивчення власного внутрішнього світу стають складні форми самоаналізу, зокрема аналіз мотивів власної поведінки. Виділені мотиви оцінюються людиною з точки зору розуміння вимог суспільства до неї та власних вимог до себе. Внаслідок співвіднесення форм поведінки Це певною мотивацією, їх аналізу й оцінки відбувається усвідомлення себе як суб'єкта, якому належать виділені та проаналізовані стани і властивості. Власне “Я” починає усвідомлюватись як цілісне утворення, як єдність зовнішнього та внутрішнього буття [23, с.34].
Генезис емоційно-ціннісного ставлення до себе передусім залежить від розвитку емоційної сфери дитини, її емоційного досвіду. В цілому інтеграції емоційно-ціннісних ставлень до себе передує первинна диференціація емоцій, що відбувається вже після першого року життя. Дитина відчуває радість від усвідомлення своїх можливостей, від доступного їй перетворення навколишнього середовища, і ця радість виступає як “підкріплення “ дій, що виконуються. Тому дитина і наступного разу наважується на ті самі або ще складніші дії. З окремих емоційних реакцій виникають комплексні емоційні утворення, такі, наприклад, як відчуття гордості, задоволення собою, радість успіху. В подальшому ця радість від власних успіхів дедалі глибше усвідомлюється. Окремі емоційні реакції дитини, що були спочатку ситуативними, тимчасовими, нестійкими, стають стійким емоційним ставленням до себе.
У шість-сім років узагальнення дитиною власних переживань сягає високого ступеня, що дає їй можливість виступати регулятором власної поведінки у взаємовідносинах з іншими людьми.
Особливої інтенсивності, різноманітності й глибини емоційна сфера набуте в підлітковому віці. З цим пов'язаний і новий рівень розвитку емоційно-ціннісного ставлення підлітка до себе. Різноманітні почуття, пов'язані з переживанням того, що він “відкриває” в собі, набувають суттєво нового значення: в його психічній діяльності - стають засобом виявлення, уточнення, усвідомлення інтересів, особливим регулятором ставлення до людей. Переживання, пов'язані з усвідомленням своїх особливостей, своєї цінності, місця в колективі, ставлення інших людей, є активним внутрішнім чинником процесу інтеграції емоційно-ціннісного ставлення до себе та формування самосвідомості взагалі.
Подальший процес розвитку емоційно-ціннісного ставлення до себе відбувається в напрямку, з одного боку, узагальнення більш або менш однорідних, близьких за своєю модальністю і змістом переживань у складні почуття, а з іншого - диференціації на новому, вищому рівні почуттів з різним смисловим значенням. Різноманітні почуття, емоційні стани, пережиті в різний час, у різних життєвих ситуаціях у зв'язку з роздумами про себе, розумінням себе тощо, становлять емоційний “фонд" самосвідомості, який, включаючись та будь-якому рівні у процеси самопізнання та саморегулювання, значною мірою спрямовує їх, надає їм індивідуального, особистісного характеру і сам постійно уточнюється [21, с.67].
Результати інтегративної роботи в сфері самопізнання, з одного боку, й у сфері емоційно-ціннісного ставлення до себе - з іншого, поєднуються в особливе утворення самосвідомості особистості - її самооцінку. Дитина починає оцінювати себе за допомогою оцінок і людей, переважно дорослих, але поступово, з переходом на вищі генетичні рівні психічного розвитку в неї формується більш або менш адекватна й стійка самооцінка. Процес формування не має меж, бо особистість постійно розвивається і, як наслідок, змінюються її уявлення, поняття про себе, емоційно-ціннісне ставлення до себе. З розвитком особистості змінюються способи утворення самооцінки, і зміст, міра участі в регуляції поведінки особистості.
Самооцінці належить роль одного з провідних механізмів саморегулювання поведінки особистості. На різних генетичних стадіях розвитку саморегулювання коефіцієнт участі самооцінки в цьому процесі неоднаковий. З віком самооцінка переважає вплив зовнішніх оцінок. Особливо помітний зсув в орієнтації на самооцінку в підлітковому віці. Однак урахування зовнішньої оцінки виявляється в кожному віці і має стійке індивідуальне вираження.
Отже, з самого початку свого виникнення самооцінка існує в структурі регуляції поведінки. Людина не завжди усвідомлює її присутність, але саме вона є основою порівняння себе і своїх можливостей з тими вимогами та завданнями, що висуваються різними ситуаціями соціальної взаємодії. Самооцінка надає специфічної спрямованості всьому процесові саморегулювання поведінки. Результат цього процесу прямо співвідноситься з адекватністю, стійкістю й глибиною самооцінки. Тільки високий рівень розвитку цих властивостей та їх інтеграція забезпечують здійснення саморегулювання на адекватному рівні.
Отже, можна узагальнити, що самопізнання - це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити в здібності, а талант, в стійку рису характеру. Чим краще людина пізнає себе, чим об'єктивніше оцінить свої якості, тим ефективніше відбувається процес самовиховання. Основне правило самопізнання - шукати в собі істинне “Я”.
Розділ 2. Вікові рівні самовиховання та їх характеристика
2.1 Формування навичок самовиховання у молодшому шкільному віці
У кожному віковому періоді існують особливості й можливості самовиховання, знання яких необхідні для педагогічного керівництва цим процесом Уже в дошкільному віці проходить активна соціалізація особистості, формується ставлення до себе, самостійність, наслідування стає більш усвідомленим, створюючи передумови для переходу до елементарного самовиховання.
Педагогічне “відкриття” молодшим школярам ідеї самовиховання зводиться, в основному, до доступного пояснення і показу їхньої позитивної поведінки та до ознайомлення з найпростішими засобами набуття потрібних навичок.
Властивість молодших школярів наслідувати старших ставить на перше місце роль особистого прикладу вчителя в їх самовихованні. Вчитель для них - вищий авторитет. Він займає в житті малюка виняткове місце: “Так нам сказала вчителька!" Авторитет учителя є одним з найважливіших факторів самовиховання.
Ось чому велике значення для усвідомлення дітьми своєї поведінки має оцінка педагогом їх вчинків і дій.
Висловлена вчителем думка про поведінку дитини сприяє закріпленню позитивних рис, підсилює бажання учня виправити свої недоліки. Як ніхто, малюки відчувають потребу в заохоченні з боку вчителя. Воно посилює їх упевненість у собі, в своїх силах, має велике значення у самовихованні.
Великий вплив на молодшого учня мають і ровесники. Малюки швидко сприймають кращі якості товаришів - витриманість, наполегливість, сміливість і т.п. Так само значна частина порушень дисципліни в молодших класах є результатом сліпого наслідування товаришам - зачинателям порушень.
У формуванні особистості учня особливу роль відіграє дитячий колектив, правильно керований учителем. Спілкування в колективі дає змогу дитині оцінювати не тільки поведінку товаришів, а й свої вчинки, порівнювати себе з товаришами [19, с. 201].
Колективна оцінка поведінки найсправедливіша в очах учня. Вже в молодших класах школи вона є дійовим стимулом самовиховання. Проте важливо, щоб під час таких громадських оглядів критика була тактовною, дружньою, щоб в учня не вбити віри в себе, не принизити його, а викликати активне прагнення до самовдосконалення.
У колективі малюків завжди палко обговорюється все, що стосується кожного з них. З колективної оцінки починається самопізнання дитиною власних дій, а усвідомлення власних вчинків допомагає дитині керувати своєю поведінкою. Приклад інших допомагає їй зрозуміти хибність поганого, активніше прагнути до самовдосконалення.
Завдяки об'єктивній оцінці особистості учня педагогом і правильному спрямуванню ним громадської думки колективу діти дістають уявлення про свою поведінку.
Авторитет дорогої людини набуває у свідомості малюка величезного значення. Такий дорослий може багато зробити для самовиховання свого молодшого друга: навчити володіти собою, на власному прикладі показати, що і як треба виховувати в собі.
У молодшому шкільному віці, порівняно з дошкільним, виховний вплив примушування набагато зменшується. Тому вмілі педагоги, поряд з вимогливістю до дітей, дбають про розвиток у них самосвідомості, допомагають учням самостійно розбиратись у хороших і поганих вчинках, діях.
Корисними щодо цього є індивідуальні бесіди, під час яких педагог спонукає дитину замислитись над собою, вчить стримувати себе, долати свої недоліки.
Важливу роль у самовихованні молодших школярів відіграє трудова діяльність. Самостійне виконання першого, навіть найпростішого доручення, викликає в учня впевненість у собі, сприяє дальшому розвитку самостійності.
В процесі праці виробляється відповідальність за доручену справу, її результати, змінюється ставлення до себе.
Виховання звички працювати починається з елементарного самообслуговування.
Зважаючи на фізіологічні та психологічні особливості дітей молодшого шкільного віку, елементи самовиховання доцільно пов'язувати з рухливими іграми. Ні в якому іншому виді діяльності не проявляється стільки самостійності, невтомності, товариськості й самовизначення, як у грі.
С.П. Максимюк неодноразово підкреслював значення гри у формуванні особистості дитини. “Гра, - говорив він, - має важливе значення в житті дитини, має те саме значення, яке у дорослого має діяльність, робота, служба. Яка дитина в грі, така з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте" [16, с.117]. К.Д. Ушинський зазначав, що “для дитини гра - дійсність.", під час гри дитина". пробує свої сили і самостійно розпоряджається своїми ж творіннями” [12, с.17].
Для формування елементарних навичок самовиховання в учнів молодшого шкільного віку гра має неоціненне значення. Неухильне підкорення правилам гри вже є самовихованням. Для самовиховання молодших школярів не менш важливим є емоційність гри. У більшості справ, якими вони займаються завжди є елементи гри, і це цілком природно, у цьому знаходить своє відображення особливість психіки дітей.
У стимулюванні молодших школярів до самовдосконалення дійовим засобом є змагання: “хто краще? хто спритніше? хто швидше?". Таке змагання повинно сприяти вихованню товариської взаємодопомоги, колективізму, розвиткові почуття відповідальності за честь колективу.
У молодших школярів дуже розвинене прагнення до особистої перемоги, що може негативно позначатися на їх характері, тому педагогові, підсумовуючи гру чи змагання, слід вдаватися до оцінки колективу в цілому. Важливо, зокрема, оцінювати колектив за суспільно корисну працю.
Всі види діяльності молодших школярів - навчання, праця, ігри, виконання громадських доручень, спостереження за природою, ведення календаря погоди тощо - при вмілому педагогічному керівництві стають засобами самовиховання дітей.
Знаючи позитивні риси і недоліки кожного учня, вчитель допомагає учням відповідно розподіляти свої громадські доручення. Водночас він спрямовує діяльність кожного учня на виховання в собі тих рис, яких йому не вистарчає, спостерігає за самовихованням, дає поради.
Колективна оцінка має великий вплив на кожного. Малюки - завжди щирі, не скривджуючи когось, вони висловлюються на чистоту. Така громадська оцінка вчинків окремих учнів не викликає в них образи.
Прямо чи опосередковано оцінка товаришів переходить у самооцінку і, таким чином, позитивно впливає на всю діяльність школяра. Учитель слідкує за тим, як виконують діти його поради, активно спрямовує їх поведінку. Діти й самі добирають для себе засоби самовиховання.
Самовиховання молодших школярів має елементарний характер. Проте правильне педагогічне спрямування роботи дітей над собою набагато підсилює виховний вплив педагогів, створює в дітей моральну перспективу повсякчасного самоконтролю. Надалі, в підлітковому та юнацькому віці, елементи роботи над собою переростають в усвідомлену систему самовиховання, самовдосконалення.
2.2 Цілеспрямоване самовиховання у підлітковому віці
Підлітки здебільшого сумлінно виконують відомі їм правила моралі. Але є чимало фактів, коли, добре розуміючи ці правила, вони порушують їх. Одна з причин цього явища полягає в тому, що моральні поняття, засвоєні учнем, закріплюються лише в його свідомості, а не в почуттях. Він знає, як треба поводитись, але примусити себе не спроможний. Перевага нестриманих бажань над нестійкою самозабороною, яка виникає у свідомості, призводить до недозволених вчинків. Коли свідомість не підкріплюється силою емоцій, негативні вчинки часто переростають у тенденцію нестійкої поведінки. Так буває не лише тоді, коли “важкий" учень ще не перевиховався, а й коли він, давши слово не робити так, надалі втрачає самоконтроль, продовжує порушувати норми поведінки. Причиною негативної поведінки учня буває й слабка воля, коли він не спроможний “захиститись” від раптових бажань [2, с.59].
Зустрічається чимало випадків, коли підліток ще не вміє розбиратись в таких моральних поняттях, як дружба, мужність, доброчесність тощо. Наполегливість він ототожнює з упертістю, часто хибно розуміє скромність, чуйність і т.п. Підліткові ще важко самостійно оцінити життєві факти, розібратись у явищах навколишнього життя, поведінці героїв літературних творів чи кінофільмів.
Цей складний процес формування людини позначається і на розумовій діяльності: допитливість і цікавість малюка перетворюється у підлітка в шукання нових інтересів, формування власних поглядів, усвідомлення рис свого характеру. Це - початковий період перетворення дитини у дорослого.
Характер людини, закладений у ранньому дитинстві, поступово усталюється під впливом навколишнього середовища. І від того, як впливатиме на неї це середовище, як сприймається цей вплив особистістю, набагато залежить, яким стане в майбутньому характер людини. Підростаюча людина гостріше сприймає зовнішні обставини, конфлікти, їй доводиться вперше самостійно приймати якісь важливі внутрішні рішення, проявляти вольові якості, випробовувати свої сили в дружбі і товаришуванні тощо.
Старші підлітки (14-15 років) вже не вважають себе, дітьми, але їм ще далеко до дорослих. Найчастіше вони прагнуть зовні бути дорослішими.
Старший підліток відчуває себе майже нарівні з старшими в сім'ї, з батьками, прагне, коли доведеться, і діяти, як дорослий. Але як стати дорослим, хлопчики чи дівчатка поки що не завжди розуміють. У розв'язанні складних життєвих питань вони часто вагаються, проте намагаються якнайшвидше стати самостійними, прагнуть якомога раніше звільнитись від сторонньої опіки. Цим, як правило, пояснюються випадки, коли підлітки тікають з дому.
Робота над собою може охоплювати різні сфери людського розвитку і діяльності. Вона може проявлятися в формі морального, фізичного, емоціонально-вольового, інтелектуального, а також естетичного самовдосконалення. Людина виховує в собі певні властивості, риси характеру залежно від своїх планів, основного життєвого напрямку, свого становища в колективі і т.д.). У молодшому підлітковому віці на перший план у самовихованні висуваються особисті мотиви й інтереси. Чим старшими стають підлітки, тим сильніший вплив самовиховання на їх психологічну і практичну підготовку до майбутнього життя, на їх профорієнтаційні установки.
У поведінці старших підлітків виразно відчувається перевага життєвих поглядів, пов'язаних з їх уявленням про майбутню професію або громадську діяльність. Відбуваються значні зміни і в мотивації поведінки - на перше місце виступають емоціональні переживання. Згодом у самовихованні зростає роль свідомості. У цей період появляється (а згодом і переважає) прагнення до самовиховання в сфері вольових і моральних якостей, виразніше відчувається індивідуалізація мети самовиховання.
Наприкінці підліткового віку учні цілком здатні до цілеспрямованого самовиховання. Проте самовиховання у цьому віці, як правило, ще не стає комплексним і різностороннім. У ньому не помітно прагнення дітей до самовдосконалення в усіх напрямках. Тут поперемінно виступає то один, то інший напрямок.
Наслідком формування самосвідомості є стихійне самовиховання, яке здійснюється без помітного зовнішнього впливу. Серед підлітків можна спостерігати безліч випадків самовиховання за допомогою “прийомів”, винайдених ними самими. Скажімо, підліток хоче показати товаришам свою хоробрість і, не маючи попереднього тренування, поринає взимку в ополонку. Щоб виховати мужність, дехто з них спускається з другого поверху будинку по мотузці, або “виховує” витримку, тримаючи руку над вогнем. Педагогам нелегко буває роз'яснити учням штучність і недоцільність таких “прийомів" самовиховання. Досвідчений учитель зуміє спрямувати вихованців на правильний шлях самовиховання, тактовно і послідовно навчить їх доцільних і розумних прийомів роботи над собою [24, с.102].
Аналіз самовиховання вольових якостей у підлітків показує, що в 11-12-річному віці більш результативним є виховання витримки, вміння доводити розпочату справу до кінця, а в 13-15 років - терпіння, наполегливості та самовладання [12, с.41].
Самовиховання молодших підлітків (V-VI кл.) характеризується імпульсивністю - коли загальний напрям його в основному стійкий, але здійснюється воно ривками, через інтервали. Учні V-VI класів швидко захоплюються ідеєю самовиховання, з запалом починають роботу над собою, але часто не доводять справу до кінця, ентузіазм їх спадає. На деякий час вони зовсім припиняють самовиховання; а згодом знову беруться за роботу над собою. Тому вихователеві треба не тільки допомогти такого віку учню взятися за самовиховання, а й тактовно контролювати, постійно підтримувати бажання підлітка працювати над собою [9, с.33].
Спад у самовихованні після першого захоплення пояснюється здебільшого тим, що для молодших підлітків багато видів роботи над собою є важкими або зовсім непомильними.
Як і для молодших школярів, для підлітків типовим є зв'язок самовиховання з практичними діями. Найбільшу результативність у самовихованні показують підлітки в сфері спорту і трудових навичок. Перевага рухових елементів у роботі над собою пояснюється фізіологічними особливостями підліткового віку.
Використовуючи нахил молодших підлітків до трудового і спортивного самовиховання, доцільно поєднати з цими видами самовдосконалення і роботу з розвитку вольових якостей та інших рис особистості. Відомо, що воля і характер не даються людині від природи в готовому вигляді, це не природжені особливості, а продукт конкретних умов життя, виховання і самовиховання.
Але не можна перевантажувати програму самовиховання молодших підлітків. К.Д. Ушинський зазначав, що". надмірними вимогами можна надірвати і волю і м'язи і зупинити їх розвиток: але, не даючи їм вправ, ви неодмінно будете мати і слабкі м'язи, і слабку волю” [30, с.124].
Підліток же часто хоче одразу змінити все в собі - і зазнає невдачі.
Підлітки, які не усвідомлюють прямого зв'язку між своєю діяльністю і суспільними інтересами, здебільшого ставляться “з холодком” до навчання і праці, до громадської діяльності, а їх мрії про великі героїчні справи позбавлені реального ґрунту.
Подобные документы
Внесок у розвиток теорії і практики самовиховання представниками вітчизняної педагогіки. Фізіологічна, психологічна, соціальна та педагогічна основи процесу самовиховання. Умови успішного самовиховання. Формування в учнів позитивних психологічних якостей.
курсовая работа [42,3 K], добавлен 07.05.2016Психолого-педагогічні основи самовиховання учнів молодшого шкільного віку. Структурно-логічна модель процесу самовиховання. Програма самовиховання для учнів початкових класів. Методика на визначення рівня самооцінки, самопізнання та саморегуляції.
курсовая работа [537,2 K], добавлен 19.01.2013Психолого-педагогічні особливості самовиховання молодших школярів. Методичні основи його організації. Правила керівництва самовихованням молодших школярів. Методика проведення класної години на тему "Про самодисципліну й самовиховання школяра".
контрольная работа [34,6 K], добавлен 10.06.2010Основні праці по проблемах самовиховання. Рушійні сили і механізм самовиховання особи. Етичний ідеал і самовиховання. Від виховання до самовиховання. Як працювати над собою. Ідеал особи. Матеріали по самопізнанню школяра. Мета виховання. Гіпотеза.
реферат [20,7 K], добавлен 07.02.2008Формування особистості вчителя в сучасних умовах. Роль самовиховання у системі підготовки майбутнього вчителя, умови і чинники реалізації даного процесу. Технологія професійного самовиховання, її етапи. Результати діяльності майбутнього педагога.
курсовая работа [68,6 K], добавлен 20.07.2011Самовдосконалювання та самовиховання - це процеси, які супроводжують людину все життя. Підлітковий вік є найбільш сприятливим для формування якостей характеру. Етапи моделювання та удосконалення своєї особистості, особливості розвитку розумових цінностей.
реферат [34,8 K], добавлен 26.01.2010Педагогічна діяльність у вищому навчальному закладі. Загальна та професійна культура викладача. Педагогічна взаємодія суб’єктів педагогічного процесу. Оволодіння педагогічною технікою. Поняття самовиховання та самоаналізу, самовиховання викладача.
реферат [28,8 K], добавлен 21.01.2011Становлення особистості студента як суб`єкта навчально-професійної діяльності. Технологія особистісного розвитку майбутнього соціального педагога у вищому педагогічному навчальному закладі. Самовиховання студентів у процесі оволодіння професією педагога.
курсовая работа [47,3 K], добавлен 18.04.2011Педагогічні основи формування здорового способу життя методами самовиховання. Особливості формування здорового способу життя учнів професійно-технічних навчальних закладів. Виховний захід для учнів на тему: "Формування звичок здорового способу життя".
курсовая работа [66,5 K], добавлен 19.06.2012Вимоги до особистості соціального педагога, розвитку у нього якостей педагогічної уяви, уваги, мислення. Механізми професійного самовиховання студентів, оволодіння досвідом самостійної роботи, збагачення фахових знань та умінь, розвитку інтелекту.
курсовая работа [32,9 K], добавлен 08.02.2015
