Педагогічна діяльність

1

Розділ 1 Характеристики педагогічної діяльності та її вимоги до особистості педагога

1.1 Мета, зміст та структура педагогічної діяльності

Педагогічна діяльність це особливий вид соціальної діяльності, спрямований на передачу від старших поколінь молодшим накопиченого людством досвіду і культури, створення умов для їх особистісного розвитку.

Педагогічна діяльність це також вид професійної діяльності, змістом якої є навчання, виховання, освіта і розвиток учнів (дітей різного віку, учнів шкіл, технікумів, училищ, вищих навчальних закладів, інститутів підвищення кваліфікації, закладів додаткової освіти і т.п.).

Педагогічна діяльність може бути професійною і непрофесійною. Непрофесійною є діяльність батьків по вихованню дітей в сім'ї. У сімейному вихованні немає спеціальних уроків, запланованих бесід про мораль, природу, красу. Все сімейне життя з його повсякденними турботами, стосунками, радощами і драмами - це уроки, які дають дорослі дітям. І ці уроки, як правило, залишаються з людиною на все життя, формуючи її педагогічні погляди на виховання наступного покоління дітей.

Людина, яка займається професійно педагогічною діяльністю, може називатися по-різному: вихователь, учитель, викладач, педагог. Часто це залежить від закладу, в якому людина працює: вихователь - у дитячому садку, учитель - у школі, викладач - у технікумі, училищі, вищому навчальному закладі. Педагог - родове поняття по відношенню до всіх інших вище перерахованих понять.

Педагог - це фахівець, який має спеціальну підготовку і професійно здійснює (виконує) навчально-виховну роботу в різних освітньо-виховних системах.

Професійна діяльність вимагає спеціальної освіти, тобто оволодіння певною системою спеціальних знань, умінь і навичок, що необхідні для виконання функцій, пов'язаних з цією професією.

Як вказано в дослідженні Климова Е. А, що слід розмежовувати терміни “педагогічна професія”, “педагогічна спеціальність” і “педагогічна кваліфікація”. Професія - це вид трудової діяльності, що характеризується сумою вимог до особистості. Спеціальність - це вид занять у рамках цієї професії. Кваліфікація - це рівень і вид професійної підготовленості, що характеризує можливості спеціаліста у вирішенні певного класу задач.

Випускники педагогічних навчальних закладів отримують такі рівні педагогічної кваліфікації: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

- Молодший спеціаліст - забезпечують педучилища й інші навчальні заклади еквівалентного рівня акредитації.

- Бакалавр - забезпечують коледжі, інститути педагогічного профілю.

- Спеціаліст - забезпечують інститути, інші навчальні заклади еквівалентного рівня акредитації.

- Магістр - забезпечують інститути, університети, академії, інші навчальні заклади, що мають відповідний сертифікат і рівень акредитації.

Педагогічну діяльність можна представити як сукупність таких взаємодіючих компонентів: ціль діяльності, суб'єкт діяльності (педагог), об'єкт-суб'єкт діяльності (студенти), зміст, способи та результат діяльності.

Метою професійної педагогічної діяльності є ціль виховання особистості в гармонії з собою і соціумом.

При всіх відмінностях педагогічних професій у них є спільна мета, властива педагогічній діяльності - залучення людини до цінностей культури. Саме в меті проявляється специфіка цієї діяльності. Ця мета (ціль) визначається як особлива місія, призначення якої це самовизначення особистості в культурі та утвердження людини в людині.

Змістом викладацької діяльності є:

- процес організації навчальної діяльності студентів, спрямованої на засвоєння ними предметного соціокультурного досвіду як основи і умови розвитку;

- процес організації власної діяльності.

Засобами діяльності педагога є:

- наукові (теоретичні та емпіричні) знання;

- у якості “носіїв” знань виступають тексти підручників чи результати самостійних спостережень студентів;

- допоміжні засоби: технічні, графічні, комп'ютери і т.п.

Результатом викладацької діяльності є розвиток студента, його особистісне, інтелектуальне удосконалення, становлення його як особистості, як суб'єкта навчальної діяльності.

Таким чином, діяльність педагога представляє собою неперервний процес вирішення величезної кількості задач різних типів, класів, рівнів.

Види педагогічної діяльності:

- викладання - такий вид спеціальної діяльності, який спрямований на управління переважно пізнавальною діяльністю студентів;

- виховна робота - педагогічна діяльність, спрямована на організацію виховного середовища і управління різноманітними видами діяльності (у т.ч. і пізнавальною) вихованців з метою вирішення завдань їх гармонійного розвитку;

Викладання і виховна робота - дві взаємопов'язані сторони одного процесу (педагогічного), воєдино злиті в ньому.

- діяльність з самоосвіти і професійного самовиховання;

- управлінська - діяльність керівників освітніх закладів та їх заступників;

- методична - діяльність методистів з вивчення кращих досягнень психолого-педагогічних наук і передового педагогічного досвіду;

- науково-дослідницька - діяльність педагогів-експериментаторів.

Функції педагога: інформаційна, розвивальна, орієнтувальна, мобілізаційна, конструктивна, комунікативна, організаційна, дослідницька .

Педагог реалізує означені функції у різноманітних видах викладацької і виховної діяльності.

Структура педагогічної діяльності.

Педагогічна діяльність як складна динамічна система складається із взаємопов'язаних компонентів , що являють собою відносно самостійні функціональні види діяльності.

Конструктивний компонент пов'язаний з відбором та композицією навчально-виховного матеріалу у відповідності з індивідуальними особливостями студентів, з плануванням і побудовою педагогічного процесу, з проектуванням навчально-матеріальної бази для проведення навчально-виховної роботи.

Організаційний компонент передбачає включення студентів у різноманітні види діяльності, організацію студентського колективу та перетворення його в інструмент педагогічного впливу на особистість.

Комунікативний компонент означає встановлення педагогічно доцільних взаємин з студентами, колегами, батьками, представниками громадськості.

Педагогічна діяльність педагога, як і будь-яка інша, характеризується певним стилем. Стиль діяльності (наприклад, управлінської, виробничої, педагогічної) у самому широкому смислі слова - це стійка система способів, прийомів, що проявляються в різних умовах її існування. Він зумовлюється специфікою самої діяльності, індивідуально-психологічними особливостями людини.

Розрізняють поняття індивідуального стилю діяльності.

Як говорив Є.С.Клімов, індивідуальний стиль діяльності у вузькому сенсі - “це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, що складається у людини, яка прагне до найкращого виконання даної діяльності, ... індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо чи несвідомо удається людина з метою найкращого урівноваження своєї (типологічно зумовленої) індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності.[17;32]

Підкреслюється, що це індивідуальне своєрідне поєднання прийомів і способів, що забезпечують найкраще виконання діяльності.

Стиль педагогічної діяльності, відображаючи її специфіку, включає і стиль управлінської діяльності, і стиль саморегуляції, і стиль спілкування, когнітивний стиль її суб'єкта -педагога.

Стиль педагогічної діяльності виявляє вплив щонайменше трьох факторів:

а) індивідуально-психологічних особливостей педагога, що включають індивідуально-типологічні, особистісні й поведінкові особливості;

б) особливостей самої діяльності;

в) особливостей студентів (вік, стать, статус, рівень знань і т.п.).

Стилі педагогічної діяльності диференціюються насамперед на три загальні види:

- авторитарний,

- демократичний,

- ліберальний.

Демократичний стиль. Студент розглядається як рівноправний партнер у спілкуванні, колега у спільному пошуку знань. Педагог залучає студентів до прийняття рішень, враховує їх думки, заохочує самостійність суджень, враховує не тільки успішність, але й особистісні якості студентів. Методами впливу є спонукання до дії, порада, прохання. У таких педагогів студенти частіше відчувають стан спокійної задоволеності, високу самооцінку. Педагоги -демократи більше звертають увагу на свої психологічні уміння. Їх характеризує висока професійна стійкість, задоволеність своєю професією.

Авторитарний стиль. Студент розглядається як об'єкт педагогічного впливу, а не як рівноправний партнер. Педагог одноосібно вирішує, приймає рішення, встановлює жорсткий контроль за виконанням поставлених ним вимог, не обґрунтовує свої дії перед студентами. В наслідок цього студенти втрачають активність або проявляють її лише при керівній ролі педагога, у них низька самооцінка, проявляється агресивність. При авторитарному стилі сили студентів спрямовані на психологічний захист, а не на засвоєння знань і власний розвиток. Головними методами впливу такого педагога є наказ, повчання. Для таких педагогів характерні низька задоволеність професією, професійна нестійкість. Педагоги з цим стилем діяльності головну увагу звертають на методичну культуру, у педагогічному колективі часто лідирують.

Ліберальний стиль. Педагог уникає ситуацій прийняття рішень, передає ініціативу студентам і колегам. Організацію і контроль діяльності студентів здійснює без системи, проявляє нерішучість, вагання. У групі нестійкий мікроклімат, є приховані конфлікти.

Ефективність педагогічної діяльності залежить і від мотивів вибору цієї професії. Негативні наслідки неправильно вибраної професії зачіпляють як саму людину, так і її соціальне оточення. За даними досліджень американських вчених, правильний вибір професії у 2-2,5 рази зменшує плинність кадрів і на 10-15% підвищує продуктивність праці. При правильному виборі професії індивідуальні особливості випускника вищого закладу освіти в цілому співпадають з вимогами професії. Підготовка до професії педагога повинна починатися задовго до того, як людина здійснить свій професійний вибір, і продовжуватися у процесі її професійної підготовки у певному навчальному закладі. За А. Макаренком, вимогливість, довір'я і повага до особистості, готовність допомогти молодій людині, обстановка високої моралі --ці та інші характеристики педагогічного керування сприяють створенню умов спів-робітництва, готовності до подолання труднощів, співпереживань тощо [1, 360].

1.2 Особливості взаємозв'язку структури педагогічної діяльності та структури особистості педагога

Педагогічна діяльність, в якій би формі вона не протікала - це складна за функціональною структурою та психологічним змістом праця, яка потребує від педагога прояву всіх властивостей і характеристик його особистості.

Не дивлячись на те, що для будь-якого кваліфікованого спеціаліста необхідні глибокі знання, для педагогічної діяльності особливо важливі професійно значущі особистісні якості. Становлення педагога - це в першу чергу формування його як особистості і лише потім - як професійного працівника, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі педагогічної діяльності. Діяльність педагога різнобічна, гуманна і змістовна, вона потребує ґрунтовної підготовленості і має багато вимірів.

Діяльність педагога складається з певних елементів, що взаємопов'язані й утворюють своєрідну структуру, систему й послідовність. Педагогічна діяльність може бути успішною лише в тому випадку, коли структура особистості педагога відповідає структурі діяльності. Основні області педагогічної діяльності потребують особливих здібностей .

Так, Н. В. Кузьміна виділяє такі вимоги до педагога:

- структуру знань, в якій повинні бути відображені основні елементи педагогічної системи, стимули до діяльності, мотиви ;

- єдину структуру й взаємозв'язок , сформованих на високому рівні, професійно-педагогічних умінь і навичок, об'єднаних в п'ять компонентів : гностичні, проектувальні, конструктивні, комунікативні, організаторські; - спрямованість - стійка й взаємопов'язана система цілей і оцінок, що спрямовують людину на подолання труднощів діяльності й досягнення майстерності в ній. [Кузьмина Н. В. "Формирование педагогических способностей" / М. , 1961 ; 37]

Спеціальні педагогічні здібності є обов'язковою умовою високих досягнень в діяльності будь-якої педагогічної системи й будь-якої спеціальності.

- Під спеціальними здібностями (за Н. В. Кузьміною) розуміють індивідуально-педагогічні особливості особистості, що відповідають вимогам педагогічної діяльності, забезпечують успішність її виконання й проявляються в особливій чутливості до об'єкту й засобів педагогічної діяльності. [Кузьмина Н. В. "Формирование педагогических способностей" / М. , 1961 ;21] Під здібностями до педагогічної діяльності розуміють певне поєднання психологічних та особистісних якостей педагога, що забезпечують досягнення високих результатів. Дослідження психологів показали, що педагогічна діяльність вимагає не тільки спеціальної організації і певних умінь та навичок, але й цілого ряду психологічних особливостей, які належить до категорії педагогічних здібностей. - Дидактичні здібності це здібності передавати студентам навчальний матеріал доступно, зрозуміло, викликати активну самостійну думку, організувати самостійну діяльність студентів, керувати пізнавальною активністю. В основі цих здібностей лежить постійна установка педагога на врахування психології підопічних, рівня їх розвитку, можливостей тощо. Конкретно ці здібності проявляються у процесі використання методів передачі знань, організації засвоєних знань, умінь і навичок, забезпеченні розвитку особистості, перевірці, контролі, оцінюванні результатів учіння. - Академічні здібності - здібності до галузі науки, що є предметом викладання. Здібний педагог добре знає навчальний предмет, досконало, глибоко володіє матеріалом, має до нього великий пізнавальний інтерес, проводить дослідницьку роботу. Він постійно знайомиться з новими досягненнями у своїй галузі, а також у суміжних науках. - Перцептивні здібності це здібності педагога проникати у внутрішній світ вихованця, психологічна спостережливість, пов'язана з розумінням особистості учня і його тимчасових психічних станів. - Мовні здібності це здібності чітко висловлювати свої думки й почуття за допомогою мови та невербальних засобів (міміки, пантоміміки). - Організаторські здібності це вміння організовувати аудиторію, згуртувати її, правильно організувати власну діяльність (планування, контроль тощо). - Експресивні здібності - виражаються в емоційній насиченості, умінні транслювати себе студентам. Правильна дикція, добре поставлений голос, дихання- усе це входить у поняття "педагогічна техніка". - Сугестивні здібності виражають здатність педагога до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів і вміння на цій основі домагатися в них авторитету. Педагогічна уява - спеціальна здатність, яка має вияв у передбаченні результатів своїх дій в проектуванні розвитку особистості студента. Педагогічна рефлексія - здатність оцінити свою діяльність, її результати, свою концепцію, свій індивідуальний стиль.Одним із компонентів педагогічних здібностей є розподіл, обсяг і переключення уваги (педагогічна спостережливість). [Підготовка викладачів вищої школи // Педагогіка та психологія: Збірник наук. праць. -Вип. 21-Х. -2002. -164с. ,73].

А. А. Леонт"єв вважає, що всі вище зазначені компоненти (крім першого й другого) є не здібностями, а професійними вміннями, яким можна навчити. [Леонтьев А. А. "Деятельность, сознание, личность" / М. , 1975г. ;17]

І.А.Зязюн та В.О.Сластенін правильно ставлять завдання навчати студентів основ педагогічної техніки: "Вчитель, який професійно володіє педагогічною технікою, відзначається умінням перетворювати в апарат педагогічного впливу свої емоції, голос, жест, міміку. Мова педагога повинна бути точною, переконливою, яскравою, жвавою, дієвою, образною і захоплюючою"

Інтелектуальні компоненти в структурі діяльності педагога включають такі якості, як здібність до самостійного мислення, ініціативний, творчий склад розуму. Однією з найбільш важливих розумових якостей педагога є вміння зробити складне доступним, а важке - нескладним, зрозумілим для студентів. Це пов'язано з великою аналітичною й синтетичною працею педагога над навчальним матеріалом. Глибина проникнення в сутність навчального матеріалу значною мірою залежить від уміння ставити перед собою задачі, що стосуються даного матеріалу. Педагогам, що досягають найвищих результатів в педагогічній діяльності, характерна висока сформованість таких інтелектуальних властивостей, як уміння будувати умовисновки, самостійність і зрілість суджень, швидкість думки, культура мислення, добра пам'ять , активність і концентрованість уваги, зосередженість.. Усі ці інтелектуальні властивості тісно взаємопов'язані між собою й утворюють цілісну структуру, що відрізняється своєрідною єдністю взаємопов'язаних елементів.

Представники вітчизняної психології й педагогіки роблять акцент на інших аспектах взаємозв'язку інтелектуального компоненту особистості та професійних здібностей педагога. К. К. Платонов вважає, що для успішного виконання будь-якої діяльності людина має оволодіти певними вміннями. Він відмічає, що "умение - это способность выполнять какую-либо деятельность или действия в новых условиях, приобретённая на основе ранее приобретённых знаний и навыков, высокий уровень развития ряда профессиональных умений даёт мастерство".[ Платонов К. К. "Психологическая структура личности" / М. , 1968г. ;74]

Щодо педагогічних умінь, Платонов каже, що "педагогическим умениям присущи направленность на достижение цели в постоянно изменяющихся условиях, подвижность, гибкость, высокая степень самостоятельности, творческий характер умений. Творческий характер в деятельности учителя проявляется в поиске новых, наиболее рациональных путей решения педагогических задач. "[ Платонов К. К. "Психологическая структура личности" / М. , 1968г. ; 59].

Важливою якістю гарного педагога є критичність розуму. Критичність мислення включає вміння об'єктивно оцінювати результати своєї праці, дій та вчинків, а також думок, праці й дій інших людей.

Роділ II Особливості педагогічної діяльності та її вимоги до особистості педагога

2.1 Сутність педагогічного процесу у вищій школі

Відштовхуючись від тези «педагоги свідомо ставлять певну мету в навчально-виховному процесі, впливаючи на колектив у цілому і на окремих студентів», виділимо чотири елементи педагогічного процесу, що мають найбільше значення. 1.Виховання в педагогічному процесі має на меті виникнення певних соціальних і соціально-педагогічних відносин між студентами та їхніми вихователями. Тут необхідно враховувати належність студентів і викладачів вузу до різних колективів у рамках вузу і поза ним. Виховання передбачає свідомий і цілеспрямований вплив на студентів з метою формування професійних стосунків у тих колективах, де студент живе й діє (академгрупа, курс. факультет, гуртожиток, спортивні секції, хор тощо). Створювані і сформовані відносини не є відносинами «парної педагогіки», хоча й не заперечують осранніх [9, 349]. 2. Соціальні відносини в педагогічному процесі мають суб'єктивно-об'єктивний характер: студента ми розглядаємо і як об'єкт педагогічного впливу на нього з боку педагога й колективу, і -- водночас -- як активно діючого суб'єкта педагогічного процесу. Причому самі соціально-педагогічні відносини, які мають двоїстий характер, повинні бути так організовані, щоб сприяти дедалі зростаючій активізації й самостійності студента. 3. У поняття «виховний вплив» педагога на студента входять постійнодіючі такі елементи: а) ясно поставлена педагогічна мета (вплив передусім на колектив, а через колектив -- на особистість студента); б) визначення змісту, який належить засвоїти;

в) визначення методів і форми організації акту впливу, включаючи характер взаємин, стиль керівництва та ін.; г) облік результатів педагогічного впливу з метою визначення наступних навчально-виховних заходів; д) свідоме використання різних умов, що впливають на процес виховання (матеріально-технічна база, суспільно-політичні умови і рівень розвитку студентів, різного роду тимчасові, випадкові умови й т. ін.). 4. Структурні елементи педагогічного процесу перебувають у найрізноманітніших зв'язках і відношеннях між собою. Причому ці зв'язки й відношення можуть бути випадковими й необхідними, суб'єктивними й об'єктивними, позитивними й негативними і т. ін. Виявити діючі тут закономірності це справа надзвичайно складна, але можлива і вкрай необхідна, адже від характеру акцентів на різних елементах або їх сполученнях залежить характер педагогічного процесу в цілому, його ефективність. Виявленню цього типу закономірностей сприятиме аналіз виховного процесу в його розвитку й рухові, внутрішній динаміці, саморухові. Цієї мети ми можемо досягнути через розкриття рушійних сил виховання [9, 355]. В історії педагогіки відомі різні підходи до визначення рушійних сил педагогічного процесу. В авторитарній педагогіці -- це страх перед покаранням. У позитивістській, прагматичній і неопрагматичній педагогіці -- це врахування, насамперед, інтересів виховуваних (Дьюї, Роджерс, Маслоу). Проте педагогіка, не заперечуючи значення покарань і тим більше інтересів особи, має шукати рушійні сили педагогічного процесу все-таки в іншій площині, а саме -- у виявленні та розв'язанні навчально-виховних протиріч кожної навчально-виховної ситуації. Таких протиріч чимало: це зовнішні і внутрішні, суттєві і несуттєві, об'єктивні і суб'єктивні тощо. І все ж таки як головне протиріччя вітчизняні педагоги виділяють розходження між новими інтересами, новими потребами, прагненнями і досягненим особою (і даним колективом) рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. На думку академіка Г. С. Костюка, є всі підстави вважати це протиріччя закономірним «для усіх етапів становлення особистості». Виявлення і розв'язання педагогічних суперечностей вимагає дотримання низки важливих умов з тим, щоб перетворити їх (суперечності) на рушійну силу. Одна з цих суперечностей, наприклад, -- це суперечність між вимогами викладачів і потребами студентів. Передусім, поставлені перед студентами вимоги мають бути посильними, перебувати в «зоні щонайближчого розвитку» (Л. С. Виготський), інакше вони не будуть усвідомлені й сприйняті студентом і тому не перетворяться на рушійну силу розвитку самого суб'єкта пізнання. Успіх педагогічного процесу в кожному окремому випадку залежить не тільки від характеру педагогічного впливу, а й від внутрішньої позиції студента, від його активності. Одним з основних завдань виховання є доведення до свідомості виховуваних необхідності тієї чи іншої дії і розвиток у них прагнення до активної самостійної діяльності, скерованої на вирішення суперечностей, що виникають. С. Л. Рубінштейн з цього приводу писав: «Успіх роботи щодо формування духовного світу людини залежить від його внутрішньої роботи, від того, наскільки виховання у змозі її стимулювати й скеровувати». Педагогічний досвід переконує: формування такої внутрішньої позиції (роботи) особи багато в чому визначається майстерністю виховання у вузькому значенні цього слова.

2.2 Рівні продуктивності педагогічної діяльності та особистісні якості педагога вищої школи

Особливість діяльності викладача вищої школи полягає в тому, що вона є складно організованою і складається з декількох взаємозв'язаних видів, які мають спільні компоненти. Викладач вузу здійснює такі види діяльності як : педагогічна, науково-дослідна, професійна, адміністративно-господарча, управлінська, комерційна і суспільна .[8;26] Однак провідну роль в діяльності викладача відіграє педагогічна діяльність.

Професійна діяльність викладача вищої школи вимагає наявності певних особистісних якостей, соціально-психологічних рис і педагогічних здібностей. Серед них основні такі:

1. Загально-громадянські риси: широкий світогляд, принциповість і стійкість переконань, громадянська активність і цілеспрямованість, національна самосвідомість, патріотизм і толерантність щодо інших народів і культур, гуманізм і соціальний оптимізм, високий рівень відповідальності та працелюбність

2. Морально-психологічні якості: чесність і ясність у взаєминах з людьми, високий рівень загальної психологічної культури, повага до професіоналізму інших і наукової спадщини, акуратність і охайність, дисциплінованість і вимогливість.

3. Науково-педагогічні якості: науково-педагогічна творчість, професійна працездатність, активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук, педагогічне спрямування наукової ерудиції, педагогічна спостережливість, педагогічна уява та інтуїція, володіння педагогічною технікою, активна інтелектуальна діяльність, науковий пошук, гнучкість і швидкість мислення у педагогічних ситуаціях.

4. Індивідуально-психологічні особливості: високий рівень соціального сприйняття й самопізнання ,висока інтелектуально-пізнавальна зацікавленість і допитливість, інтерес до розвитку потенційних можливостей студентів і потреба в педагогічній діяльності з ними, позитивна Я-концепція, високий рівень домагань, емоційна стійкість, витримка й самовладання, саморегуляція, самостійність і діловитість у вирішенні життєво-важливих завдань, твердість характеру.

5. Професійно-педагогічні здібності: адекватне сприйняття студента, безумовне прийняття його як особистості, педагогічний оптимізм, проектування цілей навчання, прогнозування шляхів становлення майбутнього спеціаліста, конструювання методичних підходів і здатність передбачати можливі результати, організаторські та комунікативні здібності, духовний вплив на академічну групу і особистість студента, організація розвиваючої інтеракції.

Кузьміна Н.В. виділяє 5 рівнів продуктивності педагогічної діяльності:

1. Репродуктивний, коли педагог вміє розповісти іншим те що знає сам ;

2. Адаптивний , при якому він здатний адаптувати свою доповідь до вікових та психологічних особливостей аудиторії;

3. Локально-моделюючий знання студентів, коли педагог володіє стратегією навчання, знаннями, уміннями і навиками по окремим розділам курсу, що дозволяють визначити педагогічну мету, поставити завдання , розробити алгоритм їх вирішення і використовувати педагогічні засоби включення студентів в навчально-пізнавальну діяльність.

4. Системно-моделюючий знання студентів , коли педагог володіє стратегією формування системи знань, умінь і навичок з дисципліни вцілому.

5. Системно моделюючий діяльність і поведінку студентів, при якому педагог може перетворити свою дисципліну у засіб формування особистості студента, його потреби до самовиховання, самонавчання і саморозвитку . [Кузьміна Н.В. Методы исследования педагогической деятельности. - Л.-1970.-С.60-61]

З огляду на вищезазначену класифікацію бажаним результатом є вдале поєднання педагогом цих рівнів викладання.

Аналіз літератури дозволяє виділити загальні вимоги до викладача вищої школи. Це перш за все наявність:

1. Професійної компетентності, яка базується на спеціальній науковій, практичній і психолого-педагогічній підготовці;

2. Загально-культурної і гуманітарної компетентності, що включає в себе знання основ світової культури, гуманістичні особистісні якості, відповідальність за результати власної діяльності, мотивації до самовдосконалення;

3. Креативності, що передбачає сформованість нестандартного мислення, володіння інноваційною стратегією і тактикою, пластичною адаптацією до змін змісту і умов професійної діяльності.

4. Комунікативної компетентності, що включає в себе розвинуту мову, володіння іноземними мовами, сучасними засобами зв'язку і основами комп'ютерної грамотності.

5. Соціально-економічної компетентності, що передбачає володіння основами сучасної ринкової економіки, знання законів бізнесу, азів екології і права.

Що стосується вимог до особистісних якостей викладача, то для налагодження оптимальних стосунків зі студентами він має володіти такими рисами: об'єктивність в оцінці знань, поважне ставлення до студентів і терпіння, доброзичливість, вимогливість, фактичність, зацікавленість в успіхах студентів. Викладач має володіти також професійними вміннями, дотримуватись логічної послідовності у висвітлені матеріалу, викладати матеріал ясно, доступно, роз'яснювати складні положення, виокремлювати головні моменти, вміти викликати та підтримати інтерес аудиторії до предмету.

Студент має сприйматись викладачем як суб'єкт навчання, їх взаємодія має будуватись на основі діалогічного підходу, що забезпечує суб'єкт-суб'єктні стосунки, які ґрунтуються на рівності позицій, повазі та довірі до студента як свого партнера .[9;12] Саме це дає змогу зрозуміти один-одного і є найкращим способом взаємодії, а також допомагає задовольнити особисті потреби і інтереси всіх учасників навчального процесу. Сучасний викладач не має бути маніпулятором, тобто не намагатися підкоряти і контролювати волю слухачів для досягнення власної мети; він має володіти протилежним до маніпуляції потенціалом - само актуалізацією. Цей термін ввів в науку американський психолог Маслоу самоактуалізуючими людьми він назвав тих, які відрізнялись від інших сильною потребою в діяльності, творчості, а також відповідальністю, справедливістю, тощо. За його вченням само- актуалізація це бажання людини стати тим, ким вона може стати, досягти вершини свого потенціалу. [7;7] Маслоу розробив характеристику самоактуалізуючих людей, з якої виходить, що вони становлять „цвіт" людської раси і є кращими її представниками яким притаманні такі якості: ефективне сприйняття реальності, прийняття себе , інших , безпосередність, простота, центрованість на проблемі, незалежність, свіжість сприйняття, вершинні переживання, суспільний інтерес, глибокі міжособистісні взаємостосунки, демократичний характер, креативність і опір окультурюванню. Завдяки цим якостям та стремлінню викладач прагне бути високим професіоналом, реалізувати свій багатогранний науковий і творчий потенціал.

Не менш важливим компонентом у діяльності викладача є його інформаційна культура. В умовах переходу нашого суспільства у постіндустріальне та інформаційне суспільство висуваються нові вимоги і створюються нові можливості у застосуванні інформаційних технологій та комп'ютерної техніки практично у всіх галузях виробництва, науки, освіти, культури і навіть побуту. Тому, вже сьогодні викладач мусить ефективно використовувати нові технології та джерела інформації, що сприятиме більш продуктивному засвоєнню нових знань та умінь у системі подальшого розвитку інформатизації суспільства. значну увагу слід приділяти прищепленню інформаційної культури студентам різних спеціальностей та розробці методології її формування; широкому впровадженню інформатизації в навчальний процес і наукові дослідження.

Кожен педагог повинен оволодіти хоча б найменшим рівнем комп'ютерної грамотності та сучасної інформаційної культури. Це тим більше стає актуальним, тому що безпосереднє використання комп'ютерної технології спрощує викладання цілого ряду дисциплін та контроль знань. За допомогою комп'ютера також легше проводити індивідуальне навчання.

На сьогодні мінімальний рівень інформаційної культури викладачів повинен складатися насамперед із знання та володіння наступними засобами.

Операційної системи:Windows ,MS-DOS, UNIX які необхідні для роботи з різними файлами.

Текстовими процесорами та редакторами типу:MS Word, Word perfekt, та інші. їх використання дозволяє видавати індивідуальні завдання, спрощує роботу з документами.

Системами навігації в мережі Internet, які спрощують пошук потрібного матеріалу.

При подальшій інформатизації суспільства необхідно звертати постійну увагу викладачів на нові технології роботи з інформацією та невпинний розвиток комп'ютерної техніки. Вони мають самостійно відслідковувати та вивчати інновації у цій сфері.

Ще однією невід'ємною складовою характеристики викладача є рівень його педагогічної культури. Педагогічна культура є частиною загальнолюдської культури, в якій з найбільшою повнотою відображені духовні і матеріальні цінності освіти і виховання, а також способи творчої педагогічної діяльності, необхідні для обслуговування історичного процесу зміни поколінь, соціалізації особистості і здійснення освітньо-виховного процесу. Педагогічна культура інтегрує історико-культурний педагогічний досвід і регулює сферу педагогічної взаємодії.

В культурно-історичному аспекті вона містить світовий педагогічний досвід як зміну світових культурних епох і відповідних їм педагогічних цивілізацій як історію педагогічної думки науки і освіти.

В соціально-педагогічному аспекті педагогічна культура постає як вище соціальне, як характеристика особливостей педагогічної взаємодії поколінь, як засіб педагогізації навколишнього середовища.

В аспекті діяльності педагогічних закладів педагогічна культура досліджується як сутнісна характеристика середовища, способу життя, особливостей педагогічної системи, як процес її руху до нового якісного стану.

В індивідуально-особистісному аспекті вона розглядається як вияв сутнісних властивостей особистості, професійної діяльності і спілкування педагога.

Педагогічна культура розуміється як: система цінностей - регуляторів педагогічної діяльності; передумова, мета, засіб, інструмент педагогічної діяльності, рівень самореалізації в ній; концентроване вираження особистості педагога. Педагогічна культура викладача має досягти найвищого рівня, показниками якого слід вважати:

1. Гуманістично-педагогічну позицію у ставленні до студентів, здібність бути вихователем,

2. Психолого-педагогічну компетентність і розвинене педагогічне мислення;

3. Освіченість у сфері предмета викладання та оволодіння педагогічними технологіями;

4. Досвід творчої педагогічної діяльності, уміння обґрунтовувати власну педагогічну діяльність як систему, здібність розробити авторський освітній проект;

5. Культуру професійної поведінки, способу саморозвитку, уміння саморегуляції власної діяльності, культуру спілкування.

Культура професійно-педагогічної поведінки передбачає, що за всіх обставин педагогічної взаємодії педагог дотримується норм моралі та педагогічної етики, виявляє гідність, доброзичливість, витримку, культуру спілкування, такт.

Гуманна педагогічна позиція, психолого-педагогічна компетентність, авторизація педагогічного досвіду концептуалізує професійну поведінку педагога, надає йому власного педагогічного стилю.

Окрім того, що викладач володіє високої якості особистісними рисами, інформаційною та педагогічною культурою, у його діяльності важливе значення мають знання та вміння. Ці структури у науково - психологічному аспекті передбачають дві ланки. До першої відноситься така система взаємозв'язаних знань та вмінь:

а) спеціальних - знання історії своєї науки та практичне вміння застосовувати їх;

б) педагогічних - знання дидактики, теорії виховання, усвідомлення основних аспектів навчання й виховання у вузі, діагностика професійних даних майбутнього фахівця, прогнозування його фахового зростання;

в) психологічних - знання психологічних основ викладання обраного предмета, психологічного стану студентів і свого власного, закономірності вікових та індивідуальних особливостей сприймання студентами змісту навчання;

г) методичних - знання шляхів, методів, прийомів і засобів донесення наукової інформації до студентів.

Друга ланка структури педагогічної праці викладача вузу передбачає: конструктивну, організаційно-мобілізуючу, комунікативно-розвиваючу, інформаційно-орієнтувальну, дослідницьку та гностичну діяльність, кожна з яких передбачає цілий ряд професійних умінь.

Запитом вищої школи в сучасному соціально-економічному розвитку суспільства є модель висококваліфікованого, добре підготовленого викладача, який би поєднував у собі глибоку наукову ерудицію з ґрунтовним знанням основ психолого-педагогічної науки та високим рівнем методичних умінь.

2.3 Шляхи підвищення рівня професіоналізму викладача вищого навчального закладу

Сучасна парадигма вищої освіти висуває об'єктивну необхідність спеціальної підготовки викладацьких кадрів. Розвиток педагогіки і психології, інтерес до особистості та її потенційних можливостей саморозвитку, розуміння освіти як неперервного процесу, який характеризує життєдіяльність сучасної людини, спричинили підвищений інтерес до питань підготовки і перепідготовки викладачів вищої школи. Для здійснення спеціальної підготовки викладацьких кадрів для вищої школи необхідно розробити її методологію, теорію і практику з обов'язковим включенням технічних, технологічних і людинознавчих знань в області педагогіки, психології і біології, які є адекватними викладацькій діяльності.

Говорячи про підготовку і перепідготовку викладачів слід відзначити такі їх основні функції:

а) амортизаційна, яка пом'якшує розрив поколінь по освітньому рівню, інформованості, знаннях і ціннісних орієнтаціях;

б) компенсаторна, здійснює виправлення недоліків функціонування попередньої освіти ;

в) розвивальна, яка організовує професійний і загально-культурний розвиток особистості;

г) адаптивна, сприяє пристосуванню слухачів до змінюючихся вимог соціального середовища;

д) організаційна, полягає в раціональній організації вільного часу викладача для його самоосвіти;

е) корекційна, здійснює цілеспрямовану зміну якостей особистості спеціаліста з урахуванням його професійно-педагогічної діяльності у вузі.[8;28]

Специфіка системи підготовки і перепідготовки викладачів вузу полягає перш за все в тому, що слухач вже є спеціалістом у одній з областей знань. До того ж він доросла людина зі своїми поглядами, установками, індивідуальними особливостями, які не потрібно перероблювати, а лиши скорегувати.

З попереднього матеріалу випливають такі методологічні проблеми підготовки і перепідготовки викладача:

а) проектування структури і змісту підготовки і перепідготовки викладача у відповідності з його професійно - педагогічною діяльністю;

б) відсутність чіткого розуміння цілей, структури, змісту і концепції педагогічного проектування;

в) використання, згідно з новою концепцією освіти, принципу гуманізації;

г) різноманітність і пластичність форм і методів при організації системи професійно-педагогічної підготовки і перепідготовки викладачів вузу.

Основні психолого-педагогічні проблеми професійно-педагогічної підготовки викладачів пов'язані з :

а) виробленням нового стилю керівництва, новою особистісною позицією і нових методів організації навчально-виховного процесу у вузі;

б) формуванням нового типу аналітичного та проектно-конструктивного мислення, що допомагає вибудовувати цілісну картину навчально-виховної ситуації в динаміці;

в) набуттям нового стилю комунікаційної та інтелектуальної діяльності, нових способів соціальних і міжособистісних взаємодій, спрямованих на спільну розробку проектів і програм; та багато інших.

Сучасна парадигма вищої освіти, орієнтована перш за все на особистість, дає нам право припустити, що підготовка і перепідготовка викладачів має включати в себе також психологічно- орієнтований професійний підбір.

Як показав аналіз літератури, основні принципи підготовки і перепідготовки викладачів на основі професійного підбору можна сформулювати таким чином:

1. Аналіз діяльності майбутнього викладача повинен бути сфокусований на моментах роботи, які викликають проблеми, труднощі і невдачі, а не охоплювати всю сукупність його професійно-педагогічних функцій;

2. Серед професійно важливих характеристик майбутнього викладача вузу необхідно виділити ті якості, які важко розвиваються у дорослих і погано компенсуються у професійно-педагогічній діяльності і які є необхідними для вирішення професійно-педагогічних задач;

3. Професійно важливі характеристики, які можна розвивати і формувати шляхом навчання і тренінгів, необхідно враховувати при розробці спеціальних навчальних курсів і практикумів і обов'язково включати їх в навчальний процес підготовки і перепідготовки викладачів;

4. Компенсовані за рахунок індивідуального стилю діяльності професійно важливі якості особистості викладача можуть виступати підґрунтям для вибору конкретної предметної спеціалізації в підготовці і подальшій професійній діяльності викладача .[8;30]

Слід зазначити, що система підготовки і перепідготовки викладачів вищої школи вимагає введення „діагностичної служби", посилення ролі педагогічної практики, введення курсів і тренінгів з розвитку і формування організаційних, комунікативних та інших професійно важливих психологічних якостей особистості, здійснення діагностичною службою психологічного моніторингу навчаючихся. Звісно, це міроприємство вимагає вкладення чималих коштів, зусиль і часу, однак їх практичне здійснення може проходити поступово, з включенням готових для практики психолого-педагогічних розробок. Систематизація характеристик діяльності і підготовки викладачів дозволяє глибше аналізувати їх роботу і обґрунтовано здійснювати підготовку і перепідготовку з застосуванням сучасних інформаційно-педагогічних засобів навчання і контролю.[8;31]

На формування педагогічної майстерності та високого рівня професіоналізму викладача вищого навчального закладу впливають різні чинники. В першу чергу це державна кадрова політика, яка в цій сфері повинна нести довготривалий і послідовний характер, приймати радикальні міри, направлені на збереження існуючого кадрового потенціалу і створення умов для формування і зміцнення нового. Завдання кадрової політики мають включати наступне :

а) максимальне врахування і сприяння розвитку інтеграційних тенденцій в сфері науки і освіти. Створення єдиного освітнього простору і максимально сприятливих умов для реального входження в європейський освітній простір;

б) сприяння передачі культурних традицій, науково-методичного досвіду і професійної компетентності від одного викладацького покоління до іншого;

в) бережливе ставлення до старого покоління професорсько-викладацького складу, максимальну підтримку його професійної активності;

г) активізацію і якісне перетворення інноваційних здібностей і можливостей вузівського викладацького корпусу;

д) створення соціально-економічних і організаційно-психологічних передумов для укріплення зв'язків системи вищої освіти зі своїми випускниками;

е) створення сприятливих умов для залучення на роботу у вузи здібної, талановитої, обдарованої молоді, яка має нахил до педагогічної діяльності;

є) дотримання відповідних пропорцій між дослідницькою і викладацькою діяльністю;

ж) дотримання прав автономії освітніх закладів у вирішенні своїх кадрових питань. При цьому забезпечуючи рівні правові умови для викладачів навчальних закладів усіх форм власності.

Наступний впливовий чинник, який є особливо важливим у формуванні фахівця - це навчально-виховний процес, який зі студентської лави формує спеціалістів. На успішне втілення принципів гуманізації навчально-виховного процесу у вищій школі має бути спрямовано психологічну підготовку студентів. Для цього, в процес навчання окрім обов'язкових курсів психології, слід включити для різних спеціальностей різні спецкурси: "Психологія ділових взаємовідносин", „Інженерна психологія", „Психологія творчої діяльності" та інші.[14;83]

При організації навчання майбутніх викладачів у магістратурі та аспірантурі, для підвищення їх психолого-педагогічних знань можна запропонувати такі спецкурси: «Основи професіоналізму й педагогічної майстерності викладача вищої школи» , «Організація управління навчальним процесом у ВНЗ» та інші. [9;36]

Ці знання сприятимуть виробленню у викладача таких необхідно важливих рис як доброзичливість, повага до молодих людей, до їхнього прагнення навчатися, уважне ставлення до їхньої ініціативи, тактовність у спілкуванні, послідовна і постійна вимогливість, терплячість до помилок, готовність допомогти та інші. Психологічні знання допомагають викладачеві виробити позитивну „Я-концепцію", створити комфортні умови саморозвитку та розвитку особистості кожного окремого студента. Педагогічні знання сприяють оптимізації навчально-виховного процесу, допомагають фахівцю знайти і підібрати прогресивну педагогічну технологію, надати освіті випереджального характеру, тобто націлити її на майбутнє, на розв'язання проблем нового століття, розвиток творчих здібностей учнів. формування у них нового способу мислення та дій.[11;5]

Психолого-педагогічні знання допомагають спеціалісту подолати психологічний бар'єр до нового, інноваційного; розвивають вміння проектувати свою діяльність; структурувати соціально-культурний досвід на рівні знань, норм, цінностей; навчають педагогічному спілкуванню. Основою педагогічного спілкування є педагогічний діалог. Щоб зробити діалог ефективним викладачу необхідно оволодіти такими вміннями:

а)ставити мету спілкування і добиватися її досягнення шляхом аргументації на основі конкретних фактів, різних видів наочності;

б)формулювати систему питань до співбесідника;

в)аналізувати відповіді співбесідника і будувати подальший діалог з ним, враховуючи його знання, настрій та практичний досвід у використанні варіативності ситуацій;

г)добиватися взаєморозуміння у спілкуванні, реагувати на правомірність аргументів та форму висловлення співбесідника;

д)підтримувати невербальний контакт із співбесідником, відчувати його психологічний стан, орієнтуючись на зовнішні ознаки.

Впровадження в практику професійно-педагогічної освіти нових технологій неможливе без ретельної підготовки генерації викладачів з новою педагогічною свідомістю. Опанування новітніх педагогічних технологій, побудованих на діалогічному підході передбачає суттєві зміни в організації навчально-виховного процесу. Слід поширити арсенал організаційних форм проведення занять, у першу чергу неформальних, в яких діалогічний метод стає домінуючим. В першу чергу, повної сили слід надати диспутам, співбесідам, самоаналізу, „мозковим атакам", моделюванню, конструюванню, захисту творчих проектів, проблемним та ситуаційним завданням, дидактичному театру, навчанню пошуку альтернативних рішень. Організація роботи передбачає варіативність змісту навчання, певний ступінь його вибору студентом. Тому діалогічний підхід у широкому розумінні дає плідні результати у системі професійної підготовки викладачів.

Не можна не врахувати ще один важливий чинник, який є особливо актуальним у формуванні сучасного викладача вузу - це фахові знання. Кожен педагог має володіти системою знань зі спеціальності. Важливим є те, що він має постійно оновлювати свої знання, займатися самоосвітою.

Самоосвіта має включати такі аспекти як: читання літератури з фаху; слідкування за теле і радіо передачами та новинами; робота з електронними джерелами інформації, зокрема робота в Інтернеті. В іншому випадку, в час коли студенти також мають доступ до всіх цих інформаційних джерел, викладач втратить свій авторитет в очах студентів в разі своєї необізнаності.

А також викладач має бути всесторонньо розвиненою особистістю і окрім фахової інформації йому необхідно цікавитися процесами, які відбуваються в сучасному суспільстві та світі, розвивати творчі, етичні та естетичні смаки .

Отже, основними компонентами формування педагогічної майстерності та професіоналізму є: державна кадрова політика, навчально-виховний процесс, всебічний розвиток, педагогічні, психологічні та фахові знання.

І лише при наявності всіх цих компонентів можна говорити про викладача - професіонала, майстра своєї справи.

Висновки

Сьогодні, в період світової глобалізації та трансформації суспільства відбувається переоцінка всіх сфер діяльності взагалі і в педагогічній діяльності зокрема. В умовах блискавичних змін, інформатизації та комп'ютеризації сучасного життя перед вищою освітою постає ряд нових завдань, переглядається освітня парадигма. Від вищої школи вимагається задоволення потреб особистості в таких знаннях і такій інформації, які б дозволяли швидко адаптуватися в сучасній ситуації, яка змінюється з кожним днем.

Аналіз педагогічної діяльності дозволив виділити такі види діяльності педагога: педагогічна, науково-дослідна, професіональна, управлінська та інші, й ми визначили, що провідною є педагогічна діяльність. Також визначили функції педагога та вимоги до його особистісних якостей та професійних вмінь.

Ознайомившись із багатьма джерелами та проаналізувавши їх можна змалювати психолого-педагогічну модель сучасного викладача вузу. Згідно з цією моделлю сучасний викладач має володіти певними особистісними якостями, соціально-психологічними рисами, педагогічними рисами і педагогічними здібностями, серед яких: загально - громадянські риси; морально - психологічні якості; науково-педагогічні та індивідуально-психологічні особливості; професійно-педагогічні здібності.

В ході дослідження висунуто і обґрунтовано думку, що фахівець має володіти таким важливим потенціалом як само актуалізація, що допомагає стати добрим і першокласним викладачем. А також обґрунтовано думку про необхідність інформаційної та педагогічної культури та наявність у викладача відповідних знань, умінь і навичок.

Далі було розглянуто і запропоновано шляхи формування педагогічної майстерності та професіоналізму викладача.

Згідно з сучасною парадигмою вищої освіти існує об'єктивна потреба в спеціальній підготовці викладацьких кадрів. Великої уваги слід приділяти підготовці та перепідготовці викладачів, для цього розробляти методологію, теорію та здійснювати практику з обов'язковим включенням технічних, технологічних і людських знань в області педагогіки, психології та в інших сферах.

Основою дослідження є досягнення висновку про те, що лише сукупність таких компонентів як педагогічні, психологічні, фахові, різносторонні знання, вміння та навички, а також підтримка з боку керівництва та держави є запорукою професійного росту та формування педагогічної майстерності викладача.

Не менш важливим є питання про структуру творчого процесу і включеність в нього інтелекту. В сучасних дослідженнях все більш поширюється думка про те, що на результат творчої діяльності впливає не безпосередньо інтелект, а взаємозв"язок інтелекту й здібностей особистості, адже високий рівень інтелекту немов би підштовхує творчі потреби особистості, а вірогідність їх задоволення залежить від рівня розвитку загальних і спеціальних здібностей особистості в певній професійній галузі.

Також підкреслюється думка, що міра впливу інтелекту на креативність є різною для науковців, художників, поетів, композиторів, педагогів.

Серед вітчизняних педагогів та психологів панує думка, що інтелект впливає не на один чи декілька етапів творчої діяльності, а загалом на весь процес. Достатньо високий рівень інтелекту є істотною й необхідною якістю творчого процесу. Причому в більшості випадків автори називють не інтелект, а окремі йогопрояви : конструктивна діяльність вчителя, вміння відбирати, узагальнювати й систематизувати навчально-виховний матеріал, загальну обдарованість Н. В. Кузьміна, самостійний та творчий склад мислення дидактичні здібності, здібність до "реконструкції "матеріалу, до вільного володіння ним, високий рівень розумових здібностей А. Н. Леонт"єв та ін.