Василь Сухомлинський про особливості навчання шестиліток

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Педагогічний коледж

Циклова комісія викладачів

педагогіки і психології

КУРСОВА РОБОТА

ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ ПРО ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ШЕСТИЛІТОК

Студентки групи ШКВ-23

шкільного відділення

Скірки Галини Миронівни

Керівник роботи:

Викладач педагогіки

Лозинська Світлана Вікторівна

Львів-2006

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Василь Сухомлинський - видатний український педагог

1.1. Формування «учня-мислителя» в творчій спадщині В.О. Сухомлинського

1.2. Любов педагога до дітей як важлива умова духовно-морального виховання

1.3. Василь Сухомлинський про виховання успіхом у навчанні

Розділ 2. Вчити вчитися - основний принцип у школі

2.1. Василь Сухомлинський про навчання шестиліток

2.2. Контроль і оцінювання у концепції розвивального навчання В.О. Сухомлинського

2.3. Твори-мініатюри та казки у методичній спадщині В.О. Сухомлинського

Висновок

Список використаної літератури

ВСТУП

Методи розумового розвитку школярів в урочній системі - це ще один аспект розвивального навчання, який необхідно висвітлити в педагогічній спадщині В.Сухомлинського.

Проблемі методів навчання В.Сухомлинський приділяв велику увагу. В його дидактиці вона займала значне місце. Видатний педагог писав, що у світлі нових завдань, які постали нині перед школою, у зв'язку з підготовкою вихованців до трудової діяльності, проблема методів навчання набирає великого значення. Від умілого використання методів залежить не тільки міцність знань та практичних умінь і навичок, а й формування в учнів поглядів на знання, науки, виховання, бажання вчитися.

Взявши тему на курсову роботу, я хочу дізнатися більше про видатного педагога Василя Олександровича Сухомлинського і про його методи навчання. Тому що я майбутній педагог і мені потрібно знати, як правильно навчити дітей, як правильно оцінювати їхні знання. Перед собою я ставлю багато запитань і сподіваюсь, коли напишу курсову роботу, вона мені допоможе відповіти на них.

Моя курсова робота складається з двох розділів, і в кожному розділі є декілька підрозділів. У першому розділі розповідається про Василя Сухомлинського, про формування «учня-мислителя», про любов педагога до дітей, а також про виховання успіхом у навчанні.

У другому розділі розповідається про те, як потрібно дітей вчити вчитися, про контроль і оцінювання дітей, про твори-мініатюри та казки В.О. Сухомлинського.

Василь Олександрович так визначав мету шкільного навчання: розумові сили і здібності дитини мають постійно збагачуватися і розвиватись; а міцні знання вона матиме лише тоді, коли не залишатиметься на одному і тому ж рівні розумових сил і здібностей. Сьогодні дитина має бути розумнішою, ніж вона була вчора, - тільки за цієї умови у неї буде бажання вчитися, і вона матиме успіх у навчанні.

Отже, необхідна єдність: по-перше, і це головне - виховання розуму дитини; по-друге, оволодіння нею певним обсягом знань. Педагог має бути не тільки вчителем, а й вихователем розуму дитини.

РОЗДІЛ 1.

ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПЕДАГОГ

Теоретична, літературно-педагогічна творчість і практична діяльність видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського (1918-1970) ввійшла до історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, його педагогічні, публіцистичні і літературні праці та вчительський досвід значно вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педагогіку України новими положеннями і думками.

У праці "Як виховати справжню людину" подається моральний ідеал, який увібрав найкращі риси менталітету українського народу. У ній розкриваються конкретні принципи, істини, повчання, настанови, рекомендації тощо. Подаються вони у вигляді правил, законів як 14 Законів дружби, правил "Десять не можна", "Дев'ять негідних речей" та ін., що складають азбуку моральної культури. Вона включає зміст і методику роботи з виховання у дітей любові до Батьківщини і громадянства, ставлення до людей, і обов'язку перед ними, ставлення до батьків, рідних, близьких, розуміння життя, добра і зла в ньому, виховання високих моральних якостей і норм поведінки тощо. На підставі багаторічної практичної роботи в школі автор у цій праці вперше у вітчизняній педагогіці глибоко розкриває суть таких понять як людяність, патріотизм, відповідальність, гідність, терпимість, тактовність та ін. На конкретних прикладах подається методика утвердження в юних душах почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя.

Переконливо викладається і методика найтонших сфер морального життя людини - материнського і батьківського виховання, ставлення до батьків, старших членів родини, померлих.

Найголовнішим, найглибшим і найміцнішим надійним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного учня поваги до самого себе. Він вважав, що: "...доти, поки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого себе - немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених благородними цілями, а є випадкове збіговисько". На його думку, повага до людської гідності і виховання самоповаги є сферою педагогічної творчості і великого інтелекту педагога. Тут не можуть бути ефективними якісь трафаретні, шаблонні, застосовані до всіх учнів і в усіх випадках життя прийоми й методи. Педагог з болем зауважує, що "на жаль, у шкільній практиці ця сфера педагогічної творчості є найбільш недосконалою і саме в цій сфері допускається найбільше грубих помилок".

Виховання дітей 6-10 років Сухомлинський називав "школою сердечності". Він радив педагогам і батькам навчати дітей добра, любові, милосердя. Для цього треба, щоб діти постійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує: рідних, близьких, учителів, дорослих. Дитина не повинна виростати байдужою, нечулою, черствою, вона має зростати у постійному піклуванні про оточуючий світ рослин, тварин, людей, доглядати і допомагати їм. У своїх працях педагог переконує, що у процесі творення людям добра виховується у юних людяність, сердечність.

Формуванню тонких сердечних людських взаємин у Павлиській школі служила вся педагогічна система. Педагог засуджує вседозволеність, розгнузданість поведінки і вчинків, наполягає на культивуванні осмисленої поведінки, яке є проявом витонченості внутрішнього світу школяра. Яким має бути ставлення дітей до інших людей, як їм домогтися моральної виправданості та обґрунтованості своїх вчинків - вчать юне покоління моральні сентенції Сухомлинського, які є не забороною чи дозволом до чогось. Це виплекані педагогом щирі мудрі поради, що йдуть від серця до серця і породжують розумові, моральні, естетичні почуття.

"Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим, що можна. Перевіряй свої вчинки... Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре".

“Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром”.

"Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна чесно жити... Нероба, дармоїд - це трутень, що пожирає мед працьовитих бджіл. Навчання - твоя перша праця. Йдучи до школи, ти йдеш на роботу".

"Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і беззахисним, ... товаришу в біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай та шануй матір і батька, вони дали тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чистою душею".

"Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, несправедливості. Будь непримиримим до того, хто прагне жити за рахунок інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство".

Як бачимо, ці та інші мудрі моральні сентенції написані просто, переконливо, вони легко запам'ятовуються, спонукають до роздумів, доброчинності.

Засвоєння дітьми азбуки моральної культури дає їм змогу олюднювати свої вчинки, опановувати духовні цінності свого народу, розуміти мету і сенс життя.

Одна з проблем ідеї всебічного розвитку є підготовка учнівської молоді до праці. Педагога хвилювало те, що діяльність школи оцінювалася кількістю випускників, які вступили до вищих навчальних закладів. За такого підходу до роботи школи в учнів формувалося негативне ставлення до "чорнової" буденної праці хлібороба чи робітника. В.О. Сухомлинський підкреслив, що буденної і якоїсь звеличеної праці не буває. Кожна праця потребує індивідуальних здібностей, таланту, обдаровання, докладання фізичних і духовних зусиль. Той, у кого виховано зверхнє ставлення до "чорнової" роботи, ніколи не зможе добитися значних успіхів у жодному виді діяльності. Праця, у трактуванні В.О. Сухомлинського, не просто виконання трудових операцій із затратою певної кількості енергії - це елемент духовного життя. Звідси випливає закономірність: чим виший рівень духовного життя дитини, тим більшу радість приносить праця. В ній розкриваються здібності, обдаровання, талант, утверджується почуття людської гідності.

У своїх працях "Павлиська середня школа", "Школа і природа", "Природа, праця, світогляд" та інших В.О. Сухомлинський підкреслює, що в умовах сільської школи можливості взаємодії учнів з природою невичерпні, і головним спрямуванням їхньої діяльності має бути перш за все піклування про збереження родючості ґрунту, їхня посильна участь у боротьбі з руйнівною стихією є школою громадянства, змужніння та господарництва, що, як відзначає педагог, вчить дітей пізнавати ціну праці, землі і хліба.

Гуманізм Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Розумову працю дітей педагог розглядав як засіб розвитку розумових сил і здібностей, засуджуючи механічне заучування і неусвідомленість знань.

Розв'язання проблеми міцних осмислених знань можливе за умови напруження власних зусиль, досягнення працею успіху, радості розумової праці - цих трьох сходинок на шляху пізнання.

У початковій школі педагог домагався того, щоб навчання було частиною багатого духовного життя, яке б сприяло розвитку дитини, збагачувало її розум. Він категорично засудив навчання, що зводиться до тренування пам'яті, зубріння, механічного заучування й одноманітності.

У 1 класі він взагалі не визнає "чистих" уроків читання, письма, математики тощо. У праці "Серце віддаю дітям" Василь Олександрович ділиться своїм досвідом: "Як тільки діти починали втомлюватись, я переходив до іншого виду роботи". Могутнім засобом урізноманітнення праці було малювання. "Ось я бачу, що читання починає стомлювати дітей. Кажу: "Розгорніть, діти, свої альбоми, намалюємо казку, яку ми читаємо". Зникають перші ознаки втоми, в дитячих очах радісні вогники, одноманітна діяльність змінилася творчістю". Це ж стосується й інших уроків.

Навчання в "зелених класах", складання книжок-картинок про природу, подорожі у природу, проведення уроків мислення, використання і розв'язування задач із живого задачника, кімната казки, острів чудес, куточок краси, використання в духовному житті пісні, книжки, проведення свят Матері, троянд, польових квітів, праця в Саду Матері, написання дітьми оповідань, казок, - ці та інші знахідки педагога сприяють розумовому розвитку дітей, засвоєнню духовних цінностей свого народу.

Все життя і діяльність молодших школярів вдома і в школі має будуватися, як вважав Василь Олександрович Сухомлинський, з урахуванням народних традицій трудового, родинно-сімейного, морально-етичного та духовного виховання. Тому трудове виховання (за Сухомлинським) повинно будуватися на активному залученні до виробничої, обслуговуючої інтелектуальної праці, радості у поєднанні з батьковою і материнською любов'ю... Загальновідомі традиції Павлиської школи, керованої В.О. Сухомлинським, з трудового виховання та інших рис майбутнього громадянина, що робить людину духовно багатою, гармонійно розвиненою, яка своєю поведінкою, практичною діяльністю, світоглядною позицією повністю відповідала б законам і закономірностям національної ментальності і стала б носієм генетичної пам'яті українського народу.

Особливу увагу звертав педагог-гуманіст на специфіку роботи з дітьми із заниженою здатністю до навчання. З такими дітьми треба працювати тонко, делікатно, з індивідуальним підходом. Ці діти не повинні відчувати своєї неповноцінності. Таких учнів Сухомлинський вважає найтендітнішими, найніжнішими квітами в безмежно різноманітному квітнику людства. Адже не їхня вина в тому, що вони прийшли до школи кволими, слабкими, з недостатньо розвиненою здатністю до розумової праці. Шляхом досліджень фізичного і розумового розвитку невстигаючих і відстаючих дітей у Павлиській школі Сухомлинський дійшов висновку, що у 85 відсотків невстигаючих і відстаючих головна причина - відставання, незнання, незадовільна робота на уроках і вдома, другорічництво, поганий стан здоров'я. Отже, таким дітям пропонується особливий режим навчальної роботи, який підкріплюється заходами щодо зміцнення організму. Сухомлинський дає поради вчителям не захоплюватися модними прийомами так званого "ефективного", "оптимістичного", "комплексного", "прискореного" навчання тощо, "в основі яких лежить погляд на рядову дитину як на електронний механізм, здатний без кінця засвоювати і засвоювати. Дитина - жива істота, її мозок - найтонший, найніжніший орган, до якого треба ставитися дбайливо і обережно". Діти з ослабленим здоров'ям найбільше піддаються дидактогенії - шкільним неврозам. Постійні різкі стрибки на уроках - збудження і гальмування, несправедливе ставлення вчителя чи батьків до навчальної роботи учня прискорюють психічні розлади. Особливо негативно впливає на організм дитини несправедлива оцінка вчителя: "Важко уявити щось інше, що більше спотворює душу дитини, ніж емоційна товстошкірість, породжена несправедливістю. Відчуваючи байдуже ставлення до себе, дитина втрачає чутливість до добра і зла. Вона не може зрозуміти, що в людях, які її оточують, Добро і що Зло. В її серці поселяються підозра, зневіра в людей, а це - найголовніше джерело озлобленості". На підставі багаторічного досвіду Сухомлинський робить висновок, що оцінка - найгостріший інструмент. Він дає поради вчителям щодо використання оцінки: оцінка має відбивати радість успіху у навчанні, вона ставиться тільки за позитивні результати, оцінювання знань варто проводити не за одним, а декількома видами роботи учня тощо.

Сухомлинський високо цінував роль Батька і Матері, старших у сім'ї, стверджуючи: "Людина в своєму моральному розвитку стає такою, яка в неї мати, точніше, яка гармонія любові і волі в її духовному світі"; "...батько народжує і виражає, продовжує, розвиває себе в своєму синові й дочці, вливаючи своє духовне начало з духовним началом матері". Така висока оцінка місії матері і батька збігається з народно-педагогічним уявленням про роль батьків.

У багатій спадщині В.О. Сухомлинського окремо слід відзначити педагогічні казки для дітей, які окремими виданнями обнародувані вже після смерті їх автора. Педагогічні казки В.О. Сухомлинського - дивосвіт малят, розкритий очима мудрого наставника, який не повчає дітей, не спонукає чи заохочує їх, а просто йде поруч дітлахів, інколи ніби ще й десь за молодшими школярами, радіючи разом з ними кожному новому відкриттю.

У центрі уваги видатного педагога - багатогранна діяльність учителя, його проблеми, культура спілкування з дітьми, педагогічна майстерність, духовність, підготовка вчителів у навчальних закладах тощо. "Сто порад вчителеві" - праця, яка має стати постійним порадником учителя, як і інші його визначні твори, що мають пізнавальне значення для освітніх працівників, педагогічної громадськості.

Розглядаючи діяльність вчителя, В.О. Сухомлинський вважав, що джерелом його творчої індивідуальності є книга, особиста бібліотека. Педагог називав бібліотеку найважливішою складовою частиною своєї педагогічної системи. У бібліотеці Сухомлинського був золотий фонд світової культури: художні твори найвидатніших письменників усіх народів, література про людей і людство; з мистецтва, з різних галузей природничих знань і математики, фізики, хімії, біології, геології, мінералогії, астрономії, медицини. Окремо у бібліотеці були представлені книги про мови народів світу, посібники для самостійного вивчення мов, словники, книги іноземними мовами тощо.

Сухомлинський радить учителеві мати свою особисту бібліотеку, аби можна було повсякденно користуватися книгами, читати й перечитувати їх, зацікавлювати ними учнів. У статті "Моя педагогічна система" він пише: "Я не уявляю собі скільки-небудь сильного впливу на своїх вихованців, якби кожен з них поступово не був уведений у цей чудовий світ - світ книги".

У творчій спадщині В.О. Сухомлинського розглядаються проблеми змісту освіти, мотивів пізнавальної діяльності, методики навчання дітей, контролю і керівництва навчально-виховним процесом, підготовки вчителя та багато інших.

1.1 Формування «учня-мислителя» у творчій спадщині В.О. Сухомлинського

Початкова освіта - це перший освітній рівень, який закладає фундамент загальноосвітньої підготовки школярів. Тому пріоритетне завдання навчання у початковій школі на сучасному етапі має бути не лише сформувати в учнів певну кількість знань, загальнонавчальних умінь та навичок, а забезпечити подальше становлення особистості дитини, розвиток її розумових здібностей, і в першу чергу навчити дітей самостійно і творчо мислити. У ході навчальної діяльності формування мислення та розумовий розвиток учнів здійснюється в органічній єдності з формуванням у них дійових знань. Знання - це основа мислення, а в процесі формування дійових знань формується мислення школярів.

З огляду на це цінними є теоретичні положення та практичні здобутки Василя Олександровича Сухомлинського у галузі розумового виховання учнів, який прагнув, щоб початкова школа стала "школою мислення, фундаментом творчих розумових сил учнів". Його ідеалами були вчитель, що є вмілим, вдумливим вихователем розуму дитини, та учень, який є мислителем, дослідником та умільцем. Щоб досягнути цих ідеалів, В.О. Сухомлинський закликав учителів дбати, "щоб дитина в початковій школі була передусім думаючою, активним добувачем знань, допитливим шукачем істини, мандрівником у світі пізнання". Лише тоді знання, які засвоюють молодші школярі, будуть дійовими, а не формальним багажем. Учні зможуть застосовувати їх для розв'язання різних завдань у навчальній та практичній діяльності, а це у свою чергу сприяє формуванню вміння мислити.

Сформувати "учня-мислителя", на думку В.О. Сухомлинського, означає навчити дитину здобувати знання, тобто "відкривати істину, відповідати на запитання". У своїх працях, присвячених проблемі розумового виховання учнів, педагог неодноразово підкреслював, що знання мають засвоюватися під час активного, самостійного виконання учнями мислительних операцій: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення та конкретизація. "Дуже важливо, щоб мислення учнів ґрунтувалося на дослідженні, пошуках, щоб усвідомленню наукової істини передували аналіз, зіставлення й порівняння фактів". Не можна навчитися мислити, не намагаючись самостійно розв'язувати ті чи інші запитання й завдання. Тому вчитель, який мислить за учня, дає йому все у готовому вигляді, не стимулює його до самостійного мислення, не ставить перед ним завдань, що потребують самостійних роздумів, ігнорує практику мислення, - не може навчити своїх учнів мислити. Але водночас мислення розвивається не само собою, не поза систематичним і планомірним педагогічним впливом. Мислителем учень стане лише тоді, зазначає В.О. Сухомлинський, коли вчитель приходить до нього з цікавою думкою, запалює його своєю допитливістю, жадобою і ненаситністю пізнання, передає йому почуття гордості мислителя. Будучи центральною фігурою в школі, вчитель має бути постійним керівником розумової діяльності учнів. Спонукаючи учнів на кожному уроці порівнювати та зіставляти, аналізувати й узагальнювати, доводити й оцінювати, вчитель не лише активізує думку учнів, а й готує необхідну психологічну основу для формування дійових знань.

Оскільки мислення розвивається тоді, коли учень зустрічає труднощі і самостійно їх долає, то важливим засобом розвитку мислення, стверджує В.О. Сухомлинський, є такі прийоми впливу на внутрішні процеси, за яких учень у думці оглядає, досліджує широке коло фактів, явищ для вивчення проблеми. Доцільно завжди залишати щось недоведене, щоб дитині захотілося повернутися до того, що вона дізналась. "Недоговорене - це ніби приманка для мислення школярів". Найефективнішим прийомом, на думку педагога, є постановка проблемних запитань. Відповісти на ці запитання неможливо без залучення набутих знань, і, "чим більше фактів аналізується, порівнюється, тим глибше усвідомлюється кожне запитання як проблема". Створюючи проблемну ситуацію, вчитель збуджує найважливішу рушійну силу розумової активності - перехід від досягнутого рівня знань і розумового розвитку до нової сходинки, на яку треба піднятися в процесі оволодіння новими знаннями.

У своїх працях В.О. Сухомлинський розкриває різні джерела розумового розвитку дітей. Але найголовнішим із них вважає природу, оскільки краса природи загострює сприймання і пробуджує мислення дітей. "Думка дитини виявляється у її активному ставленні до навколишнього світу". Проте не сама природа, а запитання, що виникають у процесі її спостереження, встановлення причиново-наслідкових зв'язків, є джерелом формування "учня-мислителя". У книзі "Серце віддаю дітям" Сухомлинський висвітлив систему своєрідних "уроків мислення" серед природи, що проводились у Павлиській середній школі. На цих уроках учням пропонувалися завдання на основі спостережень у природі, які потребували активного мислення. Завдяки таким завданням діти "замислюються над причинами явищ, починають розуміти загальний зв'язок у природі, вчаться аналізувати і синтезувати, роблять припущення і перевіряють їх на практиці". Чим частіше співвідноситься думка з конкретними явищами, чим більше вони осмислюються, тим глибше розвивається мислення. У дитини виробляється певний стиль розумової діяльності: думки спрямовуються на ті сторони явищ, у яких є щось приховане, незрозуміле з першого погляду. Перед нею розкриваються закономірності, які неможливо бачити безпосередньо, але про які можна зробити висновок на основі видимих предметів, явищ. Досліджуючи причиново-наслідкові зв'язки в процесі спостереження, учень поступово оволодіває абстрактним мисленням. Той, хто навчився думати спостерігаючи, вміє аналізувати факти і явища, що не впливають безпосередньо на органи чуття, вміє здійснювати перенос, тобто робити правильний вибір знань та прийомів роботи для успішного виконання завдання чи вирішення проблеми.

Досвід роботи В.О. Сухомлинського та його співробітників підтвердив, що мислення дітей, які читають "Книгу природи", має чудову властивість: "оперуючи абстрактними поняттями, дитина в думці звертається до тих уявлень, образів і картин, на основі яких ці поняття сформувалися". Завдяки урокам мислення школяр стає "трудівником думки". Хоча, як стверджує В.О. Сухомлинський, "уроки мислення не є чимось універсальним; це не єдиний спосіб виховання розумових здібностей і бажання дітей учитися". Але, враховуючи вікові особливості сприймання та мислення дітей молодшого шкільного віку, такі уроки є найдоцільнішим засобом формування мислення вихованців, їх ставлення до розумової праці. Найголовніше, що завдяки таким урокам мислення вже у молодшому віці дитина свідомо дорожить тим, що вона - мисляча особистість. А без цього не може бути й мови про свідоме і дійове засвоєння знань.

Таким чином, аналізуючи творчу спадщину Василя Олександровича Сухомлинського, можна зробити висновок, що головними чинниками ефективного формування мислення учнів є активне, самостійне здійснення школярами розумових дій, формування дійових знань та проведення спостережень серед природи, яка є джерелом розумового розвитку дитини.

Тепер, коли так багато уваги приділяється формуванню дійових знань та розвитку мислення учнів, педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського не втратила актуальності і є справжньою скарбницею ідей та знахідок для творчого вчителя.

1.2 Любов педагога до дітей як важлива умова духовно-морального виховання

Однією з головних умов досягнення належної результативності у вихованні дітей є любов педагога до них. Ця духовно-моральна якість має бути властива кожному педагогові незалежно від того, де він працює: у дошкільному закладі, недільній чи загальноосвітній школі; і незалежно від того, який предмет викладає: християнську етику, українську, російську літературу чи інший предмет. Адже від характеру його ставлення до дитини залежить її емоційне самопочуття, поведінка, ставлення до інших людей, до навчання, до самої себе. Любов педагога до своїх вихованців, його доброзичливість, чуйність мають величезну силу позитивного впливу на них. Діти чутливі до любові, а це позначається на їхньому розвиткові, особливо на духовному, моральному.

На наш погляд, педагогічний аспект проблеми любові педагога до дітей найбільш різнобічно і глибоко представлений у працях В.О. Сухомлинського.

Видатний педагог відзначав, що у процесі виховання людської особистості діє багато сил, до яких належить і особа педагога з усіма його духовними багатствами й цінностями. Розкриваючи зміст поняття "хороший учитель", він називає передусім таку якість, як любов до дітей. "Що означає хороший учитель? Це насамперед людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати доброю людиною, вміє дружити з дітьми, бере близько до серця дитячі радощі і прикрощі, знає душу дитини, ніколи не забуває, що й сам був дитиною".

На його думку, глибока любов до дітей - перша, найголовніша якість, яка має бути властива педагогові. Цю якість він розглядає як стрижневу, яка визначає моральну цілісність вихователя.

Любов до дітей - це те, що було найголовнішим у житті самого Василя Олександровича. Його педагогічна діяльність - яскравий приклад глибокої, самовідданої любові до дітей, людяності, високої педагогічної культури. Тому він мав моральне право адресувати побажання іншим учителям.

Так, він вважав, що тому вчителеві, який не любить дітей, треба залишити школу і здобути іншу спеціальність, або виховати в собі любов до дитини. При цьому доводив: "Бо любов до дитини в нашій спеціальності - це плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини - це все одно що співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору".

В.О. Сухомлинський розумів, що надзвичайно важливу роль у формуванні людської особистості відіграють роки дитинства, дошкільний і молодший шкільний вік. Тому особливої ваги надавав вихованню почуттів у педагога, який працює з дітьми цього віку. З його точки зору, він повинен бути для дитини такою ж дорогою і рідною людиною, як мати.

Видатний педагог мав на увазі не сюсюкання й не захвалювання, не вседозволеність, а мудру людську любов, одухотворену глибоким знанням людського, розумінням усіх слабких і сильних сторін особистості - любов, що застерігає від нерозсудливих вчинків і надихає на вчинки чесні, благородні, любов, що вчить жити; любов, у якій поєднуються сердечна ласка з мудрою суворістю й вимогливістю. Водночас зазначав, що така любов нелегка, вона потребує напруження душевних сил, постійної віддачі їх.

Адресуючи побажання молодому вчителеві, він писав: "Необхідно, щоб виховання дітей, любов і повага до дітей, вимоги до них і дружба з ними - щоб усе це було самою суттю вашого духовного життя, мій друже".

Мудру людську любов до дитини й дитинства Василь Олександрович характеризував як почуття, одухотворене глибокою думкою, багатством мислі; був переконаний у тому, що бездуховність учителя ніколи не пробуджувала і не живила справжньої любові.

Викликає захоплення його сердечна турбота про дітей, озлоблених безсердечністю батьків. Виховання цих дітей він називав захисним вихованням, розумів, що треба вміти так торкнутися болісного, скаліченого серця дитини, щоб виховання не обернулося для неї стражданням. Був переконаний у тому, що без сердечної чуйності до особистого життя, без тонкого, тактовного і вдумливого проникнення в духовний світ учня немає справжнього виховання.

Саме в любові дорослих до дітей В.О. Сухомлинський вбачав ту духовну силу, яка здатна вберегти дитяче серце від огрубіння, озлобленості, жорстокості й байдужості. Водночас зазначав, що зло в дитячому серці породжується тільки грубістю, байдужістю дорослих.

На його думку, любов педагога до дітей є неодмінною умовою правильного використання такого інструмента, як оцінка. "Щоб мати право користуватися цим інструментом, треба передусім любити дитину. Не говорити їй про свою любов, а виявляти любов у турботі про неї".

Позитивні наслідки любові педагога до дітей він розкривав не лише щодо дитини, а й стосовно самого педагога. Зокрема, відзначав, що любов до дітей допомагає йому зберегти бадьорість духу, ясність розуму, свіжість вражень, сприйнятливість почуттів.

У полі зору видатного педагога було й питання про наслідки, які виникають за відсутності у педагога любові до дітей, при байдужому ставленні до них. Він називав дітей наймудрішими філософами і найчутливішими психологами. Василь Олександрович наводить приклади, які свідчать, що діти не люблять тих учителів, які з погордою ставляться до них. Це, у свою чергу, позначається і на ставленні дітей до предмета, який він викладає. А найтривожнішим є те, що в серці дитини поселяється підозра, зневіра в людей.

Тому не випадково Василь Олександрович зробив висновок, про який уже згадувалося вище, що вчителеві, який не любить дітей, треба залишити школу і здобути іншу спеціальність, або виховати в собі любов до дитини.

Він був переконаний: для того, щоб мати любов до дітей, необхідні велика робота педагога над самовихованням почуттів, терплячі поступові пошуки нових і нових доріжок до серця кожної дитини.

Джерелом любові для нього були самі діти, їх оптимістичне світосприймання. Йому хотілося бути з дітьми, спілкуватись з ними. Особливої ваги він надавав такому спілкуванню з дітьми, яке не пов'язане з навчанням, засвоєнням матеріалу, оцінками тощо. У цей час має відходити на задній план та інтелектуальна нерівність, яка є наслідком неоднакових розумових можливостей. Необхідне таке спілкування, щоб усі почувалися рівними, щоб кожен був передусім не учнем, а людиною.

Особливого значення В.О. Сухомлинський надавав тому, щоб педагог менше говорив про любов і більше виявляв сердечної турботи, участі в житті дитини, у творенні її радощів. "Якщо у нашому серці, - писав він, - живе така неспокійна турбота про кожну дитину, якщо кожна дитина для вас - не рядок і номер у класному журналі, а жива людина, особистість, неповторний людський світ, - можете бути певні: серце підкаже вам, що робити, коли в дитини біда".

Багатий практичний досвід видатного педагога свідчить про значення пошуку спільних духовних інтересів, такої діяльності, щоб дитина відчула в педагогові людину і потяглась до людського.

Значний інтерес викликає його думка про те, що пізнання тонкощів дитячого сприймання, багатогранності людського в дитині допомагає більше полюбити кожну дитину.

Василь Олександрович не погоджувався з твердженнями, що дитину треба любити з якоюсь оглядкою, що в людяності, сердечності криється якась небезпека для дисципліни і самодисципліни, для вимогливості людини до людини і суспільства до людини.

Отже, в працях В.О. Сухомлинського ми знаходимо різнобічне й аргументоване висвітлення багатьох питань, які стосуються вирішення вищеназваної проблеми.

На нинішньому етапі розвитку суспільства зростає роль і значення особистості педагога як носія духовності, культури. А отже, особливої актуальності набувають погляди В.О. Сухомлинського стосовно такої якості педагога, як любов до дітей.

1.3 Василь Сухомлинський про виховання успіхом у навчанні

«Пам'ятайте; що радість успіху - це могутня емоційна сила, від якої залежить бажання дитини бути хорошою. Турбуйтеся про те, щоб ця внутрішня сила дитини ніколи не вичерпувалась. Якщо її немає, не допоможуть ніякі педагогічні хитрощі».

В. Сухомлинський

Одна з найважливіших потреб людини - досягнення успіху в значущій для неї діяльності. Провідною діяльністю учнів у школі є навчання.

Можна стверджувати, що пізнавальна потреба і потреба у досягненні успіху - два необхідних компоненти, які значною мірою забезпечують успішність навчальної діяльності учнів.

Ніщо так не властиве дитині, як потреба відчувати задоволення, радість від власної діяльності, адже дитина не тільки дізнається про щось, засвоює матеріал, а й переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що їй вдається і не вдається.

Молодший школяр дуже хоче добре вчитися. Він любить учителя, бо той навчає, керує, допомагає у серйозній справі - навчанні. І саме йому, як відзначав В.Сухомлинський, учень з безмежним довір'ям несе слабкий і беззахисний вогник бажання добре вчитися. Його легко загасити необережним різким, образливим словом чи байдужістю, але можна, і потрібно, підтримати його горіння, забезпечивши можливість у всій повноті пережити радість успіху.

У працях видатного педагога ми віднаходимо багато мудрих роздумів про роль успіху у навчанні молодшого школяра. Так, у книзі «Серце віддаю дітям» він пише: «Життєдайним повітрям для слабенького вогника прагнення до знань є тільки успіх дитини в навчанні, тільки горде усвідомлення і переживання тієї думки, що я роблю крок уперед, піднімаюсь крутою стежиною пізнання».

У цій же праці, формулюючи свою педагогічну систему як систему «виховання бажань», В.Сухомлинський відзначав: «Усі наші задуми, пошуки і побудування перетворюються на порох, на мертву мумію, якщо немає дитячого бажання вчитися. Воно приходить лише з успіхом у навчанні. Виходить немовби парадокс: для того, щоб дитина встигала, треба, щоб вона не відставала. Та це не парадокс, а діалектична єдність процесу розумової праці. Інтерес до навчання з'являється лише тоді, коли є натхнення, що народжується від успіху в оволодінні знаннями, без натхнення навчання перетворюється для дітей на тягар».

Він зауважував, що розумова праця дитини відрізняється від розумової праці дорослого. Для дитини кінцева мета оволодіння знаннями не може бути головним стимулом її розумових зусиль, як у дорослої людини. Крім того, «даремна, безрезультатна праця і для дорослого стає осоружною, набридливою, безглуздою, а ми ж маємо справу з дітьми. Якщо дитина не бачить успіхів у своїй праці, вогник прагнення до знань згасає, дитина втрачає віру в свої сили, насторожується, наїжачується, відповідає зухвалістю на поради і зауваження вчителя. Або ще гірше: почуття власної гідності в неї притупляється, вона звикається з думкою, що ні до чого не здатна».

Віра в дитину була основним педагогічним переконанням В.Сухомлинського. «Справжнім вихователем, - стверджував він, - може бути тільки той, хто вірить у дитину, не відлякує її своєю підозрілістю, сумнівами в її добрих намірах». У статті «Без довір'я немає виховання» В.Сухомлинський пише: «Найпотворніше, найзловісніше в нашій педагогічній справі - не вірити в людину. Там, де немає віри в людину, в добре начало в ній, будь-яка педагогічна система розсипається на порох».

Його турбота про успіхи у навчанні починалася з турботи про те, як харчується і спить дитина, яке її самопочуття, як вона розважається, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі, як у малюнку передає свої думки, творить образи, які почуття пробуджують в її душі музика природи та музичні твори, яка у неї улюблена праця, чи чутлива до радощів і негараздів людей.

Видатний педагог був переконаний, що немає жодної нормальної дитини нездібної, бездарної. Кожен школяр розвивається власними своєрідними шляхами, кожен розумний і талановитий по-своєму. Гуманізм у педагогіці він вбачав у тому, щоб дитина, якій не під силу те, що легко дається більшості, не почувалася неповноцінною. «…В природі немає дитини безталанної, ні на що не здатної. Кожному можна дати щастя творення, кожного треба вивести в люди. Це перший наріжний камінь моєї педагогічної системи», підкреслював В.Сухомлинський. В кожній дитині обов'язково є якась «золота жилка». Відкрити її, розвинути дитячі здібності, допомогти дитині знайти радість успіху в навчанні - в цьому і полягає майстерність учителя.

Вчитель має відкрити перед кожним, навіть найважчим в інтелектуальному розвитку учнем, саме його сферу діяльності, де він може досягти вершини, виявити себе. З цього приводу він висловлював думку, що «…кожна людина може досягти вищого ступеня всебічного розвитку - стати неповторним творцем не тільки матеріальних, а й духовних цінностей, якщо в ній розкрити її задатки, обдаровання, талант».

За спостереженнями Василя Олександровича, відчуття радості успіху має на дитину неабиякий стимулюючий вплив. «Вона переживає хвилююче почуття радості, вона торжествує, переживає незабутні хвилини відкриття… Так, уся справа у вірі в свої сили, в емоційному стимулі».

Педагогічна мудрість виховання у тому й полягає, щоб дитина ніколи не втратила віру у свої сили, не відчувала, що в неї нічого не виходить. Він підкреслював, що слід виявляти особливу терпимість до «відстаючого» учня. «Від успіху до успіху - в цьому й полягає розумове виховання важкої дитини. Якщо їй щось не вдалося сьогодні, - не оглушуйте її «двійкою». Не поспішайте застосовувати до неї інструкцію про оцінку успішності з усією суворістю. Слабка, квола рослина потребує спеціального догляду». І далі: «Оптимізм, життєрадісне світосприймання, почуття впевненості у своїх силах - це, образно кажучи, світлий вогник, який осяває шлях дитині. Погасне цей вогник - і дитина опиниться в мороці, у самотині, її охопить безвихідна туга і безнадія».

Якщо вихователь вірить у сили і можливості школяра, довіряє йому, той намагається виправдати цю довіру, працює краще. Недовіра, підозрілість, упередженість в оцінці учня віддаляють його від вихователя, обмежують можливості, виховного впливу на нього.

В.Сухомлинський на підставі свого досвіду переконує вчителів, що успіх у їхній праці буде безперечний, якщо їх вихованці повірять в себе, в свої сили і можливості: «Пам'ятайте, що наймогутніша сила, яка змушує школяра вчитися, будить у нього інтерес до праці, - це віра в самого себе, почуття поваги до самого себе. Доти, поки в дитячому серці живе ця сила, Ви - майстер-вихователь, Ви - людина, яку дитина поважає. Та тільки згас вогник цієї незрівнянної духовної сили, Ви стаєте безсилим: наймудріші, найтонші засоби впливу на душу дитини будуть мертвими».

В одній із ста порад учителеві їх автор підкреслює: «Якщо ви хочете, щоб дитині хотілося добре вчитися, і цим вона прагнула приносити радість матері й батькові, бережіть, плекайте, розвивайте в неї почуття гордості трудівника. Це означає, що дитина має бачити, переживати свої успіхи в навчанні Не допускайте, щоб дитина переживала безвихідну гіркоту відставання, якусь свою неповноцінність. Оптимізм, віра дитини в свої сили - це та міцна нитка, яка пов'язує школу і сім'ю».

Василь Олександрович радив учителям: «Треба навчити дітей працювати, думати, спостерігати, усвідомлювати, що таке розумова праця, що означає добре працювати - і лише потім можна ставити оцінки за успіхи. Дитина, яка ніколи не пізнала радості праці в навчанні, не пережила гордості від того, що труднощі подолані, - це нещасна людина. Дайте їй це щастя, навчіть дорожити ним».

Видатний педагог оцінював розумову працю лише тоді, коли вона приносила дитині позитивні результати. «Якщо учень ще не досяг тих результатів, до яких він прагне в процесі праці, я йому не ставлю ніякої оцінки. Дитина повинна замислитися, зібратися з думками, ще раз переробити роботу. Я добивався, щоб дитина, кілька разів виконавши одне й те саме завдання, переконалася на власному досвіді, що вона може виконати його значно краще, ніж виконала спочатку. Це має велике виховне значення: учень неначе відкриває в собі творчі сили, бо бачить свій успіх, прагне працювати ще краще».

В.Сухомлинський говорив, що оцінка корисна лише тоді, коли дитина усвідомлює залежність успіху від особистих зусиль, витрачених на навчання. Оцінка не повинна також перетворюватися в ідола, то доброго, то поблажливого, то караючого, жорстокого. Вона має стимулювати до навчання, винагороджувати за працелюбство. Він підкреслював, що «найголовніше заохочення і найсильніше (та не завжди дійове) покарання в педагогічній праці - оцінка. Це найгостріший інструмент, використання якого потребує величезного вміння і культури», і далі: «Оцінка знань учнів, - це вміння вчителя знайти правильний підхід до кожної дитини, вміння плекати в її душі вогник прагнення до знань».

На думку В.Сухомлинського, один із головних недоліків існуючої системи оцінювання знань учнів полягає в тому, що оцінка завжди відображає результат праці (фактичні знання) і далеко не завжди - процес її виконання, тобто зусилля учня, його старанність. Він вважав несправедливим оцінювати тільки кінцевий результат навчання, ігноруючи ступінь старанності, ретельності учня. Адже не в усіх учнів однакові здібності. Один сприймає й осмислює швидко, запам'ятовує міцно і надовго. Інший - сприймає повільно, пам'ять зберігає знання недовго. Для одного «п'ятірка» - показник успіху, а для іншого і «трійка» - велике досягнення. Якщо оцінюється тільки результат навчання, то відтак недооцінюються зусилля слабких учнів, що зменшує їхню віру у свої сили. Безумовно, це не означає, що оцінка знань учня завжди має залежати від того, скільки зусиль він доклав. Оцінка відображає фактичний рівень знань, але вчителеві, вважав В.Сухомлинський, необхідно знайти спосіб, щоб належно оцінити також зусилля учня.

Кожний успіх дитини має бути відзначений, для чого в арсеналі вчителя є різні засоби, а один із найдійовіших - доброзичливе слово. До невдач треба ставитися дуже обережно. Василь Олександрович вважав, що не можна виставляти незадовільну оцінку, якщо учень не зміг через ті чи інші причини опанувати знання. Адже це підриває віру дитини в свої розумові сили й інтелектуальні можливості, пригнічує морально. «Справжня педагогічна мудрість, - наголошував він, - полягає в тому, щоб, постійно одухотворюючи дитину бажанням бути хорошою, ніколи не ставити їй «двійки». Досвідчені вчителі так і роблять: якщо учень ще не зміг впоратися з роботою, не ставлять йому ніякої оцінки. Перед дитиною ніколи не закривається шлях до успіху». Василь Олександрович і його колеги з Павлиської школи протягом усіх років навчання дітей у початкових класах не ставили їм незадовільних оцінок - ні за письмові роботи, ні за усні відповіді. «У мене в початкових класах є правило, доти, поки дитина не навчилася задовільно виконувати ту чи іншу роботу, їй не ставлять ніякої оцінки. І дитина, яку підганяє бажання бути хорошою, напружує всі свої сили, щоб виконати завдання. Вона, маленька людина, збираючись із силами, - а сили ці в дитячій душі невичерпні, - піднімається на одну сходинку вище. Вона несе з школи радість. Вона бачить у щасливому сні своє піднесення, а не встає крадькома, щоб витерти у щоденнику оцінку. Не одну дитину ми врятували від приниження і навіть падіння тим, що не ставили їй «двійки» і не застосовували ніяких «сильних» засобів впливу».

На думку Василя Олександровича, життєвий шлях від дитинства до отроцтва має бути шляхом радості. Якщо нормальна дитина в жодному з предметів не досягла успіхів, якщо в неї немає улюбленого предмета, значить школа несправжня.

Як заповіт педагогам звучать його слова: «Бережіть дитячий вогник допитливості, жадоби до знань. Єдиним джерелом, яке живить цей вогник, є радість успіху в праці, почуття гордості трудівника. Винагороджуйте кожний успіх, кожне подолання труднощів заслуженою оцінкою, та не зловживайте оцінками. Не забувайте, що ґрунт, на якому будується ваша педагогічна майстерність, - в самій дитині, в її ставленні до знань і до вас, учителю. Це - бажання вчитися, натхнення, готовність до подолання труднощів. Дбайливо збагачуйте цей ґрунт, без нього немає школи».

РОЗДІЛ 2.

ВЧИТИ ВЧИТИСЯ - ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП У ШКОЛІ

Єдність навчання і виховання... Вдумаймося, шановні колеги - вчителі початкової школи, у ці слова! Це ж від того, в якій мірі наш учень є передусім нашим вихованцем, залежить успіх усієї навчально-виховної роботи школи.

Багаторічна праця з дітьми не раз переконувала мене, що найтонші джерельця, з яких наповнюється ріка єдності навчання й виховання - це бажання дитини вчитися. Але як же відкривати оті джерельця, як зробити, щоб вони не замулилися? Чим попередити тривожне явище, з яким, на жаль, часто доводиться стикатися нам, педагогам: скажімо, дитина несла до школи вогник жаги до знань, але він хутко погас, натомість народився найстрашніший, найлютіший ворог навчання - байдужість?

Або ось таке: як побудувати усю навчально-виховну роботу в класі та школі, щоб дитині хотілося сьогодні бути духовно багатшою, розумнішою, ніж учора, щоб вона відчувала, переживала своє інтелектуальне, ідейне зростання, пишалася ним, щоб ці почуття були стимулом, котрий спонукає долати труднощі? Адже дитяче бажання добре вчитися невіддільне від оптимістичного світосприймання - пізнання навколишнього світу і, особливо, самопізнання. Певна ж річ, там, де немає радісного захоплення навчальною працею, бентежного подиву перед істиною, що відкривається завдяки напруженню внутрішніх сил дитячої душі (а вони, ці сили - єдина, так би мовити, точка опори педагога) - не може бути й мови про любов до науки, до знань.

Щоб дитина була палко зацікавлена у навчанні, їй необхідне багате, різноманітне, приваблююче інтелектуальне життя. Ми маємо постійно дбати про те, щоб зі вступом до школи думка дитини не була втиснута в рамки класної дошки й сторінки букваря; щоб стіни класу не відмежували її від різноманітності світу, в таємницях якого - невичерпні джерела думки, творчості. Іншими словами: щоб дитина охоче вчилася, її інтелектуальне життя в жодному разі не повинне обмежуватися лише шкільними, учнівськими методами, які вимагають запам'ятовування, заучування та відтворення знань для перевірки їх учителем.

А втім, нехай у читача не складеться враження, нібито автор зневажливо ставиться до запам'ятовування й заучування. Ні, без, цього немислимі навчання і розумовий розвиток. Але якщо навчання перетворюється тільки з роботу пам'яті, воно стає безпредметним, бо справжній розумовий розвиток можливий тільки тоді, коли поєднуються зусилля пам'яті й думки, осмислюються явища, закономірності навколишнього світу.

Щоб інтелектуальне життя учнів початкової школи було багатим, необхідні гармонія думки й зусиль пам'яті. Дбаймо, шановні колеги, про те, щоб дитина в початковій школі була передусім думаючою, активним добувачем знань, допитливим шукачем істини, мандрівником у світі пізнання. Лише за цієї умови вона буде добрим школярем.

Хочеться у зв'язку з цим поділитися деяким досвідом, набутим учителями початкових класів нашої школи. Навчання дитини у нас починається за рік до вступу її у перший клас (у підготовчій групі). Дитина живе в цікавому для неї світі думок. Ми проводимо з малюками спеціальні заняття, які дістали назву уроків мислення. Це, образно кажучи, подорожі до першоджерел думки. Ми йдемо з дітьми в садок і до лісу, в поле й на берег ставка; відкриваємо перед ними найрізноманітніші відтінки й грані предметів, явищ, відношень, залежностей. Бачення світу, завдяки якому людина стає не пасивним спостерігачем, а відкривачем істини, це і народження живої думки. Ми переконані, що запобігти згасанню вогника цікавості у дитячих очах можна лише тоді, коли ми навчимо своїх вихованців активно бачити світ. «Мислення починається з подиву», - писав Арістотель. Потяг до знань, прагнення до пізнання істини, як відомо, має своїм першоджерелом захоплення дитини тим, що відкривається їй у світі, а потім і в ній самій.

...Діти - майбутні першокласники - прийшли з учителем на зелений луг. Пахне трава, милують зір квіти, гріє ласкаве сонечко, в блакитному небі співає жайворонок, у прозорому струмку плавають рибки... Перед дитиною відкривається життя в найрізноманітніших його проявах. І ось тут вона осягає своїм розумом дивовижну, разючу істину: джерелом життя є сонце. В яких би формах воно не виявлялось, його пробуджує тільки сонячний промінь. Ця істина викликає в дітей глибокі хвилювання. Перед ними постають десятки загадок, відкриваються найрізноманітніші зв'язки й відношення, суть яких неясна, але її хочеться збагнути. Осягнувши своїм розумом одну істину, дитина пояснює за допомогою неї все нові й нові явища. Але чим більше зрозумілого, тим більше відкривається і незрозуміле, тим активніше працює думка, тим сильніший потяг до знань. Із заняття на тему «Сонце - джерело життя на землі» дитина йде в радісно-піднесеному, схвильованому настрої. Цей душевний стан породжує особливу сприйнятливість розуму до всього, що треба запам'ятати. Людина, яка багато думає, власними зусиллями відкриваючи істину, - з великою активністю, з інтересом сприймає і запам'ятовує.

Зрештою, для гармонії думки й пам'яті необхідна ціла система уроків мислення серед природи. Ось теми, за якими наші педагоги проводять заняття протягом п'яти років - від підготовчої групи до закінчення четвертого класу.

Літо. Перші прикмети осені. Чому одні пташки відлітають у теплий край, а інші залишаються у нас зимувати? Листя опадає з дерев. Сонечко світить, та не гріє. Перші сніжинки. Як мороз малює по шибках? Народження літнього, осіннього дня. У блакитному небі - ключ журавлиний. Живе й неживе в природі. Ставок і річка. Наше село. Поле й плуг. Бджола на квітці. Джмелі в жовтих бутончиках хмелю. Квітка й зернина. Насінина й рослина. Як з зернини виростає колосок. Праця й хліб. Сонце - джерело життя. Плодові й декоративні дерева. Троянди в нашому садку. Шипшина й троянда. Осінні квіти. Хризантеми - діти осені. Вечірня зоря. Тихий вечір над ставком. Садок вишневий коло хати. Сонце заходить. Пісня цвіркуна. Прилетіли шпаки. Маленькі ягнята. Корова й телятко. Квіти в теплиці. Зимовий ранок. Життя під снігом. Напровесні. Жайворонок у блакитному небі. Пшеничне поле. Росяний ранок. Небо перед вітряним днем. Подорож краплини води. Як ластівка мостить гніздо. Синичка шукає допомоги у людини. Горобець і шуліка. Завірюха. Комбайн пливе в морі пшениці. Коваль біля горна. Як з цегли виростає будинок. Що людина може робити лопатою? Руки музиканта і руки муляра. Праця взимку і влітку. На тваринницькій фермі. Праця, втома й відпочинок. Гра і праця. Моя улюблена іграшка. Моє улюблене заняття.