Українська мова в концепті особистісно-орієнтованого навчання

Размещено на http://www.allbest.ru/

24

План

Вступ

1. Концепція особистісно-зорієнтованої освіти в методиці викладання української мови

1.1 Проблема навчання української мови крізь призму сучасної освіти. Основні принципи

1.2 Особистісно-орієнтоване навчання в науковій літературі

1.3 Характеристика сучасних диференційованих підходів до вивчення української мови

2. Впровадження особистісно-орієнтованого навчання на уроках української мови

2.1 Диференційоване навчання в шкільній практиці

2.2 Урок української в системі особистісно-зорієнтованої освіти

2.3 Новітні технології навчання української мови в концепті особистісно-орієнтованого навчання

Висновки

Література

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження полягає в тому, нині мовна освіта перебуває у пошуках нових шляхів ефективного навчання школярів загальноосвітніх шкіл, коледжів, гімназій та ліцеїв. Дедалі частіше можна почути про нагальну потребу визначити шляхи виходу з кризи. У зв'язку з цим потребують кардинальних змін наукові розробки з методики викладання української мови, які протягом багатьох років доведені до кризового стану.

Концепція мовної освіти 12-річної школи, діюча навчальна програма, розроблені лабораторією навчання української мови Інституту педагогіки АПН України, у цьому відношенні мають новаторський підхід, і покликані одухотворити процес пізнання.

Концепція передбачає "на основі використання етнопедагогічного та сучасного вітчизняного й зарубіжного досвіду навчання мови - рідної й нерідної, з урахуванням необхідності невідкладного розв'язання проблем відродження і забезпечення функціонування української мови на всьому терені України в усіх сферах суспільного життя, виконання соціального замовлення на формування національно свідомої, активної, духовно багатої мовної особистості" [18; с. 59].

Модернізація загальної середньої освіти, упровадження 12-річного терміну навчання, стратегічна мета входження України до Європейського співтовариства, динамізація економіки країни зумовили необхідність істотного оновлення освітнього змісту, структури, методів, організаційних форм навчання, спрямованого на створення оптимальних умов для демократизації і піднесення ефективності навчально-виховного процесу, реалізації особистісного потенціалу кожного учня.

Психолого-педагогічна наука і шкільна практика в сучасних умовах, коли триває болісний процес переоцінки цінностей, долання усталених стереотипів, стоїть перед необхідністю наповнення новим культуротворчим, життєтворчим, духовним змістом навчання й виховання дітей. Цей процес супроводжується істотними змінами в педагогічній теорії і практиці навчально-виховного процесу.

Сказане дає підстави говорити про актуальність дослідження теми "Реалізація курсу української мови в концепті особистісно-зорієнтованого навчання".

В курсовій роботі використовувались методичні розробки вчених щодо проблем сучасних підходів до навчання української мови в школі. Основною джерельною базою курсової роботи є публікації у періодичних виданнях.

В роботі використовувалась Концепція мовної освіти 12-річної школи, а також публікації різних авторів щодо розробок її основних положень.

Серед публікацій можна назвати:

Варзацька Л. Особистісно-зорієнтована модель мовленнєвого розвитку особистості / Л. Варзацька, О. Ярчук // Українська мова і література в школі - 2007. - №2. - С. 13-18; №3. - С. 15 - 17.

Варзацька Л. Особистісно-зорієнтоване навчання рідної мови. способи розвивальної допомоги/ Л. Варзацька // Українська мова і література в школі. - 2005. - № 8. - С. 8-12

Варзацька Л. Особистісно-зорієнтоване навчання рідної мови. Способи розвивальної допомоги / Л. Варзацька // Українська мова і література в школі - 2005. - №8. - С. 8-12.

Донченко Т. До проблеми методів навчання української мови. / Донченко // Українська мова та література в школі. - 2005. - № 7. - С. 2-5.

Копосов П. Вивчення української мови в системі особистісного значущого навчання / П. Копосов // Українська мова і література в школі - 2004. - №4. - С. 41- 43.

Методичні рекомендації щодо викладання української (рідної) мови в 2005-2006 н.р. // Українська мова та література в школі. - 2005. - № 6. - С. 6 - 11.

Метою курсової роботи є дослідження можливих шляхів реалізації сучасних особистісно-орієнтованих, диференційованих підходів до навчання української мови в школі.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

1) дослідити проблему навчання української мови через призму сучасної освіти;

2) проаналізувати зміст навчання української мови у школах з українською та російською мовами навчання відповідно до означених підходів;

3) дослідити проблему особистісно-орієнтованої освіти в науці;

4) розглянути диференціацію як необхідну умову особистісно-орієнтованого навчання;

5) дослідити нові технології навчання української мови в концепті дослідження.

1. Концепція особистісно зорієнтованої освіти в методиці викладання української мови

1.1 Проблема навчання української мови через призму сучасної освіти. Основні принципи

Концепція мовної освіти 12-річної школи передбачає реалізацію ряду заходів, щоб українська мова посіла таку саму позицію, яку займають державні мови в інших країнах світу, зокрема бути складником "різнобічної державної програми, яка охоплювала б і економічні важелі підтримки державної мови через надання пільг україномовним засобам масової інформації та книгодрукуванню, погляд за безумовним додержанням 10-ї статті Конституції України в усіх сферах суспільного життя держави, через різнобічну пропаганду української національної культури та культур національних меншин України засобами телебачення і радіо, і урядову співпрацю з церквами, які прихильно ставляться до відродження національної ідеї в умах і серцях співгромадян..." [18; с. 59].

Отож, найголовнішим сьогоднішнім завданням є "відродження й подальший розвиток української мови на всьому терені України, формування мовної особистості як гаранта збереження і подальшого розвитку національної культури та державності" [18; с. 59].

Українська національна школа - це навчально-виховний заклад з українською мовою навчання, діяльність якого ґрунтується на широкому використанні культурних здобутків та історичних традицій українського народу, нації й орієнтується на перспективу розвитку її духовного та інтелектуального потенціалу. Найприроднішим для школярів є навчання і виховання рідною (материнською) мовою в атмосфері культури рідного народу. "Адже в кожного народу є своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети" [35; с. 47]. Українська мова, етнопедагогіка, народні методика навчання школярів перебувають у тісному взаємозв'язку. Спільність полягає в тому, що їх творить, множить, використовує та оберігає народ. В українській етнопедагогіці українська мова виступає як перший і найголовніший її педагогічний елемент.

Необхідно створювати методику викладання української мови альтернативного типу, вільну від будь-яких ідеологічних та політичних впливів, побудовану на абсолютно нових методичних принципах, новому мисленні. Під принципами розуміємо ті вихідні положення, які кладемо в основу наукової розробки методики викладання української мови в школі. Вони постали із норм християнської моралі, з живого словесного спілкування нашого народу й народної практики прилучення дітей та молоді до багатств рідної мови, розвиток загальнолюдських духовних цінностей (доброти, милосердя, порядності, чесності, любові до людини, поваги до старших, бережливого ставлення до краси природи, громадського майна тощо).

Українська мова - це феноменальний витвір народу. В результаті цього в основу її методики першим покладено принцип народності - репрезентації української мови як геніального творення розуму, серця, почуттів, усіх сфер багатогранної діяльності українців, берегині сім'ї, роду й українського народу. Виконуючи цей принцип, прищеплюємо учням любов до народного слова через широке використання всіх видів і жанрів українського фольклору, Біблії, творів красного письменства, прилучення до збирання скарбів народної мудрості.

Принцип природовідповідності враховує багатогранну природу дитини, природу мови в її фонетичному, лексично-змістовому, синтаксичному, стилістичному, інтонаційному розмаїтті, а також широких соціальних, економічних, політичних, науково-технічних, культурологічних, духовних та інших суспільних виходах. Не менш важливе й навколишнє середовище дитини, вміння спостерігати й передавати засобами рідної мови мальовничу красу й велич природи України [37; с. 8].

Завдяки принципу історизму в навчанні рідної мови школярі мають змогу дізнатися про історію духовного життя нашого народу, цікаві відомості з історії мови, історичної граматики, розвитку лінгвістики та ін.

Рідна (материнська) мова прилучає кожного школяра до навколишнього матеріального й духовного світу, життя своєї родини, громади, етносу, що виступає як процес етнічної соціалізації особистості та належить до провідних принципів методики мови[37; с. 9].

Під етнічною соціалізацією розуміємо процес становлення й розвитку особи як суспільно-національного індивіда, утвердження її як особистості, носія рідної мови, поступове включення її у мовне середовище, освітньо-культурне життя та виробничу діяльність, як основну силу свого народу, держави.

Дуже добре, що концепція мовної освіти включає культурологічний аспект. Адже загальна культура нації вирішальною мірою залежить від культури її мови. Рідна мова - це той важливий фактор збереження і творення національної духовності й національної культури. Так, суть принципу культуровідповідності полягає в неухильному забезпеченні високої грамотності та культури усного та писемного мовлення учнів у всіх сферах суспільного життя[16; с. 20].

Одним із важливих принципів викладання української мови є принцип єдності, наступності та спадкоємності поколінь, адже рідна мова передається з давніх-давен, від старшого покоління молодшому, з молоком матері діти плекають та успадковують милозвучну мову.

Принцип єдності, наступності і спадкоємності поколінь передбачає спрямування учнів засвоювати кращі взірці та надбання української мови в усьому її розмаїтті, збереження чистоти рідної мови та відродження і розвиток українських мовних традицій[6; с. 56].

Малоефективною залишиться методика української мови, якщо в ній не буде задіяний принцип емоційності. Емоційність дає змогу забезпечити мовний розвиток учня на основі єдності його душі, серця й розуму, тобто спонукає школяра сприйняти мовну науку щиро як найбільш потрібну, рідну. У функцію принципу емоційності входить любов до уроків української мови, прихильним ставленням учителя до школярів, мовним взірцем, щирою любов'ю до українського слова, методичною майстерністю.

Важливий вплив на навчання та виховання дітей має те середовище, в якому проживає учень. Адже географічне розташування населеного пункту, рівень його культури, економічного стану, домашній побут, соціальне становище батьків, мовне довкілля диктують дію принципу врахування регіонального, місцевого й домашнього мовного середовища. Саме тому корисним буде використання на уроках мови краєзнавчого матеріалу, місцевого діалекту, адже це теж надзвичайно цінні історичні пам'ятки української мови, джерело збагачення й відображення місцевого колориту життя українців, барвистості й розмаїтості барв рідного слова[10; с. 123].

Досить важливим буде той урок, на якому враховано, окрім усіх названих вище, принципів виховуючого навчання.

Вважаємо, що за умови, коли словесник користується авторитетом, усвідомлює свою суспільну роль і знає, якими слід виховувати своїх учнів, то у процесі викладання української мови таких можливостей чимало. Найперше - це дидактичний матеріал, зокрема фольклор, який сприяє засвоєнню шляхетних традицій, норм християнської моралі, забезпечує духовно-моральне, національно-патріотичне, трудове й інтелектуальне виховання. Крім того, художня творчість українського письменства, завдяки якій ми виховуємо найкращі загальнолюдські моральні якості. Думки, до яких учитель хоче прихилити дитячі душі, мають бути прийнятними для них. Так, патріотичні ідеї варто опредмечувати у такі зрозумілі дітям поняття, як "материнська мова", "рідний край", "наймиліший куточок", "материнська колисанка"[15; с. 13].

Внаслідок цього вчитель-словесник повинен збагачувати дидактичну скарбницю, чи то складаючи відповідні речення, чи то скрупульозно добираючи їх з різних джерел. Слід розкривати дітям красу природи, прищеплювати любов до фольклору, материнської пісні, мови, історії, географії, літератури, до землі батьків, розкривати красу людської душі [15; с. 11].

Завдяки багатовіковій педагогічній практиці виробились різні типи уроків мови, що покликані осягнути принцип розвитку мовлення й мислення учнів. Адже благодатним виховним матеріалом є тексти творчих робіт, диктантів. Досить важливо, щоб їх тематика, дійсно, викликала загальний інтерес, спонукала до творчості. Предметом уваги може стати цікава подія з історії України, крилатий народний вислів, повчальний випадок із життя, свято рідної мови, певні події, у яких брали участь самі діти. Відзначення українських народних і християнських свят теж облагороджують душі та збагачують мовлення.

Отже, суть новаторського підходу до альтернативної методики української мови полягає в тому, щоб повернутися своїм розумом, серцем і душею до основ духовності та творити абсолютно нову методику української мови, адекватну українській національній школі. Навчимо учнів шанувати рідне слово, горнутися до всього християнського, українського, пишатися тим, що вони українці

1.2 Особистісно-орієнтоване навчання в науковій літературі

Одним із стратегічних завдань реформування освіти в Україні згідно з державною національною програмою “Освіта” є формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров'я. Роз'яснення цього завдання передбачає психолого-педагогічне обґрунтування змісту і методів навчально-виховного процесу, спрямованого саме на розвиток особистості учнів[8; с. 60].

Педагоги і психологи все помітніше усвідомлюють гостру потребу у створенні та реалізації особистісного підходу до учня як одного з принципів організації навчально-виховної роботи, що обґрунтовується сучасною психологією і педагогікою. Такий підхід має сприяти більш цілеспрямованому, гармонійному розвиткові особистості школяра як громадянина.

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, над проблемами особистісно-орієнтованого навчання працюють психологи і педагоги, зокрема, Г.О. Балл, І.Д. Бех, О.В.Бондаревська, С.В. Кульневич, О.М. Пєхота, С.І. Подмазін, В.В. Рибалка, В.В. Сєриков, А.В. Хуторський, І.С. Якиманська та інші.

Ідеї врахування властивостей особистості людини в процесі навчання і виховання належить і видатному вченому-психологу Л.С.Виготському, який вважав, що вчитель може цілеспрямовано навчати і виховувати дітей лише при постійному співробітництві з ними, з їх середовищем, з їх бажаннями і готовністю діяти самостійно разом із вчителем: "...роль и направляющее значение личности воспитанника в воспитательном процессе никак не могут напоминать тот "педагогический дуэт", к которому сводится индивидуалистическое воспитание как процесс, всецело заключенный между учителем и учеником. Если прежде личность ученика составляла центр воспитательного мира, то сейчас она приобретает новые значения и смысл" [12; с. 345].

Українська педагогіка і школа славетні своїми інноваційними традиціями. Особлива роль в соціальному житті і в розвитку системи освіти України належить видатним українським педагогам А.С.Макаренку і В.О.Сухомлинському, які найважливіше значення в процесі навчання і виховання дітей приділяли всебічному розвитку особистості, реалізації і самореалізації особистісного потенціалу кожної людини. У визначенні категорії особистості психологами можна відмітити певні загальні риси, які значною мірою відповідають її єдиним методологічним і діалектико-матеріалістичним засадам, а саме: формування особистості в процесі виникнення свідомості й самосвідомості, визнання особистості як суб'єкта соціальних відносин та творчої, продуктивної діяльності. Дана тенденція властива поглядам на особистість К.А. Абульханової-Славської, О.Г. Асмолова, Г.О. Балла, І.Д. Беха, Л.І. Божович, В.В. Давидова, І.О. Зимньої, І.А. Зазюна, Г.С. Костюка, О.М. Леонтьєва, А. Маслоу, В.Ф. Моргуна, Н.Г. Ничкало, С.І. Подмазіна, В.В. Рибалки, С.О. Сисоєвої, В.В. Століна, І.С. Якиманської[38].

Особистісно-орієнтоване навчання передбачає створення умов, за яких освітній процес стає для учня особистісно значущим. Зрозуміло, що організація особистісно-орієнтованого навчання потребує переорієнтації: від спрямованості на запам'ятовування готових знань необхідно перейти до формування особистісних досвід стосовно до потреб новоутворень, вміння творчо навчатись, опрацьовуючи наукові знання і суспільний практики.

Особистісно орієноване навчання - це таке навчання, центром якого є особистість дитини, її самобутність, самоцінність: об'єктивний досвід кожного спочатку розкивається, а потім узгоджується зі змістом освіти (І.С. Якиманська) [39; с. 50].

І.С.Якиманська виокремлює три моделі особистісно-орієнтованої педагогіки: соціально-педагогічну, предметно-дидактичну та психологічну.

Соціально-педагогічна модель виховує з попередньо заданими якостями. Освітні інститути суспільства створюють структуру такої особистості. Завданням школи є наближенні кожного учня до її параметрів (носій масової культури).

Предметно-дидактична модель особистісно-орієнтованої педагогіки пов'язана з предметною диференціацією, яка забезпечує індивідуальний підхід у навчанні.

Технологія предметної диференціації будується на урахуванні складності та обсягу навчального матеріалу (завдання пониженої та підвищеної складності).

Психологічна модель особистісно-орієнтованої педагогіки спочатку зводилась до визнання відмінностей в пізнавальних здібностях учнів, які в реальному освітньому процесі проявляються в здібності до навчання (індивідуальна здібність до засвоєння знань). При цьому метою освітнього процесу є корекція здібності до навчання як пізнавальної здібності.

Сьогодні роблять спроби побудови іншої особистісно-орієнтованої системи навчання. Вона спирається на такі вихідні положення:

- пріоритет індивідуальності, самоцінності, самобутності дитини як активного носія суб'єктного досвіду, що склався задовго до впливу спеціально організованого навчання в школі;

- при конструюванні та реалізації освітнього процесу потрібна особлива робота вчителя для виявлення суб'єктивного досвіду учня;

- взаємодія двох видів досвіду учня повинна відбуватись не по лінії витіснення індивідуального, наповнення його суспільним досвідом, а шляхом їх постійного узгодження, використання всього того, що накопичене учнем у його власній життєдіяльності;

- розвиток учня як особистості (його соціалізація) відбувається не тільки шляхом оволодівання ним нормативною діяльністю, а й через постійне збагачення. Перетворення суб'єктивного досвіду як важливого джерела власного розвитку.

Метою особистісного орієнтованого навчання є процес психолого-педагогічної допомоги дитині в ставленні її суб'єктивності, культурної ідентифікації, соціалізації, життєвому самовизначенні. Особистіно орієнтований підхід поєднує виховання та освіту в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту, розвитку дитини, підготовка її до життєтворчості[4; с. 37].

Як головні, можна виділити такі завдання:

- розвинути індивідуальні пізнавальні здібності кожного учня;

- максимально виявити, ініціювати, використати індивідуальний досвід учня;

- допомогти особистості пізнати себе, самовизначитись та самореалізуватись, а не формувати попередньо задані здібності;

- сформувати в особистості культуру життєдіяльності, яка дає можливість продуктивно будувати своє повсякденне життя, правильно визначити лінії життя.

Формування культури життєдіяльності особистості є найвищою метою особистісно орієнтовного навчання та технологій.

Технологізація особистісно орієнтовного освітнього процесу передбачає спеціальне конструювання навчального тексту дидактичного матеріалу, методичних рекомендацій для його використання, типів навчального діалогу, форм контролю за особистіним розвитком учня в ході навчально-пізнавальної діяльності.

Головні вимоги до осбистісно орієнтованих технологій І.С.Якиманська сформулювала таким чином:

- навчальний матеріал повинен забезпечувати виявлення змісту субктивного досвіду учня, включаючи досвід його попереднього навчання;

- виклад знань у підручнику (вчителем) повинне бути направленим не тільки на розширення їх обсягу, структурування, інтегрування, узагальненні предметного змісту;

- у процесі навчання необхідне постійне узгодження суб'єктного досвіду учнів з науковим змістом здобутих знань;

- активне стимулювання учня до самоцінної освітньої діяльності, зміст і форми якості повинні забезпечувати учневі можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження в ході оволодівання знаннями;

- контролювання та організація навчального матеріалу, який дає змогу учневі вибирати його зміст, вид та форму при виконанні завдань, розв'язуванні задач;

- виявлення та оцінка способів навчальної роботи, якими користується учень самостійно, стійко, продуктивно;

- необхідно забезпечувати контроль та оцінку не тільки результату, а й головним чином процесу учіння;

- освітній процес повинен забезпечувати побудову, реалізацію, оцінку вчіння, як суб'єктивної діяльностіх[39; c. 66].

Сьогодні своїми основним завданням педагогічний колектив школи вважає різноманітний розвиток творчих можливостей кожного учня для формування творчої цілеспрямованої особистості. Активно впроваджуються в систему освіти нові типи шкіл, коренізується організація навчально-виховного процесу, яка передбачає:

- впровадження принципів диференціації (профільної, рівневої та індивідуалізації навчання);

- адаптацією базового змісту освіти і розробку експериментальних (авторських) програм, які виховують інтереси, здібності, можливості талановитих учнів, спрямування на їх оптимальний розвиток;

- модернізацію змісту освіти та методик навчання на інегративно-гуманістичних засадах.

Отже, особистісно орієнтоване навчання полягає втому, щоб підтримувати та розвивати природні якості учня, його здоров'я, індивідуальні здібності, допомагати в становленні його суб'єктивності, соціальності, творчої самореалізації.

1.3 Характеристика сучасних диференційованих підходів до вивчення української мови

Істотним кроком у напрямку більш послідовного засвоєння учнями елементів змісту мовної освіти (знань про мову і мовлення, мовних і мовленнєвих умінь і навичок, досвіду творчої діяльності, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до світу) є створення нової програми з української (рідної) мови для 5_12 класів з урахуванням вітчизняного законодавства в галузі освіти та результатів сучасних вітчизняних і зарубіжних психолого-педагогічних і методичних досліджень, зокрема Рекомендацій Ради Європи.

Програму з української (рідної) мови для шкіл з українською мовою навчання розроблено на основі Закону України "Про загальну середню освіту" і Державного стандарту базової і повної середньої освіти.

В ній ураховано державний статус української мови, її суспільні функції, взято до уваги специфіку навчального предмета, що має виразні інтегративні функції, здатність справляти різнобічний навчальний, розвивальний і виховний впливи на учнів, сприяти формуванню особистості, готової до активної, творчої діяльності у всіх сферах життя демократичного суспільства, сучасні організаційні форми, методи і технології навчання рідної мови в загальноосвітній школі.

Основна мета навчання рідної мови полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами рідної мови -- її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетенції. Зазначена мета передбачає здійснення навчальної, розвивальної і виховної функцій освітнього змісту навчального предмета[36; с. 3].

Відповідно до поставленої мети головними завданнями навчання української мови в основній і старшій ланках середньої загальноосвітньої школи є:

- виховання свідомого прагнення до вивчення української мови;

- вироблення у школярів компетенції комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях;

- ознайомлення з мовною системою як основою для формування мовних умінь і навичок -- орфоепічних, граматичних, лексичних, правописних, стилістичних;

- формування духовного світу учнів, цілісних світоглядних уявлень, загальнолюдських ціннісних орієнтирів, тобто прилучення через мову до культурних надбань українського народу і людства в цілому[36; с.5].

Відзначимо, що в програмі враховано, по-перше, високий державний статус української мови і відповідні державотворчі суспільні функції, згідно з якими вона є визначальною ознакою нашої держави, скарбницею неповторних культурних надбань нації і людства, засобом міжособистісного і міжнаціонального спілкування, єднання громадян України в суспільно-історичну спільноту. По-друге, взято до уваги специфіку навчального предмета, що має виразні інтегративні функції, здатність справляти різнобічний розвивальний і виховний вплив на учнів, сприяти формуванню національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, готової до активної, творчої діяльності в усіх сферах життя демократичного суспільства. Укладачі програми виходили з необхідності переходу від авторитарної до гуманістичної педагогіки, що полягає в заміні авторитарних методів впливу на учня методикою партнерського співробітництва вчителя й учня в досягненні прийнятої ними освітньої мети. А отже, добір навчального змісту й організація навчання української мови повинні здійснюватися на основі поєднання особистісно-орієнтованого, комунікативно-діяльнісного, соціокультурного підходів. Так, у нинішніх умовах базової і старшої школи домінуючою має стати особистісна орієнтація навчання, яка передбачає забезпечення оптимальних умов для різнобічного мовленнєвого розвитку кожного учня, врахування його індивідуальних особливостей, пізнавальних потреб, інтересів, прагнень, заохочення до самостійності у вивченні мови, самопізнання і саморозвитку.

Комунікативно-діяльнісний підхід означає вивчення мови як засобу спілкування і здійснюється у процесі взаємопов'язаного і цілеспрямованого вдосконалення чотирьох видів мовленнєвої діяльності учнів - аудіювання (слухання-розуміння), читання, говоріння й письма, а робота над мовною теорією, формування знань та вмінь з мови підпорядковується інтересам розвитку мовлення; передбачає широке застосування інтерактивних методів навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної форм організації навчального процесу [36; c. 6].

Соціокультурний підхід передбачає вивчення мови крізь призму народознавства і створеної українцями оригінальної і яскравої культури, що збагачує загальнолюдську культуру, поєднання й переробку вивчених з інших предметів відомостей про світ в особистісний погляд на життя, своє місце в ньому, в переконання[36; c. 7].

Отже, такі підходи потребують створення та використання нових педагогічних технологій, особливо в період переходу до 12-річної школи, який об'єктивно вимагає переведення освітнього процесу на технологічний рівень. Суть педагогічних технологій полягає у попередньому проектуванні процесу навчання з урахуванням дидактичних цілей і заданого рівня засвоєння. На відміну від методичних розробок уроків, які орієнтовані в основному на вчителя, педагогічні технології орієнтовані на учнів і націлені на забезпечення успіху в засвоєнні ними знань та формуванні вмінь і навичок за рахунок власної активної діяльності. Технологія акцентує увагу на процесі створення, а не тільки на застосуванні конкретних методів, організаційних форм і засобів навчання , як це передбачається методикою.

Державний статус української мови передбачає її пріоритетне використання в усіх сферах суспільного життя. Це зумовлює значущість вивчення української мови як шкільного предмета. Особливо гостро стоїть проблема опанування державної мови тими учнями, для яких рідна мова - інша і, зокрема, російська. Адже без знання державної мови сьогодні неможливо стати повноправним громадянином, патріотом України, її захисником, кваліфікованим спеціалістом в будь-якій галузі виробництва. Знання української мови має бути достатнім для того, щоб з її допомогою випускник школи якнайповніше реалізував свої життєві потреби, плани і наміри в умовах зрослого попиту суспільства на мислячу, діяльну, творчу, національно свідому особистість[15; c. 15].

На розв'язання саме цих завдань спрямована нова програма, укладена на основі Державного стандарту загальної середньої освіти з урахуванням Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти.

Укладена відповідно до нових вимог програма, крім своєї традиційної функції, - бути основою для планування і здійснення навчально-виховного процесу, - детальніше окреслює очікувані результати навчання і тим самим визначає об'єктивні критерії для їх оцінки. Саме цим зумовлені структурні особливості програми. На відміну від традиційної, де зміст навчання, а також вимоги до знань і вмінь учнів мали вигляд суцільного тексту, нова програма має інший формат і складається з двох граф, де докладно виписано зміст навчання, деталізовано знання, що їх слід засвоїти, та вміння, які необхідно сформувати в учнів під час вивчення конкретної теми курсу. Уміння градуюються за рівнями - від репродуктивних до конструктивних і творчих. Це дає змогу простежити весь процес формування умінь - від найпростіших до складних та вмінь найвищого рівня, які співвідносяться з відповідними рівнями, закладеними в Критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів. Критерії - окремий документ, в якому докладно розписано вимоги до знань, умінь і навичок учнів з усіх аспектів володіння мовою, та методика їх оцінювання.

Створенню програми передували теоретичні дослідження усіх аспектів мовної освіти, їх широке обговорення педагогічною громадськістю, практична апробація провідних ідей пропонованої системи навчання.

Програма реалізує сучасні підходи до мовної освіти, закладені у двох концепціях - Концепції вивчення української мови в 5-12 класах загальноосвітніх навчальних закладів з російською мовою навчання (ж. “Українська мова і література в школі”. - №5. - 2002) та Концепції підручника української мови для ЗНЗ з російською мовою навчання (ж. “Дивослово”. - №4. - 2002), які передбачають глибокі кардинальні зміни усієї системи оволодіння мовою відповідно до іншої геополітичної та мовної ситуації, нових пріоритетів, критеріїв, ціннісних орієнтацій, перспектив суспільного розвитку. Головною при цьому стає життєва адекватність освіти, її орієнтація на задоволення потреб і культурних запитів особистості, пов'язаних із практичною діяльністю, духовним життям, комунікативними інтересами. Пропонована система заснована на синтезі кількох підходів - особистісного, діяльнісного, комунікативного, культурологічного, емоційно-смислового.

Програма ґрунтується на таких основних принципах:

1) практичній спрямованості та комунікативній орієнтації навчання;

2) взаємозв'язку у вирішенні комунікативних, освітніх, розвивальних і виховних завдань;

3) взаємопов'язаному розвиткові усіх видів мовленнєвої діяльності;

4) відборі й організації навчального матеріалу відповідно до вимог мовознавства з урахуванням функціонального підходу, а також специфіки оволодіння українською мовою російськомовними учнями;

5) наступності між початковою й основною, основною та старшою ланками, а також між класами основної і старшої школи.

Мета вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах з російською мовою навчання полягає у створенні оптимальних умов для становлення духовно багатої особистості, яка володіє уміннями й навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися виражальними засобами української мови, її видами, типами, стилями, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності, вільно орієнтується у всезростаючому інформаційному потоці, вміє формувати й обстоювати власну думку, громадянську позицію щодо тих чи інших подій і явищ (у тому числі суспільних), давати їм адекватну оцінку, самонавчатись і самовдосконалюватись[15; c. 4].

- Оскільки оволодіння мовою - важлива складова соціально-культурної діяльності, мовна освіта повинна ставити за мету:

- навчити розуміння нової культури (міжкультурного взаєморозуміння);

- оволодіти міжкультурною комунікацією, тобто вмінням спілкуватися з носіями іншої культури.

Сформульована мета потребує розв'язання таких завдань:

- вироблення стійкої потреби у вивченні української мови;

- формування і розвиток умінь і навичок спілкування, вільного вираження думок і почуттів у різних сферах приватного і суспільного життя на основі засвоєння базових мовленнєвих знань, вироблення умінь і навичок комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення і створення висловлювань; оволодіння культурою мовлення;

- формування в учнів базових орфоепічних, граматичних, лексичних, правописних, стилістичних умінь і навичок на основі засвоєння норм української літературної мови, її виражальних засобів;

- вироблення умінь сприймати мову як мистецьке явище, що має естетичну цінність;

- формування гуманістичного світогляду, духовного світу учнів, їхніх моральних і естетичних переконань, громадянських рис патріота України на основі засвоєння українських національних та загальнолюдських цінностей шляхом прилучення через мову до культурних надбань українського народу в контексті культури світової[15; c. 6].

2. Впровадження особистісно орієнтованого навчання на уроках української мови

2.1 Диференційоване навчання в шкільній практиці

Класно-урочна система потребує вдосконалення навчального процесу диференціацією завдань і методики навчання залежно від можливостей учнів. Навчально-виховний процес, що враховує типові індивідуальні особливості учнів, прийнято називати диференційованим, а навчання за таких умов -- диференційованим навчанням.

У навчальному процесі застосовують такі види диференціювання:

За здібностями. Учнів розподіляють на навчальні групи за загальними або за окремими здібностями. У першому випадку за результатами успішності учнів розподіляють по класах А, Б, В і навчають за відповідними програмами. Можливі переведення з одного класу до іншого. У другому випадку їх групують за здібностями до певної групи предметів (гуманітарних, природничих, фізико-математичних)[21; c. 10].

Таке диференціювання викликає сумніви. Дитина, яка потрапила до класу здібних учнів, може вважати себе кращою за інших, що нерідко спричиняє відхилення від норми у вихованні. І навпаки, діти, зараховані до класу менш здібних, щодня почуватимуться неповноцінними. Крім того, слід мати на увазі, що здібності дитини розвиваються, і важливе значення для її розвитку мають умови, в які вона потрапляє. Якщо її оточують більш розвинені однолітки, то вона отримує більше шансів для свого розвитку. До того ж, здібності людини можуть виявлятися на різних вікових етапах.

За відсутністю здібностей. Учнів, що не встигають з тих чи тих предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за менш складною програмою і в меншому. Найбільший недолік такого диференціювання в тому, що учні здобувають неоднакову освіту й тому не мають рівних можливостей для її продовження[10; c. 11].

За інтересами учнів. Навчання в класах або школах з поглибленим вивченням Української мови та літератури, фізики, математики, хімії, інших предметів. Такі класи створюють у школах за умови великої кількості учнів, які виявляють підвищений інтерес до певних предметів, їх формують з восьмого року навчання, коли учні вже отримали певний рівень загальноосвітньої підготовки, на базі якої можна організувати диференційоване навчання.

За талантами дітей. Пошук талановитих дітей і створення умов для їх всебічного розвитку. Пошук здійснюють через проведення різноманітних конкурсів, олімпіад [34; c. 23].

Кожен з розглянутих видів диференціювання має свій зміст і методику навчання, що є предметом вивчення спеціальних галузей педагогіки. Розглянемо можливі шляхи організації диференційованого навчання української мови в загальноосвітній школі.

Диференційоване навчання у практичній діяльності вчителя може виражатися в тому, що всі учні отримують завдання однакової складності, але слабшим з них під час їх виконання надають індивідуальну допомогу, або слабшим учням дають окремі, посильні для них завдання. Інколи учням пропонують легкі завдання, згодом ускладнюють додатковим завданням, яке вони виконують відповідно до своїх можливостей. Загалом диференціювати завдання за змістом можна за кількістю завдань, за ступенем їх складності, за ступенем самостійності виконання. Складніший і ефективніший вид диференційованого навчання -- його здійснення в умовах поділу класу на групи залежно від рівня навчальних можливостей учнів. У практиці такого поділу використовують методику Ю. Бабанського, який увів поняття реальних навчальних можливостей учнів, їх зміст визначають такі критерії:

- психологічні компоненти (здатність до аналізу, синтезу, порівняння, вміння виділити суттєве, робити узагальнення; раціональність, самостійність, гнучкість, темп мислення, спостережливість, логічність мовлення, пам'ять, увага);

- навички навчальної праці (самоконтроль, планування, темп обчислень, письма, читання, організованість у навчальній роботі, дотримання розпорядку дня;

- окремі компоненти вихованості (наполегливість у навчанні, старанність, свідома навчальна дисципліна, громадська активність, ставлення до навчання, учителів, однокласників);

- позашкільний вплив сім'ї, однолітків;

- біологічні компоненти (фізична працездатність, стан здоров'я, дефекти мовлення, слуху, зору)[2; c. 106].

З урахуванням цих критеріїв учнів за їх навчальними можливостями можна умовно поділити на такі групи:

Учні з дуже високими навчальними можливостями -- характеризуються здатністю швидко засвоювати матеріал, вільно вирішувати завдання, з інтересом самостійно працювати, потребують завдань підвищеної складності.

Учні з високим рівнем навчальних можливостей -- мають міцні знання, володіють навичками самостійної роботи, не поступаються першій групі в засвоєнні матеріалу, але не завжди старанно закріплюють вивчене, бо їм не властива висока працездатність, потребують корекції їхньої роботи, періодичного контролю навчальної діяльності.

Учні з середніми навчальними можливостями -- характеризуються здатністю нормально вчитися, окремим притаманна висока виучуваність за низької навчальної працездатності, іншим -- середня виучуваність за середньої працездатності, потребують оперативної підтримки й допомоги педагога.

Учні з низькими навчальними можливостями -- мають низький рівень виучуваності або навчальної працездатності, потребують спеціального підходу педагога[2; c. 107].

Формуючи тимчасові групи, слід пам'ятати: учні не повинні здогадуватися про причину їх поділу на групи, щоб не травмувати їхнього самолюбства; до групи може входити 4-- 6 учнів; група може бути гомогенна (однорідна) -- з учнів, що мають однаковий рівень навчальних можливостей, або гетерогенна (змішана); найефективніша група змішана, але продуктивність її роботи низька; комплекти груп можна змінювати залежно від мети.

Позитивним у диференційованому навчанні є те, що:

- воно дає можливість ставити перед учнями навчальні завдання, що передбачають пошук;

- створюються передумови для використання комплексних розумових дій;

- навчальні завдання розв'язуються у процесі спілкування членів групи, що сприяє вихованню колективізму, формуванню комунікативних якостей, поділу праці між членами групи;

- учитель здійснює керівництво навчальним процесом опосередковано[23; c. 6].

особистісний орієнтований диференційований українська мова

2.2 Урок української в системі особистісно-зорієнтованої освіти

Структура уроку, на якому здійснюють диференційоване навчання, передбачає таку послідовність структурних елементів: підготовка учнів до заняття; постановка вчителем завдання й усвідомлення його учнями; попередні роздуми, дискусія про шляхи вирішення завдання; виконання дій, вирішення завдання; оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності. Оскільки подібні компоненти уроку розглядалися під час розкриття структури уроків різних типів, нема потреби характеризувати структурні компоненти групового заняття.

Диференційоване навчання на уроці потребує ґрунтовної підготовки педагога, певних умінь. Необхідно: вивчити індивідуальні особливості учнів, розподілити їх за групами, розмістити ці групи; підібрати консультантів; розробити заняття в деталях; чітко сформулювати основні й додаткові запитання, визначити час на їх виконання; продумати систему оперативного контролю; поєднувати індивідуальну, групову і фронтальну роботу; продумати власну педагогічну діяльність на занятті; підготувати необхідні дидактичні матеріали.

Урок у системі особистісно-зорієнтованого навчання починається з повідомлення учням орієнтованих на конкретний результат цілей, у визначенні яких учитель виходить не тільки зі змісту навчального матеріалу, загальних цілей теми, а й суб'єктного досвіду школяра, для якого ця ціль має бути особистісно значущою[29; c. 197].

На уроці мають бути створені позитивний настрій, відповідна мотивація, ситуація успіху, взаємопідтримки, переважання діалогічної форми спілкування, індивідуальної, парної та групової роботи.

Забезпечується участь школярів в організації навчальної діяльності через залучення до планування роботи, вибір рівня засвоєння виучуваного матеріалу та способів його фіксації, варіантів завдань, оцінювання результатів.

Обов'язково повідомляються й запитання та завдання, за якими перевірятиметься рівень знань, умінь і навичок.

Обов'язковим елементом є рефлексія учня над власною діяльністю: доцільність обраного шляху вирішення поставлених завдань, форм і методів роботи, досягнення чи не досягнення цілей тощо.

Оцінювання школяра проводиться в порівнянні з його попередніми успіхами й планованими цілями, через поцінування успіхів, способів навчальної діяльності, докладених зусиль.

Активна участь учителів-практиків у розв'язанні проблем особистісно-зорієнтованого навчання прискорить розробку методики вивчення конкретних тем з огляду на визначення цілей навчання та його оцінки, методів та форм організації навчальної діяльності, рефлексії над нею тощо. Тим більше, що досвід такий в Україні є.

2.3 Нові технології навчання української мови в концепті особистісно-орієнтованого навчання

У психолого-педагогічному плані тенденція вдосконалення педагогічних технологій характеризується переходом: від учня як функції запам'ятовування до учня як суб'єкта, відповідального за власний розумовий розвиток; від чисто асоціативної, статичної моделі знань до динамічного структурованих систем розумових дій; від орієнтації на середнього учня до диференційованих та індивідуальних програм навчання; від зовнішньої мотивації учіння до внутрішньої морально-виховної регуляції [5; c. 5].

Технології навчання рідної мови можуть бути різноманітними і мають оптимально враховувати пізнавальні можливості й інтереси дітей, а також умови, у яких здійснюється навчальний процес, і тим самим максимально сприяти особистісному розвиткові учнів. Розробка методики навчання рідної мови на рівні певної технології означає можливість застосування прогресивних способів навчання кожним педагогом, який оволодів цією технологією, що забезпечує істотне підвищення ефективності навчального процесу.

До перспективних освітніх технологій, апробованих у кращих освітніх закладах країни, слід залічити особистісно-зорієнтовані технології, інформаційні освітні технології, технології саморозвитку, життєтворчості, вальдорфську педагогіку тощо[30; c. 44].

Найвідомішими особистісно-зорієнтованими технологіями, найбільш пристосованими до сучасних освітніх умов, є система розвивального навчання, групова форма навчальної діяльності, технології формування творчої особистості, навчання як дослідження тощо. Психологічне обґрунтування системи розвивального навчання дав Л. Виготський, орієнтуючи педагогів на таку організацію навчальної діяльності, яка б здійснювалася в "зоні найближчого розвитку" кожного учня. Технологічну основу такої організації навчання розробили В.Давидов і Д.Ельконін. Нині в багатьох школах успішно впроваджується ця модель навчання рідної мови [31; c. 39].

Технологія формування творчої особистості спрямована на розвиток таких здібностей, як здатність бачити проблеми, виявляти суперечності, висувати гіпотези, оригінальні ідеї, аналізувати, інтегрувати, трансформувати та синтезувати інформацію, уміння здійснювати пошук, дослідницьку діяльність, дивергентність мислення, які мають велике значення для розвитку мовленнєвих здібностей. Тому оволодіння цією технологією має бути одним з пріоритетних завдань кожного вчителя української мови.

Групова форма навчальної діяльності значно розширює можливості співробітництва дітей, активізує й розвиває мовленнєві здібності, уміння спілкуватися, актуалізує потенційні можливості учнів, формує позитивне ставлення до навчання. Саме тому бодай елементи групової форми занять мають бути складовими компонентами сучасного уроку рідної мови.

Дослідницька технологія має реалізуватися насамперед у процесі організації навчальної діяльності школярів з високим рівнем пізнавальних можливостей, які виявляють такі особистісні якості, як яскраві аналітичні здібності, спостережливість, гнучкість мислення, багатство уявлень, здатність до зосередженої й відповідальної праці. Водночас зазначені якості необхідно формувати й в інших учнів, у яких ці якості яскраво не виявлені, адже вони мають велике значення для самопізнання, саморозвитку і розвитку мовленнєвих здібностей школярів[27; c. 65].

Інформаційні освітні технології відкривають небачені раніше перспективи індивідуалізації навчання і підвищення його ефективності. Саме завдяки цим технологіям учень позбувається механічної та рутинної роботи у процесі навчання, може організувати власну пізнавальну діяльність на оптимальному рівні трудності, набуває неоціненного досвіду орієнтуватися в неосяжному масиві інформації, визначати пріоритети та вибирати стратегії, що збагатить його досвідом творчої діяльності, забезпечить необхідну підготовку для життєдіяльності в інформаційному суспільстві[30; c. 21].

Технології життєтворчості ґрунтуються на ідеях гуманістично-особистісної педагогіки і спрямовані на сприяння різнобічному розвиткові учня, допомогу йому у виборі власної життєвої стратегії, усвідомленні сенсу життя, своєї життєвої місії, а також оволодінні вміннями пізнавати навколишній світ і себе, працювати, жити в колективі, самовдосконалюватися[18; c. 42].

Найпершою умовою побудови технології навчання є конкретизація навчальної мети: усвідомити знання, осмислити зв'язки між явищами, засвоїти матеріал, сформувати уявлення, сформувати вміння, узагальнити, застосувати за зразком, застосувати в нових умовах тощо. Проте неконкретні, розпливчаті цілі не сприяють вибору доцільних методичних засобів досягнення певного результату. Приміром, такі формулювання мети уроку, як поглибити, повторити, закріпити, розширити знання тощо не націлюють учителя на передбачення кінцевого результату.

Важливою складового педагогічного процесу нині стає особистісно-орієнтована взаємодія вчителя із учнем, яка вимагає детального перегляду існуючих педагогічних технологій.

Українська (рідна) мова відіграє провідну роль в особистісному розвитку школярів, тому зміст навчання та технологія його засвоєння має базуватися передусім на прогресивному особистісно-зорієнтованому підході до навчально-виховного процесу.

Технологізація особистісно-орієнтованого освітнього процесу передбачає спеціальне конструювання навчального дидактичного матеріалу, системи уроків, методичних рекомендацій до їх проведення. Це повинно знайти вияв у змісті, способах, організаційних формах і методах здійснення цього процесу в основній ланці 12-річної школи, зорієнтованих на формування й розвиток в учнів пізнавальної самостійності, мовного чуття, комунікативних умінь в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), відборі тематики роботи з розвитку усного і писемного мовлення учнів з урахуванням соціокультурної лінії змісту навчання, урахуванні індивідуальних особливостей учнів, їхніх пізнавальних потреб, інтересів, прагнень до самопізнання і саморозвитку[9; c. 11].

Інтерактивні технології на уроках української мови є важливою складовою особистісно орієнтованого розвивального навчання.

Найхарактернішою ознакою нових технологій навчання є те, що активними співавторами навчально-виховного процесу стають учні. Кожен школяр має змогу долучитися до співпраці в колективній або груповій діяльності. Колективна діяльність учнів у процесі пізнання і засвоєння матеріалу передбачає індивідуальний внесок кожного в навчальний процес, обмін знаннями, ідеями[5; c. 5].

У процесі роботи на перший план ставляться потреби дитини в пізнанні, творчості, самоствердженні, емоційній насолоді, спілкуванні, праці, самостійності, тобто самореалізації.

Інноваційними формами організації навчальної діяльності учнів є:

- робота в малих групах: в парах, змінні трійки, перехресні групи, "карусель", "акваріум", проектна робота, "коло ідей" та ін.

- фронтальна робота: "коло знань", "мікрофон", "мозковий штурм", "навчаючи - вчусь", "кейс-метод", "дерево розв'язків", "павутиння слів" та ін.

- дискусійне навчання: "піраміда", ток-шоу, дебати, "нескінченний ланцюжок", "гучна група", "прес", "обери позицію", "спрощене судове засідання" і т. д.

- ігрове навчання: рольова гра, урок-мандрівка, урок-турнір, урок-екскурсія, урок-казка, "імітація", "плюс-мінус", "аукціон", "громадські слухання", "театр" та ін.

Необхідно зазначити, що в контексті вищезазначеного змінено і підходи до оцінювання результатів навчальних досягнень школярів як складової навчального процесу. Оцінювання повинно ґрунтуватися на позитивному принципі, що передбачає врахування рівня досягнень учня, а не ступеня його невдач[19; c. 30].