Шляхи реалізації основних завдань національного виховання в шкільній практиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шляхи реалізації основних завдань національного

виховання в шкільній практиці

Зміст

Вступ

Розділ1.Теорія обґрунтування місця національного виховання в процесі навчання

1.1 Сутність і особливості національного виховання

1.2 Завдання національного виховання

1.3 Шляхи реалізації концепції національного виховання

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Невичерпним джерелом, з якого зароджувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була ., життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань від покоління до покоління складала сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська, діяльність наших предків набувала пріоритетного напряму в житті і вихованні підростаючих поколінь.

З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам'яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти і виховання. Вони формували у дорослих і дітей національне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та інших національних і загальнолюдських цінностей.

Українську систему виховання збагачували громадського-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культурних рухів, організацій. Подив і захоплення викликав у всьому світі республіканський лад Запорозької Січі - форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи в Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування і судочинства. Конституція гетьмана П.Орлика містить такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правничій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, віддав інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики - породила незвичайний феномен козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання, формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогії Козацька педагогіка виховувала справді вільну, ні від кого не залежну людину, українського патріота, незламного громадянина - борця за права народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах насамперед, в епоху Українського Відродження стали найвищими досягненням національної системи виховання.

Джерела національної духовності продовжували підтримувати в життєдіяльності народу його представники: учені, письменники, педагоги. Геніальний український філософ, поет, педагог Г.С.Сковорода підкреслював: "Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе". Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: "Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне".

Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури і освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень із гуманітарних і природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків-літописців: Величка, Граб'ян-ку, Самовидця, а також Д.Бантиш-Каменського, М.Костомарова, В. Антоновича, М.Грушевського та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, П.Чубинський, Ф.Вовк, М.Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного народу пробуджують праці відомих мовознавців О.Бодянського, О.Потебні, П.Житець-кого, В.Грінченка, А.Кримського і т.д.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу мала, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молоді но-виховної організації "Пласт", яка була створена на зразок об'єднання скаутів. Назва організації походить від слова "пластуни" (козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації^-були П.Франко (син І.Я.Франка) та І.Чмола. Організаційно ідейні основи "Пласту" розробив доктор О.Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи "Пласту" ґрунтуються на культури історичних традиціях, відповідають інтересам української нації. Творче відродження патріотичних дитячих і юнацьких організацій є нині вельми актуальним.

Зроблено перші кроки в відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу. Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947), Конвенції про права дитини (1989), Декларації про державний суверенітет України та ін.

Розділ1.Теорія обґрунтування місця національного виховання в процесі навчання

1.1 Сутність і особливості національного виховання

Національне виховання - це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв та ін., покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь. Науково обгрунтоване, правильно організоване національне виховання відображає історичну ходу народу, перспективи його розвитку.

Актуальність створення системи національного виховання в умовах творення Української державності визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, суперечливими процесами входження особистості в соціальне життя, необхідності забезпечення єдності, наступності та послідовності виховних впливів різних соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.

Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатої духовної культури народу, його національної ментальності, спорідненості світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і талантів.

Найважливішою громадською рисою є сформованість національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України. Виховання національної самосвідомості передбачає усвідомлення молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, суто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ, як було у кращих синів і дочок нашого народу споконвіку.

Національна система виховання грунтується на засадах національного світогляду, наукової філософії і ідеології, родинного виховання, народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що ввібрала в себе надбання національної виховної мудрості. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, трансформовані в засобах народної педагогіки, народознавства, принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь (теоретичний аспект), а також постійну й систематичну виховну діяльність сім'ї, державних і громадських навчально-виховних закладів (практичний аспект).

У пошуках нової системи виховання на перший план висуваються гуманістичні ідеї та орієнтири, що грунтуються на повазі до особистості дитини, турботі про її розвиток. Такий підхід передбачає визнання кожного вихованця як унікальної особистості, його прав, ставлення до нього як до суб'єкта власного розвитку, опору у його вихованні на сукупність знань про людину та високий професіоналізм.

Національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українця, так і представників інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу і передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної національної гідності. І через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська незалежна, суверенна держава охороняє національні права всіх її громадян.

Принципи національного виховання

Найважливішими принципами національного виховання є: гуманізм, демократизм, народність, природовідповідність, культуровідповідність, безперервність, етнізація виховного процесу, диференціація та індивідуалі-зація навчально-виховного процесу, послідовність, систематичність і варіативність форм і методів виховання, інтегративність.

Забезпечення принципу гуманізації виховання -- означає сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і виявлення індивідуальності, створення умов для формування кращих якостей та здібностей дитини, джерел її життєвих сил (в центрі уваги перебуває дитина з її потребами, запитами, можливостями і здібностями); повага до особистості дитини, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довір'я до неї; виховання гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної.

Принцип демократизації виховання передбачає усунення авторитарного стилю виховання, гуманізацію взаємин між вихователями і вихованцями, співробітництво вихователів вихованців; формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини, її громадською відповідальністю.

Принцип народності виховання передбачає забезпечення виховання в дусі своєї нації, свого народу, його історії, культури, мови, звичаїв, побуту тощо; оволодіння рідною мовою, формування національної свідомості, прищеплення любові до рідної землі і свого народу; шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості українського народу і всіх народів, що населяють Україну.

Принцип природовідповідності виховання означає врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, учнівської та студентської молоді, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних і регіональних особливостей.

Принцип культуровідповідності виховання означає забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь; органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними і побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами.

Принцип безперервності виховання означає забезпечення цілісності і наступності у вихованні, перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя людини. Нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формування цілісної та всебічно розвиненої особистості.

Принцип етнізації виховного процесу означає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Принцип етнізації однаково стосується представників усіх народів України. Створення можливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати національну гідність, національну свідомість, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого народу, увічнення в підростаючих поколіннях специфічного, що є в кожній нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи батьків. Принцип етнізації - невід'ємна складова соціалізації дітей.

Принцип диференціації та індивідуалізації навчально-виховного процесу означає врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного.

Принцип послідовності, систематичності, варіативності форм і методів виховання передбачає: свідомість, самодіяльність і творчу ініціативу учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю; зв'язок виховання з життям, трудовою діяльністю народу і продуктивною працею; прищеплення любові до праці і до людей праці; ознайомлення з основами сучасного промислового і сільськогосподарського виробництва, будівництва, транспорту, сфери обслуговування; розвиток у дітей і молоді трудових навичок і вмінь, готовності до життєвої адаптації в умовах ринкових відносин.

Принцип інтегративності передбачає єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу і забезпечення педагогічного всеобучу батьків. Здійснення гуманних, стійких і єдиних вимог до дітей з боку різних соціальних інститутів, посилення педагогічного впливу на них, підвищення спільними зусиллями ефективності виховного процесу.

Національне виховання як фактор цілісного формування особистості. Основні напрями національного виховання.

Формування особистості - неперервний, дуже складний процес, де функціонує багато факторів, на основі яких розкриваються потреби, інтереси, нахили, здібності, характер, а також здоров'я, працездатність і довговічність. Розвиток особистості здійснюється в процесі її соціалізації, виховання й саморозвитку, що є компонентами цілісного підходу.

Соціалізація - процес двобічний. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству і соціальним групам, до яких він належить. А з другого -в процесі соціалізації він активно залучається до системи соціальних зв'язків і набуває соціального досвіду.

Соціалізація здійснюється за багатьох обставин, які умовно можна звести до трьох груп: мезофактори (етнокультурні умови і тип поселення, в яких живе і розвивається людина); макрофактори (суспільство, держава, світ і навіть космос); мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні виховні установи, релігійні організації, товариства ровесників, засоби масової комунікації та інші інститути виховання). Вони в різній мірі безпосередньо впливають на кожну конкретну людину, динамічно змінюючись в умовах науково-технічної революції самі, змінюється їх питома вага в соціалізації підростаючих поколінь.

Провідною метою виховання залишається ідеал всебічно розвиненої особистості, що йде з глибин віків. Він орієнтує на широкий індивідуальний підхід, застерігає від зведення виховання до однобічної і пасивної адаптації молоді в конкретних суспільних умовах.

Було б помилково розуміти всебічний розвиток як сукупність окремих інтелектуальних, фізичних, моральних, естетичних, трудових аспектів чи якостей особистості. Всебічний розвиток передбачає їх органічну єдність, цілісність буття, свідомості і самосвідомості, запитів і поведінки людини.

Дійовим засобом відродження нації є формування в людини почуття національної гідності і гордості за Україну, відмова від почуття національної меншовартості, що втілювалось у поняття поваги до "старшого брата", нав'язуванні думки про перевагу російської культури над українською.

У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії, культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття замулених сторінок нашої спадщини. Неабияку вагу тут має викладання історії української культури, народознавства, повернення імен видатних українських вчених, письменників, педагогів, художників, композиторів, митців слова, культурних діячів, видатних політиків, імен тих українців, які збагачували чужу культуру.

Ні одна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок, а тому не може бути й мови про введення в систему освіти будь-якої офіційної, загальнообов'язкової ідеологічної орієнтації. Однак, це не суперечить прагненню школи здійснювати політичне виховання, виховувати українського патріота з високою політичною культурою. Термін "деідеологізація" означає усунення монопольного панування однієї ідеологічної доктрини над усіма іншими формами свідомості. Визнання плюралізму ідеологій і політичних поглядів сприяє формуванню в учнів і молоді здатності толерантно ставитися до поглядів інших людей, поважати чужі думки. Наступним кроком деідеологізації є оцінка всіх ідеологій крізь призму загальнолюдських гуманістичних цінностей: ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності та ін. Це означає, що антигуманні ідеологічні доктрини, які передбачають класову (групову) ненависть, повинні повсюдно заперечуватись з позицій гуманізму. Мета українського національного виховання не лише в тому, щоб прищепити вихованцю відданість ідеалам Добра, Правди, Свободи, але й сформувати в нього моральну готовність і вміння боротися зі злом, розвінчувати його і з цих позицій оцінювати свої вчинки.

Вірність Україні є невід'ємною ознакою національного свідомого громадянина. Формування патріотичних почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім'я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїко-патріотичне виховання, покликане формувати бойовий, морально-психологічний дух, спонукати до фізичного вдосконалення громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадського обов'язку, готовності у будь-який час стати на захист України, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу, його збройних сил.

Вихованець національної школи має виростати патріотом України. І якщо намагання державної системи освіти зробити росіянина "українцем" є порушенням прав дитини, то її прагнення, щоб і росіянин, і єврей, і поляк, поруч з українцем були чесними громадянами і патріотами, шанували закони і традиції народу України, на землі якої вони живуть, є цілком правомірним.

Громадсько-державний рівень становлення національної свідомості передбачає турботливе ставлення до національно-культурних вартостей інших народів, прищеплення почуття національної, расової, конфесійної толерантності.

Важлива роль у національному відродженні України відводиться вивченню української мови, бо лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію, національний дух українців, подолати національний нігілізм, яничарство, які культивувалися в Україні протягом століть. Мова -- це основа національної гідності і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, а відтак і громадської позиції. Підвищення мовної культури, статусу національних мов сприятиме зміцненню міжетнічних стосунків, культури відносин людини і нації, а також виробленню доброзичливого ставлення до представників інших етносів та народів.

У формуванні духовності особистості чільне місце займає світогляд як узагальнена система поглядів на світ і на своє місце в ньому, розуміння смислу життя. Світогляд є визначальним у житті людини, спрямовує її поведінку, пізнавальну і творчу діяльність, сприяє системності одержаних знань, вражень, спостережень. Народний світогляд вбирає в себе кращі зразки ідеї народовладдя, гуманізму, народної моралі та естетики, які найповніше відображені в народній міфології, фольклорі, календарно-сімейній обрядовості.

Збагачення духовності особистості передбачає освоєння як національних, так і світових надбань культури. Національне і загальнолюдське мусять розглядатися як два аспекти єдиного загальнолюдського процесу. Глибинне освоєння, збагачення національного є водночас освоєння загальнолюдського, його збагачення.

Значне місце у формуванні духовності людини посідає родинно-побутова культура, в якій найбільш повно закладеш норми стосунків у сім'ї, виховання шанобливого ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі та ін. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, історії, родоводу, забезпечення духовної єдності поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації, суспільства загалом.

Формування духовності тісно пов'язують з релігійними виховними традиціями. Кожна релігія більшою чи меншою мірою взаємодіє з культурою відповідного етносу. Церква виховує повагу молоді до старших поколінь, патріотичні почуття, милосердя, регламентує доброзичливі норми стосунків між людьми, тривалий час залишаючись духовною скарбницею.

Важливе місце в системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, любові, доброти, патріотизму, працелюбства, поваги до старших. Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, мають моральний потенціал, спрямований на виховання особистості.

Формування громадянських рис передбачає художньо-естетичну освіченість і вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси.

Трудова активність, сформованість творчої, працелюбної особистості, цивілізованого господаря формується як під впливом соціального середовища, так і в процесі трудового навчання і виховання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

Фізична культура -- невід'ємний елемент загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток особистості, сформованість її фізичних здібностей, зміцнення здоров'я, гармонії тіла і духу, людини і природи - основа фізичного виховання. Фізична культура, як і будь-яка інша, завжди національно своєрідна. Українська фізична культура сягає своїми коріннями часів Київської Русі, коли були вироблені прекрасні методи вишколу, гартування дітей, формування воїнського лицарства і мужності. Зразком національного фізичного виховання, самовдосконалення тіла і духу була епоха Запорізької Січі, де сила і витривалість, загартування тіла у повсякденному житті і військових справах здійснювалися в постійних іграх, забавах, танцях, змаганнях.

Пріоритетним напрямом морального становлення громадянина є виховання у дітей і молоді поваги до Конституції, законів України, національної символіки, глибокого усвідомлення взаємозв'язку між діями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю. Все це становить правову культуру особистості.

виховання покоління національність

1.2 Завдання національного виховання

Національне виховання - це процес соціальний в найширшому розумінні... З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у безкінечне число відносин, кожна з яких незмінно розвивається, переплітається з іншими відносинами, ускладнюється моральним і фізичним зростанням самої дитини... Спрямувати цей розвиток і керувати ним завдання вихователя.

Вчителі нашої країни постійно ведуть пошуки раціональних шляхів, щоб створити в школі умови взаєморозкриття добрих починань батьків, позашкільних культурних центрів, а також для гармонійного розвитку особистості учня.

Завдання всієї національно-виховної системи школи -- моральне виховання, формування фізичної, трудової, екологічної та естетичної культури, оволодіння рідною мовою, формування національного менталітету . Виховувати бережливе ставлення до людини і людського життя як найвищої цінності, патріотичні почуття і любов до Батьківщини.

Основою Духовної системи в державній школі є повага і довір'я до дитини, визнання її права на життя, навчання і власний моральний вибір.

Умовами ефективності національно-виховної роботи в школі є :

взаємодія з найкращими релігійними виховними традиціями;

організацію роботи гуртків і учнівських об'єднань для дітей;

організацію самоосвіти педагогів і педагогічної освіти батьків;

організацію учнівського самоврядування;

розвиток професійної компетентності класних керівників.

* використання трудової активності, як елемента вироблення відповідних навичок та умінь, професійної майстерності.

* формування повноцінного фізичного розвитку особистості

наявність шкільної діагностичної та психологічної служби;

поєднання гармонійних відносин людини і природи, відповідальності за природу як національну і загальнолюдську цінність

Основне завдання, яке стоїть перед педагогами в школах,-- формування в дітей та молоді системи цінностей і духовних, національної свідомості, чіткої патріотичної позиції, розвиток творчої всебічно розвиненої особистості, особистісного потенціалу, залучення кожної дитини до активної громадської діяльності, а також піклування про здоров'я кожної дитини.

Важливим завданням ефективного національного виховання є формування педагогічної культури. Саме вчитель повинен володіти високим професіоналізмом, патріотизмом, високою психологічною культурою, бути інтелігентним і уважним. З цією метою в школах проходять педради, семінари, засідання за круглим столом, працюють майстерні педагогічного досвіду та методичні об'єднання класних керівників.

В багатьох державних школах розв'язання основних завдань національного виховання реалізується шляхом створення спортивних гуртків для всіх вікових категорій дітей: «Юний олімпієць», «Сильні, сміливі, спритні», «Футбол», впровадження легкоатлетичних секцій, а також гуртків, наприклад : «Джури козацькі», історико-краєзнавчі гуртки; вивчення історії рідного краю, пропагування рідної мови, участь у районних конкурсах, залучення дітей до шефської допомоги ветеранам, літнім людям.

Приділення великої уваги родинно-сімейному і національному вихованню веде до того, що діти і батьки з цікавістю беруть участь у родинних святах, народознавчих заходах та різних акціях.

Залучення учнів до художньо-естетичного виховання вирішує завдання духовного і творчого самовдосконалення учнів. Їх участь у конкурсах малюнків, художньої самодіяльності, шкільних святах розкриває духовний світ національних традицій. Впровадження в школах хорових і вокальних гуртків, уроків естетики,ознайомлюють не тільки з культурою і історією рідної держави і інших країн, але й формують в учнів творчий світогляд, почуття прекрасного, справедливості, гідності, честі.

Важливе місце посідає народознавче виховання-це уроки народознавства, правового конкурси знавців народів світу, і класні години на народознавчу тематику.

Завдання національного виховання полягає і в оздоровчо-профілактичній роботі. Це профілактика шкідливих звичок та різних захворювань, проведення акцій,санпросвітньої роботи, робота волонітерів, санпостів та агітбригад. Постійне ведення роботи з неблагополучними сім'ями та важкими дітьми.

Часто в школах працює історичний музей, шкільна бібліотека. А поєднання дружніх зв'язків з будинками культури , ДЮСІІІ, музичними іпотеками веде до розв'язання завдання залучення дитини до діяльності, розвиток потреби в творчій співпраці, виховання дисциплінованості, здібності до творчої діяльності в різних видах мистецтва.

Основні виховні завдання сімї та родини вирішується залученням до шкільного життя батьків і активній праці батьківсьх комітетів. Практикування таких форм роботи з батьками, як диспути, семінари, батьківські збори, і психологічні тренінги, анкетування, лекторії, вечори спілкування.

Створення в школах систем учнівського самоврядування, завдяки яким дитина відчуває себе особистістю, вчиться керувати, і допомагати, жити активним життям, самореалізувати себе, несе в собі вирішення завдання формування цілісної творчої особистості в контексті національного виховання.

Завдання педагогічного колективу для виховання національно свідомої людини , з власними ідеалами і поглядами полягає в тому, щоб школа була в якій діти відчували б себе : повноправними господарями, справжніми і громадянами своєї держави, патріотами, і інтелектуалами. А для цього кожен вчитель і класний керівник повинен тримати руку на пульсі інновацій в освіті.

Успіхи розвитку суспільства залежать від того, як школа вирішить проблему підготовки підростаючого покоління до життя. Сучасні ринкові відносини вимагають від кожної людини професіоналізму в певній галузі, вміння чітко і правильно формувати і висловлювати свої думки. Тому сьогодні треба велику увагу приділяти не лише вихованню особистості, але національної гідності та національної самосвідомості. Бо давно вже відомо, що людина, яка досконало володіє знаннями, але не вихована, не знає своєї національної культури і духовності - страшніша за варвара.

Завдання національного виховання в системі учень-педагог.

Зміст принципів, ідей і засобів народної виховної мудрості, кращих психолого-педагогічних здобутків сучасної науки переконують у тому, що виховний вплив має цілеспрямовуватися, насамперед на особистість, а вже потім на колектив дітей. При цьому саме дитина перебуває в центрі навчально-виховного процесу. В умовах родинного і шкільного виховання учень реалізує своє право мати власну думку, позицію в розв'язанні будь-яких проблем, завдань. Національна система виховання утверджує гнучке і гармонійне поєднання різноманітних видів діяльності (індивідуальної, групової і колективної, самостійної і педагогічно керованої, домашньої і шкільної тощо), в яких формується особистість учня.

Школа, педагог допомагають кожному учню так організовувати своє життя, навчання, поведінку, багатогранну діяльність, щоб він проймався народним світоглядом, українським патріотизмом, формував у собі гуманістичну спрямованість, моральну зрілість, громадянську позицію. Учень має бути не стільки об'єктом, скільки суб'єктом виховання, самотворення, самовдосконалення засобами як навчальних програм, позакласної виховної роботи, так і природного середовища, навколишньої дійсності, спілкування з людьми. Національною системою виховання створюються найсприятливіші психолого-педагогічні умови для вільного самовизначення і самоутвердження кожного учня, для самореалізації ним своїх задатків, нахилів, здібностей і можливостей.

Постійна стимуляція пізнавального пошуку, пробудження бажання брати активну участь в оволодінні скарбами народознавства і вітчизнознавства, в суспільно корисних видах діяльності сприяють тому, що в кожного вихованця формуються якості діяча історії рідного народу, творця його самобутнього шляху, носія кращих традицій попередніх поколінь. Всі види виховання (фізичне, розумове, трудове, екологічне, естетичне, моральне та ін.) проймаються ідеями гуманізму, принципами і нормами народної моралі і спрямованості на формування цілісної особистості з всебічним і гармонійним внутрішнім світом.

Систематична орієнтація на особистість учня, його національні і загальнолюдські якості - найважливіша особливість діяльності педагога. Формування національної духовності вихованця, її загальнолюдського змісту неможливе без національних педагогічних кадрів. Відродження національної системи виховання треба починати з національного відродження вчителів, пробудження їхньої національної свідомості, гідності, поглиблення знань з історії рідного краю, фольклору, літератури, мистецтва і, звичайно, бездоганного знання рідної мови, її культурно-історичних функцій.

Сучасний педагог втілює в собі типові якості рідного народу: національний спосіб мислення і світогляд, характер, глибоку людяність та ін. Він високий взірець народної мудрості, духовності, які різноманітними шляхами і засобами передаються дітям. За своїм покликанням педагог є носієм і провідником ідейно-морального багатства народу, збагаченого досягненнями світової цивілізації.

Успіх виховного процесу в національній системі виховання залежатиме від того, чи відмовиться педагог від стереотипів минулих часів, чи готовий він перейти до перебудови взаємовідносин у навчально-виховному процесі. На зміну педагогіці вимог і заборон, авторитарності має прийти педагогіка співробітництва і співдружності, наукової виховної мудрості. Реальна дійсність вимагає позбутися звичних установок, шукати нові форми спілкування як з учнями, так і з їх сім'ями.

У вихованні учнів педагоги та батьки як партнери взаємо-доповняють один одного. їх співробітництво в ім'я розвитку дитини виявить сильні сторони кожного і створить можливість скорегувати недоліки, прорахунки у вихованні. Стосунки партнерства педагогів і батьків у вихованні передбачають взаємне довір'я, повагу і доброзичливість.

Педагог допомагає сім'ї в вихованні не лише в випадках, коли батьки відчувають труднощі і потребують кваліфікованої поради. Допомагаючи сім'ї в повсякденній виховній роботі, в реалізації ідей та засобів народної родинної педагогіки, педагог стає реальним вихователем школяра, якщо він встановлює з учнем та його батьками гуманні стосунки і як особистість, і як вихователь-професіонал.

Постійно спілкуючись з родиною як особистість, громадянин і професіонал, педагог прагне дати батькам певні знання, насамперед з етнопедагогіки, народознавства, українознавства і людинознавства. Однак на спілкування батьків з дітьми вплинуть не стільки знання, одержані за допомогою педагога, школи, скільки досвід, одержаний при спілкуванні з ними. Такі стосунки дуже важко встановити за рекомендаціями і вказівками. Такими ідеями, стосунками треба пройнятися, повірити в їх дієвість. Сім'я і школа довго відчували тиск авторитарності, догматизму і формалізму. Гуманізація стосунків в сім'ї, школі так само необхідна, як і гуманізація стосунків між школою і сім'єю. Від гуманізму вчителя, його ерудованості, інтелігентності, високого професіоналізму в прямій залежності перебувають стан і перспективи духовного здоров'я всього народу, суспільства. За своїм покликанням педагог нині є головною постаттю національно-культурного і освітнього відродження України. Щоб педагог національної школи став джерелом і високим прикладом психологічної, моральної, естетичної та фізичної культури, держава має забезпечити йому стійкий і надійний соціальний і правовий захист, пріоритетне зростання його заробітної плати відповідно до престижу педагогічної професії. Держава, громадськість мають докорінно поліпшити підготовку і перепідготовку педагогів у вузах, інститутах удосконалення, визначити ефективні принципи атестації вчителів. Має бути організоване повне забезпечення матеріальної бази навчання та виховання: науково-методичної літератури, зокрема з проблем етнопедагогіки, українознавства і людинознавства, наочних посібників, технічних засобів навчання та ін.

Критерієм і мірою діяльності педагога, його професійної майстерності є дитина, її фізичне і моральне здоров'я, всебічний розвиток. Одним із головних показників виховної діяльності педагога є його постійна турбота про впровадження в практику роботи етнопедагогіки, педагогіки народознавства, які є природною ланкою єднання родинного і шкільного виховання.

1.3 Основні шляхи реалізації національного виховання

Сім'я, дитячий садок, школа, позашкільний заклад, ПТУ, вуз можуть успішно виконати виховні функції лише за умови цілеспрямованого й всебічного вивчення кожної дитини, учня, студента на всіх етапах їх життя.

Національне виховання нерозривно пов'язане з мовою, історією, культурою, традиціями, обрядами і звичаями народу. Важливо наповнити навчальний процес українознавчими предметами, подбати про створення відповідного мікроклімату у навчальних закладах. Необхідно домогтися, щоб кожен учень, студент володів українською мовою, знав історію і культуру українського народу.

Основними шляхами реалізації концепції національного виховання є:

- якісне оновлення змісту, форм і методів виховання;

розробка теоретико-методологічних основ безперервної системи національного виховання;

розробка та застосування оригінальних педагогічних технологій, нових підходів, виховних систем, які б відповідали потребам розвитку особистості, сприяли б розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

створення експериментальних центрів для опрацювання виховних інновацій, пропаганда передового досвіду новаторів виховної роботи;

гуманізація і гуманітаризація виховання дітей і молоді, перебудова і вдосконалення роботи існуючих навчально-виховних закладів, створення виховних закладів нового типу (різних форм власності);

вивільнення педагогіки виховання від зайвої уніфікації, політизації, тоталітаризму, ідеологізації, авторитаризму;

об'єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоді, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

залучення до виховної роботи висококваліфікованих і талановитих народних умільців, батьків, представників громадськості, національної еліти з науки, культури та мистецтва;

- організація та забезпечення педагогічного всеобучу батьків з
метою підвищення ефективності сімейного та родинного виховання;

- створення гнучкої, оперативної і злагодженої системи
науково-теоретичної і методичної підготовки і перепідготовки
педагогів; постійне оновлення та удосконалення її змісту, форм і
методів;

розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об'єднань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних закладів;

розвиток індивідуальних здібностей і талантів, забезпечення умов їх самореалізації, пошук, розвиток та підтримка юних талантів і обдаровань, формування національної інтелектуальної еліти суспільства;

створення системи управління безперервним вихованням у районі, області, державі, визначення повноважень цих керівних органів;

організація вивчення культурної спадщини регіонів України, історії, літератури, фольклору, музики, театру, живопису, культурних зв'язків з народами інших країн.

Зміни, які прийшли в школу, впливають не тільки на навчальний процес, але й на національно-виховний. Протягом останнього десятиріччя національне виховання розглядалось як процес, який супроводжує навчання. Сьогодні одним із головних завдань школи є формування в школярів соціального досвіду,передача багатої духовної культури народу,формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, готовність до нових демократичних стосунків у суспільстві. За час перебування в школі учням необхідно не тільки одержати знання, але й розвинути духовність, художньо-естетичну, трудову, екологічну культуру, засвоїти нові соціальні ролі, моральні норми й цінності. Але цьому заважають об'єктивні й суб'єктивні труднощі, протиріччя між проблемою у засвоєнні нових соціальних ролей та неправильному уявленні про них, протиріччя між потребою в самореалізації та незнанні сфер, де можна у самоствердженні та недостатньому знанні про те, як це можна зробити. Дитина час то не може вирішній ці протиріччя, тому що не знає саму себе, своєї національної ментальності,історії та культурі своєї держави, не вміє самостійно приймати рішення, у неї відсутня національна самосвідомість, любов до рідної землі, свого народу, готовність до праці в ім'я України досвід стосунків із людьми, які її оточують.

Шляхи у засоби реалізації національно виховання через формування національних і загальнолюдських духовних цінностей.

Всі компоненти духовності українського народу, як і йог матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

1. Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і різноманітністю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, спотворює оригінальність світобачення.

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини - України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала, і в години політичної незалежності України сягала вершин світової цивілізації.

2. Національний характер і темперамент. У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають які нашарування, які історично не притаманні їм і виникли пі впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установо . ідеологічних догм, принесених зовні. Такими нашаруванням" (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє чуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпеливість явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.

3. Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складові духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність.

4. Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних положень. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю.

5.Народна естетика. Вона якнайтісніше пов'язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникла і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит.

6. Народна правосвідомість (народна правотворчість, законотворчість, звичаєве право). У національній системі виховання формування правосвідомості займає чільне місце. Народ завжди жив і живе за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя.

У народних громадах, товариствах, інших об'єднаннях, в суспільстві в цілому верховенство завжди належало народній моралі, яка в свідомості народу мала статус і значення закону життя, діяльності і поведінки. У виховній роботі педагог домагається глибокого усвідомлення учнями того, що звичаєве право грунтується на національних і загальнолюдських моральних ідеях, нормах. Громадська думка, народна духовність утверджують закони життя (принципи, правила, вимоги тощо), в основі яких - високі норми, ідеї народної моралі. У процесі розвитку суспільства справедливі юридичні закони виникають на основі народної моралі. Тому порушення моралі, і законів у народі вважається найтяжчим злочином гріхопадінням, святотатством.

7. Національна філософія (етнософія). Філософія українців - це система оригінального сприймання і осмислення дійсності. Національна філософія - це самобутня система ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, обумовленість природних, соціальних і психічних явищ, на проблему долі людини, покликання і роль в історії народу, на можливу участь у людському житті ще не пізнаних, "надприродних" сил. У нашого народу етнічна філософія існує у вигляді уявлень, понять про світобудову, глибинні потаємні першопричини людських вчинків, історичного поступу ще з дохристиянських часів.

Пізнання кожним учнем національних філософських ідей, поглядів сприяє духовній цілісності особистості. Використовуючи скарби народної мудрості, осмислюючи життєвий досвід народу, а також свій власний, учень замислюється над проблемами мети і смислу життя і смерті шляхом досягнення поставлених цілей, засобами реалізації своїх планів, мрій. Узагальнюючи здобуті знання, учень розмірковує над співвідношенням у житті добра і зла, правди і кривди, краси і потворності, обґрунтовує свою позицію, робить вибір.

Оволодіння кожним учнем народною мудрістю є надійним грунтом для засвоєння наукової філософії, опанування філософськими системами багатьох народів світу.

8. Національний світогляд. В українців, як і в представників інших народів, історично виробився самобутній світогляд. Національний світогляд - це обумовлена культурно-історичними умовами система поглядів, переконань, ідеалів, яка складає основу національної духовності і відображається в ідейній, морально-етичній спадщині, традиціях і звичаях української нації, її минулій історії і сучасному бутті. Український світогляд розкриває народне ставлення до природи, людини, пояснює смисл життя, місце людини в ньому.

9, Національна ідеологія. В умовах політичного і наукового плюралізму не може бути монополії в духовному житті народу якоїсь однієї ідеології, ідейної платформи певної партії. Справа в тому, що кожна нація (етнос) має свою, історично обумовлену ідеологію, яка корінням сягає сивої давнини і ідеями якої пройняті, "зцементовані" всі сфери життєдіяльності народу.

Національна ідеологія - це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей, поглядів, принципів, ідеалів, які відображають інтереси, прагнення, потреби нації, суверенність її державності.

10. Національна свідомість і самосвідомість. Кожен громадянин суверенної України повинен мати свою національну свідомість і самосвідомість. Без духовного багатства, сконденсованого в цих поняттях, неможливий повноцінний внутрішній світ людини-громадянина. Національна свідомість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, мистецтва, народними традиціями і звичаями тощо. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість українців, є історична пам'ять, що зберігає кожну сторінку життя, боротьби рідного народу за соціальні, політичні і національні права на всіх етапах його розвитку.

Педагог зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричиняє оманливе, ілюзорне відчуття "меншовартості", "другорядності" рідної мови, культури, врешті, мого себе, народжує комплекс національної і громадянської повноцінності. Такі учні не мають, як правило, почуття власної гідності і гордості. Вони часто збочують із правильного життєвого шляху, стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного роду "перевертнями". Так, дорогою ціно для людини, суспільства обходиться те, що не враховують закони розвитку природи людини, її духовності.

Українська національна самосвідомість - це відчуття і усі домовлення гордості за приналежність до своєї нації. Національна самосвідомість успішно формується в тих учнів, які сім'ї і в школі користуються рідною мовою, охоче вивчають історичне минуле України, її культуру.

Національна самосвідомість концентрує всю багатогранну, діяльність громадянина на загальнонаціональних завданнях, проблемах, стимулює самовіддану працю на користь Батьківщини - України. В учнів з національною самосвідомістю формується стійка потреба приносити користь народу, нації. В. них зростає громадянська відповідальність за свої вчинки. У процесі формування української національної самосвідомості одночасно виховується і справжня любов до інших народів, повага до їхніх культур.

Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, засобами:

1. Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально - навчальних прийомів практично невичерпна.