Зміст

Вступ

Розділ І. Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання

1.1 Завдання і складові частини національного виховання

1.2 Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів

Розділ ІІ. Теоретичний аналіз проблеми формування основ національної свідомості учнів молодшого шкільного віку засобами народних традицій

2.1 Національна самосвідомість школярів та перспективи її розвитку

2.2 Методи національного виховання і навчання в народній педагогіці

2.2.1 Народна педагогіка як система національного виховання

2.2.2 Навчання і виховання виражене в народній педагогіці

Розділ ІІІ. Дослідно-експериментальна робота

3.1 Експериментальна технологія виявлення рівня сформованості національної свідомості молодших школярів

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність. Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, насамперед молоді. Тому особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї і діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи народної освіти, яка виховувала б національне свідомих громадян України.

Чому система виховання та освіти мусить бути саме національною? Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна знаходитись під постійним виховуючим впливом матеріальної і духовної культури свого народу. Це потрібно, найперше, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, виявлення етнопсихологічних особливостей. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні, особливо на Півдні та Сході, далека від тієї, яка потрібна для повноцінного духовного та інтелектуального відродження народу. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом україномовного середовища. Не використовують повною мірою своїх можливостей заклади народної освіти, хоча протягом останніх років і відбулися значні зрушення в українському шкільництві. Маємо на увазі не лише загальний процес демократизації школи, а й виникнення нових концепцій та дисциплін, до яких входить і народознавство. Звичайно, введення до шкільної програми такого предмета не вирішить остаточно виховних завдань, але принаймні дасть підґрунтя для майбутньої роботи у плані створення національної системи освіти і виховання. В ідеальному варіанті курс українознавства не може бути обмежений рамками одного предмета. Цей курс повинен бути стрижнем усієї навчальної та виховної системи в школі, складовою частиною кожної навчальної дисципліни від першого класу до останнього. Розпочинатись таке виховання має у дитячому садку. Певна річ, що для кожного етапу розвитку дитини українське народознавство повинно мати різноманітні форми викладу, оскільки завдання курсу на цих етапах теж різне .

У середніх та старших класах народознавство повинно вивчатись як синтез історії України, українського фольклору, літератури і мистецтва. Діти переходять від переважно емоційного сприйняття і відтворення краси образу, виробу, пісні до рівня його, осмислення, пізнання глибинної сутності. Зміст роботи з народознавства повинен реалізовуватись будь - якими методами і прийомами, які відповідали б конкретним умовам школи, класу. Це можуть бути уроки мистецтвознавства, народознавства й історії чи української літератури, музики, образотворчого мистецтва, природознавства. У старших класах доцільно ї вводити теми з народознавства до курсів з астрономії, г «Людина і світ», факультативного курсу «Український фольклор та етнографія» .

Народознавство, подане як система, дасть можливість учням на певному етапі без труднощів орієнтуватись у складних образно-смислових символах давньоукраїнської літератури та у класичній українській поезії, розуміти і знати витоки різних видів мистецтва, зрештою воно повинно стати частиною розуміння наукової картини світу тощо. Народознавчі підходи у виховній роботі з учнями (календарні свята, різноманітні ярмарки, конкурси і т. д.) звільнять цю роботу від примусовості, надуманості й абстрактності, заповнять той вакуум, що утворився після падіння старих ідеологічних догм, які тяжіли і донедавна над школою. Перебіг навчально-виховного процесу, базованого на народознавстві, відбувається без психологічного тиску на дітей. Вони просто не відчувають, що їх виховують, оскільки виховання проходить здебільшого в контексті повсякденного життя, у формах і способах, притаманних народному життю і наближених максимально до потреб учнів.

Слід наголосити на необхідності широкого впровадження в практику виховної роботи у школі заходів саме на основі народних звичаїв та обрядів. Не забуваймо, що у наш складний час стресів та психологічного перенапруження дитини їй необхідно час від часу це напруження якимось чином знімати, а участь у народному ритуалі, за дослідженням вчених,-- один із найкращих видів психологічної релаксації. Отже, з'являється ще один аспект, який незаперечне свідчить на користь застосування народних традицій у шкільній практиці -- медичний.

Завдяки засобам народознавства учні глибше відчувають, що знання про свій народ -- це пізнання себе, свого народу, його історії та культури, усвідомлюють нерозривну єдність із попередніми поколіннями українського народу, з їх духовним світом. Адже людині дістаються традиції і звичаї, перевірені суспільством, тобто вона отримує «естафетну паличку» від предків. На основі національних традицій і звичаїв відбувається формування її особистісних якостей з раннього віку. Але це не означає, що індивід за допомогою традицій включається просто в дану національну спільність людей. Засвоєння цих традицій має світоглядний характер, через них формуються потреби, моральні ідеали, переконання, бачення світу. Водночас на їх основі індивід дістає перші уроки моральності, зразки поводження в родині і суспільстві, виробляє манери.

Об'єкт дослідження - педагогічні аспекти формування основ національної свідомості.

Предмет дослідження - формування національної свідомості молодших школярів засобами народних традицій.

Мета - проаналізувати проблему формування основ національної свідомості у учнів молодшого шкільного віку засобами народних традицій.

Завдання:

1. Проаналізувати різноманітну літературу з досліджуваної теми.

2. Розглянути перспективи розвитку національної самосвідомості школярів.

3. Визначити шляхи формування основ національної свідомості у дітей молодшого шкільного віку.

Гіпотеза: формування основ національної свідомості буде ефективним за таких умов:

- дотримання принципу природовідповідності, культуровідповідності,

народності в організації навчально-виховної діяльності;

- цілеспрямованість, систематичність впливу методів, прийомів та засобів з врахуванням потреб, інтересів та можливостей дітей;

- єдність та узгодження виховних впливів школи, сім'ї та громадського оточення дитини;

- посилення емоційно-ціннісного компоненту виховання та взаємодії його суб'єктів.

Організаційна та експериментальна база дослідження:

Дослідження проводилося в лютому 2009 року. Експериментальною базою проведення дослідження є Киківська загальноосвітня школа, 3 - 4 класи.

Методи дослідження:

- аналіз науково-педагогічної літератури;

- спостереження;

- вивчення педагогічного досвіду;

- анкетування;

- педагогічні експерименти;

- методи статистичної обробки результатів дослідження;

- індукції;

- дедукції.

Теоретична та практична цінність дослідження полягає у поглибленні та розширенні теоретичних аспектів організації виховного процесу в загальній освітній школі стосовно національного виховання, а також обґрунтуванні основних педагогічних умов оптимізації цього процесу в навчально-виховній роботі з учнями.

Апробація та впровадження результатів дослідження може здійснюватися при вивченні впливу народних традицій, звичаїв та обрядів на формування національної свідомості в молодших школярів..А також може використовуватися, як приклад для формування подальших перспектив і цілей національного виховання взагалі.

Структура курсової роботи зумовлена логікою дослідження із вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел, що нараховує 28 назв, та додатків.

Розділ І. Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання

1.1 Завдання і складові частини національного виховання

Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась, захищаючись від руйнівного впливу як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих реакційних, шовіністичних політичних сил.

Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості системи виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.[28; с.3]

З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще з домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам'яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти і виховання. Вони розвивали у дорослих і дітей раціональне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та Інших національних і загальнолюдських цінностей. З діяльністю служителів культу пов'язані і освітньо-культурні тенденції, які суперечили гуманістичному спрямуванню національної системи виховання (діяльність єзуїтських шкіл, конфлікти на релігійній основі тощо).

З XVI--XVII ст. збереглося чимало історико-культурних, літературних, педагогічних пам'яток, створених на релігійні сюжети, теми, які втілюють у собі значний гуманістичний, виховний потенціал.

Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І.Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О.Духнович М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я.. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у національну систему виховання є значним. Прогресивні церковні та релігійні діячі, відстоюючи політичну, державу і духовну самостійність України, виховували молодь у патріотичному, гуманістичному дусі.

Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI -- перша половина XVIII ст.). (Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення людини від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивалися фольклор, мистецтва і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, вимикали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька -- 1576 р., Києво-Могилянська--1615 р. та ін.) -- перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів. [14; с.53]

. Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культурних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорозької Січі -- форпосту свободи і незалежності України (принципи організації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен -- козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку, за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням національної системи виховання.

З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери, шовіністи, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.

У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.

За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Г.Шевченко мріяв написати також підручники з історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри. Естафету боротьби за національну систему виховання дружно підхопили діячі науки, культури і освіти. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень Із гуманітарних і природничих наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків -- літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного {народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського,

О. Потебні, її. Житецького, Б. Грінченка, А. Кримського і т. д.

В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування їхніх виховних традицій, діяли навчально-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізовувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви -- ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в ,1871--1920 рр. в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасників прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею. Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, К. Костюк. М. Максимейко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.

Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.

Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації, "Пласт", яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова "пластуни" (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І. Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи "Пласту" розроби доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи "Пласту" ґрунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації. Творче відродження патріотичних дитячих і юнацьких організацій є нині вельми актуальним.[26; с.87]

Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці XIX -- на початку XX ст. великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів. У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія, А. Онищука та ін. На Буковинці, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.

Під час та після революції 1905--1907 рр. починалось поступове відродження української національної школи системи виховання. Після лютневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. У період революції 1917--1919 років, у добу УНР, гетьманату, директорії було дуже багато зроблено у справі демократизації і гуманізації навчально-виховних закладів розбудови національного виховання. Готувалися законопроекти, вступали в дію закони, які утверджували українську систему виховання Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції, розвивалася українська педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У перші роки більшовицького засилля, радянської влади на Україні освіта і виховання розвивалися суперечливо. Лід тиском наукових здобутків, громадської думки в 20--30 роках відбувалося дальше становлення української системи виховання тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929--1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських--786, німецьких--628, польських -- 381, молдавських--121, болгарських--73, чеських--15, татарських -- 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських--6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення. [10; с.205]

Однак перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені, в період тоталітарного режиму в СРСР. В часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії "злиття націй", "старшого брата", "безнаціонального комунізму" та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.

У нову добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.

Визначною подією в суспільному житті є відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського Козацтва (1991 р.). Глибоке і всебічне знання про Країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну) -- це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні козацькі осередки ("Січ", "Чайка", "Козацьке братство" та ін.).

Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.

Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.). Конвенції про права дитини (1989 р.). Декларації про державний суверенітет України та ін.

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця -- господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації. У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовного світу особистості:

· Національний спосіб мислення

· Національна психологія

· Народна мораль, етика

· Народна система

· Народна правосвідомість (народна правотворчість, законотворчість, звичаєве право)

· Національний світогляд

· Національна свідомість та самосвідомість

· Національна ідеологія

· Родовід

· Рідна історія

· Краєзнавство

· Природа рідного краю

· Національна міфологія

· Національне мистецтво

· Фольклор

· Народний календар

· Національна символіка

· Народні прикмети, вірування

· Релігійне виховання

· Родинно - побутова культура

· Національні звичаї та обряди

· Національна творчість

Національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності. Якщо несприятливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система виховання. При цьому ланки, заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, дух їх вихолощується, як це і було в роки культу особи і застою. Високе історичне покликання батьків, педагогів, громадськості так впливати на молодь, щоб вона оберігала, як зіницю ока, і збагачувала Ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал традицій, звичаїв і обрядів народної творчості.

Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.[24; с.62]

Якщо національна система виховання переобтяжена абстрактними ідеями, знаннями і вони не набувають конкретної національної реальності та форми, такий зміст освіти втрачає свою виховну функцію і, як правило, не перетворюється в погляди, переконання, ідеали, якості характеру особистості, а отже, якості підростаючих поколінь, усього народу. Така система виховання втрачає національний зміст і характер, позбавляється життєздатності, тобто можливості розвиватися і самовдосконалюватися.

Національна система виховання є складовою і невід'ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи виховання.

1.2 Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів

Внаслідок відсутності власної державності школа в Україні на початку XX ст. була не засобом просвіти народу, а урядовою інституцією, здійснювала "політику рабського виховання" (С. Русова), освітня система побудована "на спотворених, суперечливих природі людини, вигаданих принципах" (Я. Чепіга), а мета, завдання, зміст і методи освіти, навчання і виховання не відповідали запитам особливості української дитини, потребам українського народу про що стверджує Б. Грінченко в "Громадській думці", "Новій громаді", М. Грушевський в "Літературно-науковому віснику", "Новій школі" , "Селі", Т. Шерстюк, С. Русова, Я. Чепіга, С. Черкасенко,

В. Прокопович і С. Паляничка у "Світлі", С Русова, Я. Чепіга та інші в "Народном учителе".

Протягом багатьох років виховували людину комуністичного майбутнього. Дбали про формування патріотів, але привели наше суспільство до зубожіння і моральної деградації. Забули, що справжня любов до Батьківщини-це знання її історії, традицій, звичаїв і їх практикування. Якщо сприяти проходу всіх цих цінностей через серце дитини, то виросте справжній патріот своєї Батьківщини, свого народу, з почуттям обов`язку її берегти і захищати ,з почуттям відповідальності, високої громадянської гідності.[18; 96].

Цілком справедливо стверджував А.С. Макаренко,що майбутнє країни, рух вперед залежить від виживання особистості, яка повинна знати про це майбутнє, не тільки говорити про нього і читати, але й всіма почуттями переживати рух вперед нашої країни, її успіхи.[22; с.356]

Свого часу К. Ушинський писав, що, нерідна українській дитині школа не розвиває, а псує її душу, вона "чужа й непривітна", "безсила", бо не спирається на єдино плідний ґрунт -- рідну мову навчання й народні почуття, і, нарешті, "непотрібна" українському народові. Б.Грінченко, як і К.Ушинський, на конкретних прикладах і фактах показав, що "московська школа в українському селі нижча від народу, безсила й некорисна, доброго сліду не кине, бо спиняє в дитини розвиток, душу ж не розвиває, а псує, огидний жаргон, що вона виробля, здатний хіба що ябеду скласти, ця школа замалим не пекло дитині". [9; с.40]

Велике значення в дослiдженні проблеми мають праці К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського, Ю.Д.Руденка, М.Г.Стельмаховича та інших видатних педагогів, у яких розглядаються питання теорії і практики національного виховання учнів.

У педагогічшй спадщині цих корифеїв педагогіки розкрита необхідність удосконалення процесу виховання. К.Д.Ушинський відмічав:

"Як немає людини без самолюбства - так і немає людини без любові до Батьківщини, і ця любов дає вихованню вірний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з його поганими природними, особистими, сімейними, родинними нахилами". [27; с.7]

1905--1914 рр. українські педагоги, письменники, освітні й культурні діячі сформулювали і виклали на сторінках преси основні теоретико-методологічні засади української національної школи. Свідченням цього є, зокрема, і проекти української національної школи та освіти, розроблені С.Русовою, Я.Чепігою, С.Сірополком, І.Ющишиним, редакційними комітетами журналів "Світло", "Учитель" (Львів), "Народный учитель", "Украинская жизнь" і доповнені резолюціями і вимогами різноманітних з'їздів, курсів, сходів, зібрань тощо. Аналіз цих проектів дає змогу зробити висновок про те, що в них чітко визначено мету, завдання, принципи, зміст і методи навчання і виховання в новій українській національній школі, її організаційну структуру, шляхи і способи підготовки нового вчителя, ряд інших важливих теоретичних і практичних питань. Головне, що об'єднувало названі проекти, -- це відображення в них ідеї народності виховання, яка в методологічному плані виступає найважливішою закономірністю розвитку освіти і школи в Україні.

Цілком справедливо стверджував А.С.Макаренко, що майбутнє країн

рух вперед залежить від виховання особистості, яка повинна знати про це майбутнє, не тільки говорити про нього і читати, але й всіма почуттями переживати рух вперед нашої країни, її успіхи.[25; c.356]

Дослідження праць українських педагогів свідчать про значний науковий доробок в педагогічній літературі, який дозволяє визначити провідні ідеї національного виховання, його напрямки і ефективні форми і засоби. Молодший шкільний вік є основним підґрунтям у формуванні національної свідомості дитини.

Відновлюючи в пам'яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя, виробництва) свій багатовіковий творчий потенціал, наш народ в роки Відродження, звільняючись від сковуючих пут і гальм, починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Його творче світобачення, оригінальний спосіб мислення, самобутні культурні здобутки трансформуються, як і в інших народів, у змісті освіти, принципах організацій, засобах, методах роботи національної школи, національної системи виховання, в тому числі і в педагогіці народного календаря. Таким чином, повсюдне впровадження ідей і засобів народного календаря в систему роботи кожної школи, учителя, вихователя буде значним внеском у справу виховання творчої особистості -- творчого учня, творчого громадянина, творчого трудівника, людини -- майстра своєї справи, господаря землі.

Щоб діти стали народом, творцями своєї долі, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття. Адже нація - це насамперед, сукупність різноманітних духовних прикмет та природних історично обумовлених ознак "тіла, душі, розуму", тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно - історичної спільності людей.

Отже, як ми знаємо, молодший шкільний вік є однією з головних ланок у розвитку особистості. Саме в цей період слід закладати основи для подальшого формування національно свідомого громадянина своєї держави. Народні традиції, звичаї та обряди-це саме те, що кожен вчитель повинен використовувати у виховній роботі з учнями молодшого шкільного віку. Відтворюючи українські традиції у різних видах діяльності учні з легкістю засвоюють їх, намагаються зрозуміти та з точністю відтворити їх. Найефективнішим методом для засвоєння національних традицій та обрядів учнями молодшого шкільного віку є гра, оскільки вона є провідною діяльністю учнів молодшого шкільного віку.

Як кожне, цілісне, системне психоутворення національна свідомість розвивається протягом кількох вікових періодів. В межах цих кількох періодів відбуваються як кількісні (збільшується число компонентів), так і якісні (зростає, посилюється функціональність) зміни. Формування національної свідомості залежить від певних співвідношень соціального середовища і внутрішніх суб'єктивних умов, які складаються в кожному віковому періоді.

"Винятково важливо, щоб світ думок, почуттів, переживань молодшого школяра поступово розширювався - від погляду на своє село, місто, область, до погляду на свою Батьківщину, на сучасне й майбутнє, на звичаї, традиції та обряди свого народу.

Отже, молодший шкільний вік характеризується сензитивністю щодо закладення основ національної свідомості, що буде розвиватися з переходом на інший віковий етап розвитку.

Розділ ІІ. Теоретичний аналіз проблеми формування основ національної свідомості учнів молодшого шкільного віку засобами народних звичаїв та обрядів

2.1 Національна самосвідомість школярів та перспективи її розвитку

Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить формуванню національної самосвідомості. це зумовлюється, насамперед, тим, що високий рівень національної самосвідомості пов'язаний не просто з теоретичним усвідомленням процесів національного відродження, а й з практичною готовністю людини до участі в розбудові незалежної держави. без належного виховання процес побудови міцних підвалин української держави неможливий. Людина байдужа до національних надбань свого народу, у якої немає національних орієнтирів, поступово втрачає свій зв'язок з Батьківщиною. Зміст освіти, форми і методи навчання та виховання в школі мають будуватися на засадах гуманізму, з урахуванням багатовікової історії народу на основі його національно-культурних особливостей і традицій, збагачених ідеалами та нормами загальнолюдських цінностей, інтернаціональними здобутками. [3; с.23]

Національне виховання в українській державі має бути спрямоване на формування у дітей молодшого віку світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури.

Національне виховання є органічним компонентом освіти і охоплює всі складові системи освіти. В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім'ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь. Головна мета національного виховання - набуття дітьми молодшого віку соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування національної духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднанні з національною історією її народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу.

Формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розвитку держави, готовності її захищати. Отже, національне виховання є основним стрижнем всього навчально-виховного процесу сучасної школи.

В системі народної освіти національне виховання здійснюється з1' урахуванням пізнавальних можливостей та психологічно-вікових особливостей дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Пояснюється це особливостями психології дітей, прикметою яких є здатність охоче пізнавати навколишній світ, нові знання, сприймати норми поведінки, виробляти власне світосприймання та світобачення. Саме тому основи національного виховання значною мірою закладаються в цей період життя та навчання.[6; с.345]

Людське життя складається з певних періодів, кожний з яких призначений для сприйняття певного роду інформації, створює сприятливі умови для дії певних чинників психологічного, соціального та емоційного впливу. І головне не запізнитися, не пропустити той момент, коли виховні зусилля будуть мати найкращий ефект, коли робота, проведена педагогом, дасть високий результат. Відтак, молодший шкільний вік у житті дитини є саме тим періодом, коли слід розпочинати формування в неї елементів національної самосвідомості. Не секрет, що дитячі роки найсолодші, найприємніші, найуразливіші. Не забувається й несеться через усе життя те, що прищеплення було з дитинства. Воно тепле, рідне, своє.

Отже, молодший шкільний вік є надзвичайно важливим періодом у становленні особистості. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мислення, уяви).

Саме в цей період закладаються основи свідомості і самосвідомості (дитина усвідомлює суспільні цінності, починає керуватися в своїй поведінці моральними нормами). Зокрема, цей час є найсприятливішим для формування в неї першооснов національної самосвідомості (етнізація), які включають усвідомлення своєї приналежності до нації, пробудження любові та поваги до національної мови, традицій, символіки, зародження фундаментальних рис національного характеру.[1; с.450]

У сучасних умовах, коли український народ вступив у нову еру свого історичного розвитку, національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовного світу особистості, національної психології, національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування національної самосвідомості в кожної людини здійснюється в тісному взаємозв'язку з формуванням інших громадських рис особистості, які є результатом національного виховання. А воно являє собою систему, яка створювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд та цілісні орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх поколінь.

Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реалізуються природні нахили, формується національний склад мислення, психіки, національний характер і світогляд. Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного типу особистості, формування в неї національної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

Вагомий внесок у справу формування національної самосвідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого -- формує педагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини. Перед психолого-педагогічними науками постає питання про те, що потрібно зробити, щоб сьогоднішній випускник школи став носієм і провідником національного відродження, здатним до подвижницької праці справжнього патріота і громадянина своєї держави.[12; с.187]

На думку Ю.Римаренка, слід врахувати таку важливу компоненту національної самосвідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної самосвідомості проявлялося не стільки як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що, безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної самосвідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку.

Такими джерелами самопізнання є рідна мова, традиції, звичаї та обряди, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.

Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормальним політичним і економічним життям.

Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до долі ближнього, хто потребує його допомоги. Тому прагнення до взаємопідтримки, єднання з людьми навіть в економічній площині «шукає вираження через: обмеження самодисципліною, почуття обов'язку, кооперативний спосіб поведінки, вигоду особисту не супроти вигоди ближнього, повагу до суспільних вигод і норм» (Б.Ґаврилишин).

Поділяючи думки Б.Гаврилишина, наведемо ще одну думку, висловлену понад півстоліття раніше, і яка безпосередньо стосується України: «Не чистий індивідуалізм є характерний для українця, а лишень українська асоціативна група, громада. Це є одиниця українського типу більшої організації. Сумою груп є чумацька валка і союз кооператорів, і територіальна курінна організація Січі» (Ю.Липа).

Міркування Ю.Липи, свідомого інтелектуала й патріота України, наведені не тільки для того, аби показати проблему національної самосвідомості, а щоб загострити увагу над пошуками шляхів до української державності у минулому й сучасному.

Свого часу П.Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія -- всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони -- немов життєздатна, але мертва матерія, яка потребує «подиху життя». «Тим подихом, що оживляє націю, є національна свідомість -- почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі» [8, с.178].

Усвідомлення себе -- це і є формування самосвідомості. Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.

Національна самосвідомість складається навколо усвідомлення причетності людини до роду і соціальної групи, існуючих як факт існування певної культурної системи. Історія засвідчує: національність у свідомості -- це виявлення часового модусу буття людини жити не тільки тепер, у дану мить, а й завтра -- у перспективі. Тобто, національне усвідомлення -- це раціональне, інтелектуальне прагнення завбачити перспективи життя народу в системі його самозбереження. Тому поняття української перспективи адекватне національній самосвідомості народу.[8; с.147]

У розвитку національної самосвідомості дитини і зрілої особи О.Вишневський виділяє три окремі етапи: перший -- етап раннього етнічного самовдосконалення. Він починається з раннього періоду життя в сім'ї, з маминої колискової, бабусиної казки, з народних звичаїв та обрядів, з народної пісні. У сім'ї та школі діти вчаться поважати ідеал свого народу, шанобливо ставитися, до видатних українських історичних і культурних діячів. У ранньому віці дитина засвоює культуру рідного дому, сім'ї, предків рідного села. міста. Другий етап -- етап національно-політичної самосвідомості.

2.2 Методи національного виховання і навчання в народній педагогіці

2.2.1 Народна педагогіка як система національного виховання

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввів великий російський педагог К. Д. Ушинський, який високо цінував народну мудрість про виховання. Зводом названий термін все частіше зустрічається в педагогічній літературі. Наприклад, автори вузівських підручників з педагогіки не раз звертаються до народних виховних принципів і традицій. Окрема стаття в «Педагогічній енциклопедії» присвячена народній педагогіці.[27; с.13]

Що ж таке народна педагогіка? Це -- результат колективного творчого внеску багатьох поколінь у духовну культуру народу, це найгуманніші й найдемократичніші ідеали виховання.

Ідеали, цілі й завдання, шляхи й засоби виховання народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях і приказках, піснях тощо), а також в іграх і танцях. Іграшках та прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях, звичаях та обрядів трудового й сімейного виховання.

Як бачимо, народні педагогічні знання викладаються у своєрідній формі, зовнішньо відмінній від наукових понять. Проте це аж ніяк не може применшити їх роль і значення, бо достовірність положень народної педагогіки незаперечна. [4; с.24].

Відомо, що навчання й виховання -- не тільки зовнішній вплив педагога на учнів, а й внутрішній процес формування особистості. Не знаючи сутності цього процесу, тобто психології людини, педагог діятиме наосліп. Аналіз пам'яток фольклору викликає захоплення глибиною проникнення їх у психіку людини. Наведемо для прикладу кілька прислів'їв і приказок: «Веселий сміх -- здоров'я», «Кому легко на серці, до того увесь світ сміється», «В лісі лист, а в миру люди одне на одного не схожі», «Чуже бачить під лісом, а свого не бачить під носом», «У всякої Палажки свої замашки» тощо. Та й не тільки це. А хіба глибока змістовність казок, загадок, колискових пісень, дитячих ігор, забав не свідчить про всебічне врахування народною педагогікою психологічних особливостей дітей?

Видатні вітчизняні й зарубіжні педагоги минулого досягли високого наукового злету насамперед завдяки тому, що докладно вивчали й узагальнювали досвід народної педагогіки, колективну творчість народу, життя й потреби трудящих у справі виховання та освіти.

Великий слов'янський мислитель-гуманіст Я. А. Коменський ретельно вивчав чеську народну педагогіку, любовно збирав прислів'я й приказки на педагогічні теми. Спираючись на народну педагогіку, зміг висловити ряд дуже важливих думок про фізичне, трудове й розумове виховання дітей і відомий швейцарський педагог І. Г. Песталоцці. Високо цінуючи педагогічний досвід народу, він мріяв про таку школу, яку створили б самі трудящі. Народною мудрістю захоплювався К. Д. Ушинський, який, вивчивши виховну практику ряду країн Європи, дав народній педагогіці наукове обґрунтування. Він підкреслював геніальність педагогічних ідей народу, втілених у фольклорі, часто посилався на них у своїх творах, щедро наповнював ними свої підручники. Так, наприклад, підкреслюючи значення казок, Ушинський писав, що вони -- «перші й блискучі спроби російської народної педагогіки, і я не думаю, щоб хто-небудь був спроможний змагатися в даному випадку з педагогічним генієм народу». Схвально оцінюючи народно-педагогічний досвід, Л. М. Толстой твердив, що наукова педагогіка повинна спиратись і на це дорогоцінне джерело.

Яскравим зразком використання народної педагогіки в науковій є перший на Україні підручник педагогіки «Народна педагогія на користь училищ і вчителів сільських» О. В. Духновича. В цій книзі автор поєднав елементи народної педагогіки з поглядами передових діячів освіти (Дж. Локка, К. А. Гельвеція, Ж.Ж. Руссо, Г. Сковороди). З натхненням писав про народну педагогіку Т. Г. Шевченко, підкреслюючи високу моральну чистоту народу. Великий революціонер-демократ гостро критикував офіційну педагогіку, потворне виховання дітей у дворянських сім'ях. Він, наприклад, з обуренням говорив про дворянок, які самі не виховували своїх дітей, а доручали це мамкам і гувернантам. «Навіщо вони дітей родять, оці амфібії, оці бездушні автомати? З якою метою вони виходять заміж, оці мертві красуні?» -- гнівно запитує поет. І. Я. Франко переконливо доводив, що справжню школу не можна побудувати, не врахувавши кращих надбань народної педагогіки. Неоціненність її скарбів відзначали й інші передові вітчизняні та зарубіжні діячі освіти й культури.

2.2.2 Навчання і виховання виражене в народній педагогіці

Народна мудрість про виховання й навчання найяскравіше виражена у фольклорі, який невідступно й своєрідно супроводить історію кожного народу. В ньому знаходимо чимало діамантових педагогічних розсипів, які в сукупності становлять золотий скарб для педагогічної теорії і практики.

Усна творчість українського народу дуже багата й різноманітна як за жанрами, так і за тематикою та змістом. 3 глибин сивої давнини вона донесла до нас педагогічні ідеали трудящих мас. Протягом віків геній народу створював чудові казки, високопатріотичні думи, легенди, історичні, обрядові, ліричні пісні, влучні прислів'я й приказки, глибокодумні загадки, прекрасні коломийки та частівки, дотепні оповідання, що назавжди ввійшли до скарбниці світового мистецтва. І скрізь, в усіх видах і жанрах українського фольклору, знаходимо мудрі педагогічні поради й повчання. їм завжди властиве реалістичне сприймання й відображення дійсності, романтичний порив у краще майбутнє, в них яскраво відбито національну самобутність народу.

Українська усна народна творчість склалася на основі фольклору давньоруської народності, спільної для трьох братніх народів -- російського, українського та білоруського.[11; с.18]

Уже в замовляннях і календарній обрядовій поезії -- найдавніших зразках народної творчості, поширених у стародавніх слов'ян, зустрічаємо чудові висловлювання про дітей, роздуми про їхню долю й виховання. Наприклад, у «Замовлянні від туги рідної матері в розлуці з милим дитятком» ненька, сумуючи, бажає, щоб її малятко було найкращим у світі: «Будь їй, моє дитятко ненаглядне, світліше сонечка ясного, миліше весняного дня, світліше джерельної води, біліше ярого воску». Діти -- майбутнє кожного покоління. Вони порівнюються з ясними зірочками: «Малі діточки -- що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку», з квітами: «Діти, як рожеві квіти». Повноцінна сім'я немислима без дітей. Не випадково в одній з веснянок висловлюється побажання: «Молодим молодятам -- по дитиночці». А у весільних обрядових піснях не раз нагадується про важливість народження й виховання дітей. Народ не тільки визнає об'єктивну потребу в народженні й вихованні дітей, а й усвідомлює їх суспільне значення. Підростаюче покоління -- опора й радість сім'ї. У фольклорі послідовно обстоюється думка, що сім'ї повинні бути багатодітними. Не випадково в-колядках, щедрівках та новорічних поздоровленнях не раз висловлюються побажання господарям: «Мати дітей повну хату», «Мати дітей повний кут». Побутувало й ряд інших доброзичливих народних побажань: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори!», «Скільки в стелі дощок, щоб у тебе було стільки дочок!», «Скільки в лісі пеньків, щоб у тебе було стільки синків!». Сім'ї в казках «Котигорошко», «Бідний чоловік і смерть» та інших також багатодітні. Ця ж думка обстоюється й рядом прислів'їв та приказок: «Як грибочки ростіть, діточки!», «Сім синів годую, всім щастя готую!», «Один син -- не син, два . сини -- півсина, три сини -- ото тільки сині», «Сім дочок -- свій таночок», «У кого дочок сім -- то й щастя всім» та багато інших. Важко, дуже важко виховувати одну дитину, а ще важче перевиховувати її. Мав батько одного сина. Проте росло «таке ледащо той одинчик, що господи». Безпорадний батько вирішив виправити становище -- оддати сина у найми. «Батько вибив сина добре, вилаяв та й оддав до шевця шевству вчитися. Але він і звідтіля утік». Тільки чари допомогли викоренити у хлопця плоди неправильного виховання (українська народна казка «Ох»). Виховуючи одинаків, батьки припускають найбільше помилок. Народна педагогічна мудрість твердить, що добре виховані діти можуть вирости тільки у дружній багатодітній трудовій сім'ї, де панує злагода та взаємоповага. Ось, наприклад, шестеро братів пішли визволяти сестру Оленку від змія й загинули. Солідарний з ними і найменший брат Котигорошко. Тепер він визволятиме сестричку. На умовляння батьків не йти на вірну смерть Котигорошко відповідає: «Ні, таки піду! Як же свою кров та не визволити?»