Комерційна дипломатія

6.3 Підтвердження країни походження товару

Стаття 43 Митного Кодексу України визначає документи, що підтверджують країну походження товару [3].

Документами, що підтверджують країну походження товару, є сертифікат про походження товару, засвідчена декларація про походження товару, декларація про походження товару, сертифікат про регіональне найменування товару.

Країна походження товару заявляється (декларується) органу доходів і зборів шляхом подання оригіналів документів про походження товару.

Сертифікат про походження товару - це документ, який однозначно свідчить про країну походження товару і виданий компетентним органом даної країни або країни вивезення, якщо у країні вивезення сертифікат видається на підставі сертифіката, виданого компетентним органом у країні походження товару.

Сертифікат походження загальної форми (англійською мовою) - звичайна форма сертифіката, яку видають на всі товари при експорті в країни, з якими не обумовлені правила визначення країни походження товарів; а також у разі, коли товар не має преференційного доступу на ринок країни імпорту та у випадках відсутності або тимчасового припинення пільг на українські товари;

Сертифікат походження загальної форми (російською мовою) - звичайна форма сертифіката, яку видають при експорті в країни СНД;

Сертифікат походження СТ-1 (російською мовою) - видають на товари, що експортуються до країн СНД, та задовольняють вимогам Правил визначення країни походження товарів, затверджених Рішенням Ради голів Урядів СНД від 24.09.1993 р. та Правил визначення країни походження товарів, затверджених Рішенням Ради голів Урядів СНД від 30.11.2000 р.

Сертифікат форми «А» (англійською або французькою мовами) - видають на товари, які підпадають під преференційний режим при експорті на ринки країн-донорів в рамках Генеральної Системи Преференцій;

Сертифікат походження на текстильні товари (TEXTILE PRODUCTS) (англійською або французькою мовами), видають на товари, які експортують до країн ЄС відповідно до положень Угоди між Європейським Співтовариством та Україною про торгівлю текстильною продукцією;

Сертифікат походження на металопродукцію (англійською мовою) - видають на металопродукцію, яку експортують до країн ЄС відповідно до положень двосторонньої Угоди між Урядом України та Європейським Співтовариством про торгівлю деякими сталеливарними виробами;

Сертифікат форми EUR-1 (англійською мовою) для експорту до держав ЄАВТ та які задовольняють вимогам Правилам походження, затверджені Угодою про вільну торгівлю між Україною та державами ЄАВТ;

Сертифікат походження форми У-1 (українською мовою) - застосовують в межах митної території України у разі потреби підтвердження українського походження товарів, які знаходяться в обігу в межах митної території України;

Сертифікат походження для засвідчення товарів, що експортуються до Мексиканських Сполучених Штатів (англійською мовою) - застосовується для підтвердження українського походження товарів, що експортуються до Мексиканських Сполучених Штатів, та яким на території Мексики надаються преференції;

Сертифікат походження послуг - сертифікат для підтвердження факту виконання послуги (наприклад, транспортні перевезення тощо) українським підприємством або суб'єктом ЗЕД України в межах або за межами митної території України. Цей сертифікат застосовують в межах України.

Підставою для видачі сертифікату є заява-декларація замовника.

Сертифікат про походження товарів незалежно від його виду має уніфіковану форму, встановлену міжнародним договором, що визначає надання певного виду преференцій.

У разі втрати сертифіката приймається його офіційно завірений дублікат.

Засвідчена декларація про походження товару - це декларація про походження товару, засвідчена державною організацією або компетентним органом, наділеним відповідними повноваженнями.

Декларація про походження товару - це письмова заява про країну походження товару, зроблена у зв'язку з вивезенням товару виробником, продавцем, експортером (постачальником) або іншою компетентною особою на комерційному рахунку чи будь-якому іншому документі, який стосується товару.

Сертифікат про регіональне найменування товару - це документ, який підтверджує, що товари відповідають визначенню, характерному для відповідного регіону країни, та виданий компетентним органом відповідно до законодавства країни вивезення товару.

У разі якщо в документах про походження товару є розбіжності у відомостях про країну походження товару або органом доходів і зборів встановлено інші відомості про країну походження товару, ніж ті, що зазначені у документах, декларант або уповноважена ним особа має право надати органу доходів і зборів для підтвердження відомостей про заявлену країну походження товару додаткові відомості.

Додатковими відомостями про країну походження товару є відомості, що містяться в товарних накладних, пакувальних листах, відвантажувальних специфікаціях, сертифікатах (відповідності, якості, фітосанітарних, ветеринарних тощо), митній декларації країни експорту, паспортах, технічній документації, висновках-експертизах відповідних органів, інших матеріалах, що можуть бути використані для підтвердження країни походження товару.

6.4 Порядок підтвердження країни походження товару

Порядок підтвердження країни походження товару регламентується статтею 44 Митного Кодексу України [3].

Для підтвердження країни походження товару орган доходів і зборів у передбачених законом випадках має право вимагати та отримувати документи про походження такого товару.

У разі ввезення товару на митну територію України документ, що підтверджує країну походження товару, подається обов'язково лише у разі, якщо це необхідно для застосування митно-тарифних заходів регулювання зовнішньоекономічної діяльності, кількісних обмежень (квот), інших заходів економічного або торговельного характеру, що здійснюються в односторонньому порядку або відповідно до двосторонніх чи багатосторонніх міжнародних договорів, укладених відповідно до закону, або заходів, що здійснюються відповідно до закону для забезпечення здоров'я населення чи суспільного порядку, а також у разі, якщо в органу доходів і зборів є підстави для підозри в тому, що товар походить з країни, товари якої заборонені до переміщення через митний кордон України згідно із законодавством України.

У разі ввезення товару на митну територію України сертифікат про походження товару подається обов'язково:

1) на товари, до яких застосовуються преференційні ставки ввізного мита, встановлені Митним тарифом України;

2) на товари, щодо ввезення яких в Україну застосовуються кількісні обмеження (квоти) або заходи, вжиті органами державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в межах повноважень, визначених законами України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну», «Про зовнішньоекономічну діяльність»;

3) якщо це передбачено законами України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Документи, які підтверджують країну походження товару, не вимагаються у разі, якщо:

1) товари, що переміщуються через митний кордон України, не підлягають письмовому декларуванню відповідно до цього Кодексу;

2) товари ввозяться громадянами та оподатковуються за єдиною ставкою мита відповідно до розділу XII цього Кодексу;

3) товари ввозяться на митну територію України в режимі тимчасового ввезення з умовним повним звільненням від оподаткування;

4) товари переміщуються митною територією України в режимі транзиту;

5) це передбачено міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України;

6) через митний кордон України переміщуються зразки флори, фауни, ґрунтів, каміння тощо для наукових досліджень, відібрані на об'єктах України, які розташовані в полярних регіонах або на островах у нейтральних водах Світового океану, що знаходяться у сфері наукових інтересів України [3].

З метою застосування об'єктивного рівня митно-тарифного навантаження на імпортовані товари з боку митних органів проводиться контроль за правильністю визначення країни походження товарів. За своєю регулятивною сутністю контроль за правильністю країни походження - це комплекс заходів в основному з приводу документальної верифікації (через підтвердження дійсності та справжності сертифікатів про походження) та перевірки належного рівня переробки на відповідність тому походженню, що зазначається під час декларування і спрямовує товар у відповідний режим тарифного оподаткування [8].

Щодо порядку здійснення контролю за правильністю визначення країни походження товарів, то він поділяється на контроль під час та контроль після процедури митного оформлення і є визначеним законодавчо алгоритмом взаємодії з суб'єктом ЗЕД. Якщо інформація про задекларовану країну походження не підтверджується, то результати контролю оформлюються рішенням про визначення країни походження, в якому зазначається остання або ж та, що її виявив митний орган, або ж у відповідній графі документа проставляється як «невідома».

Аналіз статистики надходжень від здійснення контролю за правильністю визначення країни походження (см. табл. 6.2) свідчить про мінімальний фіскальний ефект процедури. Водночас зазначена складова митно-тарифного механізму має беззаперечне регулятивно-запобіжне значення у процесах об'єктивізації митно-тарифного навантаження. За статистикою митної системи, у 2012 р. із 5000 поданих для підтвердження до іноземних митних органів преференційних сертифікатів визнано недійсними або не визнано для надання товарам режиму вільної торгівлі 1509 документів, тобто більше 25 %.

Таблиця 6.2

Статистика надходжень від здійснення контролю за правильністю визначення країни походження товарів 2006 - 2012 рр.

Показник	2006 р.	2007 р.	2008 р.	2009 р.	2010 р.	2011 р.	2012 р.
Надходження від здійснення контролю за правильністю визначення країни походження (млн. грн)	17,5	11,6	42,7	17,9	33,3	48,6	89,3
Величина надходжень від здійснення контролю за правильністю визначення країни походження в загальному обсязі митних платежів, (%)	0,04	0,02	0,04	0,02	0,04	0,04	0,07

Оцінюючи механізм визначення та підтвердження країн походження для митно-тарифного регулювання, не слід забувати й про те, що зазначена складова, крім сфери захисту внутрішнього ринку від так званої «сірої» або документальної контрабанди, здатна забезпечити підтримку вітчизняного товаровиробника й на міжнародному ринку. Так, перевірка сертифікатів про походження товарів з України за запитами іноземних митних органів у більшості випадків підтверджує надання українським товаровиробникам тарифних преференцій, зокрема у країнах ЄС та СНД [8]. Основне завдання застосування інструментарію визначення країни походження натепер - це як найшвидше та в максимальному обсязі провести уніфікацію останнього до норм і правил, прийнятих у рамках основного вектора інтеграції національної економіки - Європейського Союзу.

6.5 Видача сертифікатів, верифікація, підстави для відмови у випуску товару

Питання видачі сертифікатів про походження товару з України регулюються статтею 46 Митного Кодексу України.

У разі вивезення товарів з митної території України сертифікат про походження товару з України в тих випадках, коли він необхідний і це відображено у національних правилах країни ввезення чи передбачено міжнародними договорами України, укладеними у встановленому законом порядку, видається органом або організацією, уповноваженими на це відповідно до закону.

Органи, які видали сертифікат про походження товару з України, зобов'язані зберігати його копію та інші документи, на підставі яких засвідчено походження цього товару з України, не менше 1095 днів від дня його видачі.

В свою чергу верифікація (перевірка достовірності) сертифікатів про походження товару з України визначається статтею 47 Митного Кодексу України.

Верифікація (перевірка достовірності) сертифікатів про походження товару з України здійснюється органами доходів і зборів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Органи та/або організації, уповноважені видавати сертифікати про походження товару з України, зобов'язані за запитом органів доходів і зборів безоплатно надавати їм інформацію, пов'язану з видачею таких сертифікатів і необхідну для здійснення їх верифікації.

З метою встановлення достовірності даних, зазначених у сертифікаті про походження товару з України, органи доходів і зборів можуть затребувати та отримувати у підприємств - виробників товарів або підприємств, які одержали від уповноваженого органу сертифікат про походження товару з України, документацію, необхідну для перевірки даних, зазначених у такому сертифікаті, а також здійснювати у порядку, встановленому законом, безпосередньо на підприємствах перевірку виробництва товарів та первинної документації, пов'язаної з таким виробництвом.

З метою встановлення достовірності даних, зазначених у сертифікаті про походження товару з України, органи доходів і зборів можуть у порядку, встановленому цим Кодексом, проводити дослідження (аналіз, експертизу) проб (зразків) такого товару.

Підстави для відмови у випуску товару (стаття 48 Митного Кодексу України):

1. Орган доходів і зборів відмовляє у випуску товару, якщо цей товар походить з країни, товари якої заборонені до переміщення через митний кордон України згідно із законодавством України.

2. Товари, походження яких достовірно не встановлено, випускаються органом доходів і зборів у вільний обіг на митній території України за умови сплати ввізного мита за повними ставками Митного тарифу України.

3. У разі неможливості достовірно встановити країну походження товарів, щодо яких застосовуються особливі види мита (антидемпінгове, компенсаційне, спеціальне або додатковий імпортний збір), такі товари випускаються у вільний обіг на митній території України за умови сплати особливих видів мита.

4. До товарів застосовується (відновлюється) режим найбільшого сприяння за умови одержання органом доходів і зборів не пізніше ніж через 365 днів від дня здійснення митного оформлення цих товарів належним чином оформленого відповідного документа про їх походження.

Особливості визначення країни походження товарів при поставці товарів в країни ЄС.

Підставою для застосування до українських товарів торговельних преференцій є - сертифікат походження EUR.1.

1. Виробник повинен дотримуватися правило «прямого перевезення»: для отримання переваг режиму вільної торгівлі товари повинні перевозитися безпосередньо з України до країн ЄС (і навпаки). Принцип «прямого контракту» (як для СНД) не потрібно.

2. Треба отримати сертифікат EUR.1. Зараз цей документ видається регіональної торгово-промисловою палатою (послуга на платній основі). З часом буде видаватися українською митницею.

На малі партії товарів (вартістю до 6 тис. євро) сертифікат не потрібен - країну походження достатньо вказати в інвойсі.

3. Квоти застосовуються по основному принципу «перший прийшов - першим обслужений», т. з. пріоритет має той підприємець, який раніше оформив квоту. Тарифні квоти не обмежують імпорт, вони встановлюють, яку кількість товару може бути пропущено за рік.

4. Деякі товари ліцензуються (сільгосппродукція). Ліцензії на імпорт видаються органами конкретної країни ЄС, куди ввозиться продукція.

Сертифікат EUR.1 Для отримання цього сертифіката потрібно подати документи, перелік яких залежить від виду товару, який підприємство хоче експортувати в ЄС. Такий пакет документів може включати:

- заяву встановленої форми;

- контракт на експорт, експортний інвойс (застосовується при міжнародних поставках, надається продавцем покупцеві і зазвичай містить перелік товарів, їх кількість і ціну, за якою вони будуть поставлені покупцеві, формальні особливості товару (колір, вага і т. д., умови поставки і відомості про відправника та одержувача);

- рахунки на закупівлю сировини;

- опис технологічних процесів виробництва;

- калькуляція вартості готової продукції.

Термін видачі сертифіката митницею - близько трьох днів.

Митниця країни ЄС може відправити сертифікат на верифікацію (на перевірку) в Україну. При виникненні сумнівів за сертифікатом в цілому, або по даним в ньому, митні органи можуть звернутися до організацій, що видали сертифікат, або до інших компетентних органів країни походження товару з проханням повідомити додаткові або уточнюючі відомості.

РОЗДІЛ 4. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ СТОСОВНОГО ТОРГОВЕЛЬНИХ СУПЕРЕЧОК В РАМКАХ КОМЕРЦІЙНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Тема 7. Торгівельні конфлікти, суперечки та торгівельні війни: врегулювання, вирішення, запобігання виникнення

Ключові слова: торгова війна, торгівельний конфлікт, торговельна суперечка, об'єкт та суб'єкт міжнародного торгівельного конфлікту, суб'єкт-ініціатор, суб'єкти-партнери, суперечки або війни, процедури врегулювання конфліктів, консультації

7.1 Поняття «торгова війна», «торгівельний конфлікт», «торговельна суперечка»

З розвитком міжнародної торгівлі зростає ескалація конфліктів, що призводить до суттєвих втрат її учасників та ускладнення міждержавних відносин.

До сьогоднішнього дня серед науковців і спеціалістів з міжнародних економічних відносин як в Україні, так і за її межами не склалося єдиного підходу до базових понять міжнародної конфліктології взагалі та конфліктології у сфері міжнародних торговельно-економічних відносин, зокрема. В науковій і публіцистичній літературі з питань міжнародних торговельних відносин поряд з терміном «торговельна суперечка» застосовується термін «торговельний конфлікт». Крім того, останнім часом появу будь-яких проблем у торговельних стосунках між країнами в інформаційному просторі часто означають терміном «торговельна війна». Причому автори довільно обирають той чи інший термін, незважаючи на специфіку зазначених категорій і фактично ототожнюють їх.

ООН і Світова організація торгівлі для позначення ускладнень у стосунках між державами віддають перевагу терміну «суперечка». Поняття «міжнародна суперечка» зазвичай використовується у міжнародному праві для позначення наявності неврегульованих питань, тертя, розбіжностей між державами, пов'язаних з різноманітними проблемами їх відносин. Одне з перших визначень поняття міжнародної суперечки, що найчастіше цитується в літературі, було сформульовано Постійною палатою міжнародного правосуддя (попередницею Міжнародного Суду ООН) у 1924 р.: «Суперечка - це розбіжність з приводу певної норми права або факту, конфлікт правових думок або інтересів між двома особами» [11].

У сучасній теорії склалося єдине розуміння змісту цього поняття, яке ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародною суперечкою розуміє конфлікт правових поглядів, що об'єктивно існує до початку розгляду справи. Проте наявність розбіжностей і протиріч між державами ще не є суперечкою. Для того, щоб розбіжність або протиріччя перетворилися на суперечку між країнами, вони повинні бути об'єктивно виражені в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Стан відносин між країнами вважається суперечкою лише у тому випадку, коли певні дії одної сторони сприймаються контрагентом як такі, що створюють загрозу країні в певній сфері її життєдіяльності і викликають занепокоєння та претензії до першої сторони, але остання не зважає на це.

У практиці Світової організації торгівлі (СОТ) суперечками вважаються суттєві розбіжності між країнами в інтерпретації певного торгового правила чи зобов'язання. Зазвичай суперечка виникає, якщо певна країна запроваджує торгові заходи чи застосовує дії, які, на думку однієї чи кількох країн-членів СОТ, порушують укладені Угоди чи призводять до невиконання країною своїх зобов'язань [11, 12].

Торговельна суперечка - наявна напруга у відносинах, пов'язана із матеріальними втратами, спричиненими заходами, заподіяними одною країною, що погіршують умови торгівлі іншої (або інших), потребує врегулювання.

Ситуація, яка може призвести до підвищення напруги у міжнародних відносинах і викликати суперечку, але при цьому розбіжність інтересів держав не супроводжується взаємним пред'явленням претензій, у Статуті ООН (ст. 34) позначається терміном «суперечлива ситуація».

Термін «конфлікт» часто використовується у міжнародних економічних відносинах як синонім терміну «суперечка».

Складність єдиного визначення конфлікту у міжнародному праві пов'язана з неоднозначністю його застосування у різних наукових дисциплінах і наявністю численних близьких за значенням понять, як от: сутичка, боротьба, суперечка, агресія, колізія тощо.

Під міжнародним торговельним конфліктом розглядають суперництво країн та/або груп країн, що породжується зіткненням їх інтересів на ринках продукції однієї або кількох галузей економіки та проявляється загостренням проблеми збуту товарів (послуг) певної країни (або країн) через обмеження доступу на ринок іншої країни (або країн), при цьому учасники міжнародної торгівлі намагаються знизити конкурентоспроможність товарів торговельного опонента або взагалі його усунути за допомогою системи обмежувальних та/або заборонних заходів.

За певних умов урядові заходи країн з обмеження або заборони імпорту переростають у гострі конфліктні ситуації поміж державами, що отримали назву «торгових воєн», тобто рішучих дій, спрямованих на зміну поведінки опонента у потрібному напрямку [11, 12].

Торгова війна - це торгове суперництво двох або більше країн з приводу захоплення зарубіжних ринків (наступальна торгова війна) або запобігання торгової «окупації» національної економіки (оборонна торговельна війна).

Торговельна війна - найвищий ступінь напруги у відносинах між країнами, пов'язаний з використанням інтенсивних заборонних заходів торгової політики (ембарго, економічна блокада, бойкот тощо), що можуть призвести до великих матеріальних втрат країни, проти якої вони були заподіяні [11, 12].

7.2 Причини виникнення торговельних конфліктів, суперечок та торгівельних війн, їх об'єкти, суб'єкти, масштабність

Причини виникнення торговельних конфліктів, суперечок та торгівельних війн:

- протекціоністські (економічні) (захист та/або створення сприятливих умов для національних виробників);

- політичні (невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою іноземних держав, територіальні претензії тощо);

- ідеологічні (несумісність систем цінностей, які домінують у суспільствах країн, наприклад, комуністичні (соціалістичні), ліберальні, консервативні, націоналістичні тощо);

- екологічні (пов'язані із порушенням норм дотримання екологічної рівноваги в різних середовищах, зокрема: надр, водних, повітряних тощо) та ін. [11].

Найчастіше провокує виникнення торговельних конфліктів, суперечок та війн протекціонізм. У світовому господарстві завжди були й досі існують бар'єри, явища дискримінації, що негативно впливають на можливості проникнення національних товарів на іноземні ринки. Крім того, невиконання домовленостей з боку певної країни щодо торговельних режимів, досягнутих під час дво- чи багатосторонніх переговорів, зокрема в рамках СОТ, також породжують конфліктні ситуації.

До цієї групи можна віднести «бананову» та «сталеву» війни, спровоковані США.

Науковці сходяться на думці, що абсолютна більшість торгових воєн, що відбулися раніше і тривають сьогодні, мають політичне підґрунтя. Однією з політичних причин виникнення торговельних конфліктів різних країн із США є екстериторіальні закони цієї країни, які дозволяють Сполученим Штатам застосовувати санкції до країн, що порушують ці закони. Наприклад, у березні 1996 р. у США було прийнято закон Хелмса-Бертона, спрямований на застосування санкцій проти іноземних компаній, що торгують з Кубою. Оскільки через цей закон серйозно постраждали деякі канадські та мексиканські компанії, багато іноземних інвесторів намагаються не зіштовхуватися з цим законом і не включати бувші американські активи у свої кубинські проекти. З ідеологічних та політичних мотивів у 1974 році конгрес США одноголосно прийняв поправку Джексона-Вейніка, що обмежувала торгівлю з країнами з «неринковою економікою», які не визнавали право громадян на еміграцію, а у 1983 р. президент США Рейган забороняє поставки у Радянський Союз устаткування для будівництва трубопроводів [10].

Екологічні торгівельні війни. Причини їх виникнення невідповідність екологічних норм країн. Як приклад можна навести «м'ясну війну» між США і ЄС, так як вона викликана порушенням екологічних норм Європейського Союзу, також до цієї групи можна віднести литовсько-латвійський конфлікт між компаніями «Amaco» і ОРАВ, щодо розвідки нафтового родовища в Балтійському морі, а також україно-російський осетровий конфлікт. Бойкот країнами Балтії сільськогосподарської продукції Білорусі з територій, забруднених у результаті Чорнобильської катастрофи; суперечка між Канадою і США у 1994 р. з приводу зон та квот вилову лосося у протоці біля острову Ванкувер [13].

Об'єктом міжнародного торгівельного конфлікту, суперечки або війни є певний аспект торговельних стосунків, відносно якого інтереси сторін є несумісними, і ситуація, що складається при цьому, не може одночасно задовольняти торговельних партнерів.

Суб'єкти міжнародного торгівельного конфлікту, суперечки або війни - це її учасники (фірми, країни, групи країн, міжнародні організації). Серед них виділяються: суб'єкт-ініціатор, що спричинив конфліктну ситуацію, тобто вжив заходів, які дискримінують торговельних партнерів і погіршують їх економічне становище, і протилежна сторона - суб'єкт-торговельний партнер чи суб'єкти-торговельні партнери, які дискриміновані через дії ініціатора [11, 12].

Залежно від типу суб'єктів торговельні суперечки можуть відбуватися:

? між країною і угрупуванням країн;

? між країнами одного угрупування;

? між окремими країнами різних угрупувань;

? між угрупуваннями країн.

Причому із розвитком міжнародної торгівлі і зміцненням позицій країн, що розвиваються, на світовому ринку, посилюється конфліктність міжнародних торговельних відносин. Учасниками торговельних суперечок у рівному ступені стають країни різного рівня розвитку.

Залежно від масштабів суперечки можна поділити на:

- світові, у які втягнуто велику кількість країн і які спроможні перерости у глобальні конфлікти;

- регіональні, між країнами певного географічного регіону;

- субрегіональні, між невеликою кількістю країн певної частини регіону;

- обмежені, в яких бере участь невелика кількість країн, наприклад, двосторонні чи тристоронні конфлікти тощо.

Ступінь гостроти міжнародної торгової суперечки залежить від рівня інтенсивності захисних (дискримінаційних) інструментів, що застосовують країни-супротивники одна проти одної, та, відповідно, ступеня нанесення шкоди учасникам. Чим більших матеріальних втрат зазнають держави-учасниці суперечки, тим потенційно гострішим може бути конфлікт. Мінімальний рівень гостроти характерний для ситуації незначних порушень певних правил справедливої конкуренції однією стороною. Гострішою є ситуація, коли започатковується антидемпінгове розслідування та/або застосовуються компенсаційні заходи, а у відповідь країна, проти якої запроваджуються протекціоністські заходи, також створює захисні бар'єри. Найвищого ступеня гостроти набуває конфлікт, наприклад, при застосуванні ембарго на торгівлю [11, 12].

Кожна країна стикалася з конфліктами різної тривалості. Це могла бути досить коротка торгова суперечка, яка тривала кілька днів, поки не знайдені шляхи її розв'язання, а може бути протистояння, що тривало десятками років. Текстильна війна між Японією та США тривала понад 20 років і закінчилася примиренням з взаємними зобов'язаннями. Торговий конфлікт між ЄС і США з питання цін і тарифів на поставки бананів з Африки і Латинської Америки тривав понад 8 років.

Наслідки торгових конфліктів супроводжуватися великими збитками. Наприклад, Американський Інститут міжнародних економік проаналізував вплив на економіку США економічних санкцій, що були використані у 1995 р. проти 26-ти країн. Дослідження показало, що розмір американського експорту в ці країни знизився на 15-19 млрд дол., що призвело до втрати 200 тис. робочих місць у США [13]. Проте це лише короткостроковий ефект.

7.3 Способи ведення торговельних конфліктів, суперечок та торгівельних війн

Способи ведення торговельних конфліктів, суперечок та торгівельних війн:

1) визначення групи «чуттєвих» товарів та введення стосовно них заборонних або надмірно високих митних ставок;

2) уведення економічних (торговельних) санкцій стосовно певної країни у вигляді заборони ввезення певних товарів;

3) уведення ліцензованого імпорту певних груп товарів (як правило, сільськогосподарської сировини, металів, вугілля);

4) уведення експортних субсидій для пріоритетних галузей та підприємств;

5) розвиток програм імпортозаміщення, які передбачають перерозподіл фінансових та сировинних ресурсів на користь нових перспективних галузей (виробництв) під прапором економічної безпеки;

6) уведення квот на імпорт з країни, яка є або може стати економічним конкурентом;

7) визначення порядку компенсаційних виплат в межах програми захисту вітчизняного товаровиробника;

8) уведення особливого режиму розмитнення товарів, який передбачає необхідність отримання додаткових документів або здійснення додаткових оплат;

9) довільний вибір методики оцінки імпортних товарів відповідно до національного оцінювального класифікатора, який не враховує ні договірних зобов'язань сторін, ні цінової специфіки конкретного ринку;

10) уведення особливого режиму стандартизації та сертифікації товарів, невизнання сертифікатів якості авторитетних країн (компаній), які є визнаними взірцями захисту прав споживачів;

11) уведення особливих санітарних та фітосанітарних норм, а також ускладнення процедури розгляду претензій на адресу державних служб;

12) цілеспрямоване ускладнення антидемпінгових механізмів, за дії яких структура витрат внутрішнього ринку країни та цінова політика корпорацій визначаються не споживачем конкретної продукції та імпортером, а чиновником;

13) обмеження доступу іноземних компаній до участі в тендерах на постачання певних товарів або ж надання послуг;

14) обмеження або заборона участі іноземних компаній та фізичних осіб в купівлі землі, нерухомості або ж в акціонуванні так званих природних монополій;

15) уведення механізмів контролю над експортом високотехнологічного обладнання та продукції машинобудування [32, 33].

Узагальнено форми торговельних війн представлено у таблиці 7.1.

Таблиця 7.1

Характеристика форм торговельних війн [6]

Форма	Характеристика
«Відкриття ринків»	Захоплення ринків інших країн силовими методами задля їх відкриття
Торговельна війна як засіб політичного тиску	Використання торговельних та економічних важелів задля досягнення політичних цілей
«Кредитування» країною - експортером країну-імпортера	Надання позички під зобов'язання закупівлі продукції, що позбавляє країну - кредитора від конкуренції та створює економічну залежність від неї
Війна девальвацій	Девальвація власної валюти для заохочення експорту
Субсидування	Приховане дотування експортерів через надання податкових пільг, пільгових умов страхування та позик за ставкою нижче ринкової
Тарифна	Маніпуляція країною-суперником за допомогою імпортних та експортних тарифів

Фактично запровадження будь-якого інструменту торгової політики країни, що погіршує або потенційно може погіршити економічне становище торговельного партнера, слугує приводом для створення конфліктної ситуації. Аналіз суперечок між країнами-членами СОТ за період з 1995 р. показав, що всього за цей період виникло 418 конфліктних ситуацій. Лідером за кількістю торгових суперечок є США. Вони були учасниками понад 200 суперечок: у 122 випадках - як відповідач на скаргу, і у 92 випадках - як позивач. На другому місці ЄС, для якого ці показники відповідно становлять - 81 і 78.

Протягом 1995 - 2010 рр. СОТ розглянула 84 конфліктні ситуації, пов'язані із застосуванням антидемпінгових мит [13, 32, 33]. У 50 % випадків об'єктом розгляду у СОТ ставала поведінка США, причому спектр імпортної продукції, по якій США фіксували демпінг, досить широкий: від сільськогосподарської та харчової продукції до високотехнологічної.

7.4 Процедура врегулювання торговельних конфліктів, суперечок та торгівельних війн: консультації, винесення рішення групи експертів, виконання, оцінка

Сучасна процедура вирішення спорів, що існує у Світовій організації торгівлі, є результатом довготривалого та складного процесу розвитку.

Теорія міжнародного публічного права напрацювала дві основні концепції мирного вирішення міжнародних спорів:

1) вирішення суперечок, що спирається на політико-економічну силу держави;

2) вирішення спорів на підставі норм, правил та процедури, що заздалегідь узгоджені між сторонами спору.

Механізм вирішення спорів у рамках ГАТТ/СОТ від самого початку свого існування і аж до закінчення Уругвайського раунду переговорів демонструє поступовий перехід від концепції, зорієнтованої на силу, до концепції, зорієнтованої на визнані учасниками організації норм та процедур [9].

На самому початку вирішення спорів ГАТТ відбувалося за спрощеною процедурою, коли договірні сторони подавали скарги голові ГАТТ, який, після їх вивчення, готував відповідні рекомендації. Договірна мудрість ГАТТ закріплювала думку, що судові процеси є неефективним способом вирішення будь-якої проблеми.

Однак з часом стало зрозумілим, що подібний механізм не може задовольнити потреби організації, з'являлися перші спроби реформування системи. З часів виникнення ГАТТ спори здебільшого розглядалися на пленарних зустрічах сторін, трохи пізніше - міжсесійним комітетом, і, насамкінець, спеціальною групою для розгляду всіх торговельних спорів, або їх певних видів.

У 1955 р. сталася доволі помітна подія - з ініціативи генерального директора ГАТТ Еріка Уіндама Уайта було вирішено створити спеціальні групи експертів замість робочих груп, що існували до того часу. Основним недоліком робочих груп було те, що їхні члени, по суті, представляли інтереси своїх країн. За новою системою до складу групи входило три чи п'ять експертів, що виступали у власній якості. Саме ця подія стала символом переходу від політичних способів врегулювання спорів до суто юридичних.

Цікавим та незвичайним елементом процедури було та залишається те, що остаточною метою процедури врегулювання спорів було не виявлення винуватої сторони та сторони, права якої порушено, як на перший погляд і повинно бути, а якомога швидше досягнення рішення, що влаштовує обидві сторони спору.

Основним ускладненням на шляху створення дієвого механізму вирішення спорів була та обставина, що Генеральна угода з тарифів та торгівлі 1947 р. (ГАТТ 47) не містить визначення «процедура вирішення спорів».

ГАТТ 47 ст. XXII передбачає «двосторонні консультації стосовно будь-яких питань, що впливають на реалізацію цієї угоди», Сторони можуть, за вимогою сторони, проводити консультації з будь-якою стороною чи сторонами стосовно будь-якого питання, з якого неможливо знайти задовільне рішення шляхом консультацій, передбачених параграфом 1».

У ст. XXIII визначено, що консультації - це необхідна попередня умова застосування багатосторонніх процедур ГАТТ та закріплювала концепцію анулювання та скорочення торговельних переваг, що в подальшому стала основною концепцією права СОТ [9].

З метою узагальнення практики, що склалася, в подальшому була прийнята значна кількість актів, що стали своєрідними східцями до формування тієї системи вирішення спорів у Світовій Торговельній Організації, яка існує сьогодні. Серед них: Рішення про «Процедури стосовно ст. ХХІІІ» (від 5 квітня 1996 р.), яке стосується вирішення суперечок між розвиненими країнами та тими, що розвиваються; «Домовленість щодо нотифікації, консультацій, розв'язання спорів та нагляду» (від 28 листопад 1979 р.) та додаток «Узгоджений опис звичаєвої практики ГАТТ у галузі розв'язання спорів»; Рішення про «Процедури розв'язання спорів» (від 29 листопада 1982 р.); Рішення про «Процедури розв'язання спорів» (від 30 листопада 1984 р.); Рішення про «Поліпшення в правилах і процедурах розв'язання спорів» (від 12 квітня 1989 р.). Приписи цих актів зберегли свою силу і до сьогодні, оскільки ГАТТ 94 зобов'язує сторони апріорі погоджуватися з положеннями ГАТТ 47.

Стаття ХХІІІ (1) ГАТТ зазначає, що будь-яка сторона ГАТТ може порушити позов, якщо вважає, що «будь-яка перевага, якою вона має право прямо чи опосередковано користуватися за цією Угодою, зводиться нанівець чи ушкоджується або що досягнення будь-якої цілі Угоди ускладнюється внаслідок»:

а) невиконання іншою стороною своїх зобов'язань за цією Угодою;

б) застосування іншою стороною будь-якого заходу незалежно від того, чи конфліктує він з положеннями цієї Угоди, чи ні;

в) існування будь-якої іншої ситуації.

Початком процедури врегулювання спорів виступали переговори сторін - консультації, які, як свідчить практика, стали основною формою подолання суперечностей. Наступним етапом виступала стадія добрих послуг, процедура примирення та посередництво з боку Генерального директора ГАТТ, інших осіб та органів. І тільки після недосягнення позитивного результату після вичерпання зазначених засобів сторони спору передавали справу на розгляд Договірних Сторін або Раді представників, що за сприяння Генерального директора формувала групу експертів чи робочу групу для прийняття рішень з цього спору. Прийняте ними рішення ставало юридично обов'язковим для сторін.

Згідно зі ст. XXIII (2) ГАТТ, існує три види засобів правового захисту інтересів і прав сторін ГАТТ.

Так, якщо відповідні сторони спору «не досягли задовільного врегулювання протягом розумного періоду часу», тоді:

1) «справу може бути передано на розгляд ДОГОВІРНИХ СТОРІН», які наділені повноваженнями: надати відповідні рекомендації сторонам, які, на їх думку, зацікавлені в справі;

2) винести рішення щодо справи, залежно від того, що вони вважатимуть належним;

3) якщо вони вважають, що обставини є досить серйозними для того, щоб виправдати такі дії, вони можуть дозволити стороні чи сторонам призупинити застосування до будь-якої іншої сторони таких поступок чи інших зобов'язань за цією Угодою, які вони можуть визначити за доцільні за таких обставин.

У практиці ГАТТ схвалення сторонами ГАТТ доповіді групи експертів розглядалось як обов'язкове рішення, що вважалося авторитетним визначенням існуючих за ГАТТ прав і обов'язків сторін спору. Виконання рішень груп експертів та робочих груп забезпечувалося політичними важелями тиску та авторитетом ГАТТ. Лише в декількох випадках у разі очевидного ігнорування рішень ГАТТ мало місце застосування відповідних санкцій.

Система вирішення спорів ГАТТ стала практичним засобом розгляду спорів на противагу консультаціям сторін. Доповіді груп зверталися до окремих обставин «справи, тому легко дистанціювалися від інших спорів, а «рішення з попередніх справ відігравали у кращому випадку роль переконливого прецеденту». Процедура вирішення спорів ГАТТ та Генеральна угода в цілому успішно існувала такий тривалий термін лише завдяки пріоритету дипломатичних процедур над юридичними, в іншому разі багато з членів ГАТТ вийшли б з її складу.

Ця система давала широкі можливості для досягнення компромісних рішень між сторонами спору, що, у свою чергу, забезпечувало більшу стабільність міжнародних торговельних відносин і стимулювало виконання рішень ГАТТ. За всю історію існування ГАТТ лише в декількох випадках рішення груп експертів не були виконані. У цілому система врегулювання спорів ГАТТ була дуже ефективним і успішним механізмом. З більш ніж 500 справ, що розглядалися ГАТТ, понад дві третини мали успішне завершення.

У 1985 р. було проведено дослідження стосовно ефективності системи врегулювання спорів у ГАТТ, в результаті чого було видано «Огляд ефективності розгляду торговельних спорів відповідно до ГАТТ та домовленостей Токіо-раунду». У цьому огляді серед іншого вказувалося на те, що тарифи та квоти були найбільш частим предметом скарг та ці справи здебільшого вирішувалися задовільно; субсидії були менш часто предметом скарг, але задовільне вирішення цих справ мало місце значно рідше; отримання формальної згоди на створення груп експертів у цілому проходило в межах прийнятного терміну часу; прийняття доповіді груп доволі рідко відкладалося на тривалий період; для більшості доповідей груп експертів та робочих груп, прийнятих з 1948 р., середній період часу з моменту подання скарги до моменту прийняття доповіді складав 10 місяців; імплементація рішень була доволі швидкою в більшості справ і середній період часу між моментом подання скарги і до моменту імплементації рекомендацій групи експертів складав близько двох років.

Незважаючи на доволі нейтральну оцінку роботи механізму вирішення спорів за ГАТТ, неможливо не зазначити й її значні та принципові недоліки. Серед них:

- схильність всієї системи до інтересів сильних країн та певна дискримінація найменш розвинених країн;

- існування, замість однієї загальної, декількох різних процедур врегулювання спорів, що іноді ускладнювало обрання певного виду процедури для конкретного виду спору;

- недостатня кваліфікація та безсторонність груп експертів;

- складність розгляду спорів, які зачіпають політичні інтереси країн (Аргентина та ЄС, Австралія та Канада під час Фолклендської війни 1982 р.);

- недоліки у сфері встановлення компенсаційних засобів за спричинену шкоду (їхня неефективність за скаргами невеликих країн до великих промислово розвинених країн);

- певна невизначеність, колізії та труднощі у зв'язку з участю сторін ГАТТ в інших регіональних об'єднаннях, в яких існували власні механізми врегулювання спорів;

- тривалий термін розгляду справ (зазвичай від 3 до 9 місяців);

- велика кількість спорів, що розглядалися утримувала країни від подання нових позовів;

- затягування розгляду справи та прийняття рішення;

- недостатня прозорість процедур врегулювання спорів;

- проблеми, пов'язані з виконанням прийнятих рішень.

Наявність усіх зазначених недоліків разом із неможливістю їхнього усунення без кардинальної реформи становили для сторін ГАТТ складну проблему, розв'язання якої і стало одним з основних чинників прийняття рішення про створення СОТ.

У Міністерській декларації, що була прийнята в Пунта-дель-Есте 20 вересня 1986 р. окремим пунктом зазначалося питання про вдосконалення механізму вирішення спорів шляхом більш ефективних правил та процедур щодо виконання рішень. У 1989 р. було прийняте рішення про «Вдосконалення правил та процедур вирішення спорів ГАТТ», що містило положення про арбітражний розгляд та положення про те, що рішення, прийняті відповідно до ст. ХХІІ, ХХІІІ ГАТТ або в межах арбітражного розгляду, не можуть анулювати чи скорочувати переваги договірних сторін ГАТТ.

У 1990 р. сторони ГАТТ погодили ключові засади та принципи, які повинні стати основою механізму вирішення спорів:

1) наявність безумовного права на заснування третейської групи;

2) схвалення доповідей третейської групи у чітко визначений термін не може бути заблоковано, якщо протилежне рішення не прийняте шляхом консенсусу;

3) необхідне створення інстанції для перегляду рекомендацій третейських груп;

4) у разі невиконання рекомендацій третейської групи потерпіла сторона має право на застосування контрзаходів.

Докорінна реформа системи врегулювання торговельних спорів та втілення вищезазначених принципів знайшли своє відображення в такому документі, як «Домовленість про правила та процедури, що регулюють вирішення спорів» (ДСУ), що є Доповненням 2 до Марракеської угоди про створення СОТ та містить 27 статей та 4 додатки. У тексті ДСУ, включаючи додатки, вирішується більшість проблем, які були притаманні ГАТТ 1947.

Уже після кількох перших років функціонування нової системи врегулювання торговельних спорів у СОТ більшість оглядачів зійшлися на думці про більшу її ефективність порівняно із відповідною системою ГАТТ 1947. Уже досить значний досвід, набутий в її рамках, надає підстави для оптимізму щодо майбутнього цієї системи врегулювання спорів у сфері міжнародної торгівлі [9].

Незмінною залишилася наявність у СОТ, так само як і в ГАТТ, трьох основних процедур розв'язання спорів:

- загальна процедура;

- процедура врегулювання спорів за участю країн, що розвиваються;

- процедури, пов'язані з режимом спеціалізованих угод.

Тема 8. Стандарти комерційної дипломатії

Ключові слова: міжнародні санкції, символічні санкції, каральні санкції, стандарти примусу

8.1 Засади стандартів комерційної дипломатії

Стандарти комерційної дипломатії закріплені в документах міжнародного та міждержавного рівня, серед яких слід назвати:

1) нормативні акти Організації Об'єднаних Націй, її Генеральної Асамблеї та структурних підрозділів;

2) нормативні акти міжнародних міждержавних організацій;

3) угоди окремих держав з міжнародними організаціями;

4) міждержавні двох-, трьох та багатосторонні угоди;

5) національні державні нормативні акти, які визначають норми та регламент роботи вітчизняних дипломатичних представництв в країнах перебування;

6) національні державні нормативні акти країн перебування, які визначають норми та регламенти роботи іноземних представництв на своїй території [29].

До першої групи нормативних документів, як основи стандартів дипломатії, в тому числу й комерційної, слід віднести Статут Організації Об'єднаних Націй. В статті 55 Статуту відзначається, що з метою створення умов стабільності та благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, заснованих на повазі принципу рівноправності та самовизначення народів, Організація Об'єднаних Націй сприяє:

а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення, умовам економічного й соціального прогресу та розвитку;

б) розв'язанню міжнародних проблем у галузі економічній, соціальній, охорони здоров'я і подібних проблем; міжнародному співробітництву в галузі культури й освіти;

в) загальній повазі та дотриманню прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови й релігії.

Ст. 57 регламентує створення різних спеціалізованих установ на підставі міжурядових угод й наділення їх широкою міжнародною, визначеною в їхніх установчих актах, відповідальністю в галузі економічній, соціальній, культури, освіти, охорони здоров'я та інших подібних.

Можна сказати, що висхідні положення формування комерційної дипломатії, визнані всіма країнами-членами ООН, закладені в статуті цієї організації.

Для повноцінного виконання дипломатичних функцій, в розвиток засад міжнародного партнерства (в тому рахунку й комерційної дипломатії) у низці міжнародних нормативних документах визначені основні правила, обов'язки та відповідальність сторін, а також особливі умови. В першу чергу мова йде про:

- Віденську конвенцію про дипломатичні зносини (1961 р.);

- Віденську конвенцію про консульські зносини (1963 р.);

- Віденську конвенцію про право міжнародних договорів (1969 р.);

- Віденську конвенцію про спеціальні місії (1969 р.);

- Віденську конвенцію про представництва держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (1975 р.) [29].

Серед нормативно-правових актів що регулюють питання комерційної дипломатії в України слід назвати Закон «Про зовнішньо економічну діяльність», «Про дипломатичну службу» [1, 2].

Інструменти і методи сучасної комерційної дипломатії вельми різноманітні - від традиційних ділових переговорів до прямого лобіювання національних інтересів на глобальному ринку та проведення відповідної, яка просуває потрібне рішення в практику і формує громадську думку, інформаційної політики. Методи комерційної дипломатії припускають використання інструментів традиційної дипломатії: ноти і заяви, консультації та обговорення, обмін думками, у тому числі в неофіційному порядку, візити і зустрічі, участь у роботі міжнародних економічних організаціях.

У світі практично сформувався механізм комерційної дипломатії, що складається з усіх відомих прийомів і методів, який використовується для досягнення домовленостей з іншими країнами про взаємні поступки на двохстронній і багатосторонній основі. Одним із специфічних аспектів комерційної дипломатії є майстерність ведення переговорів з метою запобігання або врегулювання конфліктів в економічних відносинах, пошуку компромісів і взаємоприйнятних домовленостей, укладання угод в тій чи іншій формі, що передбачають розширення зовнішньоекономічного співробітництва на основі рівноправності та взаємної вигоди, наскільки це вигідно в умовах глобальної конкуренції.

Механізм комерційної дипломатії України - це інституційно-функціональна і кадрова система, елементами якої виступають:

- сукупність різноманітних нормативно-правових актів (міжнародні конвенції, угоди, договори, закони України, постанови та укази, положення), які регулюють різноманітні сторони дипломатичної служби в цілому та економічної, зокрема;

- відповідні державні структури та установи з їх кадровим, матеріальним, технічним забезпеченням (ВР України, КМ України, МЗС, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, галузеві міністерства і відомства в межах компетенції їх у сфері міжнародного бізнесу, управління зовнішніх економічних зв'язків органів місцевого самоврядування);

- вищі навчальні заклади, які готують фахівців для дипломатичної служби та зовнішньоекономічної сфери;

- неурядові організації, спілки, об'єднання або, так звана, неофіційна дипломатія (торгово-промислова палата, український союз промисловців та підприємців та ін.);

- дипломатичні та бізнесові представництва України за кордоном (посольства, генеральні консульства, торговельно-економічні місії, різноманітні представництва українського бізнесу за кордоном).

Важливим елементом механізму комерційної дипломатії у сучасному світі виступають, як правило, міністерства закордонних справ, міністерства економіки та торгівлі. У більшості розвинених країн зовнішньоекономічна діяльність є сферою компетенції відповідно міністерства торгівлі або міністерства економіки у тісній взаємодії і координації цієї діяльності з міністерством закордонних справ.

В Україні, згідно Закону про дипломатичну службу в редакції від 01.04.2015 р., згідно ст. 6 Міністерство закордонних справ України (скорочено: МЗС України) є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує здійснення зовнішньої політики держави і координацію діяльності органів державної влади у сфері зовнішніх відносин. МЗС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через інші органи дипломатичної служби (дипломатичні представництва, консульські установи, місії, постійні представництва при міжнародних організаціях). У структурі МЗС безпосередню координацію у зовнішньоекономічній сфері нашої держави здійснює управління економічного співробітництва [2].

Якщо загальна координація зовнішньоекономічної діяльності і політика здійснюється МЗС України, то вирішення окремих конкретних питань є сферою компетенції Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, інших міністерств і відомств нашої держави у структурі яких створені і діють відповідні департаменти та управління.