Розвиток комунікативних умінь менеджерів як чинник підвищення ефективності управлінського спілкування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Розвиток комунікативних умінь менеджерів як чинник підвищення ефективності управлінського спілкування

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні підходи до дослідження особливостей спілкування менеджерів

1.1 Спілкування: його структура, функції та види

1.2 Психологічна специфіка професійної діяльності управлінця

1.3 Комунікативні вміння в структурі особистості менеджера

Висновок до розділу 1

Розділ 2. Емпіричне дослідження комунікативних вмінь менеджерів

2.1 Методика та організація дослідження особливостей розвитку комунікативних вмінь менеджерів

2.2 Аналіз результатів емпіричного дослідження особливостей розвитку комунікативних вмінь менеджерів

Висновок до розділу 2

Розділ 3. Шляхи розвитку комунікативних умінь сучасних менеджерів

3.1 Тренінг - сучасна інтерактивна форма навчання

3.2 Соціально-психологічний тренінг формування комунікативних вмінь менеджерів

3.3 Аналіз ефективності впровадження соціально-психологічного тренінгу розвитку комунікативних вмінь менеджера

Висновок до розділу 3

Розділ 4. Охорона праці менеджерів

4.1 Навчання с питань охорони праці менеджерів

4.2 Профілактика алкоголізму та наркоманії у менеджерів

Висновок до розділу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Впродовж багатьох років людському чинникові в бізнесі надавалася другорядна роль, підпорядкована фінансовим і виробничим завданням компанії. Традиційна модель управління націлювала увагу менеджера майже виключно на економічні цілі. Останнім часом таке ставлення почало змінюватися. Актуальною проблемою сучасного менеджменту є активізація людських ресурсів для досягнення успіху організації. Нова сучасна модель, що відображає зростаючу інтеграцію економічних та соціальних процесів, ставить перед менеджером також і соціальні завдання - забезпечення зайнятості гуманізацію умов праці, розширення участі в управлінні.

Однією з умов праці сучасного управлінця є постійна взаємодія з іншими людьми. І саме спілкування виступає основним інструментом роботи менеджера. Майстерність в професії менеджера тісно пов'язана з вмінням мистецького володіння засобами та техніками спілкування. Тому серед інших загальних умінь менеджера великий інтерес становлять комунікативні вміння. спілкування професійний тренінг комунікативний

Комунікативні вміння менеджера формуються на основі товариськості, яка закріплюється в поведінці та стає передумовою розвитку таких якостей особистості, як спрямованість на спілкування, інтерес до людей, рефлексія, емпатія. Всі ці якості необхідні для роботи в сфері професій «людина-людина». Управлінці з високим рівнем сформованості комунікативних вмінь відчувають потребу в управлінській діяльності та активно прагнуть до неї, швидко орієнтуються в складних ситуаціях, розкуті в новому колективі, ініціативні, у важких справах або важких ситуаціях приймають самостійні рішення, відстоюють свою думку і працюють над тим, щоб вона була прийнята колегами, самі шукають справи, які б задовольнили їх потребу в комунікативній та організаторській діяльності.

Певний інтерес становлять вміння говорити і слухати. Тому головним компонентом менеджерської роботи є розвиток комунікативних вмінь управлінця.

З іншої сторони комунікацію розглядають як одну з основних базових складових діяльності людей, яка активно взаємодіє з менеджерською діяльністю. Сутність комунікацій становлять взаємозв'язки між працівниками, співпраця менеджера і клієнта.

Як свідчить життєва практика та наукові дослідження, не кожен менеджер спроможний ефективно налагодити і підтримувати взаємовідносини з оточуючими його людьми, та не кожна людина може бути успішним менеджером. Деяким людям дуже важко спілкуватися взагалі, а особливо з великою кількістю людей. І це пов'язано з рисами характеру, типом темпераменту, а також з психотипом (за методом соціоніки) кожної людини.

Аналізуючи сучасну теорію і практику комунікативної підготовки сучасних менеджерів можна стверджувати, що ще недостатньо вивчено та розроблено теоретичні засади розвитку у них комунікативної компетентності. Існує нагальна потреба опрацювання і поширення результатів відповідних досліджень і досвіду з цього напрямку.

Розвиток комунікативних вмінь менеджера є актуальною проблемою психології, вирішення якої має важливе значення як для кожного управлінця, так і для суспільства в цілому. Тому даній проблемі присвячена дипломна робота на тему: «Розвиток комунікативних умінь менеджерів як чинник підвищення ефективності управлінського спілкування».

Мета дослідження - дослідити психологічні особливості комунікативних вмінь менеджерів та шляхи їх оптимізації.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

1. Здійснити теоретичний аналіз особливостей спілкування менеджерів.

2. Виявити психологічну сутність категорії "комунікативні уміння".

3. Емпірично дослідити особливості розвитку комунікативних вмінь менеджерів.

4. Розробити та апробувати соціально-психологічний тренінг формування комунікативних вмінь менеджерів.

5. Проаналізувати особливості охорони праці менеджерів.

Об'єкт дослідження - комунікативні вміння менеджерів.

Предмет дослідження - психологічні особливості комунікативних вмінь менеджерів.

Методологічна основа дослідження. Проблема професійного становлення особистості, висвітлюючись в роботах К.О. Абульханової-Славської, А.Г. Асмолова, М.Й. Боришевського, Л.Ф. Бурлачука, О.І. Власової, А.О. Деркача, В.П. Казміренка, Л.А. Кияшко, С.Д. Максименка, Н.Ю. Максимової, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.О. Татенка, Т.М. Титаренко, А.В. Фурмана, Т.С. Яценко та ін.; формування особистісних якостей менеджера розглядали В.Г. Ананьєв, В.М. Гуленко, М.М. Обозов, Г.В. Щьокін, І.М. Коганець, Дж. Максвел, Бр. Трейсі, Б. Шефер та ін.; предмет вузівської підготовки майбутнього спеціаліста знаходить своє вирішення у психологічній науці у працях вітчизняних науковців (О.В. Киричук, Л.В. Кондрашова, М.Н. Корнєв, Г.В. Марковець, Л.М. Марковець, Г.Й. Юркевич, Л.П. Овсянецька, М.І. Пірен, В.Т. Циба та ін.); місце і ролі керівника в управлінському процесі розглядалися (В.П. Казміренком, Г.В. Ложкіним, С.Д. Максименком, І.Н. Семеновим, А.Ю. Трофімовим, В.В. Третьяченко, В.М. Шепель, А.Я. Шестюком).

Особливості спілкування як одного із найважливіших факторів формування особистості досліджувалися у роботах В.Г. Ананьєва, О.О. Бодалєва, Л.С. Виготського, Б.Ф. Ломова); системно-діяльнісна парадигма спілкування вивчалася Б.Г. Ананьєвим, Б.Г. Коганом, І.С. Коном, О.О. Леонтьєвим, К.К. Платоновим).

Для даного дослідження важливе значення мали праці, в яких висвітлено особливості комунікативної функції діяльності менеджера та ділового спілкування (Г.В. Бороздіна, О.В. Брюховецька, І. Гічан, Л.М. Карамушка, Н.Л. Коломінський, В.М. Панфьоров, Б.Д. Паригін, Т.К. Чмут, Г.Л. Федосова та ін.).

Особливості активного соціально-психологічного навчання розглядалися у праціх Ю.М. Ємельянова, П.В. Лушина, Л.А. Петровскої, В.О. Татенко, Н.В.Хрящева, Т.С. Яценко та ін.

Методика та організація дослідження. Для розв'язання поставлених завдань у роботі використовувались наступні методи: теоретичний (аналіз проблеми); методи емпіричного дослідження (спостереження, опитування, тестування: методика діагностики комунікативної толерантності, методика діагностики полікомунікативної емпатії, методика вивчення комунікативних та організаторських здібностей, методика визначення здібності до самоуправління у спілкуванні); методи математичної обробки емпіричних даних; методи активного навчання (соціально-психологічний тренінг як метод розвитку комунікативних умінь та навичок).

Експериментальна база дослідження. В процесі проведення емпіричного дослідження було проведено експеримент з групою 36 менеджерів віком 25-45 років, з них 30 жінок, 6 чоловіків.

Практичне значення дослідження. Отримані результати дослідження можуть бути використані:

· при розробці методичних рекомендацій з питань формування комунікативних вмінь менеджера;

· у тренінгах, спрямованих на підвищення професійної компетенції менеджерів;

· окремими індивідами для розвитку власної комунікативної компетенції у сфері управлінської діяльності.

Структура роботи зумовлена із вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загального висновку, списку використаної літератури (70 примірники) та додатків. Загальний обсяг роботи - 138 сторінок. Основний текст роботи викладений на 104 сторінках. Робота проілюстрована таблицями і малюнками.

Розділ 1. Теоретичні підходи до дослідження особливостей спілкування менеджерів

1.1 Спілкування: його структура, функції та види

Спілкування в нашому житті відіграє дуже велику роль, а його психологічна природа надто складна. Людині важко бути щасливою, успішно працювати, самовдосконалюватися, самостверджуватися не контактуючись з іншими. Спілкування, на думку вчених, є однією з нагальних потреб людини, яка живе в суспільстві. Воно потрібне їй для взаємодії з іншими людьми, для впорядкування взаємин з ними, для самоствердження в суспільстві. Більшість психологів називають таку потребу комунікативною і вважають, що вона виявляється через прагнення людини до розуміння її іншими. У перші роки у дітей чітко виявляється потреба в доброзичливій увазі, у повазі з боку інших, у взаєморозумінні й співчуванні. Ця потреба залишається у людини найважливішою усе життя. Потім її потреби розвиваються, відбувається перехід від простих форм потреб в емоційному контакті до складніших - у співпраці, інтимно-особистісному, діловому спілкуванні.

В буденності, кожна людина більш-менш уявляє, що таке спілкування, проте в науці не кожен автор, що аналізує це поняття, дає йому конкретне визначення, виявляє його сутність.

Зазначимо, що всебічний аналіз такого феномену, як спілкування, є надважливою задачею, але вважаємо за необхідне розглянути деякі його особливості.

Поняття «спілкування» є терміном, який широко використовується в світі вітчизняної науки. Отже, одним із ключових завдань теоретичного аналізу є операціоналізація категорії спілкування. З цією метою здійснено семантичне визначення цього поняття. Упорядкування теоретичного положення, уможливило дійти висновку, що спілкування є надважливою проблемою психології і її центральною категорією. Аналіз показав, що науковці спілкування розглядали всебічно: як потребу й умову життя людини, як взаємодію і взаємовплив, як своєрідний обмін відносинами і співпереживаннями, як взаємне пізнання і діяльність [53]. Отже, спілкування можна визначити як найбільш широку категорію для позначення усіх видів комунікативних, інформаційних та інших контактів людей, включаючи прості форми взаємодії.

Питання ефективності обміну інформацією (спілкування) упродовж віків були предметом вивчення не лише психологів, але насамперед філософів. Спроби доторкнутися до проблематики людського спілкування знаходимо у творах видатних мислителів і філософів Стародавніх Греції й Риму та багатьох інших. Їх теоретичні надбання заклали основи риторики, культури передачі інформації й її обміну. У часи середньовіччя і Просвітництва, з їх раціоналізмом мислення й розсудливістю, процес взаємообміну інформацією набув аргументованості, простоти мовлення, стислості думок. У період становлення суспільних та гуманітарних наук питання обміну інформацією цікавили таких мислителів, як Дж. Локк, Ж.Ж. Руссо, М.В. Ломоносов, В.В. Солов'йов, Г.С. Сковорода.

Однак пріоритет у дослідженнях проблем спілкування, на наш погляд, належить психологічній науці. Загальні проблеми спілкування всебічно і глибоко розглянуті в працях (Б. Алякринського, Л.П. Буєвої, Є.П. Ільїна, М.С. Кагана, Н.В. Казаринової, Ю.С. Крижанської, В.А. Лабунської, А.О. Леонтьєва, Д. Майєрса, А.Є. Мудрика, М.М. Обозова, В.М. Погольші, П.С. Таранова, В.П. Третьякова, П.Л. Чайки та Т.К. Чмут ).

Види, типи, форми, функції, засоби, умови, рівні, стадії та механізми спілкування постали предметом розгляду у працях (Б.Г. Ананьєва, Г.М. Андрєєвої, О.О. Бодальова, Л.С. Виготського, Я.Л. Коломинського, В.М. Куніциної, О.О. Леонтьєва, Б.Ф. Ломова, В.В.Москаленко, М.М. Обозова, В.М. Панфьорова, Б.Д. Паригіна, Л.А. Петровської, К.К. Платонова і інших ).

Теоретичний аналіз наукової літератури дозволив виокремити деякі підходи до вивчення феномену "спілкування". Логіка розвитку психології зумовлює поступове зростання ролі проблеми спілкування та послідовне підвищення методологічного статусу категорії спілкування.

Аналіз спілкування у межах загально-психологічної теорії діяльності є традиційним для вітчизняної психології (П.Я. Гальперін, В.В. Давидов, О.В. Запорожець, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко).

Щонайперше категорія спілкування розглядалася як умова і фактор людської діяльності (О.М. Леонтьєв), потім як особливий вид діяльності (О.О. Леонтьєв), і насамкінець, як базова методологічна дефініція психологічної науки. Виходячи з розуміння спілкування як особливого виду діяльності,( М.І. Лісіна) вводить термін “комунікативна діяльність”, який вона тлумачить як впорядкований процес передачі інформації за допомогою мови, мовлення, або різних знакових систем [61 ]. У роботах Б.Ф. Ломова та його послідовників спілкування й діяльність розглядаються як дві сторони соціального буття людини. Тут спілкування вивчається як процес, що зумовлюється не лише потребами людей у спільній діяльності, але й може бути і самомотивованим. У цьому випадку спілкування для людини є не лише засобом, але й метою.

Сказане дає підстави розглядати власне спілкування як процес, породжений потребами людей у спільній діяльності. Так, у психологічному словнику під редакцією (А.В. Петровського) та (М.Т. Ярошевського) поняття “спілкування” визначається як багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми, породженого їх потребами у спільній діяльності, та як здійснювана знаковими засобами взаємодія суб'єктів, спричинена потребами спільної діяльності. Як бачимо, поняття “спілкування” тут виступає як таке, що підпорядковане категорії “діяльності”, похідне по відношенню до неї.

Основні підходи до проблеми спілкування більшість дослідників визначають на основі розуміння зв'язку між категоріями: спілкування, діяльність і взаємодія. Погляд на проблему, згідно з яким спілкування слід розглядати як особливу форму взаємодії людей, дістав глибоке обгрунтування в працях (О.О. Бодальова, Н.Л. Коломінського, Я.Л. Коломінського, Б.Ф. Ломова, М.М. Обозова, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.М. Панфьорова, Б.Д. Паригіна, В.А. Семиченко та інших). Так, один із представників даного напрямку (Б.Д. Паригін) стверджує, що процес спілкування може виступати водночас як процес взаємодії індивідів, як інформаційний процес, як ставлення людей один до одного, як процес їх взаємовпливу один на одного, як процес їх співпереживання і взаємного розуміння один одного. На думку (В.А.Семиченко), спілкування як міжособистісна взаємодія являє собою сукупність зв'язків і взаємовпливів, що виникають та закріплюються між людьми. Аналогічна позиція належить (Л.Е. Орбан-Лембрик), яка розглядає спілкування як специфічну форму взаємодії людини з іншими людьми, як взаємодію співучасників.

Враховуючи особливу значимість взаємодії людей у колективі, ряд учених спеціально підкреслюють міжособистісний бік спілкування. На це в своїх працях звертають увагу (Б.Ф. Ломов, Б.Д. Паригін) та ін., наголошуючи, що “спілкування складає ніби внутрішній механізм життя колективу або соціальної групи”. Із сказаного робимо висновок, що вивчення спілкування як особливої форми взаємодії людей - перспективний напрямок психологічних досліджень.

Поняття «спілкування» вживається у психологічній літературі в різних значеннях:

· як обмін думками, почуттями, переживаннями (Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн);

· як один із різновидів людської діяльності (Б.Г. Ананьєв, М.С. Коган, І.С. Кон, О.О. Леонтьєв);

· як специфічна, соціальна форма інформаційного зв'язку (О.Д. Урун, Л.О. Рєзников та інші);

· як взаємодія, стосунки між суб'єктами, які мають діалогічний характер (Г.М. Андрєєва, В.С. Соковнін, К.К. Платонов).

У «Психологічному словнику» спілкування визначається як «взаємодія двох або більшої кількості людей, яка відбувається впродовж обміну інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру» [51].

У психологічному словнику за редакцією відомого психолога В.В. Давидова приводиться таке визначення: «спілкування - це взаємодія двох або більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального або ж афективно-оцінювального характеру». Прагнення до спілкування нерідко займає значне, а інколи, і провідне місце серед мотивів, що спонукають людей до спільної практичної діяльності. Процес спілкування може відособлюватися від інших форм діяльності і набувати відносної самостійності.

А.В. Петровський пропонував таке визначення: «Спілкування - це багатоплановий процес розвитку контактів між людьми, який породжується потребами спільної діяльності» [48].

Отже, спілкування можна розглядати як багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, породжений їх потребами у спільній діяльності та спрямований на узгодження та об'єднання зусиль з метою налагодження взаємостосунків та досягнення спільного результату.

Спілкування з людьми - це наука та мистецтво. Мистецтво спілкування, знання психологічних особливостей й застосування психологічних методів необхідні спеціалістам, робота яких пов'язана з постійними контактами типу “людина - людина” - політикам, керівникам, бізнесменам. Вміння будувати відносини з людьми, находити підхід до них, розташовувати їх до себе потрібно кожному. Це уміння складає основу життєвого і професійного успіху. Значною мірою наш моральний і матеріальний добробут ефективність діяння залежать від організації процесу спілкування. У процесі спілкування формуються не лише пізнавальні здатності людини, а і інтегральні складові психічного життя: самооцінка, усвідомлення власного “Я” і відчуття його тотожності в будь-яких життєвих ситуаціях, засвоюються прийоми протидії зовнішньому тискові, виробляються критерії ставлення до інших людей.

Спілкуючись, люди обмінюються інформацією, узагальненнями, думками, почуттями. Тому спілкування можна охарактеризувати так:

· комунікація, сприймання і передавання інформації;

· взаємодія, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;

· сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого [64].

Тому, Г.М. Андрєєва пропонує характеризувати структуру спілкування через виділення в ньому трьох взаємопов'язаних сторін: комунікативної, інтерактивної і перцептивної.

Комунікакативна сторона характеризується тим, що між партнерами відбувається обмін інформацією. Комунікація між людьми відбувається у формі спілкування як обмін цілісними знаковими утвореннями (повідомленнями), в яких відображено знання, думки, ідеї, ціннісні ставлення, емоційні стани, програми діяльності сторін, що спілкуються. В процесі безпосереднього спілкування між людьми комунікація нерозривно зв'язана з їх психологічною взаємодією і лише в абстракції може розглядатись як самостійна інформаційна форма міжособистісного спілкування.

Всі канали комунікації звичайно розділюють на вербальні і невербальні..

Вербальна комунікація (передача інформація здійснюється за допомогою слів) використовує усну і письмову мову. Невербальна комунікація здійснюється без слів (передача інформація здійснюється за допомогою оптико-кінетічної системи знаків (немовних) і використовує наступні засоби: пантоміміки, міміки, жестів, поглядів; пара- та екстралінгвістичної системи - інтонація, паузи; системи організації простору та часу комунікації; системи “контакту очима”)погляд, міміку, жести, пози, доторкання, міжособистісну дистанцію тощо.

В теорії комунікації було представлені різні структурні моделі комунікації. Найбільшого поширення набула лінійна модель комунікації, що була сформульована (Г. Д. Лассуеллом). Обмін інформацією можливий лише тоді, коли партнери використовують єдиний код. Інформація виходить від донора до реципієнта. Донор передає не тільки відомі йому факти, а й своє ставлення до них, власний погляд, вибирає якнайточніші слова, речення, інтонацію. Реципієнт повинен розшифровувати це повідомлення, тобто під зовнішньою словесною оболонкою побачити саме те, що «транслює» партнер.

Розбіжність між тим сенсом, який вкладає в повідомлення один учасник, і тим, що прочитує в цьому повідомленні його партнер нерідко призводить до конфліктів. Річ у тім, що однакові слова, дії, звертання можуть нести для двох людей різні смисли, які ж до того ж суттєво доповнюють інтонація, міміка і пантоміміка, різний життєвий досвід партнерів, різні прогнози на майбутнє тощо.

Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто, що вони обмінюються не тільки знаннями, ідеями, але й діями.

Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами зі спілкування і встановлення на цій основі взаєморозуміння.

Для того, щоб спілкування було ефективним, важливо постійно оцінювати рівень взаєморозуміння, прагнути зрозуміти, що спонукає дії співрозмовника. Тобто в процесі спілкування йде дослідження внутрішнього світу іншого, по-перше, через зовнішнє спостереження за його словами, жестами, мімікою, вчинками, поведінкою (багато важить також, що саме зміг помітити спостерігач) і, по-друге, відповідно з тим, як він інтерпретує результати спостереження. Сприймання одне одного в процесі комунікації має назву перцептивних дій. Складність посилюється тим, що однакові зовнішні прояви можуть мати різні внутрішні причини. Скажімо, розв'язність однієї людини є рисою її характеру, а в іншої - це спроба замаскувати свою сором'язливість, незграбність у спілкуванні, хвилювання у напруженій ситуації. Тому процес спілкування - це постійне розв'язнання конкретних психологічних загадок [41].

Спілкуючись із людьми, особистість засвоює загальнолюдський досвід, соціальні норми, які історично створювалися, цінності, знання та засоби діяльності. Таким чином, спілкування виступає найважливішим чинником психічного та соціального розвитку людини. У спілкуванні зароджуються, існують та проявляються в процесі життєдіяльності психічні процеси, стани та поведінка особистості. Спілкування виконує безліч різноманітних функцій, корегуючи й регулюючи життєвий процес людини.

Ці функції можна розглядати на різних рівнях: оцінюючи спілкування як важливий фактор розвитку психіки на рівні життєдіяльності конкретної людини, на рівні вирішення конкретної ситуації спілкування. В різних ситуаціях спілкування може мати різне функціональне навантаження.

У масштабах життєдіяльності людини спілкування, тобто взаємодія з іншими людьми, являється, по-перше, головною умовою виживання, по-друге, забезпечує реалізацію функцій навчання, виховання й розвитку особистості.

В соціальній психології виділяються і аналізуються різні види функцій спілкування, з яких можна визначити п'ять основних.

Перша функція - "інтегративна”. Ця функція спілкування особливо яскраво проявляється в організації спільної діяльності. Тобто за цих умов спілкування виступає як найважливіша умова об'єднання людей у процесі виконання будь-якої спільної діяльності.

Друга функція може бути названа формуючою функцією. Ця функція проявляється у формуванні та зміні психічної діяльності людини. Відомо, що на певних стадіях дитячого розвитку поведінка, діяльність та ставлення дитини до світу та самого себе опосередковується її спілкуванням із дорослим. Спілкування дитини та дорослого - це процес взаємного збагачення та змін. Дитина активно і завжди критично переробляє запропонований їй чужий досвід і намагається без протиріч уплести його у власний життєвий світ.

Наступну функцію можна назвати функцією підтвердження. У процесі спілкування з іншими людьми особистість отримує можливість пізнати, ствердити та підтвердити себе. Намагаючись впевнитись у своєму існуванні та у своїй цінності, людина шукає підґрунтя в інших людях. Ще У. Джеймс зауважував, що для людини не існує більш жорстокого покарання, чим опинитися сам на сам у суспільстві і залишатися абсолютно непомітним для інших людей.

Четверта функція спілкування спрямована на організацію та підтвердження міжособистісних стосунків. Сприйняття інших людей та підтримання з ними різноманітних відносин для будь-якої людини обов'язково пов'язано з оцінюванням цих людей та встановленням із ними емоційних відносин - позитивних, або негативних. Причому, емоційне ставлення до людини практично завжди може бути виражене в термінах “симпатії - антипатії”, ”подобається - не подобається”. Зрозуміло, що емоційні міжособистісні стосунки - це не єдиний вид соціальних зв'язків, проте вони пронизують всю систему взаємовідносин між людьми і накладають відбиток і на ділові, і навіть на рольові стосунки.

П'ята функція спілкування - це внутрішньо особистісна, в даному випадку спілкування людини із собою (через внутрішнє мовлення або через зовнішнє, яке побудоване за формою діалогу) може розглядатись як універсальний засіб мислення людини.

В реальному акті безпосереднього спілкування всі перераховані функції виступають в єдності. При цьому реалізуються вони так чи інакше по відношенню до кожного учасника спілкування, але різними способами. Ці підходи, щодо розділення функцій спілкування, не виключають не один з одного, а ні можливості запропонувати інші варіанти. Загалом вони показують, що спілкування не може бути повністю розкрито в якійсь одній “системі координат”. Про це ж говорять і різноманітність характеристик, які використовуються при його опису: пряме, непряме, безпосереднє, ділове, особисте, між особисте, резонансне, рапортне і тому подібне . У процесі спілкування може переважати та чи інша функція або декілька з них. Людина, знайома із психологічними основами спілкування, впливає на партнера одночасно в різних напрямках. Взаємодія повинна базуватися саме на комплексі функцій. Таким чином, спілкування повинно вивчатися як багатогранний та поліфункціональний процес із застосуванням методів системного аналізу.

На думку Б.Ф. Ломова, на індивідуальному рівні суспільного спілкування можливо виділити три класи основних функцій: інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну і афективно-комунікативну.

Перший клас охоплює всі ті процеси, які можуть бути описані як передавання - прийом інформації. В реальних процесах спілкування між людьми інформація не тільки передається-приймається, але і формується. Другий клас функцій спілкування відноситься до регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню індивід отримує можливість регулювати не тільки свою власну поведінку, але і поведінку інших людей, а разом з тим відчувати регулятивні впливи з їх, сторони. Спілкування може впливати на мотив, ціль, програму, прийняття рішень, на виконання окремих дій і їх контроль, тобто на всі складові діяльності свого партнера.

У цьому процесі здійснюється також взаємна стимуляція і взаємна корекція поведінки.

Третій клас функцій відноситься до емоційної сфери. Спілкування - важливіша детермінанта емоційних станів людини. Увесь спектр специфічно людських емоцій виникає й розвивається в умовах спілкування людей. Цими умовами визначається рівень емоційної напруженості, в цих умовах здійснюється й емоційна розрядка. Відомо, що потреба в спілкуванні у людини дуже часто виникає саме у зв'язку з необхідністю змінити свій емоційний стан [23].

Можна зазначити, що повноцінне спілкування створює стан душевного підйому, спонукає до найбільш повної реалізації духовно-психічного потенціалу людини. Але інколи спілкування може нести і негативні емоції, і незадоволення.

У реальному процесі спілкування може переважати та чи інша функція або декілька з них. Це залежить від того, який зміст партнери вкладають в конкретний акт спілкування. Людина, знайома з психологічними основами спілкування, впливає на партнера одночасно у різних напрямках. Вона чітко визначає, чого прагне досягти, й обмежує взаємодію необхідним і достатнім.

Розглядаючи спілкування з точки зору його соціально-культурної заданості, можна виокремити такі його види як міжособистісне і рольове. Міжособистісне - це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила здійснюють невиразний, опосередкований вплив, в цьому терміну увага акцентується на емоційному боці спілкування. Вступаючи в міжособистісне спілкування, люди орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Рольове спілкування визначається соціальною позицією, яку займає людина виконуючи ту чи іншу соціальну роль [84].

В психології існує також класифікація видів спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне, монологічне і діалогічне спілкування. Ритуальне - це, по суті, рольове, людина підтверджує в ньому свої соціальні ролі. Особливість його в тому, що партнери сприймають себе формально, як носія ролі, елемент ритуалу (ритуали привітання, вибачення, ритуали пов'язані зі святами тощо). Монологічне - передбачає позиційну нерівноправність партнерів. Це «суб'єкт - об'єктне» спілкування. Виділять два різновиди монологічного спілкування : імператив і маніпуляція. Імперативне спілкування - це авторитарна, директивна форма дії на партнера, при цьому тиск на партнера незавуальвано. Маніпулятивне спілкування - це приховане управління особистістю. Імператив і маніпуляція об'єднані як різновиди монологічного спілкування на тій підставі, що в них людина розглядаючи іншу як об'єкт впливу, по суті, спілкується сама з собою, ігноруючи співрозмовника. Монологічному спілкуванню протиставляється інший його вид, в якому особистість сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець власного життя і спілкування. Таке спілкування у вітчизняній науці отримало назву «діалог» (М.М. Бахтін), а у західній традиції - гуманістичний тип спілкування (К. Роджерс).

Взаємодіючи з іншими, людина входить в ситуацію або всією своєю суттю, або тільки однією якоюсь своєю гранню, як носій певної соціальної ролі. У першому випадку спілкування називають особистністно-орієнтованим, воно базується переважно на психологічних аспектах взаємодії: встановлення емоційних стосунків з іншою людиною, розв'язання внутрішнього або зовнішнього конфлікту, створення умов для розвитку особистості тощо. У другому - спілкування є діловим, має функціональне навантаження в межах якоїсь діяльності. Цей вид спілкування також може містити в собі елементи особистісного, але вони будуть можливі лише доти, доки не суперечать діяльності. Обмеження взаємодії діловими стосунками робить спілкування більш сухим, формальним [36].

А.Б. Добрович у своїй класифікації показує індивідуальні особливості спілкування, визначаючи так звані «рівні спілкування».

Примітивний рівень характеризується тим, чи потрібен він суб'єкту в даний момент. Якщо він потрібен, то до нього виявляється увага та люб'язність, а якщо ні, то можна не дуже опікуватися ввічливістю та уважністю.

Примітивному рівню протистоїть конвекційний, який полягає в тому, що партнери начебто домовляються про те. що вони поважають один одного. Таке визначення, можливо, нагадує щось нещире, але практично така уявна згода означає достатньо поважливе, ввічливе ставлення до будь - якого співрозмовника, тобто культурно витриманий характер спілкування.

Діловий рівень спілкування характерний майже для всіх людей у ситуаціях виконання якоїсь спільної справи. він полягає в тому, що звернення партнерів один до одного можуть бути позбавлені ритуальних форм ввічливості, є лаконічними, скороченими, але це не сприймається як неввічливість.

Стандартизований рівень спостерігається у тих ситуаціях, коли один або обидва партнери змушені для вирішення свого завдання займати певну статусну позицію. Партнери начебто одягають маски, отримуючи таким чином »контакт масок ».

Ігровий рівень є типовим для тих ситуацій, коли людина хоче дуже сподобатися партнеру і показує себе тільки з найкращого боку. Цей рівень часто створює ті «рожеві окуляри», через які закохані дивляться один на одного.

Духовний рівень є характерним для ситуацій спілкування з повною довірою і повагою до співрозмовника.

Маніпулятивний рівень спостерігається в тих випадках, коли суб'єкт намагається за допомогою різних прихованих комунікативних засобів (замовчування, підтекстів, натяків, іронії) отримувати від партнера матеріальну чи психологічну вигоду [56].

З семи рівнів спілкування, найбільш дієві і плідні діловий, конвенційний та духовний. Плідні тому, що здатні пробуджувати найцінніші якості і найширші творчі можливості особистості, збуджувати зацікавленість, інтереси, які є могутнім рушієм у системі ділового спілкування. Зрозуміло, що кожен з цих рівнів може проявлятися в різних ситуаціях, які диктують і відповідні людські контакти. Чим більший колектив, чим складніші задачі, тим багатогранніші в ньому ділові зв'язки між людьми, тим більше приводів для ділового спілкування.

Найбільш типові, традиційні маніпуляції - це «ігри» за (Е. Берном).

Звичайні, імпровізовані маніпуляції дуже численні і різноманітні, часто вони ненавмисні і неусвідомлені. Найпоширенішою маніпуляцією є провокування захисних реакцій і викликання почуття провини, для чого будь-яку необачність або помилку партнера маніпулятор виставляє начебто навмисною шкодою або образою для себе. Перебільшена емоційність і звинувачувальний зміст постають у цих випадках звичною формою отримання психологічної переваги шляхом прояву влади і викликання у інших почуття провини.

Однією з основних детермінант індивідуального характеру спілкування є переважання в структурі «Я» особистості однієї з позицій: батька, дорослого чи дитини - ґрунтовно досліджене в теорії транзактного аналізу (Е. Берна). Позиція «батько» утримує в собі пам'ять про аналогічну позицію батьків особистості і визначає його прагнення до підтримання традиційних норм поведінки, усвідомлення свого права повчати і відчувати власну перевагу у життєвому досвіді, вірності суджень і оцінок. Позиція «дорослий» постає в розумінні відносності поведінкових норм, відсутності прагнення до демонстрації зверхності, прагненні конструктивно вирішувати виникаючі проблеми. Позиція «дитина» визначає або установку на визнання авторитету старших, усталених норм поведінки та традицій, або схильність до імпульсивного і нераціонального протесту проти вимог старших за віком і статусом. Кожна людина, залежно від ситуації може займати ту чи іншу з трьох позицій, але в деяких людей одна з них домінує в поведінці.

Суттєвою рисою індивідуального характеру спілкування постає динамічна сторона комунікативної поведінки, яка визначає домінантну або недомінантну манеру ведення розмови. Домінантний співрозмовник прагне вести спілкування тим, що він активно пропонує, нав'язує власні теми, перебиває партнера, і не дає перебивати себе. Недомінантний співрозмовник уважно слухає партнера, не перебиває його і терпляче ставиться до перебивання співрозмовником, дозволяє йому розвивати свою тему [16].

Спілкування - це сукупність зв'язків і взаємовпливів, що виникають і закріплюються між людьми в процесі спільної діяльності. Регулятором цих зв'язків є соціальні норми, тобто зразки відносин, поведінки. Взаємодії, що виробляються в соціальних групах або в суспільстві в цілому. Діапазон соціальних норм дуже широкий - від обмежень щодо зовнішнього вигляду, ритуалів спілкування до своєрідних “кодексів честі”. Підкоряючись тим чи іншим нормам, людина включається в рольову структуру суспільства. Найбільш узагальнено ми розуміємо роль як спосіб поведінки, якої очікують від людини залежно від її статуту або позиції в суспільстві, в системі міжособистісних стосунків. Розрізняють такі ролі:

· соціальні - обумовлюються місцем людини в системі об'єктивних соціальних відносин (ролі професійні, соціально-демографічні);

· міжособистісні - залежать від статуту людини в системі міжособистісних відносин (лідер, аутсайдер).

За характером активності ролі поділяються на активні (виконуються безпосередньо), і латентні (приховані, потенційно можливі). Розподіляють також ролі на інституалізовані (пов'язані з вимогами організацій, до яких належить певна людина, вони попередньо розробляються, затверджуються), і стихійні (пов'язані з тими стосунками і видами діяльності, які виникають стихійно. Вони можуть існувати паралельно з інституалізованими нормами, доповнювати їх або суперечити їм [60].

Іншим проявом динаміки спілкування є лабільність чи ригідність поведінки партнерів. Лабільний співрозмовник не фіксується довго на одній темі, легко переключається на інші за виникаючими асоціаціями, не повертається до попередніх тем. На противагу цьому, ригідний партнер любить всебічно обмірковувати ситуацію і вникати в деталі, фіксується на даній темі і може повертатися до неї в подальшому [22].

У психології існують і інші класифікації рівнів спілкування. Проте аналіз свідчить, що всі вони, як правило, включають у тій чи іншій формі три основних рівні: маніпулювання, конкуренція, співробітництво.

Отже, спілкування - це багатовимірний, поліфункціональний, різновидовий процес.

Також, є різні підходи і до класифікації видів спілкування. Вони подають цей феномен різнопланово, збагачуючи палітру його характеристик. Як зазначаэ О.В. Брюховецька, найуживанішими є ті, які можна описати так:

· залежно від специфіки суб'єктів (особистість чи група) виокремлюють: міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, а також спілкування між особистістю та групою;

· за кількісними характеристиками суб'єктів розрізняють: самоспілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;

· за характером спілкування може бути: опосередкованим і безпосереднім, діалогічним і монологічним;

· за цільовою спрямованістю розрізняють спілкування: анонімне, функціонально-рольове, неформальне, у тому числі інтимно-сімейне.

Спілкування може бути тривалим і короткочасним. Це також суттєво впливає на його характер. Є люди, які наперед налаштовуються на певну тривалість взаємодії. Одні віддають перевагу швидкому розв'язанні будь-якого питання, не дозволяють спілкуванню «обрости контекстами», інші ж шукають додаткові можливості для продовження спілкування, розширення його змісту. Коли люди першого типу змушені тривалий час займати розмовою співрозмовника або групу, вони швидко вичерпують теми для обговорення, починають нервувати, не знають чим заповнити паузи. Люди другого типу відчувають дискомфорт в умовах регламентованої формально-ділової взаємодії, бо тоді вони мусять блокувати свою потребу в більш пожвавленому спілкуванні, утримуватися від розширення змісту комунікації.

Щоб людина не відчувала дискомфорту, спілкування має бути завершене. Вичерпаність змісту комунікації або спільних дій не завжди свідчить про те, що взаємодія завершена. Часто буває так, шо емоційний контекст взаємодії ще не вичерпно. Незавершеність спілкування може зумовлюватись різними причинами - як об'єктивними, так і суб'єктивними. Об'єктивними, або зовнішніми, причинами можуть бути: вичерпність часового ліміту на спілкування, роз'єднання впросторі, заборона на спілкування. Суб'єктивна причина - це взаємне або одночасне небажання продовжувати контакт.

Велике значення для спілкування має середовище, в якому реалізується ситуація взаємодії. Якщо при цьому присутні інші люди, то це зветься соціальною ситуацією спілкування.

Прогресивний американський психолог, фундатор сімейного консультування В. Сатир виокремлює п'ять типів спілкування особистостей:

1) запобігливий;

2) звинувачувальний;

3) врівноважений;

4) віддалений;

5) урівноважений.

Запобігливий тип. Така людина в розмові прагне догодити іншим, часто вибачається, не вступає в суперечки. Вона говорить так, ніби нічого не може зробити сама, не діставши схвалення інших, погоджується з будь-якою критикою на свою адресу, вдячна вже за те, що з нею розмовляють. Цей тип ще має назву миролюбця.

Звинувачувальний тип. Така людина постійно шукає і знаходить тих, хто винен. Вона -- диктатор, господар ситуації, нерідко поводиться зухвало, говорить різко та жорстко, перебиває інших, не даючи людям договорити до кінця. Людина цього типу прагне в такий спосіб завоювати авторитет, владу над іншими. У глибині свідомості вона знає, що без інших нічого не варта, і тому радіє, якщо люди їй підкоряються, відчуваючи себе винними. Сам же звинувачувальний тип при цьому дістає задоволення.

Врівноважений тип - це дуже коректна, надто спокійна людина, яка розраховує все наперед, має монотонний голос, вибудовує довгі фрази.

Віддалений тип не реагує на жодні запитання, часто говорить недоречно, невчасно і невлучно.

Ці чотири типи спілкування свідчать про занижену самооцінку, відчуття власної меншовартості - врівноважений тип. Поведінка такої людини послідовна, гармонійна. До інших вона ставиться відкрито, чесно, ніколи не принижує людську гідність.

Люди такого типу спілкування, як правило, знаходять вихід зі складного становища і можуть об'єднати інших людей для спільної діяльності. Це - цілісні особистості. Вони прямо передають свої думки, відкрито виражають почуття, здатні до особистісного зростання, викликають повагу і довіру до себе. Урівноважені люди мають високий рівень моральної та психологічної культури спілкування і потенційні можливості для її підвищення.

Серед особливостей спілкування традиційно виокремлюють й стилі, як інтегровані характеристики. Стиль спілкування суттєво детермінує поведінку людини при його взаємодії з іншими людьми. Конкретний вибір стилю спілкування визначається багатьма факторами: особистісними особливостями людини, його світобаченням, станом в суспільстві, характеристиками цього суспільства та іншим. Якщо виходити з того, що стиль спілкування - це більша готовність людини до тієї чи іншої ситуації, то можна казати про три основні стилі. Їх умовно можна назвати: авторитарним, демократичним, ліберальним.

При авторитарному стилі лідер віддає накази, дає вказівки, інструкції. Він не любить, коли інші проявляють ініціативу, не хоче, щоб із ним дискутували, обговорювали прийняті ним рішення.

Демократичний стиль, навпаки, передбачає, що активність учасників спілкування та їхня ініціатива підтримуються, завдання та способи їхнього виконання обговорюються. Якщо для першого стилю спілкування характерним є виокремлення свого "Я", то для другого типовим займенником є "Ми".

Ліберальному стилі спілкування проблеми обговорюються формально, керівник може і не бути лідером. Він піддається різним впливам, не виявляє ініціативи у суспільній діяльності.

Крім того, розрізняють такі стилі: альтруїстичний (допомога іншим), маніпулятивний (досягнення власної мети) та місіонерський (обережний вплив).

Вивчення стилів спілкування, як і стилів діяльності загалом за останні 11-15 років, стало важливим напрямом пошуку шляхів оптимізації діяльності керівників та їхніх взаємин з колективом. Один з таких шляхів - цілісне вивчення характеристик комунікативних умінь.

Отже, деякі автори розділяють спілкування та комунікацію, обмежуючи останню лише передачею тих або інших повідомлень у напрямку від суб'єкта (відправника) до об'єкта (одержувачеві). Здається, що для подібного обмеження змісту поняття "комунікація" немає підстав. Адже в процесі комунікації не тільки передається інформація (причому в обох напрямках), але й виробляється нова інформація, що є загальної для учасників ділової комунікації.

Отже, знання про характерні особливості спілкування для кожного, хто їх засвоїть і зуміє застосовувати на практиці, стануть “кермом і вітрилом”, які допоможуть гідно жити та ефективно спілкуватися, до того ж духовно зростати самим і допомагати в цьому іншим. Такі знання і уміння допоможуть позбутися багатьох ускладнень у взаєминах людей

1.2 Психологічні особливості особистості менеджера

В умовах докорінної перебудови всіх сторін життя суспільства, утвердження Української держави на міжнародному рівні надзвичайно гостро виступає проблема професіоналізму в усіх сферах буття: в політиці, економіці, освіті, виробництві та ін. Соціальна та політична нестабільність, економічна криза зумовлюють суттєві зміни традиційних структур як системи підготовки взагалі, так і професійної зокрема. Отже виникає гостра соціальна потреба в ефективній підготовці нового типу спеціалістів - професійних управлінців з розвинутим творчим мисленням. . Нова система господарювання зацікавлена у формуванні особистості, здатної діяти демократичними методами, реагувати адекватно на критику, об`єктивно оцінювати себе та інших. Саме тому професійно зрілі особистості, які б характеризувалися високими організаторськими, комунікативними, проективними і креативними здібностями, вкрай необхідні в сфері управління [29].

У науковій літературі представлено багато досліджень, спрямованих на визначення сутності процесу управління, розкриття його основних функцій, виявлення місця психологічних компонентів у загальній системі управління тощо (Б.М. Андрушків, Г.М. Артюр, В.Г. Афанасьєв, А. Бланк, Ф. Генов, О.О. Годунов, Д.П. Кайдалов, Л.М. Карамушка, П.М. Керженцев, О.Г. Ковальов, Н.Л. Коломінський, М. Мескон, Г.X. Попов, Г.О. Слезінгер, Е.І. Суїменко, Р.Х Шакуров та ін.).

У найбільш широкому розумінні управління трактують як функцію організованих систем різної природи, спрямовану на збереження певної структури останніх та отримання заданого результату. Так, в одній з останніх монографій, присвяченій проблемам психології управління, дається таке визначення цієї категорії: “Управління - явище об'єктивного світу, яке притаманне високоорганізованим динамічним системам і полягає у здійсненні цілеспрямованого впливу керуючої системи на керовану за допомогою спеціальної сигнально-інформаційної програми”.

Розрізнюють (за об'єктом прикладання зусиль) технічне (управління науково-технічними процесами, фізичними тілами, системами машин тощо), біологічне (управління процесами, які протікають у живій природі і які пов'язані з життєдіяльністю організмів) та соціальне (управління процесами в суспільстві) управління.

Стосовно останнього, то В.Г. Афанасьєв, приміром, описує його як внутрішньо притаманну властивість суспільства на будь-якій стадії його розвитку і вважає, що “управління є сукупністю певних дій (операцій), які здійснюються людиною, суб'єктом управління щодо об'єкта з метою його перетворення та забезпечення його руху до заданої мети” [52; 55].

За рівнями виділяють такі види соціального управління: на рівні організації; регіону; соціальної сфери; суспільства (держави) в цілому. Нас буде цікавити саме перший рівень - управління на рівні організації. Під останньою розуміють “соціальне утворення, яке має спеціально створену структуру і діяльність якого підпорядкована певній меті”.

Термін “менеджмент” утворився від англійського дієслова “to manage” (керувати), яке, в свою чергу, походить від кореня латинського слова “manus” (рука). Основна функція менеджменту - організація режиму функціонування суб`єкту, що залежить від управлінського продукту. Чим краще управлінський продукт, тим краще функціонує і дає позитивні результати організація (фірма) [34].

На жаль, далеко не усі в нашій країні усвідомлюють те, що економічні цілі можуть досягатися не тільки шляхом нарощування капіталовкладень безпосередньо у виробництво, але і за рахунок вкладень у соціальну інфраструктуру, створення в трудовому колективі сприятливої духовної атмосфери, що сприяє високопродуктивній праці. Як свідчать результати одного із соціологічних обстежень, 65% експертів рахували, що керівникам бракує уміння використовувати у своїй діяльності соціально-психологічні підходи. У результаті істотні можливості поліпшення діяльності залишаються невикористаними.

Наука і мистецтво людських відносин охопили область комунікацій і контактів як у середині організацій, так і з зовнішнім оточенням (діловими партнерами, споживачами, постачальниками, державними установами, засобами масової інформації). Позитивний образ фірми став важливим інструментом підвищення довіри до неї, а також, і чинником конкурентноздатності [26].

Людина в організації (виробничій системі) виконує роль керівника (суб'єкта управління) та виконавця (об'єкта управління). Працівники організації виступають об'єктом управління тому, що вони є продуктивною силою, головним складником будь-якого виробничого процесу. Тому планування, формування, розподіл, перерозподіл і раціональне використання людських ресурсів на виробництві становить основний зміст менеджменту персоналу і з цієї точки зору розглядається аналогічно до управління матеріально-речовими елементами виробництва. Разом з тим персонал ? це, перш за все, люди, які характеризуються складним комплексом індивідуальних якостей, серед яких соціально-психологічні відіграють головну роль. Здатність персоналу одночасно виступати об'єктом та суб'єктом управління є головною специфічною особливістю менеджменту [60].

Поняття “управлінець” у сучасному розумінні - це керівник або фахівець, який займає постійну посаду та має повноваження в області прийняття рішень з конкретних видів діяльності підприємства, що функціонує у ринкових умовах.

У сучасному суспільстві визначенню ролі управлінця в організації приділяється значна увага. Менеджерами називають фахівців, що, використовуючи різні методи і тактику керування, сприяють досягненню чи організацією підприємством визначених цілей [91].

Управлінська діяльність вимагає від менеджера розв'язання управлінських завдань, передавання знань і досвіду учасникам взаємодії, організації системи стосунків на рівнях "керівник-підлеглий", "керівник-група", "керівник-інші керівники" тощо, а також у створення умов для функціонування системи соціально-психологічного забезпечення розвитку особистості (своєї та учасників взаємодії). Менеджер, як зазначає Н.Л. Коломінський, здійснює усвідомлену взаємодію з іншими людьми (підлеглими, партнерами, своїми керівниками, дітьми, батьками тощо), спрямовану на забезпечення їхньої активної та скоординованої участі в досягненні поставленої мети [35].