Вступ

Виховання покоління, на долю якого ляже складне завдання розбудови нової незалежної, демократичної України, потребує оновлення широкого спектра проблем, пов'язаних з формуванням світоглядних орієнтацій особистості, розвитком її свідомості, самостійності, активності. А тому система освіти і виховання на всіх її ступенях має ставити за мету формування особистості, яка усвідомлює свою належність до роду, етносу, краю, держави, особистості здорової і багатої фізично і духовно.

В “Концепції національного виховання” одним із провідних напрямів виступає родинне виховання: “Родинне національне виховання - природне, провідне виховання; батьки-головні вихователі протягом усього життя Дитини”. Ідалі вказується пріоритетність цінностей родинного виховання: “Родинно виховання - перша природна, постійно діюча і найголовніша ланка національного виховання. В попередні десятиліття родинне виховання було занедбане і трактувалося багато в чому на хибних моральних ідейних засадах. В епоху національного відродження батьки залучають дітей до традицій, звичаїв, реалізують у вихованні ідеї і засоби етнопедагогіки.

Мати і батько є головними природними вихователями. Святий обов'язок батьків, переданий їм у спадок від дідів і прадідів, - бути національно свідомими, палкими патріотами і стійкими громадянами України.

Родина плекає морально-ідейні, духовні цінності, пов'язані з базовими поняттям - рід, родичі, родовід, родина, родинознавство, народ.

Від роду до народу, від родини - до нації - такий природний шлях розвитку кожної дитини, який реалізує сім'я”.

У період відродження національної освіти і виховання важливого значення набуло родинно-сімейне виховання. Без залучення до активної участі у виховній роботі не лише батьків, а і інших членів родини дітей, практично не можливе розв'язання проблеми національного виховання, формування патріотичних почуттів молодого покоління нашої держави. У Державній національній програмі “Освіта XXI століття” підкреслюється: “В основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім'ї і школи, наступності і єдності поколінь. Школа має продовжувати родинно-сімейне виховання, працювати в тісному контакті з батьками, налагоджувати взаємозв'язок між школою і родиною, бо це - основа, передумова підвищення активності навчання тa виховання".

Система родинно-сімейного виховання настільки важлива в житті кожної людина в планетарному відношенні, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши 1994 рік Міжнародним роком сім'ї, визначила спільну для всіх країн тему співробітництва “Всі ми - одна родина”, яка своїм змістом і суттю відображає взаємозв'язок основного осередку суспільства і вселюдської родини. Генеральна Асамблея ООН постановила, що “починаючи з 1994 року, 15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародній день родини” підкресливши цим величезне значення сім'ї і родини у фізичному і духовному становленні особистості і суспільства.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етанів формування людини як особистості: від роду до народу до нації - такий природний шлях розвитку кожної дитин сформування її національної свідомості, й громадянської зрілості.

Родинне виховання - перша природна і постійно діюча ланка виховання, без докорінного поліпшення змісту якої не можна домогтися певних змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім'ї закладається основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

Родинне виховання - це перевірений віками досвід національного виховання дітей в сім'ї; є джерелом формування світогляду, трудової підготовки, фізичного змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошана, рідної мови, історії, культури.

Тому метою даної роботи є визначення виховного потенціалу родини крізь призму ролі родинного виховання у становленні особистості.

І. Мета, завдання, зміст та основні напрями родинного виховання

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина у духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого, невігласа. У зв'язку з цим постає питання: яка мета, провідні завдання та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його реалізувати.

Головна мета українського родинного виховання - формувати в дітей та молоді духовність рідного народу, виховувати високосвідомих представників патріотів українського народу, нації, носіїв і творців національної та загальнолюдської культури, вільних громадян не залежної України.

Визначення провідних завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки, по-перше, робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким і цілеспрямованим. Без них воно, було б розпливчатим і незрозумілим. Конкретне визначення виховних завдань батьків, по-друге, потрібне для усунення плутанини у цій важливій галузі родинно-побутової культури, зумовленої проповідуванням надуманих догм. І по-третє, цим позбудемось кон'юнктурності у родинній педагогіці, що постійно переслідувала її протягом цілого ряду десятиліть, тобто стабілізується і динамізується розвиток батьківської педагогіки.

Якщо коротко говорити, то завдання домашньої педагогіки можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Природа та суспільна призначення людини - ось основа її доброго виxoвання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь народної педагогіки можна уявити собі як олюднення особистості та підготовки її до життя, реалізацію її особистісного виявлення. Підставою для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є не що інше як педагогіка життя

Розмаїтість перепитій людського життя зумовлює багатоукладність завдань підготовки до нього. Через це основними завданнями родинного виховання можуть бути:

- піклування про фізичне і психічне здоров'я дітей, виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних умов для реалізації можливостей дитини;

- виховання в дітей глибоких патріотичних почуттів, створення сприятливих умов для оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний край, природу, Батьківщину;

- виховання в дітей любові до добра, правди, справедливості, моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в сушильному оточенні, гідності, честі людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей похилого віку;

- організація з найбільш раннього віку посильної праці, різних видів трудової діяльності дітей, на благо сім'ї, родичів, інших людей і по самообслуговуванню, виховання їх цивілізованими господарями землі та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

- цілеспрямоване і систематичне формування в дітей української національної психології, характеру, світогляду, ідеалів, наукових поглядів та переконань;

- формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й потворне в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної діяльності;

- забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до них традицій, звичаїв, обрядів;

- сприяння родини навчально-виховним закладам у вихованні дитини, її становленні як особистості.

На думку академіка Стельмаховича, провідні завдання родинного виховання передбачають забезпечення реалізації: 1) натуралізму; 2) раціоналізму; 3) гуманізму; 4) евдемонізму; 5) соціалізації та етнізації; 6) духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину природи й неухильна дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче та рослина. Батькам слід всіляко оберігати природний /натуральний/ перебіг цього процесу від шкідливих сторонніх впливів. Згаданий принцип натуралізму проповідується багатьма народними висловлюваннями /”Діти, як квіти: поливай - рости будуть”, “Гни дерево поки молоде, вчи дітей поки малі”/.

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини через засвоєння рідної мови, фольклору, родинно-побутової культури, народних мистецтв /”Розуму не купують, а набувають”, “Розумний всьому дає лад”/.

Гуманізм передбачає людяне, доброзичливе ставлення до дитини і намагання формування “досконалої людськості”, щирих стосунків між батьками та дітьми, братами та сестрами, членами родини, чуйного ставлення до людини взагалі, у твердження добра на Землі /”Добре роби, то й добре усім буде”/.

Евдемонізм - від грецького “евдемовус” - щастя/ мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті. За визначенням української етнопедагогіки, щастя - це стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості, які хто-небудь переживає. У народні педагогіці щастя, як правило, репрезентується у нерозривній єдності з долею. Отже, щасливий той, кому щастить, хто має радість, окрилений життєвими успіхами, вдачами, благополуччям.

Соціалізація в її загальному розумінні - це процес перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, включення в суспільне життя, як активної та дійової сили. Інакше кажучи, суть, соціалізації полягає в біологічній та психологічній адаптації людини до навколишнього середовища.

У понятті етнізації вкладається поняття соціалізації особи на основі родинного, економічного, духовно-культурного життя й історичного досвіду свого народу, нації. До основних засобів етнізації відносять рідну /материнську/ мову, національну, родинно-побутову та громадську культуру, посильну участь у трудовій діяльності, зокрема у сфері народних ремесел і промислів, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи.

Фундамент етнізації закладається в сім'ї. Дитина з'являється на світ і робить перші кроки через спілкування з людьми, перед усім з батьками, рідними, спочатку засобами дитячої, а згодом материнської мови. З ростом дитині коло її спілкування та трудових обов'язків поступово розширюється з - ровесниками і старшими у дворі чи дитячому садку переважно через дитячі ігри та забави, участь у постільній праці. Наступна фаза етнізації, що пов'язана з оволодінням основами знань і суспільним досвідом, набуттям професії все більше виходить за межі сім'ї, однак користується її підтримкою.

Тому завдання родинного виховання полягає в тому, щоб всебічно сприяти етнізації дітей і підлітків, забезпечуючи надійність її фундаменту. Де означає, що батьки в українській родині повинні подбати, аби їхні діти сформувалися як високо свідомі українці, оскільки етнізація є національною цивілізацією та національною освітою.

Нарешті, у завдання родинного виховання входить плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини. То й педагогічна сутність духовності полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, шанобливого ставлення до неї.

Основні напрямки родинного виховання

Суть родинного виховання визначається його змістом, який включає такі основні напрямки:

- тілесне виховання - діяльність батьків, спрямована на зміцнення здоров'я, сили та досягнення правильного фізичного розвитку дітей. Мета тілесного виховання диктується реальними потребами кожної людини бути здоровою, сильною, загартованою, спритною та витривалою для повноцінного власного життя, праці, переборення різних труднощів, оборони рідної землі. Реалізації тілесного виховання сприяє організація батьками здорових умов життя дитини в родині - забезпечення раціонального режиму дня, організація посильної праці, активного дозвілля і відпочинку рухливих дитячих ігор, виховання як навичок особистої гігієни. Родинна педагогіка виділяє дві трупи засобів тілесного виховання дитини в родині: 1 - природні - сонце, повітря, вода, харчування, рух і відпочинок, одяг, частота й охайність; 2 - штучні (спеціальні) - гімнастика, фізкультура та спорт, гартування тіла. Система тілесного виховання передбачає також знання і неухильне дотримання, основ домашньої санітарії та особистої гігієни, застосування народної медицини, зокрема народної педіатрії;

- розумове виховання - цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці. Розумове виховання - процес тривалий та складний. Успіх його забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе спілкування з дітьми. Саме такий обмін думками дуже потрібний у спілкуванні з малими дітьми, коли вони формуються у дітей у формі уявлень про навколишнє життя, по-справжньому піклуються про розумове виховання своїх дітей ті батьки, які з ними багато говорять, чітко й у доступній формі відповідають на численні запитання малят, всіляко підтримують їхню природну допитливість, пробуджують увагу. Ніколи не треба забувати й щедро використовувати такі чудові, перевірені багаторічним досвідом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, загадки, перекази, казки, легенди, оповідання, байки тощо. Головне призначення розумового виховання родинна педагогіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх основі пізнавальні інтереси. Розумове виховання в родині передбачає також підготовку дітей до школи, допомогу їм в організації домашньої навчальної діяльності, залучення їх до позашкільної навчальної роботи. Чи не головним в розумовому вихованні є пробудження в дитини інтересу до знань;

- духовно-моральне виховання передбачає формування в дитині високої духовності та чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього психічного розвитку дитини - свідомості, почуттів, волі, поведінки. В основі традиційної системи духовно-морального виховання дітей в сім'ї лежить антитеза: добро-зло, правда-брехня, милосердя-жорстокість, честь-ганьба, щедрість-скупість, любов-ненависть, мужність-боягуство, радість-горе тощо. Правильне формують моральну свідомість ті батьки, які дбають, щоб їхні діти знали народну етику, тобто узвичаєні серед нашого народу норми поведінки, моральні заповіді, релігійні заповіді, мовленнєвий етикет. Морально-духовне виховання в родині здійснюється через формування загальнолюдських та національних вартостей: виховання в дитини гуманізму милосердя, доброзичливості, правдивості, чесності, високої культури поведінки; через засвоєння народної моралі, в основі якої лежать народно-педагогічні традиції народно-родинного виховання: вшанування новонародженої дитини, її батьків, бабусів, хрещених батьків, святкування в сім'ї, родинних свят, вшанування пам'яті загиблих чи померлих родичів, відзначення календарних та обрядових свят тощо. Традиційна українська родинна педагогіка об'єднує у системі духовно-морального розвиту особистості також релігійне виховання, побудоване на основі віри в Бога і сповідування християнської моралі;

- трудове виховання передбачає використання в родині трудових традицій українського народу через залучення дітей до посильної праці, визначення обов'язків дитини в сім'ї: самообслуговування, догляд за молодшими дітьми, приготування простих страв, виховання уміння накрити на стіл, допомога батькам до свят, спільна праця дітей і батьків, робота в домі, на городі тощо.

- естетичне виховання передбачає формування в дітей естетичних смаків та почуттів черев екскурсію в природу, саджання дерев, догляд зa квітами, спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми всіх традиційних родинних свят;

- моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднані із статевим виховання. Народна мудрість вчить, що моральна підготовка, молоді до родинного життя найкраща така, що протікає в контексті повсякденного життя самої сім'ї, шляхом безпосереднього прикладу батьків, їх взаємин. Готовити до сімейного життя-значить допомагати підростаючій особистості усвідомити, що люди створені одне для одного. Це ще принципове значення, особливо для підліткового десяти-дванадцятирічного віку, коли в хлопців і дівчат починає проявлятися усвідомлений інтерес до протилежної статі. Дошлюбна підготовка в українському родинознавстві зводиться до створення міцної, здорової, щасливої сім'ї, що не знає чвар і розбрату, а тим більше розлучень. На думку академіка Стельмаховича, якщо в домі панує висока моральна атмосфера, то і відпадає потреба в якомусь спеціальному статевому вихованні. Бо непорушною основою воркування правильних стосунків між статями виступає добре поставлене моральне виховання дітей у дітей. На його ж думку, не сторонній лікар-сексолог, а рідний батько повинен передати синові, а мати - дочці знання про особливості чоловічого і жіночого організму, їх гармонії в сімейному, саме в сімейному житті. Статева близькість у взаємному коханні і в рамках сім'ї, шлюб чоловіка та жінки в ім'я спільного щастя, радості мати дітей і виховувати їх посилюють прагнення мати сім'ю, відкидають “статеву несумісність”, пронизують подружнє життя духом життєвого оптимізму, утверджують переконаність в тому, що справжню радість і щастя людини, насолоду статевим життям можна знайти лише у сім'ї.

Зміст завдання та мета родинного виховання реалізуються в органічній єдності під дією відповідних педагогічних факторів. Хто ці фактори? Хто належить до провідних вихователів дитини?

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими ланками виховання, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім'я першою бере під свою опіку дитину в моменту її народження, в ранньому дитинстві, у час її найбільшої безпомічності, у віці найінтенсивнішого вихованні її характеру, і не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина все одно більшість свого часу проводить в сім'ї, не перестає вона бути її членом і після закінчення школи. Отже, родина належить до перших і найвпливовіших вихователів особистості, особливо якщо сім'я повна, тобто з дітьми, яких, разом живучи, виховують батько і мати.

Одну а головних ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне материнське слово. Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко приходять в сім'ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки. Ефективно виживають на розум, серце, тіло і душу дитини навколишня природа та домашній побут, держава, церква. Кожен з цих вихователів діб по-своєму і заслуговує пильної уваги, але найбільшої уваги заслуговують батьки, адже саме вони становлять основне ядро виховного впливу на дітей у сім'ї. З цього привожу В.О.Сухомлинський писав: “Виховує, звичайно, сім'я в цілому - її загальний дух, культура людських стосунків. Але хто творить цей дух, цю культуру? Звичайно ж, батьки. Без батьківської мудрості немає виховної сили сім'ї. Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов'язку, відповідальності, мудрій любові й вимогливій мудрості батька і матері, самі стають величезною виховуючою силою. Але ця сила не від батьків, у них - її коріння і джерело”.

Виховні ідеї народної педагогіки

Виховні ідеї народної педагогіки є найпоширенішими серед населення України, особливо її сільської місцевості. Вони реалізуються через дотримання принципів, використання методів, засобів формування особистості, а також орієнтацію на чітко зафіксовані у людській пам'яті напрями.

Відомий український учений М.Г.Стельмахович основними принципами народного виховання вважав принцип гуманізму, який орієнтував на доброзичливе ставлення до особистості вихованця; природовідповідності з його спрямуванням будувати виховний процес, враховуючи особливості природи рідного краю; звязку виховання з життям через сприйняття суспільно-політичного, економічного, традиційного існування краю; виховання працею -шляхом залучення учнівської молоді до досвіду виробничої діяльності на основі найпоширеніших у тій чи іншій місцевості професій; врахування вікових та індивідуальних особливостей, оскільки рівень виховних навантажень має відповідати вікові людини, її життєвому досвіду, різнорідним можливостям; систематичності і послідовності як поступовому, системному доведенню відвовідної інформації до вихованця з нарощенням ступеня її складності тощо; єдності вимог і поваги до особистості через орієнтацію її на самостійне покращення своєї долі, небайдужість до набуття нею життєвого досвіду, врахування поглядів і переконань, піклування про життя і поведінку; поєднання виховного впливу з розвитком самостійності та ініціативи самого вихованця, стимулювання цих процесів.

Методи народної педагогіки сприяють реалізації її основних принципів і є способами досягнення мети у виховному процесі.Вони поділяються на загальні та часткові і відповідно застосовуються у всіх видах виховної діяльності чи лише в окремих. Це є вправляння, привчання, переконання, дотримування режиму праці та відпочинку, виконання доручень і обов'язків, народні ігри, забави. Проаналізуємо кожен з них.

Метод вправляння застосовується у тому випадку, коли необхідно вплинути на процес чи стан дій, поведінки, ставлення до себе і оточуючих конкретної людини. При цьому найдоцільніше застосовувати такі прийоми: вимога, нагадування, контроль.

Привчання має свої особливості і реалізується через тренування, показ, спрямування на здійснення самоконтролю.

Переконання впливає на свідомість, життєві погляди, ідеали, розуміння суті життя тощо. Воно здійснюється за допомогою розв'яснення, повчання, поради, дискусії, бесіди, розповіді і т.п.

Дотримання режиму праці і відпочинку є методом, який привчає економити час і впливає на вироблення позитивних звичок. Про нього сказано у ряді прислів'їв та приказок: „Хто рано встає, тому бог дає", „Зробив діло - гуляй сміло", „Не відкладай на завтра того, що можна зробити сьогодні".

Виконання доручень та дотримання обов'язків було і залишається чи не найсуттєвішим у житті кожної родини. Цей метод дисциплінує, впливає на розвиток ініціативності, вміння долати труднощі.

Народні ігри, через відтворення взаємин та активних дій, сприяють пізнанню багатьох процесів, які відбувалися у людському житті і були породжені трудовою діяльністю.

Забави, забавки пояснюються як „... розривка, розвага. У переносному значенні - легка робота". В народі вони були поширені задля організації відпочинку.

Виховний досвід українців базується на досягненнях попередніх поколінь, які доносться до молоді найрізноманітнішими засобами. М.Г.Стельмахович відзначив, що „під засобами виховання розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку". Вчений виділяв природні і надприродні засоби народного виховання. До природних він відносив рідну мову, фольклор, навколишню природу, домашній побут, традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята, символи, атрибути, реліквії тощо. До надприродних - релігію.

Вказані нами засоби народної педагогіки найбільшою мірою реалізовувались при проведенні свят, обрядів, дотриманні звичаїв, передбачених народним календарем. Великою популярністю у давнину користувались дерев'яні календарі, на яких зарубками були позначені дні та місяці, а символами - види польових робіт.

Календарні традиції втілювали народні філософські ідеї і стверджували найвищі духовні цінності: взаємостосунки між людьми (особливо членами родин), любов до рідного краю, землі. Вони формували духовність, моральність, етичні норми поведінки, естетичні смаки. В українців різноманітні урочистості народного календаря діляться за порами року. У цьому поділі закладена глибока народна мудрість, яка вказує на взаємозв'язок людини з природою та значною мірою визначає зміст народного виховання.

Зв'язок людей з природою та навколишнім світом підтримували обряди, звичаї та свята. Вони розвивали відчуття єдності, мали значення як для духовного, так і для фізичного вдосконалення.

Обряди відзначали біологічну і фізичну зрілість людини, одруження, народження дітей, охрещення їх, проводи людини в інший світ тощо. За Іваном Огієнком "обряд - означений нормами спосіб зовнішнього вияву релігійного культу".

Щодо звичаїв, то Олекса Воропай відзначив: "Звичаї народу - це ті прикмети, по яких пізнається народ не тільки в сучасному, а й у його історичному минулому". Відомо, що звичаї охоплюють усі ділянки життя народу і вказують на його етнічні ознаки.

Обряди і звичаї бувають родинні, регіональні, загальнолюдські. Аналізуючи народнокалендарні засоби виховання в першу чергу звертаємо увагу на зимові, весняні, літні, осінні обряди, свята і звичаї, дотримання яких супроводжує ці заходи.

Зимові обряди сприяли підведенню підсумків року, який закінчується. Вони були наповнені глибоким народним змістом, оскільки супроводжувались піснями (переважно колядками та щедрівками), хороводами, іграми, танцями, властивими конкретному народу.

Значний виховний вплив мало прикрашання на зимові свята "дідуха" - снопа жита чи пшениці, як символа найбільшого багатства. На початку лютого відзначалось свято Громниці (Стрітення), яке символізувало зустріч зими з весною.

Важливою виховною функцією весняних свят було залучення молоді до мистецької творчості, естетичного сприйняття світу. Особливий виховний вплив мали Велесові святки, коли гурти людей (велесових жерців) у вивернутих кожухах ходили від хати до хати з магічними промовами та заклинаннями про здоров'я господаря, його роду, домашніх тварин.

Орієнтовно за місяць до Великодня відзначали Масляну (Колодія) спрямовуючи обряди на магію родючості, "караючи" тих дорослих неодружених хлопців, які порушували природний процес життя і не знайшли собі пари прив'язуванням до ноги "колодок" -символів продовження роду. Таким чином засвідчувався високий статус сім'ї і роду.

За тиждень до Великодня святкували Вербну неділю, яка супроводжувалась освяченням верби і магією здоров'я.

Чи не найбільший виховний вплив мали Великодні свята. Великодні короваї (баби, куличі) та писанки, крашанки вважалися символами пробудженої природи.

Тиждень після Великодня присвячувався шануванню пам'яті предків, душі яких з приходом весни мають сприяти врожаю і добробуту нащадків.

Найбільш визнаним літнім святом було і залишається свято Івана Купайла. Воно проводилось на берегах річок і славилось цікавими шлюбними ритуалами: проходженням молодят через огонь і воду (очищення), переповіданням прикмет і повір'їв, легенд щодо влаштування і облаштування сімейного життя.

Яблучний і хлібний Спаси відзначалися влітку для освячення дарів нового врожаю.

Відомим осіннім святом врожаю було відзначення осіннього рівнодення, яке припадає на вересень. Праця жінки-трудівниці відзначалась під час вшанування Мокоші у жовтні і, обов'язково, у п'ятницю.

Серед засобів виховного впливу (крім коротко проаналізованих нами засобів народного календаря), які народ вважав найбільш дієвими, була рідна мова. Засвоюючи рідну мову з малого віку діти "…поступово стають носіями національного змісту, духу: засобами рідної мови у них найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу".

Значне місце у формуванні особистості посідав фольклор. "У фольклорі - першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлах у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу".

Навколишня природа є підгрунттям національної духовності, культури. Астрономічні, географічні та інші фактори природи обумовили специфіку характеру, психології, світогляду українців, їх спосіб мислення. Природні явища здавна мають впливове місце у виробничій, побутовій, культурній сферах життя нашого народу.

Домашній побут включає оформлення помешкання, садиби, наповнення кімнат необхідними речами та оздоблення їх в національному дусі. Він доповнюється взаємостосунками в сім'ї: шанобливим ставленням до її старших представників, повагою до батька й матері, батьківською і материнською любов'ю до літей, їх прив'язаністю до отчого дому. Його деталі впливають на рівень виховання підростаючого покоління.

Символи є важливими засобами патріотичного виховання молоді. Державну, політичну, економічну, національну незалежність України символізують герб (тризуб), прапор (жовто-блакитний), гімн, герби різноманітних географічних і історичних зон України. Існують етнічні символи, які дорогі кожному українцю: різні обереги, калина, верба тощо. Символи сприяють етнізації особистості, формуванню свідомості, розвитку історичної пам'яті, виробленнюпочуття любові до всього рідного.

Існує велика кількість природних засобів народної педагогіки. Ми проаналізували лише їх незначну частину. Вважаємо за необхідне розкрити суть надприродного її засобу - релігії.

Здавна наші предки поклонялися богам, сповідуючи язичницьку релігію. Після прийняття Християнства багато з нащадків вважають себе православними. Відомо, що під впливом релігії розвивається віра в майбутнє, формуються гуманні погляди на суспільство, оточення, природу, трудові стосунки. У вихованні підростаючих поколінь використовуються церковні та релігійні історичні здобутки. Це сприяє плеканню національного духу, збереженню етноособливостей кожної людини.

Розглядаючи суть основних напрямів виховання (духовно-моральне, трудове, розумове, фізичне, естетичне, етичне) вникнемо у проблему головних цінностей, які посідали вагоме місце у формуванні особистості у давнину і є актуальними в умовах сьогодення.

Головними цінностями, які формували у молодих поколінь наші прадіди, були: загальнолюдські цінності (добро, правда, краса, користь, совість, любов, гідність, чесність та інші); національно-патріотичні (пошана до рідної землі, бажання її захищати, історична пам'ять, відданість князю (керівнику держави), сміливість, жертовність); родинні (пошана до найстарших членів сім'ї, до батька й матері, подружня вірність, любов до дітей, пам'ять про предків, збереження родових могил, вірність вірі своїх попередників).

Серед найвпливовіших інститутів етновиховання, які сприяли реалізації найпоширеніших напрямів, у народі виділялись сім'я, громадськість, колектив ровесників, пізніше - церква.

Сім'я відповідала за якість виховання дітей, підготовку їх до професійної діяльності і самостійного життя. Уклад родинного життя сильно позначався на майбутній долі дітей. Участь у вихованні дідусів і бабусь, батька й матері, інших старших членів родини сприяли всесторонньому розвитку дітей, розумінню проблем різновікових категорій людей.

Громада висловлювала похвалу чи осуд родині у залежності від того, як ця родина зарекомендувала себе у виховній справі, особливо у підготовці вмілих працівників різних суспільних сфер, мужніх воїнів, турботливих господарок, які вміють і в сім'ї лад тримати, і в разі необхідності державу боронити.

Колектив ровесників сприяв самоствердженню, самовизначенню, самореалізації, самооцінці особистості, а також вдосконаленню та етнізації.

Церква - "сприяла регламентації відносин всередині релігійних спільнот, які будуються на основі норм канонічного права, вимог релігійної моралі, існуючих зразків поведінки…" .

Духовно-моральне виховання включає залучення до пізнання духовних цінностей рідного народу, формування особистості, наділеної високими моральними якостями. Духовність "... звичайно мислиться в контексті релігійності, бо вона по суті є і продуктом, і виразником релігії і релігійності людини" [6, 20]. Ще одне визначення духовності уточнює і доповнює попереднє: "Духовність - це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб'єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості - її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов'язків і до самої себе, її осмислення, бажання, воля, естетичні і моральні почуття".

Духовність є невід'ємною супутницею моралі. "Мораль - це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з норм суспільної свідомості" [7, 120]. Практика духовно-морального виховання зосереджена на формуванні у людини оціночних суджень з позицій справедливості. Вона спрямована на виховання цнотливості, шляхетності, доброчесності, відданості вітчизняним ідеалам - всього того, що з позицій наших предків відповідало розумінню людяності ( "Добрі люди вмирають, а діла їхні живуть", "Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком - завжди", "У лиху годину узнаєш вірну людину", "Не той батько, що зродив, а той, хто до ума довів", "Вірний приятель -то найбільший скарб", "Шануй учителя як родителя" та ін.).

За свідченням етнографічних, археологічних та інших письмових джерел на початку життя людини наші предки приділяли значну увагу фізичному (гігієнічному) вихованню. Вони пропагували утримання тіла в чистоті, загартування організму і правильне харчування. "Під впливом регулярних дій (сонця, повітря, води) відбувалося поступове пристосування організму до змін, що сприяло профілактиці різноманітних захворювань, зміцненню здоров'я".

У дорослішому віці дітей виховували за допомогою демонологічних образів, вселяючи при цьому віру у їх існування. Таким чином предки домагалися долати життєві проблеми, які вимагали затрати енергії, сили, витривалості. Фізичний розвиток особистості сприяв за етнопедагогічною теорією виробленню в особистості позитивних рис характеру: наполегливості, дисциплінованості, рішучості, здатності долати труднощі ("Де сила, там і міць", "Здоров'я - найдорожчий скарб", "Коли не має сили, то й світ не милий", "Хто дужчий, той і ліпший", "Доки здоров'я служить, то людина не тужить", "Здоров'я вартіше за багатство", "При здоров'ї все людині миле" і т. п.).

Найважливішим завданням етнопедагогіки було здійснення трудового виховання підготовка дітей до життя в праці, до трудової діяльності. При цьому народ керувався принципом: краще вихованою є та дитина, яка раніше залучена до праці.

Культ праці, як однієї з найвищих суспільних цінностей, формував у підростаючих поколінь ініціативність, допитливість, винахідливість та інші суспільнозначущі якості. Підлітків залучали до участі в домашніх роботах, окремих з них - до ковальства, обробки металу, дерева тощо. Слідуючи М.Г. Стельмаховичу "Люди праці бачили в дітях майбутню зміну, своїх спадкоємців, помічників і годувальників".

Фізична праця допомагала забезпечувати життєві потреби людей і дістала обгрунтування як "... діяльність, спрямована на формування матеріальних і культурних цінностей з переважанням фізичної енергії" [8, 67]. Трудове виховання в українців за М.Г.Стельмаховичем поділялося на три етапи: вступний (від двох до шести років), визначальний (від семи до п'ятнадцяти років), завершальний (від п'ятнадцяти до двадцяти років). Найбільшою мірою воно здійснювалось у сільській місцевості ("Хочеш їсти калачі - не сиди на печі", "Хто рано піводиться, за тим і діло водиться", "Не в тім хороша, що чорноброва, а в тім, що діло робить", "Без діла жить - тільки небо коптить", "На дерево дивись як родить, а на чоловіка - як робить" і т.п.).

На сучасному етапі "... серйозні промахи в аграрній політиці підірвали віковічні традиції трудового виховання селянських дітей, відчуживши їх від землі, хліборобських професій, згубно вдарили по економіці, по народній моралі й етнопедагогіці".

Розумове виховання здійснювалось предками виважено і послідовно. Воно тлумачилось як "... цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці" [2, 195]. Здавна відомі приказки: "Гарна пташка пером, а людина розумом", "Не краса красить, а розум", "Краще з мудрим загубити, ніж з дурним знайти", "Око бачить далеко, а розум ще дальше", "Людей питай, а свій розум май", "Мудрим ніхто не вродився, а навчився", "Гарно того вчити, хто хоче все знати" тощо.

Серед основних чинників забезпечення розумового рівня особистості - спілкування. З його допомогою відбувається мовний, емоційний розвиток, накопичується початковий життєвий досвід. У процесі загального та, зокрема, розумового розвитку з метою формування гуманістичних цінностей під час проведення свят, обрядів та здійснення інших виховних впливів на підростаюче покоління використовувались різноманітні фольклорні жанри, які містили народно-педагогічні ідеї.

У фольклорі постають образи багатьох русичів, які вірно служили своїй землі, героїчно захищали її від ворогів. Їх життя було відтворене у казках, легендах, міфах, які сприяли розвитку мислення, образної уяви, спостережливоті та інших якостей підростаючих поколінь.

Справедливо відзначила Марія Чумарна, що "…наївність української казки здається нам такою самоочевидною, а ускладненість і заплутаність, скажімо, австралійських міфів може викликати враження їх багатозначності і архаїчності…" [9, 6]. Українська казка, пронизана глибокою народною мудрістю, містить, здебільшого, закодовані давні знання та уявлення про життєдіяльність українців, їх навколишній світ, сподівання на краще майбутнє.

У більшості казок головний герой - це вихідець із народу. Він поєднує у собі його найкращі риси, виступає носієм моралі, духовних надбань попередників. Кожна людина в українській казці може досягти найвищої реалізації в добрі, правді, красі. Казки переконують у тому, що справжні справи вершаться при наявності великої волі і бажання.

Одночасно виховним та розвивальним засобом виступає сама мова казок, яка є рідною мовою їх героїв. Казка впливає на пробудження допитливості, зацікавленості, логіки мислення тощо.

Про неї в народі говорять так: "Гарна пісня ладом, а казка -складом", "Казка від початку починається, до кінця читається, в середині не перебивається" і т. п.

З давніх віків взаємини між людьми регулювались почуттями, пов'язаними із "… створенням, відтворенням і сприйняттям прекрасного в мистецтві та житті". Це призвело до виникнення напрямку в етнопедагогіці, іменованого естетичним вихованням. Воно трактувалось як цілеспрямоване формування естетичного ставлення до життя.

Почуття краси проявляється у замилуванні природою, мистецтвом, ремеслом, людською зовнішністю, взаєминами між людьми тощо. М.Г.Стельмахович відзначив, що слово "краса" виражає властивість, якість гарного, прекрасного, хоча воно вживається і для вираження іронічного ставлення до кого- чи чого-небудь. На його думку "… такий розгалуджений понятійний апарат народного погляду на красу презентує широту цілей і змісту масової практики естетичного виховання, спрямованого на формування у підростаючого покоління естетичного ставлення до життя…".

Своєрідний підхід в українців до проблем етики. Етичне виховання призводить до етичної вихованості, яка виступає ознакою внутрішньої людської краси. Виходячи з цього етнопедагогіка орієнтує на привчання дітей з малого віку до ввічливості, чемності, поступливості, уважності.

Особливого значення набув мовний етикет. Здавна відомі афоризми: "Говори мало, слухай багато, а думай ще більше", "Дав слово - виконай обіцяне", "Слухай тисячу разів, а говори один раз". Мовний етикет особливо яскраво відтворений в народних піснях, казках, билинах і т. п. Основними його ознаками є статечність, пристойність, шанобливість. За народними традиціями неетично мовчати, коли потрібно говорити і навпаки. Народ засуджував тих, хто порушував цю традицію ("Мовчить як пень", "Мовчить, як води в рот набрав") і схвалював протилежну ("За словом у кишеню не полізе"), хоча з осудом ставився до пустої балаканини ("Слів багато, а розуму мало", "Базіка - мовний каліка").

Висвітлені нами принципи, методи, засоби, напрями народного виховання є актуальні і сприйняті українцями. Вони продовжують використовуватись ним у його життєдіяльності і викликати зацікавлення науковців та сучасних педагогів-практиків.

ІІ. Традиції - неоціненна спадщина українського народу

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Обрядово-звичаєва сфера - це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю.

Традиція (від лат. traditio - передача, оповідання, переказ) - це те, що передається від покоління до покоління як загальноприйняте, загальнообов'язкове, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях уставлені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними з них є звичай, свято й обряд

Звичай - загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки: те що стало звичним, засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток. Слово звичай походить від дієслова звикнути, тобто привикнути, привчитися до чогось, взяти щось за звичку. Таким чином, звичай - це звичка робити щось певним чином у праці, в побуті, в суспільному, духовному житті; це звичайний давно заведений, який став звичайним порядок, однотипні масові дії, які відтворюються тривалий час. Соціальна роль звичаю та ж, що й традиції. Вона служить засобом збереження та передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які встановилися, регламентації й контроль поведінки індивідів, зміцнення їх зв'язку із тією нацією, суспільством, до якої вони належать.

Обряд - це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно - образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя. Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу. Український термі “обряд” походить від слова обряджати, що значить приводити в належний вигляд, упорядкувати, прикрасити, прибрати, зробити красивим, ошатним. За винятком похоронних і поминальних, всі обряди є радісними й святковими подіями. Але якщо в обряді головним є особлива символічна дія, то у святі - безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв'язку з пам'ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім'ї, особи. Свята й обряди були і є відносно самостійними явищами культури, засобами передачі досвіду від покоління до покоління.

Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам'яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам'яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує.

2. Родина - природній осередок найглибших людських почуттів

2.1 Сімейні традиції

Коріння української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного розвитку людства. Найбільш характерною та звичною для українського етносу є велика сім'я, що як і будь-яка інша звалася родом. Це була суспільна група - невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом рід утратив давню сутність і розпався на малі, самостійні родини. [ 8, с.25, 29]

В українській родині завжди панував культ гостинності. У селах і досі живе звичай «шапкування» (зайшов у хату - скинь шапку, посміхнись, привітайся: «Здрастуйте, у вашій хаті на хліб-сіль багатій») [ 19, с.148 ].

Ці традиції виховували моральні чесноти - повагу, ввічливість, доброзичливість.

Родина була тим соціальним осередком, де кожен її член мав певні обов'язки перед іншими членами родини й громадою. Тому родинно-трудові традиції завжди допомагали розвивати в дітей моральні якості (відвертість, єдність слова і діла тощо), формували світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації. Традиції спільної систематичної праці привчали до відповідального ставлення і поваги до роботи. Традиції майстрів і трудових династій розвивали в юного покоління риси старанності, самодисципліни, наполегливості, комунікабельності, виховували дбайливого господаря.

Трудові свята - традиційна форма передачі від старших поколінь молодшому соціального досвіду та духовних цінностей, моральних норм і принципів. Вони розкривають красу і значення праці, возвеличують її, оновлюють духовну і фізичну снагу кожного члена родини, виховують у дітей зацікавленість справами батьків, усвідомлення значущості своєї праці, стимулюють соціальну активність дитини. Здоров'я є не лише запорукою матеріального благополуччя, а й джерелом життєрадісного настрою і краси, добрих стосунків з людьми. Тому родинно-оздоровчі традиції обумовлюють систему поведінки членів родини, а це: раціональне харчування, творча активність, формують готовність зміцнювати фізичне й моральне здоров'я, зокрема такі риси, як гуманізм, порядність, витримку, людяність. У правильно побудованій грі розвиваються спритність, витривалість, рішучість, ініціатива, бажання радіти, допомагати, підтримувати іншого.

Мета традицій приготування національних страв - забезпечити працездатність і фізичні якості членів родини. Основний принцип цих традицій - помірність, збалансованість, різноманітність, висока біологічна повноцінність їжі, режим. Традиції практичності одягу виховують почуття невибагливості, охайності, зручності, стриманої краси.

Рідне слово (яскраве, образне, педагогічно доцільне, висококультурне) сіє людяність у дитячих душах, виховує ціннісне бачення світу, формує національну психологію, характер, світогляд філософсько-світоглядний чинник «я». У родині завжди привчали до культури мови: коректності у висловлюваннях, стриманості й зваженості, чіткості й доступності. Традиції раціонального користування словом виховували пошану до думки іншої людини, правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність мовлення, тобто виступали своєрідною наукою й мистецтвом переконуючої комунікації. В основі традицій національного гумору - привітність, щирість, доброзичливість до співрозмовника, шляхетність. Вони розвивають емоційно-вольову сферу людини, сприяють дружнім стосункам між людьми, є громадським фільтром народної моралі. Фольклорні традиції у формі прислів'їв, приказок, загадок, пісень відображають найсуттєвіші сторони суспільних і родинних взаємин людини. Словесні формули традицій (вітання, звертання, вибачення тощо) допомагають встановити взаємини між людьми, підтримують доброзичливу тональність мовлення, сприяють вивченню й збереженню рідної мови. Традиції давати ім'я й прізвище становлять народну семантичну, соціально-психологічну, дидактичну, й філософську мудрість, виступають атрибутом родової наступності поколінь.

Родинно-мистецькі традиції (музичні, образотворчі, декоративно-ужиткові) відображають естетичний колорит побуту, доброзичливе ставлення до людей, уміння виробляти вироби, передають з минулого в майбутнє усталені століттями форми, ідеї, образи, теми, формують кодекс народної етики й естетики. Музичні традиції є особливою формою засвоєння навколишньої дійсності, найпотаємнішого й найтоншого стану душі. Вони завжди підтримували бадьорість духу й національну свідомість, розвивали емоційну культуру. Родинно-побутові традиції зумовлюють поведінку людей у повсякденному житті. Родильні звичаї та обряди унормовували поведінку породіллі, виховували повагу до роду, пошану до батька -матері, людяність, делікатність, безкорисливість, доброту, привчали до дбайливого ставлення й догляду за дитиною. Весільні звичаї та обряди виховували лицарське ставлення до дівчини, справедливість, вірність, благородство, гордість, що підкреслювалося християнськими нормами дотримання чистоти у взаєминах. Поховальна обрядовість виховувала культ предків, почуття пошани до своїх пращурів, їхніх справ, заповітів, а також співчуття, співпереживання, шляхетність, відданість отчій землі, вказувала на безперервність родових традицій.

Традиції опоряджання житла містять знання про особливості й символіку розташування речей хатнього побуту, жилих і господарських приміщень (наприклад, стіл символізує єдність і спільність інтересів у родині, поріг - захист від недругів, піч - тепло отчого дому) та виховують риси охайності, хазяйновитості, працьовитості. Декоративно-ужиткові традиції сприяють розвиткові свідомого ставлення до праці й творчості, вдосконалюють і зберігають навички, методи, стиль роботи, формують естетичну культуру особистості.

Характеризуючи родинно-громадські традиції, варто зазначити, що батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність, авторитет колективних форм організації та їх методів виховного впливу на дітей. Зокрема, традиції добросусідства виховують людяність, доброту, співчуття, повагу до односельців, взаємодопомогу, взаємовиручку( «Без брата проживеш, а без сусіда - ні» [ 19, с.148 ].