Історія освіти в Україні

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з всією історією українського народу. Багатовікове існування в стані роздробленості, під тиском монголо-татарських орд, польських, литовських і угорських феодалів зробило сильний вплив на розвиток освіти.

В 2-й половині XVI сторіччя відбулися зміни в державно-адміністративному положенні значної частини українських земель. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського, що приймало з 1558 р. участь у багаторічній війні з Росією, правляче коло Польщі взяли курс на захоплення всіх українських земель. Навесні 1569 р. до складу Польського королівства були включені Волинське, Подляшське, Київське, Брацлавське воєводства. Відповідно до Люблінської унії 1569 р. Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єдналися в одна держава - Промова Посполиту. Остання продовжила війну з Росією, що посилювало невдоволення широких народних мас, зокрема Білорусії й України, що тяжіли до Росії.

З метою зміцнення своїх суспільно-політичних і економічних позицій, українські феодали переходили в католицтво й ополячувалися. Одночасно польські влади, при участі українських магнатів, посилено проводили полонізацію, насаджували католицизм. Частина вищого православного духівництва відповідно до Брестської унії 1596 р. проголосила об'єднання Православної Церкви на території Промови Посполитої (у її входила велика частина України і Білорусії) із католицької під верховенством тата римського. Польські магнати, шляхта, і католицьке духівництво зневажали національними традиціями українського народу, гальмували розвиток української мови і культури. Таким чином, посилювалися національний і релігійний утиск і безправ'я народних мас. Зусилля польської влади були спрямовані також на ослаблення прагнень українського і білоруського народів до возз'єднання їх із російським народом.

Незважаючи на те, що феодально-кріпосницький і національно-релігійний гне був гальмом економічного і культурного розвитку українського народу, у 2-й половині XVI в. і особливо в 1-й половині XVII в. в Україні одержали подальший розвиток міста як центри ремесла і торгівлі, посилювалися економічні зв'язки між окремими землями, виникали передумови для утворення єдиного внутрішнього, тобто національного ринку. Продовжувався процес розвитку української народності, росло національну свідомість українського народу, розвивалася українська культура.

Для боротьби проти іноземного утиску, національних і релігійних утисків міське населення (частково і сільське) у XVI-XVII вв. організовувалося в братерства. Останні відчиняли школи, друкарні, навколо яких об'єднувалися культурні сили. Наприкінці XVI - початку XVII в. братерські школи виникнули у Львові (1585), у Києві (1615), Луцьку (1620), Вінниці, Немирові, Кам'янець-Подільському і деяких інших містах. Викладання в цих навчальних закладах велося на рідній мові. Значна увага приділялася вивченню грецького, а пізніше латинського і польського мов (граматиці, риториці). Крім того, вивчалися арифметика, астрономія, музика і богослов'я.

Поширенню просвітництва сприяло виникнення в Україні в II половині XVI в. друкарства. Перша друкарня була відкрита И.Федоровим у Львові, у ній видані в 1574 р. «Апостол» і «Буквар». У 1578 р. заснована Острожськая друкарня, пізніше її устаткування перейшло до Львівської братерської друкарні. До середини XVII в. в Україні нараховувалося 25 друкарень у 17 містах і селах: у Києві - Києво-Печерський друкарня, друкарні Т. Вербицкого і С.Соболя, у Львові - М. Слезки й А. Желиборского, Чернігівська друкарня.

Львівське Успенське братерство відомо тим, що продовжувало традиції Івана Федорова. Воно розгорнуло видавництво і забезпечило поширення книг в Україні і за її межами. У 1585 році братерство заснувало школу, що повинна була згодом переростити у вищий навчальний заклад.

У 1632 році шляхом об'єднання Київської братерської школи і Лаврської школи було створено перший вищий навчальний заклад в Україні - Києво-Могилянська колегія, у якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків. Братерські школи зіграли прогресивну роль у поширенні просвітництва і розвитку української культури, у боротьбі українського народу за звільнення від утиску польських феодалів, за возз'єднання України з Росією.

Наприкінці XVII і в XVIII в. значний вплив на розвиток науки і просвітництва в Україні робила Києво-Могилянська колегія (у 1701 р., по царському указі, вона одержала титул і права академії і стала називатися Київською академією), названа на честь свого протектора митрополита П.Могили. Навчання в ній носило переважно загальноосвітній характер. Курс навчання продовжувався 12 років і ділився на 8 класів: фару (підготовчий клас), інфіму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі - поетику, риторику, філософію і богослов'я. Студенти одержували філологічне підготування, знання мов: слов'янського, українського літературним, грецьким, латинським, польського, опановували поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку і римську і частково середньовічну літературу, історію, географію, філософію і богослов'я.

Згодом у Київській академії були введені курс російського, французького, німецького і староєврейської мов, чиста і змішана математика (тригонометрія, фізика, астрономія, архітектура), а в останні роки існування академії класи домашньої і сільської економіки і медицини. Значне місце приділялося художній і музичній освіті. Київська академія була видатним осередком науки.

Приймали в академію молодь усіх станів. У ній навчалися вихідці з Лівобережжя, Запоріжжя, Західної України, Закарпаття. Це сприяло єднанню українських земель. Щорічно тут одержували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнівських при Академії існувала бурса. Київська академія була також важливим просвітительським центром. Вона заснувала колегії в Гоще, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Харкові і Переясловле і постійно їм допомагала. Київська академія внесла значний внесок у зміцнення культурних зв'язків України з Росією і Білорусією. З 40-х рр. XVII в. до підстави Московського університету в Києві одержувала освіту молодь із Москви, Воронежа, Вязьми, В'ятки, Брянська, Калуги, Могилева й інших міст.

Київська академія зіграла важливу роль у зміцненні культурних зв'язків українського народу також із південнослов'янськими й іншими народами. Тут училися серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, далматинці й ін. Деякі студенти Київської академії, її викладачі навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччини, Угорщини. Академія підтримувала наукові зв'язки з просвітительськими центрами - Краковом, Галлі, Магдебургом, Константинополем і ін.

Київська академія зробила значний вплив на організацію, утримання і методи навчання в багатьох навчальних закладах, зокрема в Чернігівському (заснований у 1700 р.), Харківському (1721) і Переяславському (1738) колегіумах, що були створені за зразком Києво-Могилянської колегії.

Чернігівський колегіум - одне з найстарших навчальних закладів на Лівобережної Україні. Заснований у 1700 р., його фундатором був педагог, церковний діяч і письменник Іоанн Максимович. Чернігівський колегіум створений на базі слов'яно-латинської школи, переведеної з Новгорода-Сіверського. Навчання тривало 6 років. У колегіумі викладали загальноосвітні предмети: латинський і грецький мови, історію, географію, математику, філософію. У 1776 р. заклад був реорганізований у духовну семінарію, що існувала до 1917 р.

Харківський колегіум був заснований у 1721 р. у Бєлгороді як семінарія, у 1727 р. переведений у Харків. У ньому вивчали граматику, риторику, філософію й ін. У 1765 р. при ньому були відкриті додаткові класи для світських осіб, яким викладали нові мови, російську літературу і мову, математику, інженерна справа, артилерію, архітектуру, геодезію, географію, малювання, а пізніше - також фізику і природній історії (у 1773 р. ці класи виділилися в окреме Казенне училище). Харківський колегіум був центром просвітництва Слобідської України до початку XIX в. У колегіумі навчалися представники всіх прошарків населення. Після відкриття Харківського університету (1805) Харківський колегіум став вузькосословним навчальним закладом, а пізніше - знову духовною семінарією.

Переяславський колегіум відкритий у 1738 році в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький). Його основною ціллю було підготування духівництва для боротьби проти унії і католицтва на Правобережжя. При колегіуму була бурса, де жили учні. Термін навчання тривав 6 років. Тут викладали російський, латинський, грецький і польський мови, поетику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, історію, спів. У колегіуму навчалися діти духівництва, козацької старшини, міщан, селян. З кінця 80-х рр. XVIII в. колегіум називався семінарією. Після підстави в 1799 році класу філософії, а в 1800 - класу богослов'я - сугубо духовний заклад. У 1862 р. семінарія була переведена в Полтаву.

Визначену роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях грав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) із метою посилення полонізації українського населення. У договорі 1658 року між шляхетською Польщею і верхівкою козацької старшини було обговорене відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету. Проте, католицькі ієрархи і феодали розгорнули активну діяльність проти цього плану. Намагаючись випередити можливість відкриття академії на основі Львівської братерської школи, вони запропонували обґрунтувати її у Львівській єзуїтській школі-колегії. Ці старання знайшли підтримку польського королівського подвір'я. 20 січня 1661 року король Ян Казимир підписав диплом, що давав Львівської єзуїтської колегії «статус академії і титул університету» із правом викладання всіх сучасних університетських дисциплін і присвоєння вчених ступенів.

Природно, що в той час діяльність Львівського університету визначалася соціальними інтересами й ідеологічними установками Промови Посполитої. Але, як культурно-утворювальний центр, він не міг знаходитися в ізоляції від громадського життя, соціальних змін, впливи закордонних університетів. У складній соціальній ситуації виростали перше зерно наукової і педагогічної думки.

Утримання університетської освіти, його структура, форми, методи і засоби навчання студентів, керування навчальним процесом обумовлювалися конкретними історичними умовами, характером задач який стояли перед університетами на окремих етапах.

З часу підстави і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні і веденні єзуїтського ордена.

Склад студентів поповнювався за рахунок випускників єзуїтської школи-колегії, що функціонувала як середня школа і входила в структуру університету.

У університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання проводилося по програмах єзуїтських шкіл, розробленим наприкінці XIV сторіччя. Відповідно програмам, відділ філософії був як би підготовчим. Студенти цього відділу протягом двох-трьох років освоювали, головним чином, філософську систему Аристотеля в її середньовічній інтерпретації. У невеличкому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього 4 року випливало богословське підготування. Викладання на обох відділах відрізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося на латинській мові.

Навчання в університеті завершувалося одержанням наукового ступеня - ліценціату, бакалавра, магістра, доктора наук. Знання, котрі студенти одержували в університеті, а також методи навчання, стиль педагогічного керівництва мали своєю ціллю готувати войовничих фанатиків, що у своїй майбутній місіонерській діяльності повинні були захищати інтереси Католицької Церкви.

Природно, що студентами університету могли стати тільки діти польської шляхти. Лише одиниці вихідців із народу, що приховують свою приналежність до православної віри, могли учитися в університеті.

Розкладання феодально-кріпосницьких відношень у другій половині XVII сторіччя, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в області природних наук уплинули на навчальний процес в університеті: була відкрита кафедра математики, створений фізико-математичний кабінет, астрономічна обсерваторія, уводилося вивчення польського, французького і німецького мов, географії й історії як окремих предметів.

Ці нововведення вплинули на утримання і якість підготування студентів. Багато хто з них потім продовжили навчання в Києво-Могилянської академії і згодом стали викладачами Московської академії і Петербургської семінарії. У той же час установлюються зв'язки Львівського університету з культурними і навчальними закладами українських земель: Києво-Могилянської академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами, а також із європейськими університетами: Парижським, Римським, Празьким. У друкарні університету видавалися праці вчених Києво-Могилянської академії, здійснювався обмін навчальною літературою. У рукописному фонді Центральної наукової бібліотеки АН України зберігаються тексти лекцій по філософії, що читалися у Львівському університеті, запису диспутів, що проводилися там у XVII-XVIII вв.

У 1773 році під тиском суспільної думки Тато римський був змушений прийняти рішення про ліквідацію ордена єзуїтів. Це відбулося через рік після першого переділу Польщі, відповідно до якого західноукраїнські землі стали належати Австрійської монархії.

На захоплених територіях австрійські влади продовжували ту ж політику, що і магнатська Польща, тільки в «освіченої» формі. У планах централізації і германізації численних полонених австрійською монархією народів уряд відводив значну роль організації просвітництва, у тому числі і вищої освіти. Передбачалася реформа трьох австрійських університетів - Віденського, Празького і Львівського. Перед ними ставилася задача на перший план поставити не виховання вчених, а підготування фахових кадров - учителів, судів і священиків.

У жовтні 1784 року імператор Йосип II підписав диплом про відновлення університету. Крім факультетів філософського, юридичного, медичного і теологічного до складу університету входила і гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту учнівських, а також «площадкою» для педагогічного підготування студентів.

Прогресивний характер мало те, що по утриманню програм більшість факультетів мало світський характер. Незважаючи на те, що навчання велося на латинській мові, окремі предмети викладалися і на польському. Всі студенти перші три роки навчалися по програмі філософського факультету, що по суті залишався загальноосвітнім, підготовчим. Студенти, що одержали філософська освіта, переходили на один із спеціальних факультетів, де продовжували освіту по відповідній програмі.

Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, у першу чергу, учителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут у стислий період свого існування (до 1808 року) був провідником гуманітарної педагогічної освіти.

З початку XIX в. в Австрії почалася реформа освіти, що була спрямована на посилення впливу церкви, її проникнення в учбово-виховний процес. Відповідно до цієї реформи, із 1805 по 1817 р. університет називався ліцеєм. По своїй структурі й орієнтації навчального процесу ліцей не відрізнявся від існуючих у той час університети. Лише термін навчання в ліцеї був іншим.

У 1817 році австрійський уряд повертає Львівському ліцею статус університету, йому присвоюється ім'я імператора Франца, чим підкреслюється повна залежність від монархової влади. Відповідно утримання, організація навчального процесу підпорядковувалися вимогам, запропонованою урядом Австрії.

Колоніальний стан Галичини в Австрійській імперії було бар'єром для розвитку освіти, науки, культури. Проте й у цих умовах деякі випускники університету і його вчених робили все можливе для розвитку досліджень в області краєзнавства і гуманітарних наук. Так, вихованець університету І. Могильницкий підготував першу в Галичині граматику української мови.

Під впливом революційних подій 1848 року австрійський уряд початок проводити політику національного лавірування. Воно зробило ряд «поступок» українському національному прямуванню. Так, у 1849 році в університеті була заснована кафедра української мови і літератури, завідувати котрої початків український філолог, поет, етнограф і історик Я. Головацкий. У цьому ж році він був призначений ректором університету.

Проте, австрійський уряд, даючи перевагу в керуванні краєм польській шляхті, підтримувало політику полонізації. Нелегке це був час для Львівського університету: він гірше всіх університетів Австрії забезпечувався навчальними посібниками, літературою, мав найменшу кількість викладачів. Таке положення університету було відбитком украй важкого стана освіти в цілому. У останній чверті XIX в. на більш ніж трьохмільйонне українське населення Західної Галичини діяло усього 5 державних шкіл.

У 1809 р. була заснована Київська гімназія, що згодом (у 1811 р.) була віднесена до вищих навчальних закладів. У 1805 р. відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX в. виникнули привілейовані навчальні заклади, що сполучили курс середніх і вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Ришельевський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя И.А. Безбородко в Ніжині (заснований у 1820 р.). Після польського повстання 1830-1831 р. Кременецький ліцей був закритий. У 1834 р. створений Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відчинялися станові жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівиць у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відчинився Новоросійськ університет в Одесі.

Набагато гірше справа обстояло на Буковині. Тут не було жодного вищого навчального закладу аж до кінця третьої чверті XIX в. Тільки 16 листопада 1874 року рада міністрів Австрії, розглядаючи питання про підставу нового університету, зупинив свій вибір на Чернівці. У 1870 році в Чернівці була відкрита вчительська чоловіча гімназія, а 7 грудня 1874 року прийшло дозвіл на створення Черновицького університету.

Фундатори Черновицького університету мали на меті переробити його в знаряддя національного покріпачення місцевого населення. Мовою викладання в університеті офіційно був проголошений німецький. Таким чином, інтереси корінного населення, і, насамперед, його найбільшої етнічної групи - українців - ігнорувалися.

У Східної Галичині, на Буковині, у Закарпатської Україні на початку XIX в. не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. В Львівському університеті викладання велося на польському, у Черновицькому університеті - на німецькому, із 1920 - на румунській мові.

У 60-70-е рр. XIX в. поступово формувалася система підготування вчителів, зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60-70-х рр. були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій - Коростишевська (заснована в 1869 р.), Херсонська (1871), Акерманська (1872), Переяславська (1878). На західноукраїнських землях учителів для народних шкіл готували вчительські семінарії - Львівська, Чернівецька, Мукачевська, Ужгородська й ін. Вчителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Перший вчительський інститут створений у Глухові (1874). До 1914 р. в Україні нараховувалося 26 учительських семінарій і 6 вчительських інститутів.

Серед прогресивних педагогів України, що внесли в другій половині XIX - початку XX в. вагомий внесок у розвиток просвітництва і педагогічної думки, - А.В. Духнович, Н.Ф. Левицкий, Т.Г. Лубенец, Б.Д. Гринченко, Х.Д. Алчевская, С.М. Ковалив і ін.

Розвиток капіталізму, боротьба прогресивної громадськості обумовили подальший ріст вищої школи. У Україні центрами наукової думки, підготування вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів і ін. спеціалістів були Харківський, Київський і Новоросійськ (в Одесі) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), на західноукраїнських землях - Львівський і Черновицький університети. Спеціалістів для промисловості і сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Єкатеринославське вище гірське училище (1899), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897) і ін. Функціонували вищі жіночі курси в Києві (із 1878 р.), Одесі (із 1906 р.), Харкові (c 1913 р.), жіночий медичний інститут у Києві (із 1907 р.).

Харківський університет заснований у 1805 р. з ініціативи В.Н.Каразина. До революції в його складі було 4 факультету: фізико-математичний, історико-філологічний, медичних і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, фундаментальні бібліотеки. Численні наукові школи, що виникнули в Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. У університеті училися і працювали відомі вчені: математики М.В. Остроградский, А.М. Ляпунов, В.А. Стеклов, поет П.П. Гулак-Артемовский, біолог И.И.Мечников, історик Н.И.Костомаров, композитор Н.В.Лисенко, письменник М.П.Старицький і ін. Харківський університет зіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816-1819 р. видавав часопис «Український вісник», у 1824-1825 р. - «Український часопис». За роки Радянської влади університет виростив в одне з найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народного утворення (1921-1930), Інститут фахового утворення і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Новоросійськ університет був заснований з ініціативи Н.И.Пирогова в Одесі в 1865 р. на базі Ришельевского ліцею. Після 1917 р. реорганізовувався в ряд самостійних вузів. З 1933 року має ім'я Одеського. З Новоросійським університетом пов'язана діяльність видатних учених: И.И.Мечникова, И.М.Сєченова, А.О. Ковалевского, Е.Н. Щепкина й ін.

Ніжинський історико-філологічний інститут був створений у 1875 р. на базі Ніжинського ліцею. Інститут готував учителів класичних мов, російської мови й історії для середніх навчальних закладів. Серед студентів були представники селян, міщан і інших прошарків населення. Закінчили його історик Н.С.Державін, художник Н.С. Самокиш, педагог П.К.Волинський і ін. У 1920 р. реорганізований у Ніжинський інститут народної освіти.

Варто підкреслити, що з початку XIX в. у вітчизняному університетської освіти починає набирати силу утворювальна тенденція. У першу чергу це пов'язано з концепцією державного утворювальної політики, що сформувалася в 1-й половині XIX в., що у якості головної задачі вітчизняної вищої школи визначила підготування висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарата. Підтвердженням цього є знаменитий указ, що вийшов у 1809 р. і потребував від усякого що бажали одержати чин колежского асесора «видержання іспиту в університеті». Університети поступово починають утрачати положення заснувань «чистої науки», а на перше місце виходять функції керування системою народного просвітництва, підготування педагогічних кадрів, інтелектуальної і державної еліти.

Університети як центри навчальних округів сприяють швидкому розширенню мережі гімназій, ліцеїв, повітових і комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти порушили питання про спеціальне підготування вчителів як в умовах очної форми, так і екстерном. Вчені і головні викладачі університетів активно допомагають школі, просвітництву народу. При університетах організуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з'їзди. Створені вченими університетів наукові товариства об'єднують не тільки викладачів університетів, але і вчителів, широку педагогічну громадськість. Харківський університет у період із 1805 по 1834 р. був, по істоті, центром організаційно-методичного керівництва народним просвітництвом в Україні і на півдні Росії. До початку 60-х років XIX в. Харківський університет підготував більш 3200 лікарів, юристів, педагогів. Серед його випускників більш 550 працювали викладачами в середніх навчальних закладах, біля 80 - професорами вітчизняних університетів і ліцеїв.

Вищі навчальні заклади, насамперед університети, царський уряд розглядав як опору самодержавства, джерело поповнення державного апарата і промисловості благонадійними кадрами. Все життя університетів (наукова, навчальна, суспільна) підлягали опіці і регламентації з боку уряду і навчальної адміністрації. Правда, під тиском революції 1905-1907 р. уряд вульгарно на деякі поступки, скасувало інспекцію над студентами і деякі обмеження в прийомі і повернуло університетам і іншим вузам внутрішню автономію. Проте після поразки революції всі ці поступки були ліквідовані.

Як і раніш, в університетах було 4 факультету: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичні. У кожному з них були учбово-наукові бібліотеки і ряд науково-допоміжних заснувань (клінік, лабораторій, кабінетів і т.п.). Так, у Харківському університеті було 30 кабінетів і лабораторій, обсерваторія, історичний музей і архів, музей образотворчих мистецтв і старожитностей. Достатньо широку науково-допоміжну базу мали Київський і Новоросійськ університети.

Кількість студентів в університетах на початку XX в. збільшилося в середньому більш ніж у 2 разу. Соціальний склад студентства університетів залишалася переважно дворянсько-буржуазним, хоча революція 1905-1907 р. змусила уряд декілька відкрити університетські двері для вихідців із нижчих станів. Це були, як правило, діти міської і сільської буржуазії. Для вихідців із робочих, середнього і найбіднішого селянства доступ у вузи як і раніше залишався практично закритим.

У це ж час почали створюватися вищі навчальні заклади для жінок. Так, після майже двадцятилітніх клопотань у 1903 році в Одесі, з ініціативи професорів Новоросійська університету Н.Н. Ланге, Е.Н. Щепкина й інших, були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 році у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-математичним факультетами. У 1908 - 1910 р. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами. Останній пізніше був перетворений у жіночий медичний інститут. У 1907 році Вищі жіночі курси відчинилися в Харкові з історико-філологічним, фізико-математичним і юридичним відділеннями. У 1910 році в Харкові відчинився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету В.Я. Данилевський. У Києві в 1906 році, завдяки зусиллям професорів університету, відновили роботу Вищі жіночі курси, закриті в 1889 році. Спочатку вони складалися з історико-філологічного і фізико-математичного відділень, а в 1907-1909 р. тут відчинилися ще юридичне, медичне і економіко-комерційне відділення. У 1916 році медичне відділення було реорганізовано в Київський жіночий медичний інститут, очолюваний професором університету П.И. Морозовим.

У 1906 році в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей із відділеннями історико-філологічним і економіко-комерційному. Через два роки на базі останнього був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів професор М.В. Довнар-Запольський. У 1913 році відбувся перший випуск студентів Київського політехнічного, що закінчили навчання, інституту. На випускних іспитах був присутній великий російський учений Д.И. Менделєєв.

1917 р. інститут закінчило 457 чоловік, більшість із котрих сталі працювати на промислових підприємствах Донбасу і металургійних заводів півдня Росії.

Продовжували підготовляти спеціалістів із вищим утворенням Ніжинський історико-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інститути в Харкові, Київська й Одеська консерваторії й ін. Усього на Україні до 1917 року діяло 27 вузів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів.

На території західноукраїнських земель до 1918 року існувало 4 вищого навчального заклади: університети у Львові і Чернівці, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові.

Події 1917 р. змінили не тільки соціальний будуй, але і поставили в порядок денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготування національних педагогічних кадрів. Програмним документом явилася декларація генерального секретаріату від 26 червня 1917 року, у якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної школи і підготування для неї кадрів.

Почалося становлення системи українського вищої освіти. У 1918 р. університети Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійськ (Одеський) стали державними університетами України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відчиняється університет в Єкатеринославлі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Тавричеській філії Київського університету, а через півроку при повній підтримці і помочі Київського університету урочисто відчиняється Тавричеський університет.

Поновлення діяльності Київського, Харківського, Новоросійська університетів, відкриття нових університетів в Єкатеринославлі і Сімферополі мали величезне значення для розвитку товариства, культури, освіти. Незважаючи на украй важке положення Української республіки в 1918-1920 р., уряд України, Київський, Харківський і Новоросійськ університети робили поміч новим університетам. Єкатеринославський університет був перетворений у державний і узятий бюджет республіки. Відчував підтримку і Тавричеський університет.

У умовах цивільної війни в Україні велася підготовча робота з відкриття й інших університетів у Полтаві, Чернігові і Ніжині. Почали діяти Київський український народний університет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.

У середині 1918 р. починається інтенсивна діяльність по будівництву системи вищої педагогічної освіти. 20 квітня 1918 р. на засіданні комісії Наркомпроса РСФСР обговорювалося питання про те, який тип вищого навчального закладу доцільно покласти в основу що підготовляється реформи. Висловлювалася думка про існування зразкових політехнічних інститутів, по типі яких може бути перетворений і університет. Проте остаточно було прийняте рішення поставити в основу реформи державні університети.

На минулому в 1918 р. Всеросійскій нараді діячів вищої школи був розглянутий проект «Положення про Російські університети», відповідно до якого університет ділився на трьох асоціації: наукову, навчальну і просвітительську. Вони повинні були дати кожному діячу вищої школи можливість обрати найбільше відповідний його даруванням і науковому потягу вид і засіб наукової або навчальної діяльності.

Для більш широкого притягнення трудящої країни до вищої освіти в 1919 р., зокрема, у Києві, Харкові, Катеринославі були відкриті підготовчі курси, у 1921 р. - створені робітники факультети.

У 20-е - початку 30-х років ясно проявилися дві протилежні тенденції в університетському питанні. З одного боку, в Україні відчинився новий університет в Єкатеринославлі, йшов процес інтенсивної реорганізації Київського, Харківського й Одеського університетів, відчував на собі величезний вплив із боку українських університетів Сімферопольский університет. З іншого боку, у зв'язку з важким економічним положенням був скасований ряд вищих навчальних закладів, у тому числі університети, що виникнули в незалежної Україні після 1917 року: Київський український народний університет, Український державний університет у Кам'янець-Подільському.

У 1919 р. було введено «Тимчасове положення … про керування вищими навчальними закладами», відповідно до котрим усім вузам наказувалося звістки роботу в трьох напрямках: науковому, науково-навчальному і просвітительському. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складаються з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їхньої функції виконували комісари вузів, що призначалися Наркомпросом і мали надзвичайні повноваження. Загальнодержавні питання передавалися на обговорення і рішення Наркомпроса. Таким чином, «Тимчасове положення …» було основним документом, що поклав початок централізованій системі керування вищою школою, зокрема, університетською освітою.

Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя. Приходячи вищими навчальними закладами, вони давали своїм вихованцям обґрунтовані теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними фаховими навичками. На думку керівників просвітництва, університети практично не готували спеціалістів визначеного, явно обкресленого профілю. Виняток складали лише студенти медичного і юридичного факультетів. Особливій критика піддавалася система підготування спеціалістів на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, що закінчують саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.

У перші роки радянської влади виникнули своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Однієї з них явився Інститут інженерів електриків-виробничників (ИИЭП). Система ИИЭП виходила з того, що немає інженерів широкого і вузького профілю, а є інженери для тих або інших потреб промисловості і техніки. На думку організатора інституту Я.Ф. Каган-Шабшая, інженер зобов'язаний почати працювати досвідченим спеціалістом, а не гаяти час на освоєння виробництва з нуля. Студент розглядався як повноцінний учасник виробничого процесу. Чотири дні в тиждень студенти працювали на заводі, протягом двох днів по 10 часів займалися в інституті. Не було залікових сесій. Пройдений предмет здавався негайно. Система ИИЭП була втіленням економіки: студенти, працюючи на виробництві, окупали своє утримання і брали участь у створенні матеріальних цінностей.

Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла свій відбиток у рішенні наради «ПРО реформу вищої школи» (1920 р.), що передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. Це положення поширювалося і на університети: замість філологічного і природного факультетів повинний бути створений педагогічний із різноманітними спеціалізаціями. Це було відбитком тенденції розвитку вищої освіти за рубежем, пов'язаної з появою на початку XX в. педагогічних факультетів у деяких американських університетах. Необхідність створення педагогічних факультетів в університетах диктувалася потребами народної освіти, підвищення якості підготування вчителів. Передбачалося, що в процесі реорганізації університетів удасться визначити профіль випускників, розробити нові навчальні плани і програми, увести суспільні дисципліни, підготувати нові профессорско-викладацькі кадри.

Проте, реформа в українських університетах пішла по іншому шляху. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах, Комісаріат просвітництва став на позиції ліквідації самих університетів.

У 1920 році Наркомпрос України ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Єкатеринославлі і Сімферополі. Почався етап твердження військово-комуністичного стилю керування вищої освіти. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти фізико-математичних факультетів, що проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.

Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися заснуваннями нежиттєздатними. Спроба додати найбільше «теоретичним», відірваним від життя факультетам педагогічний профіль не викликала підтримки ні серед професорів, ні серед студентів.

На базі факультетів університетів були створені інститути фізико-математичних наук, а історико-філологічні факультети були перетворені в інститути гуманітарних-суспільних наук. Також виникнули нові вищі навчальні заклади - Академії теоретичних знань, що складалися з інституту суспільних наук і інституту фізико-математичних наук.

У 1921 р. Наркомпрос УРСР початків на основі старих університетів створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Єкатеринославський. У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народної освіти створені інститути фахової освіти, що випускали викладачів для технікумів, шкіл ФЗУ, рабфаків. На базі факультетів соціального виховання - інститути соціального виховання, що готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, позашкільних робітників і ін. Незабаром інститути соціального виховання були перетворені в педагогічні інститути.

Тимчасові вищі педагогічні курси, інститути фізико-математичних наук, інститути гуманітарних-суспільних наук, академії теоретичних знань і інститути народної освіти являли собою різноманітні «експериментальні» форма вищої освіти в період із 1920 по 1933 р.

Великою подією в розвитку системи вищої освіти явилося відтворення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відчинити університети в Харкові, Києві, Одесі і Дніпропетровську. За короткий термін університети стали науковими й утворювальними центрами України. До функціонуючих факультетів добавлялися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що явилося позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Таким чином, тільки до початку 1939 р. склалася визначена вітчизняна система університетського педагогічної освіти. Після приєднання до Україні західноукраїнських земель у цю систему увійшли Львівський і Черновицький університети.

Усього до початку 1938/39 навчального року в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів.

У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. Особливість їх складалася в тому, що вони відбивали риси університетської освіти, що спирається на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура навчального плану: загальнотеоретичне підготування, загально спеціальна підготування і на останніх курсах - підготування по конкретному фаху. У планах передбачалися курси на вибір.

Розвитку наукових досліджень сприяло введення нової системи вчених ступенів і вчених звань і порядку присудження їх.

Варто підкреслити, що інститути народної освіти стали розвиватися як українські вищі навчальні заклади, що готували педагогічні кадри для органів освіти України. Викладання в Київському, Харківському, Дніпропетровськом ИНО було українізовано: уводилися предмети, що знайомлять із географією, історією, літературою, мовою, культурою, побутом українського народу.

Оцінюючи період 1917-1941 р., необхідно підкреслити, що він має величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. У зв'язку з возз'єднанням західноукраїнських земель з Україною стали державними національними університетами Львівський і Черновицькій університети (1940). Напередодні Великої Вітчизняної війни склалася університетська система в Україні, що складається із шести класичних університетів - Київського, Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського і Черновицького університетів.

Велика Вітчизняна війна порушила творче життя. Позитивні зміни, що відбувалися у вищої освіти і, були припинені. У зв'язку з окупацією, що насуваються, України державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР.

Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети й інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України на ній діяло 154 вищого навчального заклади.

Відразу ж після закінчення війни і приєднання Закарпаття до Україні в університетську систему влився ще один вуз - Ужгородський державний університет, перший вуз у Закарпаття.

У повоєнний період в університетах стала суттєвої потреба до укрупнення фахів, розширенню профілю спеціалістів. Були переглянуті навчальні плани і програми вищих навчальних закладів. Відбулося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих вузах якість підготування спеціалістів було кращим, менше витрачалося засобів на підготування кожного з них, раціональніше використовувалися матеріально-технічна база вузів, професорсько-викладацькі кадри. У результаті укрупнення вузів із 1950 по 1960 р. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: із 201,5 тис. до 417,7 тис. Здійснювалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготуванні кадрів. Відчинялися нові навчальні заклади на периферії. У 1956-1957 р. були створені медичні інститути у Ворошиловграді і Тернополі, куди переклали частину студентів із Київського і Харківського медінститутів. У 1958 році відчинився гірсько-металургійний інститут у м. Ворошиловське.

У 1955-1957 р. нові заочні і вечірні відділення і факультети відчинилися при 26 вищих навчальних закладах. У 1956 році Міністерство вищої освіти СРСР затвердило положення про філії заочних вищих навчальних закладів і про учбово-консультаційні пункти заочних відділень, завдяки чому студенти заочних інститутів, відділень і факультетів могли одержувати необхідну їм у навчанні поміч, краще опановувати знаннями.

Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли більш повному охопленню вищої освіти жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх спеціалістів. Проте головними вузівськими центрами в Україні усе ж залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. у цих містах знаходилося 70 вузів із 140, навчалося в них 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вузу, у Києві - 18, в Одесі - 16, у Львові - 12 вузів.

Народному господарству країни постійно були потрібні спеціалісти нових профілів. Щоб задовольнити ці потреби, при інститутах відчинялися нові відділення, факультети, кафедри. Особлива увага оберталася на підготування інженерів по таких фахах, як приладобудування, електромашинобудування, автоматика і телемеханіка, діелектрика і напівпровідники, промислова електроніка, конструювання і виробництво радіоапаратури, автоматизація промислових процесів, виробництво збірних залізобетонних виробів і конструкцій для будівництва, проектування телевізійної апаратури, технологія виробництва штучного волокна, хутра і шкіри й ін.

Рівень підготування висококваліфікованих кадрів у значній мірі залежав від якісного і кількісного складу науково-педагогічних робітників вузів. Їхня кількість за 10 років (із 1950 до 1960 р.) збільшилося з 14,5 тис. до 24,7 тис. чоловік.

Відомі вчені, що викладали у вузах, сприяли активізації наукової праці студентів. Так, у 1955 р. в інститутах України членами наукових кружків були понад 9 тис. студентів, у 1958 р. їх стало вже більш 15 тис.

В другій половині 50-х років починається перебудова університетського педагогічного утворення. Були переглянуті навчальні плани і програми для студентів педагогічних фахів університетів убік збільшення кількості часів на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Відновлення університетського педагогічної освіти у великому ступені торкнулося практичного підготування студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж у трьох разу. Чітко визначилися три види педпрактики: один разом у тиждень здійснювалася практика без відриву від навчальних занять у школі і позашкільних заснуваннях по виховній роботі з дітьми, що закінчуються місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерська практика протягом місяця, головним чином, у сільських школах республіки.

На початку 60-х рр. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети значних педагогічних інститутів: Донецький, Симферопольський.

Головними задачами вищих навчальних закладів є підготування висококваліфікованих спеціалістів, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Вища школа постійно удосконалює якість підготування спеціалістів з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їхнього розвитки. Невід'ємною частиною діяльності вузів є розвиток науково-дослідної роботи, створення підручників і навчальних посібників, підготування науково-педагогічних кадрів, а також спеціалістів із вищим утворенням, зайнятих у відповідних галузях народного господарства.

Навчальний процес у вузах тісно сполучиться з виробничою практикою. Підготування спеціалістів усіх професій здійснюється на науково-теоретичному рівні, установлюваному періодично відповідно до досягнень науки, техніки і культури для відповідної групи фахів.

Відмінною рисою університетів у порівнянні з педінститутами в питанні підготування педагогічних кадрів була науково-дослідна спрямованість університетської освіти.

У 1960-1970 р. основна увага при плануванні підготування кадрів оберталося на ті ланки вищої освіти, що забезпечували науково-технічний прогрес у всіх галузях народного господарства, подальший ріст культури і добробут трудящих. Почалося підготування кадрів по багатьом новим фахах, зокрема по механізації урахування і обчислювальних робіт, обслуговуванню приладів точної механіки, електроакустиці і звуковій техніку, обслуговуванню електровакуумних машин, оптичних приладів, проектуванню й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, по теплофізиці, кібернетиці, технології полімерних матеріалів і ін.

У 1974-1975 р. на основі чинних навчальних планів вузів були створені робітники навчальні плани, у яких визначалося кількість часів, що затрачаються студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни. При цьому увага оберталася на складність навчального курсу, його трудомісткість і значимість для спеціалістів даного профілю.

З метою фахової адаптації випускників із 1972 р. було введене річне стажування молодих спеціалістів на підприємствах народного господарства. Всебічне зміцнення зв'язків вузів із виробництвом в усіх напрямках (виробнича практика і стажування, організація філій профілюючих кафедр на виробництві, лабораторій, учбово-науково-виробничих об'єднань і ін.) і на цій основі поліпшення фахового підготування спеціалістів були основними задачами вищої школи. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не тільки збільшенням обсягу і розширенням тематики науково-дослідної роботи, але і зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.

У середині 70-х рр. була зроблена спроба удосконалювання процесу формування висококваліфікованих спеціалістів-педагогів в умовах університетів. У методичне забезпечення були впроваджені учбово-методичні комплекси, що були покликані забезпечити єдність фундаментального, спеціального і психолого-педагогічного підготування. Проте, їхня реалізація носила в більшому ступені формальний характер. Визначену роль у підготуванні спеціалістів із вищої освіти зіграли комплексні плани, що орієнтували на всебічний гармонійний розвиток особистості студентів.

Прогресивною тенденцією вищої школи 70-х рр. явилася нова форма організації самостійної роботи студентів, проведення внутрисеместрових атестацій.

Разом із позитивними змінами необхідно відзначити і негативні, що мали місце в історії вищої освіти 60-70-х років. Науково-технічний прогрес потребував мобільної системи підготування спеціалістів, а вузівські програми практично не змінювалися. Вузи були в полону інструкцій і розпоряджень, вони не мали права змінювати програми навчання. Погоня за виконанням плану прийому і випуску спеціалістів призводила до тому, що виключити недбайливого студента можна було тільки у випадку, якщо він самий припиняв відвідувати тривалий час університет, або чинив кримінальний учинок.

Навчальний процес будувався на принципі рівнобіжного, що не перетинається викладання загальнонаукових, спеціальних і фахових дисциплін. У результаті випускники слабко подавали можливості використання значної частини знань у педагогічній і виробничій діяльності.

У навчальних планах педагогічних спеціалізацій пріоритетне місце займали теоретичні дисципліни: суспільно-політичні, військово-медичні, що ніякою уявою не були пов'язані з майбутньою педагогічною діяльністю. Педагогічній практика приділялося усе менше і менше уваги, найчастіше вона проводилася формально, не залишаючи ніякого враження в студентів.

Навчальний процес у цілому здійснювався екстенсивними методами. Кількість інформації, що необхідно було засвоїти за весь період навчання, постійно зростало. Збільшувалося число аудиторних занять. Організація самостійної діяльності студентів проходила формально, перебільшувалася роль адміністративних методів керування. У студентів формувалася інертність мислення і діяльності.

За час із 1960 по 1980 р. був реорганізований ряд вузів, відкриті нові. На базі Донецького педагогічного інституту створений Донецький університет, на базі вечірньої філії Харківського політехнічного інституту - Ворошиловградський вечірній машинобудівний і ін.

У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі університетів - 9, технічних вузів - 50, сільськогосподарських вузів - 17, вузів по економіці і праву - 10, педінститутів - 30, вузів по охороні здоров'я - 15, вузів по фізкультурі і спорту - 3, культурі і мистецтву - 12. До мережі вищих навчальних закладів ставляться також 25 філій вузів України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень і 12 загально технічних факультетів.

У середині 80-х рр. проводилася реформа загальноосвітньої і фахової школи. Вищі навчальні заклади України вносили значний внесок у її реалізацію. Основні заходи, спрямовані на рішення питань Реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно поліпшилася якість навчання у вузах, як у плані наукового підготування студентів, так і у відношенні їхньої психолого-педагогічної готовності до роботи в школі. Цьому сприяв курс на цільове підготування вчителів. На основі спільної діяльності поступово початку укладатися система до вузівського підготування і добору абітурієнтів. У університетах функціонували юнацькі предметні школи, Малі академії наук, факультети до вузівської підготування, проводилися олімпіади по суспільних, гуманітарних і природних науках.