Методика навчання учнів молодших класів вишиванню

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

І. Теоретичні засади навчання учнів початкових класів мистецтву вишивання

1.1 Вишивка як один з видів декоративно-прикладного мистецтва

1.2 Загальні принципи методики викладання вишивки в початкових класах

ІІ. Методика навчання учнів молодших класів вишиванню

2.1 Підготовка до вишивання, перенесення рисунка на тканину, робоче місце та інструменти

2.2 Види швів ручної вишивки, методика їх виконання

2.3 Розробка і проведення уроку за темою «Вишивання як різновид народної художньої творчості. Техніка вишивки одноколірною гладдю»

2.4 Основні проблеми, які виникають при вивченні теми «Вишивання»

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Українське народне декоративне мистецтво - це величезний світ духовної і матеріальної спадщини етносу, набуток художніх ідей численних поколінь народу, дорогоцінна скарбниця, що живить сьогодні професійно-мистецьку творчість. Унікальна своєрідність українського народного декоративно-прикладного мистецтва сформувалась під впливом конкретних природних, етнопсихологічних, соціально-історичних, економічних та інших умов. Вона складається із сумарних художніх відмін і внесків багатьох історико-етнокультурних регіонів та територій етнографічних груп.

Серед багатьох видів діяльності, якими займаються школярі на уроках трудового навчання, важливе місце посідає робота з текстильними матеріалами, а зокрема - вишивання.

Народна українська вишивка, як і інші види справжнього декоративно-ужиткового мистецтва, забезпечує підростаючому поколінню через національне почуття переосмислення світової культури, виведення з орбіти меншовартості й провінційності на шлях усвідомлення справжніх національних цінностей. Отже, українська національна вишивка - це один із видів декоративно-ужиткового мистецтва, в якому узори і зображення, гармонія кольорових сполучень відтворюють національний менталітет українського народу.

Декоративно-ужиткове мистецтво народної вишивки кожного з регіонів України - це складова єдиної культури нашої Батьківщини, перед якою стоїть висока мета - сформувати громадянина, як частку великого національного "Я".

Загальновідомо, що ручна вишивка сприяє розвитку особистості, її образному мисленню, естетичному вихованню, а також координації рухів, відчуттю відстані та інших функціональних дій учнів початкових класів. У майбутньому, особливо дівчаткам, це дасть можливість створити своїми руками затишок у домівці, а, можливо, й передбачити професію вишивальниці.

Об'єкт дослідження - процес трудового навчання в початковій школі.

Предмет дослідження - процес формування знань та уявлень учнів молодших класів про особливості української народної вишивки.

Мета роботи - теоретично обгрунтувати та емпірично дослідити процес формування знань та уявлень учнів початкових класів про особливості вишивання хрестиком і гладдю.

Відповідно до мети курсової роботи можна поставити наступні завдання:

1) розглянути вишивку як один з видів декоративно-прикладного мистецтва;

2) окреслити загальні принципи методики викладання вишивки в початкових класах;

3) проаналізувати підготовку учнів до вишивання, перенесення рисунка на тканину, робоче місце та інструменти;

4) описати методику вивчення видів швів ручної вишивки, їх виконання;

5) розробити і провести урок за темою «Вишивання як різновид народної художньої творчості. Техніка вишивки одноколірною гладдю»;

6) проаналізувати основні проблеми, які виникають при вивченні теми «Вишивання».

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у розробці теоретико-методологічних засад розвитку знань та уявлення про особливості навчання вишиванню учнів молодших класів та у визначенні особливостей навчально-виховного процесу.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків, обсяг роботи склав 50 сторінок.

І. Теоретичні засади навчання учнів початкових класів мистецтву вишивання

1.1 Вишивка як один з видів декоративно-прикладного мистецтва

Вишивка - найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментоване або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, повсті, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних вирішень української народної вишивки обумовлене тим, що вона характеризується різнотипними матеріалами, техніками виконання, орнаментом, композицією, колоритом, які мають численні відмінності. Художнє обдарування народу вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих творах [11, c. 13].

Мистецтво вишивки має багатовікову історію. Від перших стібків шитва на шкіряному одязі людей кам'яного віку і до нашого сьогодення - такий шлях вишивання. Упродовж віків вдосконалювались знаряддя праці (від шила з каміння та кісток тварин до стальної голки), змінювались і вдосконалювались техніки життя та вишивання.

Уже в І тисячолітті до нашої ери мистецтво вишивання досягло високого рівня у народів Індії, Вавилонії, Риму, Китаю, Єгипту та багатьох інших країн.

На території нашої країни у скіфо-сарматських похованнях VІ-V ст. до н.е. знайшли залишки тканини, вишиті золотими, срібними і вовняними нитками. На території України знайдено також історичні пам'ятки цього мистецтва, які відносяться до І ст. до н.е. - І ст. н.е. А за часів Київської Русі сестра Володимира Мономаха Анна-Янка організувала в Києві школу, де молодих дівчат навчали ткацтву та вишиванню.

У давні часи в основному вишивали лише білими та сірими нитками, що залишились від ткання полотна. Щоб надати їм блиску, їх навощували. Згодом люди навчились фарбувати нитки,а ще пізніше почали використовувати, крім лляних і конопляних ниток, ще й бавовняні, шовкові, вовняні, золоті й срібні, а також перли, намисто, бісер.

Створюючи візерунки, люди з глибокої давнини користувались умовними знаками-символами, де кожна лінія чи фігура мала певне значення.

Так наприклад:

1) пряма горизонтально лінія - земля

2) горизонтальна хвиляста - вода

3) вертикальна хвиляста - дощ

4) трикутники - гори

5) гачкуватий хрест - вогонь

6) квадрат, коло чи ромб - сонце

Ці знаки - символи руками майстринь поступово перетворювались у візерунки, ускладнювались, доповнювались новими елементами [1, c. 12].

Поступово складались орнаменти - послідовне повторення мотивів, в яких у стилізованій формі відображалася вся навколишня природа.

За мотивами орнаменти бувають геометричними, рослинними, тваринними, а також є орнаменти із зображенням людей. Геометричні орнаменти дуже прості: кружальця, трикутники, кривульки, лінії, хрестики, крапки.

Українська народна вишивка - один з найпоширеніших видів народної творчості. Вона сягає своїм корінням у сиву давнину. Наш народ здавна любив прикрашати свій одяг та речі домашнього вжитку вишитими узорами.

Народне вишивання - це живе мистецтво яке постійно розвивається. Вишивки змінюються за своєю технікою виконання і гамою кольорів. Хоч сучасні вишивки в дечому відрізняються від старовини, та вони, як і тоді, є красою житла і одягу. Вони захоплюють нас своєю досконалістю.

Вишивкою здавна обробляли рушники, фіранки, серветки, одяг. Кожному швові приділялося особливе місце - у залежності від виду виробу і матеріалу, по якому вишивали. Матеріалами служили і служать донині різні бавовняні, шовкові і вовняні тканини, щільні сукна й оксамит, шкіра і замша.

Вишивка не тільки прикрашала виріб, але нерідко і допомагала сховати природні або випадкові дефекти матеріалу. Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.

Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів [11, c. 21].

Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов'янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це "баранячі ноги", " кучері", "гребінчики", кривульки", "сосонка", "перерва" тощо.

В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу "дерево життя", який зображується стилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів, як "виноград" - символ добробуту, щасливого одруження, "барвінок" - символ кохання тощо.

На зооморфних вишивках зображуються тотемічні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси "дерева життя". Інколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб'яча луска тощо.

Жіноча фігура символізує богиню життя; дитячі фігурки - продовження роду.

Упродовж сторіч багатьма поколіннями невідомих майстрів створювали прийоми вишивання візерунки та кольорові сполучення. Так, у ХІV-XVII ст.. вишивка набула ще більш широкого значення в оздобленні одягу, предметів побуту. Золотими і срібними нитками у поєднанні з перлами і самоцвітами вишивали церковний одяг, образи, хоругви, багатий одяг царів і вельмож. Кольоровим шовком прикрашали весільні рушники, святкові сорочки, хустки. Вишивання було поширене не в основному серед жінок знатних сімей і серед черниць.

Поступово мистецтво вишивки поширилось повсюди. Із XVIII ст. воно входить в життя всіх верств населення, стає одним з основних занять дівчат-селянок. Вишивкою прикрашали предмети побуту - рушники, скатертини, святковий і буденний одяг, фартушки, жіночі головні убори, пояси. Вироби, як правило, виготовлялись з простих, недорогих матеріалів, але відзначались вони високою художньою майстерністю [11, c. 24].

Прийоми вишивання, візерунки, їх кольорове втілення удосконалювались із покоління в покоління. Поступово відбиралось все краще і створювались неповторні зразки вишивок з характерними національними рисами.

За характером візерунків і прийомом їх виконання українська вишивка дуже різноманітна. Окремі області, а іноді й райони, мають свої характерні прийоми, мотиви орнаменту, кольорові вирішення. Це багато в чому визначається місцевими умовами, побутом, звичаями, природним оточенням. Так утворилось на Україні кілька умовних територіальних районів зі своїми художніми відмінностями та осередком народного мистецтва. Давні традиції зберігаються тут і понині, зокрема:

– Полісся (лісова смуга України: північні райони Сумської, Чернігівської, Київської, значна частина Житомирської, Рівненської та Волинської областей);

– центральна Україна - Поділля (територія західної частини Черкаської, південної частини Житомирської, Вінницької, Хмельницької, східної частини Тернопільської області, низинної частини Чернігівської області);

– Південь України;

– Прикарпаття (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська області, західна частина Тернопільської області) [27, c. 53].

В свою чергу в кожному регіоні, в кожній області можна простежити свої місцеві особливості мистецтва вишивки.

Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка - червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометричний орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, ромбами, квадратами. Основні кольори білий, коралово-червоний, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, знизуванням, гладдю.

Для вишивок Закарпаття характерний мотив "кривуля" у різних техніках виконання. Переважає техніка "заволікання" і вишивання хрестиком, часто використовується вирізування та гаптування. Кольорова гама вишивок широка червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один з кольорів; поширені як білі, так і багатокольорові орнаменти.

Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються "подільські", "поліські", "київські", "гуцульські", "галицькі" і "буковинські".

Українська вишивка, рушники на перший погляд не мають ніякого значення в житті сучасної людини, але вони віють на серце кожного з нас чарами рідної стихії і є живущим бальзамом, який сповнює нас споконвічною могутньою силою українського народу.

На уроках з вишивання діти вивчають народних умільців, їх роботи, вивчають техніку робіт, культурне значення.

Ой ткала я килими цілий день, цілий день.

Та й наткала я узорів для людей, для пісень.

Ой красуйтесь, килими, килими,

Узорами милими, милими.

Най погляне мій коханий лісоруб

На узор цей полум'яний, на мій труд.

Лісоруба славного я люблю, я люблю.

Килимову доріжечку постелю, постелю.

Окрасою звичайної полотнини стало вишивання кольоровою ниткою та гаптування шовком і золотом. Скільки ж то технік вигадала щедра уява майстрині Василини Сумаряк, що в мистецтві творення змагалася то з «узорами сизого морозу» й винайшла мережку білим по білому, чи, переборюючи тугу і смуток, поєднала на рушнику два кольори - червоне й чорне, як щемливо співається в пісні Олександра Білаша і Дмитра Павличка: «Два кольори мої, два кольори, оба на полотні, в душі моїй оба...» [27, c. 54].

«Хрестиком», «низзю», «настилом» (гладдю), «вузликом» мережили дівчата в довгі зимові ночі сорочку для коханого і посаг для весілля. Вишневе мереживо нитки, не нитки, а живих полонин... Невідома проста горянка тче на білому полотні таку мелодійну музику рідного краю.

Закодованим письмом поколінь вважається український народний рушник. Рушники Ганни Василащук із Шешор, відзначені Шевченківською премією. Його орнамент - то графічно чіткий, геометризований, то химерно-загадковий із символічними ритмічними знаками. Вони завше мають побутове й ритуальне призначення. Ще з часів зарубинецької культури дійшли до нас обрядові «горщики», в яких готували страви і зберігали прах небіжчиків, казкові палаци й вертепні скриньки... А що важить вишивана споруда, яка символізує життя й ніби зливається з природою! З мурів проростають оспівані в колядках і щедрівках дерева, на них щебечуть птахи; три хрестоподібні постаті мовби виходять із відчиненої брами - велика посередині й дві менші по боках. Таким язичницький світогляд витворив образ дерева життя, який тоді ж уособлював у собі охоронницю домашнього вогнища Берегиню, а згодом - «монастирок».

У Полтаві, на Волині кожен район, навіть окремі села мають свій стиль (колористику, орнамент і техніку виконання). А деякі райони просто чарують красою і самобутністю вишивки.

Сьогодні дуже модна вишивка гладдю. Нею прикрашають блузки, плаття, спідниці, сорочки, сумки і навіть верхній одяг. Можна досягти більшого декоративного ефекту, якщо застосувати стародавні і сучасні гладьові шви, традиційні для декоративно-прикладного мистецтва багатьох народів Середньої Азії. Ці шви надзвичайно прості. Вивчивши них, ви зможете виконати будь-як малюнок - і з тонкими лініями, і з великими деталями візерунків, цілком закритими кольоровими нитками. Різноманітне сполучення гладьових швів допоможе вам створити свої неповторні композиції.

З давніх давен на Україні рахункову пряму гладь називають лиштвою. На Полтавщині, Чернігівщині її виконують білими або сірими нитками, а на Поділлі - червоними, чорними і нитками інших квітів. На півночі Росії пряма гладь використовується для заповнення орнаментальних форм у швах по листу, у середній смузі застосовується самостійно. Прямою гладдю прикрашали жіночі, чоловічі, дитячі сорочки, рушники, підзори й ін.

У західних областях України і на Поділлі мається особливий вид прямої гладі "кафасор" і "поверхница".

Візерунки, що вишиті косою гладдю, мають світлотіньовий ефект. Особливо люблять косу гладь на Київщині, де неї виконують червоними і чорними нитками. Часто її називають "восьмерковою" гладдю, тому що малюнки для неї складаються з восьми сусідніх елементів [11, c. 36].

На Лівобережжі на сорочках зустрічаються такі оздоблювальні шви: точна гладь, вирізування, настилування, хрестик. Такі техніки вишивались біллю в другій половині XIX століття і поволі замінювались у вишивання хрестиком. Останні були запозичені на Заході і поширились у нас. Тоді ж почали вживатися червоні нитки (кольорова заполоч), що також сприяло поширенню вишивання хрестиком. Для Слобожанщини така техніка чи не найхарактерніша. Орнамент вишивок: геометричні - "дерево", "ромбики", "зірочки" та ін., рослинні, іноді навіть пташки. Шитво хрестиком, окрім реалістичних трактувань квітів, часто наслідує мотиви давніх лічильних технік.

Таким чином, історія вишивки в Україні досить має давні корні, вона поширена і різноманітна залежно від певного регіону, від певних традицій.

1.2 Загальні принципи методики викладання вишивки в початкових класах

Оскільки навчальний процес являє собою єдину систему, що включає в себе інформаційні, дидактичні завдання й види діяльності, то вірніше буде класифікувати методи навчання комплексно відразу по декількох ознаках. При комплексному підході до класифікації методи навчання можна розділити на наступні чотири групи: усні словесні, демонстраційні, практичні й програмовані методи. Наприклад, усні словесні методи, характеризуються по джерелах інформації і можуть містити в собі пояснення, розповідь, бесіду, звукозапис, радіопередачу; по видах діяльності - запам'ятовування й відтворення інформації. Подібним чином можуть класифікуватися й всі інші методи [3, c. 22].

При такому підході до класифікації вчитель одержує можливість комплексно використати наявний у його розпорядженні арсенал методів навчання. При цьому в основу відбору методів він може взяти кінцеву мету навчання. В одному випадку вчитель задається метою познайомити учнів з технічним явищем, в іншому - запам'ятати й відтворити трудову дію, у третьому - сформувати певне трудове вміння, у четвертому - сформувати узагальнене вміння, що володіє ступенем переносу. При цьому вчитель установлює точні критерій рівня формованих знань й умінь. У першому випадку вчитель домагається того, щоб учень міг дізнаватися й розрізняти об'єкти праці, у другому - запам'ятовувати й точно відтворювати інформацію, у третьому - застосовувати знання для рішення відомих, знайомих практичних завдань, у четвертому - застосовувати знання для рішення практичних завдань у нових ситуаціях. При комплексному використанні методів навчання у вчителя з'являється можливість одночасно впливати на слухові, зорові, рухові й інші рецептори учня. Комплексне використання методів навчання підвищує надійність засвоєння інформації, робить навчальний процес більше ефективним.

Найбільше поширення в практиці навчанні одержали такі усні словесні методи, як пояснення, розповідь і бесіда.

Пояснення характеризується лаконічністю й чіткістю викладу. При підготовці до роботи вчитель пояснює, як раціонально організувати робоче місце; при плануванні - як скласти креслення й визначити послідовність роботи; у процесі пояснення вчитель знайомить дітей із властивостями матеріалів, призначенням інструментів, раціональними трудовими діями; прийомами і новими технічними термінами. Пояснення застосовується на всіх етапах уроку.

Розповідь також має широке поширення на уроках трудового навчання й застосовується вчителем й основному для повідомлення нових знань. Він повинен бути чітким, лаконічним і сполучати в собі точні технічні відомості з яскравим живим оповіданням. Розповідь може бути побудована на індуктивному, дедуктивному й генетичному принципах.

Бесіда активізує мислення дитини. ЇЇ мета - отримання знань учнями і закріплення їх шляхом усного обміну вчителя і учня.

Методика формування загальних інтелектуальних здібностей відповідно до їх психологічного змісту має уможливлювати виконання та засвоєння учнями діяльності, а також прояв та закріплення в ній розумових якостей та індивідуального способу діяльності. Так, розумові якості й індивідуальний спосіб діяльності, що визначають загальну інтелектуальну здатність до праці, формуються при виконанні учнем трудової діяльності в процесі розв'язання учбово-практичних завдань. Саме такі завдання є засобом становлення в дитини як діяльності, так і визначених складових розумової сфери [3, c. 24].

Щоб з'ясувати зміст учбово-практичних завдань як засобу розвивального впливу, слід зважити на те, що розумові якості й індивідуальний спосіб діяльності проявляються та розвиваються в процесі здійснення передусім інтелектуального компонента праці, тобто загальнотрудових умінь інтелектуального характеру. Найважливішим серед них є вміння визначати раціональний спосіб діяльності - складати технологічний процес виготовлення виробу. Для навчання цього вміння використовують технологічні задачі на знаходження необхідних для виконання завдання трудових дій та їх раціональної послідовності. Отже, саме технологічні задачі є важливим засобом формування в учня розумових якостей та індивідуального способу діяльності.

Водночас слід зауважити, що розв'язання технологічної задачі, тобто задачі суто розумового плану, без підкріплення результатів практичним виготовленням виробу для дитини позбавлене сенсу. Дитина має переконатися в правильності складеного нею плану виготовлення очікуваного соціальне корисного виробу, тобто практичне виконання трудового завдання є для неї своєрідним мотивом розумової діяльності в процесі праці. Практичне виконання завдання - це є своєрідна наочна опора для інтелектуальних дій дитини: воно сприяє осмисленню та вербалізації діяльності тощо. Тому технологічна задача, що ставиться перед учнем у процесі трудового навчання, має бути складовою цілісного учбово-практичного завдання. Його метою відповідно має бути не лише визначення учнем технологічного процесу, а й виготовлення за ним виробу.

Розглядаючи питання методики формування загальних інтелектуальних здібностей дитини в процесі трудового навчання, треба враховувати й те, що охопити всю складність і всебічні характеристики всіх визначених їх складових компонентів та забезпечити умови становлення її зрілого стану дозволяє використання не окремо взятих учбово-практичних завдань, а їх системи. Тому методика формування необхідних якостей розумової діяльності та індивідуального способу діяльності має полягати у використанні системи учбово-практичних завдань. В свою чергу, вивчення психологічного змісту загальних інтелектуальних здібностей дитини, їх складових, особливостей прояву в дітей допомогло визначити та конкретизувати вимоги до системи завдань як розвивального засобу в процесі трудового навчання.

Основними вимогами до побудови системи завдань та їх виконання з метою формування в учнів узагальненості, усвідомленості, самостійності, стійкості розумової діяльності та індивідуального способу діяльності є такі:

Обов'язковим компонентом учбово-практичних завдань, що входять до системи, має бути інтелектуальний - визначення раціональної технологічної послідовності виготовлення виробу (за винятком першого, в якому еталонний технологічний процес заданий) [4, c. 50].

Завдання ускладнюються та варіюються завдяки змінам в об'єкті праці. Змінюються його неістотні ознаки, що зумовлює зміну операцій чи їх кількості в рамках основного (жорстко регламентованого) способу виконання, а також істотні, що вимагає зміни основного способу. Так, завдання, які варіюються завдяки неістотним ознакам (наприклад, колір виробу, його розмір тощо), мають аналогічні способи виконання незважаючи на те, що може змінюватися кількість чи послідовність виконання окремих технологічних операцій у рамках єдиної жорсткої технології. Крім аналогічних завдань до системи вводиться завдання, в якому зміна істотної ознаки (наприклад, способу з'єднання деталей у виробі, його конструкції) вимагає принципово нового на відміну від попередніх способу виготовлення виробу. Варіювання завдань можливе завдяки зміні навчально-трудової ситуації взагалі: наявні матеріали, інструменти, пристосування, вимоги до якості виробів, їх кількості тощо.

Кожне завдання має кілька способів виконання, серед яких можуть бути: правильний раціональний (еталонний), правильний нераціональний, неправильний. Правильний нераціональний не є економним з огляду на психофізичні, часові та інші витрати, але до браку виробу не призводить.

Визначені вимоги стосуються побудови системи завдань, за якими вчитель може самостійно добрати об'єкти праці для проведення корекційно-розвивальної роботи на заняттях з трудового навчання, а саме для формування в учнів узагальненості, усвідомленості, самостійності та стійкості розумової діяльності, а також індивідуального способу діяльності. Крім них, визначимо вимоги до її використання, що також важливо для розуміння принципу побудови системи завдань:

Виконання кожного завдання вимагає здійснення всіх етапів трудової діяльності та обов'язкового його завершення. Здійснення основних етапів трудової діяльності (аналіз, планування, організація, практичне виконання, самоконтроль), результативність виконання завдання - необхідна умова впорядкування та засвоєння учнем практичної діяльності, в процесі яких формуються розумові якості та індивідуальний спосіб діяльності.

Виконання кожного завдання передбачає словесне опосередкування його етапів відповідно до структури діяльності [3, c. 28].

Виконання кожного наступного завдання передбачає зменшення допомоги учневі у визначенні технологічної послідовності виготовлення виробу.

Кожне наступне завдання передбачає поступове зростання самостійності учня у виконанні всіх етапів діяльності в такій послідовності: самоконтроль - виготовлення виробу - організація - планування - аналіз діяльності. Самостійність в орієнтувальній основі виконання завдання, насамперед в аналізі, надається в останню чергу. Оволодіння вмінням адекватно та повно аналізувати завдання - основа ефективного виконання всіх інших етапів діяльності.

Виконання кожного наступного завдання передбачає порівняльний аналіз його умов та способів виготовлення виробу з попередніми.

Ефективність використання системи завдань, побудованої відповідно до визначених вимог, залежить від додержання методичних умов, найважливішою серед яких є структурування виконання кожного завдання та системи завдань у цілому за таким планом:

1. Перевірка знань, умінь та навичок, потрібних для виконання завдання; засвоєння термінологічного словника.

2. Аналіз завдання.

3. Визначення технологічних операцій виготовлення виробу та раціональної їх послідовності (планування діяльності).

4. Організація трудової діяльності.

5. Практичне виконання завдання.

6. Самоконтроль діяльності.

7. Обговорення та узагальнення результатів виконання кожного завдання й системи завдань взагалі (технологічна послідовність виготовлення виробу; етапи виконання завдання (як діяльності); загальне та відмінне в умовах та способах виконання завдань; ефективність виконання завдання залежно від способу).

8. Оцінка результатів роботи учня на занятті [4, c. 54].

Використання в процесі трудового навчання системи завдань з розвивальною метою передбачає опанування учнями необхідних для виготовлення виробів техніко-технологічних знань та практичних (операційних) навичок. Щоб виконувати в процесі праці розумові дії, дитина повинна мати у своєму арсеналі певний обсяг знань та способів дій. Тому перед виконанням кожного трудового завдання вчитель перевіряє наявність в учнів знань та навичок володіти трудовими операціями, пов'язаними з виготовленням виробу.

Формування в учнів загальних інтелектуальних здібностей до праці передбачає і розвиток рухової сфери, яка є умовою та основою становлення складних операційних умінь. Можливості для виправлення в дітей моторної не спритності, недостатньої цілеспрямованості й координації рухів, дрібної моторики рук та навчання їх рухових прийомів містить вивчення кожної програмної теми з трудового навчання.

Формування у дітей операційних трудових навичок можливе на основі копіювання, їх демонстрації, без участі словесного опосередкування, тобто без вербального інструктажу. Проте вже на першому році трудового навчання показ операції дедалі більше має підкріплюватися поясненням. В.В.Чебишева зазначає, що саме словесне опосередкування сприяє усвідомленому засвоєнню рухових компонентів діяльності, а це є важливою умовою їх самостійного використання в практичній діяльності. У результаті показу дії засвоюються швидше. Поєднуючи пояснення та показ, можна досягти вищої якості роботи, ніж при виконанні її лише на основі показу, і більшої продуктивності, ніж за умови лише пояснення [4, c. 56].

Після засвоєння учнями та перевірки в них необхідних знань, умінь та навичок, термінологічного словника вчитель послідовно здійснює керівництво трудовою діяльністю учнів, виконанням її етапів: аналізу, планування й організації, практичного виконання, його самоконтролю. Після виконання завдання у визначеній відповідно до структури діяльності послідовності під керівництвом учителя здійснюється обговорення та узагальнення результатів виконання системи завдань, а саме:

– етапи виготовлення виробу (технологічна послідовність операцій);

– етапи виконання завдання (відповідно до структури діяльності);

– спільне та відмінне в умовах кожного наступного завдання та способі його виконання порівняно з попередніми та з усіма завданнями системи в цілому;

– ефективність виконання завдання залежно від його способу;

– обґрунтування раціонального способу.

Щоб з'ясувати залежність ефективності практичної діяльності від використаного способу та обґрунтувати раціональний спосіб діяльності, розглядаються кращі вироби, їх якість та швидкість виконання і порівнюються з використаними способами роботи. Доводиться, що вироби виготовляються якісніше та швидше за раціональною технологічною послідовністю. Аналізуються також труднощі, з якими стикаються учні при використанні ними неправильних та нераціональних способів роботи. Учням, які визначили раціональну технологічну послідовність, пропонується її пояснити. Пояснення учня коригується, доповнюється тощо. Відповіді учнів та результати обговорення узагальнюються. Для ілюстрації залежності якості та швидкості роботи від способу її виконання можуть використовуватися приклади технологічних процесів виготовлення виробу, шо призвели школярів до браку, помилок, труднощів та часових затримок; пояснюється, чому ці способи є нераціональними.

Оцінка роботи учня на занятті передбачає оцінку не лише якості та швидкості виконання практичного завдання, уміння володіти необхідними техніко-технологічними знаннями та операційними навичками, а й загальнотрудових умінь інтелектуального характеру, зокрема вмінь визначати раціональний спосіб діяльності, що ґрунтується на здатності учня до узагальнень; оцінку усвідомленості, самостійності, цілеспрямованості трудової діяльності, що є відображенням сформованості відповідних їм розумових якостей.

Ефективність використання на заняттях трудового навчання учнів спеціально побудованої системи завдань з метою формування загальних інтелектуальних здібностей залежить значною мірою від додержання і таких загальних методичних умов:

– створення в учнів позитивного ставлення до трудової діяльності;

– надання учневі дозованої індивідуальної допомоги;

– постійна вербалізація дитиною своєї діяльності;

– використання наочних засобів (опор) для виконання практичної діяльності та її вербалізації [4, c. 58].

Методичне забезпечення формування загальних інтелектуальних здібностей дитини в процесі трудового навчання здійснюється на певному матеріалі. Розвиток та навчання учнів може здійснюватися на одному й тому самому змістовому матеріалі. Проте не будь-який навчальний матеріал має розвивальне значення, тобто його використання сприяє розвиткові розумової сфери дитини. Розвивальним є лише той зміст навчання, що передбачає можливість і необхідність розв'язання учнями розумових задач, виконання розумових дій, прояву певних розумових якостей тощо. Лише за цієї умови зміст навчання набуває корекційного значення. Це ж передбачає необхідність цілеспрямованого добору та використання можливостей корекційно спрямованого змісту навчання.

Одним з можливих шляхів змістового забезпечення розвивальної спрямованості трудового навчання є розробка дидактичних матеріалів у вигляді системи практичних завдань відповідно до вимог їх побудови як методичного засобу розвивальної роботи.

Таким чином, практичні завдання добираються на основі використання програмного матеріалу з трудового навчання. В основі кожної серії системи завдань лежать об'єкти праці, що пропонує навчальна програма для кожного виду праці. Вимоги до побудови та виконання системи завдань для учнів усіх класів залишаються відносно сталими. Одна й та сама серія системи завдань з певного виду робіт може використовуватися на різних етапах навчання. Але змінюються особливості додержання методичних умов використання системи завдань, які конкретизуються відповідно до програмних вимог кожного року навчання в школі. Зазнають змін і передбачені програмою знання, вміння та навички, якими мають володіти учні на кожному з етапів навчання, щоб успішно виконувати запропоновані практичні завдання.

ІІ. Методика навчання учнів молодших класів вишиванню

2.1 Підготовка до вишивання, перенесення рисунка на тканину, робоче місце та інструменти

Перш ніж приступити до вишивання, тканину вирівнюють, намічають на ній розташування візерунка, переносять на тканину візерунок. Для того, щоби вирівняти краї тканини, потрібно витягнути крайню нитку і по її сліду вирізати зайву тканину. Ширину і довжину виробу намічають таким же способом.

Якщо візерунок геометричний, а тканина має чітке переплетення ниток, то його можна виконувати рахунком ниток тканини. При вишивці, не зв'язаній із структурою тканини, рисунок необхідно перенести на тканину.

Рисунок на тканину можна перенести кількома способами:

1. Перенесення рисунка за допомогою копіювального паперу.

Кальку з візерунком прикріплюють булавками до вирівняної тканини. Між калькою і тканиною легенько розміщують копіювальний папір жирною стороною до тканини і обводять візерунок гострим олівцем.

2. Перенесення рисунка "на просвіт". На тонкі світлі тканини можна перенести візерунок способом підсвічування. На скло, від яким розміщена лампа, кладуть кальку з візерунком, а поверх неї розстелюють тканину (бажано зап'ялену). Гостро підструганим олівцем на тканині малюють візерунок, який видно "на просвіт".

3. Перенесення рисунка за допомогою сигаретного паперу. На тканину візерунок переносять способом промітки через сигаретний папір з рисунком, який прошивають дрібними стібками швом "вперед голку". Потім папір зривають. Після виконання вишивки промітку витягують [20, c. 5].

Щоб виконувати вишивку було зручно, потрібно правильно організувати робоче місце. Стіл повинен стояти так, щоб світло падало зліва. Інструменти та приладдя для вишивання необхідно зберігати в коробочках, зразки візерунків, кальку, копіювальний папір - в папці.

При вишиванні слід слідкувати за положенням тулуба, не сутулитись, не схиляти низько голову. Відстань від очей до роботи повинна мати в середньому 25-30 см.

Стілець підсувають до столу так, щоб можна було обпертись на його спинку.

Великою мірою вигляд речей залежить від матеріалів, з яких вони виготовлені, а також від інструментів, якими користувались під час роботи.

Тканини. Найзручнішим для виконання вишивок є тканини з полотняним переплетенням ниток. Для скатертин беруть щільну тканину (льон, сіре полотно), для серветок - бавовняну, льон, шовк, шерсть, штапель. Блузки-вишиванки краще виготовляти з тонких тканин (батист). Для чоловічих і дитячих сорочок можна використати біле й сіре лляне полотно, льон з лавсаном. Часто у вишиванні застосовують спеціальну тканину - канву, яка буває різної густоти [20, c. 6].

Нитки для вишивання вибирають залежно від призначення майбутнього виробу, характеру візерунка і способу його виконання. Користуються нитками: муліне, ірис, лляними, шовковими, шерстяними, синтетичними. Перед вишиванням нитки перевіряють на міцність фарбування. Часом перед роботою нитки протирають прозорим воском - вони стають міцнішими.

Голки бувають різної довжини і товщини. Для вишивання використовують довгі голки з великим отвором. Номери голок для вишивання, як правило непарні.

Зберігати голку бажано разом з ниткою, зав'язаною вузликом.

Шпильки використовують для приколювання кальки, копіювального паперу до тканини, для з'єднання окремих деталей розкрою. Шпильки зберігають разом з голками.

Наперсток необхідний для проштовхування голки через тканину при вишиванні без п'ялець. Він захищає палець від уколів голкою. Одягають наперсток на середній палець правої руки, добирають точно за розміром пальця.

Ножиці для роботи добре мати трьох видів: маленькі з гострими кінцями для підрізування і витягування ниток з тканини; середніх розмірів із затягнутими кінцями - для обрізування ниток при вишиванні; великі - для розрізування ниток (що у лотках) і розкрою тканини.

Кілочок може бути дерев'яний чи пластмасовий. Ним видаляють нитки, якими зметували тканину, виправляють ріжки на виробах, проколюють дірочки.

Шило застосовують у роботі з товстими та щільними тканинами: сукном, повстю, а також у роботі зі шкірою [20, c. 8].

П'яльця - спеціальний пристрій для вишивання. Вони бувають дерев'яні і металеві, різного розміру і форми (додаток 1).

Міліметровий папір необхідний для складання орнаментів.

Калька використовується для підготовки рисунка до перенесення його на тканину. Орнамент з оригіналу переносять на кальку, а з кальки - на тканину.

Копіювальний папір необхідний для перенесення рисунка з кальки на тканину.

Сантиметровою стрічкою визначають розміри виробу, виконують розмітку візерунків на тканині, при виконані швейних робіт.

2.2 Види швів ручної вишивки, методика їх виконання

Протягом сторіч багатьма поколіннями створено безліч технік, або швів. Тільки на Україні їх близько ста. Назви більшості швів походять від способу накладення стібків на тканину.

Влучні й образні, вони свідчать про спостережливість їхніх творців: "козлик", "хрестик", "ланцюжок", "прутик", "кривулька", "качалочка" тощо.

За своїм призначенням шви поділяються на:

– з'єднувальні - за їх допомогою з'єднуються окремі частини тканини;

– закріплювальні - для обробки країв та підрублювання тканини;

– оздоблювальні - застосовуються як для з'єднання окремих деталей виробу і закріплення країв, так і для оздоблення виробу [5, c. 94].

В оздобленні одного виробу часто застосовують кілька різних швів, складних і простих, односторонніх і двосторонніх. До односторонніх відносять ті шви, які заповнюють візерунок тільки з правого, місцевого боку. В такому випадку на звороті залишається пунктир з окремих стібків.

У двосторонніх швах візерунок має однаковий вигляд з обох боків тканини.

За способом виконання вишивки поділяються на лічильні та вільні. Лічильними називаються вишивки переважно геометричних орнаментів, які виконуються за точним рахунком ниток на тканині полотняного переплетення. Вільні вишивки - ті, які виконуються за наміченими контурами узорів округлих та криволінійних форм.

За технікою виконання вишивки поділяються на ажурні і глухі. Ажурні вишивки виконуються по тканині, частина якої висмикнута або вирізана. Глухими називаються вишивки по цілій тканині. Залежно від вибраного узору вишивка вкриває тканину частково або суцільно.

Зупинимось на тих швах, які використовуються найчастіше у шитті і вишиванні.

І. Початкові шви.

Шов "вперед голку", прокладний шов, зметувальний шов, копіювальні стібки (сильця), шов "за голку", шов "строчка", обкидний шов, пругів шов, підрублювальний шов, закріплювальні шви (запошивний, виворітний, потайний), петельний шов, "козлик", шов "штопка".

ІІ. Декоративні шви.

Стебловий шов, тамбурні шви ("ланцюжок", "складний тамбур", "петля уприкріп", "півпетля", "ялинка").

ІІІ. Хрестикові шви.

Пів хрест, хрестик, болгарський хрестик.

ІV. Гладь.

Одностороння гладь, двостороння гладь, гладь без настилу, гладь з настилом, прорізна гладь, точна (лічильна) гладь, вільна (рисована) гладь.

V. Мережки.

VІ. Ришельє.

VІІ. Накладне шиття.

VІІІ. Вишивання обкруткою.

ХІ. Килимові шви.

Х. Вишивання бісером, намистом, стеклярусом.

ХІ. З'єднувальні та маскувальні шви.

ХІІ. Шви, що використовуються для обробки країв виробів (додаток 3).

На уроках трудового навчання у початкових класах учні одержують початкові відомості про роботу з текстильними матеріалами, вивчають нескладні шви, оздоблюють ними прості вироби, вчаться правильно зшивати тканини, отримують поняття про розкрій тканин, набувають умінь і навичок з самообслуговування [5, c. 94].

Ознайомлюючись зі швами, учні засвоюють матеріал з ряду тем (табл. 1.).

Таблиця 1 Тематичне планування вивчення теми «Вишивка»

І клас:	1. Тема "Шви. Оздоблення виробів. Шов "уперед голку", його призначення, прийоми виконання. (2 години) 2. Тема "Зшивання тканин. Ознайомлення зі зметувальним швом, його призначенням, прийомами виконання. Шов "через край", його призначення, прийоми виконання. Поняття про лекала. Розкрій тканин за лекалами прямокутної форми.. (2 години)
Стабільна частина програми
ІІ клас:	1. Тема. "Оздоблення виробів. Оздоблювальні шви, їх застосування".. (1 година) 2. Тема. "Обробка швом "штопка" одягу". (1 година)
Стабільна частина програми
	1. Тема "Вишивання як різновид народної художньої творчості. Основні техніки вишивання: хрестик, низинка, гладь" (1 година). 2. Тема "Геометричні орнаменти в українській народній вишивці. Смислові значення мотивів старовинних геометричних орнаментів" (1 година).
Варіативна частина програми	3. Тема "Вишивання хрестиком. Підготовка тканини (канви) до вишивки. Техніка вишивання хрестиком. Вишивання серветки за вибором" (3 години). 4. Тема "Вишивання низинкою. Демонстрування техніки вишивки низинкою на папері в клітинку. Знімання копій рисунка. Перенесення рисунка на тканину" (3 години).
ІІІ клас:	1. Тема "Вишивка гладдю. Рослинні візерунки та орнаменти. Техніка вишивання гладдю" (3 години).
Варіативна частина програми	2. Українські національні костюми. Характерні узори та кольори в чоловічому та жіночому одязі. Узор для національної вишитої сорочки" (3 години). 3. Тема "Техніка вишивки протягуванням" (2 години). 4. Тема "Вишивання хрестиком" (2 години).

У І класі учні ознайомлюються з початковими швами: швом "уперед голку", "через край", зметувальним швом.

Початкові шви прості у виконанні і застосовуються при обробці виробів, а також у вишиванні.

Шов "уперед голку" - найпростіший з ручних швів. Виконується він справа наліво рівними стібками і з обох боків нагадує пунктир. Довжина і частота стібків може бути різною - залежно від призначення шва.

У шитті шов "уперед голку" застосовують тоді, коли треба зметати окремі деталі, позначити середину виробу, контур малюнка, зробити зборки. Відповідно змінюється і назва шва.

Для пояснення виконання шва "уперед голку" спочатку треба роз'яснити учням, що спосіб виконання шва і його назва мають суттєву спільну ознаку: голка увесь час просувається уперед, по ходу шва, проколюючи тканину і утворюючи рівненькі стібки. Перед виконанням шва на тканині слід запропонувати учням виконати його на папері у клітинку для того, щоб розвинути у дітей окомір і відчуття ритму.

Після виконання учнями шва "уперед голку" на тканині вчитель повинен пояснити учням, що на основі цього шва виконуються й інші ручні шви:

– прокладний шов (яким намічають, прокладають контури малюнка),

– зметувальний шов (яким зметують окремі деталі виробу),

– копіювальні стібки або сильця (які застосовують для точного перенесення ліній з однієї деталі виробу на іншу, парну деталь).

Зметувальний шов найчастіше застосовують для зметування (з'єднання) деталей і для заметування зрізів. При цьому довжина стібка в залежності від виду матеріалу і ширини шва дорівнює 1-3 см. Кожен новий стібок починають на невеликій відстані від щойно виконаного. Цими стібками у шитті позначають лінію середини спинки, рукавів, лінію талії та ін. [5, c. 95]

Для міцного з'єднання тонких і еластичних матеріалів застосовують строчку з дрібними часто розташованими стібками (близько 5 стібків на 1 см).

Таку роботу полегшує тонка і коротка голка. Нитки повинні бути тонкими і ретельно підібраними до кольору тканини (можна використовувати нитки основи).

Важливо наголосити учням на те, що перед зметуванням деталей необхідно кожну деталь акуратно розпрасувати. Складати ж деталі необхідно лицевою стороною до лицевої сторони.

Швом "через край" з'єднують два краї тканини. Виконують його тонкою голкою і тонкою ниткою, бажано шовковою. Голкою проколюють через два шари тканини на відстані 3-4 мм від краю, нитку сильно затягують. Стібки розташовують один біля одного (додаток 4).

Цим швом пришивають кружево, виконуючи вузький, майже непомітний шов. Стібками "через край" з'єднують деталі із шкіри, натурального і штучного хутра. Для більш міцнішого з'єднання деталей шов "через край" виконують у двох напрямках.

Обкидні стібки - різновид шва "через край". Голку проколюють з вивороту на лицеву сторону на відстані, не більшій як 5 мм від краю. Такими стібками обметують зрізи. Стібки при цьому не повинні бути надто короткими. Зрізи тонких тканин, які легко торочаться, перед обметуванням обкидними стібками підгинають на невелику величину. Для декоративного і надійного обметування зрізів застосовують обкидні хрестоподібні стібки, які утворюються при проколюванні голкою тканини в двох напрямках (спочатку зліва направо, потім наліво). На уроках трудового навчання з цим швом ознайомлюються у І класі під час вивчення теми "З'єднання деталей із тканини", що подається протягом двох годин. На першому уроці учні ознайомлюються із швом "через край", а на другому уроці за допомогою цього шва вчаться зшивати деталі із тканини, а саме - виготовляють мішечки для насіння.

У ІІ класі учні ознайомлюються з декоративними (оздоблювальними) швами і швом "штопка".

Декоративні шви виконуються на основі простих швів. Їх застосовують для зметування і з'єднання деталей, а також для оздоблення одягу і предметів побуту (подушечок, серветок, рушників з рослинним орнаментом).

До оздоблювальних швів, які пропонуються для ознайомлення учнів з ними, належать:

- обметувальні стібки;

- стебловий шов;

- тамбурні шви ("ланцюжок", "петля упри кріп", "ялинка") [5, c. 96].

Обметувальні стібки виконують зліва направо, вколюючи голку перпендикулярно до зрізу. Голку вводять з лицевої сторони тканини і виводять з вивороту через відкриту петлю.

Обметувальними стібками можна обробляти зрізи, обметувати петлі і виконувати ажурні узори.

При обробці прямих кутів виробу або заокруглень нитка повинна бути не натягнута - шити слід вільно, щоб запобігти деформуванню тканини.

Для одержання рельєфної вишивки спочатку прокладають стібки "голка вперед", потім по них виконують обметувальні стібки.

Виконуючи обметувальні стібки по колу, можна одержати різноманітні променеподібні візерунки (додаток 4).

Тамбурні шви - різновид обметувальних стібків. Назва "тамбурні шви" походить від спеціальних круглих п'ялець, схожих на великий круглий барабан-тамбур, - які використовували для вишивання великих шовкових килимів. У вишивці Греції та Стародавнього Риму, Ірану й Сирії ручні тамбурні шви були поширені ще до початку нашої ери, здавна застосовувались вони у вишивці Близького й Далекого Сходу. З часом мистецтвом тамбурної вишивки оволоділи скрізь. Тамбурними швами вишивали також в Україні, Росії, Прибалтиці, Закавказзі, Поволжжі, Середній Азії.

Шов "ланцюжок" - глухий односторонній шов. Складається він з ряду петельок, які виходять одна з одної і утворюють шов, що нагадує ланцюг. На звороті утворюються дрібні пунктирні стібки, які позначають контури малюнка.

Ланцюжковим швом вишивають рослинні орнаменти, збагачені гладдю та різноманітними сітками і швами. Ним можна обводити контури, наносити лінії всередині узору, зашивати усю площину або окремі деталі малюнка.

Шов "петля уприкріп " виконується на основі ланцюжка. Він складається з ряду окремих петельок, кожна з яких прикріплюється до тканини маленьким стібком [5, c. 97].

Шов "ялинка" вишивають зверху вниз, на себе. Цей шов може бути у кількох варіантах: одинарна, подвійна, пряма, ламана, лапками, тощо.

Тамбурні шви застосовуються при оздобленні побутових речей і одягу.

Стебловий шов застосовується майже в кожному виді вишивки. Ним дуже часто вишивають стебла квітів і рослин - звідси й пішла його назва.

Прокладають цей шов зліва направо, відступаючи голкою назад, знизу вгору, згори вниз. Вістря голки під час роботи спрямоване ліву донизу або догори. Кожен новий стібок починають, відступаючи назад 2-3 мм від виходу нитки навскіс справа або ж зліва.

Треба увесь час стежити, щоб робоча нитка завжди виходила з одного боку вже прокладених стібків, інакше шов буде нерівним.

На лицевому боці стібки заходять один за другий, а на вивороті утворюють строчку. Довжина стібків повинна бути однаковою, нитку не можна натягувати.

Стебловим швом вишивають контури малюнків або зашивають увесь узор, роблять мітки на білизні, оздоблюють дитячий одяг, предмети побуту.

На ознайомлення із оздоблювальними швами в ІІ класі і на оздоблення ними виробів відводиться лише одна година (за стабільною частиною програми). Тому вчителеві необхідно організувати роботу з учнями на уроці так, щоб за одну годину учні отримали поняття про оздоблювальні шви, практично з ними ознайомились і до кінця уроку виготовили виріб,у якому б органічно поєднувалися всі шви, вивчені на уроці. Така робота вчителя потребує ретельної підготовки. Крім зразка виробу, зразків швів і пояснення вчителем способів виконання швів ефективним буде використання таблиць із зображенням поетапного виконання кожного із оздоблювальних швів. Демонстрування вчителем виконання кожного шва на тканині (у збільшеному вигляді) повинно супроводжуватись коментуванням і аналізуванням відповідного етапу, зображеного на таблиці. Вибір вчителем кількості швів, які повинні бути виконані учнями за урок, повинен залежати від рівня умінь і навичок учнів класу. Тільки за таких умов можливий бажаний ефект уроку.

Шов "штопка" дуже простий і відомий всім. Ним з'єднують краї виробів, лагодять одяг, панчохи і шкарпетки, виготовляють декоративні ґудзики. Застосовують його і у вишиванні [5, c. 97].