Шляхи реалізації основних завдань національного виховання в шкільній практиці

2. Родовід. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Народження, родина, родичі, рід, родовід, родинознавство, народ - це однокореневі поняття супроводжують людину протягом усього життя, розкривають її ідейну, моральну, духовну сутність, природну, логічну послідовність основних етапів формування людини.

3. Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання грунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини України. її історія розкриває найцінніше духовне багатство - знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої республіки. Всебічне знання рідної історії - невичерпне джерело історичної пам'яті і мислення учнів.

Великий виховний потенціал містить у собі історія української козаччини, гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака чи дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі, які були незламними провідниками свободи і незалежності України, вершинні піднесення визвольного духу народу, а також факти зневіри в споконвічних національно-патріотичних ідеалах, а то й прямої зради торкаються потаємних струн серця, викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і багато в чому страдницького шляху в історії. Психолого-педагогічне дослідження таких, на перший погляд незвичайних явищ життя наших предків - лицарів духу і злиття, як козацтво, побратимство, братство, товариство, громада, характерництво, чаклунство та ін. поглиблює духовність, збагачує душу кожного учня національними способами, прийомами саморозвитку й самовдосконалення.

4. Краєзнавство. У формуванні "кореневої системи" духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається із краєзнавства - історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва в ім'я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам'ятні місця занедбувалися, національні герої зневажалися. Ще чимало молоді живе в рідній місцевості і не знає тих важливих історичних подій, які тут відбувалися і мали загальнонаціональне значення.

Комплексна, всебічна краєзнавча робота дає змогу вив-' чати і цілісно сприймати національний колорит рідного краю: оригінальний спосіб життя українців, їхній стиль поведінки, самобутній спосіб мислення, їхню філософічність, творчий мистецький почерк, національну психологію, світоглядні засади тощо. Краєзнавча діяльність створює умови для глибокого засвоєння учнями регіональних особливостей національного життя (етнографічних, фольклорних, мовних тощо), для формування їх як типових представників даної місцевості. Завдяки цьому учні глибоко усвідомлюють себе як частину народу, в них виховується синівська любов до рідного села, міста, краю.

Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, охорону скіфських курганів і козацьких могил та ін.

5. Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії. природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого усвідомлення учнями того, що відображена в свідомості українців рідна природа (жива і нежива) є "корінням", "фундаментом" національної духовності, культури. Географічні, біологічні та інші фактори природи обумовили національну специфіку українців, у тому числі й національний спосіб мислення.

6. Національна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. Давньоукраїнські міфи розповідають про Бога Світовщща (Сварога) і його сина Дайбога (Дажбога), або Бога Сонця, иро богів і богинь Ладу, Леля, Купала, Коляду, Перуна та інших, про походження Всесвіту, Землі, про добро і зло тощо. Стародавня українська міфологія багата і розмаїта, розкішна і чарівна, вона споріднювала Людину і Природу, Землю і Космос

У міфології - витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності.

7. Фольклор. У ньому відображено багатогранну і боку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі - першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях'' українського народу. У фольклорі вся минувшина і доля Украї¹^ періоди високих піднесень і трагічних падінь, національно-визвольних і соціальних збурень, відчайдушної гайдамаччині^ звитяжної козаччини, сторінки масового героїзму, епохи творчої праці і мистецького пізнання дійсності, оманливих надій ілюзій, зневіри і зради тощо.

8. Національне мистецтво. Система національного виховання використовує практично невичерпні можливості народного і професійного мистецтва у формуванні людини-гуманіста. Історична енергія народу, стійкість, багатство і краса його національного духу трансформувалися і акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва - пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному тощо. Проймаючись чарами естетичних цінностей, дійств, учні переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу.

Національне мистецтво як найяскравіше втілення творчого потенціалу народу завжди було масовим заняттям, і в цьому секрет виникнення багатьох мистецьких осередків, шкіл, появи народних майстрів, оригінальних мистецьких почерків, стилів, напрямів. У процесі виховання дитина поступово вводилася в світ прекрасного: спочатку вона бачила різьблене чи намальоване "сонечко" на колисці, яскраву саморобну забавку, вловлювала гармонійні звуки різних брязкалець, дзвіночків, глибоко сприймала задушевні колискові пісні, пізніше сама дитина виготовляля іграшки з соломи, лози, розмальовувала писанки та ін. Далі - особиста участь у хороводах, танках, хоровому співі, вишиванні, тканні, грі на музичних інструментах, прикрашенні інтер'єру житла, побуту. неодмінно - в змаганні: хто зробить красивіше, дотепніше, обов'язково в дусі національного осмислення дійсності.

Народний досвід естетичного виховання полягає в тому, що діти навчаються мистецьких умінь, смаків у практичній діяльності, шляхом продовження творчих традицій батьків, дідів і прадідів. Оволодіваючи мистецтвом (кобзарством, рушникарством, килимарством, різьбярством та ін.), народними ремеслами, діти засвоюють духовність, ідейність, моральність, естетику рідного народу. Заслуговує найпильнішої уваги і повсюдної реалізації одна із закономірностей виховання: як окрема творча особистість, так і масова творчість молоді найуспішніше формуються на основі практичного оволодіння різноманітними видами, жанрами народного та професійного мистецтва.

Мистецтво як могутній засіб виховання цінне тим, що в ньому в концентрованому вигляді, естетичній формі навічно матеріалізується непомітний для ока і часто незбагненний для-розуму національний дух - вищий вияв творчого генія народу.

9. Народний календар. Це система історичного обумовлення дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються всім народом протягом року. Народний календар - енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Щодо молоді народний календар виконує роль серцевини природовідповідної програми національного виховання. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, що пов'язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі - трудова діяльність людей, її різноманітні види залежно від пори року.

Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох інших чеснот. Так, важливі виховні функції мають весняні дати та свята календаря: день зустрічі весни, день птахів, свято початку оранки (день першої борозни) і сівби, пасхальне свято, свято перших сходів, день чищення джерел і криниць тощо. У процесі підготовки і відзначення цих свят, урочистостей в учнів виховується почуття господаря рідної землі, працьовитість, дбайливість, ініціативність і підприємливість, якості турботливого сім'янина, охоронця природи.

Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її. Народний календар лежить в основі національного календаря, який відображає в своїх датах і урочистостях духовність рідного народу, основні події, явища його історії, багатогранного сучасного життя.

10. Національна символіка. Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об'єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу.

11. Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функції .

12. Релігійні виховні традиції. Не можна закривати о*В на той історичний факт, що в процесі зародження та становлення української національної системи виховання і в наш час релігійні виховні традиції мали і мають значний вплив на молодь, в першу чергу з сімей віруючих, яких нині в Україні мільйони.

Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо, релелігійне мислення, духовність - це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних ознак.

13. Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань - відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. її основу складають глибока і всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей. шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливіше ставлення до природи, людей інших національностей.

Родинно-побутова культура - це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та ін. Національна система виховання розкриває підростаючим поколінням витоки родив-но-побутової культури, зміцнює сім'ю - "націю в мініатюрі". Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів і прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.

14. Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні Практично прилучаючись до традицій,'' звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Висновки

Українська система виховання має свій, історично обумовлений ідеал людини-українця. У багатьох історично-культурних пам'ятках, фольклорі, художніх творах класиків, у практичній діяльності наш народ виплекав і опоетизував ідеал людини-хлібороба, селянина-трударя, господаря, власника землі, яка належала дідам і прадідам. Коли чужоземні загарбники разом із соціальними поневолювачами позбавляли українського селянина-хлібороба свободи, права працювати на власній землі, пригнічували його, народ оспівував ідеал людини - козака, гайдамаки, бунтаря, повстанця, стрільця.

Ідеал типового козака-українця, витязя нескореного духу, захисника пригноблених і скривджених іде вглиб віків. Він оспіваний у піснях, легендах, бувальщинах, класичній і сучасній літературі. Він і сьогодні живе в вустах і ділах народних. Витязь української літератури, поет В.Симоненко в роки глибокого застою писав: "Народ мій є! В його волячих жилах козацька кров пульсує і гуде!"

Найчільніше місце в національній системі виховання належить узагальненому ідеалу українця - людини лагідної і щирої, правдолюбної і доброзичливої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, витривалої і терплячої тощо.

У роки відродження в народній свідомості вирізблюється ідеал людини - громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі м'якість і ніжність вдачі, пісенність і музичність, доброту і милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів та ін. Ці якості сучасного українця, його волелюбної душі і сонячної духовності є ніби ідеальним відображенням його буття, матеріальної основи життя, найбільших наших багатств - родючих чорноземів і розкішної природи України. Ідеали, інші духовні цінності рідного народу є водночас і загальнолюдськими цінностями. Національне і загальнолюдське, - це не альтернативні (як часто трактувалося в період кущ особи і застою), а взаємопроникаючі аспекти виховання , суспільного явища, в якому діалектично взаємопов'язані біологічні (анатомічні, фізіологічні, генетичні), психологічні та соціальні фактори. Загальнолюдське - це не наднаціональне не позанаціональне. Загальнолюдський зміст завжди має конкретне національне втілення, відображення в системах виховання різних народів. Коли учні недостатньо оволодівають національними цінностями, цілісною народною мудрістю, вони втрачають у своєму і національному, і загальнолюдському розвитку. Коли духовні цінності рідного народу забуваються» штучно звужуються (з різних причин - політичних, ідеологічних тощо), національна система виховання гальмується і занепадає. У суспільстві поширюються, як соціальна хвороби духовні безбатченки. При цьому в молоді, як правило, не формуються, або дуже слабо формуються національні і загальнолюдські цінності, послаблюється відчуття своїх рідних, роде воду, рідного краю, батьківської землі, рідного народу, а відтак і відчуття та розуміння інших людей, зокрема представників різних національностей, що призводить до міжнаціональних, конфліктів, а то й до ворожнечі. Порятунком із таких ситуацій,, обставин є організація широкої національно-просвітницької діяльності, повноцінного науково обгрунтованого національного виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.

Виховання учнів в сучасній школі здійснюється в контексті національної і загальнолюдської культури, охоплює весь національно - виховний процес, ґрунтується на свободі вибору мети життєдіяльності та поєднує інтереси особистості, суспільства, держави і нації.

Нині особливо актуальним є фундаментальне методологічне положення видатного українського психолога Г.С.Костюка проте, що виховувати - означає проектувати поступове становлення якостей особистості і керувати здійсненням окреслиних проектів.

Національна програма виховання є результатом проектно-цільової діяльності, що враховує найважливіші компоненти навчально-виховного процесу, а саме : діагностування ; визначення й проектування педагогічних завдінь ; моделювання і прогнозування ; проектування і планування , організая різних видів діяльсті з учнями ; моніториг динаміки рівня життєвої активності вихованців ; корекція (самокорекцію) та регуляцію (саморегуляцію) відхилень у їхньому розвитку ; аналіз та прогнозуваня виховних ситуацій.

Список використаної літератури

1. «Основи національного виховання» ( ч. 1 ) ; Київ/1993

2. «Основи шкільного виховання.» Навчальний посібник. ; І.О.Трукін ,

О.Г.Шпак ; Київ/2004

3. «Виховання особистості» навчально-методичний посібник. ; Київ.

«Либідь». 2003

4. «Педагогіка» підручник. ; І.В.Зайченко. Київ. «Освіта України». 2006

5. Газета «Виховна робота в школі». Видавнича група «Основа». № 3 (40).

Березень 2008

Размещено на Allbest.ru