1

12

Розділ 1. Спілкування як соціально-психологічна проблема

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка

Кафедра соціальної педагогіки

Курсова робота

на тему:

«Процес спілкування та його складові»

Суми 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Дослідження сутності процесу спілкування у психолого-педагогічній літературі

1.1 Спілкування як соціально - педагогічне явище

1.2 Три сторони спілкування

РОЗДІЛ 2. Дослідження особливостей протікання процесу спілкування у дитячому колективі

2.1 Проведення діагностики на виявлення комунікативних навичок міжособистісного спілкування у навчальному колективі

2.2 Вправи на підвищення рівня комунікативної компетентності

2.3 Аналіз результатів проведеного дослідження

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Спілкування належить до базових категорій педагогіки. Його соціальна функція полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню утворюються спільноти людей, в яких налагоджується взаємодія і виробляються соціальні норми поведінки.

Спілкування опосередковується системою суспільних відносин і є їх персоніфікованою особистісною формою прояву. Спілкування -- важлива складова соціального буття людини як суспільної істоти, джерело її життєдіяльності, умова формування як суспільства, так і особистості. Людина не може існувати поза спілкуванням з іншими людьми. Потреба в спілкуванні -- одна з базових потреб суспільного індивіда.

Мета даної роботи: дослідити основні складові процесу спілкування та виявити особливості його протікання в дитячому колективі.

Завдання:

1. Розглянути основні наукові підходи, які стосуються процесу спілкування.

2. Вивчити особливості процесу спілкування у дитячому колективі.

3. Розробити та застосувати методичні розробки щодо підвищення рівня комунікативної компетентності у школярів.

Об'єкт дослідження: процес спілкування.

Предмет дослідження: педагогічні умови підвищення ефективності спілкування у дитячому колективі.

Теоретичне значення проведеного дослідження полягає у здійсненні комплексного підходу до розгляду основних наукових підходів, що стосуються процесу спілкування.

Практичне значення полягає у можливості використання результатів роботи у педагогічній діяльності. Адже міжособистісне спілкування відіграє важливу роль у навчально-виховному процесі.

РОЗДІЛ 1. ДОСЛІДЖЕННЯ СУТНОСТІ ПРОЦЕСУ СПІЛКУВАННЯ У ПСИХОЛОГО - ПЕДАГОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

1.1 Спілкування як соціально - педагогічне явище

Спілкування -- це багатогранний процес, що реалізується в різноманітних формах і вивчається різними науками (філософією, психологією, соціологією, педагогікою і т. д.).

Цей процес містить:

Ш розвиток суспільства і суспільних відносин;

Ш формування і розвиток особистості;

Ш соціалізацію особистості;

Ш створення і розвиток суспільних способів взаємодії людей;

Ш соціально-психологічну адаптацію людей;

Ш обмін емоціями;

Ш навчання, передачу вмінь і навичок;

Ш обмін інформацією;

Ш обмін діяльністю;

формування ставлення до себе, до інших людей і до суспільства в цілому.

Спілкування - процес взаємодії між двома чи кількома особами, що полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно - оцінного характеру.

У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються інформацією, досягають взаєморозуміння, взаємно вливають одне на одного, формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і духовно, формуються як суспільні об'єкти[17; 70-79].

Спілкування можна охарактеризувати як специфічну міжособистісну взаємодію людей як членів суспільства, представників певних соціальних груп, що здійснюється на основі відображення соціальної дійсності.

Спілкування можна визначити як найбільш широку категорію для позначення усіх видів комунікативних, інформаційних та інших контактів людей, включаючи прості форми взаємодії, наприклад, присутність.

Об'єктивні відносини і зв'язки (відносини залежності, підпорядкування, співробітництва, взаємодопомоги й ін.) неминуче і закономірно виникають у будь-якій реальній групі. Відображенням цих об'єктивних взаємин між членами групи є суб'єктивні міжособистісні відносини.

Спілкування - одна з форм взаємодії людей у процесі їхньої діяльності[15; 112-123].

У роботі Б.Д. Паригіна «Основи соціально - психологічної теорії», автор відзначив, що процес спілкування може виступати як процес взаємодії людей, як інформаційний процес, як відношення людини до оточуючих, як процес впливу один на одного, а також як процес їх взаєморозуміння[18; 67-70]. Визначення Б.Д.Паригіна, орієнтовано на системне розуміння сутності спілкування. А.С. Золотнікова у роботі «Проблеми психології спілкування», визначає спілкування як соціальний так і особистий процес орієнтування, в якому реалізуються не тільки особисті відносини, а також установки на соціальні норми. Для автора, спілкування - це більше комунікативно-регулятивний процес, де цей процес регулюється соціальною системою[8; 162-163]. А.А. Леонтьев у роботі «Психологія спілкування», розуміє спілкування не як інтеріндивідуальний, а як соціальний феномен, суб'єкт якого слід розглядати не ізольовано[11; 125-127]. Позицію А.А. Леонтьева підтримують деякі інші автори. Так, В.Н. Панферов відзначає, що «усі види діяльності неможливі без спілкування»[10; 201-203]. Ковальов А.Г. визначає спілкування як взаємодію двох або декількох людей, що складається з обміну між ними інформацією пізнавального або аффективно-оціночного характеру[20; 112-113].

Об'єктивна необхідність спілкування, як умови існування людини, зумовлена тим, що вона не може задовольняти свої життєво важливі потреби, жити і розвиватися наодинці. Виробництво необхідних засобів існування передбачає спілкування індивідів між собою.

Генетичною основою спілкування є матеріальна діяльність. Виникнувши спочатку на основі матеріальної діяльності, будучи включеним у неї безпосередньо і зумовленим розвитком продуктивних сил й виробничих відносин, спілкування перетворюється у самостійний соціальний фактор, особливу соціальну форму активності індивіда, яка впливає на діяльність і предметом якої є відносини з іншою людиною, людьми.

Таким чином, спілкування -- це умова спільної діяльності. Завдяки спілкуванню досягається розподіл функцій між індивідами, включеними в спільну діяльність, узгодження індивідуальних зусиль, їхня координація, обмін досвідом, знаннями, спільне планування і спільна діяльність, контроль за її результатами[4; 142-151].

Стосовно діяльності спілкування виступає як сила, що організує колективний трудовий процес, як умова формування колективного суб'єкта.

Основною структурною одиницею аналізу міжособистісного спілкування є не окрема людина, а взаємозв'язок, взаємодія людей, що вступають у спілкування. Це означає, що кожний з учасників спілкування істотно впливає на поведінку іншого, між їхніми висловленнями і вчинками виникають причинні залежності. Обмінюючись повідомленнями, співрозмовники пристосовують їх до конкретної ситуації спілкування; зміст отриманої інформації значною мірою переробляється, реструктуризується в залежності від неминуче виникаючої оцінки самих себе, один одного, оточення.

Будь-яка взаємодія людини з предметним світом завжди опосередкована спілкуванням. Організуюча роль спілкування виявляється не тільки у спільній, але й в індивідуальній діяльності. Навіть діючи ізольовано, поза безпосередніми контактами з іншими людьми, людина все-таки знаходиться з ними в опосередкованому спілкуванні, включена у суспільні зв'язки і відносини, використовує у своїй діяльності накопичені у процесі історичного розвитку людства знання, засоби й способи праці.

Будучи важливою стороною життєдіяльності суб'єкта, спілкування відіграє важливу роль у формуванні і розвитку людини. Саме виникнення людської свідомості у його сучасному вигляді мало своєю передумовою, крім розвитку праці і суспільних відносин, існування мови як засобу спілкування.

Спілкування є важливим чинником соціальної детермінації поведінки індивіда. У процесі спілкування людина завжди прагне певним чином впливати на свого партнера, і сама піддається впливу з боку останнього. У цьому полягає специфіка спілкування як міжособистісної взаємодії.

Спілкування може бути включеним у діяльність (праця, навчання, гра) або визначатися самою потребою у спілкуванні як такому; може бути безпосереднім, тобто здійснюватися «віч-на-віч» або опосередкованим різними системами комунікації; вербальним або невербальним; соціально орієнтованим або особистісно-орієнтованим[22; 87-93].

Найважливіший універсальний засіб спілкування -- мова. Для передачі інформації використовуються також різні невербальні засоби спілкування: жести, міміка, пантоміма, паралінгвістичні засоби і т. ін.

Функції спілкування можна теоретично розділити на дві категорії: власне соціальні, орієнтовані на задоволення потреб суспільства в цілому чи окремих його груп у процесі їхнього функціонування і взаємодії, та соціально-психологічні, пов'язані з потребами окремих особистостей.

До соціальних функцій належать: функції планування і координації спільної трудової діяльності; функція управління; функція соціального контролю; функція забезпечення міжгрупової взаємодії й ін.

До соціально-психологічних функцій належать: функція контакту і функція ототожнення; функція соціалізації. Добре відомо, що люди поєднуються в групи не тільки для того, щоб спільно здійснювати якусь діяльність, але і для того, щоб задовольнити потребу у спілкуванні, що знімає психічну напруженість, яка викликана самотністю (це і є функція контакту). Функція ототожнення себе з групою реалізується в тому, що людина спілкується, щоб підкреслити, що вона «своя» у даній групі.

Використовуючи мету спілкування як критерій класифікації, можна виділити наступні функції спілкування:

контактна функція -- встановлення контакту як стану обопільної готовності до прийому й передачі повідомлень і підтримки взаємозв'язку у вигляді постійної взаємоорієнтованості;

інформаційна функція -- обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями;

спонукальна функція -- стимуляція активності партнера, щоб направити його на виконання певних дій;

координаційна функція -- взаємне орієнтування й узгодження дій при організації спільної діяльності;

функція розуміння -- адекватне сприйняття й розуміння змісту повідомлення і взаємне розуміння -- намірів, настанов, переживань, станів;

емотивна функція -- формування у партнера потрібних емоційних переживань, а також зміна з його допомогою своїх переживань і станів;

функція встановлення відносин -- усвідомлення і фіксація свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків співтовариства, у якому діє індивід;

функція здійснення впливу -- зміна стану, поведінки, індивідуально-значеннєвих станів партнера[5; 240-242].

Іншу класифікацію функцій спілкування надають автори підручника «Основи психології і педагогіки». Найважливіші функції спілкування виділяють, аналізуючи його роль на індивідуальному рівні суспільного буття людини. У характеристиці спілкування здебільшого виділяють три класи функцій: інформаційно - комунікативні, регулятивно-комунікативні й афективно-комунікативні.

До інформаційно - комунікативних функцій належать процеси формування, передавання і прийняття інформації. Під час формування вирівнюються відмінності у вихідній інформованості людей, що вступають у спілкування. На етапі передавання значень спілкування є інформуванням, інструктажем, навчанням тощо. На рівні прийняття реалізується прагнення індивідів зрозуміти один одного. Тут спілкування спрямоване на оцінювання досягнутих результатів (згода, незгода, порівняння поглядів).

Щодо цього класу функцій існує багато ще нез'ясованих питань. Наприклад, як відбувається трансформація сприйнятого зорового образу в мовне повідомлення, і навпаки, як у людини, що сприйняла мовне повідомлення, ця інформація трансформується в зоровий образ.

Регулятивно-комунікативні функції безпосередньо пов'язані з регулюванням поведінки. Завдяки спілкуванню людина має змогу регулювати не тільки свою поведінку, а й поведінку інших людей, разом із тим відчуваючи регулятивні впливи з їх боку. Відбувається взаємне узгодження дій. У взаємному регулюванні формуються і виявляються властиві спільній діяльності особливості (сумісність людей, їх узгодженість у діях), взаємно стимулюється і коригується поведінка. З цим класом функцій пов'язано наслідування, навіювання, переконання.

Для аналізу міжособистісного спілкування важливо враховувати мотиви і цілі його учасників. Якщо метою спілкування виступає психологічний контакт, психологічні взаємини тих, хто спілкується, то мотиви спілкування перебувають у його межах, і має місце модальне спілкування. У цьому випадку люди дістають задоволення від самого процесу спілкування або займаються «з'ясуванням відносин». Якщо ж цілі спілкування інші -- передача інформації, спонукання партнера до якихось дій, прагнення надати емоційну підтримку -- мотиви спілкування перебувають за його межами. Це є характерним для так званого диктального спілкування, тобто спілкування, пов'язаного з тією чи іншою предметною взаємодією[12; 132-139].

Деякі види спілкування опосередковані соціальними ролями. Таке спілкування називається рольовим. У цьому випадку люди спілкуються не просто як особистості, а насамперед як носії певних соціальних ролей.

Порівняємо дружню бесіду і, скажімо, розмову керівника з підлеглим. Дружня бесіда нічим не регламентована, співрозмовники можуть розмовляти на будь-яку тему. Крім того, дружня бесіда припускає, що кожен учасник вже має образ співрозмовника, може, спираючись на своє знання його особистості, передбачати його реакцію на те чи інше висловлювання, уявляє собі коло його інтересів, його ставлення до тих чи інших осіб, подій, ідеалів.

Іншою є ситуація під час ділової розмови. Тут із самого початку регламентовано і зміст спілкування (керівник знає, що підлеглий прийшов до нього з ділового питання; підлеглий очікує від керівника професійної допомоги), і застосовані у спілкуванні засоби. При цьому керівник і підлеглий можуть бути у суто формальних відносинах, не мати один про одного ніякої особистої інформації. Саме це і не потрібно їм для спілкування: замість інформації про особистість співрозмовника їм достатньо знання його соціальної ролі. Однак і в подібній ситуації рольове спілкування не є вільним від особистісних моментів. Один керівник може бути «сухим» і навіть «твердим» у спілкуванні з підлеглими, а інший, навпаки, -- товариським і привітним. Таким чином, у рольове спілкування вводяться характеристики особистостей людей, що спілкуються, -- носіїв певних ролей.

Отже, ми можемо диференціювати формальне і неформальне спілкування.

На відміну від формального неформальне спілкування характеризується тим, що в ньому набагато важливішими є моменти, пов'язані з особистісними змістами, а не з передачею тих чи інших значень, закріплених у мовній формі.

Характер цілі і психологічна дистанція, що виникає між партнерами, дозволяє охарактеризувати різні рівні спілкування (Див. Додаток 1.):

Ш ритуальний, чи соціально-рольовий, рівень. Метою спілкування на цьому рівні є виконання очікуваної від людини ролі, демонстрація знань соціальних норм і правил поведінки. Спілкування при цьому носить анонімний характер, незалежно від того, відбувається воно між незнайомими, знайомими чи близькими людьми. Основним принципом спілкування на даному рівні є принцип соціабільності, тобто демонстрація приналежності до певної соціальної групи;

Ш діловий, чи маніпулятивний, рівень. Метою такого спілкування є організація спільної діяльності, пошук засобів підвищення ефективності взаємодії. Партнери при цьому оцінюються не як унікальні, неповторні особистості, а з погляду того, як вони виконують необхідні дії, тобто оцінюються їхні функціональні якості. Спілкування ніби є психологічно відстороненим -- домінує Я -- Ви контакт. Основним принципом спілкування тут виступає, таким чином, принцип раціональності (доцільності ситуації);

Ш інтимно-особистісний рівень. Його метою є задоволення потреби у розумінні, співчутті, співпереживанні. Для спілкування на цьому рівні характерними є психологічна близькість, емпатія, довіра -- домінує Я -- Ти контакт. Основним принципом спілкування на цьому рівні є принцип емпатії[7; 89-92, 21; 176-177].

Чим менш стереотипним є сприйняття людьми один одного, тим глибше рівень взаємного саморозкриття партнерів; чим більше різноманітних і унікальних подій наповнюють історію їхніх стосунків, тим більше таке спілкування можна вважати міжособистісним.

Можна сидіти мовчки у темній кімнаті, і це все ж буде спілкуванням. Щоб передати іншій людині свій стан, настрій, бажання зовсім не обов'язково виражати все це у формі мовних знаків: співрозмовник може «читати» по вашому обличчю, рухам, інтонаціям і т. ін. Такого роду спілкування, на відміну від знакового, можна назвати значеннєвим.

У зв'язку з поняттям значеннєвого спілкування варто розрізняти поняття дефініції, ідентифікації і співпереживання.

Той, хто слухає, може по-різному сприймати зміст спілкування. Він може розуміти, що йому говорять, усвідомлювати об'єктивний зміст спілкування, але при цьому в системі його відносин з навколишнім світом нічого не буде змінюватися. У цьому випадку має місце дефініція. Таке сприйняття є характерним для знакового, особливо рольового спілкування.

Той, хто слухає, може ніби «ставити» себе на місце співрозмовника. У цьому випадку особистість того, хто слухає, піддається деяким змінам: приймаючи на себе «роль» іншої людини, особа засвоює, хоча й частково, і систему її стосунків з іншими людьми, ставлення до явищ та подій і нову для себе систему цінностей. У даному випадку має місце ідентифікація. Вона пов'язана з процесом прийняття соціальної ролі і тому є, зрештою, актом входження у соціальну групу, віднесенням себе до неї.

Співпереживання, чи емпатія -- це таке сприйняття, коли той, хто слухає, ніби живе, діє і переживає разом із тим, хто говорить. Такий механізм лежить в основі психологічного впливу мистецтва. Співпереживання може привести до подальшої ідентифікації, але необов'язково. Глядач може співпереживати, скажімо, герою спектаклю, але це не означає, що він обов'язково сприйме і його систему цінностей. Співпереживання має місце у звичайному значеннєвому спілкуванні, коли слухач не обов'язково поділяє почуття свого співрозмовника, проте здатен їх зрозуміти.

У залежності від того, чим спілкування опосередковане, що є його засобом чи знаряддям здійснення, виділяють різні види спілкування.

На початковому етапі розвитку людського суспільства спілкування, як і мислення, було безпосередньо вплетене у виробничу діяльність людей, невіддільне від неї. Люди спілкувалися, обмінюючись своїми діями, що являє собою матеріальний вид спілкування. Сфера прояву цього виду спілкування -- матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання. Розвиток суспільства супроводжувався поступовим розвитком і ускладненням процесу спілкування, що здобувало свої власні засоби (насамперед -- мову), за допомогою яких здійснюється вже мовне спілкування. Таким чином, духовне спілкування, як новий вид спілкування, спеціалізовано у вигляді знаково-символічної діяльності, яка здійснюється за допомогою слова, жесту, міміки, семантики поведінки. Сфера його прояву -- духовне життя суспільства і, насамперед, суспільна свідомість у всіх її формах, рівнях, станах[1; 48-50].

Матеріальне спілкування, врешті-решт, детермінує спілкування духовне так само, як матеріальне виробництво -- духовне, суспільне буття -- суспільну свідомість.

Розрізняють міжособистісний і масовий рівні спілкування, що відповідають ієрархії соціальних суб'єктів.

Міжособистісне спілкування зорієнтоване переважно на індивідуалізованих комунікатора і реципієнта; воно служить механізмом групоутворення, утворення внутрішньо - і міжгрупових відносин.

Масове спілкування служить механізмом взаємодії на рівні суспільства, нації, класу, прошарку; механізмом розвитку соціальних відносин (консолідації, боротьби, співробітництва). У масовому спілкуванні індивіди беруть участь насамперед як соціальні типи, як носії соціальних ролей[14; 124-128].

Система міжособистісного спілкування вирізняється більшою мобільністю, динамізмом, перевагою стихійності. Система масового спілкування має стабільнішу структуру, а в її організації переважає свідомий чинник.

За допомогою системи міжособистісного спілкування формуються фольклор, психологічні стереотипи, звичаї, чутки й т. ін.; через систему масового спілкування поширюються переважно ідеологічні концепції, юридичні й моральні норми, здобутки літератури і мистецтва, ведеться пропаганда. Суспільна думка формується за участю обох систем, під їх (часто суперечливим) впливом.

Взаємодія між людьми може бути охарактеризована як міжособистісна, якщо вона відповідає наступним критеріям:

Ш у ній бере участь невелика кількість людей (найчастіше 2--3 особи);

Ш це безпосередня взаємодія: її учасники знаходяться в просторовій близькості, мають можливість бачити, чути, торкатися один одного, легко здійснюють зворотний зв'язок;

Ш це так зване особистісно- орієнтоване спілкування, яке припускає, що кожний з його учасників визнає незамінність, унікальність свого партнера, бере до уваги особливості його емоційного стану, самооцінки, особистісних характеристик.

Перелічені критерії дозволяють відрізнити міжособистісне спілкування, як особливий вид, від міжгрупового і масового спілкування, позначити межу, що відокремлює особистісно-орієнтоване спілкування від соціально орієнтованого.

Чим менш стереотипним є сприйняття людьми один одного, тим глибше рівень взаємного саморозкриття партнерів; чим більше різноманітних і унікальних подій наповнюють історію їхнього спілкування, тим коректніше буде назвати дане спілкування міжособистісним.

Основною структурною одиницею аналізу міжособистісного спілкування є не окрема людина, а взаємозв'язок, взаємодія людей, що вступили у спілкування. Це означає, що кожний з учасників спілкування істотно впливає на поведінку іншого, між їхніми висловленнями і вчинками виникають причинні залежності.

Визначити предметну область міжособистісного спілкування допомагає семантика слова «спілкування». Як свідчать дослідження, у повсякденній свідомості з цим словом пов'язуються три групи значень:

об'єднання, створення спільноти, цілості (гарна компанія, друзі);

передача повідомлень, обмін інформацією (розмовляти, проводити бесіду);

зустрічний рух, взаємопроникнення, що часто носить таємний чи інтимний характер (глибоко розуміти один одного).

Фіксація виділених значень за допомогою особливих термінів задає систему базових понять теорії міжособистісного спілкування.

Так, поняття «міжособистісний контакт» стає одним з інструментів дослідження проблеми виникнення умов спілкування, оскільки означає те, що люди знаходяться в межах досягнення для сприйняття один одного, при цьому спрямовані один на одного. Тим самим вони не тільки визнають сам факт існування один одного, але і вступають у взаємодію, створюючи умови для передачі інформації, використовуючи канали зв'язку. Відповідно до виду контакту складаються відносини між людьми.

Поняття «міжособистісна комунікація» спрямоване на аналіз способів обміну повідомленнями між партнерами, їхнього прийняття і переробки.

Поняття «міжособистісна взаємодія» підкреслює активність тих, що спілкуються, дозволяючи більш пильно досліджувати форми і види індивідуальних дій, що приводять до взаємної зміни поведінки, діяльності, відносин і настанов.

Поняття «міжособистісні відносини» акцентує увагу на емоційно-почуттєвому аспекті взаємодії між людьми і вводить фактор часу в аналіз спілкування, оскільки тільки за умови постійного міжособистісного зв'язку, неодмінно через обмін особистісно-значимою інформацією, виникають інтимна залежність людей, що вступили в контакт, один від одного і взаємна відповідальність за збереження сформованих відносин.

Легко помітити, що за кожним з виділених понять виявляється самостійне проблемне поле, що оточує розмаїтість цілей і задач, які постають перед людьми в процесі спілкування. Для упорядкування цієї розмаїтості корисними виявляються різні види класифікацій[3; 67-71].

Будь-який акт спілкування, незалежно від того, чи є воно рольовим чи неформальним, знаковим чи значеннєвим, має однакову психологічну структуру.

Причини спілкування перебувають за межами самого процесу спілкування як такого. Спілкування починається з того, що людина має яку-небудь потребу (котра перебуває за межами власне спілкування) у сфері тієї діяльності, яку це спілкування обслуговує. Наприклад, в учня виникають труднощі у процесі виконання отриманого завдання. Потреба зробити завдання є в даному випадку мотивом, що спрямовує його подальші дії. Учень перебуває в так званій проблемній ситуації, з якої він повинен знайти вихід. Для цього він спочатку орієнтується в даній проблемній ситуації, розглядаючи варіанти можливого виходу: порадитися з товаришем, що добре вчиться, чи звернутися до викладача. В залежності від результатів орієнтування для учня стає зрозуміло, з ким йому найбільш доцільно обговорювати свою проблему. У нього формується певний комунікативний намір.

Відтак і починається сам процес спілкування. Спочатку виникає комунікативна задача, потім приходить її практичне рішення. Таким чином, спілкування в психологічному плані завжди є процесом вирішення комунікативної задачі.

Цей процес, у свою чергу, складається з послідовних етапів.

Він починається також з орієнтування, але цього разу в умовах комунікативної задачі: адже те, що і як скаже наш учень, залежить від того, де, з ким, за яких обставин він буде спілкуватися.

Орієнтування в умовах комунікативної задачі містить орієнтування в зовнішній ситуації спілкування, у його цілях, в особистості співрозмовника й ін. Характер орієнтування змінюється в різних ситуаціях спілкування. Іноді воно зводиться до мінімуму: люди спілкуються майже автоматично, готовими формулами, так би мовити «великими блоками», не вибираючи найкращих у даних умовах способів спілкування. Іноді, особливо у тих випадках, коли людина опиняється в новій для неї ситуації і спілкується з малознайомим для неї співрозмовником, їй доводиться орієнтуватись не тільки до спілкування, але і під час його, уважно спостерігаючи за реакцією співрозмовника і «прибудовуючи» до нього власне спілкування, на ходу підшукуючи найбільш ефективні способи.

Роблячи орієнтування, той, хто говорить, планує своє спілкування, уявляючи собі (звичайно, несвідомо), що саме він скаже. Потім він, також зазвичай несвідомо, вибирає конкретні засоби, насамперед мовні, що він буде використовувати, тобто вирішує, як він говоритиме. І лише після цього здійснює саме спілкування -- говорить.

У процесі безпосереднього спілкування той, хто говорить, повинен контролювати ефективність спілкування, має сприяти встановленню зворотного зв'язку, який дозволяє йому оцінити правильність обраних засобів і способів спілкування з погляду досягнення поставленої ним мети.

Отже, для того, щоб повноцінно й ефективно спілкуватися, людина повинна володіти цілим спектром комунікативних умінь:

Ш уміти швидко і правильно орієнтуватися в умовах спілкування;

Ш уміти правильно планувати власне мовлення; правильно вибрати зміст акту спілкування;

Ш уміти знайти адекватні засоби для передачі цього змісту і т. д.

Якщо будь-яку з ланок акту спілкування буде порушено, то той, хто говорить, не зможе домогтися очікуваних результатів спілкування; воно буде неефективне. Якщо у звичайному, побутовому спілкуванні це не так суттєво, то там, де змістом спілкування є психологічний вплив, наприклад, переконання, ефективність чи неефективність спілкування соціально значущі.

Дотепер мова йшла про спілкування людини з людиною, тобто із соціально-психологічного погляду, про міжособистісне спілкування. Йому протиставляється групове спілкування чи різні види соціального спілкування, наприклад, масова комунікація (радіо, телебачення й ін.).

Якщо розглядати під кутом зору психології, то міжособистісне -- це особистісно-орієнтоване спілкування на противагу соціально орієнтованому[2; 142-144].

Соціологічні розходження у видах спілкування визначаються його зовнішніми умовами; психологічні -- розходженням у внутрішній настанові того, хто говорить, на спілкування з однією людиною чи цілою аудиторією, розходженням у характері необхідного зворотного зв'язку і т. ін. (легко помітити, що перед аудиторією людина перебудовує власне мовлення, соціально його орієнтуючи).

1.2 Три сторони спілкування

З огляду на складність спілкування має сенс позначити його структуру. До аналізу структури спілкування можна підійти по-різному, як і до визначення його функцій. Найпоширенішою є аналітична модель, відповідно до якої структура будь-якого акту спілкування включає три взаємозалежні сторони: комунікативну, інтерактивну і перцептивну. Ця модель, власне кажучи, спрямована на конкретизацію предметної зони міжособистісного спілкування відповідно до функціональної розмаїтості процесів, що протікають у його рамках.

Комунікативна сторона спілкування, чи комунікація у вузькому розумінні слова, складається з обміну інформацією між індивідами, що спілкуються. Гарний комунікатор має багатий репертуар комунікативних технік, які використовуються на різних рівнях спілкування.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями й уміннями, але і діями. Це взаємодія людей, що припускає певну форму організації спільної діяльності (згода, пристосування, конкуренція чи конфлікт).

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Перцептивні навички виявляються в уміннях визначати контекст спілкування; розуміти настрій партнера за його вербальною і невербальною поведінкою; враховувати «психологічні ефекти» сприйняття в аналізі комунікативної ситуації.

Відповідно, як до повсякденних уявлень, так і до суджень фахівців, до предметної області міжособистісного спілкування можна віднести:

Ш психічні процеси і стани, що забезпечують трансакцію;

Ш комунікативні практики, що опосередковують взаємодію між людьми;

Ш норми і правила, які роблять можливою спільну діяльність, часто неусвідомлювані, що їх вироблено у рамках певної соціокультурної групи.

Природно, що всі ці терміни дуже умовні. Іноді в більш-менш аналогічному значенні вживаються інші. Так, у спілкуванні виділяють три функції: інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну й афективно-комунікативну.

Звичайно, у реальній дійсності кожна з цих сторін не існує ізольовано від інших.

Усі позначені сторони спілкування виявляються в малих групах, тобто в умовах безпосереднього контакту між людьми.

Окремо треба розглядати питання про засоби і механізми впливу людей один на одного в умовах їх спільних масових дій. До таких механізмів у соціальній психології відносяться процеси психічного зараження, навіювання (чи сугестії) і наслідування. Хоча кожен з них можливий і у випадку безпосереднього контакту, набагато більше, самостійне значення вони мають саме в ситуаціях спілкування серед великих мас людей[6; 11-46].

А. Комунікативна сторона спілкування

Коли говорять про комунікацію у вузькому розумінні цього слова, то насамперед мають на увазі той факт, що в процесі спільної діяльності люди обмінюються між собою різними ідеалами, уявленнями, інтересами, настроями, почуттями, настановами й ін. Усе це можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може розумітися як процес обміну інформацією.

Однак необхідно пам'ятати, що в процесі людського спілкування інформація не тільки передається, але й формується, уточнюється і розвивається.

По-перше, спілкування не можна розглядати як відправлення інформації якоюсь передавальною системою або прийом її іншою системою, тому що, на відміну від простого «руху інформації» між двома пристроями, тут ми маємо справу з відносинами двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: взаємне інформування їх припускає налагодження спільної діяльності. Тобто кожен учасник комунікативного процесу припускає активність також і у свого партнера, а направляючи йому інформацію, необхідність на нього орієнтуватися (тобто аналізувати і власні, і його мотиви, цілі, настанови). Варто також припускати, що у відповідь на послану інформацію буде отримана нова інформація, яка виходить від партнера.

Таким чином, у комунікативному процесі відбувається не лише «рух інформації», але, як мінімум, активний обмін нею.

Тому у кожному комунікативному процесі реально існують в єдності діяльність, спілкування і пізнання.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що за допомогою системи знаків партнери можуть вплинути один на одного. Тобто, обмін інформацією обов'язково припускає вплив на поведінку партнера.

Комунікативний вплив, що при цьому виникає, є не чим іншим, як психологічним впливом одного комунікатора на іншого для зміни його поведінки. Ефективність комунікації виміряється саме тим, наскільки результативним є цей вплив. Це означає (у певному розумінні) зміну самого типу відносин, що склалися між учасниками комунікації. Нічого схожого не відбувається у «чисто» інформаційних процесах.

По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливий лише тоді, коли людина, що направляє інформацію (комунікатор), і людина, що приймає її (реципієнт), мають єдину чи подібну систему кодифікації і декодифікації. Повсякденною мовою це правило виражається тезою: «усі повинні говорити однією мовою». Це особливо важливо тому, що комунікатор і реципієнт у комунікативному процесі постійно міняються місцями. Будь-який обмін інформацією між ними можливий лише за умови інтерсуб'єктивності знаку, тобто за умови, що знаки, а головне, закріплені за ними значення, відомі всім учасникам комунікативного процесу. Тільки прийняття єдиної системи значень забезпечує можливість партнерам розуміти один одного.

Нарешті, по-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати специфічні комунікативні бар'єри. Ці бар'єри не пов'язані з уразливими місцями в якому-небудь каналі комунікації чи з нечіткістю кодування і декодування. Вони мають соціальний або психологічний характер. З одного боку, ці бар'єри можуть виникати через те, що відсутнє адекватне розуміння ситуації спілкування, зумовлене не лише різною «мовою», якою розмовляють учасники комунікативного процесу, але й розходженнями більш глибокого плану, що існують між партнерами. Це можуть бути соціальні, релігійні, політичні, професійні розходження, що не тільки породжують різну інтерпретацію тих самих понять, вжитих у процесі комунікації, але і взагалі різне світовідчуття, світогляд, світорозуміння. Такого роду бар'єри породжені об'єктивними соціальними причинами, приналежністю партнерів по комунікації до різних соціальних груп, і за їхнього прояву особливо чітко виступає приналежність комунікації до більш широкої системи суспільних відносин.

З іншого боку, бар'єри під час комунікації можуть мати безпосередньо виражений психологічний характер, вони можуть виникати внаслідок індивідуальних психологічних особливостей тих, що спілкуються (наприклад, надмірна сором'язливість одного з них, скритність іншого, відсутність у когось риси, що має назву «комунікабельність»), чи в силу обставин, що складаються.

По-п'яте, у процесі спілкування для передачі інформації люди використовують як вербальні, так і невербальні засоби спілкування (мову, міміку й ін.). При цьому в акті комунікації слова займають незначне місце -- лише 7 %. Це призводить до значної втрати та перекручування інформації.

У той же час передача і сприйняття вербальної інформації має свої складності. Дослідження вчених Падерборнського інституту кібернетики свідчать, що половина дорослих людей не уловлює змісту вимовлених фраз, якщо вони містять більше 13 слів, а діти 7-літнього віку мають труднощі у розумінні фраз, які складаються більш ніж з 8-ми слів.

Якщо задумане людиною до висловлення прийняти за 100 %, то в словесні форми (речення) сформовується тільки 90 %, а висловлюється тільки 80 %. Далі: вислуховується з задуманого 70 %, розуміється лише 60 %, а в пам'яті залишається і того менше -- від 24 до 10 % (Див. Додаток 2).

Таким чином, існує багато причин і підстав для перекручування інформації, починаючи з поганої дикції та невідомих слів і закінчуючи небажанням слухати і розуміти.

При цьому перекручування інформації може бути відносним (тобто інша форма інформації того самого змісту) і абсолютним (тобто значеннєва зміна інформації)[6;15-19].

Б. Перцептивна сторона спілкування

Досліджуючи проблеми, пов'язані з перцептивною стороною спілкування, іноді говорять про соціальну перцепцію. Під соціальною перцепцією варто розуміти сприйняття, розуміння й оцінку людьми соціальних об'єктів (інших людей, самих себе, груп, інших соціальних спільностей). Це більш широке поняття, ніж поняття «міжособистісна перцепція». В останньому випадку звужується термін-поняття «соціальна перцепція», ототожнюється з міжособистісним сприйняттям.

Видатні вітчизняні психологи Б.Г. Ананьєв і В.Н. Мясищев у своїх працях, присвячених пізнанню людьми один одного, чітко виділили три компоненти, які необхідно мати на увазі кожному досліднику при розробці проблем спілкування:

1) пізнання людьми один одного;

2) емоційне відношення їх один до одного;

3) взаєморозуміння партнерів із спілкування.

4) Розвиток цих теоретичних позицій із проблем спілкування продовжено їхніми учнями і послідовниками (А.А. Бодалєв, Г.М. Аидрєєва, А.В. Петровський та ін.).

При взаємодії в спільній діяльності важливе взаєморозуміння, тобто сприйняття людини людиною і вивчення особливостей міжособистісної перцепції. Враження, що виникає при сприйнята людини, відіграє важливу регулятивну роль у спілкуванні. На основі сприйняття людини людиною формується з'явлення про наміри, думки, здібності, емоції, установки партнера Із спілкування. Цей процес у міжособистісній перцепції здійснюється з двох сторін: кожний з партнерів Із спілкування уподібнює себе іншому. Отже, при взаємодії людей у спільній діяльності повинні бути прийняті в розрахунок не тільки потреби, мотиви й установки однієї людини, але й всіх людей, що беруть участь у спілкуванні.

Варто підкреслити істотну різницю між пізнанням світу, природи і пізнанням людини людиною. Якщо пізнання природи відбувається на основі почуттєвого відображення об'єктивного світу І раціонального мислення індивіда (тобто суб'єкта пізнання), то пізнання і розуміння людьми один одного відбувається на основі взаєморозуміння, допускає розуміння цілей, мотивів, установок партнерів із взаємодії. Більше того, це взаєморозуміння може якісно змінюватися. Скажемо, якщо мета, мотиви, установки партнера із взаємодії зрозумілі, але не сприйняті до того, щоб діяти згідно цим цілям, мотивам, установкам (суб'єкт взаєморозуміння має, наприклад, інші установки, іншу мету, інші мотиви), те це -- одне. І зовсім інша справа, коли мета, мотиви, установки партнера із взаємодії не тільки зрозумілі, але й сприйняті і приймаються для себе. У цьому випадку погодяться дії, виявляються симпатії, виникає любов...

У повсякденному житті люди найчастіше не знають дійсних причин поведінки партнерів із спілкування і починають приписувати один одному причини поведінки, ґрунтуючись на подібності поводження сприйманої особи з поводженням іншого індивіда, або па основі власних мотивів поводження, що можуть виникнути чи які виникали в минулому в аналогічних ситуаціях.

В. Спілкування як міжособистісна взаємодія або інтерактивна сторона спілкування

Спілкуючись, людина не тільки обмінюється інформацією з іншими людьми. Вона звертається до них із проханням, запитанням чи вимогою, ставить собі за мету вплинути на співрозмовника, добитися потрібної відповіді чи виконання доручення. У таких випадках спілкування виступає як інтеракція - сукупність зв'язків і взаємовпливів людей, що складається у спільній діяльності. У процесі свого розвитку суспільство поступово виробляє певні зразки поведінки, які визначають правила взаємодії та взаємовідносин між людьми і функціонують як соціальні норми. Ці норми в різних спільнотах можуть суттєво відрізнятися, їх порушення включає механізм соціального контролю, який реалізується як схвалення чи несхвалення, осуд, покарання, що коригують поведінку того, хто від них відхиляється. Діапазон соціальних норм дуже широкий: від чітко встановлених вимог трудової дисципліни до правил ввічливості у спілкуванні.

Кожна людина у будь-якій ситуації грає якусь роль. Роль - нормативна поведінка, яку оточуючі очікують від кожного, хто виконує певні соціальні функції. Та сама людина в різних ситуаціях виконує різні ролі: вдома це може бути глава сім'ї, у транспорті -- пасажир, у лікарні -- пацієнт, на підприємстві -- робітник і т. ін. Соціальний контроль у процесах взаємодії зумовлюється соціальними очікуваннями такої поведінки від людини, яка б відповідала ситуації і обраній ролі. Наприклад, від військового очікують, що він виявлятиме дисциплінованість, зібраність у критичній ситуації, сміливість, рішучість і розсудливість.

Спілкуючись, кожна людина намагається так вибудувати свою поведінку, щоб вона відповідала рольовим очікуванням партнерів. Попри це, нерідко рольова поведінка створює особливі рольові бар'єри, що перешкоджають встановленню довірливих стосунків між людьми чи навіть призводять до виникнення міжособистісних конфліктів. Соціальна значущість конфліктів різна і залежить від цінностей, які покладено в основу міжособистісних стосунків.

У спільній діяльності конфлікти виникають внаслідок предметно-ділових суперечностей і розбіжностей в особистих інтересах. Конфлікт, який виникає на основі предметно-ділових суперечностей, як правило, не спричиняє розриву міжособистісних стосунків. Причиною неприязні або ворожнечі між людьми можуть бути суперечності у сфері особистих (прагматичних) інтересів або невдало підібрані засоби спілкування з партнером. Психологи розробили вже багато програм, спрямованих на попередження і вирішення конфліктів та використання їх як джерела конструктивної активності.

Взаємодіючи, люди послуговуються різними способами впливу на партнерів. Найпоширенішими серед них є зараження, навіювання, наслідування і переконання.

Зараження - передавання суб'єктом свого емоційного стану іншому індивіду. Воно спостерігається під час паніки, масових психозів.

Навіювання характеризується вибірковим впливом на конкретну людину, яка некритично сприймає інформацію.

Наслідування виявляється в повторенні людиною зразків поведінки, що демонструє її оточення. Прикладом наслідування є дотримання моди.

Переконання - вплив на партнера по спілкуванню за допомогою доказів і аргументів.

Ефективність спілкування залежить не тільки від засобів впливу на партнера, а й від стилю спілкування - характерного способу встановлення і розвитку контактів. Найпоширенішими є авторитарний, демократичний і суперечливий стилі. Авторитарний стиль характеризується ігноруванням думки партнера і нав'язуванням своїх поглядів. Демократичний стиль пов'язаний із застосуванням таких засобів спілкування, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до повідомлення. Суперечливий стиль -- це нестійка тактика спілкування, що містить елементи різних стилів. Суспільна практика свідчить, що найбільшого впливу на співрозмовника досягають за демократичного стилю спілкування[16; 20-23].

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ОСОБЛИВОСТІ ПРОТІКАННЯ ПРОЦЕСУ СПІЛКУВАННЯ У ДИТЯЧОМУ КОЛЕКТИВІ

2.1 Проведення діагностики на виявлення комунікативних навичок міжособистісного спілкування у навчальному колективі

Люди постійно взаємодіють між собою, що є необхідною передумовою задоволення їх потреб. Однією з найважливіших форм такої взаємодії є спілкування.

Спілкування з дорослими формує практично всі знання та вміння дітей, а спілкування з однолітками актуалізує ці знання, формуючи у дитини більш вірний, адекватний образ самого себе. Для доведення цього необхідно взяти конкретний колектив чи спільність людей. Для прикладу візьмемо учнів восьмого класу ЗОШ № 21 м. Суми. Учням було запропоновано пройти тест на виявлення комунікативних навичок міжособистісного спілкування (Див. Додаток 3). Перед кожним учнем розклали у ряд чотири маски, вони повинні були подивитись на ці обличчя та дати відповіді на ряд запитань:

1) «Як ти гадаєш, яке обличчя найчастіше буває у тебе, коли ти дивишся на своїх однокласників?»

2) «А на кого з них ти дивишся зазвичай ось так?» (Показати кожну картку по черзі).

3) «А хто з однокласників найчастіше дивиться на тебе наступним чином?» (Знову показати кожну з карток по черзі).

Приймається до уваги будь-яка відповідь, навіть відмова відповідати.

Аналіз результатів тесту «Маски»

№ п/п	Прізвище Ім'я	Ставлення до інших	Ставлення інших
1	Бабенчук Андрій	Позитивне	Позитивне
2	Бабкіна Юлія	Позитивне	Позитивне
3	Бершова Олена	Позитивне	Позитивне
4	Білоножко Віталій	Позитивне	Негативне
5	Бондарів Сергій	Негативне	Негативне
6	Борсук Наталія	Позитивне	Позитивне
7	Виржаковська Марина	Позитивне	Позитивне
8	Годинюк Марина	Позитивне	Позитивне
9	Гришко Владислав	Пригнічене	Негативне
10	Дідик Олена	Позитивне	Негативне
11	Євдошенко Богдана	Позитивне	Позитивне
12	Ємельяненко Олексій	Позитивне	Позитивне
13	Єрмоленко Євгенія	Негативне	Позитивне
14	Заїка Олександр	Негативне	Негативне
15	Земляк Олександр	Позитивне	Позитивне
16	Кальченко Владислав	Позитивне	Позитивне
17	Коваленко Оксана	Негативне	Негативне
18	Кузнєцова Ірина	Позитивне	Позитивне
19	Литвиненко Анна	Негативне	Негативне
20	Сірик Олексій	Негативне	Позитивне
21	Соколенко Дарія	Позитивне	Позитивне
22	Старченко Тетяна	Негативне	Позитивне
23	Стасюк Андрій	Негативне	Негативне
24	Таран Андрій	Позитивне	Позитивне
25	Титаренко Алла	Пригнічене	Негативне
26	Шевчук Євгеній	Негативне	Позитивне
27	Якименко Максим	Позитивне	Позитивне

За результатами тестування ми визначили, що із двадцяти семи учнів класу п'ятнадцять гарно ставляться до своїх однокласників і вони до них теж; десять визнають або незадоволений характер спілкування один з одним, або ж зверхньо відносяться до товаришів. І лише у двох учнів було виявлено пригноблений характер відносин з однокласниками, хоча з іншими людьми (рідними, друзями та ін.) подібних проблем не спостерігається. В загалі можна констатувати позитивний клімат у колективі, але все ж таки деякі учні незадоволені таким станом речей і бажають змінити ситуацію.

На основі отриманої інформації, ми вважаємо за доцільне провести тренінгове заняття, спрямоване на підвищення рівня згуртованості класу, на покращення якості спілкування.

2.2 Проведення заняття на підвищення рівня комунікативної компетентності

Нижчезазначений тренінг був проведений для учнів восьмого класу ЗОШ № 21 м. Суми 5 березня 2009 року як позакласна година виховного змісту.