Соціальна компетентність фахівця

Поняття терміну "соціальна компетенція". Зміст і структура соціальної компетентності фахівця. Соціальна компетентність у рамках професійно-педагогічної компетентності фахівця. Діагностика соціальної компетентності майбутнього викладача вищої школи.

Рубрика Педагогика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 16.05.2010
Размер файла 198,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

40

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Кафедра педагогіки і психології управління соціальними системами

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Дидактичні системи у вищій школі»

на тему "Соціальна компетентність фахівця"

Науковий керівник

професор Черваньова З.О.

Виконавець

Студент гр.ІФ-14б Захарова М.А.

Харків, 2010

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Кафедра педагогіки і психології управління соціальними системами

__________

(оцінка)

Голова екзаменаційної комісії

д.пед. н., професор

_________________________

()

«_____»__________2010р

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Дидактичні системи у вищій школі»

за темою «Соціальна компетентність фахівця»

Науковий керівник,

професор____________(Черваньова З.О.)

«______»___________2010р.

Виконавець,

Студент гр. ІФ-14б ________________(Захарова М.А)

«______»___________2010р.

Харків, НТУ «ХПІ» 2010

Міністерство освіти і науки України

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

Кафедра педагогіки і психології управління соціальними системами

Студент Захарова М.А. Група ІФ-14б

ЗАВДАННЯ

на курсову роботу з дисципліни «Дидактичні системи у вищій школі»

Тема роботи «Соціальна компетентність фахівця»

Короткий зміст роботи:

а) Реферативна частина: систематизувати теоретичні погляди педагогів досліджуваного періоду на сутність соціальної компетентності, з'ясувати значення соціальної компетентності як складової професійно-педагогічної компетентності фахівця.

б) Теоретична частина: визначити напрями формування соціальної компетентності фахівця, проаналізувати критерії сформованості соціальної компетентності у майбутніх викладачів ВНЗ.

в) Практична частина: розкрити значення соціальної компетентності в професійно-педагогічній діяльності викладача вищої школи. Проаналізувати критерії сформованості соціальної компетентності у майбутніх викладачів ВНЗ.

Очікуваний характер використання результатів роботи: отримані результати дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів під час читання курсу “Основи педагогіки і психології вищої школи ” для аспірантів, здобувачів, викладачів вищих навчальних закладів, у процесі підготовки дипломних робіт.

Література: список використаних джерел даної курсової роботи налічує 28 примірників

Час видачі завдання

Термін захисту

Керівник курсової роботи

проф. Черваньова З.О.

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

Виконання курсової роботи за темою «Соціальна компетентність фахівця» студентом групи ІФ-14б Захаровою Мариною Анатоліївною

Назва і зміст етапу

Термін початку і закінчення етапу

Трудомісткість у % від загального обсягу

1

2

3

4

1.

Вибір і затвердження теми курсової роботи

25.01.10 -

08.02.10

2

2.

Розробка і затвердження календарного плану

12.02.10 -

19.02.10

3

3.

Постановка завдання дослідження

20.02.10 -

27.02.10

15

4.

Огляд літературних джерел з теми курсової роботи та його викладення у пояснювальній записці

01.03.10 -

22.03.10

25

5.

Розробка теоретичної частини курсової роботи

23.03.10 -

06.04.10

15

6.

Розробка прикладної частини курсової роботи

07.04.10 -

20.04.10

25

7.

Оформлення пояснювальної записки

21.04.10 -

27.04.10

10

8.

Захист курсової роботи

29.04.10

5

Науковий керівник _______________________(Черваньова З.О.)

Студент групи ІФ-14б _______________________(Захарова М.А.)

АНОТАЦІЯ

Захарова М.А.

Соціальна компетентність фахівця

Курсова робота з дисципліни «Дидактичні системи у вищій школі» спеціальності 8.000005 - «Педагогіка вищої школи» Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», Харків, 2010р.

Курсова робота присвячена дослідженню соціальної компетентності фахівця. Розглянуті теоретичні погляди педагогів досліджуваного періоду щодо змісту та сутності соціальної компетентності, з'ясоване значення соціальної компетентності як складової професійно-педагогічної компетентності фахівця, проаналізовані критерії сформованості соціальної компетентності у майбутніх викладачів ВНЗ.

АННОТАЦИЯ

Захарова М.А.

Социальная компетентность специалиста

Курсовая работа по дисциплине «Дидактические системы в высшей школе» специальности 8.00005 «Педагогика высшей школы», Национальный технический университет «Харьковский политехнический институт», Харьков, 2010 г.

Курсовая работа посвящена исследованию социальной компетентности специалиста. Рассмотрены теоретические взгляды педагогов исследуемого периода относительного содержания и сущности социальной компетентности, выяснено значение социальной компетентности как составляющей профессионально-педагогической компетентности специалиста, проанализированы критерии формирования социальной компетентности у будущих педагогов ВУЗов.

Зміст

ВСТУП

1 ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ «СОЦІАЛЬНА КОМПЕТЕТНІСТЬ»

1.1 Зміст і структура соціальної компетентності фахівця

1.2 Соціальна компетентність: співвідношення наукових категорій

2 СОЦІАЛЬНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ФАХІВЦЯ

2.1 Соціальна компетентність у рамках професійно-педагогічної компетентності фахівця

2.2 Проблема діагностики соціальної компетентності майбутнього викладача вищої школи

2.3 Соціальна компетентність в системі професійної підготовки майбутніх викладачів вищих навчальних закладів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

«Бути компетентним - значить вміти мобілізувати

в даній ситуаціях (обставинах) отримані знання й досвід»

В. Сухомлинський

Актуальність дослідження. В умовах глобальної трансформації сучасної педагогіки та поглиблення інтеграційних процесів загострюється проблема професійної підготовки фахівців в галузі педагогіки вищої школи. На ринку праці стають затребуваними спеціалісти зі сформованими професійними якостями, поведінковими актами та виконавчими діями на рівні посадових вимог можливого працевлаштування, тобто, компетентні спеціалісти. Такі тенденції стали характерними для європейського співтовариства, що викликало певні зміни в професійній підготовці фахівців, а впровадження засад Болонського процесу підсилило їх і в Україні.

В умовах перехідного періоду перед соціальними педагогами та психологами постає складне завдання формування соціальної компетентності наступного покоління. Проблема формування соціальної компетентності акумулює в собі багато значних та вагомих питань, характерних не лише для перехідного періоду розвитку України, а й для реформування системи освіти та виховання, де компетентнісний підхід стає дедалі актуальним.

Питання сутності, змісту та структури соціальної компетентності є недостатньо розробленими у вітчизняній науці. В країнах західного світу, де соціальна компетентність, на противагу від країн пострадянського простору, досліджується вже кілька десятиріч, також не існує єдиного усталеного погляду щодо цього поняття.

На сьогодні дослідження соціальної компетентності має міждисциплінарний характер (Шабатура Л., Бахтеєва С., Гиндина О., Єгоров Д., Цвєтков В. тощо). В Україні коло досліджень, присвячених проблемі структури та змісту соціальної компетентності досить обмежене. Наших співвітчизників більш приваблює професійна та комунікативна компетентності (Макаренко С.С., Полуніна О.В., Онкович А.Д., Козак С.В., Демченко С.О., Елькін М.В., Завіниченко Н.Б. тощо). Не дослідженими в українському науковому просторі є соціальна, моральна, громадянська, особистісна, екстремальна види компетентностей.

Українські дослідники Лєпіхова Л., Сохань Л., Єрмаков І. більше уваги приділяють відповідно соціально-психологічній компетентності викладача та життєвій компетентності особистості; Радул В.В., Михайлов О.В. - соціальній зрілості. Гончарова-Горянська М. аналізує роботи зарубіжних авторів, присвячених проблемі структури та змісту соціальної компетентності, завдяки чому зарубіжний досвід став трохи більш освітленим.

Але все ж таки серед дослідників немає усталеного погляду щодо структури соціальної компетентності. Однак ця нетотожність наукових думок засвідчує наявність стійкого інтересу дослідників до даної проблеми, що і зумовлює вибір теми даного дослідження «Соціальна компетентність фахівця».

Об'єкт дослідження: соціальна компетентність викладачів вищої школи.

Предмет дослідження: теорія та практика формування соціальної компетентності викладачів вищої школи.

Мета дослідження: систематизувати теоретичні погляди педагогів досліджуваного періоду на сутність соціальної компетентності, з'ясувати значення соціальної компетентності як складової професійно-педагогічної компетентності фахівця та визначити напрями її формування, проаналізувати критерії сформованості соціальної компетентності у майбутніх викладачів ВНЗ.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання дослідження:

1.Проаналізувати ступінь наукової розробки проблеми.

2.З'ясувати сутність терміна “соціальна компетентність ” в педагогічній теорії та розмежувати співвідношення наукових категорій.

3.Розкрити значення соціальної компетентності в професійно-педагогічній діяльності викладача вищої школи.

4. Проаналізувати критерії сформованості соціальної компетентності у майбутніх викладачів ВНЗ.

Для досягнення поставленої мети нами були використані наступні методи дослідження:

· загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, зіставлення, узагальнення) з метою вивчення енциклопедичної, психолого-педагогічної, методичної літератури з проблеми дослідження;

· проблемно-цільовий і порівняльний - для аналізу матеріалів, науково-методичної літератури, періодичних видань та нормативно-інструктивних освітніх документів досліджуваного періоду.

Теоретичним підґрунтям дослідження є: положення й висновки наукових теорій, концепцій і праць з проблем соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку України (Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Д.Яворницького); провідні ідеї вітчизняних педагогів щодо підготовки викладача, формування його особистості, соціальної компетентності, які знайшли відображення в науково-педагогічній спадщині Б.Грінченка, О.Духновича, В.Короленка, С.Миропольського, М.Пирогова, Г.Сковороди, К.Ушинського, І.Франка та інших; концепції, рекомендації, висновки стосовно розвитку вищої освіти і педагогічної науки в Україні, що мають місце у працях А.Алексюка, Л.Вовк, Н.Дем'яненко, Б.Євтуха, С.Золотухіної, В.Курила, І.Прокопенка, О.Сухомлинської, О.Попової, Б.Ступарика, Л.Штефан.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані результати дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів під час читання курсу “Основи педагогіки і психології вищої школи ” для аспірантів, здобувачів, викладачів вищих навчальних закладів, у процесі підготовки дипломних робіт.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, викладу основного матеріалу, висновків, списку використаної літератури (28) та вміщує 2 рисунки. Зміст роботи викладено на 44 сторінках комп'ютерного тексту.

1 ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПОНЯТТЯ «СОЦІАЛЬНА КОМПЕТЕТНІСТЬ»

1.1 Зміст і структура соціальної компетентності

В умовах розбудови української державності надзвичайно актуальною є проблема формування соціальної компетентності фахівця. На сьогодні в Україні спостерігаються негативні тенденції в усіх сферах життєдіяльності людини: високий рівень безробіття, деградація моральних цінностей, соціальна дезадаптація, низька правова захищеність дітей, підлітків та їх сімей, що призводить до низького рівня соціальної компетентності.

Різні аспекти проблеми компетентності привертали увагу багатьох дослідників. Ученими досліджувались модель соціальної компетенції (В.Слот, Х.Спанярд), структура та зміст соціальної зрілості (О.Михайлов, В.Радул); професійна та комунікативна компетентності (І.Бех, С.Демченко, М.Елькін, С.Козак, А.Онкович та ін); соціально-психологічна компетентність (Л.Лєпіхова); життєва компетентність (І.Єрмаков, Л.Сохань, І.Ящук та ін.); соціальна компетентність дошкільників та молодших школярів (М.Гончарова-Горянська, О.Кононко та ін.), структура соціальної компетентності (В.Маслєннікова).

У наукових роботах з психології, педагогіки, соціології та філософії досліджуються окремі аспекти, інтеграція яких дає ґрунтовне уявлення про соціальну компетентність особистості: соціалізація особистості (Т.Алєксєєнко, А.Капська, І.Кон, А.Мудрик, А.Сиротенко); соціальне становлення особистості (К.Абульханова-Славська, О.Карпенко, Є.Нікуліна); соціальна ідентичність (Н.Іванова, Ю.Тюменєва, Е.Еріксон); соціальна адаптація (О.Литовченко, Т.Ушакова); соціальна впевненість та самостійність (М.Безруких, Д.Єгоров); соціальна активність (З.Кенесаріна, О.Киричук, Н.Михайленко, Н.Пономарчук); відповідальність (І.Дємєнтєва, Т.Шишова, В.Радул); самовизначення (І.Звєрєва, А.Мудрик. О.Щербініна); саморегуляція (А.Литко, О.Ядов); ціннісні орієнтації (К.Журба, В.Зільберман, В.Костів, О.Сухомлинська).

Усі компетентності соціальні у широкому значенні, тому що вони формуються у соціумі. Вони соціальні за своїм змістом.

В основі терміну «компетентність» є вихідна основа «compete», що означає «знати», «досягати», «вміти», «відповідати». Ці визначення, на погляд Бахтєєвої С.С., висловлюють сутність соціальної компетентності у загальному вигляді:

- «знати» - знання, необхідні для здійснення соціальних технологій; цінності, які скеровують використання знань та вмінь;

- «вміти» - означає не лише способи реалізації знань, а й вміння особистості вільного та свідомого самовизначення як у внутрішньому духовному досвіді, так і у зовнішній соціальній дійсності;

- «досягати» - вміння здійснювати поставлені цілі в рамках закону, моралі, культури;

- «відповідати» - діяльність та поведінка особистості відповідають вимогам, які висувають до особистості держава, соціум, родина, фах тощо.

Така відповідальність проявляється у вмінні особистості здійснювати свої обов'язки, права, повноваження на відповідному соціальному та культурному рівнях [1 с.18].

Макаров С.В. вважає, що зміст соціальної компетентності складають взаємозв'язки знань, вмінь, навичок та досвіду. В особистісному аспекті компетентність є якістю, в якій, при усій цілісності, можна виявити окремі компоненти:

1) Мотиваційно-особистісний компонент;

2) Когнитивний компонент;

3) Операційний компонент[7].

Нікітіна С.В., до двох перших компонентів додає два наступні:

- комунікативно-діяльнісний;

- рефлексівний[8 с.80].

Маслєннікова В.Ш., Шабатура Л.Н. вирізняють дещо інші компоненти в змісті соціальної компетентності:

1) Індивідуально-особистісний;

2) Соціологічний;

3) Життєво-футурологічний[14].

Цвєтков В.В. виділяє слідуючі структурні компоненти соціальної компетентності:

1) інтерактивно-комунікативний;

2) партисипативно-діяльносний ;

3) організаційно-управлінський;

4) регулятивно-захисний[13 с. 26-27].

Свірська Л.В. розрізняє слідуючі складові соціальної компетентності:

- когнитивна;

- операційно-технологічна;

- мотиваційна;

- етична;

- поведінкова;

- соціально-ціннісна[11].

Ці складові надають можливість вважати соціальну компетентність комплексною характеристикою особистісті, яку дуже складно обмежити, оскільки усі знання, якими володіє особистість можна віднести до даної сфери.

Соціальна компетентність як аспект індивідуальної свідомості, на думку Прямікової О.В., відповідає за конструювання особистістю соціальних стосунків усіх рівнів, починаючи з родини та закінчуючи політикою. Соціальна компетентність є набором альтернативних складових, необхідних для реалізації своїх цілей в суспільстві, частково перевірених на власному досвіді. Соціальну компетентність умовно можна розділити на 2 частини:

1) це те, що усвідомлено особистістю, прийнято ним внаслідок роздумів, розуміння, співвідношення;

2) це те, що засвоєно особистістю на рівні стереотипів та прийнято як керівництво до дії [9 с.40-41].

Бодалєв А.А. робить акцент на тому, що соціальна компетентність мало залежить від природньо-фізіологічних якостей, вона формується під впливом зовнішніх факторів: сімейна ситуація, умови саморозкриття і саморозвитку, життєві труднощі та досвід здолання перших особистісних проблем та життєвих ускладнень, оточення.

Гиндина О.Д. наводить дані американських досліджень, згідно яким, для шкал соціальної компетентності та активності був виявлений високий рівень впливу суспільного середовища, але при цьому, становлення соціальної компетентності в значній мірі обумовлено генетичним впливом [3 с. 7]. Складовими соціальної компетентності, на думку Бодалєва А.А., є: соціальний інтелект та психологічна гнучкість.

Ряд дослідників приділяє увагу критеріям якості компетентної поведінки. Суттю соціальної компетентності є якість поведінки. Інструментарій компетентної поведінки, на думку Нікітіної С.В., дозволяє правильно розуміти бажання, очікування та вимоги інших людей, враховувати їх права та уявляти як з урахуванням певних обставин та часу поводити себе, беручи до уваги інших людей, обмеження соціальних структур та соціальні вимоги [8 с.77].

Гончарова-Горянська М., на основі аналізу праць зарубіжних авторів, зазначає три підходи щодо визначення змісту соціальної компетентності:

1) на основі конкретних соціальних навичок (певні стратегії, що використовує особистість для єфективної взаємодії з соціумом);

2) на основі параметрів виміру соціальної компетентності (ситуативні прояви рівня соціальної компетентності);

3) на основі якості поведінки соціально компетентної особистості (сукупність певних якостей особистості, особливості її характеру та поведінки [4 с.72].

Нас більше цікавлять параметри виміру соціальної компетентності, оскільки у науці більш описані навички та вміння соціально компетентної особистості, ніж якість її поведінки та параметри прояву соціальної компетентності.

Аналіз праць, присвячених змісту соціальної компетентності дозволяє дійти висновку, що поки не існує чіткої структури поняття «соціальна компетентність», коло складових соціальної компетентності в цілому зазначене, але конкретно не визначене. Аналіз літературних джерел констатує необхідність подальшого дослідження структури та змісту соціальної компетентності та розробку практичних методик виявлення рівня сформованості соціальної компетентності.

1.2 Соціальна компетентність: співвідношення наукових категорій

Як зазначалося раніше проблема соціальної компетентності ще не отримала свого глибинного вивчення та вичерпного аналізу, тому в науковій літературі категорія «соціальна компетентність» широко трактується та співвідноситься з іншими науковими категоріями. Актуальність проблеми обумовлена тим, що в умовах реформування вітчизняної освіти та приєднання до Болонської системи компетентнісний підхід в освіті та вихованні набуває неабиякого значення.

Наукову категорію «соціальна компетентність» ми розглядаємо як придбану здатність особистості гнучко орієнтуватися в постійно мінливих соціальних умовах та ефективно взаємодіяти з соціальним середовищем.

У науковій думці поняття «соціальна компетентність» та «соціально-психологічна компетентність» часто співвідносяться та ототожнюються; останнє навіть більш розширює сенс компетентності, об'єднуючи соціальні і особистісні чинники. Врешті-решт, соціальна компетентність сама по собі вже передбачає певний рівень особистісної компетентності. Соціально-психологічна компетентність тлумачиться як інформованість та здатність індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючим людським загалом в системі міжособистісних відносин [25]. Таким чином бачимо, що істотної різниці в тлумаченні вищезгаданих термінів не виявлено. Різниця сприймається глибоко індивідуально, на інтуїтивному рівні.

Архипова С.П. вважає, що соціально-психологічна компетентність є інтегральним показником особистісного розвитку, фактором самоактуалізації, що стимулює самореалізацію особистості [1 с.17].

Гудзовська А. соціально-психологічну зрілість розуміє як компетентність, як здатність особистості ефективно взаємодіяти з іншими людьми, як вміння правильно визначати психологічні особливості людей [5 с.18].

Дослідження 90-х рр. ХХ ст. (Євсєєв А.В., Сафронова О.В., Нікітін І.Н.) трактують соціально-психологічну компетентність як певний рівень розвитку комунікативних якостей особистості, вміння попереджати та розв'язувати конфлікти тощо.

Трактування зводиться до категорій комунікативності, конфліктності, розв'язання спеціальних задач, оскільки дослідників цікавила соціально-психологічна компетентність керівника, тобто його особистісна відповідність об'єктивним вимогам посадових обов'язків [13 с.25].

Петровська Л.А., Лєпіхова Л. розглядають соціально-психологічну компетентність як комплекс когнітивних здібностей особистості, спрямованих на пізнання партнерів спілкування та психологічних особливостей процесу комунікації в цілому [20, 14 с.9].

Отже, соціально-психологічна компетентність враховує психологічні складові особистості, такі як цінності, мотиви, настанови, переконання, здібності тощо, але, як і будь який вид компетентності, проявляється у діяльності, зокрема, як і соціальна, проявляється у міжособистісних відносинах.

Ряд дослідників поняття «соціальна компетентність» тісно пов'язують з поняттям «професійна компетентність», під яким Камаєва В.В., Кузьміна Н.В., Мітіна Л.М., Рачева С.С. та ін. розуміють спеціальні знання та вміння, необхідні для здійснення певної професійної діяльності.

На погляд Гільмеєвої Р.Х., професійна компетентність - це здатність людини, в основу якої покладені її досвід та знання, вміння ефективно розв'язувати задачі, які відносяться до сфери її професійної діяльності.

Дємєнтьєва Н.В. розуміє професійну компетентність як глибоку обізнаність фахівця про умови та технології вирішення виникаючих проблем, вміння професійно грамотно реалізовувати свої знання на практиці [7 с.115].

Професійна компетентність визначає ступень знань фахівця у своєї професійної діяльності, яка може бути обмежена рядом спеціальних питань, тому категорії «соціальна компетентність» та «професійна компетентність», як, до речі, і категорії «професіоналізація» та «професіонал» не синонімічні, бо особистість може бути професіоналом, але не бути компетентною в даному питанні, або, навпаки, особистість не є професіоналом, але є компетентною в даному питанні або ситуації; будучи компетентним професіоналом, особистість може бути некомпетентною в певних життєвих ситуаціях тощо.

Фіранер С.С. вважає, що поняття «соціальна компетентність» невід'ємне від поняття «професійна компетентність». Більш того, Малая О.Г., Гарашкіна Н. стверджують, що становлення соціальної компетентності особистості неможливо поза формуванням її як фахівця-професіонала, де основою розвитку соціальної компетентності є теорія і практика безперервної освіти [16 с.15; 3 с.82], чим фактично ставлять формування соціальної компетентності в залежність від формування професійної компетентності і роблять соціальну компетентність складовою професійної. Вищезазначені дослідники не враховують вікових вимог соціальної компетентності, бо кожна вікова група має свої зобов'язання, що відповідають нормам соціальної компетентності. Отже, соціальна компетентність має вибірковий, диференційний характер. На думку автора, ці поняття не можуть бути тотожні, поняття «соціальна компетентність» є більш глибоким та ширшим, а професійна компетентність - лише складова соціальної компетентності. Успішність життєвого шляху особистості визначає не лише професійність, а й інші особистісні та соціальні фактори, хоча, слід зазначити, задоволеність фахом, роботою є одним з вагомих чинників, що впливають на усвідомлення себе успішним/неуспішним, щасливим/нещасливим тощо.

Ми розділяємо в цілому трактовку Ісламгалієва Е.Г. щодо поняття «професійна компетентність» - це якість високопрофесійного працівника, здатного максимально реалізовувати себе в конкретних видах трудової діяльності та здатного адаптуватися до мінливих умов ринкового механізму, керуючого професійною мобільністю, плануванням кар'єрного росту, професійною самоактуалізацією [11 с.29]. Однак, здається більш доречним замінити фразу «здатного адаптуватися до мінливих умов ринку» на «ефективно діяти у мінливих умовах ринку», оскільки адаптація розуміє під собою пристосування, то виходить, що компетентний фахівець лише встигає пристосовуватись до мінливих умов, на нашу думку, компетентний фахівець більш, ніж пристосовується, він психологічно готовий до мінливості і рівень його кваліфікації дозволяє йому ефективно діяти в цих мінливих умовах

Прив'язання категорій «соціальна» та «професійна компетентності» є зрозумілим та, в певній мірі, виправданим, оскільки категорія «компетентність» вийшла царини менеджменту, тому більшість дослідників по інерції ототожнюють їх, однак ми вважаємо, що професійна компетентність визначає лише якість професійної діяльності.

Ряд авторів терміни «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість» вважають синонімічними або максимально наближують їх один до одного. Для того, щоб впевнитися, що для цього є певне підґрунтя, слід звернутися до словникового тлумачення категорії «зрілість».

Тлумачний словник трактує категорію «зрілість» як:

1) стан організму, який досяг повного розвитку; зрілий вік;

2) високий ступень розвитку, удосконалення; зрілість думки [19].

Зрілість - це досягнутий високий рівень розвитку біологічних, фізіологічних, інтелектуальних, вольових, емоційних або моральних параметрів людини [23 с. 130]. Біологічна, соціальна та психологічна зрілості часто не співпадають хронологічно.

Зрілість - це певний стан, що настає в міру того, як властивості досягають того рівня розвитку, при якому вони у своїй сукупності найбільш повно проявляються [24].

Дємєнтьєва І., Зубарєва Н. розглядають соціальну зрілість як можливість та необхідність відповідати за себе та інших на рівні дорослої людини; ототожнюють поняття «соціальна зрілість» та «соціальна відповідальність»[6 с.13]. На думку автора, соціальна відповідальність є лише складовою соціальної зрілості/компетентності.

Поздняков А. під соціальною зрілістю розуміє сукупність компетентностей: громадянську, побутову, комунікативну та компетентність в області саморегуляції та самостійної пізнавальної діяльності [21 с.58].

Толстих Т.І. соціальну зрілість розуміє як усвідомлення себе суб'єктом власної індивідуальності, суб'єктом власного життя та суб'єктом історичного процесу, а також усвідомлення своєї приналежності до певної сфери суспільних відносин та певному соціальному колу, причому суб'єктом, наділеним певними якостями та вміннями: позитивною ціннісною орієнтацією, професійною визначеністю, складеним самовизначенням, активною життєвою позицією, здатністю до адаптації у суспільстві, компетентною взаємодією з членами суспільства, самостійністю, відповідальністю [27 с. 22].

Соціальну зрілість, Долл Є. - автор Шкали соціальної зрілості, визначає через міру особистої незалежності та відповідальності. Особиста незалежність є здатністю індивіда самостійно вирішувати власні справи, самостійно регулювати свої соціальні відносини. Соціальна відповідальність є відповідальністю стосовно самого себе, до інших, до суспільства [5 с.18].

Соціальна зрілість, за Реаном А.А., визначається як та, що досягла свого найвищого розвитку система знань про соціальну дійсність та власну особистість, яка дозволяє людині адекватно адаптуватись, приймати рішення зі знанням справи, враховуючи ситуацію, що склалась [22 с.38].

Радул В.В. соціальну зрілість трактує як той стан, що розкриває стан сформованості особистості через призму певного соціального середовища. В її зміст включає активну життєву позицію та досягнення єдності виховання та самовиховання і прагнення самої особистості до якомога скорішого досягнення соціальної зрілості. Моделлю соціальної зрілості, на його думку, є взаємозв'язок самореалізації та соціальної відповідальності. Проявляється соціальна зрілість у соціальній активності, соціальному самовизначенні, соціальній відповідальності [24].

Михайлов О.В. вважає, що формування зрілості - це є розкриття та розвиток потенційних можливостей особистості. Наявність соціальної зрілості гарантує певні якості особистості, що мають суттєвий вплив на саморегуляцію поведінки [18].

Соціальну зрілість Гудзовська А. розуміє як результат становлення суб'єктності людини стосовно власного життя, соціальної групи, до якої вона себе відносить, та самовизначення в індивідуальному та соціальному просторі [5 с.25].

Результатом становлення соціальної зрілості особистості Божович Л.І. вважає:

1) сформовану «картину світу» особистості, установки, стереотипи, цінності;

2) адаптованість особистості;

3) соціальну ідентичність [2].

Отже, констатуємо, що серед дослідників соціальної зрілості також немає єдності щодо розуміння та трактовки цієї категорії, але суть та зміст соціальної зрілості та компетентності збігаються. Ми вважаємо, що категорії «соціальна зрілість» та «соціальна компетентність» є фактично ідентичними. Врешті-решт, компетентність і є прояв зрілості в певній сфері. Якщо дуже прискіпливо підійти до цих дефініцій, то розмежування можна провести десь на рівні інтуїції. Компетентність зазначають як готовність, здатність, схильність, а зрілість можна зазначити як апогей, вершину, найвищу точку розвитку, становлення, формування.

Ряд авторів співвідносять поняття «соціальна компетентність» та «комунікативна компетентність», вважають їх близькими та взаємодоповнюючими. Принаймні неможливо заперечити той факт, що рівень комунікативної компетентності значно впливає на рівень соціальної компетентності особистості.

На думку Холостової О.І., компетентність в спілкуванні означає володіння комплексом особистісних можливостей, одна з показників психологічної зрілості та компетентності. Основою комунікативної компетентності є соціальний інтелект [28 с.130]. Одним з показників комунікативної компетентності є вміння слухати.

Жуков Ю.М., Петровська Л.А., Растянніков П.В. прирівнюють поняття «комунікативна компетентність» та «компетентність у спілкуванні» і розглядають як здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з людьми [9].

Ємельянов Ю.Н. вважає, що комунікативна компетентність - це здатність людини брати на себе та виконувати різні соціальні ролі; вміння людини адаптуватися у різних ситуаціях, вільне володіння вербальними і невербальними засобами спілкування. Базовою основою формування комунікативної компетентності вважає також соціальний інтелект.

Мєльник Є.В. до проявів комунікативної компетентності відводить вміння людини організовувати «міжособистісний простір» в процесі спілкування з людьми [17 с.37].

До комунікативної компетенції Кажанова З.Н. відносить комплекс мовних засобів, необхідних для усного та письмового спілкування та здатність встановлювати та підтримувати необхідні контакти з іншими людьми [12 с.17-18].

Рядом дослідників (Татарницева С.Н., Соловьйова Е.Н.) особливо підкреслюється роль комунікативної компетентності, оскільки саме вміння спілкуватися у великій мірі обумовлює формування інших видів компетентності, таких як інформаційна, соціокультурна, білінгвальна комунікативна (знання іноземних мов) тощо [26 с.39].

Отже, дослідники вийшли з вузьких рамок тлумачення комунікативної компетентності як вміння встановлювати та підтримувати міжособистісні контакти і значно розширили кордони комунікативної компетентності, однак усталеного погляду на природу та зміст цього виду компетентності ще не склалось. На погляд автора, комунікативна компетентність є одним з проявів соціальної компетентності, найбільш вагомим її інгредієнтом, а вірніше набором інгредієнтів, оскільки сама по собі, вона вже вміщує ряд компетентностей, без формування якого не можливе формування соціальної компетентності як такої.

Зільберман С.В. вбачає безпосередній зв'язок між моральною компетентністю та соціальною [10 с.25]. Становлення моральної компетентності відбувається на базі морального розвитку. Формування соціальної компетентності неможливо без засвоєння моральних устоїв, етичних норм, ціннісних орієнтацій. Найбільш спорідненою компетентністю щодо моральної є громадянська, формування якої також неможливо без засвоєння моральних норм. Моральний розвиток особистості включає три складові: моральні знання, моральні почуття, моральну регуляцію поведінки. Моральна компетентність вміщує в собі моральну обізнаність, можливість самовизначення в спектрі моральних цінностей та здатність морально діяти в різних життєвих ситуаціях [10 с. 32-33].

Гудзовськая А., досліджуючи соціальну зрілість, торкається моральної зрілості і трактує останню як суб'єктность людини стосовно власного духовного та морального буття, прийняття особистістю норм моралі як власних [5 с. 25].

На жаль, дослідження змісту та структури моральної компетентності обмежуються малою кількістю праць, що фактично зводить нанівець наші спроби аналізу підходів до вивчення моральної компетентності. Дослідженню громадянської компетентності не присвячена жодна наукова робота останніх років. У ході дослідження соціальної зрілості, Гудзовська А. частково торкається ідейної зрілості як складового компоненту соціально зрілої особистості. Ідейна зрілість є результатом становлення особистості громадянина. Проявом громадянської компетентності є чесне виконання своїх обов'язків в трудовій, духовній та суспільно-політичній діяльності. Під громадянськими обов'язками розуміється єдність свідомості та поведінки особистості як громадянина певної держави [5 с.18].

Моральна та громадянська компетентності, на нашу думку, є підкомпетентностями, рівень сформованості яких суттєво впливає на рівень сформованості соціальної компетентності.

Проблема моральної та громадянської компетентності потребує прискіпливої уваги фахівців, набуває актуальності в сучасних умовах загальної бездуховності, відсутності патріотизму та нехтування соціально-правовими нормами.

Поряд з вищезазначеними видами компетентності, Сохань Л.В. виводить ще один вид компетентності - життєва, яку визначає як інтегровану здатність особистості, що забезпечує продуктивне життєздійснення [8 с.162]

Життєва компетентність, в працях Скайє К., Гонда Д., Квейхагена М. є вмінням вдало випрацьовувати стратегію поведінки, намічати шлях, що необхідний для досягнення мети, виносити уроки зі своїх успіхів та невдач [15 с.22].

Обмеженість кількості джерел, присвячених дослідженню життєвої компетентності ускладнює наш аналіз співвідношення видів компетентності, але дозволяє зробити висновок, що суть життєвої компетентності, зазначена вищевказаними авторами, є фактично ідентичною змісту соціальної компетентності. Життєва компетентність, на нашу думку, є найвищим показником загального розвитку особистості. Життєву компетентність, ми вбачаємо у наступній формулі

Соціальна компетентність + Особистісна зрілість + Пропріум = Життєва компетентність. Пропріум - це ті аспекти особистості, що роблять її унікальною [23 с. 279]. Необхідною умовою констатації рівня життєвої компетентності є вік. Мінімальний віковий ценз - 25 років. Життєва компетентність передбачає певну життєву мудрість, а остання, як відомо, приходить з віком.

Переважна кількість публікацій, які з'явилися у період 2000-05 рр., освітлює аспекти компетентності у сфері професіоналізації, менеджменту, в тому числі шкільного, комунікативності, і, в меншій мірі, в соціальній сфері, ще в меншій - в моральній. Поки що не існує єдиної усталеної думки щодо поняття «соціальна компетентність», в зміст та структуру терміну різні автори вкладають різні сенс та складові; не існує чіткого розмежування семантично близьких та синонімічних категорій. Причому навіть на природу соціальної компетентності немає усталеного погляду, серед дослідників існують певні протиріччя: одні вважають, що компетентність має фізіологічне походження і на її становлення впливає генетичний фактор (Скайє К., Гиндина О.), інші - що компетентність має соціальний характер та формується під впливом соціуму (Бодалев А.А., Лєпіхова Л., Бєлоцерковець Н. тощо). На наш погляд, фізіологічні чинники не можна зовсім відкидати, вони також відіграють свою роль, більшість особистісних здібностей базується на спадковості, однак, ведуча роль у формуванні саме соціальної компетентності належить соціальним умовам, які, в свою чергу суттєво впливають на виховні стандарти. Якщо звернутися до історії, то моделі виховання були різними у різні історичні епохи, як, до речі, й соціальні умови та норми. Тому, до вищезазначених вибіркового та диференційного характеру проявів соціальної компетентності, слід додати її мінливість та гнучкість відповідно до ситуації.

На основі аналізу, зробленому нами, можна дійти висновку, що:

- соціальна компетентність - це інтегрована здатність особистості, що включає в себе розмаїття підкомпетентностей, або ключових компетентностей, таких як громадянська, духовна, професійна зрілість; комунікативна, мовна, побутова, екстремальна компетентність тощо), тобто інтегрує в собі інші види компетентностей;

- поняття «соціальна компетентність» та «соціальна зрілість» є синонімічними та ідентичними;

- категорія «професійна компетентність» є складовою категорії «соціальна компетентність»;

- категорія «комунікативна компетентність», що сама по собі є інтегративною, є ведучою складовою дефініції «соціальна компетентність»;

- поняття «соціальний інтелект» є фундаментальною складовою соціальної компетентності;

- термін «життєва компетентність» та «соціально-психологічнакомпетентність» є спорідненими, близькими за сенсом;

- поняття «соціальна відповідальність» та «соціальна впевненість» є складовими соціальної компетентності.

Однак, проблема компетентності, зокрема, соціальної, та її співвідношення з іншими науковими категоріями потребує подальшого теоретичного осмислення та вичерпного аналізу.

2. СОЦІАЛЬНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ФАХІВЦЯ

2.1 Соціальна компетентність у рамках професійно-педагогічної компетентності фахівця

У структурі професійно-педагогічної компетентності викладача особливе місце займає соціальна компетентність, яка являє собою інтегральну особистісну освіту, що забезпечує здатність до ефективної взаємодії з навколишнім середовищем у процесі вирішення соціальних задач та досягненні поставлених цілей.

Сьогодні у психологів існує достатньо доказів для припущення того, що успішність людини у її життєдіяльності визначається системою її особистісних якостей, від яких залежить ефективність її взаємодії з навколишнім середовищем, успішність адаптації у сучасному соціально-культурному просторі. Це підкреслює значимість формування соціальної компетентності в складі професійно-педагогічної компетентності майбутнього викладача вищої школи.

Оскільки компетентність є основою діяльності фахівця, то елементи компетентності можна розглядати як основу певних елементів діяльності.

Компетентність певного виду визначається компонентами. Так, соціальна компетентність, будучи складною динамічною системою, включає в себе наступні компоненти: когнітивний, емоційний та поведінковий.

Когнітивний компонент соціальної компетентності пов'язаний зі здатністю пізнавати та розуміти себе; пізнавати та розуміти іншу людину; пізнавати та розуміти специфіку ситуації міжособистісної взаємодії.

Для цього необхідний певний рівень розумового розвитку людини, що включає в себе наявність соціально значимого фонду діючих знань та розвиток пізнавальних процесів або інтелектуальних операцій.

Соціально значимий фонд діючих знань включає в себе знання про свою фізичну, психологічну та соціальну сутність, а також подібні знання про інших людей та про правила міжособистісної взаємодії у багатогранних ситуаціях.

З точки зору формування соціальної компетентності необхідним є розвиток особливих якостей психічних процесів, таких як соціальна увага, соціальна перцепція, розвиток емотивного сприйняття, соціальна пам'ять, соціальне мислення, соціальне уявлення, соціальна інтуїція, соціальне прогнозування, а також мовленнєва компетентність.

Емоційний компонент соціальної компетентності включає в себе розвиток моральних почуттів, емпатії, емоційної децентрації, формування вмінь контролювати та регулювати свої емоції.

Показниками сформованості емоційного компоненту соціальної компетентності є розвиток соціально значущих особистісних якостей, позитивні відношення з навколишнім середовищем, здатність вирішувати соціальні задачі, адекватна реакція на стресові, конфліктні ситуації, відповідний віку рівень самоконтролю.

Поведінковий компонент соціальної компетентності передбачає наявність соціально цінних дій як складових міжособистісної взаємодії. Дії, з яких складаються міжособистісні взаємодії, є засобами вираження відношення партнерів взаємодії. Даний компонент соціальної взаємодії пов'язаний з формуванням соціально цінних навичок, вмінь та способів міжособистісної взаємодії; оволодінням вербальними та невербальними засобами спілкування.

Розвиток поведінкового компоненту соціальної компетентності виявляється в здатності реалізувати на практиці правила міжособистісної взаємодії, формувати план взаємодії й реалізувати його на основі соціальних навичок.

На жаль, процес формування соціальної компетентності майбутнього викладача вищої школи сьогодні вважається неповноцінним. Студенти отримують у ВНЗ достатньо великий обсяг академічних знань та певний досвід практичної діяльності, але не отримують належного соціального досвіду, тоді як сучасний освітній процес повинен готувати студентів до виконання професійних й соціальних ролей.

У зв'язку з цим необхідно, щоб компетенції були виражені у результатах навчання й визначали зміст і структуру навчального плану, а також методи та види діяльності, що направлені на досягнення поставленої мети.

Реалізація цільових орієнтирів Болонського процесу ставить перед викладачами вищої школи задачу пошуку такого змісту й такої технології підготовки педагогів, які б змогли максимально сприяти оволодінню професійної компетентності.

Таким чином формування соціальної компетентності у процесі навчання майбутніх педагогів вищої школи повинно стати засобом для досягнення небезпечного та комфортного існування особистості у сучасному динамічному світі. Сучасне суспільство повинного усвідомлювати роль освіти як системи, що визначає потенціал виживання людства та сприяє його саморозвитку.

2.2 Проблема діагностики соціальної компетентності майбутнього викладача вищої школи

На сьогоднішній день не існує єдиного списку таких ключових компетентностей, які обов'язково мають стати об'єктами педагогічного впливу, оскільки він є предметом жвавих наукових дискусій. Однак, перелік ключових компетентностей, запропонований як рядом вітчизняних дослідників так і представників європейських країн, свідчить про те, що певні компетентності беззаперечно включаються до всіх списків. Саме такою компетентністю є компетентність соціальна. Особливої актуальності набуває проблема формування та розвитку соціальної компетентності в студентському віці, зокрема при підготовці педагогів вищої школи. Це пояснюється двома причинами: по-перше суб'єктивним відчуттям необхідності такої компетентності та усвідомленням залежності успіху подальшої діяльності від рівня її розвитку, по-друге - контекстним характером навчання у вищому навчальному закладі, що робить цей період сенситивним для розвитку саме соціальної компетентності.

Маючи за мету формування та розвиток соціальної компетентності і виходячи з принципу єдності формування компетентності та її вивчення, ми вважаємо, що першим кроком нашої діяльності має бути вивчення наявного рівня цієї якості, що дасть нам змогу вибудувати в подальшому необхідну стратегію, розробити шляхи та обґрунтувати умови її формування.

Не викликає сумнівів твердження про те, що компетентність випускника вищого навчального закладу (магістра) має бути діагностичною, тобто перед нами постає питання про критерії діагностики компетентності особистості.

Багато авторів, які займаються вивченням компетентнісного підходу взагалі, та соціальної компетентності зокрема, наголошують на труднощах діагностики компетентності людини: «навчання компетентностям гальмується труднощами вимірювання та підтвердження особливостей компетентностей» [8].

Дж. Равен у своїх роботах підкреслює, що оцінювати компетентність потрібно «швидше за залученням до певних стилів поведінки…, ніж за способом ставлення до даного об'єкту чи класу об'єктів… В результаті ми маємо оцінку інтенсивності індивідуальної мотивації стосовно певної поведінки» [8]. Дж. Равен пояснює, що «…тільки в тому випадку є сенс намагатися вияснити, чи може людина поводити себе компетентно…, якщо для нього є значущою мета, заради досягнення якої він, як очікується, буде працювати…». Дослідник також зауважує, що в тестах на компетентність люди можуть діагностуватися «… як некомпетентні у тих випадках, коли вони не демонструють бажаної компетентності в досягненні мети, яка є важливою для того, хто проводить оцінку, але не хвилює самого піддослідного» [8]. Хоча за таких умов, вважає вчений, результати дослідження мають пояснюватися швидше низькою значущістю для нього цієї мети, ніж його некомпетентністю [8].

Лайл М. Спенсер та М. Сайн розглядають як критерії компетентності такі її елементи, як мотиви, психофізіологічні якості, настанови, цінності в структурі «Я»-концепції особистості, а також знання та навички. Автори зауважують, що знання та навички оцінювати легше, ніж інші більш глибокі але не менш важливі компоненти компетентностей [7].

Також у своїй праці Лайл М. Спенсер та М. Сайн обґрунтовують критерії, які найчастіше використовуються під час вивчення компетентностей: «найкраще виконання» та «ефективне виконання». У своєму дослідженні автори використовували такі критерії як «виконання в проактивному тесті, демонстрація компетентностей під час виконання імітуючих вправ… та документування виконання під час роботи» [7].

Беручи за основу концепцію компетентності І.Я Зимньої, відповідно до якої структуру компетентності складають готовність, знання, досвід, ставлення, регуляція, А.М. Князев, Є.В. Земцов та С.Н. Палецька розробили критерії оцінки компонентів компетентності. Так, критеріями готовності розглядаються такі: специфічні риси, моторика, особливості сприйняття та обробки інформації, пізнавальні здібності, типологічні особливості, характерні риси, особливості статі та інші співвіднесені з настановою особистості.

Критеріями знань були обґрунтовані наявність уявлень про компетентність, наявність стереотипів, знань, пріоритети пізнання пов'язані з компетентністю. Критеріями досвіду розглядалися реалізація близьких до компетентних або безпосередньо компетентних завдань та функцій у минулому. Критеріями ставлення: сформоване ставлення до себе та до інших у зв'язку з реалізацією компетентності або до пов'язаної з компетентністю діяльності. Критерії регуляції: здатність до регуляції спонукання до дії, пов'язаної з компетентністю…, наполегливість, рішучість, витримка, готовність до долання перешкод на шляху до мети, пов'язаної з реалізацією компетентності [1].

Цікавим є підхід до оцінки компетентності М.Д. Ільязової. Так, вона розглядає поняття «компетентність» як синонім поняття «потенційна активність». Тоді, компетентність - готовність та прагнення до діяльності - включає в себе знання, вміння, досвід (інструментальна основа активності), а також потреби, цілі та мотивацію діяльності. Однак, на нашу думку, незрозумілою є відсутність самої діяльності як процесуального, або діяльнішого компонента компетентності.

М.Д. Ільязова обґрунтовує такі критерії активності особистості:

1. Суб'єктивні критерії активності - домінуючі мотиви діяльності, спрямованість інтересів, самооцінка діяльності.

2. Об'єктивні критерії активності - процесуальні характеристики діяльності (темп, інтенсивність, об'єм діяльності, різноманітність прийомів та дій, що використовуються індивідом під час виконання завдань), результативні характеристики діяльності (рівень та якість результатів у цільовій діяльності, виконаній протягом певного часу), здатність до саморегуляції діяльності.

Аналіз вищезгаданих підходів свідчить про те, що критерії, які можуть використовуватися для діагностики компетентності особистості взагалі, не можуть у незмінному вигляді застосовуватися для визначення рівня компетентності соціальної.

Соціальна компетентність розглядається нами як інтегрована характеристика особистості, сукупність певних якостей, здібностей, соціальних знань та вмінь, переживань, емоційно-ціннісних орієнтацій, переконань особистості, які надають можливість індивіду активно взаємодіяти з соціумом, налагоджувати контакти з різноманітними групами та індивідами, а також брати участь у соціально-значущих проектах та продуктивно виконувати різні соціальні ролі.

Складовими структури соціальної компетентності особистості є такі компоненти: когнітивний, діяльнісний (вміння, навички), мотиваційно-ціннісний (ставлення, ціннісні орієнтації, переживання і т. п.) та рефлексивний. По-іншому, соціально компетентна людина має не тільки розуміти сутність та специфіку ситуації чи проблеми, але й вміти вирішувати її практично та бути вмотивованою це зробити а також бути в змозі проаналізувати як свою діяльність, так і її наслідки. Кожен зі структурних компонентів може бути представлений як інтегрована якість особистості.

Отже, ґрунтуючись на визначенні соціальної компетентності, яке було наведене вище, ми вважаємо, що вивчення даного феномену слід проводити покомпонентно, використовуючи з цією метою комплекс взаємоперевіряючих та взаємодоповнюючих методів. Тобто дослідження має спрямовуватися на виявлення рівнів мотиваційно-ціннісного, когнітивного, діяльнісного та рефлексивного компонентів.

Беручи до уваги судження Дж. Равена, наведені вище ми вважаємо за доцільне починати дослідження соціальної компетентності з вивчення мотиваційно-ціннісного компонента та враховувати його інтенсивність аналізуючи результати дослідження решти її складових.

Вивчення мотивів поведінки особистості передбачає змістовий та формально-динамічний аналіз [4, 80]. Перший має на меті виявлення змісту системи наявних мотивів, їх структури та ієрархії. Другий - це головним чином вимірювання сили та стійкості мотивів, визначення змін, що відбулися в мотиваційно-ціннісній сфері піддослідних, її динамічності.


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.