Дипломна робота

на тему:

Проблема морального становлення особистості в педагогічній спадщині В. Сухомлинського

Зміст

І. Розділ. Творча спадщина В. Сухомлинського (Біографія)

1.1 Передмова становлення В. Сухомлинського як педагога

1.2 Проблемні питання освіти та виховання у творчості В. Сухомлинського

ІІ. Розділ. Педагогічна діяльність Василя Сухомлинського

2.1 Проблеми моралі у творчості В. Сухомлинського

2.2 Особливості використання досвіду В. Сухомлинського на сучасному етапі

І. Розділ. Творча спадщина В.Сухомлинського (Біографія)

1.1 Передмова становлення В. Сухомлинського як педагога

Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 р. в с Василівна Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область) у селянській родині. Він був другою дитиною в сім'ї, яка мала чотирьох дітей. Умови, в яких зростав майбутній педагог, були дуже складними: революція, зміна урядів, громадянська війна, невдалі спроби колективізації, голодомор 1933 p., насильницька колективізація.

В ці роки село в Україні виживало завдяки віковим патріархальним традиціям з їх відданістю народній моралі, родині, природі. Воно спиралося передовсім на трудові цінності й традиції: невпинна і тяжка праця, самообмеження, відповідальність стали тим стрижнем, який допомагав людям вистояти, в тому числі й сім'ї Сухомлинських, а Сухомлинському-юнаку -- ще й наполегливо вчитися, шукати своє місце в житті.

Батько Олександр Омелянович був помітною людиною в селі: і тесля, й член правління колгоспу, й учитель праці, й сількор, й активний учасник сільської самодіяльності. Бабуся і і мама були обдарованими, творчими натурами, носіями народних традицій, і це значною мірою вплинуло на особистість майбутнього педагога.

Протягом 1926---1933 років хлопець навчається в семирічній школі. Учителі та учні спостерігали ранні вияви його творчої натури -- він гарно малює, пише вірші, грає на народних музичних інструментах. У цей же час проявляються і педагогічні нахили юнака: він часто є оточенні дітей, заміняє вчителя, допомагає однокласникам.

Природні здібності Василя Сухомлинського, підтримані у шкільні роки, визначили його життєвий шлях: у 1934 р. він вступає на підготовчі курси учительського інституту в Кременчуці, а потім навчається в ньому на факультеті української мови і літератури.

На обрання професії, напрям творчості Василя Олександровича значною мірою вплинув той факт, що він зростав хворобливою дитиною, і це, з одного боку, привело до самоаналізу, заглиблення у світ власних відчуттів і переживань, а з другого -- викликало його пильну увагу до тих, хто потребував допомоги, до менших, слабших, беззахисних.

Через хворобу в 1935 р. юнак залишає заняття в інституті і розпочинає роботу в школі, яку (за винятком двох воєнних років) не залишає до кінця свого життя. Він працює вчителем у сільських школах рідного району і навчається заочно в Полтавському педагогічному інституті. «З великою теплотою згадую про Полтавський педагогічний Інститут, який закінчив, -- писав він згодом у праці "Павлиська середня школа", -- про викладачів педагогіки, літератури, історії. Тут педагогіка була не засушеними висновками, а живою яскравою розповіддю про мистецтво виховання, про методи впливу на свідомість і почуття». По закінченні навчання (1938) В. О. Сухомлинський продовжує працювати в школі завучем у районному центрі Онуфріївні. Робота в школі у поєднанні з самостійним оволодінням педагогічними знаннями давала простір для педагогічної творчості, вироблення самостійного підходу до проблем навчання й виховання.

Оглядаючи життєвий і творчий шлях В. О. Сухомлинського, замислимося, що ж було головним у цей період життя педагога -- особистісне, предметне чи соціальне і що визначило його майбуття. Мабуть, соціальне: жовтневі події пробудили до творчості багато мільйонів людей, висунувши суспільно значущі цілі. Вони надихнули й Василя Олександровичу, і він залишався вірним усе своє життя ідеалізованим і романтизованим комуністичним ідеалам -- ідеям свободи, рівності, безкорисливості, братерства, захисту знедолених, слабших, бідних і безпомічних.

На початку війни (1941) В. О. Сухомлинський був призваний до армії, направлений на короткочасні курси політруків у Москві, затим брав участь у боях на Калінінському фронті. Війна залишила значний слід у творчості педагога. У своїх працях, у виховній діяльності він багато говорив про неї, про героїзм радянського народу, про біди й нещастя, які вона принесла. Війна пройшла крізь його життя і долю: учасник важких боїв, тяжко поранений під Ржевом, людина, що розгубила своїх рідних, Василь Олександрович писав про неї болем своїх незагойних ран, вважав її уроки джерелом виховання патріотизму, громадянськості.

Після поранення та численних госпіталів В. О. Сухомлинський був комісований (1942). У невеличкому селищі Ува в Удмуртії він працював директором школи до 1944 р. Це були нелегкі роки для педагога. Він палко любив Україну, яка знемагала у війні. Нічого не знав про своїх рідних -- батька, матір, двох братів і сестру. В усі-усюди писав листи, розшукуючи їх. У цей же час Василь Олександрович знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ганною Іванівною Дев'ятовою, працівником Наркомосу Удмуртії. В 1944 р. вони одружилися. І як тільки було звільнено Україну, подружжя їде на Батьківщину: Україна збирала своїх синів на відбудову.

З 1944 по 1948 р. педагог працює завідувачем Онуфріївського районного відділу народної освіти. Добір кадрів, відбудова шкіл, організація харчування, безпосередня допомога дітям-сиротам. Роботи багато. Одначе ця адміністративна діяльність його не задовольняла, не давала простору для творчої, ініціативної натури. При першій нагоді він попросився на роботу в школу -- до дітей, до живої справи.

З 1948 р. до кінця свого життя Василь Олександрович працював у середній школі в Павлиші. Саме тут, за сім кілометрів від села, де народився, він був удома. Тут реалізувався як педагог, як особистість, як письменник-мораліст. Життя в Павлиші додавало йому сил, почуття внутрішньої свободи. Тут він міг висловлювати свої погляди, відстоювати свої переконання, виявляти свої особистісні якості. Тут діяв самостійно, часто всупереч офіційним вказівкам.

Перший період його діяльності (1948--1956) у Павлиші, підготовчий, характеризується організаційним становленням навчально-виховного процесу, створенням матеріальної бази, формуванням педагогічного і дитячого колективів. Очевидно, цей початок з нуля став певним поштовхом до наступного розвитку педагогічних новаторських та реформаторських ідей. У ці роки особистісне, предметне стає визначальним у науковій біографії Василя Олександровича. Він не служить своєму часові, а живе в ньому, навіть випереджає його.

Щоденне спілкування з дітьми поставило перед директором велику кількість педагогічних проблем, які вимагали теоретичного осмислення, практичної перевірки. Він вивчає засоби підвищення грамотності та успішності учнів, замислюється над удосконаленням форм навчання, над взаємозв'язком між умовами й результатами навчання. Свої міркування оприлюднює на сторінках спочатку районної та обласної преси, а згодом у республіканських та всесоюзних засобах масової інформації.

В центрі його уваги перебувають питання організації і керівництва всією навчально-виховною роботою школи. В 1955 р. Василь Олександрович захищає кандидатську дисертацію на філософському факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка «Директор школи -- керівник навчально-виховної роботи».

Творчі пошуки педагога в ці роки йшли в руслі розвитку офіційної педагогіки, яка в той час у цілому ставила перед собою завдання підвищення грамотності у школярів, дисципліни, ідеологічної спрямованості навчання і виховання. Але у В. О. Сухомлинського як людини творчої вони не завжди вкладалися в заплановані й продекларовані канони.

З кінця 50-х років Василь Олександрович у своїй теоретичній і практичній діяльності йде від школи навчання (учіння), що панувала в ті роки, від спрямованості лише на розвиток інтелекту до трудової школи як основи розвитку дітей і підготовки їх до життя, де основним засобом виховання виступала педагогічно обґрунтована й методично спрямована праця. Ці ідеї найвиразніше звучать у працях: «Виховання комуністичного ставлення до праці» (1959), «Виховання радянського патріотизму у школярів» (1959), «Формування комуністичних переконань молодого покоління» (1961).

Педагог постійно у роздумах, творчому пошуку, наполегливій самовідданій праці. Його власний творчий неспокій збігся з цікавим і плідним періодом у житті Радянського Союзу. Наближався час XX з'їзду КПРС, 1956 рік, період, який дістав назву «хрущовської відлиги», пов'язаний з частковою демократизацією суспільного життя.

«Відлига» надала могутнього стимулу творчій інтелігенції всього Радянського Союзу для розвитку ідей, що відштовхувались від особистісного вибору власних інтересів і потреб. В цей час багато вчених -- філософів, психологів, педагогів-дидактів, письменників, митців починають розвивати новаторські за формами й змістом концепції, ідеї, твори мистецтва. Це були так звані «шістдесятники», які стали провісниками процесів перебудови й демократизації суспільства кінця 80 -- початку 90-х років XX ст. В. О. Сухомлинський належав до їх числа.

Від середини 50-х до середини 60-х років Василь Олександрович розробляє свою педагогічну систему. Рушієм творчого процесу для нього стає невдоволеність наявними на той час у педагогіці і практиці роботи школи авторитарно-догматичними структурами виховання і схоластичним, відірваним від життя змістом освіти. Це особливий етап життя педагога, час сподівання на радикальні зміни.

Він звертається до тем і проблем, які раніше не були предметом педагогічної рефлексії в структурі радянської ідеологеми. Так, в 1961 р. виходить його книга «Духовний світ школяра», в 1962 -- «Людина неповторна», в 1963 -- «Моральний ідеал молодого покоління», в 1965 р. -- «Виховання особистості в радянській школі». Василь Олександрович звернувся до духовного світу особистості, до моральних її цінностей задовго до того, коли на неї звернули увагу інші педагоги. Ці твори послужили поштовхом для подальших творчих шукань.

Саме в цей період педагог висловлює своє досить критичне ставлення до політико-партійного керівництва школою -- він пише листа М. С. Хрущову, в якому не погоджується з партійною програмою реформування школи, а також виступає на нараді при ЦК КПРС з приводу організації шкіл-інтернатів, де називає ідею загального суспільно-державного виховання дітей з дворічного віку необґрунтованою і небезпечною. Він виступив також з критикою положень, що відстоювали ідею ранньої й повної професійної підготовки учнів.

Згодом, в 90-ті роки була висловлена думка про значний вплив ідей

B. О. Сухомлинського на розвиток тогочасної освіти в державі. В одній із монографій зазначається: «Свої погляди В. О. Сухомлинський активно відстоював в Академії педагогічних наук, на нарадах працівників народної освіти, в періодичній пресі. їх поділяли вчителі, батьки й самі учні. Ідеї, погляди, що їх висловлював В. О. Сухомлинський, вплинули значно сильніше, ніж це прийнято вважати, на деякі положення тез ЦК КПРС і в кінцевому рахунку на прийнятий в грудні 1958 року Закон про зміцнення зв'язку школи з життям» XX съезд КПСС и его исторические реальности. М., 1991. С. 321--322..

Оскільки пошуки педагога збігалися з загальним напрямом демократизації суспільства, вони були підтримані на загальнодержавному рівні -- в 1957 р. його було обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, в 1958 р. присвоєно звання Заслуженого учителя школи УРСР, а в 1960 р. нагороджено орденом Леніна.

Але загальнодемократичні суспільні процеси поступово загальмовувалися уже в період правління М. С. Хрущова, брежнєвський режим зовсім відмовився від реформування. Більш того, «після придушення військовою силою руху за реформу комунізму в Чехословаччині в 1968 р. все більше посилювалась репресивна політика радянських лідерів стосовно людей, які мислили неортодоксально» Робер С. Такер. Політична культура і лідерство в Радянській Росії // США. 1990. № 6. C. 74..

У розвитку В. О. Сухомлинського як педагога-мислителя фатально далися взнаки процеси, які зводили нанівець здобутки «відлиги» початку 60-х років. Повернена в своє звичайне річище авторитарності й схоластики школа, ще більше заідеологізована й заполітизована педагогіка, догматизм духовного й морального життя поклали край офіційним пошукам у галузі педагогіки, чітко окреслили рамки, які обмежували появу й поширення нових ідей.

За такої ситуації Василь Олександрович продовжував експериментувати, що, зрештою, призвело до особистісної драми і драми його ідей, з одного боку, а з іншого -- через глибокий духовний катарсис поставило поряд з видатними педагогами-гуманістами модерної доби.

В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї В. О. Сухомлинського вперше викладені в «Етюдах про комуністичне виховання» (1967). Ось найголовніші з них: довіра й повага до дитячої особистості, погляд на навчальну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання, обмеження сфери впливу колективу на особистість, виховання без покарань, велика роль слова та особистості вчителя для дитини.

Ці погляди Сухомлинського на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки; «Етюди...» були піддані нищівній критиці (Б. Ліхачов.

B. Кумарін, Л. Гордін, В. Коротов), а сам Василь Олександрович звинувачений у проповіді «абстрактного гуманізму».

Позбавлений можливостей відстоювати свою позицію в педагогічній пресі через відмову друкувати статті, в умовах цькування В. О. Сухомлинський продовжує розвивати свої ідеї в таких загальновідомих творах, як «Серце віддаю дітям» (1968 -- НДР, 1969 -- Україна), «Павлиська середня школа» (1969), «Народження громадянина» (1970).

Ось основні ідеї, які розвинув Василь Олександрович у цих та інших працях:

* любов до дитини;

* розвиток творчих сил кожної окремої особистості в умовах колективної співдружності на основі етико-естетичних цінностей, інтересів, потреб, який спрямований у кінцевому підсумку на творчу працю;

* культ природи, природа як найважливіший засіб виховання почуття прекрасного і гармонії;

* розробка демократичних педагогічних засобів і методів навчання й виховання (повага, заохочення, опора на позитивне, моральне покарання}:

* звернення до внутрішнього світу дитини, опора на її сили, внутрішні потенції, підтримка і розвиток того здорового, що є в кожній особистості.

* розвиток ідеї «радості пізнання», тобто емоційне сприйняття процесу навчання;

* демократизація структури управління навчально-виховним процесом у школі (психологічний і педагогічний семінари, школа для батьків тощо).

Ці положення були підпорядковані ідеї комуністичного виховання. При цьому комунізм виступає у В. О. Сухомлинського як суспільство щасливих, гармонійно розвинених людей, де панують високоморальні відносини, утверджується соціальна справедливість, розвивається висока духовність. Водне-час він говорить і про суспільні вади. Суперечності, що виникають між запланованими виховними впливами і стихійним впливом довкілля, сільський учитель називає «педагогічним дисонансом» і наголошує: «Чим різкіший дисонанс між передбаченими, навмисними засобами виховання й засобами ненавмисними, які являють собою середовище для формуванні суспільних інстинктів людини, тим важче виховувати, тим важче формувати те, що в практиці зветься голосом совісті» Сухомлинський В. О. Народження громадянина // Вибрані твори: У 5 т. К., 1987. Т 3. C. 300. .

Особливу увагу педагог приділяє ідеї самоцінності й неповторності, талановитості кожної дитини, вільному розвитку особистості в педагогічно продуманих умовах; включенню соціального середовища в сферу педагогічних впливів; природному вихованню (в єдності з природою) як головному чиннику формування людини -- її розуму, почуттів, емоцій («уроки мислення на природі», «школа під голубим небом», «школа радості»); організації переживання дітьми нагромадженого досвіду; висуненню слова вчителя як провідного засобу виховання особистості; відмові від колективних засобів впливу на особистість, особливо коли мова йде про проступок; розробці комплексної програми «виховання красою» людини, природи, вчинку; введенню статевого виховання в структуру навчально-виховного процесу; вирішенню проблеми біологічного і соціального на користь двофакторного впливу (врахування, крім соціальних чинників, фізичного стану, статі, спадковості, рівня розвитку здібностей).

В останній період життя В. О. Сухомлинський все голосніше та емоційніше обстоює народні імперативи й цінності, спирається на українську етнопедагогіку, вводить її в усі ланки педагогічного процесу, особливо наголошуючи на значенні рідної мови, слова, пісні, поезії, казки. Розширюючи педагогічний простір, він починає сам створювати для павлиських дітей казки, оповідання, притчі, які лежать у площині української ментальності, українського світосприйняття, й широко застосовує їх у навчально-виховному процесі.

В ці роки Василь Олександрович з особливим значенням говорить про роль рідної мови у вихованні, пристрасно й палко освідчуючись їй у любові («Слово рідної мови» (1965); «Джерело невмирущої криниці» (1970)).

Гуманістичні ідеї В. О. Сухомлинського, які глумливо відкидалися консервативним крилом офіційної педагогіки, з ентузіазмом і радістю сприймалися вчителями, батьками, широкою педагогічною громадськістю. Павлиська школа, якою керував і де експериментував педагог, поступово перетворювалася в педагогічну «Мекку» -- до неї їхали не лише з України та багатьох інших куточків СРСР, а й з-за кордону.

Позиції В. О. Сухомлинського підтримували й деякі офіційні особи, зокрема перший секретар ЦК КПУ П. Ю. Шелест, якому, без сумніву, Імпонувало звернення Василя Олександровича до національних витоків. Саме завдяки його підтримці педагога було нагороджено в 1968 р. золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці та другим орденом Леніна.

Зірка Василя Олександровича згасла на злеті -- на 52 році життя. Він був сповнений задумів, мрій, творчих пошуків. Про це свідчать твори, що побачили світ в 70-ті роки: «Методика виховання колективу» (1971), «Розмова з молодим директором школи» (1973), «Листи до сина» (1978). В них він розширює і поглиблює свої гуманістичні ідеї у напрямі розвитку духовності, яка, за переконанням педагога, опосередковує всі інші риси особистості.

Праці, над якими він працював до останнього дня -- «Як виховати справжню людину» (1989), «Хрестоматія з етики» (1990), присвячені формуванню духовності як визначальної, провідної якості особистості через морально-етичне виховання, прищеплення цінностей. В. О. Сухомлинський ввів етику в структуру педагогічної науки, наповнив її педагогічним змістом, культовими засадами як на основі соціальних реалій, так і народної та класичної культури. Він вибудовує виховний процес як прищеплення «культури почуттів», «культури бажань» краси і любові, створює «філософію для дітей», основою яких виступають написані ним художні мініатюри, а педагогічна аргументація закладається в моральних повчаннях книги «Як виховати справжню людину».

При цьому офіційна риторика щодо комуністичного виховання у педагога залишається, але вона відступає на другий план, а весь педагогічні* простір заповнюється екзистенційно спрямованою «педагогікою серця».

Як учений Василь Олександрович, на відміну від багатьох його сучасників і попередників, був учителем-практиком, творцем експериментальна та авторської школи, де апробовувалися педагогічні ідеї і до якої зверталася мисляча інтелігенція. Нарешті, В. О. Сухомлинський впливав на поширення власних педагогічних поглядів і своїм способом життя, і власною моральністю. Його особистість була незвичною для педагогічної науки тог® часу: виходець із села, аскетизм і скромність у роботі й побуті, невтомність у праці надавали ідеям Василя Олександровича особливої ваги і звучання.

В останніх працях В. О. Сухомлинський розмірковує над проблемами s загальному гносеологічному сенсі: «що таке людина?», «яке її призначення?» -- і намагається дати відповіді на них засобами педагогічної науки. Вія дедалі більше говорить про такі прості й необхідні для кожної людини і суспільства в цілому речі: про добро й милосердя, про смисл життя і правильне ставлення до смерті, про зло і його подолання, про необхідність гармонії в людських стосунках, про любов, про жінку-матір -- основу людського життя.

Після 1970 р. почався новий етап біографії педагога -- «життя після смерті». Це стосується його 48 книг, 500 наукових статей, більше як 1500 оповідань і казок для дітей. Спадщина В. О. Сухомлинського розійшлася по всьому світу, живе своїм життям. На початок XXI ст. вийшло 65 його творів тиражем близько 15 млн. примірників. Вони перекладені на 59 мов народів світу. Найпопулярніша книга «Серце віддаю дітям», яку жодне видавництво не хотіло публікувати й випустило в 1969 р. тільки тому, що вона вийшла роком раніше в НДР, має 55 видань на 32 мовах народів світу.

Ідеї Сухомлинського, які не знайшли свого повного застосування в свій час, значно вплинули на подальший розвиток педагогічної науки і практики -- вони лягли в основу широкого руху «педагогіки співробітництва», популярного наприкінці 80-х -- на початку 90-х років XX ст. Ці ідеї ввійшли органічною частиною в сучасну реформовану початкову школу України, за ними працюють різні навчальні заклади, проводяться щорічні Всеукраїнські педагогічні читання «Василь Сухомлинський і сучасність».

Педагогічна спадщина В. О. Сухомлинського глибоко вивчається в Україні, Росії, багатьох країнах світу. Створена і активно працює Українська асоціація імені Василя Сухомлинського (1991), Міжнародне товариство послідовників Сухомлинського (Німеччина, Марбур, 1990), Всекитайське товариство прихильників В. Сухомлинського (1998). В Павлиській середній школі, що носить його ім'я, з 1975 р. функціонує педагогічно-меморіальний музей В. Сухомлинського.

Праці

Сухомлинський В.О. Вибрані твори: У 5 т. К., 1976--1977.

Сухомлинский В.А. Избр. пед. соч.: В 3 т. М., 1979--1981.

Сухомлинский В.А, Родина в сердце. М., 1980.

Сухомлинский В.А. Потребность человека в человеке. М., 1981.

Сухомлинский В.А. Об умственном воспитании. К., 1983.

1.2 Проблемні питання у творчості В.О. Сухомлинського

У спадщині Василя Сухомлинського знайшли предметне відображення і ґрунтовно та оригінально, не стандартно розроблені ряд надзвичайно актуальних проблем навчання. освіти, виховання і розвитку дошкільників школярів, як заслуговують на творчу реалізацію. Створена Василем Олександровичем навчально-виховна система була гуманістичною протидією офіційній радянській педагогічній системі, авторитарні недоліки якої ставали все очевиднішими.

Школа в поглядах Василя Сухомлинського покликана бути Школою радості дітей, Школою творчості для вчителів та Школою спокою для батьків родин і суспільства.

У подвижницькому житті і науково-практичній творчості В.Сухомлинського провідною є система поглядів на людину як на цінність до якої з перших днів її існування необхідно ставитись як до неповторного біосоціального унікуму. В основі його підходу: знання і розуміння дитини, віра. Любов і повага до неї, бережливе, чуйне ставлення до підтримки почуття і гідності, до фізичного. Психічного і духовного розвитку виховання. Відтак, В.О.Сухомлинський створив педагогіку, в якій все зосереджено навколо дитини. Це - потужна, гармонійна педагогіка. В очолюваній Василем Олександровичем Павлиській середній школі, що на Кіровоградщині, все було підпорядковано розвиткові розуму дитини, вихованню її справжньою людиною, яка почувається щасливою вже сьогодні, в школі.

В.Сухомлинський зробив неабиякий внесок у навчально-виховний процес школи. Одним із найвідоміших його нововведень є знаменита “Школа радості під блакитним небом”, яка переконує в тому, що найголовнішим у вчительській діяльності є знання дитини. Знання дитини сприяє її розумінню. [6, 203]

У школі радості під блакитним небом Василь Сухомлинський здійснював пізнавально-виховну і навчальну роботу з майбутніми першокласниками, яка розпочиналася за два роки перед вступом до школи. Діти дивувалися. Коли Василь Олександрович запросив їх прийти до школи, однак повів не в клас. А до саду: “Наша школа буде під блакитним небом, на зеленій травичці, під гіллястою грушею, на винограднику, на зеленому лузі. Скиньмо ось тут черевички й підемо босоніж, як ви звикли ходити раніше [10, 28], у цій школі відбувався живий контакт малят з природою, з навколишнім середовищем як джерелом здоров'я, думки і дитячої творчості. Програма занять складалася В.Сухомлинським та вчителями початкових класів. Щороку вона вдосконалювалася. Зміст цієї роботи конкретніше розкривають такі рубрики розділу -“Школа радості” з відомої книги “Серце віддаю дітям”: Перший рік - вивчення дітей, Наш куточок мрії, Природа - джерело здоров'я, Кожна дитина - художник, Турбота про живе і прекрасне, Наші подорожі в світ праці. Ми слухаємо музику природи, Зимові радощі й турботи, Перше свято жайворонка, Як ми вчилися писати й читати, Ми живемо в саду здоров'я тощо. Особлива увага приділялася тому, щоб навчити дітей читати до початку занять в 1 класі.

У школі під блакитним небом дбали про загальний розумовий та емоційний розвиток малюків, розвиток їхнього логічного мислення. З цією метою ходили на екскурсії. Діти спостерігали різноманітні явища природи, життя в ній, висловлювали власні думки у бесідах на теми: “живе і неживе в природі”, “пори року”, тощо.

У початкових класах Василь Олександрович рекомендує частину уроків у погожі весняні та осінні дні проводити не в класному приміщенні, і на повітрі, бо вважав, що майже 85% дітей відстають у навчанні з якихось прихованих недругів, тому він насамперед піклувався про зміцнення здоров'я своїх вихованців. Вони і спали вдень на відкритому повітрі, і домашні завдання виконували у спеціально збудованих альтанках. У цілому школа В.Сухомлинського повертала дитинство тим малюкам, які з різних причин н мали його сім'ї.

У творчій співпраці з учителями Павлиської середньої школи Василь Олександрович розробив “300 уроків мислення серед природи”, що новаторськи збагатило теорію і практику початкового навчання.

Елементи методики такої роботи подаються педагогом у книгах “Серце віддаю дітям” та “Павлиська середня школа”, у ряді статей.

В.Сухомлинський вважав: “Забуваючи про найважливіше джерело знань - навколишній світ, природу, ми штовхаємо дітей на зубріння і цим самим отупляємо їхню думку. Те, чого вчили вчителів Ян Амос Коменський, Песталоцці, Ушинський, Дістервег. Ми забуваємо” [6, 76] Цього не має бути. Разом із дітьми треба вчитися передавати словом найтонші відтінки предметів і явищ. “Ось у голубому небі співає жайворонок, до самого горизонту вітер хвилює безмежне пшеничне поле. У синьому серпанку далеко-далеко височіють таємничі скіфські кургани. Серед столітніх дубів у лісовій хащі дзюрчить прозорий струмок, а над ним співає свою нехитру пісню іволга... Про все це потрібно сказати точно і красиво”, - вважає педагог. Дитина чи доросла людина можуть десятки років жити серед чудової природи і не помічати її дивовижної краси. Тому все це їм необхідно показати так, що краса природи запам'яталася на все життя. облагороджуючи почуття і помисли. [14, 2151]

З роками В. Сухомлинський дедалі більше переконувався, що шкільне навчання має одну серйозну ваду, а саме: “З тої хвилини, як дитина сіла за парту, ми класними стінами, дошкою, книгою, зошитом відгороджуємо її від того середовища, в якому відкрилось їй перше джерело живої думки і живого слова, - від природи, від лісу і саду, від тихої діброви і зеленого лугу, від синього неба і вогняної квітки соняшника, від дзвінкого дзвіночка жайворонка і дзюрчання перших весняних струмочків”. Гімн В.Сухомлинського природі - це не просто вияв його особистого захоплення і милування її красою. Василь Олександрович як учитель, тонкий психолог, учений - педагог був глибоко переконаний у тому, що діти перш ніж розгорнути шкільну книжку і прочитати по складах перше слово, мають прочитати сторінки найпрекраснішої в світі книги - книги природи. Розвивати мислення дітей. зміцнювати розмові сили дитини серед природи - це, наголошує вчений, вимога природних закономірностей розвитку дитячого організму, тому що кожна подорож у живу природу є уроком мислення. Уроком розвитку розуму. Саме серед природи у В.Сухомлинського особливо чіткою, яскравою була думка: “Ми, вчителі, маємо справу з найніжнішим, найтоншим, нейчутливішим, що є в природі, - мозком дитини. Коли думаєш про дитячий мозок, уявляєш ніжну квітку троянди, на якій тремтить крапля роси. Яка обережність і ніжність потрібно для того, щоб зірвавши квітку, не зронити краплю. Ось така обережність потрібна нам щохвилини: адже ми торкаємося найтоншого і найніжнішого в природі - мислячої матерії організму, що росте”. [6, 33] Якщо ж ізолювати дітей від природи, якщо з перших днів навчання дитина сприймає тільки слово, то клітини мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель. А цим клітинам треба розвиватися, міцніти, набиратися сил, - відзначає Василь Олександрович. - Ось де причина того явища, з яким багато вчителів часто зустрічаються в початкових класах: дитина тихо сидить, дивиться тобі в очі, немовби уважно слухає, але не розуміє жодного слова, тому що педагог розповідає і розповідає, тому що треба думати над правилами, розв'язувати задачі. Приклади - все це абстракції, узагальнення. Немає живих образів, мозок стомлюється... Тут і виникає відставання” [6, 34] Отже, уроки серед природи сприяють зміцненню загального стану здоров'я дитини, і клітини мозку стають сильнішими і повнокровнішими. Ось чому перші заняття з дітьми мають проводитися серед природи - вічного джерела дитячої допитливості, слова, думки і творчості. Вчитель, який зустрічає першокласників у класі й одразу починає вивчати з ними “буквар”, на думку педагога-гуманіста, починає спектакль з другої дії.

Без казки не можна уявити дитинство - це наступний важливий висновок В.Сухомлинського. Вона наближає до дитини шкільний навчально-виховний процес. Василь Олександрович вважав, що в початковій школі казка ігнорується і до неї необхідно повернутись. Адже це дитяча творчість, найпритаманніша цьому вікові: “Казка - це, образно кажучи, свіжий вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови. Діти не тільки люблять слухати казку. Вони творять її”. Гуманізмом і великою любов'ю до дітей пройняті такі нововведення видатного педагога, як Кімната казка, Куточок мрії, Стрів чудес. Обстановка Кімнати казки була створена такою, щоб діти почувалися у світ казкових образів. [6, 178]

В.Сухомлинський вважав - першими творчими роботами, які складає дитина в початкових класах, мають бути саме казки про те, що дитина бачить, переживає, чим переймається. Діти ніколи не складуть казку, якщо не надихнути їхню думку, коли вчитель сам на їхніх очах не створюватиме її. Немало часу сплине, перш ніж можна буди побачити результати цієї праці, наголошує Василь Олександрович. У бесіді з марійськими педагогами він зазначив: “Те, що робиться в першому, другому класах - коли діти складають казки, - відображається на мислені дитини у восьмому, в дев'ятому, в десятому. Там тільки побачиш результат виховання справжнього, логічного мислення. Немає взагалі в дидактиці і педагогіці таких методів чи методичних прийомів, які б могли забезпечити “рішучий перелом”, як кажуть, протягом місяця, тижня. Багато потрібно прикласти сил, щоб зробити дітей думаючими, розвиненими, добре встигаючими”.

Коли в Павлиській середній школі В.Сухомлинський розпочав роботу з учнями початкових класів над їхніми власними творами, то виявилось, що для багатьох вчителів це було не під силу: вони не вміли написати твір, наприклад, на теми: “Осінній дощ”, “Літній день”, “Як ластівки роблять гніздо” тощо. Василь Олександрович зробив висновок: “Вони (вчителі) не винні. Це недолік наших педагогічних навчальних закладів. Там всього вчать, тільки не завжди того, що потрібно для школи”. Тому над творами стали працювати на методичному об'єднанні вчителів початкових класів: не соромлячись, почали вчитися складати твори, що тривало протягом двох років. Уміння вчителів складати казки одразу ж відбилося і на вмінні дітей.

В.Сухомлинський відводить особливе місце показу невичерпних можливостей казки для розвитку уяви образності мислення і мови дитини, для емоційного, розумового, морально-естетичного виховання учнів початкових класів. Головне вчений - педагог вбачає в тому, щоб дошкільнята і молодші школярі вчилися самостійно створювати, казки з метою збагачення власного словникового запасу, правильної побудови речень і послідовної розповіді. Казка у розумінні В.Сухомлинського - це друг і навчитель дітвори, вона допомагає їм краще пізнавати навколишній світ, робить їх добрішими, людянішими, викликає бажання пронести чудові риси позитивних персонажів через своє життя.

Наступною працею В.Сухомлинського є створена ним “Хрестоматія з етики для читання учням Павлиської середньої школи”. Це п'ятитомний рукописний посібник, який і тепер зберігається у Державному педагогічному меморіальному музеї В.Сухомлинського у селі Павлиш. У хрестоматії вміщені художні твори-мініатюри Василя Олександровича (казки, легенди, притчі, новели, нариси, оповідання тощо) відповідно до віку, світоуявлень та інтересів дітей. а саме: для дошкільнят. Учнів 1-2, 5-4, 5-7, 8-10 класів. У листі до вірменського педагога і письменника Р.Атаяна павлиськи1 директор зазначає: “Чим довше я працюю, тим більше переконуюсь, яку величезну роль грає казка в духовному розвитку дитини. Не дивлячись на перевантаженість. Сам я написав тисячі казок для дітей і коли-небудь видам їх (написані вони з вузько практичною метою - для наших дітей, тобто учнів нашої школи)”. Зміст художніх творів-мініатюр В.Сухомлинського сприяє, зародженню у дитячих душах високих моральних гуманістичних почуттів - любові до своїх батьків, рідних, поваги до людей похилого віку, милосердя до немічних і нещасних.

На основі художніх творів В.Сухомлинський у початкових класах варто проводити уроки доброти і людяності. Своєрідну програму етичної освіти можна віднайти у відомій книзі педагога “Як виховати справжню людину”. Вміщені в ній поради, повчання становлять зміст конкретної етичної норми та авторські роздуми Василя Олександровича, адресовані дітям, підліткам, юним і дорослим. Звертаючись до аналізу багатовікового досвіду різного народу, історії, власного педагогічного досвіду і досвіду своїх колег, В.Сухомлинський послідовно розвиває гуманістичну ідею величі, цінності людини. Він показує, якими мають бути: ставлення до батьків, рідних, близьких, до людей і обов'язок перед ними; любов до Батьківщини, розуміння життя, добра і зла в ньому; виховання високих моральних якостей і норм поведінки, любові до знань. школи, вчителя, дружба, любов, сім'я, ставлення до краси в природі і суспільстві.

Гуманізм навчання і виховання В.Сухомлинський вбачав у особистісній орієнтації і зверненні до дитини у створенні умов, спрямованих на розвиток творчої індивідуальності кожного, у ставленні до учня як до мети, а не засобу, подоланні всіх видів відчуження, у відсутності зневаги до відмінностей у біофізіологічних і психічних можливостях школярів.

У такому ж гуманістично-моральному руслі Василь Олександрович розглядає і діяльність педагога. Місія педагога, у поглядах В.Сухомлинського, полягає в тому, щоб бути творцем дитячого щастя, лікарем і зцілителем дитячих душ. Аналізуючи позицію одного з учителів (“А якщо я не люблю дітей. якщо я тільки й зазнаю світлих хвилин, коли їх не чую і не бачу? Що ж накажете залишити школу і перекваліфікуватись?”) Василь Олександрович у статті “Як любити дітей” однозначно відповідає: “... так, треба залишити школу і здобути іншу спеціальність. Або ж виховати в собі любов до дитини - третього не дано”. Почуття любові до дитини великий гуманіст називаю плоттю і кров'ю вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини, тому і констатує: “Педагог без любові до дитини - це все одно, що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору.

Вчений-педагог закликає вчителів уникати озлобленості, грубості, не бути “товстошкірими”, бо це негативно відбивається на атмосфері і засобах навчання та виховання. У книзі “Серце віддаю дітям” він наголошує: “Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути відчування духовного світу кожної дитини, здатність приділити їй стільки уваги й духовних сил, скільки потрібно для того, щоб дитина відчула, що про неї не забувають, її горе, її образи, її страждання поділяють”.

В. Сухомлинський був сміливим новатором у галузі оновлення змісту шкільної освіти в умовах єдиних та одноманітних навчальних планів і програм у колишньому СРСР. Навчально-виховний процес у Павлиській середній школі він органічно з інтегрував з усім найкращим у досвіді української народної педагогіки. Передусім це стосується навчання, виховання і розвитку особистості у лоні рідної материнської мови, природи, праці, національної культури, історії родини та України з поступовим залученням до загальнолюдських вартостей. Так, в етичній освіті учнів Павлиської середньої школи було вироблено Десять. Не можна, порушення яких вважалося великою ганьбою і моральним невіглаством. Формуючи ці положення, Василь Олександрович відштовхувався від народної педагогіки, широковживаними в якій є напучення, застереження, заборони тощо. Народно педагогічним змістом пройняті і визначені Василем Олександровичем Дев'ять негідних речей, сутність мерзотних і гидких речей. У цьому зв'язку слід переконливо констатувати, що коли б Василь Олександрович зробив лише єдине - привернув увагу до народної педагогіки і української зокрема, - то тільки за це його ім'я було б навічно вкарбовано у світову педагогіку.

Великою вадою В.Сухомлинський вважав те, що в навчальних планах шкіл і вузів відсутній основний предмет - людинознавство: “Людинознавством має бути пройнята вся навчально-виховна робота школи вузу”; “... всі роки перебування в школі пізнання навколишнього світу мусить полягати в пізнанні людини”.

Турбуючись про дітей з малорозвиненою увагою, В.Сухомлинський склав спеціальний “Задачник для неуважних”, що становив близько двохсот задач, узятих здебільшого з народної педагогіки, розв'язувати які означало самостійно думати, аналізувати.

По-новому підходив Василь Олександрович і до розвитку індивідуальних нахилів, задатків та здібностей школярів в позаурочний час через гурткову роботу. З цією метою у Павлиській середній школі щорічно діяли 70-80 гуртків, і кожний учень шукав себе у них, займаючись одночасно у 2-3 гуртках, для чого була створена надзвичайно сприятлива матеріальна база.

Великим гуманізмом була пройнята робота керованих В.Сухомлинським психологічної комісії. Психологічного семінару Батьківської школи.

Зокрема для батьків читався курс психологічних знань більший за обсягом, ніж у тодішніх університетах. Усе це Василь Олександрович спрямував на створення практики не фрагментарно-емпіричного. А системно-систематичного наукового вивчення особистості дитини.

Як важливо і конче необхідно. Щоб гуманістичні педагогічні праці В.Сухомлинського були освоєні і спрямовані кожним учителем з метою їх творчого використання у власній діяльності. Якщо так станеться, то немає ніякого сумніву, що всі без винятку діти ходитимуть до школи з радістю, що не буде сліз через погані чи незадовільні оцінки, а їхні здібності розвиватимуться природо відповідним і гармонійним чином, і всі школярі стануть порядними, високоосвіченими, працелюбними і культурними людьми.

ІІ. Розділ: Педагогічна діяльність Василя Сухомлинського

2.1 Проблеми моралі у творчості В. Сухомлинського

Проблема виховання моральних цінностей засобами слова. На думку В.О.Сухомлинського, - одна з найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному планах, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.

На його погляд, тонкість внутрішнього світу людини, благородство морально-емоційних стосунків не утвердити без високої культури словесного виховання. Багаторічний досвід Василя Олександровича переконує в тому, що слово вчителя пробуджує у малої дитини, а потім і в підлітка, юнака, дівчини відчуття людини - глибоке переживання того. що поруч із нами завжди є людина зі своїми радощами, печалями, запитами, потребами.

У формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, суспільно-корисна праця. Однак і поведінка, і взаємини, і праця - все залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово.

Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку В.О.Сухомлинського, містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: “Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями” [18, 321]

Вчитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність. Своє ставлення до вихованця.

Головне, що за переконанням Василя Олександровича визначає ефективність слова вчителя, - це його чесність. Учні дуже тонко відчувають правдивість слова, чутливо відгукуються на нього. Ще тонше відчувають учні неправдиве, лицемірне слово. Крім того, ефективність слова вчителя залежить від однієї дуже важливої умови: в школі не має бути жодного педагога, для кого праця вчителя була б тягарем. Будь-яке етичне навчання в устах педагога, який переживає свою працю як тягар, “звучить для вихованців глузуванням над істиною, калічить юну душу. Найправильніші, найкращі слова можуть стати засобом морального розбещення, якщо той, хто їх проголошує, не має на це морального права. Скільки б ми не говорили про благородство, складність і велич праці вчителя, наші слова будуть порожнім звуком, якщо вся шкільна етика не спиратиметься на єдність Я учителя” [23, 342].

Вплив слова вихователя на школярів з метою виховання у них моральних цінностей великою, мірою залежить від емоційної культури самого вихователя; це частина культури педагога як особистості. Справжній майстер - вихователь дає моральну оцінку вчинкам і поведінці учнів не спеціально дібраним гострим, “крутим” слівцем. А насамперед емоційним відтінком звичайних слів. В.О. Сухомлинський наводить приклад із фразою “Як недобре ти зробив...” Він зазначає, що ці слова, сказані одним учителем, пробуджують у вихованця прикрість, глибокі докори сумління навіть збентеженню, а сказані іншим - вони не пробуджують ніяких почуттів, сприймаються байдуже. Перший учитель відзначається емоційною культурою, якої неможливо навчитися спеціально, вона якнайтісніше пов'язана з моральною культурою, людяністю, чуйністю душі. У другого вчителя слово знелюднене, і цю порожнечу вчитель часто намагається заповнити криком. У школах багато таких “вихователів”, які володіють лише однією нотою емоційної гами - обуренням! Вони, вважає Василь Олександрович гідні глибокого жалю, оскільки їхній виховний вплив на учнів дорівнює нулю.

Умовою дієвості слова вихователя є різноманітність цілей звертання педагога до вихованців. Педагогічна некультурність часто виявляється втому, що вихователь знає лише дві-три форми словесного звертання до вихованців - заборона, дозвіл. Докір. У майстра - вихователя звертання до вихованця має безліч форм, і одна з найчастіших, на думку В.О.Сухомлинського. - роз'яснення вчителем моральної істини, поняття норми, цінності. Досягти позитивного ефекту може тільки той вихователь, який знає, відчуває ставлення своїх вихованців до доброго й погано в самих собі, їхню здатність критично ставитись до власних недоліків. Такий вихователь, роз'яснюючи моральне поняття, завжди звертається безпосередньо до внутрішнього світу вихованця, прагне досягти того, щоб його вихованець аналізував якийсь свій вчинок, якусь рису своєї поведінки, побачив себе очима інших людей” [18, 322]

Ще одним важливим інструментом виховання словом Василя Олександрович називає виявлення довір'я і недовір'я. На застосуванні недовір'я найкраще випробовується педагогічна культура вихователя. Недовір'я може мати потрібний педагогічний вплив лише за умови суворого індивідуального його застосування. Недопустимо виявляти недовір'я кільком учням, а тим більше всьому колективу.

В.О.Сухомлинський виділив кілька відтінків недовір'я: а) щодо учня, який робить погані вчинки помилково з необережності, через безтурботність і легковажність можна застосувати “попереджувальне” недовір'я; б) щодо учнів, які грубо порушують дисципліну, почуваючи свою безкарність, добре розуміючи при цьому й суть своїх учинків і те, що їхня поведінка заважає нормально працювати і вчителеві, і класу, застосовується засуджування недовір'я, яке поєднується з посиленим примусом.

Що стосується довір'я, то воно, на думку В.О.Сухомлинського. “… найрозумніше для виховання будь-якого віку виявлення поваги до його людської гідності. Не кажучи ні слова про визнання моральних якостей свого вихованця, вихователь своїм довір'ям не тільки заявляє про це визнання, а й начебто відкриває перед вихованцем перспективу дальшого морального розвитку, - він виявляє впевненість, що людина, яка вже має певні моральні багатства, завтра матиме нові” [18, 327-328]

Мистецтво виявлення довір'я потребує від вихователя вміння оцінити добре начало в дитині. Ознакою педагогічного невігластва, вважає вчений, є те, що окремі вихователі, виявляючи довір'я, нагадують вихованцю, що за ним водиться багато грішків. Такі слова наставника - це як сіль на рану дитячого серця: вихованець відчує - педагог вдався до довір'я лише для посилення контролю. І найчастіше дитина відкидає таку спробу.

За високого взаєморозуміння і високої взаємоповаги між вихователем і вихованцями діти самі можуть виявляти довір'я чи недовір'я вихователю. У практиці В.О.Сухомлинського це показано на прикладі з “фіолетовою хризантемою”, квіткою, яка символізувала образу й означала: “Вчителю, Ви образили нас”. Якщо ця квітка стояла на столі у вчителя, це означало, що діти виражають йому недовір'я, і педагог задумувався: чим образив дітей? І намагався знайти помилки в своїй роботі. Діти знали, що завдають прикрощів, болю вчителю, але ж він сам учив, що треба бути правдивими, не можна приховувати своїх почуттів [12? 468-470]

Якщо учень виправдав довір'я вихователя, то це ні в якому разі не має бути уваги предметом похвали, заохочення, підвищеної уваги вихователя чи учнівського колективу.

Василь Олександрович підкреслював, що великого такту та обережності потребує вибір справи, в якій виявлятиметься довір'я до вихованця. Ця справа, має бути насамперед самоперевіркою, випробуванням совісті, розкриттям вольових сил учня. Слово педагога, який має високу педагогічну культуру, вважає В.О.Сухомлинський, утверджує атмосферу довір'я, щиросердності, спільності.

У розмірі педагога та учнів утверджується єдність поглядів на добро і зло, на моральні цінності; така розмова зближує вихователя з вихованцями, а будь-яка спроба увійти в їхній духовний світ хитрощами не досягне бажаних результатів. Є антипедагогічною. Моральне право на щиру відвертість вихованців має тільки той, хто поважає і любить їх, вірить у добре начало в кожній дитині, непримиренний до всього показного, фальшивого, лицемірного.

Отже, майстерність, мистецтво виховання словом виявляється в тому, що вихователь створює для учнів атмосферу, насичену душевністю, атмосферу шукань. Відкриттів не тільки наукових, суто пізнавальних, а й морально-естетичних. І ця атмосфера в школі - початок морального розвитку: “Слово - це найтонший різець, здатний доторкнутись до найніжнішої рисочки людського характеру.

Словом можна створити красу душі, а можна і спотворити її. Тож оволодіваймо цим різцем так, щоб з-під наших рух виходила тільки краса!” [19, 167] Врешті-решт саме від слова педагога залежить створення у школі обстановки, що сприяє вихованню. любові до знання, читання, мистецтва, музики. Слово педагога, що відображає його духовні уподобання і потреби, - це найперше і найголовніше.

Майстерність виховання моральних цінностей у молодших школярів, як показує досвід практичної роботи В.О.Сухомлинського полягає в тому, “щоб дитину з перших кроків її шкільного життя переконували насамперед власні вчинки, щоб у словах вихователів вона чула відгуки власних думок, переживань - усього, що народилося у процесі активної діяльності. Багатство духовного життя починається там. Де благородна думка і моральне почуття, зливаючись воєдино. Проявляються у високоморальному вчинкові. Ми спонукаємо вихованців до вчинків, що мають яскраво виражений високоморальний характер” [9, 218] Цей метод В.О. Сухомлинський назвав спонуканням до активного виявлення думки і почуття.

Що ж це за метод?

До свідомості учня необхідно доносити благородство. Чистоту моральних ідей (підпорядкування особистих інтересів громадських, благородній меті, повага до людської гідності, турбота про людей, допомога і взаємодопомога), враховуючи його вік, його сили й можливості. Спостерігаючи протягом кількох років за духовним життям одних і тих самих вихованців, Василь Олександрович, переконався у тому, що, наприклад, 7-літні малюки по-своєму переймаються не лише горем окремих людей, образи яких створюються в їхній уяві, а й горем мільйонів знедолених людей у всьому світі, “але ці ідеї слід розкривати перед дітьми в яскравій. Образно-конкретній формі. Чим яскравіший образ, тим безпосередніше реагують діти на думку, яка заволоділа їхньою свідомістю, а те реагування насамперед емоційне” [9, 225-226]

Роль окремих складників духовного життя - інтелекту, вольових зусиль - змінюється залежно від віку. У молодшому шкільному віці вирішальну роль у формуванні, утвердженні й дійовості думки, що спонукає до активних вольових дій, відіграє, вважав В.О. Сухомлинський, яскравість і виразність тих предметів і явищ, за допомогою яких вихователь намагається донести до свідомості вихованців певну ідею. Чим переконливіше для дитини передаються у конкретній картині, образі істотні риси явища, тим помітніші почуття, що їх переживає дитина. Тим зрозумілішою стає їй абстрактна думка, тим більше прагне дитина виявити свою активність. Це пояснюється особливостями мислення дитини цього віку. Звідси випливає специфіка методичних заходів виховної роботи з молодшими школярами: “донести до їх свідомості важливу суспільну, моральну ідею, активізувати їхню думку і моральне почуття можна насамперед через вплив на почуття. Яскрава картина, що передає суть соціального явища, моральної ідеї, зачіпає найпотаємніші куточки дитячого серця” [9, 226]