Принципи та поняття педагогічного менеджменту

Для кожної навчальної дисципліни, яка входить до освiтньо-професiйної програми підготовки, на пiдставi навчальної програми дисципліни та навчального плану вищим навчальним закладом складається робоча навчальна програма дисципліни, яка є нормативним документом вищого навчального закладу.

Робоча навчальна програма дисципліни містить виклад конкретного змісту навчальної дисципліни, послiдовнiсть, органiзацiйнi форми її вивчення та їх обсяг, визначає форми та засоби поточного i підсумкового контролю. Структурні складові робочої навчальної програми дисципліни: - тематичний план; - засоби для проведення поточного та підсумкового контролю; - перелік навчально-методичної літератури.

Навчання студента здійснюється за iндивiдуальним навчальним планом. Iндивiдуальний навчальний план студента складається на пiдставi робочого навчального плану i включає всі нормативні дисципліни та частину вибiркових навчальних дисциплiн, вибраних студентом з обов'язковим урахуванням структурно-логiчної схеми пiдготовки. Iндивiдуальний навчальний план складається на кожний навчальний рiк i затверджується в порядку, встановленому вищим навчальним закладом. Вибiрковi навчальнi дисциплiни, введенi вищим навчальним закладом в освiтньо-професiйну програму пiдготовки i включенi до iндивiдуального навчального плану студента, є обов'язковими для вивчення.

Історичні форми організації навчання

Класно-урочна система навчання. Виникла у XVII ст. на основі робіт Я. Штурма та Я.А.Коменського. Основні характеристики: постійний склад учнів, однакових за віком і рівнем підготовки, постійне місце проведення занять у відповідності до розкладу, навчальний рік має фіксований початок і кінець, конкретний зміст навчання по роках навчання. Белл-ланкастерська форма навчання. Вчитель організовує навчання в молодших класах за допомогою залучення до викладацької роботи учнів старших класів, яким він надавав інструктаж. Дальтон-план Запропоновано американським педагогом Е. Паркгерст у 1909 р. у м. Дальтон. Замість класів використовувались лабораторії, оснащені усім необхідним для навчання, в яких учні можуть використовувати все для навчання. При виникненні труднощів діти можуть звертатися по допомогу до вчителя.

Маннґеймська система Теорія диференційованого навчання була втілена доктором Зіккінгером у м. Маннґейм. Діти були розділені на 4 групи у відповідності до психометричних показників: 1) діти з середніми здібностями (50--60 % від усіх дітей), 2) малоздібні діти, які не можуть закінчити школу (20--39 %), 3) розумово відсталі діти (2,5 %), 4) високообдаровані діти (1,2 %) та обдаровані діти (20--25 %). Термін навчання тривав 4--8 років в залежності від групи.

План Трампа Застосовується в американських школах. Була запропонована та апробована Д. Ллойдом Трампом. За цією системою 40 % навчального часу відводиться на роботу у великих групах по 100--150 чоловік та 20 % часу -- у малих групах по 10--15 чоловік, ще 40 % часу -- на самостійну роботу.

Метод проектів. Розроблено В. Кілпатріком. Учні в процесі навчання розробляють певний проект, залежно від напряму якого визначалися методи, зміст та форма роботи учнів. Розробка проектів дозволяла поєднувати роботу та навчання.

Класно-урочна форма навчання

Класно-урочна система навчання. Виникла у XVII ст. на основі робіт Я. Штурма та Я. А. Коменського. Основні характеристики: постійний склад учнів, однакових за віком і рівнем підготовки, постійне місце проведення занять у відповідності до розкладу, навчальний рік має фіксований початок і кінець, конкретний зміст навчання по роках навчання

Самостійна робота як основа навчання

СР -- це форма організації індивідуального вивчення студентами навчального матеріалу в аудиторний та поза аудиторний час. Метою СРС є сприяння у формуванні самостійності як риси особистості та важливої професійної якості молодої людини, суть якої полягає у вміннях систематизувати, планувати, контролювати і регулювати свою діяльність без допомоги і контролю з боку викладача. Завданнями СРС можуть бути засвоєння певних знань, умінь, навичок, закріплення і систематизація набутих знань, застосування отриманих знань для розв'язання практичних завдань та виконання творчих робіт.

Організація СРС повинна здійснюватися відповідно до вимог:

1. Обґрунтування мети завдань у цілому і конкретного завдання зокрема, що вимагає виявлення та стимулювання позитивних мотивів діяльності студентів.

2. Відкритість і загальна оглядовість завдань. Всі студенти повинні знати зміст завдання, проаналізувати правильність і корисність виконаної роботи, відповідність поставлених оцінок.

3. Надання детальних методичних рекомендацій щодо виконання роботи.

4. Надання можливості студентам виконувати творчі роботи.

5. Здійснення індивідуального підходу при виконанні самостійної роботи.

6. Нормування завдань для СР, яке базується на визначенні затрат часу і трудомісткості різних їх типів.

7. Можливість ведення обліку та оцінювання виконання завдань і їх якості.

8. Підтримання постійного зворотного зв'язку із студентами в процесі здійснення СР.

Організація самостійної роботи студентів включає 1)самостійне опрацювання лекційного мат-лу, 2)самостійна підготовка до практичних занять, 3)власне самостійна робота. Форми самостійної навч. роботи: 1)підготовка рефератів та доповідей на семінар, 2)вивчення та тезісне конспектування монографій чи іншої обов'язкової літ-ри. 3)розв'язання задач та прикладів, 4)тренінги, 5) програмоване навчання, 6)виконання курсових та дипломних робіт, 7)виконання студентських наукових робіт і т.д. Рівні орг-ної с-ми планування та організації с/р: 1) кафедральний, 2)факультативний. Ще два рівні: 1)той, що пропонує викладач, 2)той, що виконує учень.

Сучасні технології навчання

Одним зі стратегічних завдань реформування освіти в Україні є формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров'я. Це вимагає розроблення і наукового обґрунтування змісту і методики організації навчально-виховного процесу. Тому сучасна педагогічна наука і практика зосередили увагу на пошуку таких технологій навчання, які б забезпечували всебічний розвиток особистості школяра, сприяли його самовираженню. Наслідком таких пошуків є нові технології навчання. Особистісна орієнтоване навчання зосереджене на особистості дитини, розвитку її самобутності, самоцінності. Мета його полягає в сприянні становленню індивідуальності, культурної ідентифікації дитини, дальності, культурної ідентифікації дитини, її соціалізації, життєвому самовизначенню. Застосування особистісна орієнтованої технології спонукає учня бути активним співрозмовником, суб'єктом навчально-виховної діяльності та продуктивної праці.

Технологія групової навчальної діяльності школярів. Групова організація навчання забезпечує можливості для співпраці, налагодження міжособистісних стосунків, спільного пізнання навколишнього світу.

Реалізується вона в малих групах учнів, об'єднаних загальною навчальною метою, і ґрунтується на опосередкованому керівництві вчителем і співпраці його з учнями. Під час групової навчальної діяльності учні виконують значно більший обсяг роботи, ніж за використання інших технологій. Підвищується результативність засвоєння ними знань і формування вмінь, розвиваються вміння співпрацювати, мотивація до навчання, пізнавальні навички (планування, рефлексія, самоконтроль, взаємоконтроль). Технологія розвивального навчання. Основою цієї технології є ідея про розвиток дитини як суб'єкта особистої діяльності.

Тому головна мета навчання полягає у забезпеченні розвитку пізнавальних можливостей школяра. Для ефективного здійснення розвивального навчання учитель повинен подолати межі навчальної програми, дати учневі змогу займатися тими видами діяльності, що викликають у нього найбільший інтерес, самостійно визначити інтенсивність та обсяг своєї діяльності.

Він може допомагати учневі сформулювати завдання, оволодіти необхідними методами і навичками його виконання, на початку роботи з класом проаналізувати рівень засвоєння учнями предмета, визначити типи завдань для різних груп учнів. Технологія формування творчої особистості.

Використання технології формування творчої особистості дає змогу кожному учневі працювати самостійно, опановувати узагальнені прийоми розумової діяльності, розвивати свої творчі здібності. Організувати цю технологію може тільки вчитель, який постійно перебуває у творчому пошуку, впроваджує нові методики навчання, розробляє нестандартні прийоми активізації пізнавальної діяльності учнів. Технологія навчання як дослідження. Суть технології навчання як дослідження полягає в забезпеченні освітньої підготовки, виховання учнів, цілеспрямованого формування їхніх особистісних якостей в умовах здійснення систематичних навчальних досліджень, її метою є набуття учнями досвіду дослідницької роботи, розвиток їхніх інтелектуальних здібностей, творчого потенціалу, формування активної, компетентної, творчої особистості.

Основні форми організації навчання

У педагогічній літературі є різні визначення “форми навчання” як категорії дидактики: форма роботи, засіб роботи, організація навчання.

Форма організації навчання -- спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі.

Педагогічній практиці відомі понад тридцять конкретних форм навчання. Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна -- уроки у школі, лекції та семінарські заняття у вузі, екскурсії, факультативні заняття тощо та індивідуальна -- самостійна робота, дипломні та курсові проекти тощо, які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку викладача. Вибір форм організації навчання зумовлюється завданнями освіти і виховання, особливостями змісту різних предметів та їх окремих розділів, конкретним змістом занять, складом, рівнем підготовки і віковими можливостями учнів. Організаційні форми навчання змінюються і розвиваються разом із суспільним розвитком. За первіснообщинного ладу навчання було практично-догматичним. Діти засвоювали виробничий і моральний досвід у процесі спільної праці та повсякденного спілкування з дорослими. Навчальна робота з ними була індивідуальною, потім індивідуально-груповою.

Індивідуальне навчання. Полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Воно досить ефективне, оскільки враховує особливості розвитку дитини, індивідуалізує контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Проте індивідуальне навчання потребує значних матеріальних витрат, учень позбавлений можливості співпрацювати з однолітками. Тепер використовується у формі репетиторства і консультування. Індивідуально-групова форма навчання. Згідно з нею учитель займається з групою дітей (10--15 осіб), навчальна робота має індивідуальний характер, оскільки діти різного віку неоднаково підготовлені. Діти приходять на заняття в різний час. Учитель по черзі опитує кожного учня, пояснює новий матеріал, дає індивідуальні завдання. Подібна організація навчальної роботи існувала до того часу, поки навчання не стало масовим, обмежувалось виробленням найпростіших навичок читання, письма і рахування. Тепер її використовують в малокомплектних сільських школах, де на уроці одночасно навчаються учні різних класів.

Класно-урочна форма навчання. За феодального ладу розвиток виробництва і підвищення ролі духовного життя в суспільстві сприяли виникненню форм масового навчання дітей. Однією з перших було групове (колективне) навчання у братських школах Білорусі та України (XVI ст.). Воно започаткувало класно-урочну форму навчальної роботи, теоретично обґрунтовану в праці Я.-А. Коменського “Велика дидактика”. Як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна “усіх навчати всьому”, вона існує понад три століття, переважає і тепер. Сутність її полягає в тому, що учнів одного віку розподіляють на класи, заняття з ними проводять поурочно за наперед складеним розкладом. Усі учні працюють над засвоєнням одного й того ж матеріалу.

З формуванням класно-урочної системи навчання в педагогіці почали використовувати такі поняття, як навчальний рік, навчальний день, урок, перерва, чверть, канікули, її ефективність була настільки очевидною, що незабаром вона стала головною у школах багатьох країн світу.

Белл-ланкастерська система взаємного навчання. У XVIII ст. ідея Яна-Амоса Коменського про можливість залучення кращих учнів до навчання інших була поширена у Західній Європі. Вона була названа белл-ланкастерською системою взаємного навчання від прізвищ англійського священика Ендрю Белла і вчителя Джозефа Ланкастера, котрі одночасно застосували її в Англії та Індії. Сутність її в тому, що через гостру нестачу вчителів один учитель навчав 200--300 учнів різного віку. До обіду він займався з групою старших учнів, після обіду кращі учні займались із молодшими, передаючи їм одержані знання. Замість підручників застосовувались унаочнення, здебільшого саморобні таблиці. Свого часу цю систему подекуди запроваджували у вітчизняній школі: вона виправдовувала себе там, де не вистачало вчителів, але значного поширення не набула, оскільки не забезпечувала необхідної підготовки дітей. Здебільшого застосовувалася в сільських малокомплектних школах, де вчитель навчав два-три класи одночасно.

Мангеймська форма вибіркового навчання. Виникла наприкінці XIX ст. як спроба відмовитися від класно-урочної системи. Вперше була застосована в німецькому місті Мангейм доктором Йозефом-Антоном Зіккінгером. Суть її полягає в тому, що учнів, залежно від їх здібностей та успішності, розподіляли по класах на слабких, середніх і сильних. Відбір здійснювався на основі спостережень, результатів психометричних обстежень, характеристик учителів та екзаменів. Елементи цієї системи збереглися в Австралії та США, де в школах створюються класи більш здібних і менш здібних учнів. Вона стала основою для створення шкіл різного типу в Англії, куди набирають учнів за результатами тестових іспитів після закінчення початкових класів.

Дальтон-план. На початку XX ст. у СІЛА, Англії та деяких інших країнах Заходу виникли системи індивідуалізованого навчання, що мали готувати активних, ініціативних, енергійних функціонерів. З цих систем навчання найбільшого поширення набув дальтон-план, вперше застосований у 1903 р. в американському місті Дальтоні (штат Масачусетс) учителькою Оленою Паркхерст. Ця система ґрунтується на забезпеченні кожного учня можливістю працювати індивідуально, згідно зі своїм темпом. Загального  плану (розкладу) занять не було, колективна робота проводилась протягом години, решту часу учні вивчали матеріал індивідуально, звітуючи про виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета.

За відсутності уроків, навчальні класи перетворювались на предметні “лабораторії”, кожен учень працював самостійно, виконував тижневі, місячні завдання (“підряди”) відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі консультували і контролювали їх. Елементи цієї системи застосувуються у заочному навчанні.

Бригадно-лабораторна форма навчання. У другій половині 20-х років XX ст. дещо змінений дальтон-план був використаний в організації бригадно-лабораторної форми навчання, яка поєднувала колективну роботу бригади (частини класу) з індивідуальною роботою учнів. Розподілені на невеликі групи-бригади (по 5--7 осіб), учні вчилися за спеціальними підручниками (“робочими книгами”), виконували спеціально визначені вчителем денні, тижневі, місячні “робочі завдання” з кожного навчального предмета.

Ця система себе не виправдала, оскільки знижувала роль учителя, не давала міцних знань, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Але окремі її елементи виявились ефективними: групові завдання при виконанні лабораторних і практичних робіт, самостійне опрацювання підручника, довідкової та допоміжної літератури.

План Трампа. У XX ст. у США виникла форма навчання “план Трампа”, розрахована на максимальну індивідуалізацію навчального процесу на основі використання технічних засобів, поєднання індивідуального навчання з колективною роботою учнів. На думку її автора -- американського педагога Д. Ллойда Трампа, у процесі навчання потрібно поєднувати масову, групову та індивідуальну його форми. Для цього 40% навчального часу учні проводять у великих групах (100--150 осіб), де читаються лекції з використанням різних технічних засобів; 20% -- у малих групах (10--15 осіб), де обговорюють лекційний матеріал, поглиблено вивчають окремі розділи, відпрацювують уміння та навички, 40% -- працюють індивідуально з використанням додаткової літератури та комп'ютерної техніки.

Комплексний метод навчання. Виник на початку XX ст., започаткований педагогами швейцарцем Адольфом Фер'єром, бельгійцем Овідієм Декролі, німцем О. Шульцем. Його суть в об'єднанні навчального матеріалу в теми-комплекси. Але комплексність порушувала предметність викладання, систематичність вивчення основ наук. У колишньому СРСР “комплекси” вважали альтернативою догмам старої школи, вкладаючи в західні комплексні програми свій зміст, наприклад, комплексні програми “Праця”, “Природа”, “Суспільство”. Але це не дало міцних, систематизованих знань. Тому в 30-х pp. школа й педагогічна наука повернулися до класичної класно-урочної системи.

Умови навчальної діяльності

Процес навчання не може здійснитись, якщо не створені умови, що забезпечують його ефективне здійснення. Умови навчання -- сумарна характеристика фізичного і психологічного середовища, в якому відбувається навчальна діяльність. Серед умов навчання можна виділити зовнішні і внутрішні. Зовнішні умови навчання включають різноманітні особливості середовища: матеріально-технічне забезпечення навчання, соціальне оточення, вплив викладача та навчальної інформації, яку він пропонує, розмір стипендії чи плати за навчання, громадське навантаження та багато іншого. Внутрішні умови навчання включають природні схильності і потяги того, хто навчається, рівень розвитку його пізнавальних здібностей, а також всю сукупність психічних проявів людини, які виникають під впливом зовнішніх факторів. Важливим завданням викладача є забезпечення взаємозв'язку зовнішніх і внутрішніх умов навчання.

Зовнішні умови не повинні суперечити внутрішнім, а бути побудованими з урахуванням потреб учнів. Водночас зовнішні умови мають сприяти утворенню необхідних внутрішніх умов навчання: формуванню готовності учнів до навчання, належного ставлення до навчання і пізнавальних здібностей. Умови навчання також поділяють на організаційні, матеріальні і психологічні. До організаційних умов включають часові межі і режим навчання, організаційну структуру навчального процесу, його просторову організацію (розташування учасників у просторі навчальної аудиторії і т.д. Організаційні умови визначаються не тільки вимогами самого процесу навчання (навчальний план, розклад), але й загально гігієнічними вимогами, фізіологічними особливостями і потребами тих, хто навчається (зміна різноманітних видів діяльності, режим харчування, періоди найбільшої працездатності, неприпустимість перенавантаження студентів і т. д.). Матеріальні умови пов'язані із забезпеченням навчального процесу засобами навчання: технічна забезпеченість навчального процесу, наявність наочних засобів, наочно-методичних матеріалів викладача, посібників і розробок для організації самостійної роботи тих, хто навчається, тощо. Психологічні умови пов'язані з комунікативним забезпеченням навчального процесу і визначаються здатністю викладача управляти спілкуванням, а також організовувати комунікативну взаємодію і стосунки в групі, що забезпечують сприятливий психологічний клімат у процесі навчання.

Основні освітньо-вікові категорії та їх характеристика

Молодший шкільний вік (6-10 років). В шестирічному віці дитину чекає перша велика зміна в житті. Перехід у шкільний вік пов'язаний з рішучими змінами в його діяльності, спілкуванні, відносинах з іншими людьми. Провідною діяльністю стає навчання, змінюється уклад життя, появляються нові обов'язки, новими стають і відносини дитини з оточуючими.

Середній шкільний вік (від 10-11 до 15 років) - перехідний від дитинства до юності. Він співпадає з навчанням у школі другого ступеня (V - IX класи) і характеризується загальним підйомом життєдіяльності та глибокою перебудовою усього організму.

Виховна робота зі школярами середнього віку - важливіша та найскладніша із теперішніх завдань. Педагогам треба глибоко осмислювати особливості розвитку та поведінки сучасного підлітка, вміння поставити себе на його місце в складні та суперечливі умови реального життя. Учень середнього шкіль-ного віку здатен зрозуміти аргументацію, впевнитися в її обґрунтованості, погодитися з розумними доводами.

Старший шкільний вік (15-18 років). Юнацький вік - це період вироблення світогляду, переконань, характеру та життєвого самовизначення. Юнацтво - час самоствердження, бурхливого росту самосвідомості, активного осмислення майбутнього, час пошуку, надій, сподівань. У старшокласників звично яскраво виражено вибіркове відношення до навчальних предметів. Потреба в значущих для життєвого успіху знань - одна із найхарактерніших рис теперішнього старшокласника. Це визначає розвиток і функціонування психічних процесів. Сприйняття характери-зується цілеспрямованістю, увага - довільністю та стійкістю, пам'ять - логічним характером. Мислення старшокласників відрізняється більш високим рівнем узагальнення та абстрагування, поступово набуває теоретичну та критичну направленість.

Особливості навчання і виховання учнів молодшого шкільного віку

Молодший шкільний вік (6-10 років). В шестирічному віці дитину чекає перша велика зміна в житті. Перехід у шкільний вік пов'язаний з рішучими змінами в його діяльності, спілкуванні, відносинах з іншими людьми.

Провідною діяльністю стає навчання, змінюється уклад життя, появляються нові обов'язки, новими стають і відносини дитини з оточуючими. Увага молодших школярів недостатньо стійка, обмежена за обсягом. Тому весь процес навчання та виховання дитини початкової школи підкоряється вихованню культури уваги. Шкільне життя вимагає від дитини постійних вправ у довільній увазі, вольових зусиль для зосередження. Довільна увага розвивається разом з іншими функціями, насамперед з мотивацією навчання, почуттям відповідальності за успіх навчальної діяльності.

Пам'ять у молодшому шкільному віці має переважно наглядно-образний характер. Безпомилково запам'ятовується матеріал цікавий, конкретний, яскравий. Однак учні початкової школи не вміють розпоряджатися своєю пам'яттю та підкорити її задачам навчання. Немалих зусиль обходиться вчителям вироблення вмінь самоконтролю при заучуванні, навиків самоперевірки, знань раціональної організації навчального труда.

Навчання і виховання у середніх класах школи

Середній шкільний вік (від 10-11 до 15 років) - перехідний від дитинства до юності. Він співпадає з навчанням у школі другого ступеня (V - IX класи) і характеризується загальним підйомом життєдіяльності та глибокою перебудовою усього організму. Сприйняття підлітка більш цілеспрямоване, планомірно та організовано, ніж сприйняття молодшого школяра. Іноді воно відрізняється твердістю та глибиною, а іноді вражає своєю поверховістю.

Невміння зв'язати сприйняття оточуючого життя з учбовим матеріалом - характерна особливість учнів середнього шкільного віку. Характерна риса уваги учнів середнього шкільного віку - його специфічна вибірковість: цікаві уроки або нецікаві справи дуже приваблюють підлітків, і вони можуть довго зосереджуватися на одному матеріалі або явищі. Але легка збудливість, інтерес до незвичайного, яскравого часто стає причиною переключення уваги. В підлітковому віці відбуваються суттєві зрушення в розумовій діяльності. Мислення стає більш систематизованим, послідовним, зрілим. Покращується здатність до абстрактного мислення, змінюється співвідношення між конкретно-образним мисленням та абстрактним на користь останньої. Мислення підлітка набуває нової риси - критичності.

Підліток не полагається сліпо на авторитет вчителя та підручника, він намагається мати свою думку, схильний до суперечок та заперечень.

Середній шкільний вік найбільш сприятливий для розвитку творчого мислення. Щоб не упустити можливості сенситивного періоду, треба постійно пропонувати учням вирішувати проблемні завдання, порівнювати, виділяти головне, знаходити спільні та відмінні риси, причинно-наслідкові залежності. Виховна робота зі школярами середнього віку - важливіша та найскладніша із теперішніх завдань. Педагогам треба ам треба глибоко осмислювати особливості розвитку та поведінки сучасного підлітка, вміння поставити себе на його місце в складні та суперечливі умови реального життя. Учень середнього шкільного віку здатен зрозуміти аргументацію, впевнитися в її обґрунтованості, погодитися з розумними доводами.

Навчання і виховання старшокласників

Старший шкільний вік (15-18 років). Юнацький вік - це період вироблення світогляду, переконань, характеру та життєвого самовизначення. Юнацтво - час самоствердження, бурхливого росту самосвідомості, активного осмислення майбутнього, час пошуку, надій, сподівань. У старшокласників звично яскраво виражено вибіркове відношення до навчальних предметів.

Потреба в значущих для життєвого успіху знань - одна із найхарактерніших рис теперішнього старшокласника. Це визначає розвиток і функціонування психічних процесів. Сприйняття характеризується цілеспрямованістю, увага - довільністю та стійкістю, пам'ять - логічним характером.

Мислення старшокласників відрізняється більш високим рівнем узагальнення та абстрагування, поступово набуває теоретичну та критичну направленість.

Юнацтво - це період розквіту всієї розумової діяльності. Старшокласники намагаються проникнути в суть явищ природи та суспільного життя, пояснити їх взаємозв'язки та взаємозалежності. Майже завжди це супроводжує прагненням створити власну точку зору, дати свою оцінку подіям, що відбуваються. Своя точка зору не завжди співпадає із загальноприйнятою, це висновок, здобутий власною працею, напругою думки.

Самостійність мислення в цьому віці набуває визначного характеру та край необхідна для самоствердження особистості. Дорослі, вчителі часто безапеляційно заперечують наївні, односторонні, далеко ще не зрілі висновки, створюючи своєю безтактністю передумови для конфліктів та непорозумінь. Бурхливі соціальні події, що сталися за останні декілька років в світі і в нашій країні, перетворення, власною логікою спонукають молодь самостійно робити вибір, особисто орієнтуватися й займати незалежні позиції. Саме життя виробляє у більшості сучасних юнаків та дівчат таку психологію, яка багато в чому відрізняється від психології юнаків, що жили декілька десятків років тому. Це й більш відкритий, навіть сміливий погляд на світ, включаючи постановку й вирішення багатьох проблем морально-етичного характеру, і самостійність - хоч і не завжди правильність суджень, і включення в обговорення таких соціально-політичних, економічних і релігійних проблем, які зовсім ще недавно вважалися не характерними для юнацтва, непедагогічними, ідеологічно невиправданими (наприклад, питання релігії, бізнесу, сексу, поведінка вчителів та батьків, їх критика тощо).

Особливості навчання і виховання студентів

Учбова діяльність складається з визначених дій, що залежать від того, яку функцію виконує людина, що навчається в педагогічній ситуації. Це можуть бути наступні функції: пасивне сприйняття і освоєння інформації що підноситься ззовні; активний, самостійний пошук інформації; організований ззовні направлений пошук і виконання інформації. У першому ний ззовні направлений пошук і виконання інформації. У першому разі студента розглядають як об'єкт формуючих впливів педагога. Тоді в основі навчання лежить викладання йому готової інформації, готових знань і умінь на основі методів повідомлення, показ і вимоги до певних вимог студента. У другому випадку студент розглядається як суб'єкт, що формується під впливом власних інтересів і цілей. У третьому випадку педагог організує зовнішні джерела поведінки так, що вони формують необхідні інтереси студента, а вже на основі цих інтересів студент здійснює активний відбір і використання необхідної інформації.

Андрагогіка: особливості і принципи навчання дорослих

Андрагогіка - сфера педагогіки, в якій розглядаються теоретичні та практичні проблеми навчання дорослих з урахуванням їх особливостей (сформовані риси особистості, наявність життєвого досвіду, культурних, освітніх та професійних запитів, переважає самонавчання та самовиховання тощо) у системі безперервного навчання.

Особливості навчання дорослих:

1.У дорослих має місце переорієнтація від принципу акумулювання знань (предметне навчання) до підвищення рівня компетентності (проблемне навчання) завдяки здатності до ефективних дій під час вирішення конкретних життєвих ситуацій.

2. У ході навчання часто виникає конфлікт між необхідністю дорослих у підвищенні кваліфікації та їхньою упередженістю до сприйняття нового («Я вже все це знаю»). Тому виконання професійних завдань дадуть змогу виявити недостатність знань дорослого учня та необхідність формування нових знань, умінь та навичок.

3. Наявність яскравих прикладів з реального життя тих, хто навчається підвищує мотивацію людини до навчання, створює необхідні психологічні передумови до підвищення кваліфікації.

4. Використання різних прийомів стимулювання дорослих через їхню самооцінку (оцінку себе, своєї діяльності, свого становища в групі, свого ставлення до інших тощо) та спільне формування цілей навчання.

5. Вибір тем для навчання має орієнтуватися на конкретні завдання.

6. Багате джерело особистих знань і досвіду дорослих має використовуватися в процесі навчання різними способами: через аналіз конкретних проблем. ситуацій, виявлення можливостей застосування отриманих знань до різних сфер діяльності, а не тільки до ситуацій, як розглядаються на заняттях або є аналогічними їм.

Принципи андрагогіки:

1.Отримання користі від знань.

2. Відповідальність за власне навчання.

3. Джерело індивідуалізації навчання - досвід дорослих.

4. Усвідомлення того, що навчання змінить життя на краще.

5. Підвищення кваліфікації не за рахунок вироблення нових умінь, а їх

реалізації у дії.

Фактори ефективного управління навчанням.

1. Взаємодія суб'єктів:

- актуалізація потреб та мотивів здобуття освіти;

- посилення ролі студента: індивідуальний та диференційований підходи;

- розвиток творчих задатків студента;

- використання принципів навчання дорослих учнів;

- «гучкий» зворотний зв'язок;

- застосування комп'ютерних технологій навчання.

2. Зміст:

Фактори ефективного управління навчанням. Реформи освіти в Україні: стан і перспективи. Болонський процес. Подальший розвиток і вдосконалення системи освіти в Україні мають забезпечити високу якість навчання і виховання школярів, належну теоретичну і практичну підготовку фахівців з вищою освітою, створити умови для навчання громадян протягом усього життя. Взявши орієнтир на входження в освітній простір Європи, Україна чітко окреслила напрями модернізації освітньої діяльності в контексті європейських вимог, працює над приєднанням до Болонського процесу. Одним з ключових завдань Болонського процесу є реорганізація освітніх систем Європейських країн, що покликано сприяти підвищенню мобільності учасників освітнього процесу з метою їх подальшого навчання чи працевлаштування. Іншими важливими цілями даної програми є посилення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі та зростання її ролі у суспільних перетвореннях. Для досягнення цієї мети було запропоновано прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій; увести в своїй основі двоступеневу структуру вищої освіти; увести взаємовизнаний на європейському просторі вчений ступінь доктора філософії; використати єдину систему кредитних одиниць - систему ЕСТS.

1. Надлишкова кількість навчальних напрямів (близько 80)і спеціальностей (близько 600). Кращі світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

2. Недостатнє визнання у суспільстві рівня "бакалавр" як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність. Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом. Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.

5. Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого - вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за Ш і IV.

Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці кількість технікумів і коледжів, що у 4 рази більша, ніж ВНЗ Ш та IV рівнів акредитації разом IV рівнів акредитації разом узятих.

Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Важливий загальноєвропейський принцип "освіта через усе життя" поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

Типи освітніх установ та їх характеристика

Система освіти України охоплює дошкільні, шкільні, позашкільні, професійно-технічні, вищі заклади освіти, наукові, науково-методичні, методичні установи, науково-виробничі підприємства, державні та місцеві органи управління освітою, а також самоврядування в галузі освіти. Система освіти -- сукупність навчально-виховних закладів, які систематично і послідовно виховують, навчають і готують до життя підростаючі покоління відповідно до завдань суспільства. Згідно із

Законом України «Про освіту» структура освіти в нашій державі має такі ланки: дошкільна освіта, загальна середня освіта, позашкільна освіта, професійно-технічна освіта, вища освіта, післядипломна освіта, самоосвіта громадян, аспірантура, докторантура. Дошкільна освіта.

Дошкільними закладами освіти є дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні та комбінованого типу комплекси (для дітей, які потребують коригування фізичного і психічного розвитку) з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та ін. Загальна середня освіта. Загальна середня освіта є цілеспрямованим процесом оволодіння систематизованими знаннями про природу, людину, суспільство культуру та виробництво засобами пізнавальної і практичної діяльності. загальну освіту здобувають у таких навчальних закладах: середня загальноосвітня школа -- загальноосвітній навчальний заклад І--III ступенів (І ступінь -- початкова школа, II ступінь -- основна школа, III ступінь -- старша школа з профільним спрямуванням навчання); спеціалізована школа (школа-інтернат) -- загальноосвітній навчальний заклад І--III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів; гімназія -- загальноосвітній навчальний заклад II--III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю; ліцей -- загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою; колегіум - загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілю; загальноосвітня школа-інтернат (школа-інтернат) -- загальноосвітній заклад із частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги; спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат)- загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) - загальноосвітній навчальний заклад І--III ступенів із відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування; вечірня (змінна) а) школа - загальноосвітній навчальний заклад II--III ступенів для тих, хто не має змоги відвідувати школу з денною формою навчання. До інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти відносять: позашкільний навчально-виховний заклад -- навчальний заклад для виховання дітей та задоволення їх потреб у додатковій освіті за інтересами (науковими, технічними, художньо-естетичними, спортивними тощо); міжшкільний навчально-виробничий комбінат -- навчальний заклад для учнів загальноосвітніх навчальних закладів, що дає профорієнтаційну, допрофесійну підготовку; професійно-технічний навчальний заклад -- навчальний заклад, у якому здобувають професійно-технічну і повну загальну середню освіту. Термін навчання для здобуття повної загальної середньої освіти становить у загальноосвітніх навчальних закладах: I ступеня - 4 роки; II ступеня - 5 років; III ступеня - 3 роки. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічна освіта дає змог громадянам здобути професії відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей, а також підвищити професійну кваліфікацію. Вона здійснюється на основі базової загальної середньої освіти з наданням можливості отримати повну загальну середню освіту. Здобувають професійно-технічну освіту в професійно-технічних училищах, професійно-художніх училищах, професійних училищах соціальної реабілітації, училищах-агрофірмах, училищах-заводах, вищих професійних училищах, навчально-виробничих центрах, центрах підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсових комбінатах, інших типах закладів, що надають робітничу професію. Професійно-технічні навчальні заклади можуть мати стаціонар, вечірнє відділення, створювати і входити в різні комплекси, об'єднання. Вища освіта. Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку відповідно до покликань, інтересів і здібностей громадян, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Здійснюється вона на базі повної загальної середньої освіти. До вищих навчальних закладів належать інститути, консерваторії, академії, університети та ін. Вищі навчальні заклади готують фахівців за двома освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, магістр. Післядипломна освіта. Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) дає змогу набути нову кваліфікацію, нову спеціальність та професію на основі наявної з використанням досвіду практичної діяльності, а також поглибити професійні знання. Післядипломну освіту дають такі заклади: академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філіали, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах. Самоосвіта громадян. Для самоосвіти громадян державні органи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, окремі громадяни створюють відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, навчальні теле-, радіопрограми тощо.

Вища освіта в Україні: рівні акредитації, освітньо-кваліфікаційні рівні

Встановлюються такі рівні акредитації вищих навчальних закладів:

Навчальні заклади I рівня акредитації (технікуми, училища й інші прирівняні до них) готують молодших фахівців на базі середнього утворення і на основі базового утворення гарантують одержання середнього утворення і присвоєння кваліфікації молодшого фахівця. Вищі навчальні заклади II рівня акредитації (коледжі й інші прирівняні до них за результатами акредитації) готують фахівців на основі повного середнього утворення з присвоєнням кваліфікації молодшого фахівця, бакалавра. Вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації готують фахівців на основі повного середнього утворення з присвоєнням кваліфікації бакалавра, фахівця, магістра; на основі вищого утворення - із присудженням наукових ступенів кандидата і доктори наук у встановленому порядку. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти:1. Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді екон. д-ті. 2. Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді екон. д-ті. 3. Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді екон. д-ті. 4. Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.