Національне виховання в умовах загальноосвітньої школи

- формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин [41, 173].

Маючи програму та орієнтовані напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу. Їх мета - розробка концепцій національної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання дітей на якісно новий рівень.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя та культурних заходах) свій багатовіковий творчий потенціал наш народ, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Сприяти цьому покликана сучасна школа, де є всі можливості для переосмислення в переоцінки духовних цінностей, пошуків нових підходів до вирішення наболілих проблем. Однією з них є забезпечення учителями глибокого вивчення учнями основ народознавства. Завдяки реалізації ідей і засобів народознавства учні успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації.

Засвоєння учнями системи фундаментальних знань про рідну мову, літературу, етнографію, історію, психологію, демографію народу, що і є сукупністю складової основи народознавства, запобігає стиранню пам'яті історії, появи бездуховності, сприяє прилученню до світової культури через культуру свого народу. Курс народознавства включає в себе і релігійну тематику, якою захоплюється значна частина вчителів, особливо в західних областях України. Проте, як наголошує в своєму дослідженні Галина Лозко (завідуюча сектором гуманітарних дисциплін Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти) потрібно дотримуватись "розумного включення в курс народознавства релігійної тематики". І це тому, що християнство, як і будь-яка інша релігія, не є в Україні державною релігією. Тим більше, що в класі можуть бути діти різних національностей, різних конфесій чи віросповідань. Релігійні почуття чи переконання - це особиста справа кожного. Допомогти ж розібратися в релігійних канонах - це справа спеціалістів, священнослужителів, яких останнім часом у вільні від занять години можна зустріти в школах під час їх бесід з учнями, а учнів на заняттях у недільних школах. Так, учні старших класів середньої школи № 21 м. Луцька відвідують недільну школу при місцевій церкві, яку очолює Владика Миколай. Учні молодших класів вивчають в доступній їм формі історію життя на землі Христа та Його заповіді. В школі на громадських засадах введено посаду організатора або посередника у справі організації зв'язків з церквою. Для учнів початкових класів працює релігієзнавчий гурток. Розповіді про народження Христа, Його дитинство, учнів Христа проводять вчителі та представники місцевої релігійної общини. Матеріал викладається за допомогою наочних посібників - малюнків, аплікацій, предметів культових обрядів тощо.

Непоодинокі випадки спілкування педагогічних колективів та учнів шкіл з священнослужителями в Київській області та в м. Києві. Це школи № 18 селища Коцюбинського Ірпінської зони на Київщині, середні школи № 222, 272 м. Києва та ін. У цих школах уміло поєднують народознавство з релігійною тематикою. Для бесід з учнями в ці школи запрошуються священики, семінаристи Київської духовної семінарії.

Для роботи на релігійні теми школа виділяє для кожного класу окремі години. Під час занять учні знайомляться з основами та завданнями відродження й збереження християнської моралі.

Молодші учні вивчають основи моралі, знайомляться з наочними посібниками на теми моральної поведінки вірних вченню Христа людей. Серед посібників ілюстрації до церковних книг, малюнки на релігійні теми, зображення святих. Закріплюються теоретичні знання учнів під час екскурсій в монастирі та храми [41, 175].

Доброчинний вплив на виховання учнів має не тільки зміст навчання, а й сама присутність в школі духовної особи, котрій учні здебільшого демонструють свою довіру значно частіше ніж учителеві.

Про позитивні наслідки впливу на учнів методів виховної роботи семінаристів свідчать візити батьків до викладачів духовної семінарії зі словами щирої подяки за спрямування духовних запитів їхніх дітей 176.

Отже, національне виховання - це виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій виховній традиції, духовності, національне виховання є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.

Національна система виховання - це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Самобутність української національної психології зумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування всім багатством і різноманітністю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостями мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, спотворює оригінальне світобачення.

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини-України. Історично відповідальна місія батьків - знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.

Національний характер українців формувався протягом віків. Вічне шукання правди, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, волелюбство і душевне багатство - типові якості відомого в цивілізованому світі українського національного характеру. Історична місія батьків - не руйнувати національного характеру, а всіляко його підтримувати, зберігати і розвивати.

Національна система виховання забезпечує глибоке осмислений кожною дитиною народних моральних та етичних положень. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, дотримання традицій, звичаїв, виконання обрядів. Мораль народу (совісність, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вони є його сутністю. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект.

У процесі відродження й утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

Висновки

Отже, корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчука (Умань, 1993).

Найважливішою громадянською рисою особистості є сформованість національної свідомості, патріотичних почуттів до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Ціновим засобом відродження нації є формування в людини національної гідності й гордості за свою Батьківщину, відмова під почуття національної меншовартості, від почуття національної неповноцінності, що формувалося віками.

Сьогодні Україну, яка проголосила державну незалежність, визнали більше ста країн світу, однак ми не стали незалежними чинністю. Звичайно, головною причиною цього є імперські амбіції північного сусіда, наша економічна залежність від Росії. Але не тільки це. Не останню роль тут відіграє той комплекс меншовартості, який нам прищеплювали століттями і якого так важко позбутися. На жаль, цей комплекс дається взнаки і серед політичної еліти, і на побутовому рівні. Найбільше він виявляється у ставленні до мови, спричиняючись до зникнення мовного середовища. Йдеться про українців з діда-прадіда, які чомусь соромляться говорити рідною мовою. Загляньте у так звані українські школи Києва чи інших промислових міст: навіть учителі, не кажучи вже про учнів, вийшовши з уроку української мови чи літератури, переходять у спілкуванні на російську. Відомо чимало сімей - нормальні українські сім'ї, - вдома спілкуються українською мовою, а вийшовши на вулицю, починають говорити російською. Дуже часто можна зустріти сільських юнаків та дівчат, які, потрапивши до столиці по великого міста, починають немилосердно калічити гарну українську вимову, підлаштовуючись під колись "общепринятый язык".

Відповідно до Державної Програми "Освіта" (Україна ХХІ ст.) затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р. N 896 національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування у молоді і дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної і світової духовної культури.

Національне виховання ї органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти.

Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Література

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР / Сост. Н.П. Калиниченко. - М.: Высшая школа, 1988.

2. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Зб. Наук. Праць. - Острог, 1998.

3. Виховання української еліти в системі національної освіти України: матеріали науково-практичної конференції (19-20 червня 1997) / Під ред. В. Вовка, І.Б. Ковальчука. - Львів: За вільну Україну, 1997.

4. Вишневський О. Сучасне українське виховання. - Львів.

5. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика. - Тернопіль.: АСТОН, 1998.

6. Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993.

7. Грушевський М. Про українську мову й українську школу. - К., 1991.

8. Гусак М., Л. Мартіросян. Історія педагогіки України: Посібник для студентів. - Луцьк: Видавництво ВДУ, 1996.

9. Державна національна програма "Освіта". - К., 1994.

10. Дроб'язко П.І. Українська національна школа: витоки і сучасність. - К.: Видавничий центр "Академія", 1997.

11.Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). За ред. Ю.І. Римаренка, І.Ф. Кураса. - К., 1993.

12. Жулинський М. Двомовність? Ні - загроза дволикості // Вечірній Київ. - 1995. - 23 груд.

13. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.

14. Зайченко І.В. Питання української національної школи в педагогічному журналі "Світло" // Педагогіка і психологія. - 1994. - № 3.

15. Іванишин Б. Надія. Державність. Націоналізм. - Дрогобич, 1992.

16. Канигін Ю., Ткачук З. Українська мрія. - К., 1996.

17. Карпенко В. Як повернути манкурту пам'ять. - К., 1997.

18. Карпенчук С. Теорія і методика виховання. - К.: Вища школа, 1997.

19. Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985 рр.). - К.: Либідь, 1992.

20. Марттюк І.В. Національне виховання: теорія і методологія. - К., 1995.

21. Нариси історії українського шкільництва (1905-1933): Навч. посібник. За ред. д-ра пед. наук, проф. 0. В. Сухомлинської, - К., 1996.

22. Національне виховання дітей і молоді: Концепція // Рідна школа. 1995. №6.

23. Основи національного виховання. - К., 1993.

24. Падалка О.С., Нісімчук А.С. Педагогічні технології. - К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 1995.

25. Погрібний А.Г. Роздуми про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - К.: Школяр, 1998.

26. Попович М.В. Національна культура і культура нації. - К., 1991.

27. Робоча книга вихователя. Випуск І / Укладачі О.І. Тимчишин, В.І. Уруський. - Тернопіль: ТОІППО, 2000.

28. Русова С. Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996.

29. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. - К., 1985.

30. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

31. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. - К., 1996.

32. Стєльмахович М.Г. Українська родинна педагогіка: Навч. посібник. - К.: ІСДО, 1996.

33. Ступак Ю.П. Виховне значення українського фольклору. - К., 1960.

34. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: в 5-ти т. - К., 1976.

35. Сявавко Е.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. - К., 1974.

36. Традиції української етнопедагогіки і їх використання в навчально-виховній роботі в школі. - К., 1993.

37. Турбовский Я.С. Средства и методы педагогического действия. - М.: Знание, 1980.

38. Уштсъкий К.Д. Про народність у громадському вихованні // Вибр. пед. твори. В 2-х т. К., 1983, т. 2.

39. Фіцула М.М. Педагогіка. - К.: Знання, 2000.

40. Черненко А.М. Українська національна ідея. - Дніпропетровськ, 1994.

41. Щербань П. Національне виховання в сім'ї. - К.: Либідь, 2000.

Размещено на Allbest.ru