Національне виховання в умовах загальноосвітньої школи

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичний аналіз національно-педагогічних ідей

1.1 Національні основи системи виховання

1.2 Народність виховання. Проблема національного виховання у творчості вітчизняних і зарубіжних педагогів

1.3 Ідеали українського національного виховання

Розділ 2. Концепція національного виховання

2.1 Сутність і особливості національного виховання

2.2 Принципи національного виховання

2.3 Національне виховання, як фактор цілісного формування особистості. Основні напрямки національного виховання

Розділ 3. Сучасні підходи до національного виховання

Висновки

Література

Вступ

Порівнюючи, наприклад, наших підлітків із підлітками Польщі, слід відзначити одну надто суттєву різницю в їхній поведінці та світогляді, різницю, що відразу впадає в око. А саме: наші підлітки соромляться бути м'якими, добрими і ввічливими, сприймаючи ґречність і шанобливість щодо інших людей як ознаку недосконалості й відсталості. Натомість вони готові кинути виклик будь-кому, виявити брутальність, зухвалість і нахабство. І ще: польські діти - це переконані маленькі патріоти, які знають, за що вони люблять свою Батьківщину і пишаються нею, а наші - відверто сміються з цього святого поняття, бо в нашій державі мовби на зло робиться все можливе для викоренення національної самосвідомості українців як необхідної основи самовідданої любові до України.

У нашій пам'яті збереглися абсурдні слова популярної пісеньки радянських часів "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз", яку завдяки засобам масової інформації знала і наспівувала майже кожна дитина; знали учні і слова гімну України, яка "в Союзі Радянськім щастя знайшла".

Сьогодні ж переважна більшість учнів не знає навіть перших двох рядків державного Гімну незалежної України, бо немає тексту Гімну ні в шкільних підручниках, ні на щоденниках, ні на зошитах, не виконується він і по радіо та телебаченню. Чому? Та тому, що за роки незалежності тільки зараз узаконено текст державного Гімну. Бо фракціям комуністів і соціалістів та групі "Союз" у Верховній Раді не потрібна виховна сила Гімну, що проголошує: "душу й тіло ми положим за нашу свободу".

Чи може школа і сім'я в таких умовах використовувати Гімн у виховній роботі з учнями для формування національної свідомості й патріотизму? Безу­мовно, ні. Водночас телебачення щодня пропагує вульгарну "масову культуру" західного світу, яка формує бажання нашої молоді жити за взірцем американських зірок, мільйонерів та мільярдерів, які твердять, що батьківщина там, де гроші, байдуже, як вони здобуті.

Український народ повинен випростатися на весь зріст і довести самому собі й усьому світові, що ми великий, талановитий, працьовитий народ, який любить свою Батьківщину і заслуговує на повагу.

Сьогодні особливо актуально звучать слова палкого борця за Україну В'ячеслава Липинського: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

Отже, актуальність теми полягає в необхідності національного виховання в умовах загальноосвітньої школи, і, насамперед, у необхідності цього в початкових класах, коли у дітей формується світогляд, щоб це формування не було викривленим, а спрямовувалось у позитивне русло.

В психолого-педагогічній науці є чимало досліджень присвячених проблемам національного виховання в початкових класах (О.Я. Савченко, В.О. Сухомлинський, К.Д. Ушинський, Г.І. Щукіна, Ян Амос Коменський, Януш Корчак, Юрій Азаров, Марія Монтесорі та багато ін.).

Об'єкт дослідження - навчально-виховний процес у школі.

Предмет дослідження - роль національних традицій у вихованні школяра.

Мета дослідження - теоретично обґрунтувати сутність національного виховання учнів класів та визначити особливості та необхідність її використання у навчально-виховному процесі школи.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) вивчити теоретичні аспекти національного виховання учнів;

2) з'ясувати навчально-виховний потенціал національного виховання у набутті соціального досвіду школярами;

3) дослідити засоби народної педагогіки і їх використання;

4) дослідити сучасні підходи до національного виховання;

5) дослідити основні методи і можливості національного виховання у практиці школи.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження, бесіда.

національний виховання школа педагогіка

Розділ 1. Історичний аналіз національно-педагогічних ідей

1.1 Національні основи системи виховання

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання - від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового.

Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, модальний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу - найвищої цінності нації та держави.

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності [10, 143].

Українська національна система виховання завжди виступала і виступає як самобутнє культурно-історичне явище, але воднораз є складовою світового і західноєвропейського процесу, що донедавна вкрай заперечувалося радянською педагогічною теорією.

1.2 Народність виховання. Проблема національного виховання у творчості вітчизняних і зарубіжних педагогів

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

До національних традицій виховання, відстоюючи їх пріоритетність перед вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійні звертались і пропагували їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо в творах Т. Шевченка, І. Франка та інших прогресивних письменників [10, 152].

Серед учених-педагогів радянського періоду питанням виховання учнів на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування виховним завданням. Осягаючи і переосмислюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ - живе, вічне джерело педагогічної мудрості, - говорив великий педагог, - якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління" [34].

Прогресивна етнопедагогіка українського й інших народів нашої країни не тільки надихала В. Сухомлинського вдосконалювати свою працю і працю своїх колег, а й орієнтувала на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді. Він наголошував на вихованні в дітей пошани до праці, трудової майстерності й кмітливості.

Особливу увагу Василь Олександрович радив звертати на виховання в учнів дбайливого ставлення до природи, її багатств, духовне збагачення людини в поєднанні з постійним спілкуванням з природою. "Краса природи, - говорив він, - відіграє велику роль у вихованні духовного благородства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця" [34]. На практиці педагог утілив у життя цю ідею, створивши школу під голубим небом.

Дуже високо цінував В. Сухомлинський у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання. вдало і яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди.

Багато писав В. Сухомлинський про виховання гуманності, людяності через творення добра людям: про виховання в учнів людського співчутливого, дбайливого ставлення людини до людини, яке має виявлятися в конкретних, практичних справах. Найбільша людська радість - це жити для людей. Найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя служінню іншим. Дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичайною нормою поведінки. Все це з давніх-давен притаманне українському народові, але періодично у виховній роботі забувалось або ж навіть навмисно замовчувалось, особливо за часів русифікації України.

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю - батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь" [34]. Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань - "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї" [34].

"Дитина, - за висловом В. Сухомлинського, - дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль, - душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло - егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, - ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям" [34].

Український педагог дуже високо цінував співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів передусім народної національної педагогіки, вирощував урожай, назва якому "Щастя людині". Це і було його вагомим внеском у національну систему виховання, про що за його життя голосно говорити було небажано і навіть небезпечно в умовах існування командно-адміністративної системи.

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Одним з провідних принципів національного виховання в сім'ї має стати принцип культуровідповідності - опанування молодими поколіннями певних набутків народної культури.

Принцип культуровідповідності в педагогічній науці досконало обґрунтував А. Дістервег: "Кожна людина знаходить при своєму народженні на світ своє оточення, свій народ, серед якого їй призначено жити і принаймні виховуватися вже на певному ступені культури..., яка повинна розглядатись як спадок, залишений предками". І веде далі: "Кожна людина повинна бути господарем свого та його вимог... Вимоги принципу культуровідповідності безперечні, принцип цей належить до числа непохитних, непорушних".

Природовідповідним і культуровідповідним А. Дістервег вважав виховання: індивідуальне, національне, вселюдське. У статті і зауваги про педагогіку і прагнення вчителів" він зазначає:

"Завдання педагогіки - людське виховання. Вихователь має справу:

1) з окремою істотою, з індивідуумом, наділеним людськими задатками;

2) з індивідуумом, що належить до певної нації, індивідуумом, наділеним національними особливостями;

3) з членом усього людства.

Звідси перед педагогікою постають три завдання:

1) вона повинна рахуватися з індивідуумом і формувати його відповідно до його природних особливостей;

2) робити це відповідно до своєрідності тієї нації, до якої належить індивідуум;

3) виховати його відповідно до загальнолюдських цілей".

На думку Дістервега, в педагогіці недостатня увага приділяється національному вихованню, яке передбачає знання національного характеру і наявності в самому вихованні цього характеру. "Кожна нація, - підкреслює він, - має свої особливості, зумовлені природою та історією, свій національний дух". Потреба національного виховання, наголошує Дістервег, це природна потреба кожної людини [10, 157].

Відомий український педагог Софія Русова твердила: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а, навпаки, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через повагу до свого народу виховує в людях пошану до інших народів..." [28].

Важливі положення про національне виховання сформулював письменник Микола Євшан (1889-1920). Він зазначав, що "українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь, стати для них новою релігією, увійти в їх кров".

Микола Євшан визначив завдання національного виховання: "Пробудження і витворення історичної свідомості, усвідомлення та показ історичного буття нації - це головне завдання національного виховання - це використання всіх культурних цінностей нації, творення і підготовлення ґрунту, на якому ті цінності могли би примножуватись... Третє завдання національного виховання - громадська свідомість".

Микола Бердяєв, говорячи про пріоритет національного виконання, відзначив: "Хто не любить свого народу, той не може побити людство... Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не безлика".

1.3 Ідеали українського національного виховання

За радянських часів в Україні склалася думка, що школа з рідною мовою навчання повинна обслуговувати лише низи суспільства, що рідна мова - це мова простого люду, позбавленого будь-яких привілеїв у суспільстві. Інколи батьки в містах самі зверталися з проханням закрити українську школу або звільнити дитину від вивчення рідної мови, бо все одно діти своєю рідною мовою не матимуть змоги здобувати подальшу освіту, вступати до вузів, де й вступні екзамени, і навчання здебільшого здійснювалися російською мовою.

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Сьогодні Україну, яка проголосила державну незалежність, визнали більше ста країн світу, однак ми не стали незалежними чинністю. Звичайно, головною причиною цього є імперські амбіції північного сусіда, наша економічна залежність від Росії. Але не тільки це. Не останню роль тут відіграє той комплекс меншовартості, який нам прищеплювали століттями і якого так важко позбутися. На жаль, цей комплекс дається взнаки і серед політичної еліти, і на побутовому рівні. Найбільше він виявляється у ставленні до мови, спричиняючись до зникнення мовного середовища. Йдеться про українців з діда-прадіда, які чомусь соромляться говорити рідною мовою. Загляньте у так звані українські школи Києва чи інших промислових міст: навіть учителі, не кажучи вже про учнів, вийшовши з уроку української мови чи літератури, переходять у спілкуванні на російську. Відомо чимало сімей - нормальні українські сім'ї, - вдома спілкуються українською мовою, а вийшовши на вулицю, починають говорити російською. Дуже часто можна зустріти сільських юнаків та дівчат, які, потрапивши до столиці по великого міста, починають немилосердно калічити гарну українську вимову, підлаштовуючись під колись "общепринятый язык" [41, 40].

Ця хвороба, що її так точно помітив і описав Тарас Шевченко, виявляється сьогодні в багатьох громадян у чиєму важливому самовизначенні - "хохол", у зневазі до рідної мови, до власних батьків і дідів, до землі, на якій вони зросли. Чи є на світі поляк, який називав би себе ляхом? Чи хто чув, щоб якийсь росіянин відрекомендувався як москаль чи кацап? А в нас щокроку, як предмет гордощів: "Я хохлушка из Полтавы!", "А я хохол из Запорожья! Но мову вашу не знаю и знать не хочу!"

Цей комплекс меншовартості, цей "хохлацький синдром" - наша національна трагедія, що загрожує не тільки нашій державній незалежності, а й нашому існуванню як нації. Головне лихо в тому, що ми всі, починаючи від робітника чи селянина і кінчаючи міністрами та депутатами Верховної Ради, ще не усвідомили себе представниками державної нації, носіями незалежності та державності.

Нам постійно нав'язувалися і нав'язуються думки про те, що ми не проживемо без допомоги "старшого брата", про перевагу його культури та науки над нашою, що призвело до втрати історичної пам'яті, ознак національно-культурної гордості, до втрати багатьох цінностей, що визначають обличчя нації.

У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії українського народу, історії культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття наново призабутих пам'яток нашої спадщини, повернення імен видатних українських вчених, художників, композиторів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру, починаючи з відомих імен Юрія Котермака, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського і завершуючи постатями останнього століття: Михайла Остроградського, Архипа Люльки, Івана Пулюя, Юрія Кондратюка, Сергія Корольова, Володимира Вернадського, не кажучи вже про такі популярні в культурі постаті як Ілля Рєпін, Петро Чайковський, Микола Гоголь, Костянтин Ушинський, Володимир Короленко та багато інших.

На світанку становлення російської академії наук з-поміж 20-ти академіків 13 були українцями, 90 відсотків шкіл Росії відкриті українцями, першим міністром освіти Росії був українець - випускник Києво-Могилянської академії граф Завадовський. У 1751 році із 10-ти членів священного Синоду 9 були українці. Усі єпископські кафедри Росії займали лише українці. Але ж і там, як писав наш відомий учений-філолог і громадський діяч І. І. Огієнко, "вони виявили талановитість нашу, славили себе і свою Вкраїну" [10, 42].

Отже, ми можемо і мусимо перебороти в собі клятий мікроб неповноцінності. Ніхто: ні француз, ні японець, ні американець - не прийде вчити нас національної гідності. Ми самі маємо осмислити нашу природу й історію, прислухатися до голосу крові й зрозуміти, що ми є часткою великого і гордого народу, що нам є чим пишатися, що ми заслуговуємо на повагу до себе.

Погляньмо правді в вічі. Якщо раніше наші діти мали хоч якісь ідеали, соціальні орієнтири, нехай навіть штучні, надумані, і могли зіставляти з ними власні вчинки, то тепер кіно, телебачення і ринково-вулична література виставляють героями гангстерів, сумнівних закордонних суперменів та повій, що негативно впливає на формування свідомості молодих громадян України.

Порівнюючи, наприклад, наших підлітків із підлітками Польщі, слід відзначити одну надто суттєву різницю в їхній поведінці та світогляді, різницю, що відразу впадає в око. А саме: наші підлітки соромляться бути м'якими, добрими і ввічливими, сприймаючи ґречність і шанобливість щодо інших людей як ознаку недосконалості й відсталості. Натомість вони готові кинути виклик будь-кому, виявити брутальність, зухвалість і нахабство. І ще: польські діти - це переконані маленькі патріоти, які знають, за що вони люблять свою Батьківщину і пишаються нею, а наші - відверто сміються з цього святого поняття, бо в нашій державі мовби на зло робиться все можливе для викоренення національної самосвідомості українців як необхідної основи самовідданої любові до України.

У нашій пам'яті збереглися абсурдні слова популярної пісеньки радянських часів "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз", яку завдяки засобам масової інформації знала і наспівувала майже кожна дитина: знали учні й слова гімну України, яка "в Союзі Радянськім щастя знайшла" Сьогодні ж переважна більшість учнів не знає навіть перших двох рядків державного Гімну незалежної України, бо немає тексту Гімну ні в шкільних підручниках, ні на щоденниках, ні на зошитах, не виконується він і по радіо та телебаченню [41, 43].

Чому? Та тому, що за роки незалежності навіть не узаконено тексту державного Гімну. Бо фракціям комуністів і соціалістів у Верховній Раді не потрібна виховна сила Гімну, що проголошує: "душу й тіло ми положим за нашу свободу".

Чи може школа і сім'я в таких умовах використовувати Гімн у виховній роботі з учнями для формування національної свідомості й патріотизму? Безу­мовно, ні. Водночас телебачення щодня пропагує вульгарну "масову культуру" західного світу, яка формує бажання нашої молоді жити за взірцем американських зірок, мільйонерів та мільярдерів, які твердять, що батьківщина там, де гроші, байдуже, як вони здобуті.

Український народ повинен випростатися на весь зріст і довести самому собі й усьому світові, що ми великий, талановитий, працьовитий народ, який любить свою Батьківщину і заслуговує на повагу. Сьогодні особливо актуально звучать слова палкого борця за Україну В'ячеслава Липинського: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".

Дуже актуальними є думки відомого журналіста і громадського діяча Віталія Карпенка про державну ідеологію, зміст яких у тому, що хочемо ми того чи не хочемо, а без ідеології як системи політичних, економічних, правових, філософських, моральних, етнічних поглядів - невід'ємної частини суспільної свідомості - не може обійтися жодне суспільство. Заяви про те, що ми нині живемо в деідеологізованому просторі, - політична безграмотність або злий умисел - такого не буває. Ідеї про новий союз, про двомовність, про подвійне громадянство - не що інше, як ідеологія, тільки ідеологія антиукраїнська. Ми повинні усвідомити: якщо ми хочемо мати власну державу, а не територію, якщо хочемо мати український народ, а не населення - нам потрібна національна ідеологія.

В Україні сьогодні, на жаль, чітка державна ідеологія відсутня. У нас уникають навіть самого слова "ідеологія": одні свідомо, щоб не насаджувати антиукраїнських поглядів, інші соромляться його як релікту комуністичних постулатів, а треті бояться, що їх оголосять "націоналістами", "бандерівцями" тощо. А тому навіть школи, вузи та інші навчальні заклади, що займаються вихованням молодої зміни, не об'єднані єдиною державною ідеологічною концепцією. Ніхто не знає, яку державу ми будуємо і яку людину ми виховуємо.

Якою ж має бути ідеологія України? Насамперед не класовою, а як у кожній демократичній державі, національною. Вона має стояти на позиції державності, обстоювати її інтереси, протистояти антидержавницьким силам і тенденціям. За переконливий приклад нам можуть правити багатоетнічні Сполучені Штати Америки - найзаідеологізованіша країна: щокроку в Америці ви побачите державний прапор; повсюдно панує державна символіка; а як пишаються американці своїм американським паспортом, як прославляють свою країну в пісні: "Америка, Америка". У США із сотень етнічних груп склалася монолітна американська нація - кожен вважає себе американцем, а тоді вже може додати - іспанського, китайського чи українського походження. І жодного натяку про якусь двомовність чи подвійне громадянство. І ніхто з тих, хто обрав громадянство США, не нарікає на це, а докладає всіх зусиль, щоб якнайшвидше оволодіти державною мовою.

Яскравим свідченням продуманої державної ідеології може бути одна з наймолодших країн світу - Ізраїль. Не маючи тривалий час своєї території, євреї побудували авторитетну національну державу - визнану у світі, відродили дві єврейські мови.

Росіяни ставлять за мету "возродить ничем не ограниченную любовь к России, гордость и достоинство русского человека". Лише українці байдужі до національної історії, національної мови і національної гордості. Нам варто пам'ятати крилатий вислів відомого польського письменника Бруно Ясенського: "Не бійся ворогів - у гіршому разі вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів - у гіршому разі вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих - вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство" [41, 45].

Єдність навколо національної ідеї допомогла естонцям, латвійцям, латишам подолати економічну кризу, і сьогодні вони значно випереджають нас і Росію рівнем життя. Наші західні сусіди й і колишні колеги по соціалістичному табору - угорці, чехи, словаки - завдяки згуртованості на ґрунті національної ідеї швидко йдуть угору.

Ми ж маємо холодного і підступного ворога, якого треба здолати, - це наша байдужість, роз'єднаність, суперечливість і недовіра один до одного. Від них усі наші біди й нещастя.

Щоб цього не сталося, чимало батьків показують своїм дітям приклади самовідданої боротьби за українську національну ідею. Одним із таких патріотів і полум'яних борців за побудову незалежної Української держави є високо інтелігентна людина, киянин Юрій Солоденко, який свого часу з відзнакою скінчив Ленінградську Червонопрапорну військово-повітряну інженерну академію. Він 27 років прослужив у війську, але через те, що не захотів стати радянським яничаром, не відмовився від рідної мови і власних політичних переконань, був звільнений в запас у званні лише майора. Цей невтомний і безстрашний чоловік і сьогодні завжди в гущі суспільно-політичних подій. Високо тримаючи національний прапор, він брав участь у всіх мітингах, демонстраціях та акціях протесту біля будинків владних структур. Юрій Солоденко - багаторічний і вмілий поширювач національної преси, якого знають і глибоко поважають всі учасники визвольних змагань кінця 80-х та 90-х років. Недарма поет Іван Драч назвав тоді його першим прапороносцем Києва, а Дмитро Павличко присвятив йому вірша.

Розділ 2. Концепція національного виховання

2.1 Сутність і особливості національного виховання

Українську народну педагогіку умовно поділяють і педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою виховну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання і виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих покоління у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для нас історія, не тільки збагатить нашу уяву про витоки духовності наших попередників, а й наблизить нас до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв - це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, діти не спроможуться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможе протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов'язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо [10, 144].

2.2 Принципи національного виховання

Відповідно до Державної Програми "Освіта" (Україна ХХІ ст.) затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Національне виховання ї органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти.

В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Національна система виховання, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Вивчення принципів, підходів, форм і методів виховної роботи в сучасній національній школі може і має забезпечити глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховання традицій, особливо в епоху великого Українського Відродження (XVI - перша половина XVIII ст.) та в деякому плані в наступний період, про що вже йшлося в попередньому матеріалі цього видання [41, 151].

Досягнення мети і здійснення завдань, передбачених національною системою виховання, можливі в тому разі, коли буде забезпечено глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності. Шляхів і засобів реалізації цих завдань існує досить багато. Основні з них:

1. Засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність - національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою.

2. Родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрії. і надій, створення психологічного комфорту, упевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, народу, нації.

3. Глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на теренах України. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів [41, 152].

Надзвичайно великий виховний потенціал містить, собі історія української козаччини та гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака, кожної дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі військові походи козаків-запорожців проти своїх супротивників викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і, здебільшого, страдницького шляху в історії.

Проголошення Україною своєї незалежності дало змогу впроваджувати в загальноосвітніх школах національне виховання, відроджувати національну культуру. На дум-су освітян, найсуттєвіших змін повинна зазнати система дошкільного виховання, оскільки саме в ранньому віці закладається фундамент особистості, прискорено розвиваються природні схильності дитини до різних здібностей. Для залучення дошкільнят до активної творчої і пізнавальної діяльності в різних формах потрібен синтез методів народної педагогіки й новітніх світових досягнень у галузі психології та педагогіки. Естетичний та емоційний розвиток дитини має здійснюватись передусім засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.

2.3 Національне виховання, як фактор цілісного формування особистості. Основні напрямки національного виховання

Український народний календар чітко ділиться за пори року - весна, літо, осінь, зима, має свої святкові дні як релігійного, так і світського змісту, спрямований на певні дії, які приурочені, наприклад, збиранню врожаю, завершенню сільськогосподарських робіт, прославлянню весни тощо.

В далекому минулому народний календар передбачав події, які починались з приходом весни. Це пов'язувалось з оновленням життя, пробудженням природи, активізацією людської діяльності. До весняних свят відносились: зустріч весни (Стрітення), приліт птахів, першої оранки (свято першої борозни), перших сходів та ін.

Святу зустрічі весни присвячувались пісні, танці, ігри, жарти тощо. Це свято любили і відзначали дорослі і діти. Підлітки не тільки споглядали за дійством святково вдягнених, веселих і жартівливих дорослих, а й самі виступали учасниками хороводів, народних танців, дотепних розваг. З старовинних хороводів і танців відомі - "А ми просо сіяли, сіяли", "Огірочки", "Мак", "Льон", "Коноплі" та ін.

Особливою радістю для дітей було свято повернення з вирію птахів. До цього свята хлопчики готували й розвішували шпаківні, дівчатка прикрашали віття ще голих дерев різноколірними стрічками, співали пісень, розказували цікаві історії з життя птахів, заклично звали їх до своїх осель, бажали вити свої гнізда та виводити пташенят. Свято птахів викликало в дітей радість, виховувало почуття турботи за маленьких беззахисних друзів, відповідальність за їх безпеку.

Свято першої борозни характеризувалось своєчасною підготовкою до цієї дати - участю дорослих та дітей у снігозатриманні, збереженні у ?рунті вологи, внесенню добрив у землю, ремонті сільськогосподарських знарядь тощо. Добре знаючи народний календар, землероби чітко визначали час першої оранки та день сівби. Діти не тільки бачили і навчались в батьків, як це робити, а й поповнювали знання про оволодіння землезнавством та хліборобською справою в школі [41, 145].

Відзначалось і свято перших сходів. У школах привчали дітей до спостережень за сходами, вчили догляду за посівами, розумінню явищ природи, установленню з нею єдності всього живого, зокрема людини.

До весняних свят відноситься і одне з найбільших релігійних свят християн - Великдень, або Пасхальне свято. Воно пов'язане з випіканням паски, розписуванням і фарбуванням яєць, веселими народними іграми, освяченням в церкві продуктів харчування.

Доброю традицією в народі користувався і продовжують вшановуватись в наші дні - день пам'яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів. Вшанування пам'яті померлих, спогади про їхні добрі справи, героїчні вчинки виховують у дітей повагу та любов до своїх предків.

В умовах незалежної України з'явилась можливість відродити і таке свято, як День Матері. Воно відоме ще задовго до прийняття християнства і було приурочене богині весни, радості, шлюбу, покровительці дівоцтва і материнства. Називалось воно святом Лади. У родинах, навчальних закладах проводиться велика робота з вшанування дівчат, жінок, дружин, матерів як носіїв добра, краси, продовжувачів історії людства.

До літніх свят відносяться - "зелене свято" (клечальна неділя, Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок та ін.

Особливо вагомим в сільській місцевості вважається свято Івана Купала, коли природа в своєму розвитку сягає апогею. "Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри в майбутнє, через яке червоною ниткою проходить народ на пісня, що торкається потаємних схованок серця, душ усіх учасників.

Співаючи, дівчата збирають квіти і плетуть вінки (із нагідок, ромашок, сокирок, м'яти та ін.) У цей час хлопці приносять велику красиву гілку верби, встановлюють її. Дівчата прикрашають гілку квітами, різнокольоровими стрічками, цукерками. Усі танцюють навколо Купала, водять хороводи, співають. Хлопці готують хмиз, дрова. розпалюють багаття. Лунають жарти сміх. Міцно взявшись за руки, з жартами і примовками, хлопці та дівчата парами стрибають через купальське вогнище. Під час стрибка руки не можна розмикати: за народним повір'ям в такому разі дівчина восени не вийде заміж, а хлопець не ожениться [10, 146].

Потім з піснями дівчата йдуть до річки. Кожна з них запалює свічку, закріплює її на своєму віночку. Настає один з найбільш утаємничених і "доленосних" моментів: кожна дівчина обережно, з внутрішнім тремтінням опускає свій віночок на воду і, затамувавши подих, стежить, що буде далі. З цією миттю пов'язано багато народних повір'їв. Так, якщо хлопець, який любить дівчину, попливе і серед інших зуміє вибрати вінок саме своєї обраниці, він може надіятися, що вона вийде за нього заміж. Якщо ж свічка погасне чи вінок попаде у вир і потоне, дівчина впадає в зажуру: адже це погана прикмета...

За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, Першого Спаса (серпень). За народними звичаями, в цей день у храмах освячують воду, квіти, голівки маку. Через тиждень починається другий, або Великий Спас. Це свято називають ще землеробським. В цей день до храмів несуть освячувати овочі, фрукти, гриби, мед тощо.

До осінніх свят відносяться: всенародне свято Знань, День вчителя, свято врожаю, квітів, відроджене свято Покрови Матері Божої та ін.

Не менш цікавими є зимові свята. Деякі з них пов'язані з іменами святих пророків Андрія, Миколая та ін.

У День Андрія дівчата вгадують майбутню долю, ворожать, який буде їхній суджений та чи скоро вийдуть заміж. Наповнення конкретним змістом цього свята (народними жартами, витівками, традиційними ворожіннями) не тільки прикрашають час відпочинку, а й зароджують у присутніх бажання повторити давню традицію в наступному році, доповнивши її більш дотепними та веселими розвагами.

День Миколая - веселе народне свято, особливо для дітей, яким вночі під подушку кладуть подарунки від Святого Миколая, а ранком повчають дітей бути старанними, сумлінними, слухняними.

Ціла низка свят пов'язана із проводами старого та зустрічами Нового року. Тут обов'язковими є колядки щедрівки, посівання.

Колядки, як писав Іван Франко, радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. "Колядка переносила їхню думку в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їхні найглибинніші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а я дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір'я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-святковому, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості, славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, глухе почуття дійсних клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, - не гіркими, але такими, ще облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії".

Втіленням народної духовності є різдвяні свята. Звичаї і обряди, пов'язані з Різдвом, виховують у дітей культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, всього світу. Різдвяні свята є немов би свідченням того, що є добро і зло, Правда і кривда і Краса і потворність, які завжди знаходяться у запеклому двобої, але ж перемагають у ньому Добро, Правда і Краса Народження Христа, яке відзначають усі віруючі, а також прихильники християнської віри, символізує собою появу на землі в особі людини Посланця Бога, який покликаний відвернути від людей все зле, простити їм усі гріхи.

До зимових свят належать також Водохрещє та Масляна.

Масові народні зимові ігри, забави захоплюють як дорослих, так і дітей. В учнів шкільного віку вони розвивають дотепність, кмітливість, винахідливість, спритність. Добре організована в школі пізнавальна робота заохочує учнів до вивчення народних ігор та забав.

Складовою народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена. Саме родинному вихованню народна мудрість надає пріоритетного значення. Відзначення дня народження кожного члена сім'ї, "срібного ювілею" (25 років з дня одруження), "золотого ювілею" (50 років) та інших сімейних традицій і обрядів зміцнюють сім'ю, викликають найглибші людські почуття, породжують найгуманніші людські стосунки.

Народний календар вартий уваги не тільки переліком святкових днів та коротким описом змісту дій учасників цих свят, а й важливою прогностичною інформацією.

Для кожного учня життєво необхідним є вивчення прогнозуючого потенціалу народного календаря, який стосується змін погоди та народних прикмет і передбачень: "Тріщи, не тріщи - минули водохрещі", "Горобці в калюжі - на теплу погоду", "Дощ на Зелені святки - будуть великі достатки", "Прийде Влас - з печі злазь" та ін.

Глибоке знання і практичне втілення в життя традицій, звичаїв і обрядів нашого народу створює національний колорит, цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, які є могутнім стимулятором творчості народу, оригінальним внеском його надбань в світову історію та фундаментальною основою виховання підростаючого покоління.

Окрім концепції педагогіки народного календаря, існують й інші - концепція педагогіки народознавства, української козацької педагогіки та української національної системи виховання.

Поняття "народознавство" увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, - сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво [10, 149].

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у дусі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснені і цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що чільне місце ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорозької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацька педагогіка є невід'ємною частиною народної педагогіки, яка формує в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі. Батьківщині, своєму народові. Виховання молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом.

Основні завдання козацьких шкіл полягали в підготовці фізично загартованих, міцних здоров'ям, мужніх воїнів, які б самовіддано захищали рідний народ від чужоземного поневолення, у вихованні в підростаючого покоління українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей. Козацька педагогіка формувала високі лицарські якості, пошани до старих людей, жінок, прагнення допомагати іншим, бути милосердними до знедолених. Вона виховувала громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Саме козацька педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний і емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст славнозвісної епохи в житті наших пращурів, періоду богатирської Київської Русі [10, 150].

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості та духовності народу.

Провідні ідеї козацького руху - свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та інші були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

У початковій школі національне виховання вимагає введення інтегрованого курсу українознавства. Цей курс не можна обмежувати одним-двома предметами, тим більше в українській школі. Українознавство має бути не просто складовою кожної дисципліни, а стрижнем усієї навчальної та виховної роботи в школі.

Вивчення курсу українознавства в початковій школі - це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядами, які тісно пов'язані з віковою культурою й мудрістю наших предків [41, 157].

На уроках українознавства діти не тільки мають почути розповідь учителя, а й побачити його в практичній роботі. Це зацікавить дітей, викличе потяг до відтворення того, що показав та навчив учитель. Розповідь та показ учителя мають бути пов'язані з практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, екскурсіями на місця історичних подій, у майстерні художників і на виставки творів народного мистецтва. До інтегрованого курсу українознавства мають входити мистецтво слова (український фольклор, українська література), музика і співи (українські народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство) художня праця (українські народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка), українські народні танці, театралізовані "дійства" (свята зустрічі весни, Івана Купала, першого снопа, обжинків та ін.).

Розділ 3. Сучасні підходи до національного виховання

Процес відродження української культури та національної школи в Україні активізував передових представників інтелігенції до роботи з широкою громадськістю з відродження народознавства, родинознавства, родинного календаря, української культури та народного мистецтва, традиційних народних свят і обрядів, встановлення їх зв'язків з релігійними обрядами, що позитивно впливає на відродження української нації, духовно і морально збагачує український народ [41, 172].

Ці ідеї підхопили та всіляко підтримують і державні освітянські установи, зокрема Міністерство освіти України, Національний центр виховання учнівської молоді та ін. Згаданими установами розроблені та рекомендовані до впровадження в життя відповідні програми та визначені напрямки роботи. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі "Освіта" (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин.

Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках реформування виховання:

- формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

- прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших чеснот;

- формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;