Василь Сухомлинський про особливості навчання шестиліток

Система уроків мислення - це наша школа думки, без якої ми не уявляємо повноцінної, ефективної розумової праці на всіх уроках не тільки в початковій школі, а й у наступні періоди навчання й розумового розвитку. Вона, ця школа, є фундаментом творчих розумових сил, необхідних для оволодіння новими й новими знаннями. На думку всіх учителів початкових класів нашої школи, виховний смисл уроків мислення полягає передусім у постійному і невпинному застосуванні знань. Виховати прагнення до навчання якраз і можна тільки тоді, коли знання, якими дитина оволодіває в початковій школі, не залишаються мертвим скарбом, не нагромаджуються в дитячій голові тільки для того, щоб у певний час учитель виймав їх з «комори» для перевірки. Розвиток розумових здібностей - це знання в русі, в застосуванні. Оптимістичне самопізнання - а це й є передумовою потягу до знань - починається з того, що дитина на власному досвіді переконується: знання стають знаряддям її мислення й праці; користуючись ними, вона виражає свій розум, самого себе. На уроках мислення відбувається складний процес самовираження особистості в творчій думці, в підході до явищ навколишнього світу, в їх поясненні, в глибокому осмисленні.

Ось саме тут, у ці хвилини, коли допитливий дитячий розум безпосередньо торкається найтонших взаємозв'язків між явищами навколишнього світу, між працею людини й світом, - пробуджуються й проявляються активні інтелектуальні сили дитини, саме тут вона вперше відчуває себе володарем знань, вчиться дорожити переконаннями, бо якраз те, що здобуто власними силами, особливо дороге.

Ми впевнилися в тому, що завдяки урокам мислення школяр стає трудівником думки. Наші уроки мислення не є чимось універсальним; це не єдиний засіб виховання розумових здібностей і бажання дітей вчитися. Та, мабуть, це найдоцільніший, ураховуючи вікові особливості сприймання й мислення, засіб формування поглядів вихованця, його ставлення до розумової праці й до самого себе. Найголовніше - вже в молодшому віці людина свідомо дорожить тим, що вона - мисляча особистість. А якраз без цього не може бути й мови про жодне свідоме прагнення оволодівати знаннями.

Постійно відчуваючи, переживаючи на власному досвіді привабливість застосування знань, гордість від того, що вона - володар їх, маленька людина поступово переносить це ставлення до навколишнього світу на саму себе, на книгу. Читати природу ми вчимо дітей для того, щоб навчити їх читати книгу. А виховати школяра допитливим, вдумливим читачем - це не так просто. Це не одне й те ж, що навчити шпарко читати. Бажання вчитися утверджується в дитини тільки за тієї умови, коли її інтелектуальне життя проходить серед книг. Чи не найбільше лихо багатьох шкіл - безкнижковість духовного життя. Багато, дуже багато є шкіл, де на полицях бібліотек немає якраз того, що потрібно читати дитині молодшого віку. Читати не лише, щоб знайти якийсь засіб від марнотратства часу, а щоб жити у світі книг.

Важливу свою місію як вихователів ми вбачаємо у тому, щоб у такому своєрідному змаганні переможцем завжди була книга. Бажання вчитися живе й утверджується там, де вона стала найпривабливішою духовною потребою молодшого школяра. Що і як читають діти, який слід залишає читання в духовному житті вихованця? Це питання великої ваги.

У початковій школі самостійне читання відіграє особливу роль в інтелектуальному, моральному й естетичному розвитку. Від того, яке місце займає воно в духовному житті школяра, залежить його ставлення до навчання.

Не можна уявити повноцінного виховання без того, щоб людина в дитячому віці не пізнала на власному досвіді хвилюючої радості думання над книгою. Читання стає могутньою виховною силою завдяки тому, що, захоплюючись моральною красою, прагнучи наслідувати, людина починає думати про себе, оцінювати свої дії і вчинки, вимірювати себе певною міркою моральності. Читання й роздуми над книгою стають інтелектуальною потребою. Це надзвичайно важливо для виховання тієї культури думки, без якої немислимий потяг до навчання, прагнення оволодівати все новими й новими знаннями.

Думки, пробуджені над книгою, є мовби добре обробленим полем, на яке падає насіння знань, проростає, дає врожай. Завдяки думанню над книгою полегшується засвоєння програмового матеріалу. Чим більше учень міркує над книгою, чим сильніше зринає в його душі почуття захоплення, пробуджене книгою, тим легше йому вчитися.

До школи нерідко приходять діти, в яких є деякі відхилення від нормального розумового розвитку. Турбота про нормальне навчання таких дітей, про те, щоб вони не відставали й не відчували себе приреченими на інтелектуально убоге життя - одна з найважливіших проблем практики навчально-виховної роботи в початковій школі. Ясна річ, чим нижча здатність до навчання у школяра, чим важче йому оволодівати мінімумом знань, тим важливіше самостійне читання, тим невідкладніша необхідність прищепити дитині радість думання над книгою. Без перебільшення можна сказати, що самостійне читання буквально врятовує окремих учнів від інтелектуальної обмеженості, запобігає їхньому відставанню, виховує в них розумову активність. Індивідуальну роботу з дітьми, котрі мають знижену здатність до навчання, слід починати з самостійного читання. Роздумування над книгою - найголовніший засіб попередження неуспішності. Досвідчений педагог, буває, довго міркує над тим, яку книгу дати дитині, що має знижену здатність до навчання - як лікар думає про режим людини з ослабленим здоров'ям. Жодні намагання примусити таку дитину завчити, запам'ятати не дадуть бажаних наслідків, якщо вчитель не виховає в неї здатності думати над твором.

Думки, мов іскри: від однієї засвічується інша. Вдумливий педагог-вихователь прагне створити у колективі атмосферу загального захоплення книгою, знаннями; щоб інтелектуальні інтереси стали тими нитками, які пов'язують окремих школярів найпотаємнішими, найскладнішими стосунками - взаєминами мислення. Вже в початкових класах треба добитися, щоб дитина не тільки сама прагнула до навчання, а й передавала товаришам своє захоплення знаннями, щоб інтелектуальні почуття хвилювали школярів. Взаємини дітей, основані на думанні, не повинні обмежуватись уроком. Досвідчені вчителі час від часу проводять з дітьми бесіди, присвячені книзі й творчості. Розповідаючи товаришам про те, що хвилює її, дитина утверджується в своїх прагненнях бути інтелектуально багатою, і чим більше вона передає своїх думок іншим, тим багатшою стає сама.

Особливе значення в створенні повноцінного дитячого колективу має творчість. Передусім творчість засобами слова. Кожен учитель початкових класів систематично проводить ранки дитячої творчості. Діти читають складені ними оповідання, вірші. Це в основному художні розповіді про те, що дитина бачить на власні очі, що її захоплює, вражає, хвилює. Адже вогник думки - це емоційне її забарвлення. Те, що хвилює одного, починає хвилювати й інших. Учень, наприклад, читає своїм товаришам твір про зимовий ранок. Він склав його, спостерігаючи явища природи, захоплюючись красою. Слухаючи, діти переживають захоплення думкою. Кожному хочеться випробувати свої сили у творчості.

Бажання вчитись - то дуже тонка і примхлива річ. Воно, образно кажучи, як ніжна квітка, котра живиться тисячами корінців, які невтомно працюють у вологому ґрунті. Ми їх не бачимо, але дбайливо оберігаємо, знаючи, що без них життя й краса загинуть.

Прагнення до знань живиться тисячами невсипущих, невтомних корінців нелегкої, але радісної, привабливої, жаданої для дитини праці. А такою вона стає тільки тоді, коли напруження сил невіддільне від переживання власної гідності. Дитина мусить відчувати себе трудівником, пишатися наслідками своєї праці, що їх вона здобула власними зусиллями. Виробити гордість - означає ствердити у душі бажання бути мислителем. Це одна з найтонших сфер усієї педагогіки. Немає почуття гідності, пробудженої розумовою працею, - немає й виховання в процесі навчання, не може бути й мови про єдність навчання й виховання.

Щоб наші діти завжди переживали жадобу знань, щоб бажання вчитися було найголовнішим стимулом їхньої нелегкої розумової праці, дбаймо про дуже важливу передумову всього шкільного навчання: розумова праця дитини, будучи зрозумілою, водночас повинна мати й відповідні труднощі. Переживання гідності трудівника-мислителя можливе лише за тих умов, коли розумова праця є певним випробуванням сил. Дитина виходить з цього випробування переможцем, з гордістю й радістю оглядає пройдений шлях, говорить сама собі: «Це я знайшла. Це я відкрила».

Джерело дитячого бажання вчитися - в напруженні розумових зусиль, в радощах перемоги.

У досвідченого вчителя найважчою, найскладнішою проблемою в його педагогічній лабораторії є якраз та, щоб і найслабша дитина бачила наслідки своєї праці й відчувала гордість трудівника мислі. Буває що вести дитину до вершини перемоги доводиться тиждень, два, а то й більше. Що ж, наша праця вимагає великого терпіння й великої віри в творчі сили дитини.

2.1 Василь Сухомлинський про навчання шестиліток

Понад 20 років Василь Олександрович готував до навчання в школі шестирічних дітей, створив для них «школу радості», або «школу під голубим небом», про яку розповів у книзі «Серце віддаю дітям» (1969 р.).

«Рік, що передував навчанню за партою, був потрібний мені для того, щоб добре пізнати кожну дитину, глибоко вивчити її індивідуальні особливості сприймання, мислення і розумової праці. Перш ніж давати систематичні знання, треба навчити думати, сприймати, спостерігати. Треба також добре знати індивідуальні особливості здоров'я кожного учня - без цього не можна нормально навчити» [3].

Як бачимо, в центрі уваги видатного педагога - особистість дитини. Оригінальності роботи з дітьми передувало детальне вивчення інших сімейно-побутових умов. Відкриваючи для себе невеличкий життєвий шлях кожної дитини, вчений усвідомлював, чому одні діти життєрадісні, інші сумні, ще інші - сором'язливі, а дехто - боязкий. Йому довелося впритик зіткнутися з тривожним явищем: не всі діти виховуються у сприятливих умовах: «Чим ближче я знайомився з майбутніми вихованцями, тим більше переконувався, що одне з головних завдань, які стоять переді мною, - повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї» [3, с.22].

В.О. Сухомлинський всебічно вивчав шестиліток і середовище, в якому вони перебувають, накреслював систему заходів, щоб сформувати у дітей елементарні практичні вміння, необхідні для успішного навчання в школі.

Враховуючи індивідуальні та вікові особливості, педагог вибрав найкращий шлях до сердець малюків: через казку, гру, музику, дитячу творчість. Основними джерелами розвитку всіх вихованців він вважав природу, навколишнє життя, дитячу діяльність, спілкування з учнями.

Організовуючи роботу з дітьми, учений передусім піклувався про розвиток їхнього мислення і мовлення, для чого використовував красу навколишнього: серед природи, багатої на живі образи, легше думати, краще фантазувати, швидше добирати слова з найтоншими відтінками. Вважаючи природу першоосновою розвитку мислення і мовлення дітей, педагог навчав розуміти її. «Я прагнув щоб перш ніж розгорнути книжку, по складах прочитати перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої у світі книги - книги природи» [3, с.33].

Глибоко розуміючи психологію шестиліток, їхній потяг до гри, фантазії, В.О. Сухомлинський створив «куточок мрії у великому яру за селом».

Тут малюки охоче малювали, фантазували, створювали казку. Педагог помітив, що створення фантастичних образів - найблагородніший ґрунт, на якому розвиваються паростки думок.

Характерною особливістю дитячого мислення є те, що воно тісно пов'язано з яскравими предметами і явищами. Учений педагог конкретизував свою думку так: «Дитина мислить образами. Це означає, що, слухаючи, наприклад, розповідь учителя про подорожі краплини води, вона малює в своїй уяві і срібні хвилі вранішнього туману, і темну хмару, і гуркіт грому, і весняний дощ. Чим яскравіші всі уявні ці краплини, тим глибше осмислює вона закономірність природи» [3, с.33].

Через це розумовий розвиток шестиліток на основі спостережень у природі, фантазії, казки, гри був провідним у «школі радості».

Принципу єдності природи з життям Василь Олександрович дотримувався й у навчанні грамоти, читання.

Складний процес навчання читання й письма вдається полегшити, якщо заняття будуть захопливими, цікавими, сповненими живих звуків, мелодій, образів. Тут стає дітям у пригоді малювання. «Навчання читання й письма цим методом - творчість, а будь-яка творчість не терпить шаблону. Запозичувати щось нове можна тільки творчо» [3, с.82].

У дитини, яка навчилася читати до 7 років, виробляється дуже цінне вміння: її здорове і розумове сприймання слова й частини речення випереджує вимову вголос. «Читаючи, дитина не прикута до слова, вона має можливість на якусь частку відірвати свій погляд від книжки й придумати, осмислити, що буде сказано вголос. Таким чином, дитина одночасно читає і думає, осмислює, міркує» [3, с.58].

Отже, на думку В.О. Сухомлинського, для успішного навчання в школі найнеобхіднішим вмінням є читання.

Гра - найприродніша і найпривабливіша діяльність дитини. Через те ігрові форми на уроці - це найоптимальніший шлях залучення дітей до навчання. Вона робить уроки не тільки продуктивними, а й результативними.

У роботі з шестирічними В.О. Сухомлинський надавав великого значення вдосконаленню їхнього фізичного розвитку та зміцненню здоров'я.

Багаторічний досвід педагога переконав в тому, що переважна більшість невстигаючих дітей (85%) має поганий стан здоров'я.

Зміцнюючи здоров'я вихованців, В.О. Сухомлинський починав з роз'яснювальної роботи серед батьків, щоб вони не тримали довго їх в закритих приміщеннях, правильно організовували харчування, загартовували організм. Ефективний засіб зміцнення здоров'я дітей педагог вбачав у щоденних екскурсіях пішки.

2.2 Контроль і оцінювання у концепції розвивального навчання В.О. Сухомлинського

Контроль і оцінювання як складові функції процесу навчання в сучасній школі піддаються суттєвому переосмисленню. Вочевидь простежується тенденція їх максимальної диференціації й урізноманітнення. Та чи завжди в основі цієї роботи лежить демократизація стосунків учителя й учня, а мета досягається за рахунок оптимальних засобів і форм контролю? Відповісти на це запитання допоможе спадщина видатного українського педагога В.О. Сухомлинського, який розглядав сутність процесу навчання через призму духовності і високої толерантності щодо особистості дитини.

Забезпечення «оптимістичного самопізнання», тобто багатого, різноманітного, привабливого інтелектуального життя неможливе, якщо воно вже з початкової школи «втиснуте в рамки шкільної дошки й сторінки букваря», «обмежується лише шкільними, учнівськими методами, які вимагають запам'ятовування, заучування та відтворювання знань для перевірки їх учителем». Першим джерелом потягу до знань, до пізнання істини Василь Олександрович вважає захоплення дитини тим, що відкривається їй у світі, а потім і в ній самій. Таким чином, прагнення до пізнання нового - основа духовності дитини. З цим пов'язана і концепція оцінювання навчальної діяльності особистості: Сухомлинський вважає, що слід дбати про те, щоб у початковій школі дитина була думаючою, активним добувачем знань, допитливим шукачем істини, мандрівником у світі пізнання.

Вирішення проблеми контролю й оцінювання результатів навчальної діяльності учнів безпосередньо залежить від розуміння вчителем співвідношення механічного запам'ятовування і осмислення засвоєння у процесі навчання.

Водночас від того, що саме має засвоїти учень, в якій формі він це робить, залежить форма і результат контролю знань. На конкретних прикладах В.О. Сухомлинський показує, що засвоєння фактичного матеріалу можна проконтролювати, виконуючи репродуктивні вправи, але вони не дають змогу з'ясувати, чи усвідомлюють учні причиново-наслідкові зв'язки і закономірності, тобто чи «стало мислення, думання розумовою працею».

У разі, якщо необхідно з'ясувати, наскільки учні усвідомлюють зв'язок між абстракціями і конкретними предметами, явищами дійсності, необхідно, на думку Василя Олександровича, орієнтуватися на такі критерії: наскільки активно виявляються розумові зусилля дитини в процесі аналізу того чи іншого явища, на уміння користуватися ними на практиці [7, с.58]. Виходячи з цього, він тлумачить і поняття «якість праці»: «…якість розумової праці - здатність досліджувати, пізнавати, вивчати факти і явища не тільки безпосереднім спостереженням, а й опосередковано» [7, с.61]. Падіння інтересу до навчання, успішності учнів, на його думку, пов'язане перш за все з тим, що узагальнюючі поняття, висновки, умовиводи не формуються шляхом дослідження явищ і фактів, а заучуються. Через це учень не може користуватися здобутими із такими труднощами знаннями, вони «перетворюються у мертвий тягар і ускладнюють набування знань». «Відповісти, викласти знання, дістати оцінку. Виробився такий стиль мислення, стиль духовних інтересів: нагромаджувати знання, щоб потім, після екзамену, звільнитися від знань» [3, с.383]. Виникає, як зазначає Василь Олександрович, такий парадокс: «чим більший в учня запас знань, тим важче йому вчитися далі». Тому не обсяг засвоєного і не точність його відтворення є показником якості розумової праці. Сухомлинський підкреслював: щоб дитина охоче вчилася, її інтелектуальне життя в жодному разі не повинно обмежуватися лише шкільними, учнівськими методами, які вимагають запам'ятовування, заучування та відтворення знань для перевірки їх учителем [1, с.427].

Помилки в організації контролю й оцінювання унеможливлюють формування в учня прагнення вчитися, долаючи при цьому об'єктивні труднощі процесу пізнання, становлення та самоствердження особистості, які неможливі без самоповаги.

«Невміння знайти правильні критерії оцінки розумової праці школярів - це справжня біда, що породжує зубрячку, яка отупляє навіть здібних учнів», - пише Василь Олександрович [6, с.589]. Вчитель же, на його думку, взагалі не повинен давати дитині привід вважати, що її оцінюють за те, наскільки повно вона запам'ятала і відтворила навчальний матеріал. У такому випадку знання відриваються від духовного життя школяра, від його інтелектуальних інтересів.

З огляду на це В.О. Сухомлинський пропонує виводити критерії та показники сформованості знань учнів, враховуючи те, що знання мають бути і кінцевою метою, і засобом, інструментом для опанування нових знань, необхідною складовою інтелектуального, морального, емоційного, естетичного розвитку учня та учнівського колективу. Щоб забезпечити їх дієспроможність, вчителеві необхідно на практиці постійно дбати про дотримання кількох важливих умов.

З перших кроків навчання найважливішим елементом знань і засобом контролю учіння дитини має стати володіння словом, відображення в думці і слові реального довкілля, рівень перетворення слова в інструмент дитячої творчості, пізнання всіх його відтінків. Якщо слово втрачає свою дійову силу, якщо учень тільки заучує, засвоює чужі і не творить власних думок, підкреслює В.О. Сухомлинський, існує небезпека його перетворення на пасивного спостерігача у процесі навчання і зведення функції контролю за навчальною діяльністю до простої перевірки сформованості відтворювальної здатності.

Водночас слово самого вчителя також обумовлює ефективність контролю й оцінювання. В інтерпретації В.О. Сухомлинського, вона є не тільки і не стільки засобом передачі певної інформації або оволодіння нею, скільки знаряддям, яке допомагає дитині відкрити в собі самодостатню Людину. Цікавою є думка про те, що під час оцінювання вчитель не повинен поспішати із загальними висловлюваннями про якість роботи дитини: оцінка має звучати тільки тоді, коли учневі «вдалося досягнути успіху» [6, с.589]. найстрашніший злочин педагог бачить у тому, щоб словом переконати людину в її нікчемності порівняно з іншими, а у маленької дитини порадити таким чином додаткові страждання. «Слово вчителя, насамперед, слово, звернене до розуму, серця, душі вихованця, і обставини, створені в колективі».

Іншою умовою забезпечення якості знань учнів, на думку Василя Олександровича, має бути цілеспрямоване формування здатності здобувати нові знання за допомогою вже засвоєних - «дуже тонка риса розумової праці школярів». З огляду на це пропонується і технологія уроку. «…готуючись до уроку, треба продумати матеріал саме з цієї точки зору - знайти непомітні, на перший погляд, «вузлики», де сплітаються причиново-наслідкові, часові, функціональні зв'язки, з яких і народжується запитання, а запитання - це вже стимул, що збуджує бажання знати… Далі ви прагнете до того, щоб з усього запасу знань, яких набули вже учні, відділити необхідне для відповіді на запитання. Ось це відділення, використання знань, які вже є, для з'ясування незрозумілого, неясного і є добуванням знань… Найпасивніших і найнеуважніших слід залучати до праці різними способами… Після того, як незрозуміле, неясне стало очевидним, можна запропонувати: думайте всі, працюйте зосереджено, запишіть хід своєї думки» [11, с.369].

Така технологія навчання обумовлює і технологію контролю. Важливого значення за наведеного перебігу процесу пізнання набуває поточний контроль. Здійснюючи його, вчитель має чітко усвідомлювати півень знань кожного учня: «…в одного учня вони широкі, в іншого - вужчі, один добре пам'ятає вивчене, інший дещо забув. Ось тут вам треба бути таким керівником розумової праці, щоб кожен, вслухаючись у ваше пояснення, йшов за ниткою думки, знаходячи в своїх запасах знань те, що там зберігається. Якщо в призначеному для знань місці - порожнеча, якщо дехто вже відірвався від нитки вашої думки, треба заповнити цю порожнечу додатковим поясненням… Буває, що для одержання «зворотної інформації» в таку хвилину досить поставити запитання, відповідь на яке обмежується одним або кількома словами, і вам уже стане ясно, які в окремих учнів виникли утруднення, як допомогти подолати їх» [11, с.370-371]. Завдання досвідченого вчителя під час поточного контролю полягає в тому, щоб тримати в полі зору ті місця, «…де саме сплітаються, перехрещуються, стикаються «вузлики» думки - смислові зв'язки», вчасно перевірити, «а чи всі донесли до цього пункту те, що я їм даю? А з яких куточків «комори знань» використовували вони власні запаси в той час, як я давав їм нові знання?» В залежність від змісту матеріалу В.О. Сухомлинський ставить і способи, якими здійснюється поточний контроль: постановка запитання, що потребує узагальненої відповіді, невеличка практична робота, розповідь учителя.

Типовим для великої кількості вчителів початкових класів є переконання в тому, що заучування правил є знанням правил. На цьому вони будують контроль на уроках рідної мови. В.О. Сухомлинський переконливо спростовує правильність такої позиції. Досвідчені вчителі починають не із заучування правила, а з виконання «правильної» системи вправ, метою якої є аналіз фактів живої мови. Процес вправляння не може бути обмежений часом, визначеним у програмі, а триває доти, «…поки по численних фактах живої мови учні з кожним новим уроком дедалі глибше осмислювали суть правил і поступово запам'ятовували їх» [10, с.228]. з огляду на це, під час контролю від дітей слід вимагати не точного формулювання правил та наведення вже відомих прикладів, а показу того, як «працює» дане правило.

Василь Олександрович вважає, що в процесі оцінювання різних категорій учнів важливо враховувати їхню специфіку. Під час опитування слабовстигаючих дітей не слід показувати дитині, що її виділяють у класі і створюють для неї особливі умови. Це принижує її гідність і не дає змоги пережити радість перемоги над собою. Водночас учитель-мислитель має будувати технологію опитування дитини таким чином, щоб застрахувати її від випадкових і недоречних помилок, непомітно подаючи більшу за обсягом допомогу, повторюючи незрозуміле запитання, уповільнюючи темп опитування тощо. Ці та інші прийоми вчителя дають йому змогу створити умови, за яких у невстигаючої дитини може поступово сформуватися радість пізнання, радість успіху, бажання знати, щоб надалі супроводжувати її розумову працю [1; 4; 6; 8].

Отже, концепція організації процесу навчання Василя Олександровича Сухомлинського побудована на ідеї розвитку високодуховної особистості, потребує відповідних підходів до забезпечення контролю й оцінювання. Вони не обмежуються введенням будь-якої бальної системи, не підносять оцінку-бал у статус дидактичного ідола, а спрямовані на формування учня-мислителя, задоволення його пізнавальної потреби і як результат - оптимістичного самопізнання особистості, починаючи вже з початкової школи.

2.3 Твори-мініатюри та казки у методичній спадщині В.О. Сухомлинського

У багатій спадщині видатного вченого-педагога В.Сухомлинського знаходимо відповіді і на актуальні питання лінгводидактики, пов'язані з розвитком мовлення і виховання учнів початкових класів засобами слова. Як слово входить у свідомість дитини? Як навчити дитину сприймати і розуміти його? Як навчити її використовувати слово в усному і писемному мовленні?..

За переконанням В.Сухомлинського, найінтенсивніший період оволодіння рідною мовою, словом - два-три передшкільні та два-три перші роки шкільного навчання. У цей час перед дитиною немовби відчиняється вікно у навколишній світ, вона вперше бачить сотні речей, предметів, явищ, залежностей, відносин. І від того, як міцно те бачення в неї пов'язане з мовою, наскільки тонким і багатогранним є цей зв'язок, великою мірою залежить її подальший розумовий розвиток, успішність у навчанні, її духовне життя. Багаторічний досвід переконав визначного педагога, що розвиток розумових здібностей дитини залежить насамперед від того, наскільки правильне, внутрішньо багате, емоційно насичене її мовлення.

Слово, на думку педагога, - наш найважливіший інструмент, який нічим не зміниш, школа повинна бути «царством мудрого і красивого, правдивого і чуйного, сильного й ласкавого, доброго й мужнього слова».

В.Сухомлинський був переконаний, що роль рідного слова в початковій школі, коли в дітях пробуджується почуття захоплення кожним природним явищем, важко переоцінити. Щоб до дитячих сердець і розуму доходили найпотаємніші грані великого духовного багатства народу, В.Сухомлинський розробив цілий цикл занять, які назвав «200 квіток рідної мови». Це двісті відвідин саду рідної мови, двісті бесід про красу слова - найбагатшу в світі красу.

Слово повинно ввійти в душу дитини, стати її надбанням. Василь Олександрович водив дітей до лісу, в поле, на берег річки, де вони, побачивши і переживаючи надзвичайну красу природи, сприймали найтонші відтінки слова, через які ця краса залишалася в їхніх душах. У них з'являлося бажання передати свої почуття в маленьких творах про природу. Саме ці твори-мініатюри, на думку педагога, є найважливішою формою роботи з розвитку зв'язного мовлення.

Творчість дитини є «щаблиною самостійного мислення», на якій вона пізнає радість власної думки, переживає моральну гідність творця.

Словесна творчість - могутній стимул духовного життя дитини, високоефективний засіб її духовного розвитку, джерело натхнення в оволодінні мовою, мовленнєвою культурою, надійний засіб самовираження, самоутвердження особистості. Надаючи великої уваги словесній творчості дітей, В.Сухомлинський підкреслював, що однією з причин слабкого духовного розвитку окремих учнів є незадовільна робота з розвитку їхнього усного і писемного мовлення. Шкільні твори педагог розглядав як яскравий сплеск духовного прозріння особистості, оскільки творче натхнення, яке переживається в дитячі роки, розпочинається з того, що слово як духовне багатство особистості стає будівельним матеріалом, з якого дитина творить.

Василь Олександрович вважав, що без мислення, без почуття немає дитини, як і людини взагалі, а тому завдання школи - прищепити учням власне бачення світу, навчити їх мислити, відчувати. Це є першим кроком до творчості, це породжує потяг до розумової праці, бажання осягти незрозуміле.

В.Сухомлинського турбувало, що треба для того, щоб відповіді учнів не були сухими, книжними, стандартними, вимученими. Щоб вони вчилися думати, розуміти те, що говорять. Хай то буде розповідь про весняний ліс, про шлях краплі води, про срібну росу на гілочці чи веселку в небі. Переконувався: цього варто вчити дітей. А потрібних зразків немає, треба творити самому і привчати учнів. І Василь Олександрович починає створювати власні поетичні мініатюри. «Свої твори, мініатюри й вірші я став читати дітям. Мені було радісно поділитися з ними своїми думками, враженнями про чарівність природи, про людей праці. Я помічав, як дітей особливо хвилює той твір, в якому вони знаходять те, що самі переживали».

Учитель написав понад тисячу маленьких творів-мініатюр. Це справжнє багатство. Ось деякі назви творів: «Краплі роси під час сходу сонця», «Цвітіння соняшника», «Конюшинове поле», «Бджоли вилітають з вулика», «Лісовий шелест», «Могила Тараса Шевченка», «Букет польових квітів», «Зоряна ніч», «Книжка - мій друг», «Посади своє дерево»...

Усі складені ним твори-мініатюри багаті змістом, поетичні, емоційні, несуть у собі багатогранні відтінки думки й почуттів.

В.Сухомлинський, працюючи з дітьми, переконався, що лише той учитель, який сам добре володіє словесною творчістю, здатний розкрити перед учнями красу живого слова. А це особливо багато важить. «Творчість не приходить до дітей з якогось натхнення. Творчості треба вчити».

Перший твір, який В.Сухомлинський прочитав дітям, був складений на березі ставу, тихої вечірньої години. «Я прагнув, щоб діти зрозуміли і відчули, як наочний образ можна передати словами. Спочатку діти повторювали мої власні твори, поступово вони переходили до самостійного опису картин природи, що схвилювали їх, - починався індивідуальний процес дитячої творчості».

У такій роботі з учнями важливо відчути емоційно-естетичні відтінки слова. «Дитина навчиться складати твір тільки в тому разі, коли кожне слово перед нею - як готова цеглинка, якій заздалегідь приготовлене місце».. Вона не може взяти перше-ліпше слово, цього не дозволять зробити її емоційно-естетичні чуття.

Праця над творами, казками - це не тільки розвиток мовлення, а й самовиховання почуттів, це загальнопедагогічна проблема, від розв'язання якої залежить розумовий розвиток учнів, багатство їхнього духовного життя. Цю роботу треба розпочинати із спілкування з природою.

Досвід показав, що складати твори-мініатюри діти можуть навіть у період дошкільної підготовки, бо сприйняття навколишнього світу, краси рідної природи в них досить гостре й активне. Сама природа дитячого мислення схильна до творчості. Треба вести учнів на берег річки, ставу, разом з ними спостерігати явища природи (наприклад, як сонце сідає за обрій, у які кольори забарвлюються вода, поле, луки) і допомогти кожному з них знайти потрібне слово для висловлення думки, побудови фрази.

Для розвитку своїх творчих задатків дитина має писати про бачене, відчуте, пережите, бо саме звідси вона черпає логіку викладу, систему розповіді, правдиве власне слово. Протягом навчального року учні початкової школи склали по п'ять-шість творів з натури.

В.Сухомлинський домагався, щоб учитель, починаючи заняття з 1 класом, визначав теми, на які діти писатимуть твори під час навчання у молодших класах. Закінчуючи початкову школу, учні повинні вміти добре розповідати про те, що вони бачать, спостерігають, про що думають.

Робота над розвитком мислення, усного і писемного мовлення у 1-3(4) класах потребує особливого вміння і старанності з боку вчителя. Розуміючи це, директор школи всіляко допомагав колегам, не жаліючи свого часу і сил. Наприклад, він радив вести дітей в осінній сад, розповідати їм про красу золотої осені, ласкаві промені сонця, різнобарвне вбрання дерев, про те, як усе живе в природі готується до довгої і холодної зими. Переконавшись, що хлопчики і дівчатка переймаються багатством змісту й емоційним забарвленням слів, слід пропонувати їм розповісти про те, що вони бачать, відчувають. Іноді власним прикладом Василь Олександрович переконував колег у тому, що поштовхом для спалаху дитячої емоційної творчості стають думки вчителя, бо лише вчитель може відкрити перед дитиною віконце в навколишній світ. У праці «Урок і знання» вчений пише: «Вкладайте у свідомість дитини живе, трепетне слово, дбайте про те, щоб воно не перетворилося на засушену квітку, а вилетіло, як із гніздечка, співучою пташкою, раділо красі навколишнього світу».

У ранньому віці в дитини повинна закарбуватися краса рідного слова, краса довкілля, що її оточує. Педагог переконався, що чим ближче діти до джерела думки і слова - до світу, який живе навколо них, - тим багатшою і виразнішою буде їхня мова, тим краще вони володітимуть словом як в усному, так і писемному мовленні.

Уже в перший рік навчання учні Павлиської школи складали усні і письмові маленькі твори про червоні грона калини, про збирання врожаю, про багряне небо, перші осінні заморозки, про Діда Мороза, що сковує річки та озера, про перші проліски. Кращі зразки творів-мініатюр записували в альбом «Наше рідне слово».

Слово для дітей стало засобом висловлення їхнього ставлення до краси навколишнього світу. З 2 класу учні складали твори про своїх старших товаришів, працю батьків, про бруньки яблуні і квітку ромашки, що в'яне, про срібні павутинки «бабиного літа» і збирання яблук у саду. За роки навчання в початкових класах кожен учень складав по 40-50 творів-мініатюр на теми з особистих спостережень.

Вагоме місце у роботі з дітьми посідала казка. В.Сухомлинський вважав, що без казки - живої, яскравої, яка заволоділа свідомістю і почуттям дитини, - неможливо уявити мислення і дитячою мовлення, як певного ступеня людського мислення і мови. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем. І не тільки пізнає, а й відгукується на події і явища навколишнього світу, виражає своє ставлення до добра і зла. З казки черпаються перші уявлення про справедливість і несправедливість. Казка виховує любов до рідної землі, вона - творіння народу.

В.Сухомлинський не тільки розкрив високу мудрість казки, а й показав найраціональніші способи її використання у навчально-виховному процесі.

Без казки, без гри уявлень дитина не може жити, без казки навколишній світ перетворюється для неї на гарну, але все-таки намальовану на полотні картину: казка примушує цю картину ожити.

Досвідчений учитель-практик і тонкий психолог, В.Сухомлинський бачив у кожній дитині особистість, тонку душу поета, домагався того, щоб у ній заграла поетична струна, відкрилося джерельце творчості. Для цього треба спостерігати і помічати численні зв'язки між речами і явищами, щоб пробудилася жива думка, вилилася у твір чи казку.

Працюючи з дітьми над складанням казок, педагог учив їх знаходити свої слова, доводив, що про весняне сонечко, бджолу, гілочку можна скласти декілька казок, сюжет кожної буде цілком самостійний. У статті «На трьох китах» В.Сухомлинський наводить зразки казок, вибраних із десятки інших, які мають однакову назву.

Багато казок складали вихованці Василя Олександровича, і кожна казка була гарна по-своєму. І кожну казку він високо цінував, бо це була праця дитини.

Такого злету в педагогічній праці можна досягти лише тоді, коли слово входить у життя дитини як глибоко особистий інструмент творчості, який, за В.Сухомлинським, треба використовувати в пору дитинства і раннього отроцтва.

В.Сухомлинський доводив, що школа невіддільна від національного ґрунту, вона повинна формувати і берегти національну культуру, оригінально поєднувати і утверджувати загальнолюдські та національні цінності. За його переконанням, саме казка є духовним багатством народної культури. Дітей слід виховувати розумними, допитливими, кмітливими; утверджувати в їхніх душах чутливість до найтонших відтінків думки й почуття інших людей, надихати їх розум красою слова, думки.

У своїй школі педагог створив чудово оформлену Кімнату казок, яку часто відвідували діти. Учні з нетерпінням чекали наступної подорожі до таємничої кімнати. У ній було створено атмосферу, що вводила дітей у світ казок: багато малюнків, які відтворювали епізоди казок, декорації. Час від часу, залежно від того, які казки читалися, розповідалися чи інсценізувалися, обладнання в кімнаті змінювалося, бо кожна картина, кожний наочний образ, за словами вченого, загострюють сприймання художнього слова, допомагають розкриттю ідеї казки.

За час багаторічної педагогічної праці В.Сухомлинський переконався, що створення казок - один із найцікавіших для дітей видів творчості. Складена казка має і неабияке значення для психічного розвитку дитини, зокрема її мислення. Якби не казка, мовлення багатьох дітей було б плутаним, а мислення - хаотичним. Казку педагог справедливо розглядає як перше вогнище, що «розпалює дитячу словесну творчість». Він радить використовувати цей жанр у творчості дітей від дошкільного до підліткового віку.

Казки - цінний матеріал для вивчення рідної мови. Діти не тільки люблять слухати казки, а й із задоволенням їх складають. З перших днів перебування у Павлиській школі учнів навчали складати казки, які В.Сухомлинський упродовж багатьох років збирав і систематизував (7 тисяч в 45 томах рукописних збірників).

Казки павлиських школярів видано окремою книжкою у 1979 році. Вчитель сам написав багато казок, притч, оповідань. Видавництво «Освіта» 1991 року видало збірку казок і оповідань Сухомлинського «Казки школи під Голубим Небом». Казки Василя Олександровича написані яскравою, соковитою, багатою мовою, у них розповідається про розмаїття навколишнього світу, глибокі почуття людини.

Педагог систематично навчав дітей писати казки, надихав їх тим, що сам творив казку. Великі педагоги завжди писали для дітей. У цьому, напевне, є якась закономірність, зв'язок між талантом вихователя і літературною творчістю (пригадаймо К.Д. Ушинського, А.С. Макаренка, Януша Корчака).

В.Сухомлинський вважав. Що створення казок дітьми - це один із засобів пробудження у них пізнавального інтересу, розвитку їхнього мовлення. Твір, казка стали для дитини першою сферою творчості, в якій вона утверджувала свої здібності, пізнавала себе, переживала почуття гордості від того, що створює.

Тривалі роки роботи в школі привели В.Сухомлинського до переконання, що в ранньому шкільному віці слово, різні види роботи над ним не тільки розвивають мовлення і мислення дитини, а й мають великий виховний і освітній потенціал.

ВИСНОВОК

Справді, написавши цю курсову роботу, я багато дізналася нового, цікавого. Дізналася про те, що у творчій спадщині В.О. Сухомлинського розглядаються проблеми змісту освіти, мотивів пізнавальної діяльності, методики навчання дітей, контролю і керівництва навчально-виховним процесом, підготовки вчителя. Я взяла для себе, що головним чинником ефективного формування мислення учнів є активне, самостійне здійснення школярами розумових дій, формування дійових знань та проведення спостережень серед природи. Яка є джерелом розумового розвитку дитини.

Найбільше мене зацікавила тема «Любов педагога до дітей як важлива умова духовно-морального виховання». Любов до дітей - це найголовніша якість, яка має бути властива педагогові. Дізналася цікаву думку В.О. Сухомлинського: «життєвий шлях від дитинства до отроцтва має бути шлях радості. Якщо нормальна дитина в жодному з предметів не досягла успіхів, якщо в неї немає улюбленого предмета, значить школа несправжня».

В.Сухомлинський вважав, що створення казок дітьми - це один із засобів пробудження у них пізнавального інтересу, розвитку їхнього мовлення. Твір, казка стали для дитини першою сферою творчості, в якій вона утверджувала свої здібності, пізнавала себе, переживала почуття гордості від того, що створює. Казки - цінний матеріал для вивчення рідної мови.

Взяла для себе я, як потрібно правильно оцінити відповідь дитини. Вчителі не повинні давати дитині привід вважати. Що її оцінюють за те, наскільки повно вона запам'ятала навчальний матеріал, а за те оцінити дитину, як вона опанувала новий матеріал, що взяла для себе з нової теми.

Отже, я зробила для себе висновок, що педагог - це людина, яка повинна закласти фундамент і щоб цей фундамент ніколи не розсипався. Педагогом не так легко стати, педагогом потрібно народитися. Педагог повинен навчати дітей, бо він як друга мати, а дитина копіює свого вчителя. Педагог повинен дати дитині натхнення, бажання вчитися. Джерело дитячого бажання вчитися - в напруженні розумових зусиль, в радощах перемоги. І хочу сказати, що В.О. Сухомлинський був справжнім педагогом, і нам потрібно бути такими, як він. І всім, хто хоче стати справжнім педагогом, потрібно прочитати «100 порад учителеві» В.О. Сухомлинського і прислухатися до його методів навчання і виховання.

Правило навчання - це конкретні вимоги до викладання, практичне судження про діяльність вчителя за певних умов.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибрані твори. У 5 т. - К., 1997. - Т.3. - С.119.

2. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. - К., 1978. - С.22.

3. Сухомлинський В.О. Школа і природа // Вибрані твори. У 5 т. - К., 1977. - Т.5. - С.549.

4. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. - В 5 т. - К.: Радянська школа. - 1976. - Т.1. - С.86.

5. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. - В 5 т. - К., 1977. - Т.4. - С.370.

6. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. - В 5 т. - К.: Радянська школа. - 1976. - Т.5. Вчити вчитися. - С.426-436.

Газети:

«Освіта» 2005 р., №54, с.8-9.

«Освіта України» 2003 р., №76, с.2-3.

Журнали:

«Початкова школа» 2004 р., №6, с.10-11.

«Рідна школа», 2004 р., №12, с.4-5.

«Початкова школа», 2000 р., №9, с.2-5.

«Початкова школа», 1999 р., №9, с.11-13.

«Рідна школа», 2005 р.. №12, с.11.

«Початкова школа», 2001 р., №10, с.3-8.

«Початкова школа», 2002 р., №9, с.45-48.

«Початкова школа», 1998 р., №2, с. 32-38.