Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

„Комунікативні особливості діяльності соціального педагога”

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Соціальний педагог як суб`єкт професійної діяльності

1.1 Професійна діяльність соціального педагога та його роль в соціально-педагогічній діяльності

1.2 Зміст, структура та принципи соціально-педагогічної діяльності

Висновок до 1 розділу

РОЗДІЛ 2. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога

2.1 Особливості комунікативної професійної компетентності соціального педагога

2.2 Соціально-психологічна взаємодія як важливий компонент комунікативної підготовки майбутнього соціального педагога

Висновок до 2 розділу

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Спілкування є багатогранним процесом, який вивчається філософією, соціологією, загальною і соціальною психологією, лінгвістикою, педагогікою та іншими науками. Концептуальні основи дослідження феномена спілкування розроблені в працях Бехтєрєва В.М., Рубінштейна С.Л., Леонтьєва А.А. та інших психологів, які розглядають спілкування як необхідну умову розвитку людини, її соціалізації, індивідуалізації, розвитку особистості.

Процес навчання і виховання є певною системою соціально-психологічної взаємодії. Тому, методична структура педагогічної діяльності завжди повинна співвідноситися зі специфікою процесу спілкування, його рівнем, формами тощо.

Спілкування відіграє значну роль при вирішенні практичних завдань педагогічної діяльності. Форма навчання потребує конкретних способів взаємодії педагога і учнів. За Леонтьєвим А.А. для реалізації дидактичних завдань важливі такі комунікативні компоненти діяльності як мотиви, проблемні ситуації і т.д. Дослідник Семіченко В.А. під педагогічним спілкуванням має на увазі цілісну систему соціально-психологічної взаємодії педагога і вихованців, в яку входить: обмін інформацією. Виховні впливи і організація взаємовідносин за допомогою комунікативних засобів. Науковець Бех І.Д. серед напрямків роботи, які сприятимуть становленню комунікативної культури педагога, в процесі оволодіння теорією особистісно орієнтованого спілкування, вказує на пізнання структури спілкування, моральних принципів, входження в технологію цього процесу, набування в результаті цього професійних комунікативних прийомів і навичок, формування власного досвіду комунікативної діяльності. Процес спілкування як двостороння взаємодія потребує від педагога оволодіння технологією діалогічності, він повинен вміти створювати демократичну і гуманну атмосферу педагогічного спілкування. Для цього (вказує Гранюк Л.О.) необхідно: вміння забезпечити позитивний емоційний настрій, оволодіння стилем "теплого" спілкування, вміння налагоджувати контакт із співбесідником і вселяти впевненість у своїх силах; готовність до внесення (на основі психолого-педагогічного аналізу взаємодії з партнерами) необхідні корективи в свою діяльність; установка вчителя на позитивне самосприйняття і сприйняття оточуючих людей. В діалозі зникають жорстко закріплені соціальні ролі "вчителя" і "учня" і рухливими силами спілкування, передбачається, мають бути обидві сторони. Часто науковці у своїх дослідженнях із проблем педагогічної психології вказують на те, що значна частина педагогічних прорахунків і труднощів визначається не стільки недоліками методичної підготовки вчительських кадрів, скільки реформацією сфери професійного педагогічного спілкування.

Отже, актуальність теми визначається наступним:

- Проблемам комунікативної підготовки майбутнього педагога;

- Соціальний педагог має свої комунікативні особливості і їх ефективність забезпечується певними умовами;

- Комунікативні вміння впливають на рівень підготовки майбутніх соціальних педагогів.

Об`єкт дослідження - соціальні педагоги та їх комунікативні особливості.

Предмет дослідження - особливості комунікативної професійної компетентності соціального педагога.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі теоретичного матеріалу з даної проблеми показати істотний вплив комунікативних умінь та навичок на майбутню професійну діяльність соціального педагога.

Вихідними положеннями дослідження слугували психологічні сутності та шляхи становлення комунікативних умінь соціального педагога як професіонала; положення про складний і суперечливий процес особистого розвитку соціального педагога.

При розв`язанні визначених нами завдань були використані наступні методи дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел з досліджуваної проблеми; вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду.

Завдання:

1. Опрацювати літературу з питань комунікативних особливостей діяльності соціального педагога;

2. Продемонструвати особливості комунікаційних умінь соціального педагога;

3. Висвітлити особливості різних форм роботи соціального педагога з клієнтами з використанням комунікативних умінь.

Теоретична значимість дослідження полягає в тому, що його зміст можуть бути використані для подальшої розробки обраної теми.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Соціальний педагог як суб'єкт професійної діяльності

1.1 Професійна діяльність соціального педагога та його роль в соціально-педагогічній діяльності

Потреба в соціально-педагогічній діяльності, спрямованої на соціальний захист, соціально-педагогічну допомогу окремій людині та соціальним групам, які опинилися у важкому становищі, зростає в умовах соціально-економічної і духовної кризи. Водночас, якщо думати на перспективу, в процесі стабілізації суспільства, поряд з наданням допомоги, соціальна педагогіка буде вирішувати завдання щодо створення і підтримки конкретного соціального середовища для молоді, а це вимагає цільової підготовки соціальних педагогів, які володіють необхідними знаннями й уміннями [13, c.22].

Період сьогодення потребує стійких мотиваційних установок, високоморальних принципів суб'єкта, любові і поваги до людей, уміння розуміти інших. Тому в процесі підготовки фахівців у галузі соціальної педагогіки важливу роль відіграє формування психологічної готовності до професійної діяльності, набуття особливої якості - чуйного, психолого і педагогічно грамотного контакту з дітьми та молоддю.

Питання теорії людської діяльності, що охоплюють проблеми психолого-педагогічної взаємодії, розглядаються у працях вітчизняних і зарубіжних учених (К. Абульханової-Славської, Б. Ананьєва, В. Бочарової, І. Звєрєвої, В. Лисого, І. Миговича, С. Москвичова та ін.) [3, c.45].

Узагальнюючи зміст соціальної педагогіки як професійної діяльності, насамперед, окреслимо цілі цієї діяльності:

- створення умов, за яких кожна людина може в максимальній мірі проявити свої можливості й отримати все, що вона повинна отримати за законом;

- збільшення рівня самостійності клієнтів, що звернулися до соціального педагога, їхньої здатності контролювати своє життя і більш ефективно розв'язувати проблеми, що з'являються;адаптація або реадаптація людей у суспільстві;

- створення умов, в яких людина, незважаючи на фізичне каліцтво або за умови життєвої кризи, може жити, зберігаючи почуття власної гідності, поваги до себе з боку оточення;

- досягнення соціальним педагогом такого результату роботи, коли необхідність у його допомозі відпадає.

Незважаючи на те, що традиції соціальної допомоги, добродійності, милосердя в нашій країні мають глибокі корені, соціальна педагогіка як наука і як професія проходить своє становлення [6, c.55].

Високий професіоналізм у соціальній педагогіці винятково важливий, тому що ця діяльність належить до типу професій «людина - людина». Від рішень фахівців часто залежать долі клієнтів і їхніх родин, їхня діяльність частково побудована на судженнях оточуючих, а характер роботи такий, що її результати не можуть бути прогнозовані з повною точністю.

Постійно існує небезпека ухвалення помилкового рішення, створюється необхідність для соціальних педагогів отримувати спеціальні знання з різних галузей науки, що вимагаються в роботі з людьми. Пильна увага суспільства до соціальної педагогіки належить до факторів, що змушують соціальних педагогів постійно працювати над підвищенням своєї кваліфікації, часто обговорювати етичні проблеми своєї професії, а також систематично аналізувати результати власних зусиль [15, c. 70-71].

Отже, організація системи використання загального психологічного і педагогічного потенціалів для особистості є змістом соціальної педагогіки. В науковій літературі широко вивчається питання суб'єкт-об'єктних відносин в соціально-педагогічній діяльності. Зокрема, вітчизняними науковцями (А. Капською, А. Міщиком, С. Харченко) зазначається, що об'єктами соціально-педагогічної діяльності виступають „окремі особи чи соціальні групи, які потребують допомоги, чи підтримки, діти, молодь та члени їх сімей”.

Об'єктом соціальної педагогіки, на наш погляд, є людина, чи група людей, що добровільно звернулися за допомогою. Об'єктом може виступати окрема особа, родина, група людей незалежно від розходжень (раса, стать, мова, релігія, політичні й інші переконання, національне і соціальне походження чи соціальний статус). Соціальна педагогіка поступово отримала належний розвиток і будується на таких принципах:

- добровільність (допомога повинна виявлятися, виходячи з добровільного звертання або представлення інтересів клієнта службою; зі своєї ініціативи соціальний педагог (працівник) надає допомогу лише за згодою клієнта або особи, нездатної правильно оцінити своє становище: малолітні діти, особи, визнані недієздатними, алкоголіки й ін.);

- своєчасність (допомога не повинна бути запізнілою, вона може бути лише випереджуючою або своєчасною);

- персоналізація (особистісний підхід при наданні допомоги);

- повага (допомога не повинна принижувати честь і достоїнство, самооцінку і самоповагу особистості, що потребує допомоги);

- активізація клієнта;

- комплексність (допомога повинна бути комплексною і спрямованою на зняття небажаних емоційних переживань, на ліквідацію причин, що викликають такий стан у людини). У процесі організації соціально-педагогічної допомоги набуває розвитку ідея створення для людини педагогічно доцільного середовища. В науці наполегливо вирішується питання щодо об'єднання зусиль всіх соціально-виховних інститутів зі створення найбільш сприятливих умов для творчого розвитку особистості в соціумі, надання їй допомоги у складних життєвих ситуаціях. Головним суб'єктом і організатором цієї роботи виступає фахівець соціальної сфери - соціальний педагог (працівник) [10, c.45-53].

Соціальна допомога вимагає від суб'єкта високого рівня спеціальної підготовки, наукового державного регулювання і правового обґрунтування.

Тому, ще раз відзначаємо, що не кожна людина придатна для соціально-педагогічної роботи. Визначальним фактором тут є система цінностей особистості, що, у підсумку, визначає її професійну придатність і ефективність практичної діяльності. Уявлення про абсолютну цінність кожної людської істоти переходить тут з розряду філософського поняття в категорію базисного психологічного переконання як основи ціннісної орієнтації індивіда. Більшість із тих, хто збирається стати фахівцем у цій галузі, можуть знайти серйозні «розбіжності в поглядах” між своїми установками і системою цінностей соціальної педагогіки як професії і як визнання - у цьому випадку їм доведеться присвятити себе іншій діяльності.

Ті, котрі починають опановувати цю професією, незабаром усвідомлюють величезний вплив на неї таких факторів, як: політичнаситуація, економічні умови, демографічні тенденції і технічний прогресс [17, c. 33-35].

Соціально-педагогічна робота була і залишається однією із найбільш складних професій. Вона не завжди адекватно сприймається суспільством одним. Але водночас соціально-педагогічна робота є однієї із самих шляхетних видів діяльності людини. Стиль поведінки соціального педагога, обумовлений сукупністю його особистісних якостей, його ціннісними орієнтаціями, інтересами, впливає на систему відносин, які він формує не лише з клієнтами, але й зі своїми колегами, підлеглими та адміністрацією [11, c. 15].

Можна спостерігати, що одним соціальним педагогам вдається порівняно легко переборювати конфліктні ситуації, інші почувають себе в них дискомфортно; одні більш уміло вирішують проблеми з багатослівними, занадто балакучими клієнтами, інші швидше „знаходять мову” із відлюдними і мовчазними. Тому роль особистісних якостей соціального педагога, безсумнівно, важлива, особливо при виборі напрямку професійної діяльності.

Розкриваючи особистісні якості соціального педагога, їх можна розділити на три групи:

- перша група: психологічні характеристики, що є складовою частиною здатності до певного виду діяльності;

- друга група: психолого-педагогічні якості, орієнтовані на удосконалення соціального працівника як особистості;

- третя група: психолого-педагогічні якості, спрямовані на створення ефекту індивідуальності.

До першої групи якостей належать вимоги, характерні для психічних процесів: сприйняття, пам'ять, уява, мислення. Також впливають психічні стани: утома, апатія, стрес, тривожність, депресія, увага як стан свідомості.

У формуванні цілісного образу особистості істотну роль відіграють, з одного боку, досвід роботи з людьми, а з іншого - установки і ціннісні орієнтації. Орієнтація на цілісний образ соціального педагога дозволяє результативно вирішувати питання відбору абітурієнтів на навчання або фахівців на роботу.

До другої групи якостей належать психо-аналітичні якості, такі, як самоконтроль, самокритичність, самооцінка своїх вчинків, а також фізична тренованість, уміння переключитися і керувати своїми емоціями.

До третьої групи якостей відносяться: комунікабельність (швидко встановлювати контакт із людьми); емпатійність (уловлювання настрою людей, виявлення їхніх установок і чекань, співпереживання їх нестаткам); візуальність (зовнішня привабливість особистості); красномовство (уміння вселяти віру і переконувати словом) та інші [12, c. 66-73].

Визначення особистісних якостей соціального педагога враховує теоретичне обґрунтування ним процесу професійного самовизначення. У зарубіжній психологічній літературі існує безліч теоретичних „конструкцій”, спрямованих на те, щоб суб'єкт правильно обрав професію. Серед них теорія Т. Парсонса, в якій стверджується, що для того, щоб суб'єкт правильно обрав професію необхідно: чітке розуміння „себе”, своїх здібностей, інтересів, прагнень, можливостей; знання вимог і умов для досягнення успіху; правильне співвідношення перших двох факторів.

При самовизначенні особистості щодо обрання професії одним із основних завдань є виявлення загальних здібностей та прогнозування їхнього розвитку, визначення сукупного впливу інтересів і здібностей на процес формування професійних досягнень [7, c. 33].

Як показує досвід, від соціального педагога очікується дуже багато. Так, наприклад, відповідно до Стандарту спеціальності „соціальний педагог”, необхідно знати про:

- теорії і методики роботи з окремим клієнтом і групою;

- ресурси і послуги, які надаються суспільством (громадою);

- програми і цілі соціальних служб як на місцевому, так і на державному рівнях;

- організацію місцевої інфраструктури і розвиток служб охорони здоров'я і соціального забезпечення;

- основи соціально-економічної і політичної теорії;

- расові, етнічні та інші культурні групи, їх моральні цінності, життєві устрої і проблеми, що звідси випливають;

- результати професійних і наукових досліджень, які можна використовувати в практичній роботі;

- концепції і методи соціально-виховного планування;

- теорію і практику проведення спостережень, зокрема за практичною соціальною роботою;

- теорію і практику управління діяльністю інших людей;

- соціальні, психологічні, статистичні дослідницькі методи і методики;

- теорію і концепції управління службами для дітей та молодю;

- фактори навколишнього середовища і суспільства, що впливають на клієнта;

- теорію і методи психосоціальної оцінки різних видів і форм;

- теорію організаційних і соціальних методів заохочення дітей та молоді до активної життєдіяльності;

- теорію і методи соціально-правової практики;

- стандарти і практику професійної соціально-педагогічної роботи;

- теорію і методи викладання та навчання;

- тенденції щодо проведення політики соціального захисту і підтримки дітей та молоді;

- закони і постанови на місцевому, регіональному і державному рівнях, що впливають на різні види послуг [8, c. 44-51].

Однак запас теоретичних знань ще не забезпечує ефективного проведення соціальної допомоги.

Соціальний педагог, зокрема , повинен уміти:

- слухати інших цілеспрямовано і з розумінням;

- збирати інформацію, щоб підготувати соціальну оцінку і звіт;

- формувати і підтримувати професійні відносини, спрямовані на надання соціальної допомоги;

- спостерігати й інтегрувати вербальну і невербальну поведінку;

- спрямовувати зусилля юних клієнтів на вирішення їхніх проблем і завойовувати їх довіру;

- обговорювати делікатні проблеми з увагою і підтримкою, викликаючи довіру в клієнта;

- знаходити творчі шляхи вирішення проблем клієнта;

- визначати необхідність припинення допомоги клієнтові;

- проводити дослідження й інтегрувати їхні результати;

- бути посередником і вести переговори між конфліктуючими сторонами;

- забезпечувати зв'язок між різними організаціями й окремими людьми. Крім того, соціальний педагог повинен уміти просто, грамотно говорити і писати, навчати інших, уважно і доброзичливо реагувати на емоційні і кризові ситуації, бути зразком у професійних відносинах, пояснювати складні асоціальні явища, ефективно організовувати свою роботу, вишукувати джерела і діставати кошти на надання допомоги іншим, оцінювати власну поведінку і почутя [11, c. 70-73].

Формування ефективної професійної діяльності соціального педагога розгортається як дія цілісної структури: управління формуванням професійної діяльності забезпечує функціональне, змістове і структурне усвідомлення діяльності. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку гальненою функціональною моделлю діяльності і різноаспектними її окремими проявами визначається взаємозв'язком загального з окремим через особливе, що здійснюється за умови реалізації принципу відповідності. Без сумніву, діяльність соціальних педагогів на кожному із зазначених рівнів, потребує від нього необхідності реалізувати низку професійних функцій, окреслених у Державному галузевому стандарті. А це, своєю чергою, обумовлює створення оптимальних умов для формування у майбутнього соціального педагога ряд професійних знань, умінь і навичок, тобто формування професіонала, до характеристики якого можна віднести як психологічні якості, педагогічні здібності, так і низку особистісних якостей (гнучкість, емоційність, емпатійність, самоконтроль, самовдосконалення, принциповість та ін.) [19, c. 26-29].

Отже, можна стверджувати, що соціальний педагог повинен володіти чималим арсеналом умінь, навичок, мати глибокі знання в галузі наук про людину: психології, акмеології, соціології, педагогіки, права. Знання й уміння в поєднанні з відповідними особистісними якостями і здатністю до творчості можуть розглядатися як готовність до професійної діяльності [17, c. 20].

1.2 Зміст, структура та принципи соціально-педагогічної діяльності

Зміст професійної педагогіки визначається суспільством, потребами, інтересами як соціальних груп населення, та і окремих людей. З розвитком суспільства, накопичення знань і соціокультурного досвіду людства зростає роль професіоналізму у соціальній сфері. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку професійної педагогіки в системі освіти, де готуються працівники для соціально-виховної сфери [14, c. 46].

Сьогодні простежується такий факт, що значною мірою ситуація в країні ускладнюється тим, що стикаються різні концепції і стратегії соціальної перебудови суспільства і розвитку соціально-педагогічної роботи. А практика показує, що саме сьогодні необхідне найбільш повне і швидке визначення стратегії і тактики соціального захисту населення, створення вкрай необхідних установ, організацій соціально-педагогічної роботи, а також створення й удосконалення системи професійної підготовки соціальних педагогів.

Історія легітимного визнання державою в 1992 році професії соціального педагога (у т. ч. різні напрямки діяльності і внутрішні спеціалізації) засвідчує, що помітно загострилась проблема само-визначення власне професійної сфери соціально-педагогічної роботи. Тут, зокрема, простежуються такі проблеми:

1. Предметно-понятійні репертуари соціально-педагогічної роботи, підвищена семіотичність і рецесивність, проблема власного предмета та взаємозв'язку з соціально-гуманітарними знаннями. З'ясовуються поняття бідності, злиденності, девіантної і деліквентної поведінки, проституції, соціальної патології дитинства, старості та ін.

2. Багатоаспектність і багаторівневість зв'язків „індивід-сусупільство”, „група-суспільство”, „група-особистість” системно нестабільні, динамічні, і сьогодні концептуально відображаються у таких методологічних рамках, як „феноменологія допомоги; феноменологія діяльності; феноменологія суб'єкта допомоги; феноменологія об'єкта допомоги”.

3. Проблемна двоякість - феномен професійної позиції соціального педагога: виступаючи від деперсоналізованої державної влади, соціальні педагоги змушені поділяти інтереси найменш захищених індивідів і груп, представляти і захищати права знедолених (маргиналів, меншин, субкультурних формацій, девіантів тощо).

4. Соціальні уявлення і знання соціальних педагогів мають ради-калізуючу силу, яка „є найбільш складним інструментом соціального контролю”.

5. На відміну від доброчинності, де в центрі стоїть постать того, хто допомагає, у соціально-виховній сфері центральною фігурою є клієнт, а кінцевою метою є звільнення клієнта від потреби в соціальному працівникові, активізація самопідтримки, самодопомоги.

Виходячи з такої багатоаспектності соціально-педагогічної роботи, ми вважали за необхідне визначити її місце і роль у суспільстві, яке реформується і яке поступово переходить від стратегії соціальної політики до практичних дій, спрямованих на користь людини. При цьому постала потреба дати наукове обґрунтування низці категорій, які відображають різні аспекти соціально-педагогічної роботи: змісту, структурі, об'єкту, предмету [17, c. 66-78].

Новий етап становлення наукової парадигми соціально-виховної роботи в Україні почався з 90-х років. Це дозволяє говорити про зародження нової професії - соціального педагога та введення нової спеціальності у вищому навчальному закладі. Цей процес спонукав до розвитку наукової думки, вирішення практичних питань у соціальній сфері, розвитку нових соціальних інфраструктур, визначення наукового статусу нових дисциплін у вищій школі. Ми могли бачити, як від емпірики соціально-педагогічна діяльність поступово переходила на пристойний науковий рівень з досить окресленою власною теоретичною і методологічною базою. Розглядаючи зміст і структуру соціально-педагогічної роботи, вважаємо за доцільне зробити акцент на тому, що вона є видом діяльності. Ми виходимо, з одного боку, із загальноприйнятого філософського і психологічного тлумачення діяльності, а з другого боку, ми враховуємо специфіку і фактори, що характеризують об'єкт, який ми вивчаємо. Найбільш глибоко, на нашу думку, розглядається філософія людської діяльності у працях таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як Л. Ази, В. Барановського, Л. Бєляєвої, В. Замули, М. Кагана, М. Князяна, Є. Кулік, О. Леонтьєва, В. Маркіна та ін [19, c. 55-58].

Загалом можна розділяти загально-філософське визначення Л. Буєвої щодо діяльності як способу існування і розвитку суспільства і людини, всебічного процесу перетворення нею навколишньої природної і соціальної реальності, у т. ч. її саму, відповідно потреб, цілей і завдань.

Серед основних ознак діяльності автор називає цілеспрямованість, перетворюючий і творчий характер, предметність, детермінованість суспільними умовами, обмін діяльністю, спілкування індивідів [11, c. 48].

Практика і наукові дослідження (М. Галагузової, А. Капської, В. Курбатова, І. Миговича та ін.) дозволяють говорити про те, що соціально-педагогічна робота має своєрідний об'єкт: це процес зв'язків, взаємодій, взаємовпливів механізмів, способів і засобів регуляції поведінки соціальних груп та особистостей, що сприяють реалізації їхніх життєвих сил і соціальної суб'єктності, а також характер співвіднесеності життєвих сил індивіда і групи та засобів забезпечення їх реалізації в різних соціальних та соціально-педагогіних ситуаціях. Проте, зважаючи на різні підходи до визначення предмета соціально-педагогічної роботи, доцільно зазначити, що науковці акцентують увагу на різних аспектах цих зв'язків. Хоча до кінця 90-х років ми не могли виявити наявність системно-інтегративного підходу.

Так, наприклад, І. Мигович предметом соціально-педагоічної роботи називає професійну діяльність соціальних інститутів, державних і недержавних організацій, груп та окремих індивідів, пов'язану з наданням допомоги особам чи групам людей щодо їх соціалізації, особливості впливу соціальних явищ, процесів та відносин на соціальне функціонування означених груп людей чи осіб. Безперечно, потреба щодо розвитку методології соціально-педагогічної діяльності викликана необхідністю подолання вузькоспеціалізованого вивчення проблем, пов'язаних з соціальною корекцією і реабілітацією особистості, а також інтеграцією епізодичних, недостатньо між собою пов'язаних соціальних гарантій, уявлень про соціальний захист, соціальну допомогу і милосердя [20,c. 46-66].

Беручи до уваги сучасний стан розробки питання про предмет соціально-педагогічної діяльності, ми вважаємо, що це поняття можна тлумачити як закономірності сприяння становленню і реалізації сил індивідуальної і соціальної суб'єктності людини, а також виявлення й актуалізація життєвих сил та способів їх ефективного функціонування, відновлення.

Якщо соціально-педагогічна робота розглядається як діяльність, то предмет уточнює сутність цієї діяльності. До того ж не можна не брати до уваги той факт, що предмет соціально-педагогічної роботи, як і предмет будь-якої науки, змінюється у процесі розвитку теорії і практики загалом. Запропоноване визначення предмета хоч і є досить широким, але воно водночас є й досить узагальненим. Це є необхідною умовою для подальшої організації діяльності, яка реалізується через форми професійної і непрофесійної роботи (одночасно, паралельно чи у взаємодії). Виходячи із такого широкого обсягу тлумачень і зважаючи на головну мету соціально-педагогічної роботи, ми пропонуємо розглядати поняття у вузькому і широкому розуміння цього виду діяльності. На нашу думку, соціально-педагогічна робота - це вплив професіоналів і громадськості на соціальне облаштування суспільства завдяки формуванню і реалізації державної соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної дитини та її сім'ї [17, c. 32-35]. Це тлумачення у широкому розумінні. У більш вузькому, соціально-педагогічна діяльність здійснюється професійно підготовленими спеціалістами та їхніми помічниками і спрямована на надання індивідуальної допомоги дитині, сім'ї чи групі осіб, котрі потрапили у скрутну для них ситуацію, шляхом інформування, консультування, безпосередньої натуральної і фінансової допомоги, соціальної реадаптації, надання психологічної і педагогічної підтримки, та орієнтація тих, хто потребує допомоги, на власну активність у вирішенні, складних проблем [17, c.40].

На сьогодні об'єктом соціально-педагогічної роботи вважають людину як члена соціуму в єдності її індивідуальних характеристик. Об'єктом соціологічної теорії і практики є на соцієтальному рівні суспільство як відносно стійке об'єднання людей, а організатором соціальних дій виступає держава, різні політичні і громадські організації, зацікавлені в соціалізації членів суспільства [17, c. 46].

На соціально-середовищному рівні об'єктом соціальної роботи виступає соціальна сфера суспільства, мікросередовище, колективи людей. При цьому найбільш активно здійснюється соціально-педагогічна робота за такими напрямками: освітньо-дозвіллєва, фізкультурно-оздоровча, корекційно-реабілітаційна, соціально-правова, інформаційно-просвітницька тощо.

На індивідуальному рівні об'єктом соціально-педагогічної діяльності є окрема особистість, стосовно якої застосовуються різні методи, засоби соціального захисту і підтримки залежно від її потреб та інтересів [18, c. 54].

У науковій літературі певний час дискутувалося питання щодо визначення об'єкта соціально-педагогічної роботи. Так, скажімо, на початку 90-х років досить активно використовувалися поняття „клієнт”, „пацієнт”, „об'єкт” допомоги. Проте з розгортанням різних видів соціально-педагогічної діяльності, поступово усталилося поняття «клієнт». Залежно від об'єкта, його проблем, соціальний педагог проектує адекватні соціальні послуги. Причому, як свідчить багаторічна практика у сфері соціальної допомоги, об'єкт може бути різним не лише за своїми проблемами, але і за своїми взаємовідносинами з соціальними інститутами: з одного боку, державне відомство надає послуги клієнту, який опинився у скрутній життєвій ситуації і потребує допомоги, а з другого - клієнт не звертається за допомогою, захистом (схильний до нарковживання, алкоголізму), і тоді соціальний педагог ініціює свої дії „на території клієнта”. Наприклад, підлітково-молодіжні клуби за місцем проживання, де соціальний педагог супроводжує життєдіяльність молодих у природньому для них середовищі. За таких умов об'єкт перестає відчувати себе відчуженим, „дезадаптантом, девіантом”, невстигаючим чи одиноким. Соціальний педагог, проектуючи дії стосовно об'єкта-клієнта, має вірити в те, що здатний зрозуміти його проект і прийняти усвідомлено його „дар” у вигляді соціально-педагогічної чи психологічної послуги. Своєю чергою, соціальний педагог, котрий уявляє собі об'єкта-клієнта як „клубок проблем”, вірить, що клієнт може визначити його лідерську роль як прагматика і виразника його, клієнта, інтересів. За таких умов аспекти професійної позиції соціального педагога будуть соціальною формою його функціонування, що будується так:

1. Репертуарний пакет впливу - соціальний педагог володіє арсеналом підтримки об'єкта, використовуючи такі репертуари натуралістичні (теми здоров'я, тіла, валеології тощо), екзистентні (тема гідності, життєстійкості, абсурду), теїстичні (тема Бога,Розділ 1. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку смерті, страждань, співчуття), соціологічні (тема типізації, загального блага, командності тощо).

2. Рольова дистанція. Кожен об'єкт-клієнт потребує адекватної ролі соціального педагога, яка залежить від його функціоналу: дослідник, прогностик, консультант, дія якого диктує орієнтацію на особливість клієнта.

3. Самоусунення. Цей процес можливий за умови власного сценарію життя, вирішення проблем і готовності підтримати інших, що свідчить про повернення його до „реальності”, життєстійкості [15, c. 67-88].

Без сумніву, проблема якісного професійного становлення і розвитку соціального педагога не може бути вирішена повноцінно без опори на сукупність методологічних принципів. Для нас важливо визначити закономірності і принципи соціально-педагогічної роботи, що є основоположними ідеями, правилами, нормами поведінки органів соціального захисту і підтримки населення, зумовлені, своєю чергою закономірностями соціальних процесів і вимогами інноваційної практики [4, c. 18].

У спеціальній літературі закономірності соціально-педагогічної роботи пропонується поділити на дві групи:

1) закономірності функціонування і розвитку суб'єктів соціальної підтримки;

2) суттєві зв'язки між суб'єктом і об'єктом соціальної діяльності та їх діалектика.

Можна погодитись з тим, що другий підхід є більш обґрунтованим, оскільки закон (суспільна закономірність) є найбільш суттєвим, необхідним, усталеним і таким, що повторюється, зв'язком всіх аспектів і компонентів суспільних явищ, процесів, систем і є найбільш загальним відображенням цілісності життєдіяльності людей у всіх формах прояву [6, c. 22].

На думку науковців (В. Андрущенка, В. Беха, С. Григор'єва, М. Данакіна, І. Звєрєвої, А. Капської, М. Лукашевича, А. Мудрика та ін.), основними закономірностями соціально-педагогічної роботи можна вважати такі: взаємозв'язок соціальних процесів у суспільстві, соціальній політиці і соціально-виховній роботі; обумовленість змісту, форми і методів соціально-педагогічної роботи конкретними обставинами життєдіяльності різних груп, спільнот, індивідів; вирішення виховних проблем, виходячи з особистісних потреб, інтересів клієнтів; залежність результативності соціально-педагогічної роботи підтримки від професіоналізму і моральних якостей спеціалістів, можливостей соціальної системи виховних інститутів, школи, держави і суспільства. Враховуючи таку багатоаспектність закономірностей, можна запропонувати загальне визначення закономірностей соціально-педагогічної роботи як суттєвих, стійких і таких, що повторюються, зв'язків, які проявляються під час взаємодії суб'єкта. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку соціально-педагогічної роботи й обумовлюють характер і спрямованість її впливу на розвиток конкретних соціальних явищ та відносин. Як результат, визначені закономірності є методологічною передумовою визначення принципів соціально-педагогічної діяльності. Принципи - „це не приблизні абстракції чи суб'єктивні умовиводи. Вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні лише за формою”. Слід зазначити, що різні вчені утверджують дещо відмінні принципи соціально-педагогічної діяльності. Так, група вітчизняних авторів монографічного видання „Соціальна робота” вказують на системний характер принципів і зводять їх до трьох груп: соціально-політичні (державний підхід до соціальних завдань; гуманізм і демократизм соціальної роботи; зв'язок змісту і форм соціальної роботи з конкретними умовами життєдіяльності особи соціальної групи; законність і справедливість соціальної роботи); організаційні (соціально-технологічна компетентність органів: працівників соціальної сфери, єдність їх повноважень і відповідальність, стимулювання, контроль і перевірка виконання тощо); соціально-психолого-педагогічні (комплексність, диференційований підхід, орієнтація на особистісні потреби, цілеспрямованість) [2, c. 77-88].

Виходячи з того, що соціально-педагогічна діяльність є універсальною, а як наука вона органічно пов'язана з комплексом інших наук, то, на нашу думку, доцільно назвати кілька основних принципів соціально-педагогічної роботи: історизм, соціальна обумовленість, соціальна значущість, гуманізм, справедливість, альтруїзм, диференційованість, наступність, непевність, компетентність, комплексність, посередництво, солідарність, субсидарність. Всі вони ніколи не проявляться одночасно і не є кожного разу рівнозначними. Проте кожен із них має посідати своє певне місце залежно від ситуації, соціальних потреб клієнта, умов його життєдіяльності, і, головне, цілі соціальної роботи з об'єктом уваги [7, c. 19].

Один із теоретиків соціально-педагогічної роботи в Україні А. Капська визнає чотири групи принципів, що у своїй сутності становлять певну методологічну систему: соціально-політичні, психолого-педагогічні, організаційні, а також специфічні для соціальної роботи. На сьогодні окреслено низку принципів, які включені до законодавчих і нормативних актів України. Серед них варто назвати такі: дотримання прав людини і громадянина у сфері соціальних послуг; рівні можливості в отриманні соціальних послуг; доступність соціального обслуговування; конфіденційність; наступність всіх форм соціальних послуг; адресність; пріоритет сприяння громадянам, для яких є загроза здоров'ю та життю; територіальна організація соціальних послуг; державна підтримка громадської діяльності щодо надання соціальних послуг населенню.

При цьому ми вважаємо за необхідне зробити акцент на останній групі принципів, зазначених А. Капською, - на специфічних принципах, які досить помітно „враховують” специфіку соціально-педагогічної роботи. Це, зокрема, принцип гуманізму (визнання людини найбільшою цінністю), принцип незалежності (приналежність права будь-кому на допомогу), принцип клієнтоцентризму (визнання пріоритету прав клієнта у всіх випадках), принцип опори (максимальне врахування потенційних можливостей людини), принцип толерантності, принцип конфіденційності та принцип максимізації (оптимальне використання всіх видів ресурсів при вирішенні проблем клієнта). Проведений аналіз феномена соціально-педагогічної діяльності, її структури і складових дозволяє представити не лише теоретичний аспект цього виду діяльності, а й багатофункціональність певного феномена у соціально-педагогічній сфері. Соціально-педагогічна діяльність як складова соціальних перетворен у суспільстві є принциповою основою для виживання людини у період реконструювання суспільства та її інтеграції в суспільство. Оточення молодої людини наповнене пристосуваннями, адаптаціями суспільної поведінки інших людей, входженнями у постійно змінні ситуації, мікросоціуми, де діють свої закони, норми, правила, і де соціальний педагог завдяки володінню базовими науковими знаннями може об'єктивно виконувати соціальну роль суб'єкта соціальної сфери [9, c. 28-34].

Функції соціально-педагогічної діяльності фахівців - передбачені кваліфікаційною характеристикою їхні обов'язки та призначення. Комплексна характеристика кожної з них обов'язково містить короткий опис її професійної спрямованості, необхідні знання та вміння спеціаліста. Комунікативна функція діяльності соціального педагога забезпечує налагодження взаємодії особистості, соціальної групи та державних і недержавних організацій, що виступають клієнтами, волонтерами, спонсорами та партнерами соціального педагога.

Рівень успішного контактування та володіння технологіями переконання та навіювання прямопропорційні успіху соціально-педагогічної діяльності.

Спеціаліст повинен знати:

1. Загальні положення теорії спілкування.

2. Характерологічні ознаки видів та типів спілкування.

3. Функції спілкування.

4. Основні правила та норми спілкування.

5. Провідні положення конфліктології.

6. Сутність та особливості спілкування з різними соціальними групами.

7. Етичні засади спілкування соціального педагога [20, c. 44-47].

ВИСНОВОК ДО 1 РОЗДІЛУ

Серед численних функцій, які виконує соціальний педагог (працівник) наявна комунікативна функція, яка реалізується завдяки наявності у фахівця відповідних умінь і навичок.

Зважаючи на особливість діяльності спеціалістів соціально-виховної сфери, комунікацію можна розглядати як процес передавання інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. В діяльності соціального педагога комунікація набула особливого значення. Її розвиток визначає міра розвитку потреб цієї сфери. Причинами, які стимулювали розвиток комунікації у соціально-виховній сфері, можуть бути: по-перше, клієнти соціально-виховної сфери потребують інформацію з офіційних джерел (соціальних служб для молоді, бірж працевлаштування, консультативних центрів тощо) та безпосередньо в умовах прямого спілкування в межах певної організації; по-друге, комунікація із засобів передавання інформації перетворилась в особливий інструмент управління життєдіяльністю клієнта [12, c. 33-35].

Комунікація за своєю моделлю нагадує двосторонній потік інформації. У цій моделі оцінюються якості передавання інформації, її повнота, зміст, форма. Це дозволяє не лише оперативно і правильно сформувати уявлення про відповідну проблему, але й вибрати партнерів, розробити педагогічну стратегію і тактику, визначити і адекватні методи, і засоби реалізації конкретних цілей. При цьому обмін інформацією стає не просто двостороннім потоком, а багаторівневим процесом.

Тому ефективність комунікації залежить уже не лише від її якості, своєчасності, повноти, але й від того, наскільки багатогранною вона є. Водночас другою вимогою щодо ефективності комункацї є зрозумілість інформації. Одним із оптимальних способів зробити певну інформацію сприйнятливою - це перевести її на певний рівень доступності. Будь-хто із фахівців зацікавлений в тому, щоб його інформація була зрозумілою клієнтам. Ефективність комунікації підвищується завдяки наданню максимально детальної інформації. “Детальність” у такому випадку розглядається як конкретність, глибинність, а не як зайва деталізація. Остання може викликати навіть певні труднощі у ході комунікації [14, c. 45].

Отже, кожен клієнт потребує свого рівня деталізації. I це також комунікативна стратегія і критерій ефективності комунікації.

Розділ 2. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога

2.1 Особливості комунікативної професійної компетентності соціального педагога

Працівник у сфері соціальної роботи має бути фахівцем високої професійної компетентності і культури. Вона вбирає в себе і такі професійні якості, як комунікативна компетентність та культура спілкування. В умовах становлення та розвитку системи соціальної роботи за період незалежності України роль професійної комунікативної компетентності, що характеризує мовленнєву культуру і поведінку спеціаліста сприяє утвердженню його професійної і етичної позиції, дедалі зростає. Кожен має усвідомлювати, що дана професія увібрала в себе як духовні цінності та норми поведінки, так і професійні знання взаємодії з різними категоріями населення і в різних мікросередовищах [17, c. 66].

Велика роль у цьому належить системі професійного вдосконалення вмінь і навиків соціального працівника. Нині різні тематичні семінари, курси підвищення кваліфікації є тією структурною ланкою, яка має найбільші можливості для формування професійної комунікативної компетенції фахівців соціальної сфери орієнтації змісту їх професійного мовлення на суто людські потреби споживачів соціальних послуг.

За Капською А.Й. вагомість соціального працівника як партнера у спілкуванні особливо зросла в останні роки. У працівників спостерігається диференціація прояву комунікативних якостей за ознакою їх достовірності, переконливості, аргументованості, емпатійності. Позитивне сприйняття клієнтами пропозицій, рекомендацій визначається позицією соціального працівника, яка досить виразно простежується в процесі комунікативної взаємодії [18, c.44].

Тому для підвищення ефективності соціальної роботи спеціаліст має досконало володіти знаннями і вміннями професійної комунікації, а також вміти адекватно їх застосовувати у відповідній сфері та ситуації [18, c.50].

Поняття «компетентність» в широкому розумінні цього слова означає досконале знання своєї справи, суті роботи, яка виконується, складних зв'язків, явищ і процесів, можливих способів і засобів досягнення окреслених цілей. У зміст компетентності включається рівень базової і спеціальної освіти, стаж роботи, уміння акумулювати широкий життєвий і професійний досвід, знання можливих наслідків конкретного способу впливу на особистість».

Козлов А., Іванова Т. вважають, що професійна компетентність характеризується наявністю у соціальних працівників комплексу знань, умінь, навичок, психологічних якостей, професійних позицій та акмеологічних варіантів. А знання, уміння і навички виступають як рольові характеристики професійної компетентності. Окрім того, професійна компетентність соціального працівника повинна включати також і особисті якості, а також сукупність умінь і навичок, що забезпечують функціонування процесу спілкування з клієнтами і коллегами [16, c.67].

Комунікативна компетентність складається зі здібностей:

1. Давати соціально-психологічний прогноз комунікативної ситуації, у якій відбувається спілкування;

2. Психологічно програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації;

3. Здійснювати соціально-психологічне керування процесами спілкування в комунікативній ситуації.

Прояв якостей мовлення у процесі діяльності утворюють таку стійку структуру, яка спроможна регулювати особистісне ставлення студентів до ролі мовленнєвої діяльності, характеризують різний рівень готовності особистості майбутнього вчителя до професійної мовленнєвої діяльності і проявляються у свідомому, індивідуальному позитивному сприйнятті [14, c.78].

Мовленнєва діяльність - це об'єктивний процес, оскільки він стосується носіїв мови і водночас - це суб'єктивний процес, який реалізується завдяки мовленню суб'єкта, має свою мисленнєву базу, особистісні голосові та емоційні прояви, особистий інструментарій впливу на співрозмовника залежно від конкретної мети. Окрім того, це одна із умов особистісного самовираження, самореалізації. А звідси ми можемо говорити про мовленнєву діяльність як про процес і результат дії, як про структурний елемент будь-якої діяльності, як про складову професійної діяльності. Важливу роль у мовленнєвій діяльності відіграють уміння, які формуються у процесі педагогічної діяльності (див. табл. 1)

Таблиця 1. Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь

№ з/п	Компоненти процесу формування мовленнєвих умінь	Оцінні критерії
1.	Зміст мовлення	- новизна - актуальність - конкретність
2.	Структура мовлення	- тривалість звучання - горизонтальне членування - вертикальне членування - використання мовленнєвих засобів
3.	Комунікативні ознаки	- інформативність - логіка - точність - чистота
4.	Звукове оформлення	- орфоепічні норми - морфологічні норми - синтаксичні норми - ритміко-інтонаційна виразність
5.	Практична спрямованість	- привертати увагу слухачів до потрібної інформації - утримувати інтерес до неї - переконувати - спонукати до дії - здійснювати корекцію позиції
6.	Імідж педагога	- ставлення до слухачів - ерудованість - емоційність - стиль

При такому підході до характеристики комунікативної компетентності доцільно розглянути спілкування як системно-інтегруючий процес, що має наступні складові:

1. Комунікативно-діагностична (діагностика соціопсихологічної ситуації в умові майбутньої комунікативної діяльності, виявлення можливих соціальних, соціально-психологічних і інших протиріч, з якими можливо повинні зіштовхнутися особистості в спілкуванні).

2. Комунікативно-програмуюча (підготовка програми спілкування, розробка текстів для спілкування, вибір стилю, позиції і дистанції спілкування).

3. Комунікативно-організаційна (організація уваги партнерів по спілкуванню, стимулювання їхньої комунікативної активності і т.д.).

4. Комунікативно-виконавча (діагноз комунікативної ситуації, у якій розвертається спілкування особистості, прогноз розвитку цієї ситуації, здійснюваний по заздалегідь осмисленій індивідуальній програмі спілкування).

Кожна з цих складових вимагає спеціального соціотехнологічного аналізу, однак рамки викладу концепції дають можливість зупинитися тільки на комунікативно-виконавській частині. Вона розглядається як комунікативно-виконавська майстерність особистості [16, c. 66-85].

Комунікативно-виконавська майстерність особистості виявляється як два взаємозалежних і все-таки відносно самостійні уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру, що відповідає меті спілкування, і уміння реалізувати комунікативний задум безпосередньо в спілкуванні, тобто продемонструвати комунікативно-виконавську техніку спілкування. У комунікативно-виконавській майстерності особистості виявляються багато які її навички і насамперед навички психологічного саморегулювання як керування своєю психофізичною органікою, у результаті чого особистість досягає адекватного виконавській діяльності психологічного стану [ 18, c.33].

Комунікативна компетентність як знання норм і правил спілкування, володіння його технологією, є складовою частиною більш широкого поняття «комунікативний потенціал особистості».

Комунікативний потенціал - це характеристика можливостей людини, що і визначають якість його спілкування. Він включає поряд з компетентністю в спілкуванні ще дві складові: комунікативні властивості особистості, що характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування і комунікативні здібності - здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів спілкування, сформулювати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні [5, c.15].

Комунікативна компетентність розглядається як система внутрішніх ресурсів, необхідних для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії.

Отже, професійну компетентність соціального працівника можна назвати стрижневим компонентом вибраного ним виду діяльності, а комунікативну компетенцію - необхідною умовою її ефективності.

З цього випливає, що з сутності комунікативної компетентності, можна визначити чотири джерела комунікації: життєвий досвід (досвід міжособистісного спілкування), загальна ерудиція, мистецтво і спеціальні методи навчання. Звичайно, провідним є досвід міжособистісного спілкування, оскільки він враховує норми і цінності конкретного середовища і, водночас, базується на індивідуальних особливостях і психологічних подіях особистого життя. Ці якості проявляються лише у комунікативній взаємодії. Водночас соціальний працівник має враховувати той факт, що комунікативна компетентність може удосконалюватись як саморозвиток, самовдосконалення на основі власних дій, а діагностуватися компетентність повинна завдяки самоаналізу, самооцінки.

Тому комунікативну компетентність можна розглядати як складну інтегративну якість особистості, яка опосередковує професійно-педагогічну діяльність, спрямовану на налагодження, підтримку і розвиток ефективного спілкування з клієнтом чи іншими учасниками соціального процессу [17, c.48-51].

Слід зазначити, що комунікативна компетентність соціального працівника, в основному, залежить від особистості самого спеціаліста. Від його особистих характеристик залежить, чи звернеться до нього зі своєю проблемою клієнт, чи ні. Внутрішня установка йти назустріч людям, любов і доброта до них, прагнення і здатність проникнути у світ переживань клієнта, залишаючись при цьому щирим у судженнях і діях, у настрої і спілкуванні, є основою розвитку комунікативної компетентності соціального працівника. В основі комунікативної компетентності лежать загальнолюдські цінності, такі, як гуманізм, добро, здатність до співпереживання тощо.

Таким чином, можна стверджувати, що основною внутрішньою умовою ефективного спілкування є взаємовідносини між соціальним працівником (з проявом його особистісних характеристик) і клієнтом (який має свої особистісні якості). При цьому ідеальний варіант взаємовідносин може бути при наявності рівноправних суб'єкт-суб'єктних відносин партнерів по спілкуванню. Такий характер спілкування є тим оптимальним психологічним фоном, який створює умови для процесу саморозвитку, самовдосконалення.